Філософія Людвіга Бюхнера

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2025 року

Частина циклу «вульгарні матеріалісти».

Решту авторських статей можна прочитати тут

Мало кому ще так сильно не пощастило на пострадянському просторі, як спадщині так званих «вульгарних матеріалістів». Це група філософів, головна проблема яких полягала в тому, що вони були сучасниками Маркса й розвивали матеріалізм не так, як він того хотів би. І навіть гірше: хоча вони були переважно лібералами з дуже й дуже лівими відтінками, майже тактичними союзниками марксизму, однак виступили проти комунізму взагалі й конкретно Маркса зокрема. Після цього їхня доля була вирішена наперед. Раніше широко видавані й популярні навіть на початку XX ст. на території Російської імперії [1], у роки СРСР вони майже цілком були віддані забуттю, а з книжки в книжку мандрували лише якісь геть далекі від істини узагальнення їхньої філософії, з різними лайками: від зведення всього й уся до механіки до соціал-дарвінізму. Категорія «вульгарні матеріалісти» стала популярною завдяки Ф. Енгельсу, який був переконаний, що «мандрівні проповідники Бюхнер, Фогт і Молешотт», а разом із ними й більшість природодослідників і лікарів, що міркували про матерію, не внесли серйозного внеску в розвиток матеріалістичної теорії, бо проігнорували діалектику Гегеля. І ця думка Енгельса просто приймалася й продовжує прийматися на віру навіть сьогодні [2]. Деяким навіть вистачає фантазії ставити запитання: «Чи є майбутнє у вульгарного матеріалізму?» [3]. Щоправда, останніми роками вже починаються спроби «критично переосмислити зміст усталеної в вітчизняній історіографії категорії «вульгарні матеріалісти»» [4], а то й відмовитися від самого цього терміна [5], але такі спроби все ще страждають на серйозну заангажованість. Рідко коли про філософів такого типу пишуть інші матеріалісти. Ми збираємося виправити цю ваду в серії статей про Бюхнера, Фогта, Молешотта, Кабаніса, Спенсера й ще багатьох інших нині забутих філософів.

Біографія Бюхнера: спадковий інтелектуал

Людвіг Фрідріх Карл Христіан (Ludwig Buchner, 1824-1899), один із найвидатніших матеріалістів XIX ст. Народився 29 березня 1824 року в Дармштадті. Його батько, Ернст Карл Бюхнер (1786-1861), був старшим медичним радником і придворним лікарем у Великому герцогстві Гессен. У юності його батько служив в армії Наполеона, а медицини навчився в особистого лікаря імператора. Через це в Ернста Карла були добрі зв’язки у Франції. Але в якийсь момент після краху Наполеона батько Бюхнера опинився в Німеччині й почав поступово розбудовувати кар’єру лікаря з нуля. 

Старшим братом Людвіга був чи не найвідоміший німецький поет першої половини XIX століття — Георг Бюхнер (1813-1837), шанований у літературознавчих колах і досі, але, на жаль, загиблий у зовсім юному віці (вірші Георга часто використовуватимуться в книжках Людвіга). До речі, незадовго до смерті Георг почав цікавитися філософією і, що характерно, зосередив свою увагу на постатях Декарта та Спінози. Братом Людвіга був також і Вільгельм Людвіг (1816-1892), власник фабрики і політик. У юності він дуже співчував творчості Георга, поезія якого, крім суто романтичного настрою, була наснажена соціалістичними ідеями. У 1836/1837 році він навчався в Гайдельберзі (одному з найбільших наукових центрів Німеччини) у Леопольда Гмеліна, одного із засновників сучасної хімії. У 1838/1839 роках він продовжив навчання в Гіссені в Юстуса фон Лібіха і склав там державний іспит на фармацевта. У 1841 році він заснував невелику хімічну фабрику, спершу в саду будинку своїх батьків на Графенштрассе в Дармштадті. Він експериментував із виробництвом штучних барвників. Як політик він належав до лібералів і був депутатом німецького рейхстагу з 1849 року, а з 1861 року входив до фракції Прогресивної партії і виступав проти політики Бісмарка. У 1878 році він навіть виступив проти соціалістичних законів (цензурних законів, спрямованих проти соціалістів). У 1878/1879 роках він був одним із засновників Асоціації сприяння добробуту трудящих «Конкордія», об’єднання прогресивних промисловців і політиків, що мало значний вплив на соціальне законодавство. Тобто він був ліволібералом. У 1882 році Бюхнер передав управління компанією своєму синові Ернсту (1850-1924), який згодом став відомим хіміком-винахідником.

Ще одним із доволі помітних братів Людвіга був Олександр (1827-1904), професор історії літератури. Він вивчав право в Гіссенському університеті (який закінчили майже всі Бюхнери) і 1848 року брав участь у революції. У 1851 році він побував на Всесвітній виставці в Лондоні, де зустрівся з німецькими революціонерами-емігрантами; після цього брав участь у змові з метою створення в Німеччині кількох республік і об’єднання їх, за прикладом США, в єдину німецьку державу. Змову було викрито донощиком. Відтоді Олександр опинився в еміграції. З 1852 року працював викладачем на факультеті філософії в Цюриху, а з 1855 року жив у Франції, викладав сучасні мови в католицькому коледжі у Валансьєні. Згодом він уже був професором літератури в Канні (Нормандія), а 1870 року прийняв французьке громадянство. Олександр любив Шекспіра, написав із цього приводу багато праць, окрему книжку з історії англійської поезії, що також чудово видно в творах матеріаліста Людвіга (практично всюди він цитуватиме Шекспіра). Політично Олександр був навіть лівіший за своїх братів Георга і Вільгельма-Людвіга.

Майже всі брати й сестри Бюхнера вирізнялися неабиякими здібностями й талантами. Про Матильду (1815-1888) відомо дуже мало, зате Луїза Бюхнер (1821-1877) — відома письменниця-суфражистка і борчиня за права жінок. Унаслідок нещасного випадку в дитинстві вона дістала тяжку травму, від якої страждала все життя. Самоука, вона набула широких знань, особливо в літературі, міфології, історії та іноземних мовах. Після смерті батьків жила разом із незаміжньою сестрою Матильдою, у тому самому будинку, що й її брат, головний герой нашої статті, Людвіг Бюхнер, допомагаючи їм у домашньому господарстві.

Уже 1855 року, тоді ж, коли й сам Бюхнер, вона анонімно опублікувала одну з найцитованіших праць на захист прав жінок — «Жінки та їхні професії», у якій виступала за краще освіту для дівчат. Із кінця 1866 року Луїза Бюхнер була однією з найближчих соратниць великої герцогині Аліси Гессенської та Рейнської. Від 1867 року у Великому герцогстві Гессен-Дармштадт було засновано кілька жіночих об’єднань. Вона брала участь у створенні лікарні Аліси (донині працює) у Дармштадті. Названа на честь британської принцеси Аліси, щось на кшталт теперішньої Діани. Асоціація сприяння розвиткові жіночої промисловості (від 1872 року — Асоціація Аліси з питань жіночої освіти та працевлаштування) утримувала Alice-Schule, фахову школу для дівчат (нині школа Аліси-Елеонори), а також крамницю для домашніх працівниць (Alice-Basar). Крім того, під керівництвом Луїзи Бюхнер було створено своєрідний центр освіти для дорослих жінок, так званий ліцей Аліси. Згодом вона писала романи, подорожні нотатки та вірші. Разом зі своїм братом Александром видала великий збірник поезій. Поруч із Фанні Левальд і Луїзою Отто-Петерс вважається однією із зачинательок жіночого руху в XIX столітті. Очевидно, що її політичні погляди також мали виразно лівий характер.

У такій родині не дивно, що Людвіг Бюхнер став не лише інтелектуалом, а й лікарем, зацікавленим у наукових здобутках епохи. Як і його брати, від 1842 року він вивчав медицину та філософію в Гіссені, де 1844 року став співзасновником Старого гіссенського братства Аллеманія. Також він навчався у Страсбурзі, Вюрцбурзі та Відні, проходив підготовку в знаменитостей того часу, наприклад у Вірхова. 1848 року він здобув докторський ступінь з медицини, захистивши дисертацію під назвою Beiträge zur Hall’schen Lehre von einem excitomotorischen Nervensystem (Внесок у теорію Галера про збудливу нервову систему). Згодом працював лікарем загальної практики в Дармштадті й почасти займався навіть судово-медичною роботою. Бюхнер, будучи німцем, настільки досконало володів французькою мовою, що виголошував промови, читав лекції та виступав із доповідями перед французькою публікою. Під час революції 1848 року Бюхнер, найімовірніше, брав у ній участь разом зі своїм братом Александром, але, на відміну від Александра, швидше заляг на дно й не постраждав від репресій у відповідь.

1852 року Людвіг став асистентом лікаря в Тюбінгенському університеті, де 1854 року здобув кваліфікацію професора судової медицини. Статті, що з’явилися внаслідок його праці, у «Vereinte deutsche Zeitschrift fur Staatsarzneikunde» (про громадське здоров’я), виявилися настільки цінними й справили таке враження, що Союз баденських лікарів обрав Бюхнера 1855 р. своїм почесним членом, а 1860 р. нагородив його срібною медаллю. Того самого 1855 року, після публікації «Сили і матерії», його ліцензію на викладання в Тюбінгені було відкликано, і йому довелося повернутися до Дармштадта, щоб заробляти на життя як лікар загальної практики. 1860 року Бюхнер одружився, і невдовзі в нього народився син Георг (1862-1944). Його син також навчатиметься в Гіссенському університеті, але вже на філолога. Хоча навіть із такою освітою він стане дрібним промисловцем і братиме участь у політиці Веймарської республіки від ліволіберальної Народної демократичної партії (НДП). Традиції лівого лібералізму в цій родині продовжилися і після смерті Людвіга.

Як лікар Бюхнер узяв активну участь у війнах 1866 р. і 1871 р., але загалом займався активним письменництвом і пропагандою науки, а 1881 р. Бюхнер став на чолі «Німецького союзу вільнодумців», будучи одним із його організаторів. До речі, у заснуванні цього союзу брав участь і марксист Вільгельм Лібкнехт. Метою союзу було створення в Німеччині суспільного майданчика для матеріалістів і атеїстів. До 1885 року в групі було 5000 осіб. Союз був найбільшою в своєму роді організацією в Німеччині, а 1933 року до нього вже входило близько 500 000 членів. Союз було розпущено з ініціативи Гітлера навесні 1933 року в межах заборони організацій атеїстів і вільнодумців. Будучи політично активним, Бюхнер був членом другої палати Ландштанду Великого герцогства Гессен як представник Німецької партії вільнодумців з 1884 по 1890 рік. Він помер у Дармштадті 30 квітня 1899 року.

Філософські погляди Бюхнера

Так виглядає біографія Бюхнера, якщо майже не торкатися його філософських поглядів. Ми вже розглядали, і дуже докладно, більшість найбільших творів Бюхнера: «Сила і матерія» (1855), «Фізіологічні картини» (1861-1875), «Природа і наука» (1862), «Психічне життя тварин» (1880), «Сила спадковості та її вплив на моральний і духовний прогрес людства» (1882), «Мистецтво довго жити» (1892), «Дарвінізм і соціалізм» (1894). І тепер настав час спробувати підсумувати зміст усіх цих книжок. 

Безперечно, головна книга тут — це «Сила і матерія» (1855), до якої прилягають «Природа і наука» (1862) та всі суто природничо-наукові твори. Тематика всіх його книжок багато в чому повторює ідеї найголовнішої праці, але деякі книги докладніше розкривають окремі частини світогляду Бюхнера. Наприклад, «Психічне життя тварин» (1880) цілком присвячена лише одній темі — соціальній організації тварин і розвінчуванню теорій інстинкту. Але все ж варто почати з найголовнішого і найранішого його твору. «Сила і матерія», що принесла Людвігу Бюхнеру світову славу, стала справжнім маніфестом філософського матеріалізму другої половини XIX століття. Її навіть називали «біблією матеріалізму», і вона стала символом, порівнюваним із «Системою природи» Гольбаха (на яку, до речі, іноді посилається і сам Бюхнер). Ця книга згадується навіть у романі Тургенєва «Батьки і діти», де головний герой, Євген Базаров, радить Кірсановим відмовитися від белетристики й замінити її науковою літературою, а саме книжкою «Сила і матерія». Та й узагалі ця книга була однією з найпопулярніших серед революційно налаштованої молоді кінця XIX століття, не лише в Російській імперії, а й, наприклад, в Італії (див. Л. Стефаноні) та в інших країнах. Ця книга витримала 21 перевидання і стала однією з перших популярних наукових праць, що видавалися арабською мовою та поширювалися на Близькому Сході.

Ця книга служила революціонерам не випадково: певною мірою сам революційний дух епохи став причиною її створення. Сорокові роки в Німеччині, за словами відомого вченого Г. Гельмгольца, були часом «боротьби між вченою традицією та новим природничо-науковим духом, який більше не довіряв жодній традиції й хотів спиратися лише на власний досвід». Міркуючи про мотиви, що спонукали його до підготовки книги «Сила і матерія», сам Л. Бюхнер говорив:

«Публіка деморалізована недавньою поразкою національних і ліберальних надій і звернулася до досліджень природничих наук, що набирають сили, в яких вона вбачає новий спосіб протистояти переможній реакції. Поглянь на Фохта, Ромесслера і Молешотта — усі вони знаходять добрих видавців».

І справді, ще до виходу книги Бюхнера твори такого роду набули небаченої популярності. Навіть попри те, що Енгельс відкидав його як представника «мандрівного проповідника матеріалізму», інший відомий марксист, Франц Мерінг, описував його працю як «свіжий подих вітру» в реакції, що формувалася після 1848 року.

Сила і матерія — філософія матерії та критика метафізики

Основний вектор творчості Бюхнера спрямований на масове просвітництво. А ідейні підвалини його філософії закладені ще у французькому матеріалізмі XVIII століття. Тому коли його змальовують звичайним продовжувачем справи енциклопедистів, то це багато в чому навіть слушно: він намагався свідомо виконувати цю роль. Це стосується і стилю викладу. Бюхнер намагається бути навмисно популярним і простим для розуміння, і в цьому сенсі він удвічі зневажливо відгукується про німецьку філософію від Канта до Гегеля. Може здатися, що якщо він відкритий ворог метафізики й Гегеля та прямо пов’язує себе зі словом «сенсуалізм» (а він робить це з перших сторінок своєї книги), то Бюхнер буквально епікуреєць. Так, це вірно, але лише почасти. У філософії Бюхнера все ж надто багато буквально анти-епікурейських ідей. Основна думка, яку хоче донести Бюхнер у своїй книзі, дуже проста. Він хоче показати, що матерія і сила єдині, і водночас вони вічні й безконечні, перебувають у постійному русі, утворюючи найрізноманітніші комбінації та перетворюючись на все нові й нові форми. Іноді він робить це як матеріаліст старого зразка і показує нам, наприклад, як будь-яка нібито нематеріальна сила, скажімо електромагнетизм, насправді має матеріальний носій і не існує сама по собі. Про це сказано прямо:

Строго кажучи, не може бути й мови про електрику; можна говорити лише про наелектризовану або таку, що перебуває в електричному стані, матерію.

Для свого часу це дуже непогано, але тут є й істотні вади, які впадають в око відразу, і про які ми частково вже говорили в статті про Геккеля. Проблема в тому, що такі міркування зберігають логіку дуалізму душі й тіла, хай навіть у видозміненій формі. Залишається можливість тлумачити певну єдність протилежностей, висувати золоту середину, всередині якої цілком зберігається старий, класичний дуалізм. І подекуди це миготить навіть у Бюхнера, коли він уживає слова «ідеальне», «душа» і взагалі звертається до питань етики. Бюхнер навіть заперечував знаменитий тезис про те, що думка — це секреція мозку, за аналогією з печінкою і жовчю… Так, він це заперечував! Тож варто ще подумати, який він вульгарний матеріаліст після такого? Ворог соціал-дарвінізму і заперечувач Кабаніса — так, це буквально ще один спінозист. Такий самий обережний і сором’язливий послідовник матеріалістів, як Геккель та Енгельс. Так, він критикує Гегеля, Канта, Шеллінга, але водночас мотивація в нього майже така сама, як і в цих ідеалістів: він хоче примиряти крайнощі в певному вищому синтезі. Бюхнер постійно постулює атеїзм, робить його однією з головних тем своєї праці, критикує більшість прихованіших і філософськіших форм теології, але при цьому щадить пантеїзм, явно резервуючи тут місце для виправдання Спінози. І цей його пантеїзм навіть межує з гілозоїзмом. В одному з фрагментів він припускає, що мікроорганізми, які живуть у краплі води, — мають відчуття і волю. Це загравання зі спінозизмом доходить до зовсім уже дивних висловлювань:

Стара сентенція Цицерона: «у здоровому тілі — здорова душа» так само вірна, як і протилежна: душа створює собі своє тіло. З іншого боку, не слід забувати, що ми, як індивіди, лише зникаюча частина цілого, яка рано чи пізно має знову розчинитися в цьому цілому.

Тут можна сказати, звісно, що для своєї аргументації Бюхнер широко користується атомістичною теорією, але й тут не все так добре. Послідовним атомістом його назвати зовсім неможливо. По суті, він критикує атомізм, і робить це майже як типовий емпірик (атоми — це гіпотеза, їх ніхто не бачив): «атомізм не більш як наукова гіпотеза». Окрім атомізму, він заперечує також і порожнечу, і навіть саме поняття простору, пославшись, як на щось розумне, на якогось Раденгаузена, який буквально перефразував Канта і заявив, що простір і час існують виключно в нашому розумі. І говорячи про всесвіт, він припускає його безмежність не лише в космологічному плані, а й у мікроскопічному. Тобто припускає поділ матерії до безконечності, прямо як Анаксагор, але аж ніяк не як Демокріт. Цим і далеко не тільки цим Бюхнер максимально наближається до філософських позицій Енгельса або Геккеля, і дуже дивно, що цього зазвичай не помічають.

Матерія у Бюхнера набуває «не лише фізичних, а й духовних сил», виявляється «зовсім не мертва і не безжиттєва», і «усюди перебуває в русі й сповнена кипучого життя». І оскільки Бюхнер не здатен розв’язати «чи є матерія єдиною, чи вона складається з відомих нам 60-70 елементів», то в принципі ставиться до матерії як до тієї абстрактної «єдиної субстанції», яку вже давним-давно зруйнував Берклі. Єдине, що, хоча Бюхнер і каже, що матерія «не позбавлена почуття, духу або думки», і що вона не є також і несвідомою чи навіть незмінною, але все ж це вже мова суцільних метафор, і насправді він має на увазі розвиток її підсумкових складних форм і поєднань. Він усе ж застерігає, що:

Усі ці дії, звісно, не сама матерія, а лише особливі форми або вияви її діяльності.

Іноді поетичний стиль заважає зрозуміти, чи справді Бюхнер говорить нісенітниці, чи це просто образи задля краси. Але він уміє переходити не лише в художність, а й у критичний пафос. У викличному тоні (що нами схвалюється) він показує, як частки гівна можуть невдовзі опинитися в мозку академіка, і наводить приклад, що всупереч фразам теологів, радше матерія безсмертна, а дух крихкий і смертний. 

Отже, виходить, що Бюхнер спробував довести, що матерія міцно поєднана із силою, намагаючись сконструювати свій природничо-науковий матеріалізм, і використовує цей тезис для постулювання атеїзму та смертності душі. Не соромиться він посилатися навіть на атомізм і епікурейців давнини. Але при цьому сам він не зовсім атоміст і вже точно не послідовний епікуреєць. Атомізм він критикує в дусі емпіриків або позитивістів. Критикує він також і порожнечу. По суті, він наговорив багато поетизованих нісенітниць, але зрештою з них стає ясно, що матеріалізм Бюхнера — це певна форма континуального матеріалізму, або простіше кажучи матеріалістичний спінозизм. Ми бачимо, як Бюхнер змальовує матеріалістів та ідеалістів представниками двох безглуздих крайнощів, які він поєднує в переповненому еклектичними уподобаннями монізмі. Але загалом, якщо дотримуватися загальної логіки й назв розділів, Бюхнер намагається показати не лише нерозривну єдність матерії та сили, а й її вічність, безконечність, єдність матерії й руху, матерії й форми. 

Той факт, що Бюхнер моніст, підтверджується не лише звичайною подібністю до Геккеля, Спінози та інших представників цього напряму, а й самими словами Бюхнера, який називає своє світоглядне вчення буквально моністичним. Він рясно посилається на Геккеля, називає Спінозу великим мислителем і навіть тоді, коли побіжно береться викласти основні віхи розвитку матеріалізму, наводить переважно найспінозистськіші його варіанти, таких як Толанд, Гольбах. А найшанованішим його кумиром виявляється фанат спінозизму Людвіг Фейєрбах, чиї теорії відчуження, гуманізму тощо він розуміє не гірше за Маркса. Отже, Бюхнер навіть без сторонньої допомоги справляється із самовизначенням у цій традиції. 

І все-таки Бюхнер розуміє явні теологічні слабкості монізму й свідомо намагається сам себе «вульгаризувати». Наприклад, в Енгельса можна знайти багато дивних висловлювань, де він допускає телеологію (цільові причини) та автономне існування законів природи. Бюхнер же рішуче проти цього! Детермінізм працює як вияв сліпих закономірностей, у природи немає плану, і навіть її закони не слід вважати незмінними й абсолютними. Той самий Геккель міг намагатися у своєму монізмі робити силу й матерію рівноцінними половинами, але Бюхнер усе ж схильний зображати силу як вияв матерії, він тяжіє до редукціонізму, хоч і не цілком. Іноді, звісно, надто сильно заходячи в бік епікуреїзму, Бюхнер раптом ловить самого себе за руку й починає шукати собі виправдання, але все ж на тлі Енгельса й Геккеля він більше схожий на послідовного матеріаліста. Бюхнер вважає, що прийняття будь-якої телеології — це «монархічний» принцип, тоді як його власний монізм — принцип «республіканський» і демократичний. Але про політичний лібералізм лівого спрямування самого Бюхнера ми ще поговоримо далі. 

Щоб показати, що теології немає місця у Всесвіті, нам докладно демонструють, як формуються космічні об’єкти, як виникає життя на Землі (причому, приймаючи ідею того, як неорганічні елементи можуть створювати органічні форми, для Бюхнера в цьому немає проблеми), він попутно підтримує всі версії теорії еволюції, від геологічних теорій Лайєля до біологічних теорій Дарвіна. Причому йому зовсім не соромно визнавати тваринну природу людини та її мавпоподібного предка. Як каже Бюхнер, цитуючи якогось француза: «Краще облагороджена тварина, ніж вироджений Адам!». Бюхнер — непримиренний борець проти будь-яких версій антропоцентризму, для нього людина — це суто тварина, хай і перша за деякими кількісними показниками, важливими для нас і для того, що ми називаємо високою культурою. Будь-яка гра в гру «я володію розумом, а тварина — ні», приводить нас до одного й того самого теологічного підсумку, питання лише в глибині розвитку цієї розумової патології. За всіма такими викрутасами прихований буквально один і той самий психологічний механізм самозахисту, бажання «самоствердитися». Тварини ж мають усі ті самі почуття, що й ми, вони володіють розумом, уміють спілкуватися, навчатися тощо. Бюхнер навіть заперечує існування інстинктів саме у формі вродженого знання й намагається надавати їм сенсуалістичного тлумачення.

Тепер же, коли він показав, як без жодного Бога може виникнути розумне життя, Бюхнер переходить до опису самого цього життя в його вищих формах. Як саме ми набуваємо наших знань, якими так пишаємося, і від чого залежить наш розумовий розвиток?

Тут Бюхнер дотримується двох концепцій: з одного боку, він сенсуаліст і визнає величезну роль виховання та зовнішнього середовища, досить послідовно заперечуючи вроджені ідеї, але з іншого боку він фізіологічний редукціоніст і зводить усі наші здібності до їхнього фізичного носія — мозку. Звісно, і те, й інше правильно. З цим неможливо сперечатися, якщо розписувати ці теми на окремі книжки. Але проблема в тому, що ці частини в Бюхнера не узгоджені, і коли він аргументує через сенсуалізм, то здається, що реформа суспільства може допомогти людям вирівняти індивідуальні здібності. Але коли він переходить до фізіології, то раптом вмикається неймовірно сильна версія расизму. І виявляється, що за межами Європи живуть патологічні дурні, які перебувають у такому стані не внаслідок своєї відсталої культури, а через свої біологічні властивості, що не зміняться навіть після найпрекраснішої реформи. І цей расизм украй погано узгоджується з його ліберальнішими філософськими принципами. Щоправда, він усе-таки не в найтяжчій формі, а у формі «поблажливості». Як ми у своїх суспільствах не знущаємося з людей з інвалідністю, а виявляємо співчуття й допомогу, так і вищі раси мають опікуватися нижчими. Він явно проти виправдання експлуатації народів, ця позиція нагадує позиції таких людей, як Конан Дойл у «Загубленому світі» або навіть у книжках Жуля Верна. Місія білої людини — нести цивілізацію відсталим народам тощо. Бюхнер більш-менш належить до цієї категорії расистів, що, звісно, аж ніяк не виправдовує самого факту.

Він підтверджує право жінок на аборт, захищає тварин від дискримінації, заперечує будь-які форми вродженого знання, бореться проти мракобісся церкви, забобонних вірувань, усякої містики й магії. Він республіканець, відстоює більш-менш ліві цінності, виступає проти карального правосуддя, і попри все це — расист. Дивовижне XIX століття. І останнє, що можна сказати про цю книжку (краще прочитати більш повний її огляд, або навіть саму книжку), так це те, що Бюхнер використовує логіку детермінізму для того, щоб цілком виправдати будь-які злочини. Просто в дусі Ламетрі. Якщо людина — машина, і всі її здібності та вчинки продиктовані об’єктивним ланцюгом причин і наслідків, а вільна воля — це ілюзія, то з цього випливає зникнення концепції вини. Він, звісно, не закликає просто зараз припинити карати злочинців, але в осяжному майбутньому цілком уявляє собі утопію, де нинішня кримінальна система видаватиметься справжнім варварством. Кінець його книжки пояснює, чому всі викладені в ній принципи, що заперечують Бога й вселенський план, аж ніяк не загрожують нашій моралі та не приведуть нас до пекла на землі. Мораль — річ соціальна, і навіть без усякого Бога ми все одно виробимо правила співжиття. 

Апологія Молешотта і захист тварин від антропоцентризму

Книжка Людвіга Бюхнера «Природа і наука» (1862) є однією з найраніших книжок, написаною невдовзі після виходу «Сили і матерії» та «Фізіологічних картин». За змістом вона прилягає до «Сили і матерії» й доповнює її. Але це вже не повноцінна книжка, а радше збірка рецензій, у яких Бюхнер найчастіше критикує сучасних йому вчених, що протягують у свої писання релігійні уявлення. Можна сказати, що ця книжка — практичне застосування принципів матеріалістичного спінозизму, виробленого в його першій і найбільшій теоретичній праці. Тут можна знайти дуже багато цікавих прикладів наукових помилок, але мало зовсім уже нових ідей, які Бюхнер раніше не висловлював. Окрім критики, тут є й прихильні огляди, і навіть цілі апології, якщо можна так висловитися, на адресу Молешотта та Шопенгауера. Першого він хвалить беззастережно, і звідси можна зрозуміти, що сам Бюхнер — просто звичайний популяризатор ідей Молешотта, він картає свого кумира лише за невдалий стиль письма та надто послідовний матеріалізм. А другого він усе ж критикує, але вважає його найкращим з усіх ідеалістів Німеччини. Тут же можна знайти ще більше расистських випадів, особливо коли Бюхнер критикує антрополога Теодора Вайца за недостатній расизм. 

У книжці «Фізіологічні картини» (1861-1875) ми знову зустрічаємо Молешотта просто в епіграфі, а сама книжка покликана ще раз виправдати науку й очистити матеріалізм від звинувачень у «вульгарності». Книжка ця виглядає гарно, але якщо судити за назвами розділів і окремими фрагментами, суть її така: Бюхнер описує фізіологію людини, але намагається робити це красивою навкололітературною мовою, щоб показати, що навіть фізіологія може бути не такою вже сухою й «механістичною», як її звикли бачити. Саме тому він починає з опису серця, і спершу показує вигаданий діалог між поетом і лікарем, які сперечаються про те, наскільки виправдано вживати слово «серце» в метафоричному значенні чуттєвості. Звісно ж, лікар поводиться тут максимально жорстко й цілком заперечує будь-яку можливість метафоричних висловів. Але тут раптом втручається Бюхнер і заявляє, що метафоричні вислови цілком можуть співіснувати з науковими, і ніякий зловмисний «вульгарний» матеріаліст не зазіхає на царину поезії (див. класичне висловлювання романтика Шлегеля з цього приводу). А далі, власне, й сам показує, як можна поєднати одне й друге в одному флаконі.

У всякому разі з усього цього випливає, що ми не маємо жодного права ворогувати проти вживання таких висловів або бажати замінити їх іншими. Як би часто анатом чи фізіолог не говорили, що серце є ніщо інше, як порожнистий м’яз, воно ніколи не зійде зі щабля, який посіло в царині поезії та повсякденної мови. Ми все ж таки й надалі в наших промовах так само багато говоритимемо про серце й уживатимемо це слово в тому самому значенні, в якому вживали досі.

Із погляду змісту цікавий розділ про наркоз. Пояснення дії наркозу Бюхнер дає через фізіологію: мозок і нерви — матеріальні; вплив хімічних речовин на них можливий; свідомість і відчуття можна тимчасово вимкнути. Усе це підкріплює матеріалістичний погляд Бюхнера: душа, думки, відчуття — пов’язані з фізичним станом мозку й нервів. Якщо можна хімічно «вимкнути біль» і свідомість — отже, вони не поза тілом. Бюхнер завершує книжку узагальнювальним міркуванням: усе, що ми звикли вважати «вищим», «душевним», «нематеріальним», — насправді тісно пов’язане з тілесною природою людини. Думки, почуття, любов, натхнення, страждання, моральні пориви — все це результати фізіологічних процесів, що відбуваються в мозку, крові, нервах. Він пише: «Душа — це діяльність мозку, так само як ходіння — діяльність ніг, а дихання — легень». Це не означає, що почуття й думки неважливі — навпаки, вони важливі саме тому, що реальні, тілесні й уразливі. 

У книзі «Мистецтво довго жити» (1892) Бюхнер проходиться по всіляких легендах і сучасних наукових уявленнях про те, як подовжувати строк функціонування організму. Тут є і про античність, і цитування Епікура / Лукреція, і не лише їх. Порушуються і філософські теми, і історія алхіміків. Як люди, переслідувані страхом смерті, впадали в забобони й пропагували маячню. Але головно книга про те, як на організм впливає клімат, різні види їжі, як відрізняється тривалість життя чоловіків і жінок, як із цим працює статистика тощо. Читати таку технічну працю нікому не раджу, але написана вона, як і «Фізіологічні картини», цікавою мовою і з безліччю цікавих прикладів «до речі», ось як у наведеному нижче фрагменті (до речі, ця історія — фейк):

Набагато достовірніші відомості про щуку, що прожила 267 років, яку імператор Фрідріх II пустив у озеро під Кайзерслаутерном 1230 р., надягнувши золоте кільце на зяброву кришку з належним написом. 1497 р. щуку спіймали, і курфюрст Філіпп звелів написати її портрет у натуральну величину й із належним написом повісити в замку.

Розглянувши строк життя різних тварин, Бюхнер ставить запитання: скільки в принципі може жити людина? Учений наводять різні оцінки, дехто вважає можливим вік і 150, і 200 років, але загалом реальна межа — це 100–110 років. Він подає перелік відомих довгожителів і запитує, як їм це вдалося. Розглядає чинники спадковості та середовища. Наприклад, у селі люди живуть довше, ніж у місті, а в місті найуразливіша до хвороб група — фабричні робітники (див. «Дарвінізм і соціалізм»). Бюхнер пропонує різні версії дієти й поміркованого способу життя, щоб подовжити життя. У цій книзі також міститься проєкт — «Місто здоров’я майбутнього», утопія, натхненна ідеями англійського лікаря Річардсона. У цьому місті буде чисте повітря, озеленення, світлі вулиці, застосовується роздільне розміщення лікарень, фабрик, шкіл, житла. Тут буде вдосталь води, вентиляції, відкритого простору. Мешканці міста взагалі не вживають алкоголю й тютюну, тут немає злиднів і бруду. Бюхнер мріє, що майбутня медицина буде не лікувати, а запобігати хворобам, і турбота про здоров’я стане справою держави та суспільства.

Бюхнер стверджує, що довголіття — це не диво, не випадковість і не дар обраних, а результат знань, дисципліни та поваги до власного тіла й духу. Немає «секрету безсмертя», але є розумний спосіб життя, до якого кожен може наблизитися. Людина, щоб жити довго, має сама активно дбати про себе, а не чекати чудес.

У книзі «Психічне життя тварин» (1880), як зрозуміло з її назви, Бюхнер захищає право тварин на чуттєвість і цілком розвинені форми свідомості та мислення, розмиваючи межу між тваринами й людиною. Тут критикується поняття інстинкту як застаріле і вводиться ідея, що поведінка тварин — результат досвіду, навчання, успадкування та індивідуального мислення. Розвивається теза про успадковані звички, які можуть еволюціонувати. Приклади — зміни в харчуванні, будівництві, навіть у «помилках» інстинкту (наприклад, мухи відкладають яйця в неїстівні об’єкти). Бюхнер виступає проти ідеалістів, які принижували тварин, послуговуючись надуманою причиною їхнього нижчого становища щодо наділених розумом і душею людей, і особливо проти Декарта, який пропонував розглядати тварин буквально як машини, а їхні крики під час хірургічних дослідів — як скрип шестерень. Цьому варварству він протиставив, зокрема, і французьких матеріалістів XVIII століття. Сама ж книга має радше розважальний характер і показує аналогії між організацією суспільства в різних тварин (мурахи, терміти, бджоли, павуки тощо) і в людини. Тому там можна знайти і скотарство, і землеробство, і монархію, і демократію, і комунізм. Зрозуміло, що це радше метафори, але Бюхнер усе-таки використовує їх із серйозною метою. Показати, що різниця між тваринами й людьми надмірно перебільшена. Головна ідея книги полягає в тому, що Бюхнер прагне довести: тварини мають психічне життя — тобто розум, пам’ять, волю, почуття, навички спілкування та соціальну організацію — тією чи іншою мірою, подібною до людської. Різниця між людиною і твариною, на його думку, не якісна, а кількісна.

Специфічне розуміння спадковості

Ідеї расизму додатково розвиваються в книжці «Сила спадковості та її вплив на моральний і духовний поступ людства» (1882). Але книжка не надто цікава — ані як приклад расизму, ані як приклад науково-популярної літератури. І те, й інше траплялося й краще. Це звичайний переказ принципів дарвінізму, але з серйозним поширенням на «духовну сферу життя. Бюхнер заявляє не лише про те, що наші духовні якості успадковуються (наводить приклад «душевних» хвороб, що передаються від предків), а й про те, що це працює на прикладах цілих народів:

Подібно до того, як існує спадковість окремих індивідів або родин, існує також спадковість відомих характерних особливостей або задатків у цілих народів чи в окремих суспільних класів. Сюди, наприклад, належить відомий торговельний геній євреїв, який у цього народу, приреченого від часу вигнання з Палестини майже виключно на торгівлю серед чужих народів, розвинувся поступово й настільки зміцнів завдяки спадковості, що майже на кожного єврея можна дивитися більшою чи меншою мірою як на вродженого торговця або людину розрахунку.

Він наводить там приклади з войовничістю французів тощо. Загалом, це спроба пояснити стереотипи про народи за допомогою біології. Але не варто поспішати з висновками! У розгорнутому вигляді Бюхнер описує такі форми спадковості не зовсім біологічно. До його розуміння спадковості входить і звичайне накопичення та передавання знань. Грубо кажучи, якщо якась культурна традиція передається 10 поколінь поспіль і записана у священній книзі, то це теж форма спадковості. Вона не вшита в біологію, але все одно майже неминуче передається від батьків до дітей.

Бюхнер типово малює дві крайнощі: повний детермінізм спадковості та теорію чистої дошки, із посиланням на Гельвеція і Локка. Обидві теорії він, само собою, називає крайнощами й розсудливо обирає «золоту середину». Тому так само він говорить і про «моральний інстинкт», що це ніби й кантіанська маячня, а ніби й правда «наполовину». І таким самим чином Бюхнер протягує купу всілякої нісенітниці, включно навіть із вродженими, «апріорними ідеями. Вроджених ідей він не визнає, але якщо 20 поколінь поспіль у якомусь племені дітей навчатимуть грати на скрипці, то нібито невдовзі навіть фізіологічно ці діти почнуть легше за інших навчатися музиці. Це не вроджені ідеї, а радше вроджені схильності, які можна потім додатково розвинути. Так само, як Бюхнер вірить у вроджені характери й темпераменти. І те саме моральне почуття, виявляється, цілком може закодуватися в підсвідомість у процесі еволюції мозку, якщо народ дотримуватиметься одних і тих самих норм кілька століть. Водночас, відповідаючи на запитання: чи передаються у спадок розумові здібності? Бюхнер відповідає, що однозначно так. Не обходиться тут і без расизму, але в цій книжці його на диво менше, ніж зазвичай:

Європеєць успадковує на 30-40 куб. дюймів більше мозку, ніж папуас.

Водночас, на думку Бюхнера тривале перебування народу в становищі рабів може сформувати певний тип покірності, що передається нащадкам. Це не виключає можливості поступу, але підкреслює глибину впливу умов життя на характер цілих етносів. Раби від природи. Тепер Бюхнер підбиває підсумки: спадковість — ключ до розуміння не лише біології, а й моралі. Вона пояснює:

• Чому одні суспільства моральніші за інші;

• Чому індивіди різняться за рівнем моральної зрілості;

• Чому навіть ідеали та релігійні уявлення можуть бути успадковані.

Мораль розвивається разом із суспільством, зміцнюючись через покоління, як корисний поведінковий механізм. Бюхнер наївно вважає, що люди 2000 років тому кардинально відрізнялися від нас на фізіологічному рівні, а люди через 2000 років після нас відрізнятимуться ще в стільки ж разів більше. Але й тут ця маячня трохи пом’якшена тим, як широко він розуміє спадковість і здібності людини. Технічно, якби він побачив сучасний інтернет і швидкість пошуку інформації, то це він би теж записав у відмінності здібностей самих людей. Але тут треба зазначити, що історія знає не лише поступ, а й регрес — народи можуть втрачати накопичений досвід, процес може йти в обидва боки. Та, роблячи таку велику ставку на людський рід, він тут знову знецінює індивідів і буквально заявляє, що «індивід — ніщо, рід — усе». Звісно, в інших місцях він говоритиме рівно протилежне, але це його внутрішня суперечність, із якою він, вочевидь, так і не впорався, як, зрештою, основам його філософії суперечить і активно підтримуваний расизм.

Суспільно-економічні погляди Бюхнера. Критика Маркса

Зазвичай Людвіга Бюхнера вважають «вульгарним» матеріалістом і навіть соціал-дарвіністом. З його найвідомішої книги «Сила і матерія», щоправда, можна без труднощів помітити, що він не такий уже й вульгарний, як це заведено вважати, і подібний до Фрідріха Енгельса або Ернста Геккеля навіть більше, ніж можна було б від нього сподіватися. Звісно, там ми побачили і безліч прикладів расизму, які можна знайти й в інших книжках Бюхнера, і виразне схвалення самого дарвінізму. Але загалом, навіть у його природничо-наукових книжках трапляються цілком політичні висловлювання, з яких (не кажучи вже про те, що вся його родина — ліві ліберали) побіжно легко зробити висновок, що сам Бюхнер — ліво-ліберал, республіканець, прогресист, і загалом доволі далекий від будь-яких консервативно-правих поглядів, навіть попри його расизм. Але, в принципі, це не означає, що він не може бути соціал-дарвіністом. На щастя, є одна книжка, яку Бюхнер майже повністю присвятив суспільно-економічним питанням, із дуже промовистою назвою — «Дарвінізм і соціалізм», написана ним 1894 року. І вона повністю закриває цю прогалину.

Справді, переходячи до дарвінізму (який упродовж усієї книжки згадується насправді лише кілька разів і не має для змісту особливого значення), Бюхнер стверджує, що в тваринному світі й у людському науковий принцип природного добору працює по-різному, головно тому, що в людському світі є багато небіологічних, суспільно-соціальних чинників. Уже хоча б тому порівнювати людське суспільство з тваринним світом неправильно, каже палкий біологізатор Бюхнер. Щоправда, він це подає радше у формі критики станового суспільства та спадкових привілеїв. Мовляв, якби не всі ці штучні бар’єри, тоді б соціал-дарвінізм у його тваринній формі працював би краще й для людей. Ринок би вирішив, хто справді найдостойніший (правда, вже навіть тут Бюхнер оцінює ступінь достойності не просто фізичною силою, а й моральними чеснотами, де чесна людина заслуговує на більше, ніж безчесна, і т. д.). До цієї теми він ще повернеться, щоправда вона виглядає зовсім не так, як про це можна подумати. Але лише в напівнатяках можна запідозрити в ньому ринкового фундаменталіста, а насправді це було б дуже далеко від істини. Книжка вже від самого початку відкривається неймовірно довгою піснею соціалізмові та критикою капіталістичного світу, і далі ця тема повертається знову і знову. Він критикує капіталізм і з погляду впливу на мораль, і з погляду економічної неефективності, і з погляду спотворення та навіть погіршення й без того жорстоких принципів природи.

Він поділив боротьбу за існування людини на два типи: (1) проти природи, (2) проти собі подібних. І чим серйозніші успіхи людства в першій сфері, тим гіршими стають справи в другій. Так, на жаль, улаштований капіталізм. І йому час шукати заміну. Тут Бюхнер на диво (і на жаль) безжально шпетить останніми образами «егоїзм» і «суспільний егоїзм», які роблять індивідів просто-таки безжальними й нещадними тваринами. Хоча він і «прощає» це людині, але лише тому, що така наша природа (етика і мораль детермінізму), проте засуджує він це все одно страшенно. Індивідуалізм привів до війни всіх проти всіх і шкодить суспільному цілому. Він буквально моралізує в дусі марксиста стоїка-консерватора, так жорстко критикуючи капіталізм, що не кожен комуніст зможе це повторити.

На противагу всьому цьому соціалістичному пафосу Бюхнер стисло викладає аргументи, якими зазвичай на це заперечують різні праві мислителі: про утопічність, про споконвічність нерівності, про малу користь від розкуркулення в перерахунку на душу населення бідняків, про переваги конкуренції для зростання економіки тощо. Але навіть попри те, що й вони також переконують Бюхнера, з двох однаково переконливих наборів аргументації він надає перевагу соціалістичному. Та попри всю цю найжорсткішу критику капіталізму, Бюхнер заявляє, що робітникам треба негайно допомагати не лише з почуття гуманізму, а й зі страху перед майбутньою революцією. Він передбачає, що якщо зараз нічого не зробити, то робітники самі зметуть цей лад і встановлять щось цілком дикувате, вдаючись до масового терору. Придушувати протести робітників силою він вважає контрпродуктивним заходом, бо це лише відсуває неминучий вибух на потім і робить його ще сильнішим. Він навіть тішиться з того, що робітники самі себе обманюють, думаючи, ніби всі ці штучні причини їхнього лиха мають природний характер. Якби вони думали інакше, то вже давно вчинили б безглуздий і нещадний бунт та терор. Отже, лише тут стає зрозуміло, чому марксист може зарахувати Бюхнера до «своїх». Бюхнер сам пише про комунізм із виразно негативним забарвленням, і він більше схиляється до соціал-ліберальних реформ. Але й до комунізму він усе-таки ставиться радше позитивно, просто з застереженнями.

І лише після цього Бюхнер пропонує матеріалістичній науці про природу здійснити «соціальне визволення людства», так само як до того вона здійснила визволення в духовній сфері. І ось тут він пропонує нам науку боротьби за існування (а-ля соціал-дарвінізм). Але! Тут він пропонує замінити силу природи силою розуму, а «місце боротьби індивідів за життя має посісти спільна боротьба всіх на користь життя», або, як він ще пише: «Місце дикої природної боротьби має заступити спільна, регульована розумом і справедливістю соціальна боротьба за умови життя». Ось так виглядає жахливий соціал-дарвінізм. Він пропонує перерозподілити доходи так, щоб не цілком зрівняти, але значно згладити різницю в доходах. І коли бідняки матимуть усі базові блага, тоді вже можна буде віддати їх на волю стихії ринку, щоб кожен виявив себе і свої таланти. Але знову ж таки, у формі спільної боротьби людства проти природи. Такий собі соціалістичний змаг, як у СРСР. Отже, Бюхнер виступає як сучасний соціал-демократ. Хоча все-таки індивід має бути самостійним, і якимось чином він усе ж сподівається не посадити всіх на державну опіку та й надалі підтримувати жагу до конкуренції й самовдосконалення. Яким саме чином — незрозуміло. У загальних рисах Бюхнер малює стару просвітницьку ідею пошуку балансу між індивідуальними та суспільними інтересами, точніше їхнього злиття (правильно зрозумілий індивідуалізм є водночас спільним благом). Але з конкретних заходів він наводить три пункти:

1. Скасування так званого земельного доходу або повернення суспільству природно й законно належного всім права володіння землею.
2. Реформа спадкового права, що поступово, можливо, приведе до цілковитого його скасування.
3. Перетворення держави на спільне, взаємопов’язане між собою страхове товариство проти хвороби, старості, нещасних випадків, інвалідності та смерті.

Отже, це типовий «джорджизм» з елементами соціал-демократії. Дуже радикально-ліва теорія навіть для тих часів. Причому необхідність першого пункту він доводить майже як російські соціалісти, прикладами сучасної общини в різних країнах поза Європою та суспільної землі в суспільствах давнини. Не випадково, мабуть, уже в книзі «Сила і матерія» він двічі посилався на Олександра Герцена. Головна відмінність джорджиста Бюхнера від інших соціал-демократів полягає в тому, що він виступає проти зростання оподаткування і взагалі проти податків як таких. Звідки ж тоді взяти кошти, щоб створити соціальну державу? Ну, значною мірою саме зі скасування спадкування. Куди ж діваються зароблені батьками кошти, якщо не переходять до дітей? Очевидно — їх вилучає держава. І суми там більш ніж достатньо, щоб не обкладати податком нині живих. Та й той, хто нині працює, усвідомлюватиме, що він буквально трудиться на благо всіх майбутніх поколінь. В іншому ж теж усе типово: Бюхнер проти монополій і втручання великих капіталістів у політику.

Далі наш неймовірний соціал-дарвініст пропонує людям повчитися в тварин!! Оце так! Але ці пропозиції виконані радше в дусі Кропоткіна, і тут він пропонує відмовитися від спадщини, щоб діти могли активно самі здобувати собі засоби до життя. Тварини, які теж вигодовують потомство, усе-таки відпускають дітей виживати самотужки. Це спірні тези, але ж і соціалісти теж обожнювали працю. Тож і тут Бюхнер мало відрізняється від комуніста, коли у зв’язку з цією темою підписується під тезою:

Тунеядець — безчесна людина.

І ось, окресливши, як працюватиме держава загального страхування (по суті звичайна соціальна держава з пенсійним/страховим фондом), він знову нагадує, що його пропозиція — це не соціал-демократія і не комунізм, і саме тут він, мабуть, говорить одні з найжорсткіших слів у всій книзі:

Я маю на увазі не скасування приватної власності й не обмеження особистої свободи, а, навпаки, їхній більший розвиток завдяки розширенню меж, що сковують індивіда в боротьбі за існування, а також завдяки тому, що в разі потреби допомога держави була б доступна кожному, але не як милостиня, а як право, набуте працею. Той, хто за таких обставин і за можливості вільного розвитку своїх сил нічого не виробляє, заслуговує на свою долю. Він гине не через обставини чи несправедливість суспільства, а з власної вини.

Можна сказати — ось який він виродок! Але проблема в тому, що буквально те саме про дармоїдів говорили комуністи, починаючи з Бабефа. Та й сам Бюхнер знову додає, що «комунізм аж ніяк не є чимось таким страшним і чудовиським». Він цілком уявляє собі чудово процвітаюче комуністичне суспільство. Просто він не вірить, що це досяжно за нинішнього рівня розвитку культури. Навіть провали вже колишніх комуністичних досвідів Бюхнер списує радше на зовнішнє ворожо налаштоване середовище капіталізму, а самі експерименти вважає радше вдалими за задумом. По суті, він вірить у комунізм, але пропонує такий собі перехідний період із перевихованням громадян у межах власної моделі. Йому (як і марксистам) не подобається ні державний соціалізм а-ля Бісмарк, ні благодійність, а лише радикальніші перетворення. Але навіть ці два приклади він радше вітає, бо навіть вони показують, що вже й правителі держав усвідомлюють необхідність мімікрувати під соціалізм. Ба більше, комунізму не варто боятися, бо вже в нинішніх державних устроях є більш ніж достатньо комуністичних елементів, яких навіть ніхто не помічає, але при цьому всі нормально живуть.

Уже й у теперішньому державному та суспільному житті існує чимала кількість комуністичних установ, які, якщо слушна однобічна й суха манчестерська доктрина, мали б бути всі до одної більшою чи меншою мірою скасовані й передані майже завжди незадовільній приватній діяльності.

Бюхнер просто вважає, що якщо навіть попри те, що таких елементів у сучасній державі й так повно, люди все одно страшаться комунізму, то це означає, що вони явно ще не готові його прийняти, і їм потрібно більше часу. А сам Бюхнер цілком компліментарно посилається на з’їзди Інтернаціоналу, праці Прудона і Бабеля. І сам же вважає, що в майбутньому суспільство і держава мають стати синонімами, а управління суспільним господарством, економіка, замінить політику. Єдиний явний «мінус» для комуністів тут лише в тому, що роботу суспільства/держави Бюхнер порівнює з організмом тварин і машиною, о жах. Але суть від цього взагалі не змінюється. Це цілком радикальний лівий політик. Але чому він виявився повністю відкинутим марксистами, зрозуміти неважко. Він прямо висловлювався проти Маркса. Він називає соціал-демократів сектантами, які зробили з Маркса пророка. І критикує їхні програми мирного соціалізму як обман виборців. По-перше, ці програми на 1/3 уже й так реалізуються, на 1/3 ці тези й так приймають майже всі ліберальні партії, а ще на 1/3 вони просто абсурдні. Але навіть якби соціалісти почали досягати успіху, то мирним шляхом їм перемогти не дадуть правлячі класи, а отже, зрештою все одно буде революція. Самі соціалісти це знають і прямо про це кажуть, а отже, вони розраховують лише на революцію. Чому Генрі Джордж і сам «джорджист» Бюхнер при цьому зможуть досягти успіху, і чому їм ніхто так не завадить, а їхні мрії не є утопічними, — звісно ж, нам не розкажуть. Але утопічним Бюхнерові видається те, що соціал-демократи й марксисти мріють про планове управління всією економікою. Сам він не вірить у те, що можна все це так прорахувати, і по суті винаходить калькуляційний аргумент Гаєка. Тому краще просто спрямовувати органічно влаштований процес ринку в правильне русло, ніж намагатися повністю все контролювати самому. І якщо навіть не говорити про те, що тут є суто економічні проблеми, то набагато гірше це позначиться на правах і свободах індивідів, саме тому такі проєкти тотального контролю Бюхнер і відкидає з порога.

Ближче до кінця книги він починає займатися вже суто ліберальною апологетикою всяких прав на винагороду за ризик, захищає право на вищий дохід для тієї людини, що задумала й створила компанію, ніж для її найманого працівника тощо. Він був у жаху вже від державного соціалізму Бісмарка, критикуючи його надмірну бюрократію, але соціалісти цілком свідомо обіцяють ще більше бюрократії й більше контролю! Подекуди Бюхнер навіть називає соціалістичні проєкти «державним капіталізмом», натякаючи на те, що держава виконуватиме функції сукупного буржуа, але саме через надмірну монополізацію кожна помилка такого органу буде небезпечнішою, ніж помилка одного з тисячі. Загалом, будь-який проєкт у дусі СРСР для Бюхнера взагалі неприйнятний. Його соціалізм набагато й набагато ліберальніший. Але щоб не надто затягувати цей переказ, тут цілком доречна аналогія з нашими реаліями, де сам Бюхнер — типовий соціал-ліберал або соціал-демократ, а його критиковані соцдеми — це вже радше нинішні марксисти.

Наскільки це все прямо соціал-дарвінізм, як про це розповідають усі енциклопедичні статті? Можете судити самі — або повіривши цьому переказові, або прочитавши цю книгу самостійно. На мій же погляд, переді мною найзвичайнісінький соціаліст кінця XIX століття. 

Підбиваючи підсумки

Перш ніж завершити цей огляд, повернімося до біографії Бюхнера. Як і багато інших мислителів, він із віком змінював свої погляди. Спершу він справді був доволі войовничим матеріалістом, намагався підтримувати спадщину французів XVIII століття, хоч і робив це, як ми бачили вище, не цілком послідовно. Німецьких фізіологів-редукціоністів середини XIX ст. прийнято ділити на дві групи — до однієї належать Фохт, Бюхнер і Молешотт, до іншої — власне «фізіологічні редукціоністи» (Е. Дюбуа-Реймон, Е. Брюкке, Г. Гельмгольц, К. Людвіг). В. Коулмен протиставляє ці групи за їхніми соціально-політичними переконаннями (наприклад, перші загалом симпатизували лібералізмові, другі були консерваторами), за їхнім ставленням до «наукової популяризації» (перші були популяризаторами, другі — серйозними вченими) і за їхнім баченням співвідношення філософії та науки (перші ототожнювали матеріалізм і науку, другі розмежовували їх). Але з часом той самий Молешотт почав схилятися до політичного консерватизму, а Бюхнер волів користуватися поняттями «натуралізм» і «емпіризм», а наприкінці XIX століття навіть відмежувався від матеріалізму. Усе це відбувається під очевидним впливом другої хвилі позитивізму, так званого емпіріокритицизму. Наукове знання, на думку Бюхнера, не мало абсолютного характеру: «Історія доводить, що немає нічого абсолютного, за винятком саме цього необхідного розвитку, що випливає з взаємодії природи й культури, але який, попри все прагнення до прогресу, в боротьбі з перешкодами підпорядкований законам міри й чисел». На відміну від науки, метафізика, яку Бюхнер визначав як недосяжні засобами науки «абстрактні начала», претендувала на абсолютність і тим самим ставила межу мисленню.

Матеріалізм, на його думку, був лише ще однією філософською системою, чиї шанси на успіх у розв’язанні загадки Всесвіту були аж ніяк не більші, ніж у інших систем, що спиралися у своїй основі на ідеї «духу, Бога, Абсолюту, речі в собі, світової душі, непізнаваного, Волі та Несвідомого». Бюхнер міг би погодитися з популяризатором «моністичної філософії» Е. Геккелем у тому, що пантеїзм є найбільш адекватною для вченого філософською формою осмислення трансцендентного. Наголошуючи на єдності біологічного світу, Бюхнер прагнув довести, незалежно від філософії матеріалізму, що «один і той самий духовний або психічний принцип — як би ми його не називали: розумом, інтелектом, душею, інстинктом чи волею — виявляється лише в різних ступенях і видозмінах, у всій драбині органічних істот, згори донизу і знизу догори». Міркуючи про те, що «матерія» і «дух», можливо, становлять собою два боки або два «феноменальні аспекти» одного й того самого, чия внутрішня природа людині невідома, він не мав заперечень проти того, щоб називати це невідоме «Богом». Нетрудно помітити, що не всяка релігія викликає в Бюхнера відразу. Найсимпатичнішою релігією для Бюхнера виявлявся буддизм, вільний, згідно з уявленнями тієї доби, від «звичних елементів релігії». Більшість цих консервативних висловлювань викладено в передсмертній книзі Бюхнера, але все ж навіть цю книгу сучасники бачили радше матеріалістичною за своїм змістом. Ось як характеризує автор анонімної передмови до російського перекладу «Сили і матерії» останню книгу Бюхнера:

«Його останній і найзріліший твір «У смертного одра століття» 1898 р. являє собою резюме його багатої літературної діяльності, огляд зробленого й досягнутого в минулому та погляд у майбутнє з точки зору людини, яка протягом усього свого життя аж до останнього подиху була переконаним послідовником світогляду, заснованого на природничо-наукових знаннях».

Лише тепер дослідники починають помічати, що «вульгарних матеріалістів» правильніше визначати як ранніх представників «моністичного руху», що почався в 1840-х рр. у Німеччині. Монізм зрештою претендував на те, щоб переступити межі науки, філософії та релігії, тож він у принципі поєднав у собі їхні конститутивні елементи. Моністична інтерпретація німецьких матеріалістів дає змогу віднести їхні твори до традиції, що сягає, щонайменше, Бенедикта Спінози, і пояснює специфіку їхньої ще не до кінця вивченої релігійності. Але якщо висловити нашу думку, думку групи сучасних епікурейців і справді «вульгарних» матеріалістів, то ми скажемо, що так, Бюхнер — це цілком «сучасний епікуреєць», і, скажімо так, його праве крило (там, де Гольбах, Гоббс, Кабаніс тощо). Це ще не найконсервативніший приклад; є куди більші консерватори в цьому напрямі (той самий Кондильяк, Сміт). Те, що він усе ж радше епікуреєць, цілком очевидно як за набором тем, так і за частотою цитування різних людей. Адже кого найчастіше цитує Бюхнер (не буквально, а радше за відчуттям) з більш-менш адекватних авторів? Це Епікур, Лукрецій, Геракліт, Демокріт і Емпедокл із давніх. І Геккель, Гельмгольц, Фейєрбах, Гольбах із сучасних. Не рахуючи ще частого згадування менш відомих нині вчених. Із менш адекватних мислителів він любить багато різних раціоналістів, але щоб прямо часто цитувати, вирізняються хіба що Кант, Шопенгауер і Спіноза, та й то часто з серйозними застереженнями.

Я б розмістив Бюхнера десь між класичним французьким матеріалізмом XVIII століття та спінозистським матеріалізмом у буквально марксистській версії (Енгельс). Він недо-матеріаліст і недо-діаматчик. Цілком справедливо буде віднести його до табору, до якого він і сам себе зараховує, — до «моністів», на кшталт Геккеля. Але все ж на тлі тих самих Геккеля й Енгельса сам Бюхнер куди більше епікуреєць. Коротко кажучи, начебто це й база, але все ж не зовсім (особливо після жирних расистських випадів і міркувань про вроджені патології злочинців). Але він уже точно не жорсткий соціал-дарвініст, не прихильник правих ідей і не любитель жорстко редукувати все до атомів. Чи варто читати? Так. Чи більше тут бази, ніж крінжу? Так. Чи можна брати до «бібліотеки епікурейської літератури»? Без проблем. Але все ж тут, на жаль, досить багато «але».

Використана література:

1. Пантелєєв Лонгін Федорович — Із спогадів минулого. П. Л. Лавров (1918), — Lib.ru
2. С.К. Кудрін — Проблема розуміння свідомості у філософії вульгарного матеріалізму (2018), — Кіберленінка
3. С.К. Кудрін — Чи є майбутнє у вульгарного матеріалізму? (2022), — Інфра-М
4. В. С. Разд’яконов — Фізіологи проти теології: наука як джерело секуляризації в ідеології наукового матеріалізму XIX століття (2017), — Кіберленінка
5. Гуртовцев А.Л. — Про сутність розуму людини та пізнання ним реального світу (2020)
6. Біля витоків монізму як філософського напряму. Людвіг Бюхнер (2009) — Livejournal
7. Buchner L. Last Words on Materialism and Kindred Subjects. L., 1901.
8. Бюхнер. Фізіологічні картини, Сила спадковості… і Мистецтво довго жити — див. наш огляд.
9. Бюхнер. Дарвінізм і соціалізм — див. наш огляд.
10. Бюхнер. Сила і матерія — див. наш огляд.
11. Бюхнер. Природа і наука — див. наш огляд.
12. Бюхнер. Психічне життя тварин — див. наш огляд.
13. Про філософію Геккеля див. статтю Ернст Геккель — марксист (2024)
14. Meneghello L. Jacob Moleschott and the conception of science in the 19th century. Scientific materialism as «totalizing» worldview. Utrecht, 2010
15. Велика медична енциклопедія — Бюхнер, — посилання
16. Усі лайки Маркса й Енгельса щодо Бюхнера — зібрано тут.
17. Також було використано Вікіпедії різними мовами, іноземні статті про Бюхнера тощо.