Короткий зміст праці Кабаніса (Дестют де Трасі)

Твір Кабаніса був дуже великим за обсягом, у російському перекладі він розтягнувся на два томи. Але, маючи на меті зробити його популярнішим, Кабаніс хотів створити скорочену версію. Цю версію зробив один із найкращих друзів Кабаніса, ще один «ідеолог» Дестют де Трасі. Повністю твір буде доступний за цим посиланням: «Відношення між фізичною та моральною природою людини».

Систематичний виклад, замість докладного змісту, автор Дестют де Трасі

Вивчення фізичної природи людини однаково цікаве як для лікаря, так і для мораліста. Для досягнення мети, яку мають на увазі і той, і той, однаково необхідне дослідження людини в обох відношеннях — фізичному й моральному. Не можна скласти точного поняття про одне без іншого.

Вивчення моральної природи людини ґрунтувалося лише на метафізичних гіпотезах відтоді, як її відокремили від фізичної. Локк і його послідовники зблизили одне з одним, але недостатньо. Моральні науки слід перебудувати на цій новій основі. У цьому полягає мета цього твору; у цьому ж міститься єдиний засіб — дати їм змогу взяти участь у надзвичайних успіхах фізичних наук і вказати їм шлях, з якого вони не збиватимуться.

Нинішня епоха є найсприятливішою для цього. Суспільна наука, особиста моральність і виховання лише виграють від цього. Втім, тут не буде ані застосувань до цих наук, ані міркувань про перші причини. Тут говоритиметься лише про філософську частину фізіології.

Перший мемуар:
Загальні міркування про вивчення людини та про відношення між її фізичною організацією та її здібностями

Вступ. — Погляд на всі науки як на гілки одного й того самого дерева становить велику й плідну ідею. Жодні галузі науки не переплетені між собою так тісно, як фізичне вивчення людини з вивченням її розумових функцій. Ось чому Інститут призначив фізіологів до відділення філософських наук.

§ I. — Ми відчуваємо, і від вражень, які ми отримуємо, однаковою мірою залежать і наші спонуки, і дія знарядь, що служать для їх задоволення. Ми наважуємося діяти раніше, ніж віддамо собі звіт у засобах, і навіть раніше, ніж складемо точне поняття про мету, до якої прагнемо. Це постійний шлях, яким іде людина: його сліди видно в кожному її кроці. Раціональна філософія завжди йшла пліч-о-пліч із фізіологією.

§ II. — Перші мудреці Греції вивчали медицину, логіку та науку про моральність. Піфагор, Демокріт, Гіппократ, Арістотель і Епікур однаково покладали в основу своїх раціональних систем і моральних принципів знання фізичної природи людини.

Твори Піфагора не дійшли до нас; але вчення про переселення душ і про числа доводить, що він добре помітив вічне перетворення матерії та постійну черговість усіх явищ природи. Не краще нам відомі й твори Демокріта; але здійснювані ним розтини трупів доводять, що він добре розумів ціну спостереження й досвіду. Дещо краще ми знаємо Гіппократа. Його твори доводять, що він переніс, за його власними словами, філософію в медицину і медицину у філософію. Арістотель уславився однаковою мірою і своїми спостереженнями, і своїми теоріями. Епікур ішов слідом за Демокрітом; але він надав хибного значення слову солодострастя.

Бекон, відновник мистецтва мислити й оновник людського розуму, старанно займався тваринною фізикою. Те саме можна сказати і про Декарта. Гоббс, учень Бекона, не мав цієї переваги; він особливо визначний надзвичайною досконалістю своєї мови. Навпаки, Локк, який надав таких послуг раціональній філософії, вивчав фізичну людину. Карл Бонне був радше видатним натуралістом, ніж метафізиком. Варто жалю, що таких достоїнств бракувало Гельвецію і Кондильяку.

§ III. — Чутливість є останнім вираженням явищ, що становлять те, що ми називаємо життям; вона ж є першим із явищ, які становлять наші розумові здібності; таким чином, наша моральна природа є тим самим, що й фізична, розглянута лише з іншого погляду.

Від тієї миті, як ми відчуваємо, — ми існуємо, ми усвідомлюємо своє існування. Щойно нам стає можливим переконатися, що причина наших вражень міститься поза нами, ми утворюємо поняття про те, що не є ми. Відмінність у наших враженнях спонукає нас припустити відмінність у їхніх причинах, принаймні щодо нас. Для нас не може існувати інших причин, окрім тих, що діють на наші чуття, і інших істин, окрім таких, які зумовлені способом відчуттів, спільним для всієї людської природи. 

Але цей спосіб сприймати відчуття не завжди однаковий до найменших подробиць. Він різниться від однієї людини до іншої й залежить від статі, від первісної організації, від темпераменту.

У кожній людській особистості він змінюється під впливом віку, стану здоров’я або хвороби. Він змінюється в усіх людей від клімату та від сукупності фізичних умов або умов життя. Ось що має взяти до уваги мислитель, мораліст і законодавець, і на що вже звертали увагу давні.

§ IV. — Вони розрізняли чотири темпераменти або різні фізичні організації, кожній з яких відповідає особливе моральне розташування. Вони назвали поміркованим темпераментом передусім такий, що складається з найщасливішого поєднання всіх чотирьох. Це — рід прекрасного ідеалу, до якого більшою чи меншою мірою наближаються всі помірковані темпераменти, що існують у дійсності.

§ V. — Новітні спостерігачі вдосконалили й виправили це вчення; вони обмежили загальний вплив деяких рідин, що існують в людському організмі. Вони взяли до уваги переважання то чутливих сил, то сил рухових; кількісне співвідношення твердих частин і рідин; розвиток і відносну силу або слабкість деяких органів; симпатичні шляхи між ними; і, нарешті, вплив хвороб на моральну природу людини, ще до того, як цей згубний вплив спричинить марення або помішання.

§ VI. — Продовжуючи ці дослідження далі, особливо слід вивчати окремі органи відчуттів. Безпосередні досліди довели, що органами відчуттів є, безперечно, нерви; що людина отримує відчуття в головному мозку, у довгастому, а також, імовірно, і в спинному; і що стан черевних нутрощів справляє сильний вплив на утворення думок.

Безліч окремих спостережень проливає світло на різні наслідки цих загальних істин. Так, доведено, що вивчення організації вже надало великі послуги дослідженню утворення думок. Необхідно, щоб воно дало підстави для моралі. Здоровий розум не може шукати їх ніде більше, бо стосунки між людьми випливають із їхніх потреб, а їхні моральні потреби не меншою мірою залежать від їхньої організації, ніж фізичні, тільки не так помітно.

За думками необхідно постають їхні вираження, знаки, поява яких викликає в нас особливе розташування, що зветься симпатією, за посередництвом якої людина насолоджується і страждає разом із подібними до себе людьми, а отже, і з багатьма істотами.

§ VII. — Вивчення всіх цих предметів дає нам безліч засобів діяти на вдосконалення навіть наших наших органів і наших здібностей. Ці предмети буде розглянуто в такому порядку:

• Фізіологічне дослідження відчуттів;
• Вплив 

• Міркування про тваринне життя, інстинкт, симпатію, про сон і марення;
• Вплив, або зворотна дія моральної природи на фізичну;
• Набуті темпераменти.

Другий мемуар:
Фізіологічне дослідження відчуттів

Відмінностям і видозмінам в органах постійно відповідають відмінності й видозміни в думках і пристрастях. Дослідження відчуттів має заповнити прогалини, що відокремлюють фізіологічні спостереження від результатів, здобутих філософським аналізом.

§ I. — Враження, що їх отримують чутливі органи, є таким самим джерелом для всіх думок, як і для всіх життєвих рухів.

Але чи існують поміж спонукань тварин такі, що були б цілком незалежні як від свідомості, так і від волі, і які заслуговували б назви інстинктивних?

Чи існують у тих самих органічних рухах такі, що залежали б від особливої властивості, званої подразливістю, самостійно й незалежно від чутливості?

Обидва питання тісно пов’язані між собою.

Якщо припустити другу гіпотезу, то можна буде легше зрозуміти, або принаймні здаватиметься зрозумілішим, зародження в нас різних спонукань; інстинктивні спонукання перебуватимуть у залежності від подразливості (що, втім, аж ніяк не пояснює їх).

Але якщо припустити першу, то доведеться внести деякі зміни в загальноприйнятий спосіб пояснення зародження всіх наших думок і всіх наших спонукань із відчуттів.

Друга гіпотеза є лише питанням слів і нічого не змінює у філософському аналізі. Зовсім інше являє собою перша; до неї ми й звертаємося.

§ II. — Жити означає відчувати. Рух є ознакою життєвості. Але багато наших рухів є довільними, інші відбуваються без нашої участі. Чи можуть такі різні наслідки бути приписані одній і тій самій причині — чутливості?

Дослід. — Якщо перев’язати або перерізати всі нервові стовбури якоїсь частини, то в ту саму мить вона стає нечутливою, і в ній зникає всяка здатність до будь-якого довільного руху: здатність сприймати деякі враження й здійснювати невизначені м’язові скорочення зберігається ще на короткий час, але невдовзі настає цілковите припинення життя і розклад.

Наслідок. — Нерви становлять виняткове джерело чутливості. Вони розподіляють її між усіма органами, яким самі слугують сполученням і оживленням.

Окремі враження, безладні рухи, що ще лишаються в частинах протягом деякого часу після того, як нерви буде перерізано, залежать від залишку місцевої чутливості, яка вже не відновлюється. Подразливість є лише наслідком чутливості, а рух — вираженням життя, бо нерви відчувають, але не рухаються. Вони становлять душу м’язового руху, але самі не наділені безпосередньою подразливістю.

§ III. — Із цього випливає: 1) що органами чутливості є нерви; 2) що враження, які народжуються в нас, залежать лише від чутливості; 3) що довільні рухи викликаються тільки цими враженнями і що рухові органи підпорядковані чутливим органам, оживляються й рухаються лише ними; 4) що мимовільні й непомітні рухи залежать від вражень, отриманих органами та викликаних їхньою чутливістю.

Проте зауважте, що хоч ми й відрізнили здатність відчувати від здатності рухатися, однак не можемо уявити діяльності відчуття, як і будь-якої іншої діяльності, без якогось руху; таким чином, і чутливість, можливо, пов’язана з причинами та законами руху, спільним джерелом усіх явищ у світі.

Як би там не було, безсумнівно, що одні враження надходять до нас ззовні, інші — зсередини нас. Зазвичай ми усвідомлюємо перші; здебільшого ми не знаємо других, і тому нам невідома причина рухів, які вони викликають. Філософи-аналітики, вочевидь, часто нехтували останніми й лише першим давали назву відчуттів.

§ IV. — Якщо обмежити таким чином слово відчуття, то всі наші думки й спонукання, без жодного сумніву, не можуть бути виведені з відчуттів, бо багато з них народжуються внутрішніми враженнями, що їх викликають функції різних органів. Слід було б 1) визначити, які думки й спонукання винятково залежать від цих внутрішніх вражень; 2) упорядкувати їх так, щоб кожному органові можна було приписати властиві йому думки та спонукання.

Розв’язання другого питання явно неможливе, бо людина або зовсім не усвідомлює цих вражень, або усвідомлює їх невиразно, а тому зв’язок відчуття з рухом лишається для неї невловимим. Розв’язання ж першого питання до певної міри можливе.

§ V. — До внутрішніх вражень слід віднести: 1) спонукання, що виявляються в дитини й у молодих тварин у мить народження, та пристрасті, які негайно відбиваються на їхній фізіономії; 2) спонукання, що залежать від розвитку органів відтворення; 3) спонукання, які в деяких породах стосуються ще неіснуючих органів; 4) материнський інстинкт; 5) наслідки потворності в організації — одним словом, усе, що називають інстинктом на противагу тому, в чому визнається свідоме спонукання.

У цьому значенні слово інстинкт має зміст, цілком узгоджений зі своїм етимологічним походженням (внутрішнє спонукання); легко зрозуміти, чому він вищий у породах, у яких він менше приглушений свідомістю.

Це вже крок уперед. Проте ще залишається велика прогалина, з одного боку, між враженнями, як зовнішніми, так і внутрішніми, а з другого — між думками й моральними спонуканнями. Раціональна філософія заповнити її не в змозі; фізіологія ще не бралася за цю справу; подивімося, що можна зробити для зменшення цієї прогалини.

§ VI. — Чутливість неможливо уявити собі без страждання й задоволення. У першому випадку трапляється стискання чутливих закінчень, у другому — розширення. Щоб викликати відчуття, чутливий орган діє на самого себе, так само як для того, щоб викликати рух, він діє на руховий орган.

Чутливість діє подібно до рідини, кількість якої визначена. Якщо вона кинеться у великій кількості одним зі своїх каналів, то настільки ж зменшиться в інших. Відбитий вплив починається завжди в одному з перших осередків, і значення цього осередку пропорційне значенню викликаних ним життєвих функцій і поширенню органів, збуджених до діяльності.

§ VII. — Велика кількість окремих явищ, тисячі прикладів, що виявляють то спільну, то часткову діяльність різних чутливих осередків, підтверджують ці положення й відкривають нам, що головний мозок, або черепний осередок, є органом, який виробляє, відокремлює думки, і що нижчі осередки становлять достатню причину для життєвих і для інстинктивних функцій.

§ VIII. — Висновок. — Окремі висновки цього Мемуару становлять ті положення, які ми розглядали крок за кроком. Загальний висновок полягатиме в такому вислові для пояснення першої причини; Я є те, що існує, що було, що буде, і ніхто ніколи не знав моєї природи; але для розуміння других причин надзвичайно важливо для людини пізнати самого себе.

Третій мемуар:
Продовження фізіологічного дослідження відчуттів

§ I. — Незалежно від вражень, що їх чутливий орган отримує від чутливих, як зовнішніх, так і внутрішніх закінчень, у ньому збуджуються й безпосередні враження внаслідок змін, що відбуваються всередині нього самого.

Це доводять відомі хвороби, божевілля, епілепсія, захоплене свідоме переживання. Враження, що їх збуджують у ньому пам’ять і уява, дуже часто належать до того самого порядку, тобто з’являються без стороннього збудника.

Чутливий орган діє відбитим чином на ці мимовільні враження, як і на будь-які інші. Вони мають цілком таке саме значення: вони слугують для утворення уявлень і спонукань; вони згодом викликають рухи в м’язових частинах; ці прямі й відбиті дії поширюються то на весь організм, то лише на деякі його частини; вони підкріплюють одна одну своєю тривалістю тощо, тощо.

§ II. — Рухи, що їх викликають ці мимовільні враження чутливого органа, відбуваються за тими самими законами, що й враження.

Будь-який рух живих частин передбачає в нервовому осередку, який його спричинив, подібний рух, вираженням якого він є. Загальне чи часткове — одне завжди подібне до іншого. Воно поширюється симпатично по різних органах або зосереджується в одному, залежно від взаємин між ними чи від місцевих подразнень; воно йде тим самим шляхом і позначене тими самими властивостями, якими відзначаються враження, що їх спричиняє чутливість.

Одним словом, усередині людини існує інша людина; це — мозковий осередок, це — вся система чутливих органів. Ця внутрішня людина наділена властивою їй безперервною діяльністю, що триває, доки не згасне життя.

Прояви цієї діяльності виразніші, могутніші під час сну, ніж у стані бадьорості, бо тоді вона менше порушується враженнями, що їх викликають як зовнішні, так і внутрішні чутливі закінчення.

§ III. — Для діяльності думки необхідний здоровий стан головного мозку; але в чому полягає цей здоровий стан, визначити з точністю неможливо. Відомо лише, що деякі його стани постійно супроводжуються відхиленнями в розумових відправленнях.

Для правильних відправлень необхідно ще, щоб враження сприймалися належним чином. Спосіб виявлення рухів також залежить від цієї умови; особливо необхідна певного роду рівновага між м’язовими й чутливими силами. Надмірне напруження останніх, залежно від обставин, або надмірно збуджує, або надто послаблює рухові сили; надмірна млявість притупляє й присипляє їх.

Хоча різні відхилення того й іншого роду сил і спричиняють явища, що здаються суперечливими, проте всі вони показують, що як ті, так і інші сили походять з одного осереддя — мозкового, і зумовлюються однією й тією самою властивістю органічно влаштованої матерії — чутливістю.

§ IV. — Уявлення й спонукання, збуджувані чутливим органом унаслідок отриманих ним вражень, підлягають тим самим законам, що й рухи, які він викликає в м’язовому органі внаслідок тих самих вражень.

Ті з уявлень і спонук, які збуджуються враженнями всередині самого чутливого органа, є найстійкішими, найупертішими, одним словом, істотно панівними. Такі головні схильності одержимих шаленством.

Ті, що збуджуються враженнями, отриманими від внутрішніх чутливих закінчень, посідають другорядне місце й в органах, які вони оживляють. Це — інстинктивні уявлення та спонукання.

Нарешті, найменш глибокими й тривалими є ті, що отримуються зовнішніми чутливими закінченнями та органами чуття; це — власне так звані відчуття; на них майже виключно було звернено увагу метафізиків. Залежно від устрою органа чуття, що збуджує враження, останні перебувають у більшій або меншій прямій залежності від органа думки.

§ V. — Мозкова речовина, одноманітно розподілена по головних нервових стовбурах, вочевидь, усюди однакова, і всі чуття є особливими видами дотику, що по-різному збуджують цю нервову речовину.

Але в шкірі, спеціальному органі так званого дотику, закінчення органа особливо закриті й загорнуті. Вони менш закриті в органі смаку, ще менш — в нюху, ще менш — у слуху, і, нарешті, вони майже оголені й особливо сильно розгалужені в органі зору.

§ VI. — Незмінний закон одушевленої природи полягає в тому, що часте повернення вражень робить їх розрізненими, тобто відмінними одне від одного; а повторення рухів робить останні легшими й точнішими; але не менш постійний і не менш загальний закон полягає в тому, що надто живі, надто часто повторювані й надмірно численні враження, внаслідок цих самих обставин, слабшають.

Дотик, що постійно відбувається на всій поверхні тіла, одразу отримує надто багато вражень; до того ж, дуже часто ці враження такого роду, що можуть зробити його невиразним і притупленим. Тому, хоч це й найвірніше чуття, проте враження, які воно дає за звичайного стану, не такі точні й не так легко викликаються пам’яттю.

Дотик розвивається раніше за всі інші чуття; він згасає останнім. У певному сенсі він є самою чутливістю; так що повне й загальне його зникнення передбачає припинення й життя.

Розпізнавання смаку формується повільно; і спогад про враження, які він дає, надзвичайно утруднений. Причина цього полягає в тому, що ці враження, за своєю природою нетривалі, мінливі, складні, безладні, часто супроводжуються живим бажанням і пов’язані з добробутом шлунка, а відтак і з головним мозком, який їх збурює.

Коли враження, що їх дає нюх, сильні, то вони швидко притупляють чутливість органа; коли вони тривають безперервно, то стають непомітними. Тому вони залишають мало слідів у головному мозку й так само з великим трудом викликаються пам’яттю, принаймні свідомо.

Але вони жваво відлунюють по всій нервовій системі, по стравохідному каналу й особливо по статевих органах. Дуже часто вони виникають цілком мимовільно й уперто переслідують людину. Справжня епоха нюху — пора юності й кохання; його вплив у дитинстві майже мізерний і вельми слабкий у старості.

Зір і слух є чуттями, що дають нам враження, які залишають найтриваліший і найвиразніший спогад.

Для слуху причина цього полягає у вживанні членороздільної мови, а можливо, й у ритмічній особливості вражень, які він дає; адже нашій природі особливо до вподоби періодичні збудження і все, що відбувається в нас, розділене певними проміжками.

Для зору це відбувається не лише тому, що він перебуває в безперервному вправлянні й що враження, які він дає, поєднані з усіма нашими потребами, з усіма нашими здібностями, а й тому ще, що він може постійно поновлювати враження, продовжувати їх, відокремлювати одне від одного.

Щодо почуттів узагалі, зауважте, цілком імовірно, що свідомість відбувається в тому самому місці, де здійснюється порівняння, і що джерело порівняння, очевидно, міститься в загальному нервовому осередді. Саме в цьому, мабуть, і полягає те, що називається внутрішнім чуттям.

Проте можна припустити, що кожне почуття, взяте окремо, має власну пам’ять. Деякі фізіологічні явища, здається, підтверджують це щодо дотику, смаку й нюху; щодо ж слуху та зору це, вочевидь, доводиться тим, що звуки й образи дуже часто постають із надзвичайною силою й переслідують найдокучливішим чином. 

Висновок. — Не всі люди однаковою мірою отримують відчуття, необхідні для утворення в них думок, для пробудження почуттів, для спрямування бажань, одним словом, для існування. Це залежить від стану органів, від сили або слабкості нервової системи, особливо ж від того, як вона відчуває. Отже, необхідно послідовно дослідити зміни, що їх у здатності сприймати відчуття спричиняють відмінності віку, статі, темпераменту, хвороб, кліматів і способу життя. Це ми й зробимо в наступних шести мемуарах.

Четвертий мемуар:
Про вплив віку на думки та на моральні спонуки

Вступ. — У природі все перебуває у вічному русі, у безперервному розкладі й поєднанні, у руйнуванні та виникненні.

§ I. — Тривалість і послідовні види існування різних тіл у властивій їм формі меншою мірою залежать від матеріалів, з яких вони складаються, ніж від обставин, що керують їхнім утворенням. На істотних і сталих відмінностях у процесі утворення тіл ґрунтується їхній поділ і класифікація.

Поєднання й розкладання тіл, які можна назвати хімічними, відбуваються за незрівнянно менш простими законами, ніж тяжіння великих мас. Організовані істоти живуть і зберігаються, підкоряючись ще складнішим законам, ніж закони хімічної спорідненості. Між рослиною і твариною, хоч і та, і та підлягають силам, які власне не є ані механічними, ані хімічними, існують ще спільні й глибокі відмінності.

У рослинах, наділених найгрубішою організацією, помітні як сили, властиві винятково організованим тілам, так і властивості, цілком чужі тваринній природі.

У найнижчих тварин помітні певні явища, що належать лише чуттєвій природі.

У рослинах уперше з’являються рослинні соки або слиз, який у процесі росту спершу утворюється в губчасту тканину, потім у деревні волокна, кору, листя тощо.

У тварин насамперед помітна драглиста речовина (желатин), потім волокниста (фібрин), білкова тощо, які перетворюються на кліткову тканину, тваринні волокна, покриви, судини, кістки. Рослинний слиз має сильну схильність до згортання; у драглистій речовині ця схильність ще сильніша.

Зауважимо лише, що клейковина дуже поживних зерен найближчим чином подібна до тваринної волокнини; вона має її запах, складається з тих самих газів, і ці самі гази трапляються в деяких рослинах, що мають властивість збуджувати уподібнювальні сили тварин, яким тому подобається їхній смак.

До цих речовин приєднується якийсь невідомий початок, що міститься або в зародку, або в сім’яній рідині, необхідний для виникнення життя. У тварин цей оживлювальний початок зливається з нервовою системою. М’ясні й м’язові волокна, вочевидь, утворюються завдяки поєднанню нервової матерії з волокнистою речовиною кліткової тканини.

§ II. — На цій підставі ми бачимо, що органи й здібності змінюються головно залежно від різних станів нервової системи та кліткової тканини. У молодих рослинах соки містяться в великій кількості, вони водянисті, і їхні властивості ще не виявилися; діяльніші начала, що відрізняють окремі частини рослини та її різні види, розвиваються пізніше.

Те саме слід сказати і про тваринну драглисту речовину, яка поступово переходить у волокнину молодих тварин; спершу вона являє собою ледь виражений тваринний слиз, що згодом зазнає послідовних змін.

Рослини очищують повітря для тварин, а тварини удобрюють для них землю. Рослини становлять першу їжу для тварин, і волокниста, драглиста речовина послідовно оживлюється, проходячи через органи різних порід, що живуть одні одними.

§ III. — Отже, рослини з плодами, що наближаються до тваринної речовини, у багатьох випадках становлять надто поживну або надто збудливу їжу, так само як і надмірно оброблені тваринні речовини також стають шкідливими для шлунка.

§ IV. — Тим часом як у тварин відбуваються ці зміни в драглистій речовині та в органах, що її виробляють, тобто в кліткових органах, нервова система також зазнає через це відповідних змін, і її відношення до органів щодня змінюється. Її дія на них спершу жвава й поривчаста, потім сильніша й рівномірніша, а зрештою стає слабкою й млявою. Увійдемо в деякі подробиці.

§ V. — У дитячому віці численність судин і подразливість м’язів розвинені в найвищому ступені, так само як діяльність залоз і всієї лімфатичної системи. Звідси походить їхня надзвичайна рухливість, що супроводжується такою самою слабкістю м’язів і безладними функціями.

§ VI. — Усі фізичні й розумові явища першого віку відповідають цим умовам. Згодом головний мозок поступово втрачає свій відносний об’єм; але його діяльність, як і діяльність інших збудників, не втрачаючи своєї жвавості, стає міцнішою; це лежить в основі явищ, які ми спостерігаємо в період від семи до чотирнадцяти років.

§ VII. — У дитинстві соки переважно спрямовуються до голови. З настанням юності вони прямують до грудей, з якими статеві органи перебувають, хоч і в прихованому, проте все ж тісному зв’язку. Невдовзі останні органи вступають у діяльність, і в тваринний організм входить новий початок, що збільшує його сили й енергію. Молодість є лише продовженням юності, що розгортається; вона триває до двадцяти восьми або до тридцятип’ятирічного віку.

§ VIII. — Доки триває переважання сил над опорами, артеріальна система повна крові, а почуття добробуту й самовпевненості не зникає. Але коли діяльність життя починає хитатися в бік переважання твердих частин, виявляється венозне повнокров’я, розсудливість і обачність посідають місце відваги, і невдовзі перевантаження ворітної вени та черевних нутрощів спричиняє стан неспокою й замисленості.

Такі ознаки зрілого віку, що триває до сорока дев’яти і навіть до п’ятдесятишестирічного віку, і властивий йому моральний настрій слідує за відповідними йому фізичними явищами, якщо останні виявляться навіть передчасно.

§ IX. — Наприкінці зрілого віку настає розклад у соках, а за ним ідуть подагра, кам’яна хвороба, ревматизм, схильність до апоплексії.

Буває, що їдкість соків викликає відбиту дію першого органа на самого себе й тимчасово спричиняє, так би мовити, другу юність; але невдовзі існування старого стає млявим, він діє й мислить із трудом, переймається лише собою і, зрештою, шукає тільки спокою, який має припинити цей тяжкий стан.

§ X. — Якщо, втрачаючи пам’ять, ми легше пригадуємо враження дитинства, ніж ті, що були отримані пізніше, то це стається тому, що жвавість цих перших вражень, їхнє легке й часте повторення, швидкі зв’язки між різними чутливими осередками, так би мовити, ототожнюють їх з організацією й обертають на несвідомі вияви інстинкту.

Зауважимо ще, що в старості слабкість головного мозку й функцій, які викликають у ньому відчуття, надає й його спонукам тієї самої рухливості та тих самих особливостей, якими вони відзначалися в дитинстві. Обидва крайні періоди життя подібні один до одного.

Висновок. — Нарешті, відчуття, що супроводжують смерть, природно відповідають відчуттям, які панують у той період життя, коли вона настає, так само як характер хвороб загалом відповідає характерові віків.

П’ята мемуара:
Про вплив статей на характер уявлень і моральних спонукань

Вступ. — Найвеличнішим явищем життя є відтворення індивідів і збереження видів.

Життя користується для цього багатьма різними способами, і всі властивості живої істоти в найбільшій кількості випадків залежать від умов її відтворення та від устрою призначених для цього органів. Особливо це справедливо щодо людини, як найчутливішої істоти, на яку ми й звернемо виняткову увагу в цій мемуарі.

§ I. — Людина народжується [слабо пристосованою до] існування, її не висиджують, як яйцекладних; проте протягом тривалого часу вона потребує піклування, і епоха, коли вона стає здатною до відтворення, настає для неї пізно. Усі ці обставини мають величезний вплив на її схильності та звички. Окрім того, в людському роді обидві статі різняться в усіх частинах організації.

§ II. — Ці відмінності слабо окреслені в ранньому дитинстві; вони виразно виявляються лише з настанням отроцтва. Слабкість м’язів спонукає жінок до сидячого життя і до занять, що не потребують особливого напруження сил; чоловікам необхідно більше руху й більше сильних м’язових вправ.

§ III. — Щоб зрозуміти, яким чином ці різні нахили можуть залежати від статевих органів, досить зауважити: 

1. що частини, оживлені нервами, які приходять від різних стовбурів, є найчутливішими й найсприйнятливішими, а статеві органи перебувають саме в таких умовах;
2. що діяльність усієї нервової системи сильно й різноманітно видозмінюється, якщо деякі з органів, що перебувають із нею в сполученні, починають або перестають діяти, або якщо вони надзвичайно збуджуються;
3. що істотні частини відтворювальних органів є залозистими органами, а відомо, як сильно впливає стан залоз на стан головного мозку;
4. що ці органи виробляють особливу рідину, яка, повертаючись у загальний потік кровообігу, збуджує в ньому надзвичайну енергію;
5. що первісні, невідомі нахили, які зумовлюють чоловічу або жіночу стать зародка, ймовірно, також є причиною явищ, що відрізняють одну стать від іншої.

§ IV. — Речовина головного мозку в жінки м’якша, клітковинна тканина більш слизиста й менш щільна; у чоловіка ж міцність нервової системи та міцність м’язової зростають завдяки взаємодії одна на одну.

§ V. — Тому в отроцькому віці органи відтворення справляють різний вплив як на того, так і на ту; їхній розвиток зумовлює виразнішу відмінність між статями: але цей розвиток супроводжується явищами, спільними для обох статей.

Він спричиняє загальний рух у всій лімфатичній системі й утворює набряки в залозах; кровообіг набуває деяких нових напрямів і стає тривалішим; виявляються деякі особливі внутрішні нахили.

§ VI. — Якщо цей переворот в організмі відбувається невдало, то за ним настає властива цьому вікові хвороба, відома під назвою блідої немочі. Усі ці явища частіше помічаються в дівчаток через ніжнішу організацію всіх цих органів; але, тим не менш, вони існують і в хлопчиків.

§ VII. — Чоловік і жінка відіграють різні ролі у великій справі відтворення, яке природа зробила найнеобхіднішою потребою і першорядним спонуканням для обох. Жінку можна примусити до нього, чоловіка можна лише спонукати до нього. Уже цим одним визначається їхнє існування; усі їхні моральні стосунки, так би мовити, зумовлені. 

Перевага чоловіка полягає в мужності, у відвазі, перевага жінки — у принадності, у спритності; і це справедливо щодо того й тієї, бо в обох одна й та сама мета. Тому там, де переважають грубі спонукання, там панує сваволя чоловіка. Жінка набуває повноправності в міру того, як розвиваються моральні потреби.

Якщо під час свого розвитку вони набувають хибного напряму, то принадність і спритність можуть надати жінці перевагу над чоловіком — перевагу, згубну як для обох, так і для неї самої. До того ж жива вразливість і м’язова слабкість жінки необхідні для її подальшого призначення в суспільстві: зачаття, виношування, пологи, годування й піклування про дітей; вони також необхідні для перенесення безперервних порушень у її власному здоров’ї.

§ VIII. — Чоловік діє своєю силою на всю природу; жінка діє на чутливого чоловіка своєю принадністю; вона здатна до виконання всіх інших своїх функцій завдяки своїй надзвичайній рухливості. Розвиток зародка в її матці, турботи про дитину, догляд за хворими тощо доводять це.

§ IX. — Характер уявлень і почуттів як чоловіків, так і жінок відповідає їхній організації та способові сприймання відчуттів. Те, що є між ними спільного, становить людську природу; те, що їх відрізняє, належить статі. І той, і друга помиляються, коли полишають своє покликання; стосунки між ними в суспільстві руйнуються, а їхні прагнення стають безцільними.

§ X. — Ці корінні відмінності в чоловічій і жіночій організації є причиною того, що перші ознаки розвитку органів розмноження викликають у юнака водночас відвагу й боязкість, у дівчини — сором’язливість і кокетство, а в обох — розвиток чутливості та розумових здібностей, що, втім, нерідко швидко сповільнюється.

У цей самий час можуть виявитися ознаки божевілля. У жінок крайня збудженість чутливості нерідко поновлюється щоразу в пору місячного очищення та вагітності: ось іще наслідок їхньої більш рухливої організації, що залежить від впливу органів розмноження.

§ XI. — Отроцтво являє собою, крім того, пору припинення одних хвороб і появи інших, унаслідок чого воно породжує безліч нових спонукань. Позбавлення хтивих насолод або зловживання ними може бути їхнім джерелом. У цьому відношенні жінки взагалі переносять тяжкі позбавлення, а чоловіки — надмірності.

§ XII. — Існує залежність між спонуканнями, що їх викликають вагітність і годування грудьми, та спонуканнями, що їх викликає розмноження. Людина вступає в новий порядок явищ як унаслідок набуття здатності до розмноження, так і внаслідок її втрати. Обидва ці переходи виразніше виявляються в жінці.

§ XIII. — У жінок останній перехід нерідко викликає недоречне повернення колишніх спонукань. Коли він настає природним чином, то щодо схильностей вони стають подібними до дівчат, що залишилися дівами.

§ XIV. — У чоловіків спотворення або недосконалий розвиток органів розмноження принижує як їхню фізичну, так і моральну природу. І те, і те викликає малодушність у всіх можливих виявах. Припинення здатності до розмноження, зумовлене віком, не тягне за собою таких наслідків, бо організм уже дістав повний свій розвиток.

Висновок. — Сюди аж ніяк не входить питання про те, що звичайно називають любов’ю, бо любов, якою її змальовують майже в усіх театральних творах і романах, не входить до цілей природи. Вона є штучним витвором складних суспільних відносин.

Але, в міру того як просвітлюється розум і вдосконалюється суспільство, любов стає реальнішою й менш фантастичною, а відтак — щасливішою і менш театральною.

Шостий мемуар:
Про вплив темпераментів на утворення уявлень і моральних спонукань

Вступ. — У кожному явищі природно й необхідно досліджувати відношення між усіма умовами, що беруть у ньому участь.

Це особливо необхідно під час вивчення й визначення залежності, що існує між певною органічною будовою та певним напрямом думок, бо як наші фізичні, так і моральні властивості становлять одні й ті самі явища життя, розглянуті лише з двох різних точок зору. У § 4 першого Мемуару ми вже бачили, що таке вивчення постійно мали на увазі стародавні.

§ I. — Найзвичайніші спостереження вже відкривають нам відповідність між зовнішніми формами тіла, характером його рухів, природою та перебігом його хвороб, напрямом спонукань і формуванням схильностей. Далі слід визначити сталі наслідки, що їх викликають деякі зміни у його внутрішній будові. 

Природа організму залежить головним чином від стану нервової системи, кліткової тканини та м’язових волокон, що, вочевидь, утворюються з перших двох. Нервову систему слід розглядати загалом з погляду її впливу на всі оживлювані нею органи і, зокрема, з погляду її відбитої дії на органи руху внаслідок одержуваних нею вражень.

§ II. — Нервова система в багатьох відношеннях зазнає тієї самої долі, що й інші живі частини організму. Подібно до того як у них, у цьому органі перевага діяльності посилює енергію соків, а остання збільшує чутливість органа. Нервова система являє собою, вочевидь, спеціальний резервуар, а може, і самий орган, що виробляє фосфор.

§ III. — Нервовий орган має властивість згущувати електричну рідину; але він є не лише джерелом її утворення, а й слугує для неї чудовим провідником. За найбільшого напруження своєї діяльності він скупчує в собі найбільшу кількість електрики й виробляє найбільшу кількість фосфору. Гальванічні явища, вочевидь, залежать від цих згущень електрики, що зберігаються певний час і після смерті.

§ IV. — Тваринна хімія ще потребує дальших досліджень, які, ймовірно, покажуть, що різним, уродженим або випадково набутим властивостям у будові організму відповідають відмінності у внутрішньому поєднанні в них рідин і твердих речовин.

§ V. — Що стосується способу відчуттів у нервовому органі, то він змінюється залежно від більшого чи меншого розгалуження його чутливих закінчень і від стану органів, у яких розвиваються відчуття. Він видозмінюється від різного обсягу цих органів, одних щодо інших. А збільшення обсягу одного й того самого органа може по-різному видозмінювати спосіб його діяльності, бо це збільшення може бути наслідком цілком протилежних причин.

§ VI. — Візьмімо для прикладу легеню. Широкий розвиток грудної клітки, великий обсяг легені й серця, що зазвичай супроводжує таку її будову, розвивають більшу кількість життєвого тепла й діяльніший кровообіг. Додайте до цих обставин помірно пружні м’язи та помірно вологу кліткову тканину — і ви дістанете м’які, привітні, довірливі, щасливі моральні нахили сангвінічного темпераменту давніх.

§ VII. — Додайте тепер до цієї широко розвиненої грудної клітки, до цієї об’ємної легені й до такого самого серця — об’ємну печінку, що виділяє велику кількість жовчі; додайте до всього переліченого сильну енергію органів відтворення, яка зазвичай є наслідком усіх цих умов; у результаті матимемо сухі й щільні покриви, найсильніше тваринне тепло, швидший кровообіг, об’ємніші судини й ще більшу масу крові, ніж при власне так званому сангвінічному темпераменті.

Це, своєю чергою, викличе ті могутні й пристрасні спонуки, те постійне, тяжке й тривожне почуття, якими вирізняється жовчний темперамент давніх.

§ VIII. — Навпаки, якщо припустити особливу млявість м’язів, слабку енергію печінки й органів відтворення або слабку від народження діяльність нервової системи, хай навіть у супроводі добре розвиненої грудної клітки та об’ємної, але недіяльної й засміченої легені, що розвиває мало тепла й слабкий кровообіг, — перед вами буде флегматичний, або лімфатичний темперамент із притаманними йому лагідністю, млявістю, лінощами, слабкою діяльністю всіх фізичних і моральних функцій та його тьмяними зовнішніми ознаками.

§ IX. — Якщо в так виразно виявленому жовчному темпераменті ви заміните лише широко розвинену грудну клітку легенею та грудочеревною ділянкою звичайних розмірів, то сила опору зросте, кровообіг утрудниться й сповільниться, а сім’яна рідина набуде переважного впливу на діяльність головного мозку — перед вами буде меланхолійний темперамент, що супроводжується смутком і захопленою мрійливістю.

Ось у точності чотири темпераменти, вірно підмічені давніми, які лише помилково пояснювали причини, що лежать в їхній основі.

§ X. — До цих міркувань слід додати ще два вельми важливі впливи: чутливу силу нервової системи та її дію на органи руху.

Перевага чутливості нервової системи, якою б не була її первісна причина, спричиняє цілком різні наслідки залежно від того, чи матиме вона справу з міцними, чи зі слабкими м’язами; ця перевага, однак, зумовлює особливу організацію, властиву людям із найвищою мірою розвиненою моральною природою.

Перевага рухових органів, навпаки, зумовлює м’язовий або атлетичний темперамент, що вирізняється слабким розвитком чутливості, розумових здібностей і навіть слабкою життєвою енергією.

Дослідження випадкових порушень рівноваги між обома цими силами, м’язовою та чутливою, належить до патології. Отже, слід розрізняти шість первісних темпераментів, ознаки яких легко помітити в окремих особах.

§ XI. — Найкращий темперамент полягав би в найдосконалішому змішанні всіх і в повній рівновазі між усіма функціями; але такого в природі не трапляється. Із дванадцятого Мемуару можна буде побачити, наскільки звички можуть видозмінювати ці уроджені темпераменти; деякі з цих звичок наклали глибокий відбиток на цілі людські породи й передаються у спадок.

Висновок. — Отже, існує можливість за допомогою системи гігієни, справді гідної цієї назви й цілком розумної, поліпшити долю людського роду. Могутність і надзвичайна витонченість людської чуттєвості дають для цього всі засоби, і ми повинні присвятити всю нашу дбайливість успіхові цієї справи.

Сьомий мемуар:
Про вплив хвороб на формування думок і моральних спонукань

Вступ. — § I. — Фізичний і моральний світ, якими б не були його перші причини, розвивається в одному сталому й визначеному напрямі, попри тимчасові впливи, що порушують цей напрям; якби, замість того щоб укладати союз, як це, на жаль, надто часто траплялося, особливо щодо моральних законів, із силами, що спотворюють цей напрям, людина суворо дотримувалася цього вищого й вічно притаманного світові напряму, то вона могла б власними засобами стати могутнім знаряддям загального розвитку й удосконалення. Тому вона має вивчати незмінні закони, що керують формуванням і розвитком її уявлень та моральних спонукань.

§ II. — Не підлягає жодному сумніву, що хворобливий стан, із загального погляду, впливає на формування цих уявлень і спонукань. Але щоб докладно ознайомитися з цим впливом і не загубитися в ньому, необхідно мати на увазі, що не всі чуттєві частини організму діють однаковою мірою й однаково безпосередньо на головний мозок, що нервова система має безліч чутливих осередків, поєднаних як між собою, так і з головним осередком, і що найголовніші з них лежать у надчеревній ділянці, у черевній порожнині та в органах відтворення. Не слід також забувати, що нервова система зазнає, крім того, вражень, які самостійно зароджуються в глибині її самої.

§ III. — Отже, характер діяльності нервової системи залежить від стану всіх цих частин і від зумовлюваного ними стану самої нервової системи.

§ IV. — Хвороби породжують головним чином або тверді частини, або рідини, або і ті й ті разом, або цілі системи, або окремі органи. Функції власне нервової системи можуть бути неправильними або через надмір її діяльності, або через її нестачу, або через загальне її збурення, або через нерівномірний її розподіл. Усі ці неправильності можуть бути або самостійними, або збудженими симпатично, і явища, спричинені цими різними обставинами, теж різні.

§ V. — Якщо, наприклад, нервовий розлад спричинений слабкістю шлунка або надмірною чутливістю в його верхньому вічку, то спостерігається сильне розслаблення м’язів; внаслідок цього з’являється дуже помітна млявість у розумових функціях і нерідко така їхня мінливість, що викликає низку дрібних, аж до дитячості, радощів і страждань.

Коли причини цього ураження лежать у статевих органах, то вони найчастіше спричиняють екзальтований і захоплений стан. Приклади цього ми бачили в Мемуарі про статі.

Коли в основі нервового розладу лежать черевні нутрощі, то внаслідок цього виникають похмурі й полохливі пристрасті, що вирізняються впертістю та наполегливістю, які доходять до божевілля. Див. Мемуари про віки та темпераменти.

Слід, утім, зауважити, що хворобливі явища, внаслідок надмірної чутливості, важко відрізнити від явищ, зумовлених неправильним перебігом її функцій; адже перевага діяльності в одній частині зазвичай збурює всю сукупність функцій.

§ VI. — Місцеві ураження чутливих органів спричиняють часткові відхилення в їхніх функціях, а різні хвороби нерідко дають одні й ті самі наслідки, але це аж ніяк не стосується уражень нервової системи в усій її сукупності. Навпаки, загальне ослаблення чутливих здібностей викликає то значне посилення м’язової сили й судомний стан у ній, то паралітичну заціпенілість і оніміння.

§ VII. — Що стосується загальних хвороб у різних системах органів, то див. насамперед у Мемуарах про віки та про темпераменти щодо впливу, який справляє різний стан м’язової системи. Що ж до кровоносної системи, то ми попередньо вкажемо на так званий гарячковий стан, хоч він і не належить винятково до однієї цієї системи. Під час гарячкового ознобу й жару стан розумових здібностей цілком відповідає діяльному напруженню або ослабленню органів.

§ VIII. — Цей стан, крім того, набуває особливого характеру залежно від властивостей гарячки та від роду хворого органа, що її спричинив. Це особливо виразно помітно при переміжних гарячках, які бувають іноді настільки виснажливими й жорстокими, що можуть викликати неіснуючі досі схильності й закарбувати їх особливою стійкістю.

§ IX. — Виснажливі гарячки, що виникають унаслідок різних запалень і гнійних утворень, особливо спричиняють безліч явищ, які завжди відповідають властивостям уражених органів або загальному стану організму.

§ X. — Те саме слід сказати і про хвороби, що уражають водночас і тверді частини, і рідини. Псування лімфи, яке породжує золотуху й англійську хворобу, тягне за собою в першому випадку загальну млявість і безживність або ж збудження органів розмноження з відповідним розслабленням головного мозку, а в другому — передчасний і надмірний розвиток розумових здібностей.

Зіпсована лімфа, що породжує цингу, тягне за собою цілковите м’язове розслаблення і розладнує розумові функції лише внаслідок занепаду бадьорості, подолати який хворий не в змозі. Розклад лімфи, що спричиняє незвичайну їдкість у мокротинні та породжує виразки й проказу, тягне за собою меланхолійний настрій, напади запальності й навіть шаленство.

Утім, кожну хворобу можна розглядати як кризу, і кожна складається з трьох періодів: виникнення, найвищого розвитку та припинення; кожен період супроводжується особливими моральними явищами. Якби ми захотіли вникнути в усі подробиці цих явищ, то цей Мемуар перетворився б на велику працю. Тож поспішімо з висновком, що мистецтво долати хвороби може слугувати засобом до видозміни й удосконалення розумових функцій і моральних схильностей.

Восьмий мемуар:
Про вплив умов життя на спонукання і моральні звички

Вступ. — Усе дедалі більше доводить нам, що в основі явищ розуму і волі лежить первісний або випадковий стан організації. Дослідьмо тепер вплив умов життя на моральну природу людини.

§ I. — Словосполученню умови життя не слід надавати ні надто широкого, ні надто вузького значення; під ним слід розуміти сукупність наших матеріальних звичок, необхідних і довільних.

§ II. — Органічно влаштовані тіла здатні до значно різноманітніших видозмін, ніж тіла неорганічні. Особливо лише вони здатні, або взагалі видаються винятково здатними, переймати звички , і ця властивість знову ж таки виразніше виявляється в тварин, ніж у рослин.

§ III. — Особливо людина є в найвищому ступені мінливою: у ній, як сказав Гіппократ, усе сприяє, усе допомагає, усе співчуває одне одному.

§ IV. — Отже, вона доступна з усіх боків, і все, що подіє на один із боків її існування, відгукнеться на всіх інших.

§ V. — Повітря, необхідне для нашого існування і завжди оточуюче нас з усіх боків, впливає на нас усіма своїми властивостями. Уже одна зміна в його тиску спричиняє в нас неспокій і слабкість або ж відчуття здоров’я й бадьорості.

§ VI. — Ступінь його теплоти діє на наш організм ще могутніше. Теплота необхідна для розвитку всіх тварин; але надмірна її кількість посилює й збуджує нашу чутливість на шкоду м’язовій енергії. Нерівновага між ними пояснює безліч схильностей у народів жарких поясів.

§ VII. — Навпаки, холод, попри своє безпосереднє смертоносне значення для життя, за помірності й періодичності надає сили органам і підносить життєву енергію збудженням відбивної діяльності; але за великого ступеня й тривалості він утруднює обіг соків і спричиняє антоновий вогонь і смерть, бо життя тоді не може взяти гору над спричиненим ним заціпенінням.

Але якщо йому вдасться взяти гору, то постає низка явищ, що в результаті зумовлюють потребу в тривалій діяльності, у поживній їжі, слабкість розумових функцій, притуплену чутливість і велику м’язову силу.

Люди жарких країн лише поступово звикають до холодного клімату; але, раз досягнувши полярних поясів, при поверненні до екватора вони впадають у безсилля й легко гинуть.

§ VIII. — Більша частина впливів сухого й вологого повітря залежить від збільшення або зменшення його тиску. Окрім того, сухість повітря спершу сприяє потовиділенню, але надмірне його посилення розладнує потовиділення, припиняє його й спричиняє болісне, нестерпне занепокоєння, роблячи шкіру твердою та замикаючи її пори.

 Навпаки, вологість викликає розслаблювальні явища. У супроводі холоду вона спричиняє цинготні ураження, ревматизми тощо; у супроводі спеки вона ще шкідливіша, особливо для чоловіка: вона змінює й спотворює його, зокрема його органи відтворення (див. про наслідки цих явищ у Мемуарі про темпераменти).

§ IX. — Атмосферне повітря складається зі змішання різних газів. Головним чином його утворюють кисень і азот, а різні їхні пропорції змінюють його властивості. Вуглекислота та інші гази, що більшою чи меншою мірою домішуються до нього, надають йому особливих властивостей; але різні явища, які вони спричиняють, слід віднести до хвороб.

§ X. — За всіх цих міркувань не забудьмо, однак, могутності звички, яка може паралізувати найзвичайніші й найпостійніші впливи; це зауваження слід застосувати до всього, що буде сказано нами і про вплив їжі.

§ XI. — Вплив їжі полягає не лише в заміщенні частин, що щодня виносяться різними виділеннями; вона відіграє особливо важливу роль завдяки загальному впливові, який спричиняється й підтримується діяльністю шлунка та надчеревної ділянки в живому організмі. Людина звикає до будь-якої їжі, як звикає до будь-якого клімату й температури; але різна їжа не підтримує в ній одні й ті самі здібності на одному й тому самому рівні. 

Тваринні речовини справляють більш збуджувальну дію; вони викликають більшу кількість тепла. Розслаблювальна дієта, приписувана статутами деяких особливих товариств, не зменшує хтивих потягів (навпаки), а розпалює або спотворює уяву, послаблюючи сили й роблячи людей слабшими, нещаснішими та покірнішими. 

Звички народів, що живляться рибою, так само, а навіть і більше, залежать від способу їхніх занять, як і від їхньої їжі. Проте риб’яче м’ясо й жир безпосередньо спричиняють застої в залозистій системі та шкірні хвороби з усіма їхніми наслідками. Молочна дієта справляє розслаблювальну дію; вона стає згубною для людей, які страждають на хвороби печінки й селезінки.

§ XII. — Наркотичні або снодійні речовини не можуть бути поміщені до розділу їжі; їм має бути присвячено окрему статтю. Дія їхня складна. Вони зменшують чутливість, посилюють кровообіг, а крім того, виразно спрямовують його до голови.

Із поєднання цих трьох різних дій випливають різні їхні впливи; ці впливи, що ще й різняться залежно від кількості прийнятих речовин, мають цілком однакову природу, якими б збудниками вони не були викликані; бо всі часті й надмірні збудження справляють згубну й руйнівну дію на нервову систему. Усі тварини люблять збуджувальні речовини.

§ XIII. — Напої можна поділити на чотири класи: воду, рідини, здатні до бродіння, спиртні напої та деякі особливі настої.

Вплив води перебуває в особливій залежності від розчинених у ній речовин. Прийняті всередину, одні з них уражають залозисту систему, інші викликають блювання або пронос, треті діють зміцнювально. Дія купання, очевидно, залежить головним чином від розкладу самої води, що відбувається на поверхні шкіри.

Так зване винне бродіння є наслідком цукристої речовини, що міститься в рослинному або тваринному тілі. Рідини, що перебродили, мають різні властивості, які залежать від розчинених у них ароматичних речовин; але дія всіх їх подібна до дії наркотичних речовин, хоч і не така сильна та тривала.

Що ж до спиртних напоїв, корисних у дуже холодних кліматах, а іноді навіть і в дуже жарких, то всі вони загалом шкідливі в помірних країнах, за винятком дуже небагатьох випадків слабкості або надмірної втоми. Надмірне, доведене до крайності вживання їх доводить до звірства й отупіння.

Благотворний вплив цукру, прянощів, чаю, особливо ж кави, нині визнано майже всіма. Цукристий початок має особливо відновлювальну дію, кава справляє винятковий вплив на розумові функції. Не може бути сумніву, що запровадження в ужиток цих речовин внесло з собою важливі впливи в умови нашого існування.

§ XIV. — Вплив, який справляють тілесні вправи, зовсім іншого роду. Він виявляється трьома умовами, а саме: безпосередньо викликаними ним явищами, що полягають головним чином у зменшенні нервової вразливості та в збільшенні м’язової сили; змінами, які він спричиняє в органах, з яких одні корисні, інші шкідливі; і звичайними враженнями, що ними породжуються, які рано чи пізно не можуть не вплинути на подальші потяги.

§ XV. — Стан бездіяльності неодмінно має викликати протилежні явища; але вони не однакові в різних випадках і в різних людей. Хоча він і зменшує в усіх травну силу, проте часто посилює потяг до їжі в людей, звиклих до тяжкої праці. Їжа стає для них необхідною ще й як збуджувальний засіб.

Сон, який можна розглядати як найвищий ступінь спокою, не є страждальним станом головного мозку: він є його справжньою функцією. Певний ступінь утоми сприяє сну; сильне виснаження йому перешкоджає. Він накопичує й передає з головного осередку до інших частин нову кількість збудливості. Він спрямовує кров до голови. Тому надмірний сон виснажує й ослаблює головний мозок. Нарешті, органи не засинають одночасно; їхні відносини з мозковим осередком порушуються сном і змінюються.

§ XVI. — Праця має вельми важливе значення в умовах життя. Вона становить не лише джерело всіх багатств, а й джерело здорового глузду та порядку. Різні види праці відрізняються за знаряддями, що їх уживають для виконання, за матеріалами, які обробляють, за предметами, що їх виготовляють, за умовами, в яких вони ставлять працівника.

Немає потреби входити в докладні подробиці, щоб довести, що за всіх викладених обставин останні мають викликати різні враження й різні наслідки.

Висновок. — Із усього сказаного необхідно випливає, що здорова гігієна може надати могутньої допомоги для вдосконалення людини й збільшення її добробуту.

Дев’ятий мемуар:
Про вплив клімату на моральні схильності

Вступ. — § I. — Після всіх наведених нами міркувань, особливо тих, що стосуються впливу умов життя, має здаватися вкрай дивним сумнів у впливі, який чинить клімат на наші моральні схильності. Авторитет людей, що підтримували цей сумнів, змушує нас зупинитися на дослідженні цього питання.

§ II. — Під словом клімат не слід розуміти лише географічну широту місця та певну його температуру. Під ним слід розуміти сукупність усіх фізичних умов країни, в якій ми живемо. Саме так розумів це слово ще Гіппократ. Твір, у якому він говорить про цей предмет, має назву: Про повітря, воду і місцевість. Отже, не підлягає жодному сумніву, що внаслідок відмінностей, які входять до цих умов, ми зазнаємо низки таких само різних вражень. Отже, слід лише показати, чи викликає низка будь-яких вражень низку відповідних їм настроїв і спонукань.

§ III. — У належному місці було доведено, що темперамент, умови життя, рід занять, властивість і характер хвороб справляють могутній вплив на функції розуму; отже, слід лише показати, що все це перебуває в безсумнівній залежності від фізичних умов кожної місцевості.

1. Безсумнівно, що часте повторення одних і тих самих дій удосконалює здатність і вправність до їх виконання, і що ця здатність зростає та передається в поколіннях у спадок. Постійно діючі й постійно повторювані враження глибоко й безперервно видозмінюють, отже, органічну схильність.
2. Не менш очевидно, що зміни погоди справляють на живий організм і на характер хвороб вплив, подібний до впливу, який чинять відмінності віку й навіть темпераменту.

§ IV. — Але, оскільки зміни погоди не однакові в різних країнах, то не може бути сумніву, що вплив клімату залежить від цих змін: ось чому ми помічаємо, що різні породи тварин видозмінюються залежно від країни, в якій вони живуть.

§ V. — З-поміж усіх тварин людина є наймінливішою й найпластичнішою: тому її зовнішній вигляд видозмінюється відповідно до різних кліматів. Дія кліматів на темперамент ще менше може підлягати сумніву, ніж їхній вплив на зовнішні форми організації.

§ VI. — Говорячи про умови життя, ми сказали, що в людині є основа первісної організації, яка, вочевидь, не може бути змінена; але ми показали також, що умови життя вносять у неї видозміни й беруть участь у зміцненні певного темпераменту. Те саме чинить і клімат, від якого й залежать умови життя. Описуючи клімат берегів Фасосу, Гіппократ змальовує такий, що найбільше сприяє утворенню флегматичного темпераменту.

§ VII. — Таким самим чином він показує нам, що в холодних країнах клімат сприяє поширенню темпераментів із переважанням м’язових сил, а в жарких країнах він сприяє тим темпераментам, у яких виявляється перевага чутливих сил.

§ VIII. — Помірний і приємний клімат виробляє щасливий темперамент, що відзначається рівновагою між усіма функціями; а менш сприятливі й надзвичайно різноманітні умови породжують темперамент, який звичайно називають меланхолійним і жовчним.

§ IX. — Але вплив клімату на хвороби не обмежується його дією на темперамент. Відомо, що він спричиняє їх безпосередньо, що багато хвороб належать до певної місцевості й що всі вони більшою чи меншою мірою залежать від зміни погоди.

§ X. — Хвороби, які найпостійніше впливають на розумові функції, як-от повільне запалення головного мозку або органів розмноження, навіть легке, особливо властиві деяким країнам і кліматам.

§ XI. — Інші, що супроводжуються іншими явищами, властиві іншим місцевим умовам. Хвороби болотистих місцевостей — це застуди, виділення мокротиння, лімфатичні ураження; хвороби жарких і сухих країн здебільшого належать до нервової системи.

§ XII. — Мало того: безліч прикладів доводить, що в різних кліматах одні й ті самі хвороби відрізняються неоднаковим перебігом і проти них треба діяти різними способами лікування.

§ XIII. — До того ж не можна заперечувати, що в кожній країні, якою б багатою на дари природи вона не була і якими б зручними не були її сполучення з іншими країнами, більша частина умов життя її мешканців визначається кліматом, а ми вже бачили вплив цих умов.

§ XIV. — Клімат же визначає вибір більшої частини занять і потребу в більших або менших зусиллях, а отже, визначає також і звички, що з цього випливають.

§ XV. — Із усіх кліматичних впливів прискорення настання зрілості в обох статях у жарких країнах і наступне за цим, унаслідок цього, передчасне статеве безсилля діють сильніше за інші на звички жителів і на все їхнє існування.

§ XVI. — Нарешті, клімат впливає навіть на органи голосу і через них, очевидно, має діяти також і на характер мов. 

Отже, можна вважати цілком доведеним, що клімат має найсильніший вплив на наші моральні схильності. Правда, він діє не так могутньо на багатого, як на бідного, який має менше засобів протистояти йому, але тут не місце розглядати таку широку тему; вона буде доречнішою в праці «Про вдосконалення фізичної природи людини».

Десятий мемуар:
Міркування про тваринне життя, про перші вияви чутливості, про інстинкт, про симпатію, про сон і марення

Перший відділ.

§ I. — Вступ. — Розглянувши з усіх точок зору видозміни, що їх у нашій здатності зазнавати відчуттів спричиняють головні умови, які супроводжують наше існування, не зайвим буде повернутися до дослідження наших відчуттів і перших виявів нашої чутливості, щоб остаточно з’ясувати все, що стосується цих основних функцій.

Отже, в цьому Мемуарі йтиметься про тваринне життя і про перші вияви чутливості, про інстинкт і про симпатії, про теорію сну і марення.

Потім ми займемося в двох окремих Мемуарах 1) відбитою дією моральної природи на фізичну і 2) набутими темпераментами або випадковими станами організму, які можуть змінити первісний темперамент.

§ II. — Ми не можемо мати жодного точного поняття про перші дієві сили природи. Причини, що зумовлюють організацію матерії, залежать від перших причин; вони нам так само невідомі й, імовірно, назавжди такими й залишаться. Втім, відкрити умови, необхідні для появи життя в тваринах, можливо, не важче, ніж відшукати умови утворення води, блискавки, граду, снігу та безлічі хімічних сполук, що відрізняються цілком іншими властивостями від речовин, з яких вони утворилися.

Ми вже знаємо, що відмінність, яку силкувався встановити Бюффон між мертвою та оживленою матерією, не має підстав. Рослини можуть жити й прозябати лише за дії повітря та води; останні, перетворені прозябанням на нові речовини, дають початок особливим мікроскопічним тваринам, що розвиваються під єдиним впливом вологи. Отже, або життя поширене всюди, або нежива матерія здатна організовуватися, жити й відчувати. 

Ба більше: штучно можна утворювати рослини за допомогою деяких їхніх частин, які в природному порядку зовсім не призначені для такого призначення. Тим самим способом можна цілком змінювати породи й утворювати нові. В штучних предметах, в оцті, в папці, в книжкових палітурках людина сприяє зародженню тварин, яких не зустрічається в природі. У рослинах, у хворих тваринах зароджуються інші тварини. Нерідко можна бачити їх ще не цілком розвиненими.

Отже, якщо припустити необхідність того, що називають зародками, то треба також припустити, що зародки всіх можливих порід поширені всюди, а це буде рівнозначно припущенню, що всі частини матерії здатні до будь-якої організації.

У всякому разі, здається, що рослинні речовини можуть безпосередньо породжувати лише тварин, позбавлених нервів і головного мозку. Чи міг людина та інші великі тварини спочатку утворитися тим самим шляхом, який являють ці грубі прояви мікроскопічного життя? Ми ніколи цього не знатимемо. Людський рід не може знати нічого про свій початок і походження.

Безсумнівно відомо лише те, що багато з цих маленьких, самочинно зароджених тварин згодом розмножуються шляхом природного відтворення; понад те, все свідчить, що безліч порід цілком перетворилася, що інші зникли зовсім, що стан земної кулі сильно змінився і що її давність є вельми значною.

§ III. — Ми бачимо також, що матерія поступово спускається від найдосконалішої організації до стану цілковитої смерті; і що, в міру збільшення числа спостережень, зникають і заповнюються прогалини між різними царствами природи.

Другий відділ.
Про перші вияви чутливості

§ I. — Тваринний організм підпорядкований властивим йому законам: чутливість розвиває в тілах властивості, зовсім не схожі на властивості речовин, з яких вони складаються. Проте прагнення до організації, зумовлені нею чутливість і життя, що полягають лише в правильному утворенні та розвитку того й того, випливають із загальних законів, які керують матерією. 

Частинки матерії безперервно прагнуть наблизитися одна до одної: причина цього прагнення невідома, але дія його постійна. Найбезумовніший спокій, як і неймовірно швидкий рух, однаково свідчать про нього. У хімічних сполуках це прагнення ґрунтується на виборі. Тому його й названо спорідненістю; воно дає початок речовинам, наділеним цілком особливими властивостями.

§ II. — У рослинних сполуках це тяжіння відзначається ширшою здатністю вибору. У тваринних сполуках ця здатність ще більше розширюється. Під час розвитку зародка утворюється осередок тяжіння, до якого речовини прямують за вибором і навколо якого вони розташовуються в певному порядку.

Прагнення речовин до цього осередку є наслідком загальних законів матерії: їхня спорідненість між собою є результатом особливих властивостей, якими були позначені попередні утворення та умови, що діяли на них. Нові властивості випливають із порядку, що встановлюється, або, іншими словами, з організації.

§ III. — Під час розвитку організованих тіл утворюється осередок тяжіння. Доказом цього може слугувати те, що в рослинах лише відокремленням від організму частини, здатної відтворити його, і наданням їй окремого існування можна досягти того, щоб вона обернулася на рослину тієї самої породи.

У поліпа немає жодної частини, яка після відокремлення від усього організму не була б здатна відтворити цілу тварину. У більш досконалих тваринних породах органи утворюються послідовно. Деякі утворюються навіть у кілька прийомів і окремими частинами. Обидва серцеві шлуночки спочатку бувають відокремлені від відповідних їм передсердь; потім можна помітити їхнє тяжіння одне до одного, прагнення, що виявляється коливаннями в певному напрямку; з останнім рухом вони з’єднуються або зливаються назавжди.

Отже, існує певна аналогія між тваринною чутливістю, рослинним інстинктом, хімічною спорідненістю та простим тяжінням. Але чи не є останнє, на вигляд цілком сліпе, виявом іншої, відмінної сили, яка за певних обставин поступово сягає чудесних проявів розуму? І чи не слід пояснювати тяжіння чутливістю, або чутливість тяжінням? Це нам невідомо.

Ми можемо лише з певною підставою припустити, що якщо ми колись і дізнаємося про це щось, то дізнаємося з вивчення чутливої й тваринної природи, і переважно з дослідження найскладніших явищ, бо вони постають із найбільшої кількості боків. А поки що зауважимо, що чим простіші явища тяжіння, тим міцніші й сталіші сполуки, які воно породжує. Це справедливо за всіх ступенів тяжіння. Чим досконаліші тварини, тим менш вони міцні, якщо розвиток їхніх розумових здібностей не дасть їм могутнього засобу до опору.

§ IV. — У найдосконаліших тварин органи розташовуються в окремі системи, функції яких у загальному русі врівноважуються одна одною.

• У зародку — ці органи розвиваються послідовно
• У тварині — сформовані органи вступають у діяльність у послідовні епохи.

За кожного нового приросту сполуки змінюються або розширюються: властивості й потяги поєднань, що породжують чутливість, завжди перебувають від них у залежності. Тварини та їхні частини, позбавлені нервів, живуть і відчувають; але в хребетних тварин нервовий орган є осередком чутливості й життя. Він сприймає враження і викликає спонуки.

Слід зробити вельми важливе зауваження, що діяльна чутливість іноді виявляється без свідомих вражень. Нерви, які сприймають враження, приводять у рух багато органів, не сповіщаючи про це тварину і без посередництва мозкового осередку; а тим часом відбивна дія цих органів справляє сильний вплив на формування думок і бажань, збуджуючи сам мозковий осередок.

§ V. — Ці явища, як і багато інших, доводять, що на нервову систему слід дивитися як на таку, що може бути поділена на окремі системи. Кількість цих систем змінюється залежно від порід, окремих індивідів і обставин. 

Можливо, в кожному осередку утворюється рід самостійного я. Це правдоподібно. Але тварина може усвідомлювати лише своє я, що керує загальним осередком; до того ж вона може усвідомлювати його лише за переданими йому та отриманими ним враженнями. Адже це загальне я отримує безліч вражень, усвідомлення яких неможливе, і які, проте, справляють свій вплив. Ось пояснення стількох потягів, що, на вигляд, не мають причини.

§ VI. — Що стосується невидимого діяча, який проходить нервовою системою, спричиняє враження і спонуки, то його природа нам невідома; але є підстави вважати, що це електрика, видозмінена життєвою діяльністю; і в цьому стані вона, можливо, дуже близька до магнетизму.

§ VII. — Усе, на вигляд, доводить, що в людині насамперед утворюється нервова система і кровоносна. Формування інших, менш необхідних органів у зародку помічається лише згодом.

§ VIII. — В інших тварин органи утворюються і функції встановлюються в іншому порядку. Втім, ми побіжно торкнемося й інших видів існування з єдиною метою — висвітлити наше власне.

У всіх тварин живі частини є саме тому живими, що отримують враження, які викликають спонуки. Відчувати і, внаслідок цього, прямувати до того чи того роду рухів — отже, є істотним станом кожного органа, позначеного життям. У цьому полягає первісна потреба, що стає дедалі необхіднішою завдяки звичці й повторенню.

Враження і спонуки, властиві нервовій і кровоносній системам, внаслідок безперервного повторення, необхідно, отже, викликають найголовнішу, найсталішу й найсильнішу з інстинктивних звичок — самозбереження. Потім утворюються й розвиваються органи травлення. Внаслідок цього з’являються потяги, пов’язані з їжею, або інстинкт живлення.

§ IX. — Здається, істотна властивість будь-якої живої, органічно влаштованої матерії полягає в самостійному (тонічному) русі та в чергуванні протягом усього життя станів то стисливості, то розтяжності; цей рух однаково діяльний як за першого, так і за другого стану.

Унаслідок цього виникає нова потреба, новий інстинкт, руху, що приєднується до перших двох і часто перебуває від них у залежності.

§ X. — Поняття про зовнішній предмет виникає внаслідок враження опору. Окреме враження, або поняття про опір, народжується почуттям руху і почуттям волі, що його здійснює або силкується здійснити. Вага членів, міцність м’язів достатні, щоб породити його. Свідомість чуттєвого я, відокремленого від інших існувань, набувається, отже, лише свідомістю бажаного зусилля. Я винятково керує волею. 

Отже, зародок має свідомість свого я; бо він відчуває потребу, бажання здійснювати рухи. Таким чином, при появі на світ новонародженого його головний мозок, цей центральний орган, що керує загальною волею, уже зазнав видозмін, які почали звільняти його від простих спонукань інстинкту. У ньому існують уявлення, спонукання і схильності. 

Крім того, діяльність всмоктувальної системи необхідно має спричиняти в ньому принаймні почуття добробуту або незручності. Тісний зв’язок із матір’ю може породити в ньому певні симпатичні спонукання.

Нарешті, у ньому можливе певне знайомство з відчуттями світла і звуку: перші нерідко можуть бути викликані в нас зовнішнім ударом або внутрішніми причинами. Цей стан видозмінюється залежно від порід і від окремих особин; як би там не було, легко зрозуміти, що головний мозок тварини в мить народження вже не tabula rasa.

§ XI. — На це необхідно звернути увагу в метафізичних дослідженнях. Ніщо так мало не відповідає природі, як поняття про людину як про рухому й чутливу машину. Функції мислячого органа цілком видозмінюються спонуканнями і схильностями інстинкту. До того ж абсолютно неможливо, щоб окремий орган чуття коли-небудь діяв самостійно. 

До цього часу ці гіпотези були вельми корисні; тепер же в наведених спостереженнях і у фізіології слід шукати підстав для нової теорії відчуттів.

Про інстинкт

§ I. — Із усього попереднього випливає, що перші інстинктивні спонукання і перші схильності є результатом законів утворення й розвитку органів. Вони стосуються передусім внутрішніх вражень.

Натомість ті, що формуються в наступні епохи життя, запечатлюються більшою мірою завдяки участі й впливові зовнішніх вражень, які головно й становлять причину окремішності понять і прагнень. Але ці вторинні інстинктивні схильності завжди завдячують своїм походженням стану нервових розгалужень, а іноді внутрішній будові самої мозкової системи, і тому вони ще зберігають певний невиразний інстинктивний характер.

§ II. — До першого класу ми віднесемо всі спонукання, що виявляються в певних тварин у саму мить народження або чекають для свого виявлення лише загального розвитку органів.

До другого класу ми зарахуємо ті, що зумовлюються зрілістю деяких окремих органів і хворобами.

Ці спонукання і схильності майже не залежать від вражень, які справляє зовнішній світ (або від так званих власне відчуттів); вони відрізняються особливим характером від бажань, що їх викликає більш або менш виразна свідомість, відчутна в мозковому осередді. Саме від цих спостережень слід виходити, щоб визначити відповідний ступінь розсудливості або чутливості, властивий різним породам.

За ретельного дослідження, ймовірно, виявиться, що інстинкт тим безпосередніший і міцніший, чим простіша організація, і тим живіший, чим сильніший вплив внутрішніх органів на головний осередок. Розсудлива ж здатність тварини буде тим розвиненішою, чим більше вражень з боку зовнішніх предметів на неї діятиме.

Про симпатію

§ I. — За загальним законом, що не допускає винятків, частини речовини завжди притягуються одна до одної. У міру поєднання різних частин вони набувають нових прагнень. Останні вже не виникають на волю випадку. 

Чим більше поєднання віддаляються від простої речовини, тим виразніше виявляють вони у своїх прагненнях той характер спорідненості, закони якого, вочевидь, зумовлюють основний порядок всесвіту.

Органічно влаштована речовина, особливо тваринна, первісно утворюється тими самими способами й на підставі тих самих законів, і вона підпорядкована їм у всіх подальших розвиткух аж до свого остаточного розпаду. Звідси безпосередньо випливають усі явища, якими виявляється самочинне життя; усі внутрішні відправлення, що розвивають частини тварини, усі первісні рухи, які розкривають і виробляють її спонукання та схильності.

У всякому живому організмі подібність речовин, що його складають, спонукає останні прагнути саме одна до одної. Таким шляхом зростають оживлені частини, відновлюються втрати, удосконалюється організація, що виправляє помилки у виборі поживних речовин і розлади в травленні. 

Чим досконаліше організувалися речовини, тим сильніша взаємна спорідненість між ними. З цих причин при запаленнях утворюються нові оболонки, у яких нерви й судини уражених органів зростаються з нервами й судинами, що існували раніше. Таким самим шляхом заростають розрізи, тканина яких являє собою явища справжнього життя: тонічний рух, кровообіг, чутливість. Так само, нарешті, й прикладені одна до одної організовані частини з’єднуються, як живці в щеплених деревах, і живуть спільним життям. 

Усі ці явища можливі, однак, лише за життя, що залежить від стійкості первісних умов. Коли ж настає смерть, ті самі прагнення до поєднання спричиняють розпад речовин і повне розкладання.

§ II. — Симпатія, або прагнення тваринної істоти до інших живих істот того самого чи іншого виду, належить до сфери інстинкту; певною мірою вона й є самим інстинктом. 

Тваринний потяг і відраза випливають з організації. Цей інстинкт, надзвичайно збуджений, видозмінений, спотворений потребами, набуває всіляких напрямів, усіляких властивостей; він проходить усі щаблі — від суспільного прагнення людини до дикої самотності кабана і до ненаситної люті тигра.

У різні епохи життя виявляються різні симпатичні спонукання інстинкту, як-от любов, ніжність, дивні схильності та смаки при деяких хворобах. У породах і неподільних істотах, наділених надзвичайною чутливістю, помітні найпотворніші відхилення симпатії.

§ III. — Симпатія випливає з припущення бодай невиразної чуттєвої здатності в істоті, що є предметом її. Щойно ми припустимо в істоті здатність до відчуття, до спонукання, до свідомості, як нас або вабить до неї симпатія, або відштовхує від неї антипатія.

Не може бути сумніву, що в цьому настрої, щойно він починає виходити з грубого інстинкту, щойно втрачає характер простих тваринних прагнень і спонукань, безпосередньо пов’язаних із самозбереженням, живленням, розвитком і вживанням органів, що перебувають у русі, — так у цьому настрої, кажу я, непомітно бере участь розсудкова діяльність.

Ця могутня потреба впливати на чужі бажання, на підпорядкування їх власній волі, потреба, з якої можна вивести більшу частину явищ моральної симпатії, упродовж життя стає цілком свідомим почуттям; лише на дуже короткий час її можна віднести до первісних інстинктивних спонукань, але вона ніколи не буває й цілком вільною від них.

Симпатія, як і всі первісні прагнення, виявляється через різні чуттєві органи, і кожен із них справляє на неї свій особливий вплив.

Враження, що їх дає зір, є для нас джерелом безлічі уявлень і знань; але вони породжують або дають привід до виникнення безлічі симпатичних спонукань, які не можна цілком приписати розсудковій діяльності; можливо, світлі промені, що виходять із живих тіл, особливо посилаються очима, мають особливі фізичні властивості, які відрізняють їх від променів, що йдуть від тіл неживих і нечутливих.

§ IV. — У деяких тварин головним органом інстинкту, а отже й симпатії, є нюх. Дуже ймовірно, що навколо кожної тварини утворюється атмосфера з тваринних випарів. Найвиразніше запах виявляється в дуже розвинених породах і в найсильніших особинах. Випари молодих і здорових особин здорові.

§ V. — Слух викликає безліч розумових відправлень; але не можна заперечувати, що він породжує також багато суто симпатичних і інстинктивних вражень; останні входять до сфери симпатії.

§ VI. — Точність вражень, які дає дотик, пояснює, чому він породжує більше розчленованих понять, ніж симпатичних спонукань. Його симпатична діяльність, як видається, виявляється лише через тваринне тепло, дія якого, звісно, зовсім не подібна до дії будь-якого іншого тепла. Вона заслуговує на спостереження й досліди, бо про цей предмет ми не маємо жодних відомостей.

На всі викладені питання не було звернено достатньо уваги під час визначення того, що називають моральною симпатією. Моральна симпатія (якщо вона становить окрему здатність) полягає в нашій властивості поділяти чужі поняття й почуття; у бажанні спонукати іншого поділяти наші власні поняття й почуття; у потребі впливати на чужу волю.

Існує ще дещо в діяльності моральної симпатії: в ній уперше виявляється здатність, або прагнення до наслідування, що відрізняє всяку чутливу, особливо ж людську природу. Здатність наслідувати іншому залежить від здатності легко відтворювати всі рухи, які вже здійснював сам, від здатності, що розвивається в міру повторення рухів. Ця здатність нерозривно пов’язана з усяким тваринним існуванням. Нам, здається, трапляються натяки на неї в електричних машинах і штучних магнітах.

§ VII. — Ця здатність наслідування є головним засобом виховання як окремих людей, так і суспільства. Отже, причини, що розвивають усі розумові й моральні здібності, нерозривно пов’язані з причинами, які створюють, зберігають і приводять у дію організми, і в самій організації людського роду лежать умови для його вдосконалення.

Про сон і марення

§ I. — Не самі лише враження, що їх отримують власне органи чуття, приводять у дію орган мислення. Отже, діяльність розуму й воля залежать від впливу не тільки власне так званих відчуттів, а й від вражень, отриманих внутрішніми чутливими закінченнями, та від вражень, джерело яких міститься всередині самої нервової системи; одним словом, від інстинктивних спонукань і від прагнень та бажань, безпосередньо з ними пов’язаних і викликаних майже виключно другим родом вражень. Отже, вже немає потреби вдаватися до двох начал людської діяльності, щоб пояснити собі коливання між нашими бажаннями та внутрішню боротьбу. 

На підставі цих даних дослідимо явища сну й марення. Між ними існують постійні й визначені відношення. Різні органи засинають неодночасно й у неоднаковій мірі. Часткове збудження відповідних їм частин головного мозку, руйнуючи рівновагу між його функціями, має через це викликати неправильні й невиразні образи, що не мають жодного підґрунтя в дійсності. У цьому ж полягає характер власне так званого марення.

§ II. — Власне так звані відчуття можуть бути ушкоджені: 1) хворобою органа, що їх передає; 2) симпатією, яка пов’язує їх з іншими хворими органами; 3) деякими ураженнями нервової системи.

Ці часткові похибки звичайно виправляються іншими, точнішими відчуттями, і тоді не виявляється позитивного марення.

§ III. — Але ті самі причини діють незрівнянно сильніше й наполегливіше, коли вони спрямовані на саме мозкове осереддя, безпосередній орган думки.

§ IV. — Властиві нервовій системі умови, від яких часто залежать марення й божевілля, зводяться до двох головних причин: 1) до хвороб, властивих цій системі; 2) до притаманного їй потворного розвитку. У божевільних часто помічали неправильну будову головного мозку або нерівномірний стан різних частин мозкової речовини.

§ V. — Проте слід погодитися, що часто божевілля не можна пояснити жодними помітними органічними ушкодженнями, і хоча, ймовірно, існують справжні, лише для нас невловимі ушкодження, їх слід віднести до тих самих причин, що перебувають у прямій залежності від потворного розвитку мозкової системи.

Власне про сон

§ I. — Подібно до всіх наших потреб і всіх наших функцій, сон позначений характером періодичності; це зумовлено найзагальнішими законами природи.

Але, незалежно від цієї обставини, присипляння безпосередньо викликається впливом свіжого повітря, одноманітного шуму, мовчання, відсутності світла, теплих ванн, прохолодних напоїв, вина, наркотичних речовин, надмірного холоду, одним словом, усіма обставинами, що притуплюють враження або послаблюють відбивну дію загального нервового осереддя на органи.

Легка втома викликає сон. Стан помірної слабкості сприяє йому; але ця слабкість не повинна бути надто великою і має стосуватися органів руху, а не основних сил нервової системи. Нарешті, сон викликається і характеризується зворотним плином нервових сил до їхнього джерела. Враження не притуплюються — ані всі разом, ані всі однаковою мірою. Органи чуття засинають послідовно, і одні — менш глибоко, ніж інші.

§ II. — Те саме слід сказати й про внутрішні чутливі закінчення. Крім того, у багатьох випадках, як за здорового, так і за хворобливого стану, під час сну помічаються рухи, спричинені залишками волі.

§ III. — Органи відтворення, які в стані неспання перебувають майже в цілковитій незалежності від волі, під час сну набувають більшого ступеня збудливості. Це залежить від багатьох причин; але, незалежно від їхньої дії, сам по собі сон, очевидно, посилює діяльність цих органів і їхню м’язову силу. В інших внутрішніх органах сон утворює нові симпатичні зв’язки. Саме цим пояснюються нові образи, що їх він викликає в мозку, за способом свого походження вельми подібні до привидів, властивих маренню та божевіллю.

Із трьох родів вражень, що є джерелом наших уявлень і спонукань, засинають, отже, цілком або почасти лише ті, які збуджуються зовнішніми предметами. Враження внутрішніх закінчень зберігають діяльність, що стосується функцій органів, їхніх симпатій, їхнього теперішнього стану, їхніх схильностей.

§ IV. — Причини, що діють усередині самої нервової системи, вже не відволікаються враженнями органів чуття й стають панівними. Саме це й трапляється при божевіллі. Цим пояснюється нездоланне переважання деяких думок і слабкий їхній зв’язок із дійсно існуючими зовнішніми предметами. За крайнього божевілля вся чутливість, очевидно, зосереджується у внутрішніх органах і в нервовій системі.

§ V. — Звідси походить також можливість нових поєднань понять і виникнення таких, яких ми ніколи не мали.

§ VI. —  Висновок. — Вельми корисно було б суворо розподілити, на підставі відомих і сталих ознак та за причинами, що їх викликають, різні роди душевного розладу з точним зазначенням, які з них виліковні, а які — ні. Медицина й філософія однаковою мірою виграли б від такої прекрасної праці. До її повного здійснення останні щойно зроблені нами пояснення чутливої природи, її діяльності та її умов уже проливають багато світла на відносини між фізичною та моральною природою людини — світла, яке, гадаю, лише й можливе за теперішнього стану наших знань.

Нам залишається лише зробити обіцяний нами короткий нарис зворотної дії моральної природи на фізичну та нарис набутих темпераментів як результату цієї дії. Це ми зробимо в двох наступних Мемуарах, якими й завершимо нашу працю.

Одинадцятий мемуар:
Про вплив моральної природи на фізичну

§ I. — Вступ. — Щойно якесь із отриманих вражень буде продовжено, воно необхідно впорядкується в певний спосіб, чи буде це враження самотнім, чи воно пануватиме над іншими, видозмінюючи їх і вступаючи з ними в різні поєднання. 

Якби речовина мала лише одну властивість — підкорятися рухові — і якби вона не була здатна набувати нових, то між її частками могла б існувати тільки одна залежність — від розташування. Але оскільки вона має величезну кількість різних властивостей і здатна набувати безліч нових унаслідок подальших поєднань, то вона має породжувати цілі ряди найрізноманітніших і, однак, взаємопов’язаних явищ, що залежать від першого враження.

Отже, цілком марно для кожного з цих рядів припускати окрему причину, бо сукупна дія різних вражень, навіть якби вони насправді були незалежні одне від одного, завжди викликала б лише певне поєднання, не єдине можливе взагалі, а єдине можливе за наявних умов. У цьому полягає сукупна діяльність окремих неподільних у загальному цілому та діяльність усіх органів в одному неподільному.

Немає, отже, нічого дивного в тому, що ряд функцій, які називають моральною природою людини, і ряд функцій, які називають її фізичною природою, діють одне на одне, бо інакше й бути не може навіть за припущення для кожної природи незалежного принципу.

§ II. — Отже, вплив моральної природи на фізичну зовсім не дивний. До того ж він безсумнівний і доводиться безліччю прямих фактів.

§ III. — Щоб уловити образ цього впливу, необхідно пригадати, що в усіх істотах, наділених життям, орган думки і волі є спільним осередком для всіх інших, джерелом їхнього життя, їхньої чутливості та руху, але джерелом не незалежним від них і таким, що потребує їхньої діяльності, аби передавати їм власну.

§ IV. — Будь-який порух є зворотною дією; він передбачає враження, що передувало йому; але дія може зупинитися в окремому осередку чутливості, який може навіть привести в діяльність інші центри, не сповіщаючи про це спільний осередок і не доводячи цього до свідомості неподільного. Таким шляхом у нас відбувається безліч важливих функцій, тісніше пов’язаних з одними, ніж з іншими функціями.

§ V. — Цей окремий зв’язок органів між собою часто залежить або від їхнього положення, або від подібної будови, або від відношень між різними їхніми функціями. Але спостереження часто відкриває і такий зв’язок, який не може бути пояснений анатомічно.

§ VI. — Шлунок подає нам безліч прикладів, що підтверджують цю істину своїм могутнім і часто раптовим впливом на м’язову систему, на головний мозок, на органи розмноження, на покриви та враженнями, які він одержує від усіх цих частин.

§ VII. — Цей сильний вплив відомих органів залежить радше від значення їхніх функцій, ніж від живої їхньої чутливості; і, що ще більш дивовижно, посилення чутливості, а навіть і симпатичної їхньої дії, так само часто буває прямим наслідком їхнього ослаблення й хвороби, як і наслідком збільшеної енергії.

§ VIII. — Після всіх цих міркувань не слід дивуватися, що мозкова система, винятковий орган думки і волі, має такий надзвичайний вплив на всі інші. У ній поєднуються всі умови, які надають її діяльності наймогутнішого й найширшого значення. Саме це ми й повинні розуміти під впливом моральної природи на фізичну.

Дванадцятий мемуар:
Про набуті темпераменти

§ I. — Вступ. — Оскільки будь-яка функція, будь-яка діяльність, будь-який рух, часто повторювані, залишають по собі слід у неподільному й утворюють у ньому схильність, яку ми називаємо звичкою, то сили, що постійно діють на нього, мають змінювати і його первісну будову. Саме ці подальші зміни в його будові в сукупності ми й називаємо набутим темпераментом.

Набутий темперамент може передаватися у спадок; але в неподільному, що одержав його таким шляхом, його слід розглядати як природний темперамент. Під назвою набутих темпераментів ми не будемо розуміти схильностей, зумовлених різними віками життя та розвитком різних органів. Справжні причини набутих темпераментів такі: хвороби, клімат, умови життя, заняття тіла й розуму.

§ II. — Хвороби спотворюють і видозмінюють природний темперамент безліччю різних способів. Нерідко трапляється, що гострі хвороби поліпшують його вияви; вияви хронічних хвороб майже завжди згубні.

Загалом і ті, й ті надають перевагу нервовій системі та послаблюють м’язову. Вони часто перетворюють сангвінічні й жовчні темпераменти на меланхолійні з різними відтінками. Зворотна дія трапляється вельми рідко. На флегматичний темперамент вплив хвороб інший. Хвороби часто розвивають і вдосконалюють розумові функції.

§ III. — Клімат справляє менш швидкий, але більш постійний і міцний вплив, ніж хвороби. У деяких кліматах так часто й так постійно трапляються певні темпераменти, що неможливо не вважати їх результатом дії клімату і, отже, набутими темпераментами принаймні для більшої частини його жителів.

§ IV. — Нарешті, умови життя і навіть характер занять здебільшого постають як результат клімату і, безперечно, вони мають достатньо сили для спотворення й видозміни первісної схильності, що зумовлює темперамент. Отже, вони породжують нові темпераменти.

На завершення додамо, що моральні вияви всіх цих набутих темпераментів також широкі й, можливо, ще багатогранніші, ніж вияви природних темпераментів. Але все, що можна було б сказати в цьому відношенні, було б повторенням того, що вже наведено вище (Мемуари 6, 7, 8 і 9).