Наступною після «Фінікіянок» п’єсою в репертуарі Евріпіда, що зберігся до наших днів, є п’єса «Орест», поставлена 408 року до н. е. Із усіх збережених п’єс ця трагедія — остання, про яку ми достеменно знаємо, що її було випущено самим автором ще за його життя. Була, звісно, сатирівська драма «Кіклоп», але вона вийшла невідомо коли, та й жанрово стоїть осібно, тож розглянемо її вже наприкінці. Усі інші п’єси Евріпіда, з великою часткою ймовірності, вийшли вже посмертно, оскільки 407 (як варіант іноді вважають 405) року до н. е. Евріпід помер. «Орест» розвиває тему міфу про Пелопідів. Це своєрідне продовження п’єси «Електра», написаної приблизно п’ятьма роками раніше. Дія відбувається в Аргосі, за кілька днів після того, як Орест убив свою матір. Заголовний герой страждає через муки сумління, а мешканці міста хочуть засудити його до смерті. Тим часом до Аргоса прибувають Єлена й Менелай. Останній обіцяє небожеві підтримку, але в вирішальний момент не надає її через позицію Тіндарея, який пригрозив йому позбавленням прав на спартанський престол. Унаслідок цього і Ореста, і Електру засуджують до смерті. Діти Агамемнона вирішують убити Єлену й захопити в заручниці її дочку Герміону, щоб помститися Менелаю та спробувати врятуватися. Але в вирішальний момент втручається Аполлон, який перетворює Єлену на зорю і провіщає Орестові, що того виправдає афінський Ареопаг і він одружиться з Герміоною.
Серед інших трагедій «Орест» вирізняється підвищеною увагою автора до музичного боку виконання: як зазначали античні коментатори, не лише у великій арії фригійця, а й у хорових партіях добір слів значною мірою підпорядковано мелодійному рисунку. Підтвердженням цьому є також знайдений наприкінці XIX століття папірусний фрагмент, забезпечений нотними знаками й позначками для виконавців. Антикознавці констатують, що в «Оресті» Евріпід відступає від міфологічної традиції й пропонує власну версію подій, незвичну для античності. Головного героя судить не Ареопаг, а народні збори Аргоса, матереубивство трактується як безглуздий учинок, скоєний за наказом злого бога. Убивши матір, Орест виявляється здатним і на інші жорстокості з так само сумнівною мотивацією: він намагається вбити тітку, оголосивши її винною в розв’язанні Троянської війни, і погрожує вбити юну двоюрідну сестру, розраховуючи таким чином урятувати своє життя. Його друг Пілад теж змальований як радше негативний персонаж — «мовчун злий і обережний», сп’янілий кров’ю. Отже, у трагедії відбуваються дегероїзація і навіть знеосмислення міфу. І після всіх злочинів той самий Аполлон знаходить усьому виправдання. Гіршої образи для Аполлона й уявити неможливо.
Суперечка про кровну помсту
П’єса починається з моменту завершення «Електри»: ми слухаємо довгий монолог Електри, яка переказує сюжет усього циклу про Пелопідів, починаючи з далекої історії братів Фієста й Атрея та з заснування самого роду Атрідів. Після вбивства своєї матері головні герої затрималися в Аргосі, де за скоєний злочин їм тепер загрожує побиття камінням. По суті, вони опинилися під арештом і чекають загальнонародного голосування щодо їхньої страти. Орест у цій п’єсі перебуває ще в глибшій жалобі за матір’ю, ніж у п’єсі «Електра». Він нічого не їсть, ні з ким не розмовляє й лише забився в свій куток, заливаючись сльозами та періодично переживаючи галюцинації про Ериній, що його переслідують. Менш ніж за тиждень повної бездіяльності Орест атрофувався настільки, що вже не здатен стояти на ногах без сторонньої допомоги. Його змальовують майже як інваліда, який зійшов із глузду, б’ється в припадках і пускає піну з рота, і лише зрідка він приходить до тями, щоб вести осмислені діалоги для руху сюжету. Приблизно таку саму картину ми бачили в п’єсі «Іфігенія в Тавриді», тобто Евріпід знову намагається сказати, що переслідування Ериній було всього-на-всього муками сумління та психологічним ефектом. Навіть сам Орест називає свій стан звичайними муками сумління. Коли він знову бачить галюцинації, поруч із ним перебуває Електра, яка заспокоює його словами й намагається стримувати силою, замінюючи цим гамівну сорочку. Її ставлення до Ореста подається виключно як догляд за хворою людиною, і робиться це, очевидно, навмисно, щоб показати публіці недовіру автора до казкової складової міфів і щоб дегероїзувати страждання Ореста. Немає ніяких Ериній, є лише його нечиста душа.
Саме в цей час із троянського походу та пригод у Єгипті до міста прибувають Менелай і Єлена. Тепер вони мають зайнятися похованням Клітемнестри як найближчі її родичі, не рахуючи злочинців. Сама Єлена, що особливо підкреслюється в п’єсі, не хоче брати на себе цю участь публічно, оскільки соромиться співгромадян, а тому, не зумівши перекласти свої обов’язки на Електру, обрядовою частиною похорону зайнялася дочка Єлени, Герміона. Навіть Орест, нарешті опритомнівши й дізнавшись про прибуття Менелая, першим же ділом кидає репліку з осудом Єлени. У наступних сценах Єлену жорстко засудить навіть її рідний батько. У цій п’єсі Евріпід підіграє загальнонародному осудові Єлени як падшої жінки. Ця тема буквально пронизує всю п’єсу.
Про всю цю ситуацію Менелай дізнається ще до прибуття в місто, але Орест розповідає йому версію від першої особи. Він глибоко кається у скоєному й просить про допомогу. Менелай, по суті, навіть згоден допомогти синові свого улюбленого брата й близького товариша, хоч і засуджує вбивство Клітемнестри. Але раптом до них приходить батько вбитої, спартанець Тіндар. Відразу стає очевидно, що Тіндар налаштований до Ореста максимально ворожо, і він тут же намагається налаштувати проти нього Менелая. Суперечка між Тіндаром і Менелаєм перетворюється на філософську суперечку про верховенство права. Менелай вважає, що закон створений лише для дурних і низьких людей, «для мудреця все, що велять, — окови». Менелай тут говорить як анархіст, і водночас як крайній аристократ. Його аргументація відсилає нас до філософії так званих «молодших софістів» і постає з італійської гілки софістики, найяскравішим виразником якої був Антифонт. На відміну від Менелая, Тіндар відстоює необхідність дотримуватися закону. Він визнає, що його дочка вчинила страшний злочин, убивши Агамемнона, але якби Орест переслідував її за законом, змусив постати перед судом і вигнав би її з міста — це було б дуже добре, і тоді Тіндар сам визнав би дочку винною. Але замість цього Орест порушив усі можливі закони, і тому його вчинок анітрохи не кращий за вчинок Клітемнестри. І навіть гірший, адже він убив близького родича, тоді як чоловік і жінка — кровно чужі одне одному люди. Ба більше, Тіндар використовує образ нескінченного ланцюга ненависті, він нагадує про принцип кровної помсти, який у Греції вже перестали практикувати саме через його шкідливі наслідки. Адже якщо ніхто не зупиниться одразу, то обидві сторони «мститимуться» доти, доки весь рід однієї зі сторін не припинить існування. За ідеєю Тіндар мав би тепер помститися Орестові, а Електра — помститися Тіндарові вже за свого брата і т. д., що потенційно може перейти до наступних поколінь. Чому діти й онуки Ореста мають страждати від дітей і онуків Тіндара, якщо їхні нащадки аж ніяк не пов’язані з гріхами своїх предків?
Але Орест, який, здавалося б, був жахливо пригнічений і зломлений, раптом починає люто сперечатися й захищатися! Водночас він вважає себе і злочинцем, і героєм. Він не визнає своєї помилки й каже, що в нього не було жодного іншого вибору. Помститися за батька він був зобов’язаний, і так само він зобов’язаний мучитися за вбивство матері. Варіанта без помсти й бути не могло — така доля. Орест мислить і діє як детермініст. Цілком розумні аргументи Тіндара він відкидає з порога, і Орест миттю перетворюється на справді негативного персонажа. Орест навіть звинувачує в усьому Тіндара, оскільки саме він породив Єлену, причину всіх бід Греції, і не менш порочну Клітемнестру. На противагу цим жінкам він наводить приклад стосунків Пенелопи й Одіссея, мовляв, якби всі жінки були такими, як Пенелопа, то й проблем би не було. Отже, всю провину Орест перекладає на жінок, і в цьому йому ще й підспівує хор:
Так, жінки — перешкода, і чоловіки
Через них серед своїх бід ще нещасніші.
Не зовсім ясно, чи сам автор підтримує цю позицію, чи ні, але підстави для висновків про жінконенависництво Евріпіда лише зміцнюються. Орест вважає, що його, навпаки, мають благословляти й хвалити за героїчний учинок, і взагалі він уже хоча б тому має бути виправданий, що виконував волю Аполлона. Якщо його за цю боговгодну справу вб’ють, і якщо сам Аполлон його не захистить, то це буде ударом по всій релігії Греції, але в будь-якому разі Орест чистий від злочину й страждає несправедливо.
Справжнє джерело влади — народ
Само собою, Тіндар не оцінив промов Ореста й лише ще дужче розлютився. Якщо раніше він думав просто обійти цю проблему стороною й надати все волі народу, якою б вона не була, то тепер він вирушив активно агітувати за страту Ореста й Електри, і при цьому особливо наголошує на провині Електри як «мозку» та «натхненниці» всієї операції. Але що найгірше, він поставив Менелаєві ультиматум, і якщо той вирішить втрутитися й захищатиме Ореста, то за це буде позбавлений царства. Ця погроза зумовлює всі подальші події. Очевидно, що Менелай не збирається втрачати владу. Орест зрозумів це й, ще не встигнувши почути вердикт, почав тиснути на жалість усіма доступними йому засобами. Але Менелай раптом вмикає режим «філософа»:
Мені твоя голова, Оресте, священна,
Від мук рятувати тебе — мій солодкий обов’язок,
О, чоловіче, коли боги силу дали
Йому, родині він зобов’язаний допомагати.
Ризикуючи сам, він має
Знищувати її ворогів. Але чи справді сила
Від бога мені дана? Союзних військ
Із мною немає — з тисячі блукань
Я зберіг жменьку нікчемних друзів,
І ти хочеш, щоб Пеласгів Аргос
Я в відкритому бою переміг.
Менелай пропонує допомогу суто дипломатичну: він думає поговорити з Тіндаром, щоб той змінив гнів на милість; але в відкритій битві брати участі не збирається. Його промова особливо цікава тим, як він, могутній цар, боїться народного гніву. Розлюченому народові ніхто не здолає, і тут треба лише перечекати, доки він охолоне, після чого «мгновенья не теряй, и можешь тотчас с народа взять что хочешь, без труда». Але що найцікавіше, Менелай виявляє свій прагматизм навіть у важливіших речах і сумнівається, що влада дається царям від бога! «И мудрый — раб судьбы, коль это нужно», — підсумовує Менелай, радячи не ризикувати намарне. Звісно, Орест не вірить у успіх Менелая й готовий проклинати його на всі лади за таку очевидну зраду. Із друзів у нього лишається тільки Пілад. Але й у Пілада виникли свої проблеми. Довідавшись, що він замішаний у злочині, батько Пілада в люті, і вдома його теж чекають суд і посоромлення, хоч, може, й не таке страшне. Сам Пілад не хоче кидати Ореста напризволяще й вирішує якось йому допомогти. Із усіх небагатьох варіантів, які в них були, перебуваючи в умовах неможливості втекти з міста, вони вирушили до могили Агамемнона, щоб там спробувати захистити свою правоту й спробувати, якщо вже не переконати народ, то бодай не померти боягузами. Пілад тут постає зразковим другом, і автор радить усім і кожному завести собі таких самих друзів, навіть вірніших за кровних родичів.
Але таке рішення друзів ні до чого не призвело, і народ проголосував за страту. Сцена голосування при цьому дуже показова. Перед ухваленням рішення на сцені виступали оратори з різними пропозиціями. Спочатку очевидно, що юрба схилялася до компромісного рішення — лише вигнати Ореста з міста. Але захисник Ореста гидував уживати «двоякі промови» софістів, і тому не надто досяг успіху. Натомість цим не гидував оратор від Тіндара, який запропонував смертну кару. У цей момент, для посилення контрасту, проти софіста виступив звичайний землероб, який запропонував нагородити Ореста за те, що той не побоявся захистити патріархальний лад. Сам статус захисника, як простого трудівника з народу, подано так, щоб лише підсилити слушність його слів. І тут створюється враження, що сам Евріпід підтримує цю думку й навіть вважає образ такого трудівника (цілком співзвучний із улюбленим образом консерваторів на кшталт Платона і Ксенофонта) дуже приємним. На думку землероба й самого Ореста, якщо переможе софіст, то подальша страта нібито призведе до катастрофи всегрецького масштабу, і станеться це буквально тому, що жінки вийдуть з-під контролю й зроблять чоловіків своїми рабами. Але все-таки переміг софіст, і своїми хитрощами, а головне — апелюванням до кривавої спраги юрби, зумів переконати народ проголосувати за страту.
Насильство породжує насильство
Опинившись уже зовсім у безвихідному становищі, Електра впадає в істерику. Що характерно, перше, що робить Орест, — пропонує прийняти долю такою, якою вона є, і виявити стійкість духу. Тобто він чинить за поняттями «чоловічої честі», які повністю збігаються з філософським стоїцизмом. Електра ж, як жінка, явно не може собі такого дозволити, і тому вона скаженіє, виявляє в усій красі те саме «життєлюбство», яке так засуджує Евріпід у більшості своїх трагедій. Але виходу немає, тому Електра змиряється й сподівається покінчити життя самогубством разом з Орестом. Відбувається навіть трохи дивна сцена, в якій Орест каже: «Чого ж стидатися? Груди сестри… тебе пестячи, з жоною я прощаюся і дітьми». І ось, здавалося б, усе: герої нарешті здалися. Але, дивлячись на все це, Пілад не витримав і запропонував їм інший варіант. Він пропонує забрати із собою в могилу ще Менелая й Олену. Це аж ніяк не допоможе їм урятуватися, і тому план виглядає як божевільне прагнення помсти. Те саме, яке до цього пропагував Орест, і яке, з іронії долі, використав «софіст» у своїх доводах на суді. Пілад не боїться фригійської охорони Олени, адже вони не греки, а «раб проти вільного — ніщо». Та й узагалі герої постають як суцільні шовіністи. Але Електра знаходить іще один варіант. Вона пам’ятає, що здійснювати жертви до могили Клітемнестри відправили Герміону, дочку Олени. За новим планом герої мають узяти її в заручниці, щоб виміняти собі звільнення, але чомусь при цьому вони все-таки вирішили вбити Олену, вважаючи, що це діло богові приємне й на радість усій Греції. Герміона має виступити просто як запобіжник від помсти Менелая. Якщо все вдасться — вони зможуть урятуватися, а якщо ні, то вб’ють ще й Герміону й загинуть, б’ючись. Варіант використати заручницю, нікого при цьому не вбиваючи, навіть не розглядається. І ось план починає здійснюватися. Електра стоїть на чатах, і коли здалеку вона чує крики Олени, то одразу вирішує, що вбивство вдалося:
Бийте, губіть, разіть!
Меч дволезий
У тіло її поринайте.
Чоловіка, батька зганьбила,
Греків губила
Там, біля безодні Скамандра,
Де від залізних стріл
Сльози народжували сльози…
Речі Електри стають дедалі злішими, цинічнішими й жорстокішими. Герміону вона розглядає, як мисливець свою здобич. Кровожерливість усіх наступних сцен і промов усіх трьох персонажів зростає в геометричній прогресії. Складається враження, що це не антична драма, а пригодницький роман про злочинців. Але в ключовий момент, коли Орест уже мав заколоти Єлену, вона раптом випарувалася. Якась магія перенесла її на небеса й зробила зіркою, тобто богинею. Важко сказати, чи вважається це метафоричною смертю, але за логікою п’єси це не смерть, а підвищення в ранзі. Щоправда, від крові відкараскатися не вдалося, і в бою полягло чимало фригійських охоронців Єлени, а шум бою привернув навіть Менелая, який уже мчить із загоном солдатів. Орест, Пілад і Електра зачиняються в домі Агамемнона із заручницею й починають вести переговори. Під час перепалки й торгу за Герміону план заходить у глухий кут, і Орест уже має намір убити Герміону, попутно спаливши весь дім разом із собою. Менелай явно вирішив брати будівлю штурмом. Здавалося, це цілковитий провал, і зовсім скажені злочинці нарешті будуть покарані. Але раптом з’являється бог Аполлон, щоб зупинити Менелая й урятувати героїв. Рішення Аполлона виглядає не краще, ніж його початкове рішення щодо вбивства Клітемнестри. Він пропонує одружити Пілада з Електрою, а Ореста з Герміоною. Так, із тією самою, яку він просто зараз тримає в руках із ножем біля горла. Менелаю ж пропонують просто знайти нову дружину й вирушити правити своєю Спартою. А за рік, виправданий на суді в Афінах, Орест має повернутися в Аргос і стати новим царем. Єлена тепер стане богом-покровителем мореплавців, тож постфактум вона все ж виправдана.
Аполлон вважає, що Орест не злочинець, оскільки виконував його доручення. Щоправда, як нам тепер розбачити все те, що він учинив у гніві згодом, залишається загадкою. Очевидно, що така кінцівка має лише привести сюжет п’єси у відповідність до всім відомої історії, де Орест усе ж вирушив до Афін і т. д. Але за логікою самої п’єси він став злочинцем і мав цілком заслужено померти. Очевидно, саме це й намагається сказати Евріпід. Він виступає проти помсти, навіть якщо помста має праведні підстави. Він вважає, що Орест учинив правильно, і тому навіть доброчесний трудівник стає на його захист, але все ж верховенство права важливіше, ніж навіть особиста правота. У цьому й полягає головний філософський сенс цієї драми. Можливо, одним із найважливіших моментів п’єси є завершальні заяви Аполлона про те, що Мир слід шанувати більше, ніж усі інші цінності. Орест найкраще втілює цей мотив, зберігаючи життя одному зі стражників-фригійців, доводячи, що краса життя виходить за межі культурних кордонів, байдуже, раб це чи вільна людина. До того ж благання фригійця про пощаду було єдиним успішним благанням у п’єсі.