Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Людвіга Бюхнера — тут.
Огляди на інші книжки Бюхнера: 1. «Дарвінізм і соціалізм»; 2. «Сила і матерія»; 3. «Психічне життя тварин»; 4. «Фізіологічні картини», «Сила спадковості…» і «Мистецтво довго жити» — тут.
Книга Людвіга Бюхнера «Природа і наука» (1862) є однією з найраніших книжок, написаних невдовзі після виходу «Сили і матерії» та «Фізіологічних картин». Щоправда, у доступному російською мовою варіанті це не зовсім переклад оригінальної збірки Бюхнера, а лише вибрані розділи на розсуд перекладача, але й так уже добре, що маємо. Більша частина матеріалів цієї збірки — рецензії на інші праці, що виходили в науковому середовищі, найчастіше критичні, якщо автор протягував у науку релігійні погляди. За змістом вона прилягає до «Сили і матерії» й доповнює її. Тут перекладено лише 9 статей, і перша з них має назву «Світло і життя». І, як неважко зрозуміти, йдеться про значення сонячного світла для функціонування життя на планеті. По суті, ця стаття стала рецензією на твори одного з улюблених авторів Бюхнера, Якоба Молешотта:
За вельми вдалим вибором Якоб Молешотт, вигнаний із Гейдельберга і покликаний до нової наукової діяльності розсудливими й мислячими людьми у вільній Швейцарії, обрав тему світла і життя предметом своєї вступної академічної промови (Цюрих 1856), яку й передав до друку, присвятивши її своєму батькові. Ледве минуло пів місяця від часу появи цієї промови, як перед нами вже лежало її друге видання. У цій промові Молешотт описує вплив світла на органічне життя у властивих йому образних прийомах..
Від загальних описів роботи рослин і тварин він переходить до того, як погода може впливати на настрій і самопочуття людини, зокрема через освітлення, і плавно підводить нас до теми свободи волі. Само собою, її немає, і це просто дуже складний результат мільйона мікропричин. Він переходить до зв’язку матерії і сили, духу і природи, душі як роботи мозку тощо, але цього разу дуже стисло — усе це вмістилося буквально в парі сторінок. Із контексту зрозуміло, що всі ці теми буквально в такому самому вигляді, як і в самого Бюхнера, розвиваються і в книжках Молешотта. Цілком можна підозрювати, що «Сила і матерія» — це просто скомпонована й стилістично вдосконалена версія праць Молешотта.
Ось у коротких рисах зміст промови Молешотта, яку постарається прочитати кожен, хто не задовольняється одним лише вказівкою на зміст. Зі свого боку, ми можемо додати до полемічної частини твору, що неуцтво, грубість і недобросовісність, з якими противники емпіричного напряму у філософії природознавства ставляться до його послідовників, справді перевершують усяку ймовірність, і чим більше хтось неосвічений і не здатний критично ставитися до цих питань, тим більше він вважає себе вправі підносити голос. Але ці люди, а разом із ними поки що й більшість освічених, на жаль, не мають і уявлення про той шлях, яким піде природничо-наукове дослідження у своїх висновках і якому мають у недалекому майбутньому послідувати всі галузі знання; вони думають, що їм слід, завдяки деяким апріористичним поняттям, всмоктаним разом із молоком матері, ігнорувати найочевиднішу дійсність.
Друга стаття в цій збірці, як і перша, але ще пряміше відсилає до Молешотта і має ту саму назву, що й книжка останнього, — «Колообіг життя». По суті, тут Бюхнер пише рецензію на книжку, попутно вихваляючи Молешотта як першого, хто дав справді якісне пояснення філософських питань за допомогою досягнень науки. Вона написана проти вченого Лібіха і начебто спеціально критична, але виходить далеко за межі цієї мети. Іронічно, що на тій самій Вікіпедії сказано: «Хоча Лібіх дистанціювався від прямих політичних наслідків матеріалізму, він мовчазно підтримував працю Карла Фогта, Якоба Молешотта і Людвіга Бюхнера». Але, вочевидь, самого Лібіха вони не надто цінували. Бюхнер пише, що зростання популярності цієї книжки Молешотта забезпечило радше щасливе збіговисько обставин:
Нещодавно виявлена неспроможність теоретичної, або так званої схоластичної, філософії, прагнення до чогось нового і загальний інтерес до вивчення природи, що набув нової сили після «Космосу» Гумбольдта, — усе це забезпечило розглядуваному творові успіх.
А на Лібіха вони напали тому, що той намагався примирити науку й релігію. Освічені верстви суспільства були цим украй здивовані й ухопилися за першого-ліпшого автора, який виступив проти. По суті, вони сперечалися про теологію, але водночас і про хімію, де Молешотт намагався довести, що всі життєві процеси людського організму — зводяться до механіки. А книга називається «Кругообіг життя», бо все перебуває в кругообігу, і Молешотт постійно повторює, що такі поняття, як смерть, зникнення тощо, в природі не мають місця. Є лише безперервне перетворення речовин. Так він переходить до того, що ці перетворення дають змогу з мертвих часточок матерії створити повноцінний живий організм, здатний мислити.
Таке уявлення про кругообіг матерії Молешотт вважає підвалиною нового світогляду, що розвивається в «глибокому пророчому вченні енциклопедистів» і тепер сприймається як наукова основа.
Молешотт заперечує користь вегетаріанської дієти, міркує про єдність сили й матерії, пояснює мислення своєю знаменитою цитатою про роль фосфору для роботи мозку, принципово захищає сенсуалізм і заперечує свободу волі настільки рішуче, що навіть Бюхнер не втримався й вирішив таки заперечити, що людина — не зовсім машина. А завершує свою книгу Молешотт тематикою в дусі «Дарвінізму і соціалізму» самого Бюхнера (але значно раніше). Тобто доводить, що
… наука з часом буде спроможна здійснити таке розподілення речовини, за якого бідність, у сенсі незадоволення необхідних потреб, стане неможливою, і що розв’язання великого суспільного завдання перебуває в руках природознавства.
І насамкінець Бюхнер дає критику, яка майже вся стосується способу викладу, бо Молешотт пише недостатньо зрозуміло для широких мас і дуже різко перескакує з теми на тему. Загалом же Молешотт за цим переказом — копія Бюхнера, але більш «вульгарна» (тобто більш базована?).
Третя стаття називається «Вічність нашої планети», і це рецензія на книгу некоего Фольгера, де той доводить, що оскільки у світі немає народження і смерті, а є лише процес перетворень, то Земля не була створена й не буде знищена, і навіть якщо її не стане, то вона цілком може з’явитися знову по епохах. Хоча це поетико-філософський маячня, Бюхнеру вона радше подобається, ніж ні, навіть попри те, що Фольгер тут припускає, ніби під корою Землі містяться не магма й метали, а порожнеча та повітря, і що рослини й тварини за цією теорією існували завжди, на всіх етапах існування планети. Звісно, Бюхнер розуміє, що це маячня, але цілком використовує всі наведені метафори для суто спінозистської картини світу, де частини вічно змінюються, а «ціле» у вигляді світової матерії залишається незмінним. Посилається він тут і на теорію Канта — Лапласа, згадуючи побіжно Епікура:
Згадана теорія, винахідником якої прийнято вважати француза Лапласа, уже значно раніше була викладена німецьким філософом Кантом у його «Загальній природній історії неба» (1755) і, власне кажучи, завдячує своїм походженням грецьким філософам Левкіппу, Демокріту та Епікуру..
Бюхнер зазначає, що по суті Фольгер намагається воскресити «нептунічну» теорію в геології й знову оголошує війну вже переможній «плутонічній» теорії (найбільша суперечка кінця XVIII — поч. XIX ст. в геології). І хоча він явно вважає Фольгера дурнем, та критикує його формально ввічливо, з доброзичливістю. Експерименти, мовляв, згодом розсудять усі сторони конфлікту. Четверта стаття «Агассіс і матеріалізм» — це рецензія на працю швейцарсько-американського антидарвініста Луї Агассіса. За стилем викладу й змістом вона нагадує попередню статтю, де знову з напівіронічним погодженням критикується позиція антидарвінізму. Агассіс — ідейний анти-матеріаліст, прихильник теорії божественного творення згідно з планом тощо. Тому й стає жертвою критики Бюхнера.
П’ята стаття називається «Духовне життя новонародженого» і являє собою рецензію на книгу Адольфа Кусмауля про психологію новонароджених. Тут Бюхнер уже не такий критичний. Автор є прихильником індукції в дусі Арістотеля і Локка. І він вважає, що дитина може мислити не лише відразу після народження, а ще й у лоні матері. Здавалося б, це радше добрий почин, зважаючи на те, що протилежні припущення призводили до того, що над немовлятами проводили операції без анестезії (адже в них немає ні свідомості, ні відчуттів!). Але Бюхнер тут невблаганний і вбачає в цьому реінкарнацію ідеалізму та теорії вроджених ідей. Він, щоправда, зазначає, що Кусмауль не заходить надто далеко у своїх висновках і, строго кажучи, не стверджує свідомості дитини, а лише робить низку обережних спостережень, які, в принципі, могли б про це свідчити. Для порівняння (і на користь Кусмауля) Бюхнер цитує Гегеля, Канта й гегельянця Мішле, які в крику новонародженого вбачали якийсь свідомий вольовий акт, що символізує усвідомлене ставлення немовляти до світу, свободи, рабства, природи тощо.
Ось які погляди спекулятивних філософів і філософів-емпіриків! Але хто не зрозуміє з такого зіставлення, який переворот у всьому філософському мисленні було здійснено протягом кількох років під впливом досвідного знання та зміненого методу дослідження!
Шоста стаття називається «Дещо про історію походження і про призначення людини»; це рецензія на книгу проф. Баумґертнера, який, прийнявши принципи еволюції, вирішив, що завжди на більш примітивній основі виникають складніші організми, а отже, на основі людини згодом виникне якийсь надлюдина. Але головна проблема навіть не в цьому, а в тому, що він допускає виникнення одних живих форм лише з інших живих, але аж ніяк не створення органіки з неорганіки, і навіть не вважає можливим утворення тварини з рослин. Там ще багато іншої нісенітниці, на кшталт того, що існують різні цикли запліднення землі, а зорі у всесвіті він порівнює з клітинами в організмі тощо. Притягує Бога, відокремленого від природи, і т. д. Загалом, чергова версія дуже специфічної псевдонаукової шизофазії. Бюхнер знову висміює це, але в принципі вважає його книгу прийнятною і гідною прочитання. Зрештою автор намагається сконструювати мету, призначення людини, маючи на увазі радше весь людський рід. І це не лише призначення перетворитися на досконаліших істот у майбутньому, а й просто банальна констатація вдосконалення людства шляхом нагромадження й передавання знань. Нічого особливого.
Апологія Шопенгауера
У сьомій статті — «Фізіологічна спадковість» — ми не побачимо нічого цікавого. Тут нікого не критикують, це не рецензія, і Бюхнер просто коротко розповідає, що таке дарвінізм і як він працює. За змістом це радше пов’язано з іншою книгою Бюхнера про спадковість: «Сила спадковості…». Натомість восьма стаття називається «Шопенгауер і його вчення», і вже з неї зрозуміло, чому Бюхнер досить часто цитує Шопенгауера навіть у своїй «Силі і матерії» — він вважає цього філософа сильно недооціненим за життя. Він вважає, що основні ідеї Шопенгауера — це нісенітниця, але:
Сила Шопенгауера полягає зовсім не в тому, де він сам її вбачає, тож побічні складники його системи набагато важливіші за саму систему. Не в самій основній думці, а в її розгортанні Шопенгауер виявляє певний філософський геній…
Насамперед Бюхнерові імпонує антигегельянство, критика порожньої фразеології та навмисно ускладненої термінології, а також сама подача Шопенгауером своєї філософії, її зухвалість, критичність, бажання розірвати з минулим тощо. Він вважає, що Шопенгауер висловив дуже багато здорових думок із суто природничо-наукового погляду, але й у філософії він був ворогом Фіхте і таким самим ворогом матеріалізму, як двох крайнощів, і намагався поставити себе посередині. Бюхнер повністю підтримує це прагнення, додатково підкреслює, що це таки ворог Фіхте і не зовсім завершений ідеаліст, але, на жаль, середини він усе ж не втримав і сильніше схилився до ідеалізму. А в іншому Бюхнер розписує концепцію «Світу як волі та уявлення» й дає їй свою критику, спрямовану головно проти скептицизму та на доведення існування світу до появи свідомих істот, здатних його сприймати.
Виходить, таким чином, що Шопенгауер є емпіричним філософом лише в деяких частковостях; проте те, що він говорить про застосування досвіду до філософії, справедливе, а в устах ідеаліста набуває подвійної ваги.
<…>
Бувають навіть випадки, коли його погляди разюче збігаються з поглядами новітньої матеріалістичної школи; проте він не втрачає нагоди вступити в боротьбу з матеріалістичним ученням..
Загалом Бюхнер бачить у Шопенгауері тактичного союзника матеріалістів у таборі ворогів, але з дуже великою кількістю застережень і критичних зауваг. Сама ж стаття як огляд філософії Шопенгауера — навіть дуже непогана, її варто було б опублікувати якось цілком. На тему Шопенгауера знайти щось краще не так уже й просто.
Боротьба за послідовний расизм
Ну і остання, дев’ята стаття в збірнику називається «Природнича історія людини», де розглядається праця антрополога Теодора Вайца, емпіричного психолога, який виступав проти Фіхте, Шеллінга і Гегеля. Бюхнерові його праця подобається, особливо тим, що вона стоїть на засадах емпіричної філософії, і намагається на цьому фундаменті створити нову антропологію. Він хоче навіть побудувати нову психологію, в основі якої лежала б фізіологія. Задум із погляду матеріалізму справді звучить дуже привабливо, хоча вже тут варто підозрювати масу расистських і шовіністичних висновків у дусі нацистів із штангенциркулями. Щоправда, цим займається радше сам Бюхнер, а Вайц якраз намагався довести, що людина незалежно від усіх локальних відмінностей — принципово однакова. Бюхнер критикує його за недостатній расизм!
Та й у самого Вайца там расизму не просто достатньо, а навіть із надлишком. Якщо тільки це не подається через призму й дешифрування самого Бюхнера. У нього там і негр, що живе в Європі, «стає не тільки красивішим і краще складеним, а й навіть розумнішим». І форма черепа залежить від розумових здібностей. Коротше, повний набір. Із усього цього розмаїття расизму наведу один із найяскравіших прикладів, де автор (Вайц) доводить, що перший чоловік жінки впливає на дітей від усіх наступних чоловіків! Бюхнер, здається, не проти цієї шизофренії й переказує фрагмент із книги:
Кобила, одного разу запліднена самцем віслюка, згодом, при заплідненні жеребцем, народжує дітей із віслючими ознаками; те саме спостерігали щодо свиней, собак тощо. Негритянка, яка одного разу мала дитину від білого, згодом передає й дітям негра ознаки типу білих, і навпаки.
У нього там і хвороби першого чоловіка передаються дітям від другого. І чоловічий вплив при змішуванні рас сильніший за жіночий. І «нижчі» раси вдосконалюються від змішування з «вищими», і т. д. і т. п. Там і переваги семітів та індоєвропейців над усіма іншими расами — там є буквально все. І як заявлено на початку огляду — на підставі таких расистських (недостатньо! за Бюхнером) уявлень буде вибудовуватися і зв’язок фізіології з психологією. Але знову-таки:
Автор цілком відкидає ту думку американської школи, яка разом з Агассізом і Мортоном учить, що вищі раси, ніби внаслідок установленого Богом порядку, мають на землі витісняти раси нижчі; звісно, це робить велику честь його серцю, однак насправді, звичайно, буде так, як каже американська школа, незалежно від того, існує чи ні якесь передвизначення.
У завершальному огляді книги Вайц повторює, що вся різниця навіть між найбільш віддаленими людськими племенами полягає лише в ступені культурності, і ставить запитання, чи є загальна, однакова на всій землі цивілізація метою людства!