Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Людвіга Бюхнера — тут.
Огляди на інші книги Бюхнера: 1. «Дарвінізм і соціалізм»; 2. «Природа і наука»; 3. «Психічне життя тварин»; 4. «Сила і матерія».
На відміну від таких книг Людвіга Бюхнера, як «Сила і матерія» (1855) «Природа і наука» (1862), «Психічне життя тварин» (1880), «Дарвінізм і соціалізм» (1894), ті три книги, які ми зараз розглянемо, мають масу вад, через які ми не стали розглядати їх докладно й окремо. Вони мають суто розважальний або надто вже науково-популярний характер і не додають нічого особливо нового до вже сказаного в інших розглядуваних працях. Як і в більшості інших книг, в епіграфі «Фізіологічних картин» (1861-1875) ми бачимо Молешотта, цитата якого дає ще один привід підозрювати й у ньому ще одного соціаліста:
Чим більше ми навчаємося ставити живу науку вище за безплідну вченість, тим більше переконуємося, що істина належить усьому народові, а не якійсь касті.
Ця книга виглядає гарно, але якщо судити за назвами розділів і окремими фрагментами, її суть така: Бюхнер описує фізіологію людини, але намагається робити це красивою майже літературною мовою, щоб показати, що навіть фізіологія може бути не такою вже сухою і «механістичною», як її звикли бачити. Саме тому він починає з опису серця і спершу показує вигаданий діалог між поетом і лікарем, які сперечаються про те, наскільки виправдано вживати «серце» в метафоричному значенні чуттєвості. Звісно ж, лікар поводиться тут максимально жорстко й цілком заперечує будь-яку можливість метафоричних висловів. Але тут раптом втручається Бюхнер і заявляє, що метафоричні вислови цілком можуть співіснувати з науковими, і жоден зловісний «вульгарний» матеріаліст не зазіхає на сферу поезії (див. класичне висловлювання романтика Шлегеля з цього приводу). А далі, власне, й сам показує, як можна поєднати одне й друге в одному флаконі. Задум цікавий, але читати суто про фізіологію людини — не варто часу 🙂
У всякому разі з усього випливає, що ми не маємо жодного права ворогувати проти вживання таких висловів або бажати замінити їх іншими. Як би часто анатом чи фізіолог не казали, що серце є ніщо інше, як порожнистий м’яз, воно ніколи не зійде з тієї висоти, яку посіло в царині поезії та повсякденної мови. Ми все ж і далі говоритимемо в наших промовах так само багато про серце й уживатимемо це слово в тому самому значенні, в якому вживали досі.
З погляду змісту цікавим є розділ про наркоз. Пояснення дії наркозу Бюхнер подає через фізіологію: мозок і нерви — матеріальні; вплив хімічних речовин на них можливий; свідомість і відчуття можна тимчасово вимкнути. Усе це підкріплює матеріалістичний погляд Бюхнера: душа, думки, відчуття — пов’язані з фізичним станом мозку й нервів. Якщо можна хімічно «вимкнути біль» і свідомість — отже, вони не поза тілом. Бюхнер завершує книгу узагальнювальним міркуванням: усе, що ми звикли вважати «вищим», «душевним», «нематеріальним», — насправді тісно пов’язане з тілесною природою людини. Думки, почуття, любов, натхнення, страждання, моральні пориви — все це результати фізіологічних процесів, що відбуваються в мозку, крові, нервах. Він пише: «Душа — це діяльність мозку, так само як ходіння — діяльність ніг, а дихання — легень». Це не означає, що почуття й думки неважливі — навпаки, вони важливі саме тому, що реальні, тілесні й уразливі.
Місто здоров’я майбутнього — медична утопія
А вже в книжці «Мистецтво довго жити» (1892) Бюхнер згадує історію про джерело мого інтернет-псевдоніма — імператора Фрідріха II Гогенштауфена. У цій книжці Бюхнер проходиться по всіляких легендах і сучасних наукових уявленнях про те, як подовжувати строк функціонування організму. Тут є і про античність, і цитування Епікура / Лукреція, і не лише їх. Порушуються і філософські теми, і історія алхіміків. Як люди, переслідувані страхом смерті, впадали в забобони й пропагували маячню. Але головно книжка про те, як на організм впливає клімат, різні види їжі, як відрізняється тривалість життя чоловіків і жінок, як із цим працює статистика тощо й таке інше. Читати таку технічну працю нікому не раджу, але написана вона, як і «Фізіологічні картини», цікавою мовою і з масою цікавих прикладів «до речі», ось як у наведеному нижче фрагменті (до речі, ця історія — фейк):
Більш достовірні відомості про щуку, що жила 267 років, яку імператор Фрідріх II пустив у озеро під Кайзерслаутерном 1230 р., надівши золоте кільце на зяброву кришку з належним написом. 1497 р. щуку спіймали, і курфюрст Філіпп звелів написати її портрет у натуральну величину та з належним написом повісити в замку.
Розглянувши тривалість життя різних тварин, Бюхнер ставить запитання: скільки в принципі може жити людина? Учений наводять різні оцінки, дехто вважає можливим вік і 150, і 200 років, але загалом реальна межа — це 100—110 років. Він наводить перелік відомих довгожителів і запитує, як їм це вдалося. Розглядає чинники спадковості та середовища. Наприклад, у селі люди живуть довше, ніж у місті, а в місті найуразливіша до хвороб група — фабричні робітники (див. «Дарвінізм і соціалізм»). Бюхнер пропонує різні версії дієти та поміркованого способу життя, щоб подовжити життя. У цій книжці також міститься проєкт — «Місто здоров’я майбутнього», утопія, натхненна ідеями англійського лікаря Річардсона. У цьому місті буде чисте повітря, озеленення, світлі вулиці, застосовується роздільне розміщення лікарень, фабрик, шкіл, житла. Тут — рясна вода, вентиляція, відкритий простір. Мешканці міста взагалі не вживають алкоголю й тютюну, тут немає злиднів і бруду. Бюхнер мріє, що майбутня медицина буде не лікувати, а запобігати хворобам, а турбота про здоров’я стане справою держави й суспільства.
Бюхнер стверджує, що довголіття — це не диво, не випадковість і не дар обраних, а результат знань, дисципліни та поваги до власного тіла й духу. Немає «секрету безсмертя», але є розумний спосіб життя, до якого кожен може наблизитися. Людина, щоб жити довго, має сама активно дбати про себе, а не чекати на дива.
Специфічне розуміння спадковості
Остання книжка Бюхнера, яку я вирішив прочитати, називається «Сила спадковості та її вплив на моральний і духовний прогрес людства» (1882). Але книжка не надто цікава — ані як приклад расизму, ані як приклад науковпопу. І те, й те траплялося й краще. Це звичайний переказ принципів дарвінізму, але з серйозним розширенням на «духовну» сферу життя. Бюхнер заявляє не лише про те, що наші духовні якості успадковуються (наводить приклад «душевних» захворювань, що передаються від предків), а й про те, що це працює на прикладах цілих народів:
Подібно до того, як існує спадковість окремих індивідів або родин, існує також спадковість відомих характерних особливостей або задатків у цілих народів або в окремих суспільних класів. Сюди, наприклад, належить відомий торговельний геній євреїв, який у цього народу, приреченого від часу вигнання з Палестини майже виключно на торгівлю серед чужих народів, поступово розвинувся і настільки зміцнів завдяки спадковості, що майже на кожного єврея можна дивитися більшою чи меншою мірою як на природженого торговця або людину розрахунку.
Він наводить там приклади з войовничістю французів тощо. Загалом — спроба пояснити стереотипи про народи за допомогою біології. Але не варто поспішати з висновками! У розгорнутому вигляді Бюхнер описує такі форми спадковості не зовсім біологічно. До його розуміння спадковості входить і звичайне накопичення та передавання знань. Грубо кажучи, якщо якась культурна традиція передається 10 поколінь поспіль і записана в священній книзі, то це теж форма спадковості. Вона не вшита в біологію, але все одно майже неминуче передається від батьків до дітей.
Бюхнер типово змальовує дві крайнощі: повний детермінізм спадковості та теорію чистої дошки, посилаючись на Гельвеція і Локка. Обидві теорії він, само собою, називає крайнощами й розсудливо обирає «золоту середину». Тому так само він говорить і про «моральний інстинкт», що це ніби й кантіанська маячня, а ніби й правда «наполовину». І таким самим чином Бюхнер протягує купу всілякої нісенітниці, включно навіть із вродженими, «апріорними» ідеями. Вроджених ідей він не визнає, але якщо 20 поколінь поспіль у якомусь племені дітей навчатимуть грати на скрипці, то нібито невдовзі навіть фізіологічно ці діти почнуть легше за інших навчатися музиці. Це не вроджені ідеї, а радше вроджені схильності, які можна потім додатково розвинути. Так само, як Бюхнер вірить у вроджені характери й темпераменти. І те саме моральне почуття, виявляється, цілком може закодуватися в підсвідомість у процесі еволюції мозку, якщо народ дотримуватиметься одних і тих самих норм кілька століть. При цьому, відповідаючи на запитання: чи передаються у спадок розумові здібності? Бюхнер відповідає, що однозначно так. Не обходиться тут і без расизму, але в цій книжці його на диво менше, ніж зазвичай:
Європеєць успадковує на 30-40 куб. дюймів більше мозку, ніж папуас.
При цьому також, на думку Бюхнера, тривале перебування народу в становищі рабів може сформувати певний тип покірності, що передається нащадкам. Це не виключає можливості поступу, але підкреслює глибину впливу умов життя на характер цілих етносів. Раби від природи. Тепер Бюхнер підбиває підсумки: спадковість — ключ до розуміння не лише біології, а й моралі. Вона пояснює:
Чому одні суспільства моральніші за інші;
Чому індивіди різняться за рівнем моральної зрілості;
Чому навіть ідеали та релігійні уявлення можуть бути успадковані.
Мораль розвивається разом із суспільством, зміцнюючись через покоління, як корисний поведінковий механізм. Бюхнер наївно вважає, що люди 2000 років тому кардинально відрізнялися від нас на фізіологічному рівні, а люди через 2000 років після нас відрізнятимуться ще в стільки ж разів більше. Але й тут цю маячню трохи пом’якшує те, як широко він розуміє спадковість і здібності людини. Технічно, якби він побачив сучасний інтернет і швидкість пошуку інформації, то це він би теж записав у відмінності самих людських здібностей. Але тут слід зауважити, що історія знає не лише поступ, а й регрес — народи можуть утрачати накопичений досвід, процес може йти в обидва боки. Але, роблячи таку велику ставку на людський рід, він тут знову знецінює індивідів і буквально заявляє, що «індивід — ніщо, рід — усе». Звісно, в інших місцях він говоритиме рівно протилежне, але це його внутрішня суперечність, із якою він, очевидно, так і не впорався, як, зрештою, основам його філософії суперечить і активно підтримуваний расизм.