Другий Мемуар із книги Кабаніса — «Стосунки між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.
У першому Мемуарі, який я мав честь прочитати перед вами, громадяни, я окреслив у загальних і стислих рисах головні стосунки, що існують між організацією людини, її потребами та фізичними здібностями, з одного боку, і між утворенням її думок та розвитком її спонукань, моральних здібностей і потреб — з другого. Ви бачили, що первісним відмінностям, установленим природою, випадковим видозмінам, які вносять умови життя в розташування органів, відповідають постійно відмінності й аналогічні видозміни в способі мислення та в спрямуванні пристрастей. Із цього ми дійшли висновку, що як для надання незмінних підвалин раціональній філософії та моралі, так і для відкриття способів удосконалення людської природи дією на саме джерело і пристрастей, і понять, необхідно ретельно вивчати різні фізичні умови, які роблять людину не схожою ні на інших людей, ні на те, чим вона була раніше. Предмети нашого дослідження самі собою розпалися на певні відділи, які й становитимуть зміст кількох мемуарів, а сукупність їх, як мені здається, охоплює все, що фізіологія може надати в розпорядження моральній філософії для подальшого її розвитку.
Перший предмет, що привертає нашу увагу, — це дослідження відчуттів у їхніх первісних проявах; він становитиме зміст сьогоднішньої бесіди. Я спробую визначити з можливою точністю, у чому полягають функції цієї незвичайної здатності, властивої всім тваринам, за допомогою якої вони дізнаються про присутність зовнішніх предметів; я простежу ці функції за різних обставин, які, як мені здається, не були позначені й розмежовані з належною увагою; особливо ж я постараюся заповнити прогалини, що розділяють ще анатомічні та фізіологічні спостереження від безсумнівних висновків філософського аналізу. Ви погодитеся, громадяни, що при дослідженні такого нового предмета, в якому найменша помилка може вести до найхибніших висновків, потрібні особлива точність і суворість у доборі висловів; ви зрозумієте також, що мені необхідна вся ваша увага, аби бути добре зрозумілим, навіть вами, більшою чи меншою мірою обізнаними з предметами мого дослідження [1].
§ I
Нам зовсім немає потреби ще раз доводити, що фізична чутливість є джерелом усіх понять і спонукань, які зумовлюють моральне існування людини: Локк, Бонне, Кондильяк, Гельвецій довели цю істину до найвищого ступеня очевидності. Серед освічених і хоч трохи мислячих людей не знайдеться жодної людини, яка висловила б у цьому сумнів. З другого боку, фізіологи довели, що всі життєві рухи становлять результат вражень, отриманих органами чуттів; суворе зіставлення цих двох основних положень зливає їх в одну й ту саму істину.
Проте мислителі можуть розходитися між собою щодо деяких поглядів. Одні можуть разом із Кондильяком вважати, що всі спонукання тварин є результатом свідомого вибору, а отже — плодом досвіду; інші можуть думати, слідом за натуралістами всіх часів, що багато з цих спонукань не можуть бути віднесені до жодної свідомості, і що, не перестаючи випливати з фізичної чутливості, найчастіше вони утворюються без усякої участі волі, роль якої полягає лише в кращому їх здійсненні. Сукупність цих спонукань позначається словом інстинкт.
Між фізіологами також точиться суперечка про те, чи слід вважати чутливість єдиним джерелом усіх органічних функцій, чи в частинах, що становлять живе тіло, існує інша властивість, відмінна і навіть у певному сенсі незалежна від першої? Ті, хто приймає друге положення, на чолі з якими слід назвати знаменитого Галера, якому це положення найбільше завдячує, позначають цю відмінну властивість під іменем подразливості. Подразливість виявляється внаслідок вражень, безпосередньо одержуваних останніми; але оскільки вона існує ще деякий час після смерті, то деякі фізіологи заперечують її залежність від чутливості, яка, на їхню думку, припиняється одночасно з життям індивіда.
Інші, а серед них можна назвати багатьох геніальних дослідників, стверджують, що чутливість існує при удушенні, летаргії, апоплексії, одним словом, за всякого роду непритомності, попри те, що вона не виявляється в них жодними помітними явищами, які б її підтверджували, і попри те, що вона не залишає по собі жодного спогаду, який свідчив би про неї. Вони додають, що між станом утопленика, який повертається до життя, і станом утопленика, чия смерть є безсумнівною, важко буде встановити міцну відмінність; що ознаки й мить смерті не можуть бути точно означені; що перев’язка або перерізання нерва, який надає органові чутливості, позбавляє його не лише чутливості, а й руху, тобто цим одночасно віднімається — у нервових розгалужень здатність відчувати, а в м’язів — здатність скорочуватися. Нарешті, кажуть вони, всі спостереження над живою людиною і всі досліди над трупами або над окремими частинами тіла дають нам право припустити, що чутливість, розсіяна по всіх органах, не зникає в саму мить смерті; що її рештки зберігаються ще деякий час і особливо помітні в тих частинах, рухи яких були найпостійнішими або найсильнішими, і що вона перестає виявлятися лише тоді, коли зникають самі сполучення між основними органами.
Ось що приблизно кажуть послідовники Сталя, напіванімісти, нові единбурзькі солідісти та найученіші професори Монпельєрської школи.
Досить трохи поміркувати, щоб помітити, що обидва попередні питання пов’язані між собою і що одне й друге мають безпосереднє відношення до питання, яке нас займає.
Бо, з одного боку, якби було безсумнівно доведено існування рухів, які не перебувають у безпосередній залежності від чутливості, то ми без особливих труднощів склали б собі поняття про мимовільні й несвідомі спонукання.
З іншого боку, якщо справедливо, що існують безсвідомі спонукання і рухи, то зрозуміло, що необхідно буде розрізнити багато явищ, які досі постійно змішувалися; що підстави для тих і тих, хоч їхня сутність і не змінюється, однак мають бути викладені в іншому вигляді, а зроблені висновки не можуть мати того загального, широкого застосування; я хочу сказати, що не слід буде змішувати спонукання дитини, яка відразу після свого народження хапається за груди матері, з міркуванням, що спонукає нас віддавати перевагу свіжій їжі, яку ми визнали придатною, перед зіпсованою, яку ми знайшли несмачною; і якщо, попри це, залишається справедливим, що фізична чутливість є єдиним джерелом наших понять і спонукань, то все-таки ми не маємо права казати, як це звичайно робиться у філософських творах, що всі поняття і спонукання ми отримуємо через чуття, особливо після того обмеженого значення, яке надається цьому слову. Мені ще доведеться повернутися до цього предмета, щоб докладніше розвинути думку: спостереження, на яких я ґрунтуюся, пояснять, гадаю я, багато питань, що без цього залишаються незрозумілими й стали для кращих умів джерелом важливих помилок.
Повернімося, однак, до нашого предмета.
За уважного дослідження питання про подразливість і чутливість легко помітити, що це лише питання слів, як і безліч інших питань, які споконвіку розділяють людей. Справді, Галлер і його послідовники погоджуються, що м’язи оживляються значною кількістю нервів, які становлять виняткові органи чутливості; що їхні правильні рухи завжди підпорядковані нервовому впливові; що скорочення, які викликають ці рухи, зберігаються вельми недовго після припинення цього впливу. Фізіологи протилежного напряму не заперечують, що безліч рухів у людині відбувається безсвідомо; вони погоджуються, що навіть ті рухи, про які людина має свідомість, здебільшого не залежать від волі, що здатність скорочуватися під впливом штучних подразників не переживає в м’язових органах тієї системи, частину якої вони становлять. Отже, за того й того припущення явища пояснюються майже однаково, і до них однаково задовільно застосовується філософський аналіз; тільки в поясненні Сталя більше простоти, а єдність фізичного принципу в нього більше відповідає моральному принципові, від якого він не відрізняється.
Що ж до іншого питання, то, як ми вже сказали, воно постає в іншому вигляді; це буде пояснено нижче.
§ II
Піддана дії всіх тіл природи, у враженнях, які вони справляють на органи, людина водночас знаходить джерело своїх пізнань і умови, що підтримують її життя; бо жити означає відчувати, і в дивовижному ланцюзі явищ, які становлять її існування, кожна її потреба пов’язана з якоюсь її здатністю, кожна здатність самим своїм розвитком задовольняє якусь потребу, а здібності розвиваються вправою так само, як потреби розширюються мірою тієї легкості, з якою вони задовольняються [2]. Із постійної дії зовнішніх предметів на чуття людини випливає, отже, найпомітніша сторона її існування. Але чи справедливо, що нервові центри отримують і зіставляють лише враження, які надходять до них від зовнішніх предметів? Чи справедливо, що в головному мозку не зароджується жодного образу й уявлення [3], і що жодне спонукання не викликається самим чутливим органом інакше, як за допомогою тих самих вражень, які отримують власне так звані органи чуття? Ось у чому питання.
Послідовним і довільним рухом людина винятково відрізняє власне життя від життя тварин: рух становить для неї справжню ознаку життєвості. Коли перед нею рухається якесь тіло, вона наділяє його душею. Перш ніж вона складе собі якесь поняття про закони, за якими течуть річки, здіймаються морські хвилі, женуться хмари, вона наділяє ці предмети душею. Але мірою того, як розширюються її поняття, вона починає помічати, що багато рухів відбувається так само, як рухи її руки, якщо переміщувати її без її власної участі й навіть супроти її волі. Їй не потрібно багато роздумів, щоб здогадатися, що останні рухи зовсім не подібні до рухів, викликаних її волею, і незабаром із уявленням про життя вона поєднує лише довільний рух.
Але вже при першому й поверховому спостереженні за тілом тварини можна було помітити між явищами, що в ньому відбуваються, різноманітність, яка, вочевидь, передбачає різного роду причини цих явищ. Якщо послідовний рух і діяльність багатьох м’язів підпорядковані свідомим спонукам людини, то безліч рухів іншого порядку, а деякі — навіть того самого, здійснюються без їхньої участі, і воля не лише не може їх збудити чи припинити, а й не спроможна викликати в них навіть найменшу зміну. Отже, виділення відбуваються внаслідок функцій, у яких ми не беремо ані найменшої участі, про які не маємо ані найменшого усвідомлення: кровообіг і червоподібний рух кишок, що здійснюються м’язовими силами або певного роду самостійними (тонічними) скороченнями, подібними до власне м’язових рухів, відбуваються так само без нашого відома; і від нашої волі так само мало залежить зупинити або надати інший напрям цим функціям, як стримати озноб при переміжній гарячці чи викликати рятівний перелом при гострій лихоманці. Чи можуть такі різні явища бути приписані одній і тій самій причині?
Очевидно, що це питання, те саме, яке ми поставили вище, мало постати насамперед; але, щоб точно розв’язати його, потрібні були вельми широкі фізіологічні знання. Хто бодай трохи замислювався над законами живої природи, той знає, що ці знання, аби бути точними, мають спиратися на незліченну кількість спостережень або дослідів і випливати з них найсуворішим чином. Якщо ж наука вже досягла справжніх успіхів, то зазвичай стає можливим пов’язати її висновки з кількома найпростішими й, так би мовити, буденними явищами.
У тварин із найскладнішою організацією, як-от людина, чотириногі, птахи, функції чутливості відбуваються, власне, за посередництвом нервів, які можна вважати її органами. Деякі фізіологи йдуть далі: вони вважають, що нерви є її єдиними органами. Але в розділі поліпів та інфузорій чутливість перебуває і здійснюється в інших частинах, оскільки вони не мають ані нервів, ані головного мозку. Вельми ймовірно навіть, що Галлер і його школа надали надто широкого значення своєму положенню щодо досконаліших тварин; адже постійні спостереження доводять, що в частинах тіла, які, на їхню думку, цілком позбавлені чутливості, за певних хворобливих станів може розвинутися гострий біль, з чого, вочевидь, виразно випливає, що в звичайному стані їхня чутливість, пристосована до їхніх функцій, лише слабша й тьмяніша порівняно з іншими частинами тіла.
Утім, можна прийняти, що в людині, про яку тут ідеться, нерви становлять виняткове місце перебування чутливості; що вони розносять її по всіх органах, для яких слугують спільним зв’язком, установлюючи між ними більш або менш тісну залежність і спрямовуючи їхні різні функції до збудження та підтримання загального життя.
Найпростіший дослід це доводить.
Якщо перев’язати або перерізати всі нервові стовбури перед їхнім розгалуженням і поширенням у якійсь частині тіла, то ця частина тієї ж миті стає цілком нечутливою: її можна колоти, розривати, припікати — тварина нічого не відчуває; здатність до будь-якого довільного руху в ній знищується; так само зникає здатність сприймати навіть деякі поодинокі враження й здійснювати навіть невизначені скорочення, так що всяка життєва функція в ній переривається; функції, що настають потім, уже є явищами розкладу, якому в природі підпорядковані всі відомі речовини.
З цього досліду випливає багато вельми важливих істин. Але, щоб іти далі, слід не залишати позаду себе нічого нез’ясованого.
Я сказав, що нервові стовбури, відокремлені від усієї системи перев’язкою або відтинанням, зберігають здатність сприймати поодинокі враження. Це слово потребує певного пояснення, щоб не породити хибного уявлення, якого не уникли багато, втім, гідних усякої поваги фізіологів. Приносячи в м’язи чутливість, нерви приносять у них життя; вони пробуджують у них здатність до властивих їм рухів, але самі нерви до руху нездатні. Найсильніші подразники не викликають у них ані найменшого скорочення; одним словом, вони відчувають, але не рухаються. У наведеному досліді нервові стовбури нижче від перев’язки або розрізу вже не сполучаються з усією чутливою системою, і людина більше не помічає скорочень, які ще можуть існувати в частинах, по яких поширені ці подразнені нерви. Легко зрозуміти, що так і має бути. Але оскільки подразнення нервів викликає деякі, більш або менш правильні рухи в м’язах, у які вони приносять життя, то не менш очевидно, що подібне явище може залежати лише від залишків місцевої чутливості, яка виявляється точно так само, тільки слабше й недосконаліше, як і в нормальному стані. Не можна сказати, що подразнення тоді діє на нерв як на м’яз, бо, ще раз, цього зовсім немає; з цим погоджуються навіть самі послідовники Галлера; та якби це й було так, їхня теорія все одно розвалилася б, тільки з іншого боку. Отже, нервові гілки ще сприймають враження, але ці враження поодинокі; і, до речі, хоча в деяких із цих явищ подразливість, вочевидь, і відрізняється від чутливості, проте ясно, що її слід звести до одного й того самого спільного джерела життєвих здібностей; це стає ще очевиднішим, якщо взяти до уваги, що величезна кількість нервів або губиться в м’язах, або зливається з ними.
Справді, не підлягає сумніву, що ці нерви, змішані й, можливо, ототожнені з м’язовими волокнами, і становлять справжню причину їхніх рухів; і, вочевидь, неважко зрозуміти, чому ті рухи, які зберігаються після смерті, негайно виявляються після відокремлення м’яза від члена, частину якого він становив, або після того, як його розріжуть на частини, якщо вже жоден збудник не може викликати в ньому скорочень. Лезо ножа тоді діє на незліченну безліч нервових розгалужень, що губляться в м’ясі, і ці розгалуження однаковою мірою належать частинам розсіченого м’яза. На розсічення в цьому разі слід дивитися як на простий збудник, тільки дієвіший, бо воно проникає в саму глиб м’язів і проходить у них у всіх напрямках. Окрім того, розсічення має не лише збудити в них здатність до скорочення, а й самі скорочення зробити менш помітними внаслідок зменшення об’єму та довжини частин, що скорочуються.
Але останнє питання, повторюю, не перебуває в безпосередньому зв’язку з предметом, що нас займає, і його розв’язання, вочевидь, належить власне фізіології.
§ III
Повернімося до нашого досліду. Я згадував, що з нього випливають багато вельми важливих істин. Справді, він доводить: 1) що нерви є органами чутливості; 2) що лише з чутливості в нас народжується свідомість про існування наших власних органів і про існування зовнішніх предметів; 3) що довільні рухи не тільки викликаються в нас свідомістю, яку дає чутливість, і міркуванням, що ми будуємо на ній, а й що, крім того, рухові органи підпорядковані органам чутливим, ними ж оживлюються та спрямовуються; 4) що всі рухи, незалежні від волі, про які ми не маємо свідомості, про існування яких ми не маємо навіть жодного уявлення, одним словом, усі рухи, що входять до відправлень живого тіла, залежать від вражень, які отримують різні частини, що входять до складу органів, а ці враження — від їхньої чутливої здатності.
Ми вже зробили кілька важливих кроків уперед. Деякі темні сторони предмета прояснено, — і ми вже передбачаємо єдино придатні шляхи для з’ясування всіх інших або більшої їх частини.
Але перш ніж перейти до дальшого аналізу, можна поставити собі нове запитання: чи справді в цьому разі відчуття цілком відокремлене від руху? Чи можливо скласти собі поняття про одне незалежно від іншого? І чи немає між ними іншого відношення, ніж те, що існує між дією та її причиною?
Жодне відчуття, або враження, отримане нашими органами, звісно, не може виникнути, не спричинивши в них якоїсь зміни. Але ми не можемо уявити собі будь-яку зміну, яка не супроводжується рухом. Коли ми відчуваємо, у нас відбуваються, отже, рухи, більш або менш помітні, залежно від природи твердих чи рідких частин, у яких вони викликаються, але все ж таки рухи, реальні й безсумнівні. Проте не слід забувати, що оскільки відчуття й враження викликаються причинами, які перебувають поза нервами, що їх сприймають [4], то завжди існує минаюча мить, у яку зовнішня причина діє на нерв, наділений здатністю відгукуватися на неї, і в яку ще не відбувається жодного руху; що рух стає необхідним, так би мовити, лише для одного доповнення цього відправлення і що його завжди можна відрізнити від відчуття, особливо ж чутливу здатність — від рухової. Ми не повинні, втім, приховувати, що ця відмінність, можливо, без труднощів зникне при ще суворішому аналізі, і що чутливість зіллється, можливо, своєю найважливішою стороною з причинами та законами руху, спільного й плідного джерела всіх явищ природи.
Зауважмо також, що, говорячи про нездатність нервів рухатися, ми розуміли під цим відсутність у них помітного руху або безсумнівного переміщення їхніх частин щодо частин навколишніх органів. Усі рухи нервів є внутрішніми, вони відбуваються в самій глибині їхньої тканини і в таких її розгалуженнях, діяльність яких досі незмінно вислизала від найуважнішого спостереження, здійснюваного за допомогою найдосконаліших інструментів.
Утім, ця відмінність між відчуттям і рухом, особливо ж між відповідними їм здатностями, необхідна для фізіології й не створює незручностей для раціональної філософії, випливає з явних і безсумнівних фактів, на які тільки й мають бути спрямовані наші дослідження; бо надто дрібні, безплідні за своєю суттю істини зазвичай не мають застосування до наших безпосередніх потреб, і ними можна сміливо нехтувати без жодної шкоди для справедливості роблених умовиводів.
Установивши головні засади й достатньо їх прояснивши, повернімося до залишених положень.
Отже, не може бути жодного сумніву, і це доводиться найпростішими спостереженнями, що враження виникають у нас неоднаковим чином; що, навпаки, вони справляють вельми різні дії на різних індивідах. Одні з них викликаються зовнішніми предметами, інші, що зароджуються у внутрішніх органах, становлять результат різних життєвих відправлень. Людина майже завжди має свідомість про перші, принаймні вона може дати собі в них звіт; других вона не усвідомлює, не має про них принаймні жодного розсудливого уявлення; останні викликають рухи, залежність яких від причини, що їх породжує, вислизає від її спостережливості.
Аналітичні мислителі донині займалися лише враженнями, що викликаються зовнішніми предметами, враженнями, які розрізняє, уявляє та зіставляє орган розуму: лише їх вони й розуміли під словом відчуття; про решту вони мали вельми туманне уявлення. Дехто з них, вочевидь, намагався звести до однієї спільної назви вражень усі непомітні відправлення чутливості; останні вони змішували навіть із тими, які можуть нами помічатися, і якщо в дійсності ми не знаємо про них, то це відбувається лише через брак нашої уваги до них [5].
Повторюю, що тут відкриваються дві дороги, і оскільки вони приводять до двох протилежних висновків, то не можна довільно обрати ту чи ту.
§ IV
Нове, поставлене перед нами питання, полягає в такому. Чи справедливо, як твердить Кондильяк і деякі інші, що всі уявлення і всі моральні спонукання утворюються та залежать від того, що вони називають відчуттями, а отже, вживаючи загальноприйнятий вислів, що всі наші поняття отримуються за допомогою органів чуття від зовнішніх предметів; чи ж у формуванні моральних спонукань і уявлень беруть участь також і внутрішні враження, відповідно до відомих законів, безсумнівність яких відкривається нам через вивчення людини в здоровому й хворобливому стані; і, в разі ствердної відповіді на це питання, чи не можуть указати нам справжній шлях до з’ясування цих законів природи та до точного, беззаперечного доведення їх деякі особливі спостереження, спрямовані в цей бік.
Багато загальних явищ, як мені здається, розв’язують це питання.
Помічено, що певні стани внутрішніх органів, а саме нутрощів, замкнених у нижній частині живота, значно змінюють наші здатності відчувати й мислити. Хвороби, що в них утворюються, порушують, збурюють, а іноді й цілком спотворюють нормальний лад у наших відчуттях і поняттях. У нас розвивається надмірний і потворний апетит; невідомі образи обсідають розум; небачені бажання опановують нашою волею, і, що, мабуть, найпримітніше, в такому стані розум може набути більшої піднесеності, енергії, блиску, а душа — хвилюватися глибшими й краще спрямованими почуттями. Отже, світлі або похмурі уявлення, солодкі або згубні почуття безпосередньо залежать тоді від способу відповідних їм функцій черевних нутрощів, тобто від того, як останні сприймають враження, бо ми бачили, що одні завжди залежать від інших і що всякий рух передбачає враження, яке його викликає.
Оскільки стан черевних нутрощів може цілком спотворити лад у почуттях і поняттях, то він, отже, здатен спричинити й божевілля, яке є не більш як безлад, відсутність згоди між враженнями, що їх отримують; насправді так часто й буває. Але трапляється також марення, спричинене змінами, що відбуваються в чутливості багатьох інших внутрішніх частин. Воно може бути то різким і короткочасним, то хронічним, за якого зовнішні чутливі закінчення нервів, які зазвичай називають органами чуття, бувають зовсім не ушкоджені або ушкоджені лише другорядним чином, а тим часом це марення виліковується безпосереднім впливом на стан хворих внутрішніх органів. Справжнім джерелом божевілля бувають, наприклад, органи відтворення. Жива чутливість робить їх здатними до найжахливіших збурень; їхній широкий вплив на всю організацію стає причиною загального розладу, що головно відбивається на мозковому осередді. Божевілля тоді виліковується будь-яким засобом, здатним привести в нормальний стан, або в первісний лад, чутливість цих органів; кілька прикладів довели навіть, що в деяких випадках їхнє руйнування приводить до того самого результату.
Настання отроцтва являє нам ще разючіші й безсумнівніші явища. Вони заслуговують на ще більшу увагу, бо в цьому разі все відбувається за незмінними законами й у межах самої природи. У тварин, що проводять життя окремо від усього роду, статева зрілість настає дещо пізніше: далеко від предметів, присутність яких може прискорити її настання прикладом або деякими образами, що пробуджують дрімаючу природу, дитинство триває довше; проте воно припиняється навіть за цілковитої самотності, і часто тим бурхливіше настає час перших вражень кохання. Точно так само відбувається і в людині, з тією лише різницею, що оскільки її органи досконаліші, її чутливість ніжніша, а предмети, що діють на неї, численніші й різноманітніші, то зміни, які в ній відбуваються, виявляються помітніше й вносять глибші видозміни в усе її існування. Оскільки уява є найпанівнішою в ній властивістю, оскільки вона чинить могутню зворотну дію на органи, що викликають у ній образи, то з-поміж усіх відомих тварин у людині настання отроцтва найлегше може бути прискорене насильницьким збудженням, а його нормальний розвиток — порушений різними зовнішніми умовами, і тому вони надають хибного спрямування і її уяві. Отже, зіпсовані міські звичаї не дають отроцтву змоги розвинутися правильно й прискорюють його настання, а наслідки цього зазвичай породжують передчасну схильність до солодострастя. У суворих і побожних родинах, у яких спрямовують уяву дітей до релігійних понять, у них нерідко отроцька любовна мрійливість переходить в аскетичну меланхолію, і в цьому змішанні та й інша зазвичай набувають значної сили; трапляється навіть, що вони викликають найзгубніші пориви й залишають по собі незгладні сліди.
Але якщо надати природі йти своїм шляхом; якщо не прискорювати її ні збудженням, ні стримуванням (бо остання система виховання є таким самим збудженням), то людина, як і інші, менш досконалі тварини, з настанням отроцтва раптово змінює свої схильності, свої поняття, свої звички. Усунення предметів, які можуть задовольнити цю схильність і до яких його думки звернені в найневинніший і найнепевніший спосіб, не відверне появи нового морального стану, його розвитку й могутнього впливу. Юнак прагне до того, чого ще не знає, але його прагнення позначені тривожною необхідністю. Він занурений у глибоку мрійливість. Його уява живиться певними образами, що становлять невичерпне джерело для його роздумів; його серце б’ється найсолодшими відчуттями, мети яких він іще не підозрює; він спрямовує їх поки що на всі предмети, що його оточують.
У дівчини цей перехід ще різкіший, а загальна зміна ще ширша, хоч і позначається м’якшими рисами. Тільки тоді світ набуває для неї справжнього існування, і все постає в її очах живим і значущим; тільки тоді підіймається завіса перед її смутним і здивованим поглядом, а в її душу вривається юрба відчуттів і уявлень, пов’язаних із пристрастю, головним завданням її життя, володаркою її долі, чарами й муками якої вона так часто наповнює наше існування.
Що є причиною всіх цих явищ? Чи відбулися подібні й відповідні їм зміни в чутливих закінченнях нервів? Чи не зазнали ці закінчення глибоких змін унаслідок дії на них зовнішніх предметів? Ні, в цьому не може бути сумніву. Ці зміни лише внутрішні. Система органів, пов’язана незліченними відношеннями з черевними нутрощами й ледве помітна від дня народження, виходить, так би мовити, разом зі свого заціпеніння; у ній раптово розвивається особлива, досі ледь вловима чутливість; приховані в її ніжній будові функції всюди приходять у дію; її вплив відгукується в частинах, що, здавалося б, цілком від неї незалежні; одним словом, цей вплив усе перевернув; і якщо власне так звані відчуття теж змінилися, якщо тепер вони надають усім предметам нового вигляду й нового кольору, то й це слід пояснювати тим самим могутнім її впливом.
Я вважаю, що сказав достатньо про це. Не вважаю за потрібне говорити про сновидіння, в яких уява обсідається образами, а душа хвилюється почуттями, явно викликаними без жодної дійсної участі зовнішніх чуттів і без сприяння тих вольових функцій, які приводить у дію пам’ять. Зауважимо лише, що це незвичайне явище не завжди є вірним відбитком наших буденних думок і почуттів, як це вважається; що воно нерідко найпомітнішим чином залежить від перевантаження органів травлення, від стану серця й великих судин; і що тяжкі думки та похмурі почуття, які його супроводжують, можуть не мати ані найменшого стосунку до того, що зосереджувало на собі всю нашу увагу в стані бадьорості. Я так само мовчу про видіння, або особливі стани головного мозку, викликані п’янкими напоями чи збудливими речовинами, дія яких існує й відбувається лише в шлунку та кишках. Особливо ж я не стану говорити про ці невиразні, приємні й неприємні стани, які ми щодня переживаємо майже завжди без усвідомлення їхньої причини, але які залежать від більш або менш важливих розладів у нутрощах або в глибині нервової системи; ці настрої вельми примітні й, перебуваючи в цілковитій незалежності від стану органів чуття, тим не менш спричиняють дуже важливі видозміни в напрямі бажань і думок та, безперечно, безпосередньо діють на нашу здатність мислити й навіть відчувати. До прямих і безсумнівних фактів було б марно долучати такі, що для своєї переконливості потребують докладнішого роз’яснення.
Отже, наведені спостереження доводять, що уявлення й моральні спонуки залежать не лише від того, що називають відчуттями, тобто від розчленованих вражень, які отримують власне органи чуття, а й від того, що в них бере більшу або меншу участь враження, спричинювані функціями багатьох внутрішніх органів, а іноді так вони, здається, лише від них і залежать.
Можливо, вам здасться, громадяни, надто повільним шлях, обраний мною для доведення, здавалося б, вельми простих істин; але я прошу звернути вашу увагу на це основне положення фізіології, проти якого, тим не менш, висловився Кондильяк, можливо, найпослідовніший з усіх філософів. Коли ми заявляємо про свою незгоду з поглядами такого великого мислителя, то вважаємо за обов’язок безсумнівно довести кожне наше положення.
Тепер слід було б визначити ці моральні спонуки й уявлення, що залежать виключно від внутрішніх вражень, для яких органи чуття становлять не більш як допоміжні знаряддя; далі слід було б розкласти й упорядкувати їх, як це зробив Кондильяк щодо уявлень і спонукань, які безпосередньо залежать від функцій органів чуття, з тим, щоб віднести до кожного органа ті, що ним викликаються, або позначити його участь у тих, зародженню яких він сприяє. Мені здається, що дослідження цього предмета може бути повним лише тоді, коли воно розв’яже обидва ці завдання.
Але останнє, очевидно, нерозв’язне, принаймні за теперішнього стану знання: ми ще недостатньо знайомі зі змінами, що відбуваються в чутливій здатності нутрощів або внутрішніх органів, і не могли б визначити, в чому полягають ці зміни. Мені можуть заперечити, що нам не більше відомі зміни, які відбуваються в органах чуття. Цілком слушно, але природа вражень, властивих кожному з останніх органів, цілком визначена, а отже й природа предметів, що передаються ними до головного мозку, не може викликати сумніву, тоді як нам цілковито невідомо, чи не передають постійно й чи не сприяють пробудженню одного й того самого порядку уявлень, наприклад, органи травлення або органи відтворення, хоча ми й не сумніваємося, що ці уявлення явно становлять джерело лише для певних спонукань.
Помічаючи, що ці останні, хоч і безсумнівні, враження, однак, мають невизначений характер; що людина зовсім не усвідомлює їх або усвідомлює їх невиразно; не сумніваючись, що відношення почуття до руху, можливо, більш прямі й більш незмінні в цих враженнях, тим не менш вислизають від спостереження через те, що вони незалежні від волі, — ми мусили відмовитися від надії поєднати всі ці окремі функції в самостійні розділи, з яких кожен відповідав би особливому, визначуваному ним самим моральному стану. Втім, якщо колись ми дізнаємося про цей предмет дещо більше, то будемо зобов’язані цим лише фізіології та медицині, бо тільки їм належить дослідження, з одного боку, правильних видозмін, які вносять у органи функції самого життя, а з другого — випадкових змін, що їх спричиняють у них хворобливі ураження, а саме таких, які супроводжуються особливими явищами, пов’язаними з функціями головного мозку; це єдиний шлях до віднайдення безсумнівного зв’язку між дією та її причиною.
Я зроблю останнє зауваження: наявний у природі порядок цих явищ надзвичайно сприятливий для збереження й добробуту тварин. Природа взяла під свою опіку найскладніші, найніжніші, найнеобхідніші функції. Ті ж, які вона надала на волю індивідів, є найпростіші, найлегші: їх можна навіть перервати або затримати без особливої шкоди. Наче вона довірила лише самій собі все, що має відбуватися всередині організму, де всі враження, через свою численність, свою складність, через різноманітні впливи, які вони спричиняють, змішані, переплутані одне з одним: вона надала кожному індивідові лише його стосунки із зовнішнім світом, визначувані враженнями, менш змішаними й більш одноманітними, які вона, здається, наперед підпорядкувала всього лише п’ятьом чуттям, ніби з метою ще більше запобігти змішуванню між ними.
Що стосується першої трудності, а саме: які уявлення й моральні спонукання залежать від кожного з двох родів вражень, то, можливо, і є можливість це з’ясувати.
§ V
У лоні матері тварини, власне кажучи, не зазнають жодного відчуття [6]. Оточені з усіх боків водою, вони звикають до враження, яке справляє на них ця рідина, і не можуть її відчувати; якщо під час рухів вони й натрапляють іноді на стінки матки, якщо їм трапляється навіть бути нею стисненими, то з цього, ймовірно, не виникає для них жодного поняття, жодного точного й виразного уявлення про зовнішні предмети, але принаймні доти, доки їхні рухи не будуть викликані певною волею, яка одна здатна змусити їх віднести всю причину до спротиву, що його вони зустрічають. Справді, доти, доки враження, отримане будь-яким чуттям, не супроводжується враженням від зустрінутого опору або не слідує за ним, доти спричинювана ним дія обмежується внутрішніми змінами без формальної, виразної свідомості, яка дала б тварині привід думати про існування чогось, відмінного від неї самої [7].
Упродовж цієї першої епохи її власне існування, усвідомлюване більшою чи меншою мірою виразно, обмежується, вочевидь, єдино враженнями, що їх спричиняють розвиток і діяльність органів: усі ці враження можна розглядати як внутрішні. Зір, слух, нюх і смак іще не вийшли в неї зі заціпеніння, а функції зовнішнього дотику, здається, не відрізняються від дотику внутрішніх частин, що виявляється в різних рухах, викликаних їхніми функціями. Проте вже й тоді в тварини існують спонукання і зароджуються схильності. Якщо дитя б’ється в останню епоху вагітності, якщо воно рухається тим неспокійніше й постійніше, чим воно жвавіше й сильніше, то це відбувається не тому, що йому тісно й незручно в матці, як гадали всі фізіологи: навпаки, воно оточене в ній з усіх боків водою. А тому, що його члени набули певного ступеня сили, і воно відчуває потребу вправляти їх. Його легені значно розвинулися: кількості кисню, яку воно отримує від матері з кров’ю пупкової вени, йому вже недостатньо; йому потрібне повітря, і воно шукає його з жадібним неспокоєм. Ці обставини, якщо додати до них розтягнення матки, волокна якої не здатні до подальшого напруження, і особливий стан судин, кінці яких спаяні з корінцями місця, становлять справжню причину, що зумовлює настання пологів.
Досі спостереженню було надзвичайно важко вловити явища, що відбуваються в зародку. Проте деякі факти показують нам, що це внутрішнє існування, незалежне від вражень, які справляють на нього навколишні предмети, необхідне для плідного розвитку органів і для набуття ними найбільшої чутливості. Траплялося зберігати життя передчасно народженій дитині, оточуючи її умовами, наближеними до умов природи, тобто загортаючи її в м’які пелюшки, підтримуючи в них температуру, рівну температурі людського тіла, і необхідний ступінь вологості, та час від часу вливаючи їй у рот по кілька крапель драглистої рідини. Діти, життя яких було збережено таким чином, залишалися в певного роду заціпенінні до дев’ятого місяця; з настанням же його, на загальний подив, вони починали робити сильні рухи, ніби їм справді належало народитися. Увесь час такого штучного наслідування умов вагітності їхнє дихання було майже непомітне: лише в епоху їхнього пробудження, або другого народження, вони починали дихати по-справжньому, як дихають теплокровні тварини. Знаменитий приклад подає нам Фортуніо Ліцеті, визначний учений XIV століття, який з’явився на світ на п’ятому місяці й був збережений найпильнішими стараннями свого батька, лікаря, що користувався славою [8]. Брузе наводить два або три подібні, і не менш дивовижні, приклади у своєму творі «Фізичне виховання дітей».
Коли дитя з’явилося на світ, коли воно дихає, коли дія зовнішнього повітря надає його органам більше енергії, діяльності й правильності, тоді воно зазнає не лише простого зміни в деяких своїх функціях, а починає справжнє нове життя. Від цієї миті виразно виявляються в ньому схильності, що залежать від його особистої природи, тобто від його організації та властивостей його чутливості. Ці схильності, породжувані рядом рухів і вражень, які, завдяки постійному вправлянню, набули значної сили, рухів і вражень, що не послаблювалися й не порушувалися жодним відволіканням, виводять назовні виразні наслідки тих таємничих функцій, які виховувалися в глибокій тиші й з незвичайною повільністю спрямовувальними їх законами. Справді, перш ніж дитя почало порівнювати нові враження, що обсідають його юрбою, воно вже має смаки, спонукання, схильності; воно вживає всі свої крихітні засоби, щоб виявити їх і задовольнити їх. Воно шукає материнську грудь, воно тисне її своїми слабкими рученятами, щоб вичавити поживну рідину, воно вже вміє схопити й смоктати її.
Без сумніву, громадяни, ссання — не бог знає яке велике явище в живому організмі, але в очах натураліста механізм його потребує вже великої кмітливості, і завжди буде гідним подиву те, що істота, яка виконує такі складні рухи, ніколи не вчилася, ніколи не пробувала їх робити. Ще Гіппократ був вражений цим фактом; він зробив із нього висновок, що зародок уже ссав воду сорочки в утробі матері. Але цим поясненням великий лікар лише відсунув труднощі. До того ж, оскільки для ссання необхідне дихання, а зародок, замкнений у свої оболонки й занурений у лімфатичну рідину, дихати не може, попри поширені казки, повторювані деякими акушерами, то це пояснення, або будь-яке інше, подібне до нього, рішуче не може бути допущене.
Але що заслуговує ще більшого подиву і на що найменше звертали уваги, так це існування всіх цих душевних рухів, які так швидко йдуть один за одним і виражаються з такою простодушністю на обличчі дитини. Тим часом як слабкі м’язи рук і ніг її ледь уміють робити кілька невизначених рухів, м’язи обличчя вже виражають розчленованими рухами, попри їхню незрівнянно більшу складність, майже весь лад загальних душевних рухів, властивих людській природі; і уважний спостерігач легко розпізнає в цій картині характерні риси майбутньої людини. Де шукати причин цього складного вміння, цих схильностей, що складаються з такої кількості різних спонукань? Де шукати джерела цих душевних рухів, які не могли ж виникнути разом, бо вони передбачають одночасну й правильну діяльність усієї чутливої системи? Звісно, не в таких нових, таких невиразних враженнях, що їх спричиняють зовнішні предмети. Відомо, що нюху, власне кажучи, ще немає в новонароджених; що їхній смак, хоч і розвинений дещо більше, ледь існує в них; що їхнє вухо майже нічого не чує; що їхній зір невизначений і не має ані найменшої точності. Найбезсумнівнішими фактами доведено, що протягом кількох місяців вони ще не мають жодного поняття про відстань. Дотик єдине чуття, що дає їм розчленовані уявлення, імовірно через те, що воно хоч трохи вправлялося ними в утробі матері. Але поняття, які дають ці невизначені функції єдиного чуття, вельми обмежені й вельми туманні; звісно, вони не можуть раптово викликати цілу низку таких різноманітних і складних виразів. Отже, ми маємо право стверджувати, що у внутрішніх враженнях, у їхній одночасній співдії, у їхніх симпатичних поєднаннях, у їхній безперервній дії протягом усього часу вагітності слід шукати джерела як цих спонукань, що виявляються в саму мить народження, так і цієї гри фізіономії, якою дитина вже вміє їх виражати, так, нарешті, і схильностей, що ними вони зумовлюються. Я вважаю, що в цьому основному положенні не може бути жодного сумніву.
Ми вже бачили, і тепер переконаємося ще сильніше, що це положення підтверджується аналогічними спонуканнями, які з’являються й в інші епохи життя.
Дитина, крім того, подає нам кілька фактів, що пояснюють її природу й дійсний стан її органів. Новонароджені тварини подають нам інші факти, які таким самим чином пояснюються їхньою особливою організацією в цей період, успіхами, здобутими ними в житті, роллю, яку вони мають у ньому відіграти. Птахи великої родини курячих ходять одразу після виходу з яйця. Вони прудко біжать за зерном і клюють, не помиляючись щодо зору: це доводить, що вони не лише вміють керувати м’язами ніг, а й мають певне усвідомлення кожного свого руху; що вони так само добре користуються своїми очима, як точно судять про відстань. Це незвичайне явище, яке можна перевірити щоденним досвідом на пташиному дворі, може змусити замислитися будь-якого серйозного мислителя.
Багато чотириногих народжуються із заплющеними очима; вони не можуть відшукати собі їжу, тобто соски своєї матері, інакше, як за допомогою дотику й нюху. Але обидва останні чуття, здається, наділені в них надзвичайною гостротою. Цуценята й кошенята віддаля відчувають наближення матері, вони ніколи не плутають її з іншою твариною тієї самої породи й тієї самої статі; вони вміють повзати між її ногами, щоб відшукати груди, вони не помиляються ані в її постаті, ані в послузі, якої від неї потребують, ані в засобах, як видоїти з неї молоко. Буває, що кошеня вже витягує шию й тягнеться до соска, тим часом як його зад і ноги ще не встигли звільнитися з матки.[9] Повторюю, всі ці факти заслуговують на найвище здивування. Спостерігаючи різні породи тварин, Галлер не раз помічав, що новонароджені вівці, кози, щойно вийшовши з матки, вирушали за матір’ю на значну відстань, перш ніж досвід міг навчити їх користуватися ногами або дати їм усвідомлення, що лише мати здатна задовольнити їхні перші потреби. Нарешті, щоб не зупинятися на безлічі інших фактів, які підтверджують той самий загальний висновок, наведемо, що Гален, витягнувши козеня розтином з утроби матері, поклав перед ним різні трави, серед яких випадково був і ракитник: козеня, обнюхавши трави, зневажливо відверталося від них, аж поки не натрапило на ракитник, якому віддало перевагу й негайно почало жувати його своїми слабкими щелепами.[10]
Ці результати внутрішніх вражень, які маленькі тварини дістають у період утробного життя й які в кожній породі стосуються порядку, в якому розвиваються їхні органи, та властивостей їхньої чутливості, здається, настільки рішучі й переконливі; до того ж вони так природно пов’язуються з аналогічними явищами, що виявляються в наступні епохи життя, що не можна не визнати: на дослідження, зіставлення й зважування всіх їхніх наслідків неодмінно має бути звернена увага мислителів.
Ми не станемо повертатися до явищ, що залежать від дозрівання органів відтворення; те, що вже сказано нами, достатньо пояснює, що відбуваються вони за тими самими законами, що й перші спонукання щойно народженої тварини. Ані ті, ані ті не є результатом ані досвіду, ані усвідомлення, ані вибору, заснованих на системі так званих органів чуття.
Утім, у тому самому питанні тваринна природа подає нам кілька загальних фактів, які не можна обійти мовчанням.
У міру того, як розвиваються тварини, природа навчає їх користуватися новими органами; власне, саме в цьому й полягає їхній розвиток. Цей рух виявляється з такого боку, що робить їх іще примітнішими. Тварина нерідко намагається скористатися послугами такої частини тіла, яка ще не досягла належного ступеня розвитку, а іноді — ще й до її появи. Молоді птахи ворушать своїми крилами, ще позбавленими пір’я й ледь укритими ніжним пухом; і не можна сказати, що вони роблять це лише, наслідуючи уроки або приклад матері, бо штучно виведені виявляють той самий інстинкт. Козенята й ягнята, граючись, намагаються вдарити одне одного рогами, яких іще не мають; це було помічено ще давніми, визначними спостерігачами природи, які подали це явище в безлічі чарівних зображень.
Але з-поміж усіх цих схильностей, яких неможливо пояснити ні досвідом, ні свідомістю, найсильнішою, наймогутнішою, безперечно, постає для нас материнський інстинкт. Якій силі слід приписати ці вияви такої високої — і за метою, і за засобами її досягнення — природи, вияви, можливо, ще непереборніші у тварин, ніж у людини? Хіба не очевидно, що вони залежать від вражень, уже отриманих у лоні матері, від стану грудей, від симпатичного налаштування всієї нервової системи щодо цих надзвичайно чутливих органів? Хіба не помічається постійно, що материнська любов тим енергійніша й тим глибша, чим ніжніша й чутливіша ця симпатія, якщо тільки надмір або недоречна стриманість у любовних утіхах не спотворили її природи? — Загалом помічено, що холодні жінки рідко бувають пристрасними матерями.[11]
Я вважаю за непотрібне далі зупинятися на цьому предметі.
Та час, що передує відтворенню, відкриває нам у тварин цілу низку дій, ще незбагненніших із погляду теорії Кондильяка. У цей період усі породи віддаються почуттям любові та її втіхам і віддаються, здається, безмежно. Проте птахи серед своїх пристрасних пісень, а чотириногі серед своїх ігор уже готують гнізда для майбутніх новонароджених. Які ж стосунки існують між враженнями, що їх охопили, та турботливістю майбутнього материнського стану? Я тут особливо наголошую на материнському інстинкті, бо батьківська любов, здається, у всіх порід ґрунтується передусім, винятково на любові до подруги, на почутті, завжди могутньому, а часто глибокому й ніжному, яке спонукає їх ділити з нею всі клопоти й турботи. Тоді птахи самі беруться до найхитромудріших споруд, ніколи ні в кого не навчившись ані їхнього плану, ані того, які матеріали слід для них уживати; бо пташенята, штучно виведені й виховані в клітках, також в’ють гнізда в період кохання; тільки їхні споруди, здається, менш досконалі, бо індивідуальна природа кожної тварини занепадає в рабстві, і людина в цьому відношенні не становить винятку з огляду на спотворення своїх здібностей, яких вона зазнає. У всі часи й у всіх країнах форма цих будівель незмінна для кожної породи: вона найкраще пристосована до збереження й зручності малечі; у породах, приурочених своєю організацією та своїми потребами до однієї незмінної місцевості, вона пристосована до клімату й до різних небезпек, які можуть їм загрожувати. Бонне зібрав безліч цікавих подробиць із цього питання у своєму Спогляданні природи. Щоправда, він зробив це з метою підтвердити філософію кінцевих причин, у реальність яких так глибоко вірив, хоча Бекон, у менш просвітницьку добу, вже порівнював їх у найґрунтовніший спосіб із безплідними дівами, що присвятили себе Господу; але хибне упередження Бонне не є достатньою підставою, щоб відкидати такі цікаві спостереження. Раціональна аналітична філософія мусить же нарешті спертися на факти, подібно до всіх галузей людського знання, які вже набули певного ступеня точності.
Ми могли б навести тут іще кілька інших загальних зауваг, подібних до попередніх; ми могли б указати, наприклад, на дії, які каліцтво справляє на спонукання людини й тварин, і на незвичайні схильності, породжувані хворобами, а особливо наближенням їхнього перелому, але збільшення кількості урочистих доказів аж ніяк не посилило б достовірності висновків.
Отже, громадяни, ясно, що спонукання, сукупність яких позначається словом інстинкт, так само як і уявлення, що їх викликають, мають бути приписані внутрішнім враженням, які становлять необхідний наслідок різних життєвих відправлень. І оскільки, з другого боку, Локк та його учні довели, що свідоме уявлення утворюється з окремих вражень, які ми отримуємо від зовнішніх предметів через посередництво органів чуття; оскільки вони, за методом хіміків, розклали самі поняття на їхні первісні елементи, а потім знову склали їх так, що не залишили ані найменшого сумніву в слушності своїх висновків, то поділ цих причин на два порядки, вочевидь, випливає сам собою. До одного слід віднести інстинкт, до другого — розум. І це цілком пояснює нам, чому інстинкт розвинений ширше, могутніше, ясніше, якщо я можу вжити такого вислову, у тварин, ніж у людини; чому в останньої він тим слабший, чим сильніше розвинені її розумові здібності. Адже вам відомо, що кожен орган у природному порядку наділений обмеженою й визначеною чутливістю, що постійні вправи, однак, можуть широко розсунути межі цієї здатності, але завжди на шкоду іншим органам, бо чутлива істота здатна лише до певної суми уважності, спрямування якої в один бік припиняється, коли вона поглинута іншим боком. Без моїх вказівок ви зрозумієте, що за найзвичайнішого стану людської природи відправлення інстинкту змішуються в ній з відправленнями розуму, і це змішання і є тим, що становить моральну природу людини. Коли всі її органи користуються середньою і, певною мірою, пропорційною діяльністю, тоді жоден порядок відправлень не переважає; усі вони переплітаються й пом’якшують одне одного. Тому за таких умов, найбільше, гадаю я, відповідних справжньому призначенню людини, щойно окреслене нами дослідження натрапляє на найбільші труднощі. Але, подібно до того, як певні явища здорового стану ми добре пізнаємо лише за посередництвом хвороби, так само й те, що здається нам невиразним і невизначеним у самому нормальному моральному стані, розрізняється й розмежовується цілком виразно щойно тоді, коли рівновага між чутливими органами буде порушена, і внаслідок цього деякі відправлення та деякі здібності дістануть перевагу.
Я вживаю тут слово інстинкт не тому, що вважаю достатньо точним те уявлення, яке поєднується з ним у звичайній мові; я вважаю навіть за необхідне глибше дослідити це питання в окремому мемуарі. Але слово існує, це слово, або рівнозначне йому, вживається в усіх мовах, і оскільки попередні зауваги мали на меті спростувати ті думки, які вважають його позбавленим змісту або таким, що означає невизначене, вигадане поняття, то мені неможливо було замінити його іншим словом, не спотворивши сутності самого питання. Зауважу лише, що, вочевидь, воно створене саме в тому значенні, яке я йому надаю: справді, воно складене з двох коренів ἐν — у, всередині і στίζειν, грецького дієслова, що означає колоти, спонукати. Отже, за своїм етимологічним значенням інстинкт є результатом подразнень, збудники яких містяться всередині, тобто цілком згідно з тим значенням, яке ми надавали йому як результатові вражень, отриманих внутрішніми органами.
Отже, у тварин узагалі й у людині зокрема існують два порядки цілком відмінних вражень, що становлять джерело уявлень і моральних спонукань; і обидва ці порядки можна відшукати в усіх породах, лише в різному співвідношенні між собою. Адже, як людина, що завдяки певним умовам своєї організації стоїть на чолі тварин, наділена їхніми інстинктивними здібностями, так само й тварини, хоч здебільшого й позбавлені мистецтва знаків, що становить справжній засіб для порівняння відчуттів і перетворення їх на уявлення, наділені певною мірою розумовими здібностями людини. І при уважному спостереженні, можливо, виявилося б, що відстань, яка відділяє людину від деяких порід із останньої точки зору, є вельми незначною порівняно з відстанню, що відділяє багато з цих порід одна від одної; і що перевага інстинкту в багатьох із них, у поєднанні з майже цілковитою відсутністю уяви, відшкодовує для їхнього справжнього добробуту ті переваги, якими наділена людина і яких вони позбавлені.
Дуже важливий крок уперед становить уже положення, що всі уявлення і всі моральні спонукання є результатом вражень, які отримують різні органи; я вважаю, що ми просунулися ще далі, показавши, що ці враження являють собою цілком виразні загальні відмінності залежно від джерела й сутності своїх наслідків, хоча, ще раз, вони безперервно діють одне на одне внаслідок швидких і постійних сполучень між різними частинами чутливої системи. Адже, за висловом Гіппократа, в ній усе сприяє, усе допомагає, усе співчуває одне одному. Нарешті, не менш важливим для нас видається підпорядкування незрозумілих явищ, пов’язаних з інстинктом, філософському аналізові, який, не знаходячи в них залежності від власних так званих відчуттів, відкидав їх зовсім як помилки, небезпечні своїми наслідками й здатні призвести весь організм до розладу.
Проте між внутрішніми або зовнішніми враженнями, з одного боку, і моральними спонуканнями або уявленнями — з другого, ще існує велика прогалина. Раціональна філософія втратила надію колись її заповнити, а анатомія й фізіологія ще не спрямовували своїх пошуків до цієї мети. Подивімося, чи справді немає жодної можливості йти до неї вірним шляхом.
Але я вважаю за необхідне на хвилину зупинитися на деяких обставинах, які краще розкриють, яким чином відбуваються відправлення чутливості.
§ VI
Психологи й фізіологи, наче змовившись, поділили всі враження за їхньою спільною дією в чутливій системі на два справді всеосяжні для них розряди: задоволення і страждання. Я не стану доводити, що і те, і те однаково мають за предмет збереження тварини; що обидва вони залежать від однієї причини й сприяють одне одному за певних неминучих відхилень. Досить зауважити, що без задоволення і страждання не можна уявити собі тваринної природи: явища їх перебувають у такому ж відношенні до чутливості, як явища тяжіння і рівноваги — до руху великих тіл всесвіту. Але вони супроводжуються обставинами, що заслуговують на певну увагу.
Чутливі закінчення нервів, або, точніше, оболонки, що їх уміщують, можуть перебувати у двох цілком різних станах. Іноді зовнішні закінчення трубочок сильно й швидко стискаються та відбивають, так би мовити, нерв усередину самого себе; іноді ж вони поступаються й дають йому змогу вільно розгортатися. Обидва ці стани, чи то за своєю мірою, чи то за важливістю й поширенням органів, у яких вони спершу зародилися, передаються більшою або меншою мірою всій нервовій системі й повторюються за тими самими законами в усіх частинах живого організму. Оскільки вони приносять в органічні функції або значне утруднення, або, навпаки, особливе полегшення, то легко зрозуміти, чому за ними слідують такі різні відчуття. Коли вони слабкі й невиразні, то викликають лише почуття незручності або добробуту; коли ж досягають великої напруги, то породжують страждання або задоволення.[12] У першому випадку тварина, так би мовити, згортається в саму себе, ніби виставляючи назовні якнайменшу поверхню; у другому — всі її органи ніби йдуть назустріч враженням: вони розгортаються, щоб сприйняти їх якомога більшою кількістю точок. Немає потреби говорити, що обидві умови залежать або від властивості причин, які діють на нерви, або від способу їхньої дії. Але не слід випускати з уваги, що й приємні враження, у разі надмірної тривалості або надмірної напруги, можуть викликати утруднення або навіть страждання, і що болісні враження, зумовлюючи сильніший приплив рідин до частин, наповнених ними, нерідко викликають у них відчуття задоволення, так би мовити, механічного й місцевого: утім, це аж ніяк не порушує встановленого поділу відчуттів.
Хоч чутливість завжди й усюди дбає про збереження тварини, то попереджаючи її про небезпеку, що їй загрожує, або про користь, яку вона може дістати від зовнішніх предметів, то безперервно підтримуючи в ній внутрішні життєві функції, проте враження, здається, не справляються в ній миттєво; вони не відчуваються в усіх випадках з однаковою силою, і для повного розвитку їх завжди потрібен певний ступінь уважності з боку чутливого органа, кількість якої в багатьох випадках може пояснити відмінність між самими враженнями.
Уважного самоспостереження досить, щоб побачити, що чутливі закінчення нервів отримують передусім, так би мовити, перше попередження, але що наслідки його будуть неповними, якщо уважність чутливого органа не приведе ці закінчення в такий стан, щоб вони прийняли й передали йому повне враження. Ми достеменно знаємо, що уважність безпосередньо видозмінює місцевий стан органів, бо без неї найзначніші ушкодження не спричиняють ані страждання, ані супровідного йому запалення, і навпаки, прискіпливе спостереження за наймимобіжнішими враженнями може надати їм важливого значення або навіть нерідко викликати справжнє враження без видимої зовнішньої причини чи без предмета, що його породжує.
Отже, функції чутливості можна поділити на два періоди: спочатку закінчення нервів отримують і передають перше застереження всій чутливій системі; або, як це буде показано нижче, лише одному окремому її органові; потім чутлива система діє на них у відповідь, щоб приготувати їх до сприйняття всього враження; таким чином, у першу мить чутливість спрямовується ніби від закінчень до центра, а в другу — від центра до закінчень, або, висловлюючись коротше, щодо відчуттів нерви діють один на одного відбитим способом, подібно до того, як вони діють на м’язи щодо рухів. Щоденний досвід переконує нас, що зовнішні враження діють безсумнівно саме таким шляхом; він може також довести, що те саме відбувається і щодо вражень внутрішніх органів; бо і ті, і ті зростають у міру своєї тривалості, яка спершу викликає лише уважність до них; слабші безпомітно поглинаються сильнішими, що чергуються; враження, які беруть гору, нерідко знищують дію тих, що не дістають такого ж сильного розвитку. Нарешті, в людей із надзвичайно розвиненою чутливістю внутрішні враження, а іноді й функції внутрішностей, що їх викликають, стають доступними свідомості завдяки незвичайній уважності, зверненій на них, і не підлягає сумніву, що те саме явище траплялося б частіше, якби зовнішні предмети не відвертали від нього постійно нашої уваги.
Отже, зауважмо, що чутливість діє подібно до рідини, загальна кількість якої суворо визначена, і щойно її маса спрямовується по одному з каналів, вона настільки ж зменшується в інших. Це дуже виразно виявляється за всіх сильних душевних порухів, особливо ж у стані шаленства, коли головний мозок і деякі симпатичні органи пронизані найвищим ступенем енергії та діяльності, тимчасом як здатність сприймати відчуття й рухатися, словом, тимчасом як уся життєдіяльність, здається, полишає інші частини. У такому захопленому стані фанатики нерідко без шкоди для себе переносили сильні ушкодження, які за природного стану були б смертельними або вельми згубними; адже небезпечні наслідки дії зовнішніх предметів на наші органи головно залежать від чутливості останніх, і ми щодня бачимо, що те, що було б сильною отрутою для здорового організму, майже не справляє жодної дії на хворий. Користуючись таким фізичним нахилом, шарлатани всіх часів і всіх країн творили більшу частину своїх чудес: так, шаленці Сен-Медора нерідко вражали подивом слабкі уми безпечно завданими собі ударами, які на своєму аскетичному жаргоні вони називали втіхами; у цьому ж полягала справжня магічна паличка, за допомогою якої Месмер іноді зупиняв страждання і, надаючи новий напрям увазі, раптово викликав у людей з особливо рухливою організацією низку незвичайних проявів, майже завжди згубних або, принаймні, небезпечних; так само французькі й німецькі ілюмінати звільняють своїх послідовників від дії на них зовнішніх відчуттів і змушують їх існувати у світі, що не має з ними нічого спільного.[13]
Повернімося, однак, до нашого дослідження.
Відбивна дія чутливого органа на самого себе під час зародження відчуттів і на інші частини під час зародження рухів має місце за всіх життєвих проявів; вона супроводжує прості враження, щоб, з одного боку, доповнити їх, а з другого — викликати всі пов’язані з ними спонуки.
Ми говорили, що відбивна дія не завжди однаковою мірою охоплює весь чутливий орган. Часто вона викликає в ньому повну діяльність; іноді ж обмежується однією певною його частиною; бувають і випадки, коли вона відокремлена від усієї чутливої системи й не виходить за межі окремого органа. Точка її відправлення завжди є нервовий осередок, що міститься або в товстих стовбурах, як хребтовий і головний мозок, або у другорядних стовбурах, як товсті стовбури й вузли симпатичної системи, або ж, нарешті, у стовбурах найостанніших нервових розгалужень; і значення цього осередку завжди пропорційне значенню життєвих проявів, викликаних відбивною дією, та значенню органів, що спричиняють ці прояви.
Усе це безпосередньо випливає з фактів.
Я замовчую безліч спостережень, що стосуються симпатії, для пояснення яких мені довелося б вийти за межі, які я собі поставив. Для нас досить дослідження живої матерії в деяких станах, визначуваних то нормальними законами природи, то її дивними відхиленнями. Ми обмежимося навіть фактами, спостережуваними лише в людському роді.
§ VII
Для повноти всіх життєвих проявів необхідна цілість усіх органів; саме, необхідно, щоб мозкова система і всі її складники не були ушкоджені ні в первісній організації, ні в подальшому розвитку хворобами. Наприклад, для мислення потрібен здоровий головний мозок. Ті, хто страждає на водянку головного мозку, що руйнує й поступово стирає мозок, стають тупими. Однак діяльності хребтового мозку в них іще досить для підтримання життя в грудних і черевних нутрощах, і коли навіть і цей мозок зазнає долі головного, товсті нервові стовбури ще досить довго підтримують рештки життя. Іноді народжуються безголові діти:[14] вони помирають негайно після народження, бо в них припиняється живлення, яке відбувалося за допомогою пуповини, а іншого в них бути не може. Але це не заважає їм бути огрядними й гладкими, мати правильно розвинені члени з усіма ознаками сили.
В інших дітей стан головного мозку не допускає можливості думки; проте вони здорові й міцні, мають добре травлення, усі їхні органи розвиваються правильно, а інстинктивні спонуки, спільні всій людській природі, виявляються в них майже в ті самі періоди й за тими самими нормальними законами. Ще недавно я мав нагоду робити спостереження над подібним автоматом. Його тупість залежала від надзвичайної малості та потворної будови голови, яка зовсім не мала швів. Він був глухий від народження. Хоча його очі були в доброму стані й на них, здається, діяли деякі світлові враження, він не мав жодного поняття про відстань. В усьому іншому він був здоровий і міцний. Їв він із незвичайною жадібністю: якщо йому не подавали швидко шматок за шматком, він приходив у незмірне збудження. Він любив хапати те, що траплялося йому під руку, особливо живі предмети, тепло яких і, гадаю, також запах, здавалося, приносили йому задоволення. Органи розмноження були в нього наділені передчасною діяльністю, і нерідко можна було помітити, що вони сильно збуджували його увагу.
Нарешті, в матці та яєчниках іноді розвиваються м’ясисті маси або кісткові частини, як-от щелепи, забезпечені зубами, що розвиваються й наділені справжнім життям, бо їх оживляють нерви, вплив яких викликає в них ті самі життєві прояви, що й у частинах цілого та правильного організму. Про ці потворні витвори слід сказати те саме, що ми сказали вище про безголових виродків: у них зберігається життя лише доти, доки вони пов’язані з органами, в яких почалося їхнє існування; природа створює й живить їх особливим чином. Ті, що викидаються пологами особливого роду, гинуть і помирають одразу після того, як їх буде надано самим собі, бо тоді вони вже не можуть користуватися поживними соками, що відповідають їхній природі. Але безсумнівно, що вони були наділені власним життям, більш або менш широким, залежно від життя їхніх нервів, явно поєднаних у систему, як це буває в кожному чутливому органі дитини, що правильно розвивається.[15]
Отже, повторюю: прямий і відбитий вплив нервової системи, що становлять сутність різних життєвих відправлень, можуть відбуватися в окремих частинах цієї системи. У міру того як розширюється сфера й вплив цих частин, множаться й ускладнюються самі відправлення. Розвиток грудних і черевних нутрощів може відбуватися лише під впливом спинного мозку. Але думка, як продукт мозку, не може існувати за відсутності цього органа; вона більшою чи меншою мірою потворна, якщо цей орган має неправильний або хворобливий розвиток. І в цьому немає нічого дивного, бо нерви зору, слуху, смаку й нюху безпосередньо виходять із нього, а нерви руки, від яких залежать найтонші відправлення дотику, перебувають у найближчій від нього залежності, утворюючись здебільшого з шийних пар.
Щоб скласти собі точне поняття про відправлення, результатом яких є думка, слід розглядати головний мозок як окремий орган, призначений виключно для її вироблення, подібно до того, як шлунок і кишки здійснюють травлення, печінка виробляє жовч, привушні, підщелепні та під’язикові залози виділяють слину. Враження, дійшовши до мозку, збуджують у ньому діяльність, так само як їжа, потрапляючи до шлунка, викликає в ньому рясніше виділення травного соку й рухи, що сприяють її розчиненню. Відправлення першого полягає в усвідомленні кожного окремого враження, у вираженні його знаком, у поєднанні різних вражень, у зіставленні їх між собою, у складанні суджень, подібно до того як відправлення другого полягає в дії на поживні речовини, що викликали його до діяльності, у розчиненні їх, в уподібненні соків нашої природи.
Нам заперечать, що органічні рухи, завдяки яким здійснюються відправлення мозку, нам невідомі. Але й діяльність нервів шлунка, що викликають різні відправлення травлення; але й спосіб розвитку в травному соку живої, розчиняльної сили не менш приховані від нашого дослідження. Ми бачимо, що їжа надходить у цю порожнину з певними якостями, і робимо висновок, що саме ця порожнина спричинила в ній випробувані нею зміни. Так само ми помічаємо, що враження досягають головного мозку через посередництво нервів: вони надходять до нього уривчастими й незв’язаними. Орган приходить у діяльність, він діє на них і незабаром повертає їх перетвореними на уявлення, а зрештою виводить їх назовні за допомогою гри обличчя й жестів або звуків мови й знаків письма. З не меншою достовірністю ми робимо висновок, що головний мозок у певному сенсі перетравлює враження, що він органічно виділяє думку.
Це цілком розв’язує утруднення, яке постає перед тими, хто, приймаючи чутливість за пасивну здатність, ніяк не може зрозуміти, що усвідомлювати, мислити й уявляти — це одне й те саме, що відчувати. Усякий сумнів у цьому усувається, якщо визнати в усіх цих різних відправленнях дію головного мозку на передані йому враження.
Але якщо, крім того, взяти до уваги, що в тілі тварини рух, існування якого в кожному відправленні органів не підлягає сумніву, є лише видозміненим, перетвореним відчуттям, то нам зовсім не потрібно буде робити жодного виправлення в ученні новітніх аналітиків, що всі фізіологічні й моральні явища зрештою незмінно зводяться до єдиної причини — чутливості.
§ VIII — Висновок
Пригадавши весь ряд викладених нами думок, ми можемо звести отримані висновки до небагатьох таких положень:
Здатність відчувати й рухатися становить істотну властивість тваринної природи.
Чутливість полягає в здатності нервової системи відгукуватися на враження, що їх спричиняють у різних частинах її, особливо на її кінцях.
Враження бувають або внутрішні, або зовнішні.
Зовнішні враження, що викликають окреме усвідомлення себе, носять назву власне відчуттів.
Внутрішні враження здебільшого невиразні й невизначені; тварина дізнається про них лише за явищами, розпізнати які вона не в змозі; вона не може пов’язати їх із причиною, що їх викликала.
Перші становлять результат дії зовнішніх предметів на органи чуття.
Другі випливають або з правильного розвитку відправлень, або з хворобливого стану різних органів.
Від перших здебільшого залежать уявлення.
Від других — спонукання, відомі під назвою інстинкту.
Відчуття і рух пов’язані одне з одним.
Кожен рух викликається враженням, а нерви, органи чутливості, оживлюють і спрямовують органи руху.
Під час отримання відчуття нервовий орган діє відбитим чином на самого себе.
Під час руху він діє відбитим чином і на інші частини, яким повідомляє здатність скорочуватися — просте й плідне джерело всякого тваринного руху.
Життєві відправлення можуть бути, нарешті, викликані впливом деяких нервових розгалужень, відокремлених від усієї системи: інстинктивні здатності можуть розвиватися, навіть якщо майже весь головний мозок буде зруйновано й здаватиметься цілком бездіяльним.
Для утворення ж думки необхідне його існування і здоровий стан; головний мозок є винятковим органом думки.
Роблячи всі ці висновки, ми завжди спиралися на факти, як це робиться у фізиці; ми йшли від положення до положення, як цього вимагає геометрія; повторюю, всюди ми знаходили одне й те саме джерело для всіх явищ тваринного існування — здатність відчувати.
Але що є причиною цієї здатності? У чому полягає її природа й сутність?
Справжні мислителі не можуть ставити таких запитань.
Ми можемо складати собі поняття про предмети лише за явищами, які вони являють і які доступні нашому спостереженню: природа, або сутність їх, не може бути для нас нічим іншим, як сукупністю самих явищ.
Ми можемо пояснювати явища лише через відношення подібності або послідовності їх з іншими явищами. Коли одне явище подібне до іншого, ми пов’язуємо їх більшою або меншою мірою тісно, залежно від більшої чи меншої подібності. Коли одне постійно слідує за іншим, ми вважаємо, що воно народжується з нього, і ставимо їх у залежність одне від одного, яку виражаємо словами: дія і її причина. Це ми називаємо пояснити явище.
Загальні явища,[16] отже, не можуть бути пояснені, і відшукати їхню причину неможливо.
З огляду на свою загальність вони не можуть бути подібними до жодного іншого явища, бо, припустивши це, вони перестануть бути загальними й або підпорядкуються йому, або цілком зіллються з ним. Ще менше можливо відшукати між ними таке відношення, яке існує між дією та її причиною, бо подібні відношення можуть бути встановлені нами лише між однаково знайомими нам явищами, що постають у природі в постійному чергуванні, і тому що останнє, або загальне явище, очевидно втратило б свій загальний характер із тієї миті, коли з’явилася б можливість підпорядкувати його іншому, яке насправді й посіло б його місце.
Одним словом, загальні явища існують, бо існують; і нині бажати пояснити причину чутливості в тваринній фізиці та в раціональній філософії — те саме, що бажати відшукати причину тяжіння у фізиці неорганічній.
Утім, усі ці різні питання безпосередньо залежать від питання про перші причини, які недоступні вже тому, що вони перші, і з багатьох інших міркувань, розвивати які тут не місце.
На одному з давніх храмів, у якому свято зберігалося передання про мудрість, аж до того часу, коли на його місці запанувало шарлатанство, існував напис, у якому перша причина була виражена справді велично й філософськи: я є те, що є, що було, що буде, і ніхто ніколи не знав моєї природи.
Інший напис говорив: пізнай самого себе.
Перший є визнанням неминучого безсилля.
Другий є формальним і точним указанням мети, яку мають і раціональна, і моральна філософія: він являє собою, певною мірою, стислий підсумок усіх уроків мудрості щодо двох великих предметів нашого дослідження.
Бо якщо ми почнемо вивчати функції нашого розуму, то побачимо, що вони залежать від здібностей, пов’язаних із нашими органами.
Якщо ж ми звернемося до дослідження моральних законів, то побачимо, що вони мають ґрунтуватися на взаємних відношеннях людей одне до одного; що ці відношення випливають із їхніх потреб і здібностей і що їхні потреби та здібності залежать від їхньої організації.
Отже, цей знаменитий у давнину напис γνῶθι σεαυτόν так само заслуговує бути вирізьбленим на стінах цієї зали,[17] як і на Дельфійському храмі.
Такою, громадяни, є, зокрема, тема занять нашого класу. Ця тема постійно буде пов’язана з ними й охопить їх усі; але дослідження її здійснюватимуться частинами з тим більшою обережністю в методі, чим більше сміливості й незалежності буде в наших поглядах; найкращі, найясніші уми неминуче впадуть в оману, щойно залишать шлях, накреслений для них здоровою філософією, або кинуться в дослідження безплідних питань, у яких не можуть бути їм провідниками ні спостереження, ні досвід.
Такою, кажу я, є наша мета і таким є шлях, яким ми можемо її досягти. Кожному з вас відомо, що якщо особисте й суспільне благополуччя може ґрунтуватися лише на доброчесності, то сама доброчесність, у свою чергу, ґрунтується лише на призначенні природи, на розумі, на істині.
[1] Я не стану входити в жодні анатомічні подробиці. Що стосується опису органів, я цілком рекомендую аналітичну анатомію Бойє; щодо ж загальних і систематичних поглядів — Анатомію Біша, що має найближчий стосунок до фізіології.
[2] Наш товариш Сійєс у своєму «Оголошенні прав», найкращому зразку аналізу, що існує будь-якою мовою, цілком слушно розрізняє обидва принципи: потреб і здібностей, на яких будує всі суспільні відносини. Справді, мораліст завжди муситиме розрізняти їх, і лише в очах фізіолога обидва вони зливаються в спільному джерелі.
[3] (Прим. перекладача) Ідея цілком виражається словом представлення, яке відповідає і своєму етимологічному походженню з грецької мови (ейдос), де воно означає: подібність, образ, привид, мрію. Я часто замінював його словами: поняття, думка, залежно від значення, яке надає йому Кабаніс.
[4] Звичайно, вони винятково від них і залежать, але не завжди, як буде пояснено нижче; утім, це аж ніяк не підриває ні слушності зробленого висновку, ні тим більше спостережень, з яких цей висновок зроблено.
[5] Я приймаю, як буде видно нижче, цей спосіб поділу двох найголовніших, справді цілком відмінних одне від одного видозмін, яких зазнає тваринне тіло.
[6] Тобто, як буде видно нижче, жодного окремого, порівняльного відчуття, яке могло б викликати перше судження.
[7] Ми повернемося, утім, до цього предмета в десятому Мемуарі; тоді ми зможемо скласти точне поняття про те, що в такому разі відбувається в головній і нервовій системі. Не будемо випереджати того, що тоді стане цілком простим і ясним.
[8] Лаціті прожив після того ще понад вісімдесят років.
[9] Я сам був свідком такого факту.
[10] Факт, наведений Галеном, можливо, прикрашений його уявою: точний він чи ні, це, втім, не стосується розв’язання теперішнього питання. Кількість тих, що дають той самий результат і не підлягають сумніву, майже така сама велика, як і кількість видів нижчих тварин. Тварини величезної кількості цих видів, особливо в класі комах, здійснюють безліч складних рухів, яких ніхто їх не навчав і прикладу яких вони ніколи не бачили; дуже часто вони пориваються до певних рухів, ще перш ніж останні зумовлені їхніми потребами.
[11] У моєму департаменті, як і в багатьох сусідніх, за нестачі квочок вдаються до дивного засобу, що заслуговує на увагу. Беруть каплуна, вищипують йому на череві пір’я й натирають кропивою та оцтом, і в такому роздратованому стані, спричиненому цією операцією, садять його на яйця. Спочатку він сидить на них машинально, бажаючи полегшити страждання, яких зазнає; потім у його нутрі виникає низка незнайомих йому, але приємних вражень, які тримають його на яйцях увесь час, потрібний для виведення курчат, наслідком чого є своєрідна штучна материнська любов, що триває, як і в курки, доти, доки курчата потребують турботи й стороннього піклування. Але півні не піддаються на таку хитрість; інстинкт вабить їх в інший бік і зумовлюється безсумнівними обставинами, дія яких достатньо пояснюється всім тим, що вже сказано нами.
[12] Ці два стани чутливих кінцівок не завжди становлять причину задоволення або страждання; але кожен із них супроводжує властиве йому відчуття, негайно викликає деякі з його проявів і посилює всі інші.
[13] Видіння ілюмінатів залежать ще від іншої життєвої здатності, про яку тут не місце говорити і яку я розвинув у додатковому Мемуарі; я кажу про здатність чутливого органа входитидіяльність самим собою або сприймати враження, причини яких містяться безпосередньо в ньому самому.
[14] Тобто без головного мозку; дуже часто рота тоді або зовсім не існує, або він зрослий.
[15] Дослідники рослинної фізики часто помічали в відрубаних частинах рослин певні нарости, що не поширюються на всю рослину. Брунька може рости й цвісти, тим часом як гілка і все дерево, з якими вона з’єднана, вже не користуються життям. Вона може стати джерелом правильного, хоч і обмеженого певною місцевістю, проростання. Це явище ще вражаючіше, коли трапляється в царстві тварин.
[16] Чутливість є загальним явищем у живій природі: ясно, що причина її може залежати тільки від перших причин. Припустивши, що колись буде знайдено зв’язок (що, власне, й не становить неможливості) між чутливістю та деякими іншими, добре відомими нам властивостями матерії, завжди залишатиметься відшукувати джерело останніх властивостей, і так — до безконечності. Але цілком слушно, що, йдучи таким шляхом для досягнення поставленої мети, можна буде розв’язати безліч дуже важливих питань.
[17] Зали Національного Інституту.