Коли Парменіду виповнилося тридцять років (близько 495-90 рр.), – а це вік “акме” – найвищої точки розвитку особистості, і найімовірніше також вік, за якого філософ досягає найменшої популярності – Піфагор і Ксенофан або вже померли, або доживали останні роки свого життя. Анаксімена з Мілета вже не стало, а від смерті Фалеса й Анаксімандра мудреців цього часу вже відділяла пристойна відстань, близько 60-ти років. З “класичних” філософів до цього моменту в живих ще значився тільки Геракліт, який був приблизно на п’ятнадцять років старший за самого Парменіда. І загалом, крім цих двох, на філософській арені того часу більше не було нікого (принаймні зі значущих), якщо не брати до уваги безлічі безіменних і просто маловідомих піфагорійців, серед яких варто було б згадати Алкмеона. Але і той, щоправда, не відзначений як філософ, і має успіх в Італії як лікар і глава “кротонської медичної школи“. Можливо, все це і послужило тому, що саме конфлікт Парменіда і Геракліта задав тон усій подальшій філософії, тому що для наступного покоління філософів, зі значущих постатей, було видно тільки цих двох, і якраз до речі, що їхні вчення принципово суперечать одне одному.
Однак, не варто думати, що в цей час у культурному світі Греції настало якесь повне затишшя. У суспільному житті, яке завжди вкрай близько стоїть до філософії – можна відзначити повстання міст Іонічного узбережжя, що почалося проти влади Персії. Повстання це, звісно, спочатку було приречене на загибель, і тепер уже помста з боку персів загрожувала самій Греції. Само собою, такі події не можуть не хвилювати пересічного грека, і не можуть не позначатися на світогляді та культурі. У самих Афінах, тим часом, уже відбувся демократичний переворот, а молодшим сучасником Парменіда був майбутній герой Афін і всієї Греції – Фемістокл. До самих Афін тоді з’їхалися найкращі діячі культури, там же пролунає конфлікт двох найбільших поетів свого часу – Симоніда і Піндара, які до крайньої міри оголили (але вже в рамках поезії) боротьбу міста й села, демократії й аристократії, вільнодумства й консерватизму. На Сицилії, де раніше жив учитель Парменіда, і де його філософія мала особливий успіх, – виникає новий жанр “філософської комедії”. Під впливом піфагорійців і вчення Парменіда, поет Епіхарм складає сюжети, що висміюють філософію Геракліта, при цьому використовуючи такі прийоми (заради абсурду), що надалі реально використовуватимуться софістами. Філософія вже починає отримувати друге життя в рамках художньої літератури. І це ще далеко не все, що тоді кипіло в культурному житті Греції.
Зенон, вірний слуга Парменіда
Більша частина представників нового покоління філософів народилися (тільки-но народилися) в той час, коли Парменіду вже було близько тридцяти п’яти років; це близько 490 року, того самого року, коли Персія, вже придушивши повстання в Іонії, – вторглася в Аттику і зазнала поразки в битві при Марафоні. До віку підлітка, який більш-менш сприймає інформацію, всі вони доросли вже на той момент, коли триста спартанців на чолі з царем Леонідом встигли віддати свої життя в знаменитому Фермопільському бою, і коли Фемістокл уже прогримів славою героя битви під Саламіном, після чого об’єднана армія греків уже перемогла Персію під Платеями та почала подальший контрнаступ, з поступовим наростанням ролі Афін у суспільному житті Греції. У цей час Греція була майже об’єднана, як про це мріяв ще Фалес із Мілета. Найімовірніше, якраз у цей час і почав слухати лекції Парменіда юнак із міста Елея на ім’я Зенон.
Зенон був старанним учнем, по суті він залишив після себе систему доказів правоти Парменіда, і тільки цим увійшов в історію. Брати, і просто так відмовлятися від “чуттєвої реальності” ще ніхто не поспішав; потрібно було ґрунтовно і логічно довести необхідність такого нововведення. На якусь самобутність Зенон при цьому не зазіхав, і сам вважав себе просто популяризатором думок Парменіда. Він так само виходив з того, що істинне буття є нерухомим, і що воно непізнаване почуттями. Навпаки, рух і різноманіття речей не можуть бути пояснені розумом, вони лише “думки”, результат чуттєвого сприйняття.
Не заперечуючи достовірності чуттєвого сприйняття (бо все ж таки зберігається установка на “реалізм”), Зенон водночас вважав, що одержати істинне знання за допомогою чуттєвого сприйняття неможливо, і якщо визнати рух і множинність такими, що існують, то це призводить до нерозв’язних протиріч і руйнує саму концепцію “істини”. Щоб не допустити протиріччя (а це відмінна риса раціоналістів усіх часів), він доводив, що множинність речей і рух – логічно неможливі. І докази цієї неможливості називаються Апоріями, про які краще почитати окремо, бо це класика філософії, яка виходить далеко за рамки філософії, і може дуже часто цитуватися в художній літературі: посилання на вікіпедійну статтю.
Але все ж, ми спробуємо трохи розписати, у чому ж реально полягала хитрість Зенона, і як найкраще підійти до критики його “апорій”; це теж може бути корисно, та й сама по собі тема важлива і занадто “класична”, щоб її пропускати.
Найяскравіший і найзначніший “косяк” у тому, що апорії створюють штучні перешкоди і завідомо дурні умови. Так, наприклад, Ахіллес не може наздогнати черепаху, тому що він і не збирається її обганяти, у них абсолютно різні цілі; Ахіллес планує досягти певної точки, де знаходиться черепаха в сам момент початку планування. По суті він бігає за “слідами” черепахи, а не за нею самою, і “формальність логіки” тут ні до чого, тут проблема в самій вихідній умові.
Що в апорії “Дихотомія”, що в “Ахіллесі” – людина планує рух, замість того, щоб реально рухатися; вона починає рахувати відрізки, але не починає рухатися доти, доки не визначить, скільки “частин шляху” їй потрібно пройти. Якби людина рухалася, не звертаючи уваги на черепаху, і взагалі не встановлюючи жодної “мети” – проблема була б знята. І такого роду спростування не вимагає ніяких додаткових знань, його цілком міг висунути будь-який античний грек. Розмірковуючи про проблему з погляду чистого умогляду, ми перебуваємо на чужому полі, де потрібно грати за правилами господаря, і де за самими ж правилами зазначено, що перемогти неможливо.
Проблеми, поставлені Зеноном і Парменідом, носили суто математичний характер; Зенон, по суті, навіть висміює математиків (що добре лягає в контекст боротьби елейської школи проти піфагорійців); мовляв, якщо ви довели, що розподіл відрізка можна проводити до безкінечності, – то ось нібито підсумок, давайте діліть тепер відрізки шляху, і стійте при цьому на місці: “азазаз, затралені” (звідси висновок про неподільність матерії, а отже, світ – ціле; і тільки в цьому цілісному світі можна рухатися без протиріч). Тут апорія про Ахіллеса підходить до виявлення головної проблеми епохи: математика і фізика – це абсолютно різні сфери. Хоч як це іронічно, але з фізичного погляду, система Парменіда, який критикує математичний підхід – сама позбавлена сенсу, тому саме фізики і почнуть її критикувати (про що ми говоритимемо далі).
Виходить так, що Зенон вважає себе борцем проти математики, але фактично його аргументи виявляються аргументами проти фізики. Тому що фізика безпосередньо пов’язана з “чуттєвим”, з тим самим “шляхом думки”; і всі спроби відстояти права чистого розуму манівцями призводять до торжества математичної логіки. “Елейська школа” найбільше хотіла уникнути протиріч, але саме їхнє мислення – одне велике протиріччя.
Проблема апорій добре ілюструє саме це протиріччя розуму і почуттів, істини і думки, математики і фізики. Якщо тепер знову подивитися на всі пройдені нами школи, то Геракліт на тлі Парменіда і Зенона малюється як прямий антипод, він і рух визнає, і мінливість речей, і небуття (оскільки взагалі визнає будь-які протилежності). Рівно з тим Геракліт, як було раніше вже зазначено, місцями дуже споріднений з піфагорійцями, а ті ж самі апорії Зенона виглядають скоріше як знущання з математики, аніж знущання особисто з Геракліта. І ось це дуже цікаво, що “елейська школа” і піфагорійці, – перебуваючи на одному континенті та маючи прямі зв’язки, – принципово відрізняються одна від одної; що й Геракліт теж уписується в цей загальний мисленнєвий контекст (причому, скоріше, як частина піфагорійської традиції). Усі вони починають ніби з одного й того самого, обговорюють проблеми начебто всередині загальної системи.
Але починаючи з Парменіда починається і “розкол” усього філософського світу. Його крайня послідовність, цілком очікувано, призвела до крайньої дурості; але, заперечуючи цю дурість, стає неможливо вловити об’єктивну істину (вона має бути, при чому однією і тією ж у всі часи, а ніщо фізичне таким бути не може). Як підсумок: проблема легко вирішується, і єдина умова, за якої вона може стояти серйозно, – міркування в рамках “незмінного” чистого розуму, тобто з позиції ідеалізму. Цілком можливо, що сам того не розуміючи – Парменід створив міцну основу для майбутніх ідеалістичних систем, а Зенон остаточно зміцнив цей фундамент.
Крім Зенона, у Парменіда був принаймні ще один учень. Про нього, філософа Мелісса (бл. 470-430рр.) відомо, що він у якийсь момент навіть нібито особисто розмовляв із Гераклітом і Демокрітом; як і багато філософів до цього, Мелісс займався державною діяльністю, а будучи під час Самоської війни одним із ключових генералів, здобув перемогу в морській битві над афінським флотом, яким командував знаменитий афінський трагік Софокл. Згодом сам Перікл розгромив Мелісса в морській битві і підкорив Самос після багатомісячної облоги (тому Епікур, який народився на Самосі через сотню років, вважався афінським громадянином).
Мелісс написав твір “Про природу, або Про суще”, що не дійшов до нашого часу. У своїх міркуваннях він виходив із постулату, що стосується всіх “елейців” і є їхньою візитною карткою – “з нічого не може виникнути щось“. Тому він стверджував, що суще не виникало, а існувало вічно й не може бути знищене, тому що суще не може перетворитися на не-суще. Якщо суще нескінченне в часі (а в цьому полягало нововведення Мелісса, і якщо так, то виходило, що самого часу не існує, а час пов’язаний з рухом, якого також немає), то воно нескінченне також і в просторі (ἄπειρον – апейрон), а якщо воно нескінченне і цілокупне, то, отже, нічого іншого існувати не може.
Важливо тут те, що він визнав Всесвіт нескінченним, а не скінченним у вигляді Сфери, якою вона є у Ксенофана, Парменіда і Зенона. Що цікаво, Мелісс зробив це, виходячи з постулатів самої школи, і також лише намагаючись зняти протиріччя. Адже якщо порожнечі немає – то чому Сфера кінцева, і що тоді знаходиться за її межами? Було куди логічніше припустити рівно все те ж саме, тільки зробивши Сферу нескінченною; адже тоді порожнечі вже не буде в принципі, і заперечення, яке напрошується, “в чому знаходиться?” – стає безглуздим. Ця суперечка досі актуальна, навіть у сучасній космології. Але якщо модернізувати це питання до порівняння з Барухом Спінозою, то вже це одне, здавалося б, незначне доповнення – насправді зближує Спінозу і Мелісса практично до повної тотожності. Пізніше ми ще говоритимемо про це під час розбору епохи Нового часу.
Говорячи про “Елейську школу” загалом, вона, вочевидь, викликала дикий “баттхерт” у всієї філософської тусовки свого часу; і це горіння тривало багато століть і триває досі. У принципі можна вважати, що початок цій війні поклав Геракліт, а Парменід лише у відповідь кинувся в іншу крайність; зрештою філософія Геракліта також викликала страшну ненависть у всіх тих, кому думки Парменіда аж ніяк не видавалися дивними. Після початку боротьби Геракліта-Парменіда починається і суворий поділ усієї філософії на дві традиції. Раніше ми також могли бачити конфлікти, але всі вони проходили в рамках якогось єдиного дискурсу; тепер же це принципово непримиренні напрямки.
Не випадково, що Геракліт висунув, як важливий пункт, що чуттєве пізнання – критерій істини і джерело знань. Геракліт, можливо, один із перших в історії філософії сенсуалістів. Саме на противагу цьому Парменід каже, що відчуття і почуття – марне сміття, і головне джерело пізнання – розум. Звідси бере початок школа раціоналізму. Тож можливо, що в елейському поділі “світу почуттів (думок)” і “світу істини (розуму)” вже є більше змісту, ніж у подібному ж розмежуванні піфагорійців.
Атомістична концепція Левкіппа
Крім Зенона і Мелісса, у Парменіда був ще один послідовник, який, можливо, навчався вже безпосередньо у перших двох. У самому його існуванні довгий час сумнівалися (у тому, що він реально існував, сумнівався вже Епікур), і від нього самого дійшло вкрай мало матеріалів, якщо не сказати взагалі нічого. Звали цього філософа Левкіпп, і походив він або з Елеї, як і решта, або з колонії Абдери, або навіть із самого Мілета.
Важливість Левкіппа полягає в тому, що його існування (якщо визнавати це фактом) розкриває нам саму логіку виникнення “атомістичного вчення”, поява якого дотепер може видаватися парадоксально геніальним відкриттям. Про це виникнення атомізму вже написано більш ніж достатньо, і дуже гарний приклад дається в сьомому розділі “Історії античної естетики”. Я резюмую цей розділ коротко.
“Арістотель і Сімпліцій дають дуже ясну картину залежності атомізму від елейців: вони, просто кажучи, розбили Єдине Парменіда на нескінченну кількість неподільних часток, але залишили за ними всі ті властивості неподільності, непоруйновності, нескачественності та внутрішньої нерухомості, які Парменід приписував своєму Єдиному; а рухатися вони почали тільки завдяки утвореній тут же порожнечі”.
– Лосєв “Історія античної естетики”
Згідно ж з Аристотелем – своє вчення Левкіпп створив, свідомо намагаючись примирити аргументи елейської школи про неможливість руху з очевидними даними чуттєвого досвіду. Іншими словами – намагався врятувати фізику від математичних аргументів елеатів (виступив як фізик проти математиків/метафізиків). У Левкіппа, носячись у порожнечі, незліченні множини атомів породжують вихори, з яких виникають світи. Кожен вихор оточує себе ніби оболонкою, що перешкоджає окремим атомам вириватися назовні. Кружляючи в такому вихорі, атоми розділяються за принципом “подібне прагне до подібного”: більші з них збираються в середині й утворюють плоску Землю, дрібніші спрямовуються до периферії. Деякі скупчення атомів спалахують через швидкість руху – так виникають видимі нами небесні світила (концепт, який можна зустріти у Ксенофана або Анаксагора). Процес космоутворення, як і все, що відбувається у світі, закономірний і підпорядкований необхідності (джерело).
Крім впливу елейської школи, на атомістику величезний вплив справив піфагореїзм. І навіть більше того, оскільки атомісти, – без різниці, були вони спочатку елеатами чи ні, – виступили проти Парменіда, вони неминуче взяли на щит того, чиє вчення Парменід показово відкидав; а це був Піфагор, який допускає наявність порожнечі, небуття. До того ж, якщо припустити походження Левкіппа з Італії, то куди логічніше було б знайти опору в Піфагорі, ніж у далеко віддаленому Геракліті. І більше того, як можна стати на бік Геракліта, якщо ти від початку прихильник елейської школи? У внутрішній критиці власної школи – перехід до супротивника був не найкращим із варіантів, бо це теж своєрідна поразка. Атомістів не дуже влаштовував релятивізм вчення Геракліта, який очевидним чином призводив до скептицизму. Таким чином, первісна атомістика є чимось середнім між Піфагором і Парменідом, цими двома стовпами античного ідеалізму. А останні представники “елейської школи”, Левкіпп і Мелісс, використовуючи позиції школи та доводячи їх до розумного завершення, водночас оголювали її слабкі місця, незалежно від того, чи намагалися вони свідомо критикувати школу, чи тільки покращувати її слабкі сторони.
Перехід філософії з Мілета в Афіни
Серед сучасників Мелісса і Левкіппа значиться ще один критик елейської школи, який вже ніяк не пов’язаний з італійською філософією, оскільки народився і більшу частину свого життя провів у місті Клазомени (яке колись входило до Іонійського союзу). Після початку грецької “реконкісти” і поступового визволення Іонії з-під влади Персії (у чому особливо велику роль відігравали Афіни) – Іонійське узбережжя стало частиною Афінської держави, і так би мовити, її васалом. Близько 456 року, у віці 45 років, уже будучи сформованим філософом, добре знайомим не лише зі старим каноном, а й з його критиками та популяризаторами – Анаксагор переїхав до Афін та фактично заснував там школу, яка поклала початок “Афінській” філософії.
Але повернемося трохи назад, до часу життя Анаксагора на узбережжі Іонії. Поки піфагорійці підтримували мережу зі своїх сект в Італії, поки на Сицилії формувалися погляди “елеатів”, у самій Греції у мілетця Анаксімена з’явився прямий послідовник – відомий як Діоген з Апполонії (сучасник і навіть майже ровесник Анаксагора). Про нього самого майже нічого не відомо, але він дуже важливий для встановлення ланцюжка наступності. Вони з Анаксагором, можливо навіть разом і в один і той самий час, переїхали до Афін; до речі, є кілька різних свідчень, що разом вони могли застати й слухати Анаксимена. Хронологічно це видається малоймовірним, але сам факт такого свідчення означає, що їхні вчення були дуже близькими і точно мають зв’язки з “Мілетською школою”. Іншими словами, в особі цих двох філософів – Мілетська школа отримала своє пряме продовження.
І перш ніж рухатися далі, треба дещо нагадати, тому процитую знову Анаксімена Мілетського:
“Повітря є бог, сила, що пронизує стихії й тіла”.
“Так само як наша душа, будучи повітрям, скріплює кожного з нас, так і дихання та повітря об’ємлять усю світобудову”.
А також не забудемо вислів Фалеса Мілетського:
“Згідно з Фалесом, розум є божество світобудови, все одушевлене і повне демонів” [Плюс приклад із магнетизмом, який доводить, що душа є причиною руху].
Так ось; Діоген Аполлонійський підсумував вчення Анаксімена і зробив ще більший, принциповий акцент на свідомості, що притаманна “повітрю”:
“Неможливо, щоб воно, без свідомості, було розподілене таким чином, щоб містити в собі міри всьому: зимі та літу, ночі та дню, дощам, вітрам і відру. Що ж стосується решти, то кожен, хто забажає подумати про це, виявить, що воно перебуває в найпрекраснішому з усіх можливих станів”.
“Крім цих, ось ще важливі свідчення: люди та інші тварини живуть повітрям, вдихаючи його. І воно для них і душа, і свідомість, як буде зрозуміло показано в цьому творі, і варто йому покинути їх, як вони вмирають, і свідомість припиняється” (коментарі Сімплікія).
Цей Діоген, крім усього іншого, цікавився медициною; збереглися великі уривки з примітивним описом системи кровообігу, роздуми про фізіологію розмноження, космос тощо. Як і всі його сучасники, засвоїв моду від елейської школи на тезу “нічого не виникає з нічого”, що стосується також і Анаксагора.
Анаксагор із Клазомен
Тепер власне головний герой – Анаксагор. Як уже йшлося, він мігрував до Афін після перемоги над персами (456 року, з двох популярних датувань ми приймаємо саме це), і в цей час Афіни перебувають у зеніті свого багатства та могутності. Тут він швидко потрапив до двору аристократичної еліти і створив придворну філософську школу, де його слухачами були: очільник міста Перікл, найвідоміший історик Фукідід, філософ Сократ і трагік Еврипід; і це як мінімум.
Найімовірніше, він уже перебував під впливом ідей Анаксімандра (а може, й Геракліта, якого він міг застати, ще проживаючи в Клазоменах), і тому він каже, що стихії – це нісенітниця, і що першоелементи перебувають у вигляді “всього в усьому”. Тільки якщо в Анаксімандра це означало, що першоелемент – це одне суцільне “щось” (апейрон), з якого формується все конкретне; то в Анаксагора вже фіксуються “найдрібніші частинки” (під назвою гомеомерії). Просто самі ці частинки мають найрізноманітніші якості.
“У всьому є частина всього”, – каже Анаксагор. Кожна річ характеризується тим, що в ній переважає, хоча в ній є і взагалі все на світі. Наприклад, кістка складається з частинок усього на світі, частинок дерева, води, заліза тощо, але частинки кісток там переважають, і тому вся кістка має властивість саме кісток. При цьому самі частинки, взяті окремо, теж змішані за таким самим принципом. Окрема частинка кістки може мати якусь часточку вогню чи м’яса.
Гомеомерії, самі по собі позбавлені руху, були виведені зі стану спокою іншим, таким самим основоположним початком, матеріально мислимим початком-розумом (νοῦς, розум), і, виробляючи цей рух, відокремленням різнорідного та з’єднанням однорідного, був створений наш світ. Просто уявіть, що Бог це особистість, людина. “Бог сказав, створив, зробив, подумав”. Бог теж може мислити, і його думки матеріалізуються – тому закони світобудови можна назвати божественним Розумом. Логос Геракліта – теж перекладається як Розум або Слово, і логіка його застосування така сама, вона ж зустрічалася до Анаксагора в інших мислителів.
Уся різниця в тому, що ідеальне і реальне вже з принциповою чіткістю розмежовані (у чому очевидно простежується вплив Парменіда). Так, матерія складається з гомеомерій, а рушійна причина, яка привела все в порядок – Нус (розум). Начал у Всесвіту тому два – розум і матерія; розум – начало продуктивне, матерія – страждальне. Душа повітряна (привіт Анаксимен, Діоген Апп. і т.д.) і безсмертна; вона джерело руху, вона ж є частиною Розуму. І все ж таки душа відмінна від розуму, хоча дуже з ним схожа (теж старі ідеї, що виходять ще від Мілета). Таким чином до Розуму своєю душею причетні і всі тварини, але в сенсі розважливості він притаманний не всім однаковою мірою.
Говорячи буквально цитатами з першоджерел:
“Разом усі речі були, розум же їх відокремив і упорядкував”.
“На початку тіла стояли нерухомо, божественний же розум упорядкував їх і спричинив виникнення Всесвіту”.
“Розум існує окремо від речей”.
Анаксагор каже, що людина є найрозумнішою з тварин внаслідок того, що вона має руки (доволі глибока думка, насправді, якщо тут мається на увазі, що людина відрізняється від тварин через те, що природу активно перетворює, і звідки в неї виникають специфічно нові ідеї). Відчуття відбуваються завдяки дії протилежного, гірке не може розпізнати гірке. Внаслідок слабкості відчуттів ми не в змозі судити про істину (знову поділ на два світи, і знову закид у бік почуттів). Оскільки вони недоступні для почуттів, гомеомерії можуть бути розгледіті тільки розумом. Чому? Тому що вони занадто малі, прямо як атоми. Але вони навіть менші, ніж атоми. Анаксагор – сучасник Левкіппа, тож йому мала б бути відома атомістика, але атом уже за самим своїм поняттям “неподільне”, а важливою рисою гомеомерій є їхня нескінченна подільність.
Цей аргумент був особливо важливим у контексті “Елейської школи”; виступаючи саме проти суто математичного принципу нескінченної подільності, Парменід спробував довести, що в застосуванні до життя цей принцип не приносить користі, звідси і виникали “парадокси Зенона”. Але проблема вже нібито знімається, якщо у фізичній теорії визнати споконвічною рисою матерії цю нескінченну подільність, яка здається нам застосовною тільки в галузі математики. Це слабка версія спроби подолання апорій Зенона, просто констатувати, що конфлікту зовсім немає.
При цьому, раз у кожній гомеомерії є все, то з деяких уривків його творів можна навіть вирішити, що він визнавав можливість того, що ми самі живемо, як складові частини якоїсь однієї крихітної гомеомерії. Що кожен атом нашого світу містить у собі мініатюрні Всесвіти, і самі ми є атомом іншого Всесвіту.
Завдяки своїй доволі складній філософії, Анаксагор ще до Сократа засуджувався громадянами Афін до смертної кари за звинуваченням у богохульстві, але тоді його виправдали його впливові друзі, і просто заслали назад на Схід. Вважається, що офіційною причиною звинувачення стало заперечення божественності Сонця, яке він вважав розпеченою кам’яною брилою. Найзначніші думки Анаксагора, пов’язані з небесними тілами – це думка, що Місяць населений і схожий на землю (ця думка породить цілий напрямок у фантастичній літературі), і що світло місяця запозичує світло від сонця.
Щодо філософських зв’язків, можна було б сказати на спростування всьому викладеному вище, що в Анаксагора не спостерігається жодних інших впливів із повітрям тощо, крім фрази про душу, і що це занадто натягнуто. Тому його спільне з Діогеном учнівство в Мілеті може виглядати сумнівним. Проте в Анаксагора був учень – Архелай. І цей учень також пише про повітря, як основу речей; і про другу основу – нескінченність (чи то нотка до “апейрону” Анаксімандра, чи то прямо до “гомеомерій” свого вчителя). Плюс Архелай говорить про тепле і холодне, про їхні взаємні переходи одне в одне, як про основу руху (тут знову трохи Анаксімандра + Анаксімен з його розрідженням і згущенням повітря, ну або той же Діоген). Звідси питання – як учень Анаксагора може проговорювати такі речі про повітря, якщо Анаксагор не пов’язаний з традицією Мілетської школи?
Навіть якщо й немає прямого зв’язку Анаксімен-Анаксагор (хоча він письмово підтверджується у того ж Лаертського), то він явно є у вигляді Анаксімен-Діоген-Анаксагор; тому і важлива постать Діогена Аполлонійського, для відтворення лінії спадкоємності.
Незважаючи на явно визнаний дуалізм духовного і фізичного, на визнання пріоритету розуму над почуттями, явне введення Бога для обґрунтування двійчастого ділення, яке неможливе саме по собі, на поступки на користь математики нескінченного ділення тощо. – є підстави вважати, що Анаксагор може належати до матеріалістичного напряму думки, в рамках уявлень самих греків. Так, згідно з Платоном, Анаксагор залишив розум без жодного застосування для впорядкування всесвіту, і що порядок речей приписується повітрю, ефіру, воді тощо. Також і Сімпліцій каже, що Анаксагор хоча і допустив серед початків розум… однак вважає, що багато чого утворюється само собою, без його сприяння. І Арістотель також зауважив про Анаксагора, що той використовував поняття “дух” у всіх випадках, коли не міг вказати іншу причину явища (закид атеїстів проти бога). Анаксагор приписував духу тільки роль основоположного принципу. Водночас різноманіття речовин, з якими має справу дух, Анаксагор пояснював як таке, що виникає “саме по собі”. З цього приводу Платон зауважив, що Анаксагор, по суті, не знайшов будь-якого реального застосування поняттю “дух”.
Прийняття теорії “змішувань” частинок, теорія про населеність місяця і багато іншого, подібного до цього висловлювання:
“Видимі речі,- на його думку,- є основою для пізнання невидимих”.
Усе це лягло в основи майбутньої філософії Епікура, який навіть прямо посилався на важливість вчення Анаксагора під час навчання своїх послідовників.
Отже, ми бачимо, як Мілетська школа плавно переходить в Афінську і закінчується на Сократі, який, до речі кажучи, вважається учнем Архелая, який проходив навчання у Анаксагора і, можливо, у Діогена (вибудовується ланцюжок Анаксимен -> Діоген -> Анаксагор -> Архелай -> Сократ). Що характерно, серед цих двох умовних шкіл не спостерігається серйозних внутрішніх протиріч, які б абсолютно позбавили можливості цього синтезу. Різко виділяється з цієї картини тільки Геракліт, який якраз усіх висміює, і трохи менш різко виділяється ще Анаксімандр, на якого так схожий Геракліт (цілком може бути, що він знайшов собі авторитета).
За уривками Платона, наведеними вище – можна зробити висновок, що Анаксагор цілком “матеріаліст”. Але цілком можливо, що Платон просто використовував такі оцінки як лайку, а сам Анаксагор був досить консервативний. Наприклад, учень Левкіппа – атоміст Демокріт висміював вчення Анаксагора про влаштування Всесвіту і Розуму, що вже має на увазі їхнє існування і значущість. Також не можна виключати й того, що це Арістотель у конфлікті “Анаксагор-Демокріт” виступив на боці Анаксагора і зробив з “Розуму” аналог Бога й устроювача світу – що це лише модернізація, пристосування вчень Анаксагора до системи самого Арістотеля. Спроба знайти собі опору серед найближчих попередників. Сказати напевно щось тут важко, тож виходитимемо з думки, що обидва підходи (теологія і натурфілософія) просто уживалися поруч, і що Анаксагор справді близький до Арістотеля.
З усім цим не дивно, що Сократ, маючи такий родовід, теж був звинувачений у богохульстві, як і вчитель свого вчителя. І не дивно, що його критикували за міркування про небесні явища і всіляку “стихійну” маячню про “повітря” і хмари. Завдяки таким попередникам, точка зору Аристофана набуває додаткової ваги. Але цікаво ще те, що пізні римські коментатори часто називали Анаксагора софістом, а дати життя Анаксагора в Афінах майже збігаються з датами діяльності софіста Протагора. Вони майже гарантовано взаємодіяли при дворі Перикла, і пізніше Арістотель у своїй “Метафізиці” мимохідь впустить одну фразу, що пов’язує Анаксагора і Протагора як ніколи раніше:
“Згадують також вислів Анаксагора (звернений до когось із його учнів) про те, що суще буде для них таким, яким вони його уявлятимуть”.
Можливо, цю ідею йому підказав уже сам Протагор, а може, вони дійшли до цієї думки спільно, або навіть, що Анаксагор був першим; важливо не стільки це, скільки сам факт подібного зв’язку. Афінська софістика продовжує лінію, яку було розпочато в Мілеті. Але про долі софістики в Греції ми ще поговоримо далі.
Підбиття підсумків старої філософії
У ситуації, коли філософія вже розшарувалася на два табори, коли в одному з таборів (Італія) стався розкол (на піфагорійців і елеатів), і коли вже почали виникати нові напрямки, що критикують усі попередні, – мав виникнути запит на з’єднання всіх ідей в одному вченні, тим паче, що й найбільш протилежні одне одному вчення походили від спільних предків, і можливість їхнього примирення ще могла здаватися цілком реальною.
Цим і зайнявся Емпедокл з Акраганта – також ровесник Анаксагора, Зенона і Левкіппа; він народився і виріс на Сицилії, зокрема тому він був, так, так, так… звісно ж піфагорійцем. Але вважається, що за розголос таємних навчань школи його дуже рано вигнали з громади. Важливо підкреслити, що, як і Парменід, він писав свої твори у віршах, що слабо натякає, зокрема, на можливу спадкоємність і наслідування. За своїм родоводом Емпедокл був пов’язаний з аристократичними сім’ями, але за переконаннями був затятим демократом, можливо навіть лідером демократичної партії свого міста; принаймні відомо, що одного разу він брав участь у поваленні олігархічного уряду.
Але, як не дивно, в житті він поводився зовсім не як демократ. Хоча Емпедокл і допомагав бідним, і навіть відмовився від пропозиції очолити місто, проте, набувши популярності, він став грати роль когось на кшталт земного бога і ходив у пурпурному (царський колір) одязі. Божественне ставлення до нього було потрібне не тільки тому, що він, як і Піфагор, створював навколо себе містичний образ, а ще й тому, що був ученим. Емпедокл будував стіни, осушував болота, створив медичну школу і приносив усіляку користь місту, за що всіма дуже поважався (вочевидь, робив це не за допомогою божественної сили, і був доволі багатий). Але йому також приписували і більш містичні “чудеса”, що вкотре робить картину виникнення і поширення християнства не такою вже й феноменальною для давнини. Розповідали, що він міг збавляти вітрами і навіть повернув до життя жінку, яка здавалася мертвою протягом тридцяти днів. За легендою, Емпедокл помер стрибнувши в жерло вулкана з метою остаточно стати богом, або маючи намір цим показати, що він і так уже бог.
У Емпедокла навіть є окремий твір у дусі піфагорійської “релігії”, про переселення душ та інше. Але головним чином свою популярність він здобув завдяки поемі “Про природу” (збереглася майже цілком, можна навіть прочитати). У ній він приймає основами сущого чотири тілесні стихії: вогонь, повітря, воду і землю, які вічні і незмінні. Видимі зміни залежать від утвореного стихіями з’єднання і поділу; початками ж у власному сенсі слова, що приводять у рух вищезгадані елементи, є Любов і Ворожнеча (інакше кажучи, ті самі з’єднання і роз’єднання). Річ у тім, що стихії завжди повинні здійснювати рух поперемінно в протилежному напрямку, то з’єднуючись Любов’ю, то розділяючись Ворожнечею. Таким чином, за Емпедоклом, початків виходить всього шість.
Космос (знову привіт Піфагору) єдиний, проте космос не складає всього Всесвіту, але утворює лише деяку, невелику частину Всесвіту, інша ж частина являє собою необроблену матерію. Космос – це майже дослівно означає гармонійний порядок; а сама логіка того, що є частина космічна посеред “необробленої матерії” – відкриває шлях до визнання Бога-творця; можливо, цей Бог уже був на той час настільки популярним у контексті елейського вчення, що це й справді мається на увазі, але такий висновок робити все ж таки надто рано. Тож ми бачимо ті самі “матерію” і “розум” Анаксагора, тільки розбиті на 4 стихії та 2 рухові сили; і навіть роль взаємодії розуму на матерію має цілком творчий сенс.
Як і всі його сучасники, Емпедокл багато запозичує у Парменіда; його єдиний світ поперемінно виникає і знищується (привіт Анаксімандр, Геракліт, Ксенофан), знову виникнувши, він знову руйнується, і так цілу вічність. У поетичному стилі Емпедокл каже, що по черзі бере гору то Любов, то Ворожнеча, причому перша зводить усе в єдність, руйнує світ Ворожнечі та робить із нього кулю (привіт, Парменід), а Ворожнеча знову розділяє елементи (привіт, Геракліт). І ми бачимо, що цей світ не зовсім монолітно єдиний, а скоріше складається з частин, з усіх чотирьох стихій. У такий очевидний спосіб він намагається синтезувати дві крайнощі, Парменіда і Геракліта; намагається показати і єдність, і множинність під виглядом дії “Ворожнечі”. І все це перетворюється на циклічність всесвіту (за духом Геракліта-Анаксімандра, де світ “мірами спалахує, мірами згасає”), що вперше отримує більш-менш розумне обґрунтування, якщо, звісно, сприймати вчення Геракліта й Парменіда – як дві сторони істини. І що кумедно, при бажанні тут можна навіть побачити прообраз теорії сингулярності та Великого вибуху. Адже цикл розширення всесвіту закінчується у нього тим, що він з’єднується в Парменідове сферичне буття.
Необхідність (детермінізм), яку більшість кличе долею, Емпедокл називає одночасно Любов’ю і Ворожнечею. І виходить, що в цій системі детермінізм, або ж божественне провидіння – це лише циклічність природи з рухом стихій за допомогою поєднання та роз’єднання. Ніхто раніше не пов’язував детермінізм безпосередньо з таким механізмом. Раніше філософи пояснювали детермінізм – самою необхідністю переходу протилежностей із крайності в крайність. Тут також є ці протилежності – Любов і Ворожнеча; але оскільки вони також і прості “з’єднання і роз’єднання” – то тут детермінізмом названо також і конкретний процес. Це зовсім маленький, але новий крок у натурфілософії.
Для стилістики наведу деякі фрагменти з самої поеми Емпедокла (щоправда, не у вигляді вірша, але звичної нам рими там все одно немає, хех):
“У світі цьому тлінному Немає ніякого народження, як немає і згубної смерті: Є лише змішання одне з розміщенням того, що змішалося, Що і звуть нерозумно народженням темні люди. Дурні! Якою короткозорою є їхня думка, якщо вони вважають, Ніби справді раніше не колишнє може виникнути, Іль померти і зруйнується може зовсім те, що було.
Бо з того, що зовсім не було, суще стати нездатне; Так само і суще, щоб минуло – ні на ділі, ні в думці Річ неможлива: бо воно влаштує проти сили.
Немає у Всесвіті ніде порожнечі: і звідки їй узятися?
Мова моя буде двояка: бо – то в безлічі надрах міцніє єдність, то безліч знову проростає в єдності. Панують по черзі вони в обертанні кола, Слабнуть і знову зростають, черги фатальної дотримуючись. Тільки вони і є, і все ті ж, але входять один в одного І виникають в образі людей, і різних тварин: То, Любов’ю заманюючи, зійдуться в єдиний порядок, То ворожнечею Чвари знову ганяються нарізно один від одного Аж до пори, коли, підкоряючись, воєдино зростуться. Так, оскільки Єдність із Багатості вічно народжується. А поділом Єдності знову відбудуться Багатость. То виникнення в них є, але немає в них стійкого століття. Але, оскільки розмін цей ніяк припинитися не в силах, Вічно остільки вони, незмінні, рухаються в колі.
Так, під щільним покровом Гармонії, там утвердився Сферос, куля подібна до кулі, пишаючись тим, що єдина і замкнута. Ні непристойної боротьби, ні розбрату немає в його членах. Рівний то звідусіль і всяких позбавлений меж, Сферос, кулі подібний, пишаючись, що єдиний і замкнутий.
Знай: з усього, що народилося, найтонші струми виходять. Солодке до солодкого, гірке до гіркого стало прагне, Кисле з кислим зійшлося, теплота з теплотою поєдналася. Воля долі така, що притаманна всім тварюкам розумність. Розум зростає у людей відповідно до світу пізнання.
Землю землею землею ми бачимо і воду ми бачимо водою (в Анаксагора навпаки, притягуються протилежні елементи, і для відчуття потрібна відмінність), Дивним ефіром ефір, вогнем же вогонь нещадний, Також коханням кохання кохання і розбрат отруйним розбратом. Бо знай, що в усьому є розумності частка і думки”.
У світі Емпедокла на початку різні органи тощо частини тіл, під виглядом окремих частин існували абсолютно автономно. Завдяки силі Любові і злягання, ці частини стали утворювати нові види цілого. Людина являє собою з’єднання всіх стихій, а їхнє роз’єднання дорівнює смерті. Смерть тіла і душі з цієї причини – одночасна; в цьому була ще одна натурфілософська і матеріалістична теза Емпедокла. Звісно, це набагато слабша концепція еволюції, ніж у попередніх філософів, але вона повністю оригінальна і виведена вже з фізичної системи Емпедокла.
Він проводить безліч найпростіших експериментів, визначає наявність статі в рослин, знаходить, що повітря є відчутною величиною, проводячи експерименти з тиском повітря в ємності, опущеної у воду догори дном тощо. Також Емпедокл розробляє теорію того, що відчуття виникають через будову органів чуття, що в цих органах є пори, які сприймають “витікання” від матеріальних предметів. Ця теорія потім вплине на Демокріта, Епікура та сенсуалізм загалом; хоча сам Емпедокл заперечував істинність показань чуття. За допомогою теорії пір (а він допускав її ще для судин тощо) він наближається до теорії атомів. Через дрібні дірочки можуть дозовано потрапляти якісь елементи. Але ці елементи, як ми вже знаємо – 4 стихії. До речі, про що ми раніше не говорили, у деяких уривках елементи у вигляді “найдрібніших частинок” припускаються вже у Геракліта. Це може бути важливим для історії атомістики, але поки що дуже спірний момент; хай там як, навіть якщо не визнавати першість Геракліта (а можливо навіть і Піфагора) – можна бачити, що атомістика в тому чи іншому вигляді виникає одночасно у всіх критиків Парменіда (атоми Левкіппа, гомеомерії Анаксагора, частинки Емпедокла).
При цьому всьому Емпедокл поняття порожнечі все ж таки відкидає, що навіть дещо дивно, бо при пануванні “Ворожнечі” вона мала б виникнути; але для нього це не принципово, йому здається важливішим не допустити небуття, щоб елементи не знищувалися.
Часто помічають, що є багато схожості з Анаксагором; наприклад Емпедокл вважав, що Місяць світить відбитим світлом, і що для поширення світла потрібен певний час, але цей час настільки малий, що ми не можемо його помітити; йому було відомо, що сонячне затемнення спричиняється проходженням Місяця між Сонцем і Землею; і все це знав також і Анаксагор (окрім хіба що швидкості світла). Як і Емпедокл, Анаксагор виступав проти допущення порожнечі; він говорив, що клепсидра, або надута шкура, свідчить, що там, де, мабуть, нічого немає, знаходиться повітря. І тоді хто в кого запозичив, Емпедокл в Анаксагора чи навпаки? На це важко відповісти, бо вони сучасники один одного. Але до більшої частини ідей вони могли дійти незалежно одна від одної, бо однаково полемізували проти Парменіда і перебували одночасно і під його впливом.
Наприклад, визнаючи, що ніщо з нічого не виникає – вони неминуче мусили визнати, що речі тільки здаються (!) такими, що виникають, тоді як насправді (!) просто невидимі для почуттів елементи з’єднуються й роз’єднуються (не знищуються в небуття).
Зазвичай вважають, що Емпедокл це така собі “людина-синтез”; що раніше всі обирали лише по одній стихії, а ось прийшов мудрий герой і створив систему з усіма стихіями разом. Насправді вже у старих піфагорійців було визнано всі стихії, а “кохання і ворожнеча” траплялися вже навіть у Анаксімандра (у решти тим паче), але тільки в менш поетичній формі. Тому навіть у своїх найоригінальніших місцях Емпедокл виявляється вельми вторинним. І все таки, незважаючи на свою повторюваність і вторинність, Емпедокл є систематизатором усіх досягнень старої натурфілософії. У його викладі ця остання набуває закінченого вигляду. Він не вводить жодних радикальних нововведень (як Анаксагор і Левкіпп), і не намагається серйозно оскаржити Парменіда; він радше намагається вписати того в рамки всієї попередньої думки. У деяких моментах, висловлюючи загальну для всіх тривіальність – Емпедокл надавав їй досконалішої і детальнішої форми. Наприклад, говорячи про циклічність Всесвіту, він загалом не висловлює нічого нового, але фактично цей погляд є найбільш обґрунтованим із низки попередників.
Тому можна сказати, що Емпедокл – вершина розвитку старої натурфілософії; тоді як Анаксагор і Левкіпп – початок нової натурфілософії. А синтезуючи ще й погляди піфагорійців, Емпедокл є також за сумісництвом і завершувачем усього Старого Канону взятого в цілому.