Стаття є перехідною між циклом статей «Формування канону» (попередня стаття циклу) і циклом «Гуманістична революція» (наступна стаття). У якомусь сенсі вона належить до них обох одночасно. Робоча назва «Антична філософія: Розвиток Натурфілософії».
Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2019 році
Версія російською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
Коли Парменіду виповнилося тридцять років (близько 495-90 рр. до н.е.), – а це вік «акме» – найвищої точки розвитку особистості, і, найімовірніше, також той вік, коли філософ досягає маломальської популярності, – Піфагор і Ксенофан або померли, або доживали останні роки свого життя, вже в глибокій старості. Так само не стало й Анаксімена Мілетського. Парменіда відокремлювала вже пристойна відстань від смерті Фалеса і Анаксімандра, близько 60-ти років (для порівняння, часи Хрущова і Кеннеді для сучасників анексії Криму, тобто, по суті, вже інша епоха). З «класичних» і великих філософів, до цього моменту в живих значився тільки Геракліт, який був приблизно на п’ятнадцять років старший за самого Парменіда. І загалом, окрім цих двох, на філософській арені того часу більше не було нікого (принаймні зі значущих постатей), якщо тільки не брати до уваги безлічі безіменних, або маловідомих піфагорійців, серед яких варто було б згадати Гіппаса і Алкмеона. Але й цей останній, щоправда, незважаючи на дуже велику значущість в історії людської думки, не запам’ятався нащадкам як філософ, та користується успіхом в Італії як лікар та засновник «кротонської медичної школи». Тож для наступного покоління філософів найбільш значущими та «модерновими», у вузькому розумінні слова «філософія», виявилися вчення Парменіда та Геракліта, і, оскільки живих конкурентів для цих двох уже не було, тож саме їхній конфлікт задав тон для всієї подальшої історії грецької думки. Відтепер уся філософія розділилася на два табори, і як це завжди буває в таких випадках, невдовзі почали з’являтися мудреці, які намагалися поєднати протилежні сторони в одному несуперечливому вченні. Саме про це, про спроби синтезу і створення вчень, що примиряють крайнощі, ми тепер і матимемо розмову.
Не варто думати, що оскільки філософія цього періоду породила всього дві великі постаті, то в цей час культурний світ Греції занурився в якесь затишшя, чекаючи на нових героїв. У суспільному житті, яке завжди дуже близько стоїть до філософії – можна відзначити повстання міст Іонічного узбережжя проти влади Персії. Звичайно, повстання це було від початку приречене на загибель, і завдяки його повному провалу, тепер вже помста з боку персів загрожувала існуванню всієї Греції. Зрозуміло, що події такого масштабу не можуть не хвилювати не тільки філософа, а й навіть самого пересічного грека, і не можуть не позначатися на його світогляді та культурі. Тим часом у самих Афінах стався демократичний переворот. Це важливо вже саме по собі, але цей переворот породив і дуже впливових політиків, тож молодшим сучасником Парменіда був майбутній герой Афін і всієї Греції – Фемістокл. До Афін того часу вже з’їхалися найкращі діячі культури, і там же пролунає конфлікт двох найбільших поетів свого часу – Симоніда і Піндара, які до крайньої міри оголили (але вже в царині поезії) боротьбу міста й села, демократії й аристократії, вільнодумства й консерватизму. На Сицилії, де раніше жив учитель Парменіда, і де його філософія мала особливий успіх, – виникає новий жанр «філософської комедії». Під впливом піфагорійців і вчення Парменіда, поет Епіхарм складає сюжети, що висміюють філософію Геракліта, використовуючи такі прийоми (заради абсурду), що надалі використовуватимуться філософами-софістами. Поступово філософія починає знаходити своє друге життя, але вже в рамках художньої літератури. І це ще далеко не все, що відбувалося в культурному житті Греції. Але провідними філософами цього бурхливого періоду, як ми вже говорили вище, все таки були Парменід і Геракліт.
Зенон, вірний слуга Парменіда
Більша частина з представників нового покоління філософів народилися (тільки-но народилися!) у той час, коли Парменіду вже було близько тридцяти п’яти років; тобто близько 490 року, того самого року, коли Персія, успішно придушивши повстання в Іонії, вже вторглася в Аттику, і навіть зазнала поразки в битві під Марафоном. До віку підлітка, який більш-менш сприймає інформацію, всі філософи майбутнього доросли тільки на той момент, коли триста спартанців на чолі з царем Леонідом віддали життя в знаменитій Фермопільській битві, і коли Фемістокл уже прогримів славою героя в битві при Саламіні. Зовсім скоро об’єднана армія греків перемогла Персію при Платеях, і почала подальший контрнаступ, у міру якого наростала також і роль Афін у суспільному житті всієї Греції. Греція виявилася майже об’єднана, як про це раніше мріяв ще Фалес з Мілету. І, найімовірніше, якраз у цей час юнак із міста Елея на ім’я Зенон почав слухати лекції Парменіда.
Зенон Елейський (бл. 490-430 рр.) був дуже старанним учнем, і ставився до свого вчителя з глибокою відданістю. Можливо тому ходили чутки, що вони були коханцями. По суті, Зенон залишив після себе систему доказів правоти Парменіда, і в основному завдяки цьому він увійшов в історію людської думки. Просто так узяти й відмовитися від «чуттєвої реальності» (як пропонували елеати) ніхто з греків не поспішав; тож треба було ґрунтовно, строго-логічно довести необхідність цього екзотичного нововведення. На якусь самобутність Зенон при цьому не зазіхав, а себе він вважав не більше, ніж популяризатором думок Парменіда. Він так само виходив з того, що істинне буття є нерухомим, і що воно непізнаване за допомогою чуттєвого сприйняття. Рух і все різноманіття речей – не можуть бути пояснені розумом, вони лише «думки», опінії, результат чуттєвого сприйняття.
Не заперечуючи повністю всієї достовірності чуттєвого сприйняття (бо в нього все ж таки зберігається установка на «реалізм»), Зенон водночас вважав, що одержати в повному розумінні «істинне» знання, за допомогою чуттєвого сприйняття, неможливо. І якщо ми визнаємо рух і множинність такими, що реально існують, то це приводить нас до нерозв’язних протиріч і руйнує саму концепцію «істини». Щоб не допустити протиріччя (а це відмінна риса раціоналістів усіх часів), він доводив, що множинність речей і рух – логічно неможливі. І докази цієї неможливості, які створив Зенон, і досі називаються «Апоріями». Ми не можемо розглядати детально всі «Апорії», оскільки це було б уже вузькоспеціальне завдання. Але все ж таки, ми спробуємо трохи розписати, у чому ж реально полягала хитрість Зенона, і яким чином найкраще підійти до критики його «апорій». Це теж може бути корисно, та й сама по собі ця тема важлива і занадто «класична», щоб повністю її пропускати.
[Про Апорії Зенона краще почитати окремо, бо це класика філософії, яка виходить далеко за межі свого предмета, і може дуже часто цитуватися в художній літературі: тому ось посилання на вікіпедійну статтю].
Найбільш явний і значний «косяк» Зенона полягає в тому, що апорії створюють штучні перешкоди і свідомо дурні умови завдання. Так, наприклад, Ахіллес не може наздогнати черепаху, тому що він і не збирається її обганяти, у них абсолютно різні цілі; Ахіллес планує досягти певної точки, а саме тієї, де перебуває черепаха в сам момент початку планування. По суті, він бігає тільки за «слідами» черепахи, а не за нею самою, і тому він ніколи не зможе її обігнати, навіть незалежно від того, потрібно ділити відрізки навпіл, чи не потрібно. «Формальність логіки» тут ні до чого, тут проблема у вихідній умові. Що в апорії «Дихотомія», що в «Ахіллесі» – людина планує рух, замість того, щоб реально рухатися, вона починає рахувати відрізки, але не починає рухатися доти, доки не визначить точно, скільки «частин шляху» їй потрібно пройти. Якби людина рухалася, не звертаючи уваги на черепаху, і взагалі не встановлюючи жодної «мети», то проблему було б вирішено автоматично. І такого роду спростування не потребує жодних додаткових знань, його цілком міг висунути будь-який античний грек. Розмірковуючи про проблему з погляду чистого умогляду – ми перебуваємо на чужому полі, де потрібно грати за правилами господаря, і де самі ж правила вказують нам, що перемогти неможливо.
Проблеми, поставлені Зеноном і Парменідом, крім усього іншого, носили суто математичний характер; Зенон, по суті, навіть висміює математиків (що добре лягає в контекст боротьби елейської школи проти піфагорійців); він говорить нам, що якщо доведено, що поділ відрізка можна проводити до безкінечності – то ось, нібито, закономірний підсумок, тепер діліть відрізки шляху, і стійте при цьому на місці: «азазаз, затралені» (звідси ж і висновок про неподільність матерії, що доводить те, що світ – ціле, і тільки в цьому цілісному світі можна рухатися без суперечностей, але рухатися в такому світі неможливо, ось і стійте на місці). І тут апорія про Ахіллеса підходить до виявлення головної проблеми епохи: математика і фізика – це абсолютно різні сфери. Тут Парменід зі своїми послідовниками ніби відрізає Піфагора від домагань на пояснення дійсності математичною мовою. Хоч як це іронічно, але з суто фізичного погляду, система Парменіда, який критикує математичний підхід, – сама позбавлена сенсу, і тому саме фізики почнуть її критикувати (про що ми говоритимемо далі). З точки зору фізиків наступного покоління, і Піфагор, і Парменід – однаково «метафізичні», однаковою мірою вороги справжнього фізичного природознавства. Виходить, що Зенон бачить себе в ролі борця проти математики (це не зовсім точно, але дуже ймовірно), але фактично всі його аргументи виявляються аргументами проти фізики. Усе тому, що фізика безпосередньо пов’язана з «чуттєвим» світом, тобто з тим самим, відкинутим раніше «шляхом думки-опінії»; і спроби відстояти права чистого розуму все одно призводять до тріумфу математичної логіки. Раціоналізм і математика – нероздільні союзники, у чому ми багаторазово переконаємося на всіх етапах розвитку філософії, від стародавнього до новітнього часу. Може «елейська школа» і хотіла уникнути суперечностей, але саме їхнє мислення – одне велике протиріччя.
Проблема апорій добре ілюструє протиріччя розуму і відчуття, істини і думки, математики і фізики. Якщо тепер знову подивитись на всі пройдені нами школи (т.зв. «Канон»), то Геракліт на тлі Парменіда-Зенона виглядає як прямий їхній антипод: він і рух визнає, і мінливість речей, і небуття (оскільки взагалі визнає будь-які протилежності). І тут знову починає здаватися, що відмінності між ними зовсім нездоланні (хоча ми говорили раніше, що схожості між ними набагато більше, ніж відмінностей). Виникає питання. Для Зенона цей конфлікт має бути очевидним, і тому його аргументація має відображати приховану полеміку проти Геракліта. Але навряд-чи цей конфлікт був прямим і усвідомленим, бо апорії Зенона виглядають скоріше як знущання з математики, аніж знущання особисто з Геракліта (хоча він, як ми вже казали, подекуди був дуже споріднений з піфагорійцями, тож цілком можливо, що удар Зенона одразу розв’язував обидві проблеми). І це дуже цікаво. Сам факт того, що «елейська школа» і піфагорійці, – навіть перебуваючи на одному континенті, й вочевидь маючи найпряміші зв’язки між собою, – принципово відрізняються один від одного в ключовому для піфагорійців питанні. Цікаво також і те, що Геракліт вписується в цей загальний мисленнєвий контекст (при чому, скоріше, вже як частина піфагорійської традиції). Тож у принципі можна дивитися на це так, що мілетська та піфагорійська школи, а разом із ними й Геракліт – усі вони представляють той самий «Канон»; але традиція Ксенофана та Парменіда вперше різко пориває з цим «Каноном». Основний розкол проходить по лінії теології і натурфілософії (або якщо простіше – метафізики і фізики), і в «Каноні», грубо кажучи, виділяються дві основні групи.
Крайня послідовність Парменіда, що цілком очікувано, привела до крайньої дурості; але, заперечуючи цю дурість, чим і займуться наступні покоління філософів, стає неможливим уловити об’єктивну істину (але ж вона повинна бути, при чому однією і тією ж у всі часи, і ніщо з фізичного таким бути не може). Як підсумок: проблема легко вирішується, але єдина умова, за якої її можна поставити серйозно, це міркування в рамках «незмінного», чистого розуму, тобто з позиції ідеалізму. В іншому разі ми не знайдемо нічого незмінного, істинного. Цілком можливо, що сам того не розуміючи – Парменід створив міцну основу для майбутніх ідеалістичних систем, а Зенон остаточно зміцнив цей фундамент. Показавши, що математика і фізика належать до двох різних світів, тут же з’явилося два варіанти трактування співвідношення цих предметів.
- Або математика, за рахунок своєї істинності, була більш фундаментальною, ніж фізика (класичні піфагорійці ще не так сильно їх розділяли, щоб поставити питання ієрархії, але пізніше вони могли підтримати цей варіант).
- Або фізика і чуттєва очевидність – важливіші за математику, і далеко не всі математичні висновки мають істинність; не всі вони можуть бути застосовні до реальності.
Особливий статус математики як поза-емпіричної науки (ідеальні форми якої не трапляються в реальності, а отже, не можуть бути отримані через відчуття), одразу ж став очевидним, і одразу ж почав використовуватися як основна зброя ідеалістичних філософів, і навіть певною мірою – самою причиною виникнення таких філософів. Труднощі ці не розв’язані остаточно і в наш час, а одним із хрестоматійних прикладів цих труднощів стала філософія Канта наприкінці XVIII століття. Навіть Піфагор, завдяки математиці, виявився чи не першим концептуально усвідомленим дуалістом та ідеалістом, але саме завдяки елейській школі прірва між світом явищ і світом інтелекту стала майже нездоланною. І хоча аргументація Зенона загострює протиріччя розуму й почуттів до краю, але навіть про нього вже йшлося, що він визнавав у природі сущого дуалізм вологого й сухого. Він цілком міркував про чотири стихії, їхні суміші тощо речі. Тобто, якоюсь мірою і в нього (як раніше в Парменіда або Ксенофана) теологічні аргументи сусідили з натурфілософськими. Зовсім уже позбутися чуттєвої очевидності не міг навіть він.
Крім Зенона, у Парменіда був принаймні ще один учень, ім’я якого нам відомо. Про цього учня, філософа Мелісса (бл. 470-430 рр.), ми знаємо, що в якийсь момент він навіть особисто розмовляв із Гераклітом (!), та навіть із Демокритом. Ба більше, щодо Геракліта ходила неправдоподібна версія, що саме Мелісс вивів цього філософа на публіку, і що до того моменту Геракліт нібито переховувався від натовпу та був невідомий (тобто щонайменше до 450-х рр. до н.е.). Це малоймовірно за датуваннями, бо люди, старші за Мелісса, вже посилалися на ідеї Геракліта. Але чомусь Мелісса наполегливо пов’язують як із Парменідом, так і з Гераклітом, і варто припустити, що це робилося античними істориками не просто так. Малюючи такі зв’язки, мабуть, вони хотіли проілюструвати його «примирливі» тенденції, властиві новому поколінню філософів. Мелісс написав твір «Про природу, або Про суще» (не дійшов до нашого часу), і у своїх міркуваннях він виходив із постулату, що стосується всіх «елейців» узагалі, та є їхньою візитною карткою – «з нічого не може виникнути щось». Тому він стверджував, що суще не виникало, а існувало вічно; і воно не може бути знищене, оскільки суще не може перетворитися на не-істоту. І якщо суще нескінченне в часі (а в цій тезі полягало нововведення Мелісса, і якщо це справді так, то виходило, що самого часу не існує, до того ж час пов’язаний з рухом, якого також нібито немає), то воно нескінченне (ἄπειρον – апейрон) також і в просторі, а якщо воно нескінченне й цілісно, то, отже, нічого іншого, окрім цього нескінченного Буття, існувати не може.
Здавалося б, знову те ж саме, тут ми не бачимо нічого істотно нового. Але важливо відзначити те, що Мелісс визнав Всесвіт нескінченним, а не скінченним, у вигляді Сфери, якою вона є у Ксенофана, Парменіда і Зенона. Що цікаво, Мелісс зробив це, виходячи з постулатів самої школи, лише намагаючись зняти протиріччя. Адже якщо порожнечі немає, тоді чому Сфера є кінцевою, і що тоді знаходиться за її межами? Було набагато логічніше припустити рівно все те ж саме, тільки зробивши Сферу нескінченною (тобто «апейроном», безмежним); адже тоді порожнечі не буде в принципі, і заперечення «в чому знаходиться?» – стає безглуздим. Ця суперечка досі актуальна, навіть застосовуючи її до сучасної космології. Але якщо модернізувати це питання до порівняння з філософією XVII століття, то вже це одне, здавалося б, зовсім незначне доповнення – зближує Спінозу і Мелісса практично до повної тотожності. Пізніше ми ще говоритимемо про це, але вже під час розбору епохи Нового часу.
Як і багато філософів до цього, Мелісс займався державною діяльністю, і, будучи під час Самоської війни одним із ключових генералів, здобув перемогу над афінським флотом, яким у цей час командував знаменитий афінський трагік Софокл. Згодом уже сам Перікл очолив армію, розгромив Мелісса в морській битві, і, в результаті багатомісячної облоги, підкорив острів Самос (і тому Епікур, який народився на Самосі через сотню років, вважався афінським громадянином). Аргумент про те, що філософи займаються чистим спогляданням і не плямують свої руки, все ще не працює, як не працював ще з часів Фалеса.
Говорячи про «Елейську школу» загалом, стає очевидно, що вона викликала дикий «butthurt» (біль/печіння в дупі) в усієї філософської тусовки свого часу; і це «горіння» тривало багато століть, і триває досі. У принципі можна вважати, що початок цій війні поклав Геракліт (і піфагорійці), а Парменід у відповідь кинувся в іншу крайність (інакше кажучи, що вперше «Канон» було розірвано саме Гераклітом); врешті-решт, філософія Геракліта також викликала страшну ненависть у всіх, кому думки Парменіда аж ніяк не здалися дивними. Після початку боротьби Геракліта-Парменіда починається і суворий поділ усієї філософії на дві традиції. Якщо й раніше ми могли бачити конфлікти, то всі вони проходили в рамках якогось єдиного дискурсу; тепер же це принципово непримиренні напрямки. Не випадково, що Геракліт висунув, як важливий пункт, що чуттєве пізнання – це критерій істини і головне джерело знань. Тому, нехай і в дуже обмеженому сенсі, але Геракліт став одним із перших в історії філософії сенсуалістів. Саме на противагу цьому погляду Парменід каже, що відчуття і почуття – марне сміття, і що головне джерело пізнання – розум. Звідси бере початок школа раціоналізму. І тому цілком можливо, що в елейському поділі «світу відчуттів (опіній)» і «світу істини (розуму)» вже є більше змісту, ніж в аналогічному розмежуванні піфагорійців.
Атомістична концепція Левкіппа
Крім Зенона і Мелісса, у Парменіда був ще один послідовник – Левкіпп з Абдери. Іноді трапляються версії, що він походив із Мілета (і тоді можна підозрювати спорідненість атомістів і мілетської школи), іноді, що він походив з Елеї. Можливо, він навчався безпосередньо у Зенона і Мелісса, і виступав ніби «онуком» Парменіда; такі версії часто озвучували, але тоді він був би надто молодим, ровесником свого знаменитого учня Демокріта. У самому існуванні Левкіппа довгий час сумнівалися (у цьому сумнівався вже Епікур), і від нього самого дійшло вкрай мало матеріалів, якщо не сказати, що взагалі нічого.
Важливість Левкіппа полягає в тому, що його існування (якщо визнавати це фактом) розкриває нам саму логіку виникнення «атомістичного вчення», поява якого дотепер може уявлятися парадоксально геніальним відкриттям (хоча вище ми вже писали про те, що це відкриття прямо підготовлено піфагорійським вченням про порожнечу, і, можливо, уже було зроблено фінікійськими школами філософії, див. Мох Сидонський). Про це виникнення атомізму вже написано більш ніж достатньо в найрізноманітніших підручниках, і доволі гарний приклад подано в сьомому розділі «Історії античної естетики». Тут я резюмую цей розділ коротко.
«Аристотель та Сімпліцій дають дуже ясну картину залежності атомізму від елейців: вони, просто кажучи, розбили Єдине Парменіда на нескінченну кількість неподільних часток, але залишили за ними всі ті властивості неподільності, непоруйновності, нескачественності та внутрішньої нерухомості, які Парменід приписував своєму Єдиному; а рухатися вони почали тільки завдяки утвореній тут же порожнечі».
– Лосєв «Історія античної естетики»
Згідно ж з Аристотелем, своє вчення Левкіпп створив, намагаючись свідомо примирити аргументи елейської школи про неможливість руху (теологію) з очевидними даними з чуттєвого досвіду (з натурфілософією). Іншими словами, він намагався врятувати фізику від математичних аргументів елеатів (виступив як фізик проти математиків/метафізиків). Носячись у порожнечі, незліченні множини атомів Левкіппа породжують вихори, з яких виникають цілі світи. Кожен вихор оточує себе ніби оболонкою, що перешкоджає окремим атомам вириватися назовні. Кружляючи в такому вихорі, атоми розділяються за принципом «подібне прагне до подібного»: більші з них збираються в середині й утворюють плоску Землю, менші спрямовуються до периферії (від розміру, можливо, залежить і вага, тому виникає поділ землі та неба і т.д.). Деякі скупчення атомів навіть спалахують через величезну швидкість руху – так виникають видимі нами небесні світила (концепт, який можна зустріти у Ксенофана або Анаксагора). Процес космоутворення, як і все, що відбувається у світі, закономірний і підпорядкований суворій необхідності. Загалом, починаючи з атомів, Левкіпп просто відтворює всю логіку натурфілософії «Канону».
Крім впливу елейської школи, на атомістику величезний вплив справив піфагореїзм (основний фундамент, центр грецького «Канону»). І навіть більше того! Оскільки атомісти, – без різниці, були вони від початку елеатами чи ні, – виступили проти Парменіда, то вони неминуче взяли на щит того автора, чиє вчення Парменід показово відкидав; а це був саме Піфагор, який допускає наявність порожнечі, небуття. Якщо припустити походження Левкіппа з Італії, тоді для нього куди логічніше було б знайти опору в Піфагорі, ніж у далеко віддаленому географічно Геракліті. Та й як можна стати на бік Геракліта, якщо ти спочатку прихильник елейської школи? У внутрішній критиці власної школи – перехід до супротивника був не найкращим із варіантів, бо це теж своєрідна поразка. Перших атомістів навряд-чи влаштовував релятивізм у вченні Геракліта, що очевидним чином призводив до скептицизму (іронія в тому, що атомізм все одно стане фундаментом для скептичної школи, про що ми ще говоритимемо пізніше). Таким чином, первісна атомістика є чимось середнім між Піфагором і Парменідом, цими двома стовпами античного ідеалізму. А останні представники «елейської школи», тобто Левкіпп і Мелісс, використовуючи позиції власної школи, і доводячи їх до розумного завершення, разом з тим оголювали її слабкі місця. І робили вони це незалежно від того, чи намагалися свідомо критикувати школу, чи тільки хотіли покращувати її слабкі сторони. Що тут характерно, так це те, що Мелісс довів до розумного завершення елейську школу як філософію Цілого (холізм), а Левкіпп довів її до розумного завершення як філософію Частин (партикуляризм). І такий розкол відбувається навіть усередині самої школи елеатів, тож уже тим більше це відбувалося і «зовні».
Перехід філософії з Мілета в Афіни
Досі, покинувши межі Мілету, ми розглядали винятково філософів з Італії, або людей, які прямо з ними пов’язані (не рахуючи Геракліта). Однак, серед сучасників Мелісса і Левкіппа значиться ще один критик елейської школи, який вже ніяк не пов’язаний з італійською філософією, адже він народився, та більшу частину свого життя провів у місті Клазомени (яке колись входило до Іонійського союзу, також неподалік Мілета). Після початку грецької «реконкісти», та поступового визволення Іонії з-під влади Персії (у чому особливо велику роль відігравали Афіни), узбережжя Іонії стало частиною Афінської держави, і, так би мовити, її васалом. Близько 456 року, у віці 45 років, вже будучи цілком сформованим філософом, що пройшов безліч мандрів по всій Греції, і можливо навіть за її межами, будучи добре знайомим не тільки зі старим «каноном», а й з його критиками і популяризаторами – філософ Анаксагор переїхав до Афін, і фактично заснував там школу, що поклала початок «Афінській» філософії.
Але, для початку, ми повернемося трохи назад, до того часу, коли Анаксагор проживав ще на узбережжі своєї рідної Іонії. У той час, поки піфагорійці підтримували складну мережу з сект в Італії, і поки формувалися погляди майбутніх «елеатів», у самій Греції у мілетця Анаксімена з’явився прямий послідовник, якого нині майже не пам’ятають, і чомусь вкрай рідко відносять до «мілетської школи». Цей філософ відомий під ім’ям Діоген з Аполлонії, і він був сучасником та майже ровесником Анаксагора. Про цього Діогена майже нічого не відомо (хоча цікавим є той факт, що його рідна Аполлонія – це та сама колонія, у заснуванні якої брав участь Анаксімандр), при тому, що він дуже важливий для встановлення ланцюжка спадкоємності шкіл. Цілком імовірно, що він разом з Анаксагором переїхав до Афін; і є кілька різних свідчень, що разом вони могли застати і слухати Анаксімена. Хронологічно це виглядає вкрай малоймовірно, але сам факт такого свідоцтва в пізній літературі, припустімо, навіть помилкового, однаково означає, що вчення всіх трьох мислителів були досить близькими, що їх ставили поруч. І тому Діоген і Анаксагор напевно мають прямі зв’язки з «Мілетською школою», або хоча б опосередковані. Іншими словами, в особі цих двох філософів – Мілетська школа отримала своє пряме продовження. І перш ніж рухатися далі, варто було б нагадати дещо з філософії мілетського напряму.
- Тож знову процитуємо Анаксімена Мілетського: «Повітря є бог, сила, що пронизує стихії та тіла»… «Так само як наша душа, будучи повітрям, скріплює кожного з нас, так само й дихання та повітря об’ємлять усю всесвітобудову».
- А також не забудемо і про вислів Фалеса Мілетського: «розум є божество всесвіту, все натхненне і повне демонів» [Плюс сюди ж можна зарахувати приклад із магнетизмом, який доводить, що душа є причиною руху].
Так ось, Діоген Аполлонійський підсумував вчення Анаксімена, і зробив ще більший, більш принциповий акцент на свідомості, яка притаманна «повітрю». Дивіться самі:
«Неможливо, щоб воно [повітряне начало], без свідомості, було розподілене так, щоб містити в собі міри всьому: зимі та літу, ночі та дню, дощам, вітрам і відру. Що ж стосується решти, то кожен, хто забажає подумати про це, виявить, що воно перебуває в найкрасивішому з усіх можливих станів»… «Крім цих, ось ще важливі свідчення: люди та інші тварини живуть повітрям, вдихаючи його. І воно для них і душа, і свідомість, як буде зрозуміло показано в цьому творі, і варто йому покинути їх, як вони вмирають, і свідомість припиняється» (коментарі Сімплікія).
Цей Діоген, крім усього іншого, цікавився медициною (як і практично всі сучасники з тієї ж Італії, що вже не виглядає простим збігом); збереглися великі уривки з примітивним описом системи кровообігу, міркування про фізіологію розмноження, про космос, тощо. Він прославився теорією про природу метеоритів (як і Анаксагор, що навряд-чи випадковість), і навчав своєї «повітряної» філософії в Афінах, можливо навіть заставши діяльність Сократа. За змістом, як можна замінити, він дуже нагадує піфагорійських натурфілософів, і взагалі нічим не виділяється з філософії «Канону». Хіба що, Діоген посилив теологічну аргументацію, але це було спільною рисою всіх філософів «Канону», і не-теологічної натурфілософії тоді ще бути не могло. Так само, як і всі його сучасники, включно з Анаксагором, Діоген засвоїв моду від елейської школи на тезу «нічого не виникає з нічого», що зайвий раз показує нам обізнаність греків Італії, Афін і Мілета щодо новинок філософії та відкриває можливості для різноманітних синтетичних систем.
Діоген відомий ще тим, що в перерахуванні всіх відомих Діогенів в історії Лаертського, було процитовано початок з його твору: «Приступаючи до всякого міркування, слід, як мені здається, за основу взяти щось безперечне». Пізніше цим методологічним принципом активно користуватиметься Епікур. І це вже показує нам, що навіть у 450-ті рр. до н.е. лінгвістичні питання вже відігравали помітну роль.
Афінська філософія: Анаксагор із Клазомен
Тепер власне і з’являється головний герой – Анаксагор. Як ми вже казали, він мігрував до Афін одразу після перемоги над персами (456 року, з двох популярних датувань ми приймаємо саме це), і якраз у цей час Афіни перебувають у зеніті свого багатства і могутності. Тут Анаксагор швидко опинився при дворі аристократичної еліти, і тут же створив придворну філософську школу, де його слухачами були: сам очільник міста Перікл, його дружина Аспасія з Мілету, найвідоміший історик Фукідід і трагік Евріпід; і це як мінімум, список знаменитостей першого рангу серед слухачів Анаксагора можна було б запросто потроїти. Ще за життя Анаксагор став найпопулярнішим філософом Афін; знання його творів було буквально обов’язком будь-якого інтелігента. Оскільки свої знання Анаксагор набув у подорожах, і досить рано покинув свій дім, то не дивно, що він відчував себе «громадянином Всесвіту» (чим близький до філософів епохи еллінізму), і до свого рідного поліса він прив’язаний не був. Також він не займався і політикою, принаймні відкрито. І навіть після вигнання з Афін він повернувся не в рідне місто, а в Лампсак (місце, де через 100 років буде заснована епікурейська школа). Цими своїми рисами він трохи виділяється на тлі попередників, і більше нагадує архетипні уявлення про філософів і вчених, занурених всередину себе. Наприклад, у своїй етиці він висловлює настрої близькі до класичного аскетизму. Цьому також сприяє і популярна думка про те, що сам Анаксагор не був багатим, а свій спадок він одразу роздав родичам. Та й узагалі, він заробив у суспільстві репутацію серйозної людини, яка ніколи не сміється, і завжди стоїчно виносить будь-які удари долі. Як і Анаксимена з Мілета, його змальовують суворим ученим-фізиком, який писав мовою наукової прози. Але закінчуючи з особливостями біографії, давайте ж розглянемо, у чому полягала його наука про фізику.
Гомеомерії – форма філософії частин
Найімовірніше, Анаксагор уже перебував під впливом ідей Анаксімандра (а може, й Геракліта, якого він міг застати особисто, ще проживаючи в Клазоменах), і тому він говорить про те, що мислити чисті стихії – це дурниці, і що першоелементи, скоріше за все, вже перебувають у вигляді «всього в усьому». І якщо в Анаксімандра це означало, що першоелемент є одним суцільним безмежним «щось» (апейрон), з якого формується все конкретне; то в Анаксагора чітко фіксуються «найдрібніші часточки» (які часто називають гомеомеріями). Тільки ці частинки мають усередині себе найрізноманітніші якості, змішані одна з одною. Отже, якщо в Анаксімандрі ми ще можемо підозрювати «філософа цілого» (холіста), який мислить матерію як суцільне безперервне полотно (тобто континуально), то Анаксагор вочевидь мислить матерію дискретно і в цьому плані є близьким до атомістичної концепції Левкіппа.
Загалом, «у всьому є частина всього», – так каже Анаксагор. Але кожна велика, відчутна нами річ, характеризується тим, що в ній переважає на рівні малих частинок. Наприклад, наші кістки складаються з частинок усього на світі, з частинок дерева, води, заліза тощо, але «частинки кісток» там переважають, і тому відчутна нами кістка має властивість саме кісток. При цьому і самі ці частинки, взяті окремо, теж змішані за таким же принципом. Окрема «частинка кістки» може мати якусь часточку вогню або м’яса вже всередині себе, і так далі. Тут включається принцип регресу до нескінченності.
Ці нові частинки, гомеомерії, самі по собі були позбавлені руху, а зі стану спокою їх повинно було вивести інше, таке саме основоположне начало, а саме начало-розум (νοῦς, розум), який шляхом відокремлення різнорідного та з’єднання однорідного, тобто вносячи рух, створив наш видимий світ. Чисто технічно утворення світу малюється в Анаксагора так само, як воно малювалося в атомістиці Левкіппа, та й узагалі в натурфілософії «Канону». Круговий рух призводить до розшарування важких і легких частинок, що створює землю, повітря, і всі проміжні шари. Але з точки зору причин виникнення самого цього кругового руху, Анаксагор уже сильно відрізняється від Левкіппа. Просто уявіть, що Бог це особистість, він майже як людина. «Бог сказав, створив, зробив, подумав і т.д.». Бог теж може мислити, але на відміну від наших, його думки ще й матеріалізуються – тому закони світобудови можна назвати божественним Розумом. Той факт, що Діоген Аполлонійський наділяв повітря свідомістю, і тільки завдяки розумній дії цього начала світ зміг організуватися в стрункий порядок, відмінно корелює з аналогічними уявленнями Анаксагора. До речі, адже «логос» Геракліта – теж перекладається як Розум або Слово, і механізм його застосування був таким самим. Подібні уявлення, тільки з іншими назвами, зустрічалися і в інших мислителів раннього періоду, і не тільки грецьких. У цьому плані новизна Анаксагора невелика, але вся різниця в тому, що ідеальне і реальне тут з принциповою чіткістю розмежовані (у чому очевидно простежується вплив Парменіда). Так, пасивна причина, тобто матерія, складається з гомеомерій, а ось діюча причина, яка привела все до ладу – це Нус (розум). Тому початків Всесвіту виходить два – розум і матерія; початки виробниче і страждальне. Концептуалізація «двох світів» тут отримує ще одну грань свого виміру.
Цілком у дусі попередніх поколінь Анаксагор розмірковує і про душу. У його уявленні душа повітряна (привіт Анаксімен, Діоген Апол. і т.д.) і безсмертна; вона ж головне джерело руху, і вона ж є частиною Розуму. Але все ж таки душа відмінна від розуму, хоча дуже з ним схожа (теж старі ідеї, що виходять ще від Мілета). Таким чином і всі тварини з рослинами причетні до цього «Розуму» своєю душею, але в сенсі розважливості Розум притаманний не всім істотам однаковою мірою. Ще не підібравши потрібних термінів, тут ми вже бачимо відмінність «духу» і «душі», «розуму» і «розуму». Анаксагор слідує шляхом конкретизації і диференціації тих концепцій, які були у філософії «Канону» і раніше. А сам цей процес диференціації (тобто дедукції) він осмислює як одну з головних властивостей самого Розуму. Говорячи буквально цитатами з першоджерел про все, що ми розписали вище:
«Разом усі речі були, розум же їх відокремив і упорядкував».
«На початку тіла стояли нерухомо, божественний же розум упорядкував їх і спричинив виникнення Всесвіту».
«Розум існує окремо від речей».
Праця чи мозок – що є джерелом мислення людини?
Анаксагор, як і багато сучасників, цікавився біологією і медициною, зокрема питанням визначення статі дитини. Один із перших після піфагорійця Алкмеона він вважав мозок – центром відчуттів і душі. Для Анаксагора майже не суттєва різниця між живими істотами. Всі вони мають душу, і тому всі вони можуть відчувати і відчувати емоції, зокрема й рослини. Різниця тільки в способі їхнього росту і харчування. Так, у різних тілах міститься різна кількість розуму, але перевага людини над тваринами пов’язана здебільшого з її фізіологічними перевагами. Просто сказати, що всесвіт подарував людині більше розуму, Анаксагор, мабуть, вважає занадто простим аргументом, який створює тільки видимість відповіді. І можливо тому, говорячи про відмінність людини і тварин, Анаксагор вводить дуже специфічну ідею, яку варто розглянути окремо. На думку Анаксагора, людина є найрозумнішою з тварин внаслідок того, що вона має руки. Насправді це доволі глибока думка, якщо тут мається на увазі, що людина відрізняється від тварин завдяки активному перетворенню природи, звідки в неї виникають специфічно нові ідеї, які не може дати спостереження за природою саме по собі. Хоча, звісно, тут також могло матися на увазі й щось більш просте, як-от абстрактна здатність до перетворення світу, без жодних додаткових висновків (щоправда, тоді його легко побили б прикладами з природи, взявши на озброєння хоча б греблі бобрів). У будь-якому разі, така форма вираження думки про роздвоєння штучного і природного, як черговий розвиток концепції «двох світів», мала величезний потенціал, і цілком можна припустити, що її було висловлено не просто так і активно застосовували в дебатах того часу…
У рамках концепції «двох світів», ще важливіше розглянути ставлення Анаксагора до конфлікту сенсуалізму і раціоналізму. Торкаючись цього питання, він каже, що відчуття виникають завдяки дії протилежного. Наприклад, гірке не може розпізнати гірке, адже тоді одне просто потоне в іншому, і залишиться непоміченим. Також відчуття, на думку Анаксагора, залежать від розміру органа відчуття, тому, наприклад, слони чують краще, ніж люди. Але тут важливий гносеологічний висновок Анаксагора. А раз так, то ми, люди, недоотримуємо значну частину інформації про реальність, якою вона є насправді. Але це ми відзначаємо технічний дріб’язок, для можливості подальшого порівняння з позиціями інших філософів (напр., Емпедокла, про якого йтиметься далі). Набагато більш значущим тут є те, що внаслідок виявленої слабкості відчуттів – люди не в змозі судити про істину (і знову виникає поділ на два світи, і знову закид у бік відчуттів). І навіть на більш фундаментальному рівні, оскільки гомеомерії такі малі, що недоступні для почуттів, вони можуть бути розгледіті тільки розумом. Адже вони навіть менші, ніж атоми у Левкіппа.
Сучасникові перших атомістів, Анаксагору повинна була бути відома теорія Левкіппа, але тільки «атом» за самим своїм поняттям є чимось «неподільним». Частинки Анаксагора тому не є атомами, бо важливою рисою гомеомерій є їхня нескінченна подільність. Вище ми вже згадували, що ідея про змішання всіх якостей створює також регрес у нескінченність. І те, й інше, є математичними проблемами. Тут ми знову опиняємося перед дилемою між фізичною достовірністю реального світу та ідеальною досконалістю математичних моделей. З біографії Анаксагора ми добре знаємо, що він активно цікавився математикою, що він навіть намагався взяти участь у пошуку вирішення проблеми квадратури кола. У якийсь момент, разом з атомістом Демокрітом (або порізно, але в один час), Анаксагор шукав спосіб, як за допомогою математики поліпшити сценічні декорації в театрі. Тому Анаксагор чудово розумів прикладний характер математики хоча б на прикладі мистецтва.
Аргумент про нескінченну подільність був особливо важливим у контексті «Елейської школи», адже виступаючи саме проти суто математичного принципу нескінченної подільності, Парменід спробував довести, що в застосуванні до реального життя цей принцип не приносить користі. Звідси ж випливали і «парадокси Зенона». Але проблема вже нібито автоматично знімається, якщо всередині фізичної теорії просто визнати нескінченну подільність початковою властивістю матерії. Це слабка версія спроби подолання апорій Зенона, шляхом простої констатації, що ніякого конфлікту зовсім немає, і що нескінченна подільність може бути застосована як у математиці, так і у фізиці. При цьому, якщо в кожній з гомеомерій є взагалі все, то звідси можна навіть вивести ймовірність того, що ми всі живемо всередині якоїсь крихітної гомеомерії, яка здається нам цілим Всесвітом. Кожен атом нашого світу може містити в собі інші мініатюрні Всесвіти, і кінця в цій «матрьошці» не буде, ні в один, ні в інший бік. Тому, намагаючись врятуватися від елейських парадоксів, і бажаючи повернути силу піфагорійським думкам (відновити «Канон» на піфагорійському фундаменті), Анаксагор тільки допустив новий виток парадоксів.
Поділ розуму і матерії, штучного і природного, активного і пасивного, математики і фізики, розумного і чуттєвого і т.д. – не тільки роблять філософію Анаксагора поліпшеною версією дуалізму душі й тіла, а й піднімають усі старі питання «Канону» під новими кутами огляду. Він працює одразу з усіма дуалізмами, наміченими в минулому. Серед багатьох таких питань, одним із найголовніших було те, навколо якого почалася полеміка з «атомістом» Демокрітом. Справа не тільки в тому, що визнання подільності веде до парадоксів у фізиці (і атомізм вирішував цей парадокс), але ще більшою мірою проблемним став сам атомізм. Згідно з Левкіппом-Демокритом, атоми не мали жодних якостей, крім суто геометричних відмінностей у формі та розмірах. Але якимось незбагненним чином різні поєднання атомів створювали якісно помітні речі. Відсутність якостей (1) породжувала якості (2), це так само, як якби процес будівництва будинку з білої цегли давав у результаті червоні стіни. У принципі, щось подібне ми бачили раніше у філософії Піфагора, де кількісні зміни пояснювали якісні відмінності. Але філософи-атомісти довели ці ідеї до граничної їхньої досконалості, і примудрилися створити методологічний підхід, який ми не зустрічаємо в самому «Каноні», і в найкращому разі бачимо тільки його передумови. Так от, для Анаксагора (а також багатьох інших філософів у всі часи) атомізм здавався абсурдним, і саме тому його гомеомерії мали в собі всі якості одразу.
Як і здатність подільності матерії, наявність у ній якостей була явним результатом полеміки Анаксагора проти атомістів. У зв’язку з цією ж полемікою Анаксагор висував ще одне заперечення. Проблема була не тільки в тому, що атоми породжують якості, яких самі не мають, а ще й у тому, що випадкове зіткнення атомів мало б, за ідеєю, призводити до хаосу в реальному видимому світі. Замість цього ми бачимо цілком типові «патерни» в розвитку матерії. Особливо це помітно на прикладі зародження нових істот і подальшого їхнього розвитку. У людей з’являється дві руки і дві ноги (в переважній кількості випадків) і це вказує на те, що всередині самої матерії закладена якась встановлена програма. Частково за цю програму відповідає той самий «нус» (Розум), тобто розумне начало. Але цим все наше знання про теорію розвитку організмів у Анаксагора вичерпується, а повного пояснення, як це все працює, в уривках, що дійшли, ми не спостерігаємо. І все одно очевидно, що для Анаксагора ключовим питанням стає виникнення життя з «мертвої» матерії. Він привніс більше «органічного» та «хімічного» у свою натурфілософію, уперше відкрито виступивши проти суто кількісного, фізичного та «механічного» погляду на світ. Тому важливо наголосити на тому факті, що гомеомерії та атоми – радше ворогуючі, аніж споріднені концепції, нехай навіть обидві були варіантами розроблення «філософії частин».
Ідеалізм чи матеріалізм, що стверджує Анаксагор?
Отже, ми бачимо, що послідовники «Іонічної» філософії переймалися таким самим набором питань, що й послідовники «Італійської» традиції. У певному сенсі вони теж були «ідеалістами» і постулювали роздвоєння світу. Вони навіть мислили якісь «сили», що керують Всесвітом, вистоюючи їх за аналогією з розумом. На прикладі Анаксагора ми бачимо, як він намагається примирити фізику з математикою, і зовсім не хоче позбавлятися переваг останньої (як і піфагорійські натурфілософи, такі як Алкмеон). Він визнає слабкість відчуттів і силу умогляду; визнає навіть такі речі, як нескінченна подільність, і переносить її на реальний світ, не зважаючи на можливі парадокси. Але при цьому він, безумовно, збагачує філософію і поглиблює її термінологічний апарат. І можливо, якщо він зі своїм напарником Діогеном справді були схожі, то він уже намагається осмислювати «свідомість», як окреме питання філософії. Але незважаючи на явно визнаний дуалізм духовного і фізичного, на визнання пріоритету розуму над почуттями, і на явне введення Бога для обґрунтування руху, який нібито неможливий сам по собі, і навіть незважаючи на поступки на користь математики нескінченного ділення тощо. – є всі підстави вважати, що Анаксагор може належати до матеріалістичного напряму думки, в рамках уявлень самих греків.
Так, згідно з Платоном, Анаксагор залишив розум без жодного застосування для впорядкування Всесвіту, і що порядок речей приписується у нього повітрю, ефіру, воді тощо. Також і Симпліцій каже, що Анаксагор, хоча й допустив серед початків розум… однак вважає, що багато чого утворюється само собою, без його сприяння. Та й Аристотель також помітив про Анаксагора, що той використовував поняття «дух» у всіх випадках, коли не міг вказати іншу причину явища (класичний закид атеїстів проти понять про бога). Анаксагор приписував духу тільки роль основоположного принципу, але водночас усе різноманіття речовин, з якими має справу цей дух, Анаксагор пояснював як такі, що виникають «самі по собі». З цього приводу Платон зауважив, що Анаксагор, по суті, не знайшов будь-якого реального застосування поняттю «дух».
Завдяки такій, доволі складній філософії, Анаксагор навіть раніше за Сократа був засуджений громадянами Афін до смертної кари за звинуваченням у богохульстві. Однак тоді він був виправданий, завдяки сприянню впливових друзів, і замість страти вирушив на заслання додому, на Іонічне узбережжя. Офіційною причиною для звинувачення стало заперечення божественності Сонця, яке Анаксагор вважав звичайною розпеченою кам’яною брилою (подібні думки висловлювали і Ксенофан, і Левкіпп, і Діоген, і багато інших, але Анаксагору єдиному за це дісталося). Це також може свідчити про достатній ступінь натуралізму філософії Анаксагора, показує нам її матеріалістичний бік. І якщо ми вже торкнулися теми небесних тіл, то тут найзначніші думки Анаксагора – це думка, що Місяць населений і схожий на землю (ця думка породить цілий напрям у фантастичній літературі), і що світло Місяця запозичує світло від сонця. Інші думки були не настільки значні, щоб їх розбирати окремо. Але безумовно, що він цікавився астрономією не менше, ніж біологією, медициною або фізикою частинок.
Судячи з критики з боку Платона і його товаришів, можна зробити висновок, що Анаксагор цілком «матеріаліст». Але не менш імовірним є те, що Платон просто згустив фарби з метою критики, і що сам Анаксагор був досить консервативний, просто недостатньо для Платона. Критикували Анаксагора не тільки такі люди. Наприклад, той самий атоміст Демокріт висміює вчення Анаксагора про влаштування Всесвіту та Розуму, чим прямо суперечить думці Платона, і вказує на значущість концепції «Розуму» (що надає силу аргументу на користь ідеалізму). Також не можна виключати й того, що це Аристотель у конфлікті «Анаксагор-Демокріт» виступив на боці Анаксагора, і сам зробив з «Розуму» очевидніший аналог Бога-устроювача світу (нерухомий першодвигун з філософії Аристотеля) – а значить, це лише модернізація, тобто пристосування вчень Анаксагора до системи самого Аристотеля (що надає нову силу аргументу за матеріалізм). Цілком можливо, що це спроба Аристотеля знайти собі опору серед найближчих попередників. Сказати напевно щось тут важко, тож ми виходитимемо з тієї думки, що обидва підходи (теологія і натурфілософія) просто уживалися поруч, і що Анаксагор справді близький до філософії Аристотеля, а точніше останній був, якщо можна так висловитися, «анаксагоріанцем».
Лінія наслідування Анаксагора
Говорячи про особисті філософські зв’язки Анаксагора, тут можна було б сказати, навіть на спростування всьому викладеному нами вище, що в нього не спостерігається ніяких інших впливів з повітрям тощо, крім однієї тільки фрази про душу; і що вся історія про переїзд «Мілетської школи» до Афін занадто натягнута. Тому його спільне з Діогеном учнівство в Мілеті може вважатися сумнівною вигадкою від пізніших античних біографів. Проте в Анаксагора був усіма визнаний учень – Архелай. І цей учень також багато пише про повітря, як фундаментальну основу речей; він також додає до нього другу основу – нескінченність (чи то нотка до «апейрону» Анаксімандра, чи то прямо до «гомеомерій» свого вчителя). На додаток до цього, Архелай говорить про тепле і холодне, про їхні взаємні переходи один в одного, як головну причину руху (тут знову трохи Анаксімандра + Анаксімен з його розрідженням і згущенням повітря, ну або той же Діоген). Цієї концепції торкається й Анаксагор у фрагментах, що дійшли до нас, хоча буде важко сказати, наскільки це данина традиціям «Канону», а наскільки це фундаментальна основа для самого Анаксагора.
Але звідси виникає закономірне питання – яким чином Архелай, учень Анаксагора, може проговорювати такі речі про повітря, якщо сам Анаксагор не пов’язаний із традицією Мілетської школи?
Навіть якщо немає прямого зв’язку Анаксімен-Анаксагор (хоча він письмово підтверджується в того ж Лаертського), то він явно є у вигляді Анаксімен-Діоген-Анаксагор-Архелай (до того ж Архелай був учителем Сократа, і саме тому Сократ намальований «повітряним» філософом у комедії Арістофана «Хмари»); саме тому для нас так важлива постать Діогена Аполлонійського, за допомогою якого можлива реконструкція всієї цієї лінії спадкоємності… Тепер під час нашої подорожі античною філософією ми бачимо, як Мілетська школа плавно переходить в Афінську і закінчується на Сократі, учневі Архелая… Між цими двома умовними «школами» не спостерігається серйозних внутрішніх протиріч, які б абсолютно позбавили можливості для такої трансформації Різко виокремлюється з цієї картини лише Геракліт (якщо розглядати його, як частину поза-італійського дискурсу), який узагалі всіх висміює, і сильно нагадує піфагорійця Приймаючи такий погляд, можна навіть сказати, що піфагорійці та «Афінська школа – дві гілки розвитку філософії Мілета, і можливо тому піфагорійські натурфілософи так сильно нагадують філософію Анаксагора
Загалом, зовсім не дивно, що Сократ, маючи такий родовід, пізніше і сам був звинувачений у богохульстві, так само як і вчитель свого вчителя… І не дивно, що Сократа критикували за міркування про небесні явища, і за «стихійні» марення про «повітря» або хмари… Завдяки таким попередникам, критична точка зору в комедіях Аристофана набуває додаткової ваги, і його літературний Сократ може бути не такою вже й карикатурою, як прийнято вважати… Але ще цікавіше те, що пізні римські коментатори часто називали Анаксагора софістом, а дати життя Анаксагора в Афінах майже збігаються з датами діяльності софіста Протагора… Вони майже гарантовано взаємодіяли при дворі Перикла, і пізніше Аристотель у своїй «Метафізиці» мимохідь впустить одну фразу, що пов’язує Анаксагора і Протагора як ніколи раніше
«Згадують також вислів Анаксагора (звернений до когось із його учнів) про те, що суще буде для них таким, яким вони його уявлятимуть».
Можливо, ця ідея була йому підказана вже самим Протагором, а може вони прийшли до цієї думки спільно, або навіть можна припустити, що Анаксагор був тут першим; важливо не стільки це, скільки сам факт подібного зв’язку. «Афінська софістика» безпосередньо продовжує лінію розвитку думки, яка була розпочата ще в Мілеті. Але окремо про долі софістики в Греції ми ще поговоримо під час подальшого викладу історії філософії. Прийняття теорії «змішувань» частинок, теорія про населеність місяця, і багато іншого, подібного до наступного висловлювання:
«Видимі речі є основою для пізнання невидимих».
Усе це лягло в основу для майбутньої філософії Епікура, який прямо посилався на важливість вчення Анаксагора в процесі навчання власних послідовників. Це теж може мати значення, щоб побачити в Анаксагорі щось більше, ніж пересічного ідеаліста, який здійснив серію поступок математичним філософам.
Підбиття підсумків старої філософії
У ситуації, коли філософи розшарувалася на два табори, і коли в одному з таборів (Італія) стався розкол (на піфагорійців та елеатів), і коли вже почали виникати нові напрямки, що критикують усі попередні (гераклітівці, атомісти, анаксагорівці тощо), – цілком закономірно мав би виникнути запит на з’єднання всіх нових і старих ідей в одному вченні. Тим паче, що й самі протилежні одне одному вчення походили від спільних предків («Канон»), і можливість їхнього возз’єднання все ще могла видаватися цілком реальною. Реалізацією цього синтезу зайнявся Емпедокл з Акраганта – черговий ровесник Анаксагора, Зенона і Левкіппа. Він народився і виріс на Сицилії, зокрема тому він був, так, так… звісно ж піфагорійцем. Але вважається, що за розголос таємних навчань школи дуже рано його вигнали з громади (що нагадує історію про Гіппаса). Тут важливо підкреслити, що як і Парменід – він писав свої твори у віршах (на відміну від наукової прози Анаксагора), і це слабко натякає, зокрема, і на можливу спадкоємність або наслідування. За своїм родоводом Емпедокл був пов’язаний з аристократичними сім’ями, був людиною дуже заможною, але за особистими переконаннями він був затятим демократом, і можливо навіть лідером демократичної партії свого міста. Принаймні нам відомо, що одного разу він брав участь у поваленні олігархічного уряду.
Але, як це не дивно, у приватному житті Емпедокл поводився зовсім не як демократ. На рідній Сицилії він прославився не менше, ніж Анаксагор в Афінах, і дуже швидко став фігурою першої величини в усій Італійській філософії. Можливо через це він зловив щось на кшталт «зіркової хвороби» і надмірно загордився. Якщо Анаксагор був затворником за своїм характером, і намагався уникати політики, то Емпедокл – душею компанії та публічною персоною. Звісно, ми знаємо, що Емпедокл допомагав бідним, завжди виступав із промовами на користь рівності, і навіть відмовився від пропозиції очолити місто та прийняти царський титул, що не схоже на поведінку кар’єриста та гордія. Щоправда, не варто забувати, що і це може бути частиною продуманої стратегії популізму. Здобувши значну популярність, Емпедокл став відігравати роль когось на кшталт земного бога, ходячи вулицями в пурпурному одязі (царський колір одягу). Божественне ставлення до нього було потрібне не лише тому, що він, як і Піфагор , створював навколо себе містичний образ надприродної істоти (а він це робив), а ще й тому, що він був ученим. Будучи людиною зовсім не бідною, Емпедокл фінансував будівництво мурів, осушував болота, створив медичну школу та приносив усяку користь місту, за що всіма громадянами дуже поважався. Хоча окрім таких матеріальних причин популярності, йому приписували й більш містичні «дива», що вкотре робить картину виникнення та поширення християнства не такою вже й феноменальною для тих давніх часів. Наприклад, розповідали, що Емпедокл міг керувати вітрами, і що він навіть повернув до життя жінку, яка здавалася мертвою протягом тридцяти днів. За легендою, сам Емпедокл загинув, свідомо стрибнувши в жерло вулкана. Можливо цим він хотів показати, що він бог, і тому може сміливо зробити такий вчинок без страху, точно знаючи, що він повернеться додому, на небеса. Чи було скоєно таке самогубство, і якщо так, то чому він на це пішов – ми вже не дізнаємося. Але те, що він намагався бути хайповим персонажем, здається нам безумовним фактом. Судячи з усього, у період 460-430 рр. до н.е. саме Емпедокл і Анаксагор стали двома зірками першої величини у світі філософії, якийсь час навіть прямо конкуруючи з вченнями модних софістів.
Релігійний бік вчення Емпедокла проявляється навіть у тому, що він залишив нам твір, написаний у дусі піфагорійської «релігії», в якому йдеться про переселення душ, вегетаріанство та інші подібні теми. У цьому плані він виглядає, як традиційний піфагореєць, і зовсім не цим зміг увійти в історію філософії. Головним чином свою популярність він здобув завдяки поемі «Про природу» (збереглася майже цілком, можна навіть прочитати). У ній він приймає основами всього сущого чотири тілесні стихії: вогонь, повітря, воду і землю, які за своєю природою вічні й незмінні. Видимі зміни залежать від утвореного стихіями з’єднання і поділу; а початками у власному розумінні слова, що приводять у рух вищезгадані елементи, є Любов і Ворожнеча (іншими словами, ті самі з’єднання і роз’єднання, тільки вже як причина, а не як наслідок). Річ у тім, що стихії завжди повинні здійснювати рух поперемінно в протилежному напрямку, то з’єднуючись Любов’ю, то розділяючись Ворожнечею. Таким чином, за Емпедоклом, початків виходить всього шість: чотири стихійних і два метафізичних.
Космос (і знову привіт Піфагору) – єдиний, проте космос не складає всього Всесвіту, він утворює лише деяку, зовсім невелику його частину (на те це й космос, тобто «гармонійний порядок»); решта ж частини являє собою необроблену матерію. Логіка того, що існує частина «космічна» посеред «необробленої матерії», – відкриває шлях до визнання Бога-творця; і, можливо, цей Бог був на той час настільки популярною ідеєю, що насправді мається на увазі й Емпедокл (розум Анаксагора виконував таку саму функцію привнесення стабільності у світ хаосу). Але такий висновок робити все ж таки трохи рано, і ми згадуємо все це тільки на правах гіпотези. Тут ми бачимо ті самі «матерію» і «розум» Анаксагора, тільки тепер розбиті на 4 стихії (матерія) і 2 рухові сили (розум). Навіть роль впливу розуму на матерію тепер має цілком творчий, а не раціональний сенс, аналогію тут проведено скоріше через мистецтво, ніж за допомогою науки. Тож порівнюючи Емпедокла з Анаксагором, можна порівняти їх як поета і вченого у світі філософії.
Емпедокл багато чого запозичує у Парменіда, як і практично всі його сучасники; але крім цього, «єдиний» світ елеатів втрачає свою незмінність, він поперемінно виникає і знищується (привіт Анаксімандр, Геракліт, Ксенофан), що відбувається цілу вічність. У суто-поетичному стилі Емпедокл каже нам, що почергово бере гору то Любов, то Ворожнеча; перша зводить усе в єдність, руйнує світ Ворожнечі, і робить з нього кулю (привіт, Парменід), а Ворожнеча знову розділяє елементи (привіт, Геракліт), і, хоч це не вказано прямо, але очевидно, що крайньою версією цього поділу буде якась із версій філософії частинок (ну, або ж він має на увазі лише розпад на 4 елементи). У такий очевидний спосіб Емпедокл намагається синтезувати дві крайнощі, філософію Парменіда та Геракліта. Він намагається показати і єдність, і множинність, які здатні співіснувати, як два різні процеси в одній системі. І все це стає обґрунтуванням для циклічності Всесвіту (за духом Геракліта-Анаксімандра, де світ «мірами спалахує, мірами загасає»), який уперше набув свого закінченого вигляду, з усіма подробицями, і навіть із можливістю наочно візуалізувати всі процеси «від і до». Але що тут особливо цікаво, при бажанні ми можемо побачити в цьому прообраз сучасних теорій сингулярності і Великого вибуху. Адже цикл розширення всесвіту закінчується тим, що він знову схлопнеться в Парменідове сферичне буття.
Необхідність, яку більшість кличе долею, Емпедокл називає одночасно Любов’ю і Ворожнечею. Тож виходить, що в його системі детермінізм, або ж божественне провидіння, – це лише циклічність природи, з рухом стихій за допомогою з’єднання та роз’єднання (подібні уявлення притаманні також атомістам та Анаксагору). Раніше філософи пояснювали детермінізм самою необхідністю переходу протилежностей: з крайності в крайність. Тут також є ці протилежності – Любов і Ворожнеча; але оскільки вони також виступають як прості «з’єднання і роз’єднання», то тут під детермінізмом мається на увазі і цілком конкретний процес. Це зовсім маленький, але новий крок у натурфілософії. Тепер детермінізм – це просто рух елементів, їхні комбінації, а не реалізація абстрактних принципів з каламутної причини «так треба». Це більше не прописаний «сюжет», який може розкрити якийсь пророк, а щось більш просте. Замість багатьох дуалізмів (тепле-холодне, рідке-сухе тощо) він залишає один, найфундаментальніший дуалізм із розділення і з’єднання.
Для розуміння стилістики стародавніх текстів наведу деякі фрагменти з поеми Емпедокла (щоправда, не у вигляді вірша, а з’єднавши рядки в прозові абзаци, але звичної нам рими там все одно немає), і тут же можна буде порівняти механізм роботи відчуттів Емпедокла з аналогічними поглядами Анаксагора:
«У світі цьому тлінному Немає ніякого народження, як немає і згубної смерті: Є лише змішання одне з розміщенням того, що змішалося, Що і звуть нерозумно народженням темні люди. Дурні! Якою короткозорою є їхня думка, якщо вони вважають, Ніби справді раніше не колишнє може виникнути, Іль померти і зруйнується може зовсім те, що було.
Бо з того, що зовсім не було, суще стати нездатне; Так само і суще, щоб минуло – ні на ділі, ні в думці Річ неможлива: бо воно влаштує проти сили.
Немає у Всесвіті ніде порожнечі: і звідки їй узятися?
Мова моя буде двояка: бо – то в безлічі надрах міцніє єдність, то безліч знову проростає в єдності. Панують по черзі вони в обертанні кола, Слабнуть і знову зростають, черги фатальної дотримуючись. Тільки вони і є, і все ті ж, але входять один в одного І виникають в образі людей, і різних тварин: То, Любов’ю заманюючи, зійдуться в єдиний порядок, То ворожнечею Чвари знову ганяються нарізно один від одного Аж до пори, коли, підкоряючись, воєдино зростуться. Так, оскільки Єдність із Багатості вічно народжується. А поділом Єдності знову відбудуться Багатость. То виникнення в них є, але немає в них стійкого століття. Але, оскільки розмін цей ніяк припинитися не в силах, Вічно остільки вони, незмінні, рухаються в колі.
Так, під щільним покровом Гармонії, там утвердився Сферос, куля подібна до кулі, пишаючись тим, що єдина і замкнута. Ні непристойної боротьби, ні розбрату немає в його членах. Рівний то звідусіль і всяких позбавлений меж, Сферос, кулі подібний, пишаючись, що єдиний і замкнутий.
Знай: з усього, що народилося, найтонші струми виходять. Солодке до солодкого, гірке до гіркого стало прагне, Кисле з кислим зійшлося, теплота з теплотою поєдналася. Воля долі така, що притаманна всім тварюкам розумність. Розум зростає у людей відповідно до світу пізнання.
Землю землею землею ми бачимо і воду ми бачимо водою (в Анаксагора навпаки, притягуються протилежні елементи, і для відчуття потрібна відмінність), Дивним ефіром ефір, вогнем же вогонь нещадний, Також коханням кохання кохання і розбрат отруйним розбратом. Бо знай, що в усьому є розумності частка і думки».
Емпіризм, атомізм і теорія еволюції у філософії Емпедокла
У світі Емпедокла, спочатку зовсім різні органи і частини тіл могли існувати у відокремленому вигляді. Руки могли існувати самі по собі, вуха самі, тощо. Тільки завдяки силі Любові і злягання, ці частини стали утворювати нові види цілого. Так утворювалися випадково скомбіновані організми. Якщо якісь сформовані «монстри» виходили непристосованими до життя (наприклад, не отримавши рота і можливості харчуватися) – то вони природним чином вимирали. Тож збереглися лише найуспішніші комбінації органів. Цим же пояснюється, наприклад, що кентаври в міфах – цілком можливі істоти, які просто не збереглися до наших днів, зважаючи на недієздатність свого організму. А якщо розглядати біологію вже на рівні стихійному, то людина, як і будь-яке інше створіння, являє собою з’єднання всіх стихій, а отже, їхнє роз’єднання прирівнюється до смерті. Тому смерть тіла і душі – одночасні; і це можна розглядати, як чергову натурфілософську і матеріалістичну тезу Емпедокла (душа смертна і залежна від тіла). Звісно, все це слабша концепція еволюції, ніж у попередніх філософів (напр., Анаксімандра), але вона повністю оригінальна і виведена вже з фізичної системи самого Емпедокла. А головне – у ній відсутня телеологія, істоти розвиваються випадково (пор. атомізм), а не за якимось планом (пор. Анаксагор). Щоправда, існує версія, що таких самих поглядів на еволюцію дотримувався ще Парменід, і тоді є сенс говорити про систему еволюції Парменіда-Емпедокла. Ці погляди, хоч і виглядають дещо безглуздо, цілком співвідносяться із сучасними поглядами на еволюцію життя, тоді як погляди Анаксімандра радше нагадують ламаркізм. Так чи інакше, якщо ми з’єднаємо погляди Анаксімандра й Емпедокла, і доповнимо міркуваннями Анаксагора про закономірності розвитку зародка, то ми отримаємо такі уявлення про біологію, якими далеко не кожен учений зміг би похизуватися до середини XVIII століття в Європі.
Емпедокл проводив безліч найпростіших експериментів, і намагався визначити наявність статі у рослин. Проводячи експерименти з тиском повітря в ємності, опущеній у воду догори дном, він знаходить, що повітря є відчутною величиною і т.д. Історики часто помічають, що в Емпедокла є багато схожості з Анаксагором; наприклад, він вважав, що Місяць світить відбитим світлом, або що для поширення світла потрібен певний час, і цей час настільки малий, що ми не можемо його помітити (тобто Емпедокл припускав скінченність швидкості світла); також йому було відомо, що сонячне затемнення спричинене проходженням Місяця між Сонцем і Землею; і все це знав той самий Анаксагор (окрім хіба що тверджень про швидкість світла). Як і Емпедокл, Анаксагор виступав проти допущення порожнечі; він говорив, що клепсидра, або надута шкура, свідчить, що там, де, мабуть, нічого немає, насправді знаходиться повітря. І тоді виникає типове запитання: хто в кого запозичив, Емпедокл в Анаксагора, чи навпаки? На це важко відповісти, бо вони сучасники. Але до більшої частини своїх ідей вони цілком могли дійти і незалежно один від одного, бо однаково полемізували проти Парменіда, і однаково перебували під впливом піфагорійців. Наприклад, визнаючи, що ніщо з нічого не виникає – вони неминуче мусили визнати, що речі тільки здаються (!) виникаючими, тоді як насправді (!) просто невидимі для почуттів елементи з’єднуються й роз’єднуються (але не знищуються в небуття). Ось вам і запозичення «світу видимості» (здається) і «світу істини» (насправді).
Хоча ми вже говорили раніше, що навіть Фалес натякає на застосування примітивного експериментального методу доказів (так званий емпіризм), і вже бачили, що експериментальну аргументацію використовує як Анаксагор, так і багато піфагорійців, та все ж таки Емпедокл залишає нам більшу кількість підтверджених прикладів, що становить особливу цінність його філософії. Говорячи про емпіризм, варто сказати і про теорію пізнання. Тут Емпедокл розробляє теорію того, що відчуття виникають через будову наших органів чуття. Він каже, що в цих органах є пори, які сприймають «витікання» від матеріальних предметів. Ця теорія пізніше вплине на Демокріта, Епікура та весь філософський сенсуалізм загалом; щоправда, сам Емпедокл заперечував істинність показань чуття. За допомогою своєї теорії пір (а він допускав її ще для судин тощо) Емпедокл впритул підходить до теорії атомів, тобто до уявлення про найдрібніші частинки. Через дрібні дірочки можуть дозовано потрапляти якісь елементи. Але ці елементи, як ми вже знаємо – це чотири стихії. До речі, про це ми раніше не говорили, але в деяких уривках елементи під виглядом «найдрібніших частинок» допускаються навіть у Геракліта. Це може бути важливим зведенням для історії атомістики, але поки що дуже спірний момент. Хай там як, навіть якщо не визнавати першість Геракліта (а можливо, навіть Піфагора) – можна побачити, що атомістика, в тому чи іншому вигляді, виникає одночасно у всіх критиків Парменіда (атоми Левкіппа, гомеомерії Анаксагора, частинки Емпедокла). Усі вони намагаються розкласти «єдине» Парменіда, але не повністю заперечуючи при цьому філософію Цілого та елейську аргументацію. Той факт, що Емпедокл відкидає поняття порожнечі, виглядає навіть дещо дивно, бо за панування «Ворожнечі» порожнеча мала б виникнути. Для нього це не принципово, і йому здається важливішим не допустити концепції небуття, щоб елементи не мали навіть потенційної можливості до самознищення.
Говорячи про Анаксагора, ми говорили, що він уже допускає більше «органіцизму» і «хімізму» у своїй натурфілософії. Це дійсно так, але ще більшою мірою ми можемо вважати Емпедокла – засновником хімії. Ми вже бачили, що загалом для Емпедокла матерія теж дробиться на найдрібніші частинки. Але на відміну від гомеомерій Анаксагора, ці частинки не мали всіх можливих якостей. Не були вони і зовсім вже безякісними, як атоми Левкіппа. У натурфілософії Емпедокла частинки називаються прямо чотирма стихіями, отже є 4 типи частинок із різними властивостями. Але проблема, яку поставив Анаксагор, мала стояти і перед Емпедоклом: як із безякісного може виникнути якість? Або в цьому випадку, як із частинок вогню може виникнути щось із властивостями не вогню? Скільки не комбінуй частинки вогню – вийде тільки вогонь. Але й комбінації всіх чотирьох частинок не повинні дати нічого нового. Вода може випаруватися під дією вогню, або зволожити землю, але на рівні поодиноких частинок, ми ж не можемо допустити, щоб «частинка води» випарувалася під впливом «частинки вогню», адже матерія неруйнівна. На рівні частинок така логіка більше не працює. І все ж Емпедокл наполягає, що різні пропорції змішування чотирьох стихій дають нам різні нові якості. Кількісні зміни переходять у якісні відмінності. Прямо як у теорії атомістів, або скоріше як у теорії піфагорійців. Уявивши стихії на рівні елементів-частинок, простіше перевести їх у кількісний вигляд. Тепер запросто можна встановлювати будь-які пропорції і складні «молекулярні» сполуки. Сам Емпедокл не залишив конкретних пропорцій, але можна, як приклад-гіпотезу, припустити, що «молекула» пари є з’єднанням «атома» води і вогню, болото є з’єднанням «атомів» води і землі. Так само дерево може бути складним з’єднанням частинок, скажімо, 4 атомів землі, 2 атомів води і 1 атома повітря (поняття атоми і молекули не використовувалися Емпедоклом, це аналогії для кращого розуміння, що мається на увазі). У такому вигляді корпускулярна теорія ідеально доповнює натурфілософію «старого Канону». Можливо, у схожому вигляді вона вже була створена Піфагором, але конкретна вказівка про те, що складні предмети створені пропорціями чотирьох елементів уперше була висловлена Емпедоклом. Залишається відкритим тільки питання – чи ділилися чотири стихії також до нескінченності, як гомеомерії Анаксагора, чи ні. Але в будь-якому разі ця версія корпускулярної теорії вже гранично нагадує сучасну хімію, якою ми її застаємо ще на початку XVIII століття.
Взаємовідношення «Канону» і нових натурфілософів
Усе розглянуте нами вище виглядає як чергова варіація піфагорійської натурфілософії старого «Канону», тут є всі його складові, і навіть загальний вектор на поєднання натурфілософії з теологією Тільки ось у чому річ: Емпедокл сильніше, ніж будь-хто раніше, зробив акцент на натурфілософському боці У принципі, ми не бачимо, щоб він говорив про теологічного Бога Частини в нього не підпорядковані цілому, у кращому разі вони рівноцінні, але всі пояснення в нього відбуваються шляхом руху від частин до цілого, а не навпаки, як це було раніше… Можливо вже піфагорійці та Геракліт заклали підґрунтя для атомізму, але все таки представники «Канону» залишалися філософами цілого У той час як Емпедокл, Анаксагор і Левкіпп тим і відрізняються від філософів «Канону», що вони вже однозначно виступають як філософи частин Усі вони намагаються поставити натурфілософію на перше місце, а теологію на друге, вони перевертають старий світогляд з голови на ноги Може Анаксагор не так сильно, але навіть він, заперечуючи порожнечу і намагаючись представляти матерію безперервною масою, розбивав її на частинки…
Крім того, якщо навіть ці філософи визнавали якийсь Розум, або якісь божественні сили, що впорядкували елементи світу, і якщо вони намагалися (як і філософи «Канону») з’єднати ці сили з реальним світом, то їхня головна відмінність полягає в тому, що вони роблять це з’єднання цілком механічним шляхом… Це вже не єдність у первісному сенсі слова, якої ніяк не могли домогтися філософи «Канону», а радше симбіоз двох принципово різних сутностей… Після «революції» Парменіда вже важко було припустити, що теологія може несуперечливо поглинути натурфілософію, вони можуть у кращому разі тільки співіснувати…
У традиційній історіографії вважається, що Емпедокл – це така собі «людина-синтез», що раніше всі філософи обирали тільки по одній стихії, а ось прийшов мудрий герой і створив систему з усіма стихіями разом, тому його ще називають «еклектиком». Тільки от насправді, навіть старі піфагорійці визнавали всі стихії одразу, а «любов і ворожнеча» як принципи траплялися навіть в Анаксімандра (в решти тим паче), тільки в менш поетичній формі. Він не більше еклектик, ніж будь-який філософ «Канону». Але навіть незважаючи на помітну вторинність, Емпедокл цілком може вважатися систематизатором усіх досягнень старої натурфілософії; у його викладі класична натурфілософія набуває свого закінченого вигляду. У деяких моментах, висловлюючи загальну для всіх тривіальність, Емпедокл надавав їй досконалішої і детальнішої форми. Наприклад, говорячи про циклічність Всесвіту, він загалом не висловлює нічого нового, але фактично його погляд став найбільш обґрунтованим. А його уявлення про корпускулярну теорію речовини і зовсім можна поставити в одному ряду з атомами Левкіппа і гомеомеріями Анаксагора.
І найважливіше, що свої умоглядні системи Емпедокл, як, утім, і Анаксагор, намагався доводити через емпіричні експерименти, і серед усіх ранніх філософів йому належить пальма першості в концептуальному використанні емпіризму. Тож можна сміливо казати, що Емпедокл – вершина розвитку старої натурфілософії, тоді як Анаксагор і Левкіпп – поклали початок новій натурфілософії. І вже синтезуючи погляди піфагорійців із натурфілософськими поглядами «а-ля Мілет», і спробувавши зробити їх рівноправними з теологічними елементами елейців, Емпедокл виступає за сумісництвом і завершувачем усього «Старого Канону», взятого в цілому. Тепер перед нами розгортається ціла низка відокремлених напрямів:
- Натурфілософія (стара і нова).
- Стара натурфілософія (Мілетці, Геракліт і Емпедокл, як її завершення).
- Математична натурфілософія (деякі піфагорійці).
- Нова натурфілософія (Анаксагор, атомісти, почасти Емпедокл).
- Теологія (міфологічна і філософська).
- Філософська теологія (елейська школа, деякі піфагорійці і сам Піфагор, почасти Геракліт).
- Міфологічна теологія (Ферекід, релігія греків).
З усіх цих напрямів до «Старого Канону» не належить тільки нова натурфілософія, хоча й вона безумовно «не виникає з нічого». Нехай Емпедокл і зробив спробу синтезу, і вельми непогану, з огляду на елементи всіх інших напрямів, це однаково стало лише черговою варіацією, ще однією «школою» на додачу до багатьох. Світ філософії тільки ускладнився і диференціювався. Розкол, який ще сподівалися подолати, тільки посилився, а філософських систем і підходів стало так багато, що примирити вже їх, у ще більшому різноманітті, тепер стало неможливо. Наступні покоління філософів, які зіткнулися з цією проблемою, спробують працювати з цим, але в них уже сформуються інші підходи та інше ставлення. Зрештою, тільки тепер виникне філософія у власному розумінні цього слова (а не варіації Близькосхідної теології та натурфілософії, що і являє собою весь «Старий Канон»).