Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Людвіга Бюхнера — тут.
Огляди на інші книжки Бюхнера: 1. «Дарвінізм і соціалізм»; 2. «Природа і наука»; 3. «Сила і матерія»; 4. «Фізіологічні картини», «Сила спадковості…» і «Мистецтво довго жити» — тут.
У книжці «Психічне життя тварин» (1880), як зрозуміло з назви, Бюхнер обстоює право тварин на чуттєвість і цілком розвинені форми свідомості та мислення, розмиваючи межу між тваринами й людиною. Це не типовий докладний огляд книжки з безліччю цитат, а просто стислий переказ фабули всіх основних розділів книжки.
Автор починає з обґрунтування необхідності вивчення психічного життя тварин, указуючи на упередженість філософії та релігії, які традиційно заперечували розумність тварин. Подано огляд поглядів на «душу» тварин від античності до XIX століття: Арістотель, Плутарх, Гален визнавали розумність і соціальність тварин (особливо бджіл і мурах). Декарта протиставлено як автора ідеї про тварин-автоматів. Поступово в науці утверджується ідея безперервності розвитку психіки від тварин до людини (Гердер, Дарвін, Геккель). Критикується поняття інстинкту як застаріле й висувається думка, що поведінка тварин — це результат досвіду, навчання, спадковості та індивідуального мислення. Розвивається теза про успадковані звички, які можуть еволюціонувати. Приклади — зміни в живленні, будівництві, навіть у «помилках» інстинкту (наприклад, мухи відкладають яйця в неїстівні об’єкти).
Бюхнер докладно розглядає мурах як один із найрозумніших видів комах. Увагу приділено будові мозку й нервової системи, виявам характеру, індивідуальності, а також поведінці мурах із пошкодженим мозком, що демонструє складність їхніх рефлексів. Наголошується, що в мурах немає начальників: праця добровільна, панує самоорганізація. Мурахи доглядають за потомством, допомагають цариці, виховують молодь. Споруди мурашників пристосовуються до зовнішніх умов, входи охороняються, мурахи переселяються за потреби. Вони будують шляхи сполучення, роблять станції, тимчасові склади і навіть «міста» (зокрема в Пенсильванії). Це співтовариство описується як демократичне і високоорганізоване, порівнюване з людськими республіками. Мурахи поділяють працю, збирають зерно, запобігають його проростанню — тобто займаються «землеробством». Деякі види практикують «молочне господарство», розводячи попелицю й захищаючи її — фактично це «скотарство». Використовується мова рухів і звуків, що дає змогу координувати дії. Описано випадки рабства — мурахи-амазонки здійснюють набіги на інші мурашники, беруть рабів, використовують їх для виховання потомства. Війни мурах — це організовані, стратегічні конфлікти, що включають розвідку, облогу, сигнали тривоги і навіть перемир’я.
Від мурах він переходить до термітів, яких називає «білими» мурахами, наголошуючи на їхній високій соціальній організації. Описано споруди термітників, що вирізняються складністю та інженерною продуманістю. У термітів також є солдати, цариця, шлюбні польоти, ієрархія. Наголошується, що терміти — руйнівники, але водночас і будівничі — їхня діяльність має подвійне значення. Їхнє суспільство демонструє риси централізованої держави із захистом, армією та поділом праці.
Бджолину державу зображено як жіночу монархію — з одноосібною владою цариці-матки, становою організацією, знищенням трутнів і штучним виведенням нових маток. Бджоли займаються будівництвом стільників, чищенням вулика, вихованням молодняка, організацією охоронної служби. Автор наголошує на їхній комунікації через дотик вусиками, значенні нюху й пам’яті. Подано цікаву інтерпретацію: бджолине суспільство як конституційна монархія і навіть як модель комунізму, де немає лінощів і панує трудова дисципліна. Критикується ідея про вроджений інстинкт будівництва — бджоли можуть помилятися й виправляти помилки, навчатися.
Бюхнер розгортає тему бджіл, розповідаючи про розмаїття видів. Автор підкреслює пристосування різних видів до умов середовища, винахідливість, індивідуальну поведінку та вплив спадковості. Робиться висновок, що розум, творчість і здатність до навчання — не виняток, а правило і серед одиночних, диких видів.
Осяче суспільство менш централізоване, але демонструє розмаїття форм гнізд, зокрема висячих, земляних, глиняних; високий ступінь захисту гнізда, турботи про потомство; випадки розбійницьких нападів, помсти, розпізнавання друзів і ворогів. Розглядаються шершні, французька оса, піщані оси і навіть бджолиний вовк — хижа оса, що полює на бджіл. Підкреслюється, що навіть серед ос можна спостерігати зачатки інтелекту, стратегії та емоційних реакцій.
Далі описуються павуки: плетіння павутини — результат інстинкту, навчання й пристосування; деякі павуки вміють удавати мертвих, виявляють мстивість, навіть прихильність до людей; спостерігаються форми «комунікації», підготовка мисливських пасток, індивідуальні вподобання. А жуки-гнойовики, могильники, жуки-амазонки, жуки-женці демонструють колективну працю, орієнтацію в просторі, поділ обов’язків; автор описує також розум жука-мисливця, здатність до адаптації, боротьбу з ворогами.
Книга завершується твердженням, що психічне життя присутнє в усіх тварин тією чи іншою мірою. Розум, емоції, соціальність, навчання, мова і навіть моральні риси — не людська привілей, а фундаментальна частина органічного життя.
Головна ідея книги полягає в тому, що Бюхнер прагне довести: тварини мають психічне життя — тобто розум, пам’ять, волю, почуття, навички спілкування та соціальну організацію — тією чи іншою мірою, подібною до людської. Різниця між людиною і твариною, на його думку, не якісна, а кількісна. Тут варто лише додати про згадку Епікура в цій книзі:
Перший письменник християнської ери, який узявся за тварин і заперечував їхню нікчемність порівняно з людьми, що тоді дедалі різкіше й різкіше підкреслювалася, був послідовник матеріалістичної філософії Епікура, пройнятий, однак, духом платонізму, Цельс.
Та й непогана цитата з самого початку книги, де в доброму ключі згадується і Кондильяк, а також є критика інших ідеалістів, окрім Декарта, наприклад Фіхте. Звідси теж добре видно, що Бюхнер чудово знає про ставлення до тварин у матеріалістичній традиції й виразно неприязно ставиться до ідеалістів, які намагаються звеличити людину та самоствердитися коштом тварин:
Уже французький філософ Кондильяк, дотепний вихователь інфанта пармського, завдав смертельного удару хирлявим послідовникам картезіанської філософії своїм переконливим спором проти вроджених ідей у сенсі Локка. Він доводив, на противагу Декарту, що тварини аж ніяк не машини; навпаки, вони відчувають так само, як і ми, узагальнюють факти, набувають досвіду, уміють розуміти одне одного, а світ їхніх уявлень, як і в людини, розвивається під впливом потреб.
<…>
Леруа вже тоді мав правильніше уявлення про мову тварин, ніж наш великий лінгвіст Макс Мюллер, який називає мову Рубіконом, що відділяє тварину від людини і не може бути перейдений. — Леруа цілком ігнорує інстинкт і всюди замінює його розумом; але найцікавіше й найвизначніше те, що він уже має поняття про могутність і значення спадкової передачі здібностей, набутих протягом життя, і висловлює важливу та плідну думку, що все, що ми вважаємо у звірів суто механічним, насправді, можливо, є наслідком звичок, набутих у давні часи й передаваних із покоління в покоління.
<…>
Знаменитий послідовник Канта, представник крайнього філософського ідеалізму та метафізичного егоїзму, Фіхте, виходячи з подібних поглядів, розглядав тварин із точки зору так званого «чистого розуму», як річ, позбавлену свободи, індивідуальності, розумності й будь-яких прав.