Афінська софістика в подальшому: Антіфонт
Поряд з Протагором та Продіком в афінській софістиці досить сильно відзначився філософ Антіфонт (479-409 до н.е.); багато в чому це так завдяки відносно непоганому збереженню уривків з його творів. Будучи майже ровесником Протагора, він чудово вписується в той самий ідейний контекст; але водночас на нього вже найсильнішим чином впливає філософія елейської школи. Вплив елеатів у його творах простежується навіть сильніше, ніж в збережених уривках про будь-якого іншого софіста родом із Італії. У якомусь сенсі він є яскравим синтезом найкращих місць одночасно з обох традицій софістики. Нам відомо, що Антіфонт жив в Афінах в останні два десятиліття V ст. до н.е., він був одним зі старших софістів, сучасником і опонентом Сократа. Із творів, авторство яких приписують Антіфонту, відомі такі: “Істина” , “Про однодумність” , “Промова про державу” , “Тлумачення сновидінь” – усі вони втрачені й дійшли фрагментарно.
Саме перед Антіфонтом ми зобов’язані знанням про софістичну теорію держави і права. Антіфонт радикалізує антитезу “природи” і “закону“, стверджуючи в термінах елеатів, що природа – це істина, а державне право – думка, і що одне майже завжди антитетичне іншому. Необхідно, вважає він, слідувати природному закону, навіть порушуючи людський, якщо це необхідно і не загрожує покаранням. Ідею рівності Антіфонт додатково підсилює:
Ми захоплюємося і шануємо тих, хто благородний від народження, але тих, хто неясного походження, ми не поважаємо, не шануємо, ставлячись до останніх як до варварів, але ж за природою ми всі абсолютно рівні, і греки, і варвари.
Цікавим є також один зі способів доказу відмінності “природи” та “мистецтва”; Антіфонт говорив, що “якби хто небудь закопав у землю ліжко, і гниття пробудило б життя в ньому, то було б уже не ложе, а дерево”.
Але на цій відмінності “істини” та “думки” – вплив елейської школи на Антіфонта не закінчується. Сама назва його головного твору “Істина”, звучить як відсилання на Парменіда. У нас є ціла цитата з цієї книги, яка звучить так:
“Для розуму все є єдине. Зрозумівши це, ти знатимеш, що для нього, розуму, не існує нічого одиничного: ніщо з того, що бачать очима, наскільки може простягатися зір, і з того, що пізнають думкою, наскільки може простягатися пізнання, не є одиничним”.
Розум (або Бог) для нього “нічого не потребує, і нічого ні від кого не приймає, він нескінченний і не відає потреби”. Антіфонт наводить типові докази неможливості “небуття”; наполягає на важливості розуму, як “провідного” начала в людині і т.д.
Він навіть увійшов в історію як віщун, хоча християнські апологети (Оріген) вважали його тим, хто заперечував при цьому божественне “провидіння”, а його пророцтва сучасники вважали просто “розумними припущеннями”, ніяк не пов’язаними з концепцією долі. Тож синтез двох напрямів у Антіфонта дуже складний, але одна з найкращих речей, які дійшли до нас від Антіфонта, це ледь не перше уявлення про час, як поняття, що не має субстанціональної сутності:
Час є наша думка або міра, а не сутність.
До всього іншого, Антіфонт також був відомий як геометр, який намагається вирішити проблему квадратури кола. Математиком, який намагався розв’язати квадратуру кола і обчислити число Пі точно таким самим методом, як і Антіфонт, – був Брісон Гераклейський. Як одне з низки свідчень такого типу, зазначимо, що Брісон звинувачував Платона в плагіаті (нібито Платон використовував ідеї Брісона у своїх діалогах).
Отже, оскільки важливість Антіфонта для розуміння філософії Протагора, Продіка і Демокріта надзвичайно велика, то в цій статті ми процитуємо все, що до нас дійшло з його спадщини, і почнемо ми з великих фрагментів “Оксірінхських папірусів”.
Фрагмент А, говорить:
Справедливість полягає в тому, щоб не порушувати закони держави, в якій перебуваєш громадянином. Так, людина буде отримувати для себе найбільше користі із застосування справедливості, якщо вона в присутності свідків буде дотримуватися законів, високо їх шануючи, а залишаючись наодинці без свідків, буде слідувати законам природи. Адже приписи законів довільні і штучні, веління ж природи необхідні. І понад те приписи законів суть результат угоди, договору людей, а не породження природи, які виникли самі собою, напроти веління природи суть самопороджені вроджені начала, а не продукт угоди людей між собою. Отже, той, хто порушує закони, якщо це залишиться таємним від інших учасників угоди, вільний від ганьби і покарання; якщо ж його протизаконний вчинок відкривається, то його спіткає ганьба і кара. Але якщо хто-небудь спробує насильно порушити що-небудь із вкорінених у самій природі вимог, йдучи проти природної можливості, то якщо це і залишається прихованим від усіх людей, лихо від цього для нього самого буде анітрохи не меншим і анітрохи не більшим, ніж у тому разі, якщо це всі побачать. Бо в цьому випадку шкода заподіюється не внаслідок думки людей, але воістину. Взагалі ж розгляд цих питань приводить до висновку, що багато приписів, які визнаються справедливими за законом, ворожі природі людини. І справді, встановлені закони щодо очей, що їм слід бачити і чого не слід; і для вух, що їм слід чути і чого не слід; і для язика, що йому слід говорити і чого не слід; і щодо рук, що їм слід робити і чого не слід; і для ніг, куди їм слід іти і куди не слід; і для думки, на що їй слід спрямуватися і на що не слід. Отже, природі анітрохи не більш споріднене і анітрохи не більш підходяще як те, від чого закони відвертають людей, так і те, до чого вони їх спонукають. З іншого боку, життя і смерть однаково є справою природи, і, однак, життя належить до числа того, що корисно для людей, смерть же до того, що не корисно.
Що ж стосується корисних речей, то ті з них, які встановлені як корисні за законами, суть кайдани для людської природи; ті ж, які визначені природою, приносять людині свободу. Таким чином невірно, принаймні з погляду правильного погляду на речі, ніби речі, що заподіюють страждання, надають природі більше користі, ніж ті, що приносять радість. Так само було б неправильно вважати, що те, що спричиняє прикрість, буде корисніше, ніж те, що заподіює задоволення. Бо те, що воістину корисно, не повинно шкодити, але повинно допомагати. Тому те з цього, що корисно за природою … (пропуск) … Згідно з законом справедливі й ті люди, хто захищається проти спричинюваної ними несправедливості а самі не починають діяти, відплачуючи злом за зло; так само ті, хто чинить добре по відношенню до своїх батьків, хоч би ті й були поганими, так само і ті, хто, даючи іншим звинувачувати, сам не звинувачує протилежну сторону. Серед перелічених вище вчинків, мабуть, можна знайти чимало ворожих природі. У цих то вчинках полягає причина того, що люди страждають більше, коли можна було б менше страждати, і відчувають менше задоволень, коли можна було б більше насолоджуватися, і почуваються нещасними, коли можна не бути такими. Отже, якби тим, хто дотримується таких поглядів (тобто пасивного способу мислення), було б надано будь-яку підтримку з боку законів, а тим, хто не приймає таких поглядів, але дотримується протилежних поглядів, заподіювали б узаконену шкоду, то тоді покірність законам була б не марною. Нині ж стан речей виявляється таким, що тим, хто дотримується такого роду поглядів (тобто пасивних), право, що випливає із закону, недостатньо допомагає. По-перше, нинішній стан речей допускає, щоб скривджений страждав і кривдник чинив несправедливість. І аж до теперішнього часу право не перешкоджало ні скривдженому терпіти несправедливість, ні кривднику чинити несправедливість. І навіть у разі перенесення справи до суду, у потерпілого немає ніякої особливої переваги перед тим, хто заподіяв йому образу. Бо він повинен переконати суддів, наділених правом карати, що він зазнав несправедливості. Тільки таким чином він може домагатися можливості отримати задоволення. Але ці ж самі засоби залишаються в розпорядженні також у того, хто вчинив несправедливість, якщо він хоче заперечувати …(пропуск)… успіх же залежить від того, наскільки саме сильний дар переконання в того, хто звинувачує, у потерпілого, та в того, хто заподіяв несправедливість, бо перемога на суді дістається і за допомогою промов, і …
Фрагмент B:
Тих, які походять від знатних батьків, ми поважаємо і шануємо, тих же, які не зі знатного дому, ми не поважаємо, не шануємо, ставлячись до останніх як до варварів, але ж за природою ми всі абсолютно рівні, і греки, і варвари. Тут доречно звернути увагу на те, що у всіх людей потреби від природи однакові. Придбати те, що стосується задоволення цих потреб, можливо всім, і в усьому цьому ніякий варвар і ніякий еллін не відрізняється від нас. І справді, ми всі однаково дихаємо повітрям через рот і ніс, і їмо ми всі однаково за допомогою рук …
Що ми побачили в цих уривках?
- Софіст закликає керуватися законністю і підкорятися державі (це ми бачили ще й у Протагора).
- Критерій корисності прямо пов’язаний із критерієм задоволення і страждання (це ми також бачили ще у Протагора).
- Постулюється теорія суспільного договору.
- Постулюється ворожість аристократам і рівність усіх людей, включно з “варварами”.
- Рівність виникає із самої нашої природи, а наша природа – диктує прагнення до задоволення, і як наслідок до щастя і до свободи.
- Усе інше, за межами свободи і щастя – суспільні умовності, тому до них можна застосувати релятивізм, але критерій залишається незмінним, і він визначений самою природою.
Найімовірніше, з усім цим також були згодні Протагор і Продік; але що явно впадає в око, то це надзвичайна схожість цих ідей з пізнішою філософією Арістіппа, і ще більше – Епікура (особливо якщо скласти це разом з уривками Продіка та Протагора).
Трактат “Про однодумність”
До нас також дійшла назва книги Антіфонта “Про однодумність” з деякими уривками з неї. Вона узгоджується з назвою книг Протагора, з інтересом софістів до питань державності, а також відмінно перегукується з початком вищенаведеного “Фрагмента А”. Філострат у своїй книзі “Життя софістів” називає цей твір найкращим твором Антіфонта. Отже, що говориться в загальних рисах із цього уривка:
“Однодумність, як показує сама назва, містить у собі спільність і єднання людей однакового способу мислення. Виходячи з цього значення, це поняття поширюється на міста і всі будинки – як загальні, так і приватні – воно поширюється однаково на всі творіння і всі пологи, загальні й окремі. І ще воно охоплює узгоджений погляд на речі кожної окремої людини стосовно самої себе. А саме, якщо хто-небудь керується єдиною думкою і єдиним переконанням, то у нього в наявності узгодженість у ставленні до самого себе. Навпаки, той, хто вагається між двома думками щодо самого себе і тримається неоднакових суджень, той перебуває в незгоді з самим собою. Перший, який перебуває завжди при тій же самій думці, сповнений однодумності. Непостійний же у своїх думках, що несеться то однією, то іншою думкою, мінливий і перебуває у ворожнечі із самим собою”.
Цілком очікувано для софіста, Антифонт виявляється догматиком, який вважає “подвійні промови” суто риторичним прийомом, що не впливає на його власну усталену думку. Звідси ми бачимо ще більшу схожість із майбутньою “догматичною” філософією Епікура, яка до того ж через “однодумність” постулювала власне саму необхідність “спільноти друзів” в Афінському Саду. Але однодумність трактується не тільки так, а ще як міцне ідеологічне об’єднання громадян, що робить державу стійкою і міцною. У такому сенсі трактують однодумність Демокріт та Сократ (у Ксенофонта, тобто скоріше цей останній, а не сам Сократ), але це трактування в такому ж формулюванні трапляється в інших софістів (напр., Анонім Ямвліха), і чудово збігається з інтересами “афінської” софістики. Найімовірніше, Сократ просто запозичує вже й без того розхожі промови про державу (і, до речі, робить із цієї промови зовсім інші висновки про божественну природу законів).
З цього ж твору до нас дійшла цікава цитата Антіфонта, яка говорить: “Людина стверджує, що з усіх тварин вона найбільш богоподібна”. Це явний випад у бік Сократа; але цікаво те, що тут через іронію вже спокійнісінько мається на увазі, що людина це лише вид тварини. Тут ми знаходимо величезне міркування про турботи, пов’язані зі шлюбом (звідки можна вивести негативну думку з цього питання в Демокріта й Епікура). Тут же ми знайдемо й твердження про те, що ціле життя подібне до одного дня (дослівно таку саму думку можна знайти в Епікура), або що життя в нас одне і не можна в ньому нічого переграти наново. Та на цьому схожі уривки не закінчуються, можна знайти й такі:
“Деякі люди трудяться, збирають заощадження, не знають відпочинку і, якщо їм вдається додати скільки-небудь до своїх статків, радіють, наскільки тільки може людина радіти. Якщо ж їм доводиться скільки-небудь брати із заощаджень і витрачати, то вони сумують так, наче вирізали б у них шматки м’яса”.
“Деякі люди не живуть своїм справжнім життям, але з великою ретельністю збирають кошти, начебто їм належало прожити ще якесь друге життя, не справжнє. А тим часом час, що залишається, минає”.
Що найцікавіше, ці уривки не просто повторюють етичні мотиви Епікура, а й ідеально накладаються на софістичний твір “Анонім Ямвліха“, який, крім іншого, розписує переваги грошового кредиту, шкоду від заощаджень “під подушку” та важливість циркуляції грошей для функціонування економіки. Крім цих уривків Антіфонт навіть залишив цілу дидактичну притчу про те, як шкідливо заощаджувати і як важливо не просто витрачати, а ще й давати в борг під відсоток. Але цю притчу цілком наводити вже не будемо; замість неї краще розповісти про те, що може викликати питання про “натуралізм” Антіфонта. Так, наприклад, можна вирішити, що Антіфонт не вважає поганим, якщо ти непомітно для сусідів вчиняєш тяжкі злочини. Антіфонт вирішує цю проблему знову в епікурейському стилі:
“Хто йде до свого ближнього, щоб заподіяти йому зло, і при цьому боїться, що він не досягне того, чого хоче, але що помилково станеться те, чого він не хоче, той буде діяти обачно. Бо в той час, як він збирається діяти, багато разів його думка відвертається від цих намірів. Адже те, що сталося, не можна змінити, що ж стосується майбутнього, то можливо, що цього й не буде. Але хто думає, що він може заподіяти зло своїм ближнім, і при цьому сам не зазнати зла, той не розумний. Надії не завжди благо. Бо багато подібних надій втягували людей у невиправні лиха, а те зло, яке вони думали заподіяти ближнім, їм самим довелося зазнати. Про розсудливість же людини ніхто не може судити більш правильно, ніж той, хто в змозі, пригнічуючи задоволення даного моменту, панувати над собою і перемагати самого себе. Але хто хоче віддаватися задоволенням даного моменту, той хоче гіршого замість кращого”.
Тож потрібно іноді все ж таки поступатися задоволенням, щоб не зазнати великих страждань; і навпаки, іноді допускати страждання (наприклад, та сама праця), щоб набути більше задоволень у довгостроковій перспективі. Але крім звинувачення в захисті маніяків, Антіфонта також часто вважають анархістом. Це випливає з його концепції про відмінність “природи” та “закону”. Тільки як ми вже бачили вище, він не заперечує закони, але лише натякає, що незважаючи на їхню корисність і необхідність їх дотримуватися – самі вони вкрай умовні. Та якщо недостатньо всього вже сказаного, то є такий вислів самого Антіфонта:
“Немає нічого гіршого для людей, ніж анархія (безначальність). З огляду на це переконання люди, які жили раніше, привчали своїх дітей від самого початку коритися і виконувати накази, щоб, коли вони змужніють, їм не доводилося дуже змінюватися і у зв’язку з цим відчувати сильне потрясіння”.
Цей уривок зачіпає також питання виховання людей, яке Антіфонт дуже звеличує, у класичному софістичному дусі. Він вважає також, що “з ким хто проводить найбільшу частину дня, таким за характером необхідно стає і він сам”. І на цю тему від нього залишився ще один великий фрагмент:
“Я думаю, що найважливіше в житті людей є виховання. Справді, якщо поклали правильний початок якій би то не було справі, то ймовірно, що і кінець її буде правильний”.
З уривка про злочинця ми бачили, що Антифонт допускає “ймовірність” у майбутньому, якусь частку свободи. Та й в іншому софістичному контексті свобода має велике значення. У зв’язку з цим він висловлює цікавий концепт моральності:
“Не той непорочний, хто ніколи нічого ганебного або поганого не побажав і ніколи не стикався з ними. Бо йому не надавалася можливість, перемігши самого себе, показати себе на ділі моральним”.
Варто тепер знову згадати тут софіста Лікофрона, що жив вже в наступному поколінні (дуже приблизно 420-360 до н.е.). Ми вже переконалися, що він практично вторив Продіку в питаннях термінології; а тепер він майже вторить Антіфонту в питаннях політики. Закон, за визначенням Лікофрона – просто гарантія особистих прав і свобод. Цікаво, що Аристотель був із цим не згоден, так само як і Соркат з Платоном, вони хотіли, щоб законодавець був також і вихователем характерів. Але в контексті думок про подібну роль держави – це питання перетікає в площину все того ж “Геракла на роздоріжжі”. В очах Аристотеля виходило так, що або законодавець робить людей доброчесними (= спартанцями); або він намагається “розбещувати” народ, і тут третього не дано. Вимоги Лікфрона, якщо дивитися в такому контексті, сприймаються саме як сприяння “порочності”, негативному розвитку громадян. Союз громадян за Лікофроном для Аристотеля видається формальністю, як союз різних чужих держав.
“Гірше” за те, у Лікофрона, згідно з тим же Аристотелем – прямо висловлена думка, що “благородне походження” не варте поваги, що ця повага дається лише на догоду традиції, тоді як насправді люди рівні.
Грецький софіст та ритор Алкідамант з Елеї (у Туреччині) (ост. четв. 5 ст. до н. е.) був учнем Горгія, а після смерті останнього очолив його школу. Під ім’ям Алкідаманта до наших днів збереглися дві промови: “Про софістів“, спрямована передусім проти риторичної школи Ісократа, яка представляє собою захист імпровізаційного красномовства на противагу пануючій практиці складання письмових промов; а також “Одіссей” (декламація: обвинувальна промова Одіссея проти Паламеда). Цей другий твір цікавий як відсилання до Горгія і його “Захисту Паламеда”.
Аристотель у “Риториці” (III, 3) наводить цитати з його промов як приклади “холодного” стилю (тобто такого, що не справляє бажаного впливу на слухачів). Алкідаманту належав також твір “Мусейон” (антологія літературно-історичного характеру, призначена, імовірно, для складання промов), що містив, зокрема, “Змагання Гесіода і Гомера”, обробку народної легенди: Алкідамант розглядав рапсодів як попередників ораторів-імпровізаторів. Для історії філософії становлять інтерес його класифікація висловлювань (твердження, заперечення, питання і звернення), що розвиває більш ранню класифікацію, що належала Протагору, а також окреме висловлювання з його “Месенської промови“:
“Бог відпустив на свободу всіх, природа нікого не зробила рабом”.
Це перше заперечення рабства як інституту, що дійшло до нас, і що більш значуще, тут йдеться про Мессенію, зону спартанської окупації, мешканці якої були спартанськими рабами; тобто ця промова ще й політичного характеру, і натякає на демократичні погляди автора. Серед його творів ми знаходимо “Техніку” (чергове керівництво з мистецтва риторики), та “Панегірик смерті” – роздуми про страждання людини. Останній твір цікавий у зв’язку з яскраво вираженим песимістичним мотивом у Антіфонта та Продіка, і всі вони разом передують “вчителю смерті” Гегесію.
Дивує те, що і школа Горгія також приймала загальне вчення про “природне право”.
І також вкрай імовірно, що одним з учнів Горгія, який не був надто “софістом”, був Гіппій з Еліди (460-399 до н.е.), який отримав прізвисько “багатознайний” (Полігістор). Гіппій вирізнявся прекрасним красномовством і надзвичайною пам’яттю. Він особливо прославився вмінням виголошувати промову на будь-яку тему без попередньої підготовки (також головна якість Горгія і Алкідаманта). Мета життя, яку поставив собі Гіппій, – самозадоволення (автаркія); і якщо це так, то його вже можна вважати попередником кнізіму та стоїцизму, та й узагалі елліністичної філософії. Хоча якщо дивитися в контексті, то ця автаркія була швидше результатом багатознання; вона закликала бути спокійним завдяки впевненості, що ти нічим не поступаєшся іншим, і в такому сенсі Гіппій також попередник і епікурейської школи. Він знався на астрономії, геометрії, теорії музики, вченні про такти, живописі та скульптурі, писав трагедії та різноманітну прозову літературу. Гіппій доводив вимоги універсальності до того, що намагався сам робити для себе побутові речі. Він сам собі зробив перстень, печатку, зшив плащ і взуття, тощо.
У всьому цьому йому допоміг винахід спеціальної “мнемотичної” техніки; за допомогою неї Гіппій міг почути 50 слів і відразу відтворити їх у тій самій послідовності як почув. Це вкрай корисна річ для будь-якого ритора, і вона часто зустрічається в інших софістів. Вважалося, що він наскільки досяг успіху, що міг заробити грошей більше, ніж будь-які два софісти разом узяті, і запросто конкурував із самим Протагором. Незважаючи на свою діяльність софіста, Гіппій вважав, що наклеп є найжахливішою річчю. На відміну від Пратогора, ймовірно намагався передавати своїм учням весь комплекс знань з усіх предметів. Протагор же в плані освіти пропонував більш ліберальну модель; вчити тому, що учневі потрібно і чого той сам хоче знати.
Гіппій походив з регіону, підвладного Спарті, тому не міг бути в Афінах під час війни і бував там рідко; однак нам відомо, що у своєму рідному провінційному місті, за відсутності серйозної конкуренції, він часто призначався на посаду посла. Але як софіст він часто бував у Спарті, де читав місцевим лекції про родовід героїв разом з історіями про заснування колоній. Про це зберігся красномовний уривок у Платона:
“За що ж вони, скажи заради богів, хвалять тебе, Гіппій, і що таке вони раді слухати в тебе? Чи не очевидно за те, що ти найкраще знаєш, можливо, науку про зірки і небесні явища? – Зовсім не це. Цього вони зовсім не виносять. – То чи не про геометрію вони охоче слухають? – Жодним чином. Адже багато хто з них, правду сказати, не знає навіть лічби. – Отже, вони дуже далекі від того, щоб хотіти слухати твої уроки арифметики? Звісно, дуже далекі, присягаюся Зевсом, – То, нарешті, те, що ти вмієш аналізувати з такою суворою точністю, як ніхто інший, тобто те, що стосується значення літер, складів, ритмів і гармоній? – Про які там гармонії і букви, добра людина, стануть вони слухати? – То що ж, нарешті, це таке, що вони охоче слухають у тебе і за що тебе хвалять? Скажи мені сам, бо я не в змозі вгадати. – Вони з найбільшим задоволенням слухають, Сократе, родоводи героїв і людей, про заснування колоній, як за старих часів було засновано міста, і взагалі всіляку археологію, тож завдяки їм я сам був змушений вивчити й дослідити всі такі історії”.
У своїх творах про політику він розрізняв правові відносини “за природою” і “за людським законом”. І тоді як Платон говорить про Гіппія як про знавця всіх математичних наук – обчислень і логістики, геометрії, астрономії, музики, Прокл Діадох приписує Гіппію відкриття квадратриси – кривої, за допомогою якої можна було ділити довільний кут у довільному відношенні. Квадратрисою її назвали пізніше, коли з її допомогою Дінострат і Нікомед нарешті здійснили квадратуру кола.