Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її буде поділено за розділами. Версію PDF можна завантажити тут.
- Систематичний виклад замість докладного змісту (автор Дестют де Трасі).
- Передмова до другого видання.
- Перший мемуар. Загальні міркування про вивчення людини та про відношення між її фізичною організацією та її розумовими й моральними здібностями.
- Другий мемуар. Фізіологічне дослідження відчуттів.
- Третій мемуар. Продовження фізіологічного дослідження відчуттів.
- Четвертий мемуар. Про вплив віку на думки та на моральні спонукання.
- П’ятий мемуар. Про вплив статі на характер уявлень і моральних спонук.
- Шостий мемуар. Про вплив темпераментів на формування уявлень і моральних спонук.
- Сьомий мемуар. Про вплив хвороб на формування думок і моральних спонук.
- Восьмий мемуар. Про вплив умов життя на спонукання й моральні звички.
- Дев’ятий мемуар. Про вплив клімату на моральні схильності.
- Десятий мемуар. Міркування про тваринне життя, про перші прояви чутливості, про інстинкт, симпатію, сон і марення.
- Одинадцятий мемуар. Про вплив моральної природи на фізичну.
- Дванадцятий мемуар. Про набуті темпераменти.
Примітка Кабаніса
До другого видання (1804) праці:
Відношення між фізичною та моральною природою людини.
Сприятливий прийом цієї праці публікою спонукав мене уважно переглянути її.
Моє головне завдання полягало в тому, щоб зробити її загальнозрозумілою. Я аж ніяк не тішу себе надією, що зумів звільнити читача від усякого зусилля; проте вважаю, що за певної уважності він зможе без особливих труднощів стежити за всією низкою думок і міркувань.
З тією самою метою я додав до праці дві таблиці: одну, систематичний виклад, ретельно уклав мій товариш пан де Трасі; другою таблицею, тобто алфавітним покажчиком, я завдячую люб’язній послузі мого працьовитого й ученого побратима пана Сю, професора та бібліотекаря Паризької медичної школи.
Зроблені мною виправлення стосуються радше редакції, ніж суті самих думок. Я не наважився змінювати зовнішнього вигляду Мемуарів, у якому вони вперше з’явилися, бо він, як мені здається, характеризує епоху їхнього укладання та оприлюднення. Ще менше, як мені здавалося, мав я поступитися порадою — об’єднати в одному мемуарі те, що мною сказано в другому, третьому й десятому, про перші життєві визначення, про інстинкт, симпатію тощо. Якби я помістив у другому й третьому те, що сказано про цей предмет у десятому, то мене було б цілком неможливо зрозуміти, оскільки всі ці предмети мають бути пояснені раніше, в проміжних мемуарах; а якби я відніс до десятого те, що становить зміст другого й третього, то вилучив би з останніх предмети, необхідні для розуміння наступних. Мені здається, що в усій праці всі питання розташовано в природному порядку, змінити який неможливо, не порушивши зв’язку між ними та ясності.
Передмова до другого видання
Вивчення фізичної природи людини однаково цікаве як для лікаря, так і для мораліста: воно майже однаковою мірою необхідне обом. Прагнучи проникнути в таємниці організації, стежачи за явищами життя, лікар намагається збагнути, у чому полягає справжнє здоров’я; які обставини можуть порушити рівновагу, що його зумовлює; якими засобами можна його зберегти або відновити. Мораліст намагається розкрити закони, що керують діями розуму та спонуканнями волі. У них він відшукує правила, якими слід керуватися в житті, і шляхи, що ведуть до добробуту.
Людина має потреби: вона наділена здібностями для їх задоволення; і ті, й ті перебувають у безпосередній залежності від її організації. Чи є можливість переконатися, що поняття утворюються, а бажання народжуються внаслідок окремих дій, які відбуваються в певних органах, і що ці органи підпорядковані тим самим законам, що й органи інших функцій? Оскільки людина живе в суспільстві собі подібних, то чи випливають усі відносини, що утворюються між нею та іншими людьми, з їхніх взаємних потреб, чи ж із дій здібностей, покликаних до діяльності їхніми потребами? Чи становлять ці відносини, які для мораліста є тим самим, чим для лікаря — явища фізичного життя, стани, що відповідають стану здоров’я і хвороби? Чи є можливість за допомогою спостереження відшукати обставини, які підтримують або зумовлюють ці стани, і чи можуть вони, своєю чергою, дати нам, за сприяння спостереження та розмислу, засоби за допомогою гігієни й лікарської науки спрямовувати та вдосконалювати моральну природу людини?
Ось питання, що постають перед моралістом, який у своїх дослідженнях дійшов до необхідності вивчати явища життя й організації. Майже всі вчені, які хоч трохи ґрунтовно займалися законами думки й мови або інших знаків, що слугують для вираження думки, а також дослідженням підстав приватної та суспільної моралі, відчували цю потребу — у своїх пошуках іти шляхом вивчення фізичної природи людини. Справді, чи можливо правильно описати, оцінити й безпомилково означити рухи машини та результати її діяльності, якщо наперед невідомі ні її будова, ні спосіб її дії? У всі часи відчувалася потреба встановити з цього приводу бодай деякі безсумнівні або такі, що їх вважають безсумнівними, положення. Кожен філософ укладав свою теорію людини; навіть ті, хто вважав за необхідне для пояснення різних функцій припустити в ній дві різні природи, все ж визнавали неможливість цілком звільнити її розумові та моральні функції від впливу фізичної природи; і в тісній залежності, яку вони допускали між обома природами, спосіб і характер діяльності в людині завжди поставав у підпорядкуванні законам організації.
Але якщо, з одного боку, вивчення будови й властивостей людського тіла має слугувати підвалиною для дослідження моральних явищ життя, то, з іншого боку, самі ці явища, розглянуті в сукупності й з усіх точок зору, проливають велике світло на фізичні властивості, розкриваючи їх у стані діяльності. Перші визначають природу других і оцінюють їхнє значення; особливо ж вони точно вказують на свою залежність від будови живого тіла та на своє підпорядкування тим самим законам, які керують його первісним утворенням, розвивають його й дбають про його збереження.
Досі мораліст і лікар ідуть увесь час одним шляхом. Останній матиме цілковите уявлення про фізичну людину лише тоді, коли дослідить її в усіх станах, які можуть бути викликані в ній дією зовнішніх предметів і видозмінами її власної чутливої здатності; мораліст матиме тим ширші й точніші уявлення про моральну людину, чим уважніше стежив він за нею за всіх обставин і умов життя, суспільного стану, різних урядів, законів, кількості поширених довкола неї омани й істин.
Отже, як мораліст, так і лікар мають надійний засіб надати теорії двох різних галузей знання, які вони розробляють, такої самої певності, яка властива іншим природничим, дослідним наукам, що не підлягають обчисленням: цими ж способами вони можуть довести й практичне їхнє застосування до тієї високої міри ймовірності, на якій ґрунтується точність прикладних наук [1].
Але відтоді, як визнали за необхідне провести межу між вивченням фізичної та вивченням моральної природи людини, закони, що стосуються останньої, неминуче мали затемнитися туманними метафізичними гіпотезами. Справді, від часу запровадження цих гіпотез у вивчення моральних наук не лишилося ані однієї міцної підвалини, ані однієї надійної нитки, якою можна було б пов’язати результати, здобуті спостереженням і досвідом. Відтоді, понесені сваволею найпорожніших мрій, вони певною мірою перейшли в царину уяви; і прискіпливі уми мусили піддати найсуворішій перевірці підвалини, прийняті цими науками.
Такою була ситуація в моральних науках до Локка; такий був закид, не без підстави висунутий йому, доки здоровіша філософія знову не повернулася до первісного джерела всіх чудес, що їх являє розумовий і моральний світ, — до тих самих законів і тих самих властивостей, які керують і життєвими явищами. Втім, деякі мислителі, обдаровані, можливо, геніальнішим розумом, ніж цей гідний пошани філософ, уже передбачили основні істини, розвинені в його творах. Сліди їх можна відшукати у філософії Арістотеля та у філософії Демокріта, відновленій Епікуром. Безсмертний Бекон відкрив, або передчув, майже все, що було необхідно для цілковитої перебудови не лише науки, а, за його власним висловом, самого людського мислення. Гоббс, зокрема, уже самою точністю своєї мови був незворотно приведений до істинного джерела наших знань. Він указує на розумні методи для них; він визначає їм суворі межі. Але не йому, а його послідовникові Локку було дано перший поштовх до найбільшого й найпліднішого перевороту у філософії. Локк уперше ясно виклав і підтвердив найвідчутнішими доказами те основне положення, що всі поняття набуваються шляхом чуттів, або становлять результат відчуттів.
Гельвецій систематизував учення Локка; він зробив це з цілковитою ясністю, простотою й витонченістю. Кондильяк розвинув його, поширив і вдосконалив: справедливість учення він підтвердив цілком новими дослідженнями, глибшими й такими, що відкривали шляхи для його застосування. Учні Кондильяка, розробляючи різні галузі людського знання, ще більше поліпшили, а дехто навіть у багатьох відношеннях виправив його теорію функцій розуму [2].
Попри те, що від часів Кондильяка дослідження вийшли на цілком міцну практичну дорогу, деякі питання, які можна вважати найголовнішими у вивченні мислення, іще зберігали чимало темних сторін. Ніколи, наприклад, не було точно пояснено, у чому полягає дія чутливості. Чи завжди вона передбачає роздільну свідомість і враження? Чи не повинні ми віднести непомітні враження та спонуки, в яких не бере участі воля, до якоїсь іншої здатності живого організму?
Кондильяк, заперечуючи функції інстинкту й намагаючись звести їх до швидких і погано розрізнюваних функцій мислення, тим самим допускав існування діяльної причини, відмінної від чутливості: адже, на його думку, остання причина призначена виключно для породження різних понять, чи то буде насправді вловлено увагою зв’язок між ними, чи то їхня численність і швидкість, що щомиті зростає завдяки звичці, приховає справжнє джерело їх від того, хто спостерігає за самим собою. Очевидно, що в такому разі такі життєві функції, як травлення, кровообіг, різні виділення тощо, мають залежати від іншого джерела діяльності. Але, простежуючи з належною увагою висновки Кондильяка щодо інстинктивних спонукань, неважко помітити, що вони перебувають у цілковитій суперечності з фактами, а принаймні не мають того загального значення, яке він їм надає: поверхове знайомство з раціональним дослідженням і з законами тваринного організму показує, що насправді ці самі спонуки зливаються, з одного боку, з розумовими функціями, а з другого — з усіма органічними; так що вони слугують у певному сенсі посередниками між тими й тими й, очевидно, призначені для зв’язку між ними.
Чи можуть усі ці різні явища бути зведені до одного спільного джерела?
Моральна симпатія являє ще дивовижніші явища. Уже через одне значення її зовнішніх виявів враження можуть передаватися від однієї чутливої, або такої, що її вважають чутливою, істоти — до інших, які для поділу її [симпатії] ніби ототожнюються з нею. Ми бачимо, що індивіди притягуються одне до одного або відштовхуються одне від одного: між їхніми поняттями й почуттями відбувається обмін, мовою таємничою й такою ж швидкою, як самі враження, і він викликає повну згоду між ними; або ж цей обмін породжує незгоду: усі ворожі пристрасті, жах, ненависть, обурення, помста можуть бути миттєво збуджені в натовпі голосом або навіть лише виглядом людини — чи то ці пристрасті викликані тим, що вона сама їх висловить, чи то вони будуть збуджені, незалежно від її волі, тими обставинами, за яких вона постала перед натовпом [3].
Усі ці та безліч інших, пов’язаних із ними явищ були предметом найтоншого дослідження; шотландська філософія бере їх за основу всіх моральних відносин. Чи можемо ми звести їх до відомих властивостей, спільних усім живим істотам? Чи можуть вони бути пов’язані з основними законами чутливості? Нарешті, тоді як розум міркує, а воля бажає або відкидає, відбувається безліч інших функцій, більшою чи меншою мірою необхідних для збереження життя. Чи впливають ці функції одна на одну? Беручи до уваги різні фізичні та моральні стани, що миттєво ними викликаються, чи можливо вловити й визначити з достатньою точністю відношення, які пов’язують їх між собою в найразючіших випадках, щоб мати право припустити, що в інших, менш виразних випадках, якщо та сама залежність і менш очевидна, то це слід пояснити єдино надто швидкоплинними слідами, які вона залишає?
Якби на різні наведені вище запитання було дано ствердну відповідь, то функції розуму й волі були б змішані вже у самому їхньому джерелі з іншими життєвими функціями: підвалини моральних наук, а отже, і самі ці науки перейшли б до сфери фізичних наук; вони були б лише гілкою природничої історії людини: мистецтво перевіряти спостереження, проводити досліди й виводити всі безсумнівні наслідки, які вони можуть дати, нічим не відрізнялося б від прийомів, що постійно вживаються з повною й справедливою довірою до них у прикладних науках, точність яких найменше підлягає сумніву; основні принципи як тих, так і тих набули б однакової незрушності: вони утвердилися б на суворому вивченні та на зіставленні фактів; вони розвивалися б і вдосконалювалися тими самими методами мислення.
Після прочитання цього твору, гадаю, можна буде переконатися, що саме так і мають бути підстави для моральних наук. Туманні гіпотези, до яких вдавалися для пояснення деяких явищ, що на перший погляд видаються незалежними від фізичного світу, не могли не надати таким наукам характеру хиткості, і не варто дивуватися, що саме право їх на існування як справжніх галузей знання було поставлено під сумнів навіть найнеупередженішими умами. Тепер ідеться про те, щоб указати моральним наукам їхнє справжнє місце й установити для них основні орієнтири, від яких вони мають відштовхуватися в усіх можливих дослідженнях, які їм доведеться здійснити. Адже, спираючись лише на постійну й спільну для всіх людську природу, ці науки можуть досягати справжніх успіхів; лише зведені до безсумнівно відчутних предметів дослідження, можуть вони, за сприяння безперечно надійного методу, зробити бодай кілька очевидних для всіх висновків.
Читач легко переконається, що я ступаю цілком новою дорогою; я не маю претензії дійти до кінця; більш здібні й щасливіші люди довершать те, на що в багатьох випадках я ледве міг лише натякнути, і найпалкіша моя надія полягає тільки в тому, щоб спонукати їхні зусилля; бо, відверто кажучи, на мою думку, ця дорога веде до істини. Багато вельми достойних людей, вочевидь, поділяли мої переконання. Від часу видання окремих частин цієї праці, вміщених у перших двох томах «Записок» другого класу Інституту, багато визначних фізіологів і мислителів із повагою відгукувалися про них. Дехто з них учинив іще краще, якщо я можу так висловитися: вони безцеремонно скористалися деякими моїми думками, не зазначивши джерела, з якого їх запозичили. Я лише констатую цей факт, але зовсім не маю наміру нарікати на це. Навпаки: такий спосіб віддати похвалу найменше мене ображає. Якби в моєму творі я бачив лише предмет для власного марнославства, то був би зобов’язаний їм глибокою особистою вдячністю; але оскільки головна нагорода, на яку я наважуюся сподіватися за свою працю, полягає в поширенні істин, які я вважаю корисними, то я ще більшою вдячністю зобов’язаний цим письменникам, чиї знання й таланти надали цим істинам такої сили й ваги, яких, на жаль, я не був спроможний їм надати [4].
Судячи з напряму, якого людська думка дотримується вже тридцять років, фізичні й природничі науки, вочевидь, загалом набули першорядного значення. Швидкі успіхи, яких вони досягли за такий короткий час, зробили теперішню добу найяскравішим періодом у їхній історії. Усе віщує їм нові перемоги, і лише після того, як інші науки й мистецтва переймуть їхній метод, можна сподіватися не без підстав, що всі вони будуть осяяні, так би мовити, рівним світлом. Можливо, ми вже пережили добу найяскравіших витворів уяви (утім, слід по справедливості сказати, що я зовсім не поділяю поглядів і зверхніх суджень про них сучасних критиків); як би там не було, нині загальні зусилля, вочевидь, спрямовані до всіх знань, до всіх питань, які можуть бути безпосередньо застосовані до потреб життя. До зростання суспільного добробуту, до вдосконалення розумових здібностей, до поширення просвітництва. Ніколи не прагнули до істини, на який би предмет вона не була спрямована, з таким завзяттям, ніколи не викладали її з такою силою й таким методом, ніколи не сприймали її з таким загальним співчуттям, ніколи ще істина не мала більш ревних захисників, а людство — більш відданих друзів.
Хоча політичний стан Європи спричинив у різних країнах цієї великої частини світу кілька великих осередків, звідки ллється світло науки, внаслідок чого, мимохідь зауважимо, стає цілковито неможливим тривалий застій у русі людської думки, Франції належить найбільша частка участі в загальному поступі XVIII століття. Її мова, ясніша, точніша й витонченіша, ніж дзвінка, багата й поетична, здається, більше придатна для філософських диспутів або для вираження ніжних почуттів і найтонших їхніх відтінків, ніж для сильного й глибокого збурення уяви та для раптового й могутнього потрясіння численних народних зібрань, часті приклади якого подає давня історія. Незалежність понять, якою ми незмінно вирізнялися, навіть за старого уряду, слабка схильність підкорятися обставинам і людям, сміливість дослідження, одним словом, усі прагнення й усі умови, якими Франція завдячує почесному місцю, що посідає в царині науки, набули нової міри енергії та могутності внаслідок найнадзвичайнішого політичного поштовху, який тільки пам’ятає історія. І відтоді, як рух залишив пристрасті й обмежився думкою, повільніший, на перший погляд, поступ став міцнішим. Мирний хід сильного й твердого уряду, безперечно, може сприяти цьому рухові. Нарешті, внаслідок великого й тяжкого випробування, більша зрілість усіх понять, усіх надій, усіх бажань, безперечно, найдієвіше стримає філантропію від захоплення химерними й передчасними проєктами; але та сама зрілість водночас є запорукою того, що всі корисні теорії рано чи пізно мають дістати своє застосування.
Нині, коли людська думка перебуває в стані праці та нормального руху, стає зручнішим і особливо важливим покласти міцну основу для моральних наук. Революційні зіткнення спричиняються не вільним розвитком думки, як гадають деякі люди: навпаки, вони завжди були неминучим наслідком насильницьких перешкод, які безглуздо протиставляли цьому розвиткові, відсутності згоди між ходом справ і рухом суспільної думки, між суспільними установами та станом умів. Загалом, чим більш розвинені й розсудливі люди, тим більше вони бояться цих потрясінь, і вони знають, як каже Паскаль, що насильство й істина — це сили, які не мають жодної дії одна на одну, що істина не керує насильством і що насильство ніколи не може з користю служити істині.
Отже, постійним осяянням нових понять рівним і чистим світлом можна досягти того, що їхня дія на суспільний стан буде нечутливою й лагідною, подібно до сил, які безупинно прагнуть зберегти або впорядкувати різні тіла всесвіту. Поняття, що стосуються суспільної моралі, як за способом їх поширення, так і за способом їх застосування, можуть, без усякого сумніву, справляти найсприятливіший або найзгубніший вплив: отже, слід приступати з особливо суворим методом як до предметів їх дослідження, так і до їх викладу; передусім ці поняття потребують ґрунтовного знайомства з найдрібнішими рисами механізму розумових процесів, пристрастей і всіх особливих обставин, які можуть спотворити або видозмінити їх.
Що ж до підвалин приватної моралі та індивідуального виховання, то вони потребують не меншої дбайливості: адже підстави їх ті самі. Усе, що проливає на них світло, може так само й зміцнити їх. Якщо погляд на безлад, що панує у світі, розбещує або засмучує легковажних і поверхових людей, то більш розсудливе й здорове спостереження доводить уважним людям, що найкоштовніші блага життя здобуваються лише шляхом практичної моралі. Справжнє щастя незмінно становить виняткову долю справжньої чесноти [5], тобто чесноти, керованої мудрістю; бо в просвітленні совісті полягає так само наша потреба, як і наш обов’язок; а без світла розуму чеснота може не лише довести навіть найкращих людей до крайнього ступеня нещастя, а й сама стати джерелом найзгубніших помилок. На щастя, за необхідністю інтереси однієї особи ніколи не можуть бути справді відокремлені від інтересів інших людей: зусилля, спрямовані ними до цієї мети, є ворожими діями проти всіх, які неминуче обернуться, рано чи пізно, на їхнього винуватця [6].
Але особливо під час вивчення людської природи, під час дослідження законів її організації та безпосередніх явищ чуттєвості стає ясним, до якої міри моральність становить її істотну потребу. Негайно стає очевидним, що єдина сторона, з якої можуть безмежно множитися людські насолоди, — це його стосунок до інших людей; що його існування розширюється тією мірою, якою він бере участь у їхніх прагненнях і спонукає їх поділяти свої власні. Дослідження джерела пристрастей, навіть тих, що ведуть його до помилки, з кожним кроком уперед переконує, що для вдосконалення людини досить одного просвітлення її свідомості, і що прагнення до чесноти є найпершою й найнеминучішою властивістю розвиненого розуму. Таким чином, моральні переконання утверджуються на найміцнішій основі, зв’язок між ними та їхнє застосування окреслюються до останнього ступеня очевидності: вигоди не лише для всього суспільства, а й для кожного індивіда, що випливають із його пошани та з його підпорядкування тому способові дії, який становить прямий наслідок цих переконань, можуть бути доведені в певному сенсі з математичною точністю.
Але просвітлення людського розуму ще недостатньо; спосіб дії людини ґрунтується на звичці: отже, вкрай важливо спонукати її набути добрих звичок. Суворі правила, яким намагалися, без ґрунтовних спонукань, підпорядкувати її з дитинства, вона відкидає, щойно стає сама собі керівником. Але правила, визнані розумом, набувають над нею тим більшої влади, чим більше вона піддаватиме їх критичній оцінці; а необхідність їх для її добробуту тим очевиднішою буде для неї, чим довше вона втілюватиме їх у життя. Такою є могутність і такі плоди єдиного доброго виховання.
Поєднати моральність із її дійсними спонуканнями тим необхідніше, що вона становить загальну, щоденну потребу і що жоден інший метод не може надати їй міцніших підвалин. Розсудливі люди завжди дивитимуться поблажливо на випадкові теорії, які також мають на меті вдосконалення й щастя людини. Я не стану тут розглядати ні вигідних, ні незручних сторін жодної з них; безсумнівним є лише те, що не завжди можна розраховувати на їхню підтримку. Окрім розбіжностей між ними, через які їхній вплив є вельми ненадійним і мінливим, для багатьох умів вони цілком недоступні. Набагато більша кількість людей кілька разів у житті переходить від одних переконань до інших і нерідко доходить до того, що байдуже відкидає все; і теперішній час, можливо, видається таким, у який найменше можна сподіватися від таких людей справжньої користі. Але, як би там не було, не може бути поставлена під сумнів необхідність утвердити хитку моральність одних і не допустити людей, які перестали вірити в істину, до безкарного топтання ногами тих чеснот, які ще недавно підтримувалися ними, а тепер стали для них химерами [7].
На щастя, для цього досить розвитку здорового глузду й добрих звичок. Попри окремі помилки й хиби, людина схильна до істини, гонитва за якою становить її найпостійнішу потребу, а досягнення її дарує їй найсолодшу й найглибшу насолоду. Попри часті захоплення сліпими й згубними пристрастями, людина так само схильна й до чесноти: лише чеснота може встановити згоду між нею та суспільством. Без чесноти її серце пожирається ворожими почуттями, її життя спотворюється бурями, а світ для неї наповнений лише ворогами. Звичка до корисної для людей діяльності, до шляхетних і великодушних почуттів, навпаки, укорінює в душі ті самі живі почуття людяності, які доводилося відчути на собі, хай би й трохи, кожному. Поєднуючи всі свої прагнення з теперішньою та майбутньою долею всіх людей, розсудлива людина не лише безмежно розширює своє тісне й минуще існування, а й певною мірою звільняє його з-під влади випадковості; на цій піднесеній точці зору, з якої, з почуттям глибокого співчуття, дивиться вона на людські помилки, що становлять майже єдину причину їхніх страждань, її щастя складають найвишуканіші почуття; їй винятково надано справжні блага людського життя.
Втім, ця праця аж ніяк не має на меті викладати й розвивати ці безсумнівні істини; ще меншою мірою вона претендує на застосування їх до суспільної моралі. Якщо тут і наводяться моральні міркування, то лише стосовно того світла, яке вони можуть запозичити від вивчення фізичних явищ, і саме тому, що вони становлять істотну частину природничої історії людини. Мене запевняли, що деякі люди висловлювали побоювання, ніби ця праця має на меті спростувати або що вона спростує певні вчення й на їхнє місце поставить інші, щодо сутності перших причин; але це неправда, і в це не може повірити людина хоч трохи розсудлива й чесна. Читач не раз помітить упродовж усього твору, що ці причини [першопричини] лежать поза сферою наших досліджень і що вони наче навіки приховані від засобів, якими від народження наділена людина для їхнього пізнання. Ми заявляємо про це тут найпозитивнішим чином; і якби можна було щось сказати про питання, порушувати які ніколи не можна було безкарно, то було б зовсім неважко довести, що вони не можуть бути ані предметом дослідження, ані предметом сумніву, і що неминуче невігластво є єдиним наслідком, до якого мудре користування розумом приводить нас щодо них. Отже, залишмо більш самовпевненим, або, якщо хочете, більш просвітленим умам турботу відшукувати на шляху, який ми визнаємо для себе непрохідним, у чому полягає сутність начала, що оживляє живі тіла: ми розглядатимемо лише явища, в яких виявляються живі сили, явища, що відрізняють їх від інших діяльних сил природи, або умови, які викликають ці явища й певною мірою ніби зливаються з першими причинами, або ж наче безпосередньо підпорядковані законам, що керують їхньою дією.
Тут не знайдуть також і того, що довго називалося метафізикою; ми обмежимося дослідженнями фізіології, спрямованими на часткове вивчення відомого порядку функцій. До Мемуарів, що увійшли до складу цієї праці, я сподівався додати низку дослідів, які стосуються виродження та перетворення тварин і рослин. Я вважав, що ці досліди мають пролити світло на умови, які спричиняють зародження органічних істот. Але майже безперервний розлад мого здоров’я змусив мене перервати заняття й відкласти їх на інший час. Я маю намір повернутися до них, щойно це стане можливим; і якщо здобуті результати виявляться вартими уваги публіки, то я вважатиму за обов’язок подати їй найсумлінніший звіт про факти, які будуть мною помічені [8].
Дозвольте мені публічно висловити щиру вдячність громадянинові Франсуа Тюро за ті турботи, які він узяв на себе під час цього видання щодо виправлення подробиць і яких, можливо, не заслуговувала сама книга. Лише великодушна дружба й любов до науки могли спонукати його взяти на себе цю нудну й копітку працю, так наполегливо ним виконану. Уже знаний, попри свою молодість, працями, що вимагають зрілого розуму й таланту [9], громадянин Тюро серед своїх серйозних занять узяв на себе працю видання мого рукопису. Він виправив у ньому чимало похибок; і якби я міг зібрати його чудові зауваги й скористатися ними, то моя праця могла б набути особливих достоїнств.
Я зобов’язаний також подякою своїм молодим товаришам, громадянам Рішерану й Аліберу, за участь, яку вони взяли в цьому виданні. Я наважуся лише висловити побоювання, щоб їхня ревна любов до успіхів філософії медицини й особлива прихильність до неї, яку, можливо, породила ця любов, не подіяли на них на шкоду строгій думці; до того ж, хто більше за них має право наполегливо триматися раз прийнятої думки? Справді, хіба не вони йдуть попереду вже відомих вихованців, якими пишається Паризька медична школа, і блискучі успіхи яких свідчать однаковою мірою як про чудові методи викладання, що їх застосовують її славетні професори, так і про відмінний дух, яким керується цей прекрасний заклад.
[1] Див. про застосування теорії ймовірності до моральних питань і явищ у творі Кондорсе та у чудовій лекції на ту саму тему мого товариша Лапласа, вміщеній у збірнику Нормальної школи. Дозвольте мені тут згадати, що ця школа, в якій одночасно слухали Лагранж, Лаплас, Бертолле, Монж, Гара, Вольней, Гаюї та ін., була надзвичайним явищем у час свого заснування і має становити епоху в історії наук.
[2] Гара у своїх прекрасних і красномовних лекціях, записаних стенографами Нормальних шкіл, обіцяв докладний виклад усієї філософської системи; на жаль, ці лекції становлять усе, що публіка знає з його праці; здається, що ця праця так і не була ніколи завершена. «Основи ідеології» мого товариша Трасі становлять єдиний цілком завершений твір на цю тему. Дежерандо найдетальнішим чином дослідив одне окреме питання. Лароміґ’є поставив кілька питань із більшою точністю, ніж це робилося до нього вже самим лише визначенням деяких слів. Ланселін видав першу половину твору, що подає найголовніші засади науки з кількох нових точок зору. Жакмон припускає ще ширший план і т. д. Я вважаю, що маю до всіх цих уже відомих імен додати ім’я громадянина Мен-Бірана, прекрасний мемуар якого «Про звичку» нещодавно був увінчаний Національним інститутом.
[3] Я відношу симпатію й антипатію до однієї й тієї самої причини. Справді, вони залежать лише від однієї, і підпорядковані одним і тим самим законам.
[4] У ту мить, коли я виправляв цей аркуш і параграф, я дізнався про смерть громадянина Біша: ця сумна й несподівана подія викликає в мені почуття глибокого жалю, яке я не можу не висловити в цьому випадку.
[5] Звісно, і доброчесна людина може бути нещасною; але вона була б іще нещаснішою без допомоги доброчесності; лише вона одна втішає в усіх бідах і надає ціну щастю в людській долі.
[6] Якби шахраї, казав мудрий Франклін, мали уявлення про всі вигоди, які дає доброчесність, вони були б доброчесними людьми шляхом шахрайства.
[7] Із мислителів, які обґрунтовували моральність на постійній потребі загального добробуту для кожної людини й доводили, що впродовж усього життя поведінка щасливих людей цілком подібна до поведінки доброчесних людей, слід особливо назвати Вольнея та Сен-Ламбера. Вольней вирізнявся ширшим, сильнішим, звичнішим до глибокого аналізу розумом і до того ж володів твердішим та оригінальнішим способом викладу, що справляє незабутнє враження. Сен-Ламбер був легшим, витонченішим письменником, тоншим спостерігачем, твір якого, супроводжуваний поясненнями й найвдалішими прикладами, підтверджує, можливо, ще більше слушність розкритих ним істин і корисних правил, які він виводить для нашої поведінки. І той, і той заслуговують на вдячність справжніх друзів людства.
[8] Від часу першого видання цього твору пан Фрей, військовий комісар, повідомив мені низку прекрасних дослідів, здійснених ним із того самого питання. Я матиму нагоду говорити про них в іншому місці.
[9] Саме двома чудовими перекладами: «Гермеса» — Гарріса і «Життям Лоренцо Медічі», цінного твору Роско, особливо ж передмовою та важливими заувагами, якими він супроводив перший і які, певною мірою, становлять самостійний твір.