ECHAFAUD

До попередньої частини.

Коли Парменіду виповнилося тридцять років (близько 495-90 рр. до н.е.), – а це вік “акме” – найвищої точки розвитку особистості, і, найімовірніше, також той вік, за якого філософ досягає найменшої популярності, – Піфагор і Ксенофан або якраз померли, або доживали останні роки свого життя, уже в глибокій старості. Точно так само не стало й Анаксімена Мілетського, а від смерті Фалеса й Анаксімандра його вже відділяла пристойна відстань, приблизно 60 років (для порівняння, це як часи Хрущова і Кеннеді для тих, хто застав події анексії Криму або правління Трампа, тобто, по суті, вже інша епоха). Із “класичних” і великих філософів, до цього моменту в живих значився тільки Геракліт, який був приблизно на п’ятнадцять років старший за самого Парменіда. І загалом, крім цих двох, на філософській арені того часу більше не було нікого (принаймні зі значущих), якщо тільки не вважати безлічі безіменних, та й просто маловідомих піфагорійців, серед яких варто було б згадати Алкмеона. Але і цей останній, щоправда, не відзначився як філософ, і користується успіхом в Італії як лікар, засновник “кротонської медичної школи“. 

Для наступного покоління філософів найбільш “модерновими”, у вузькому розумінні слова “філософія”, виявилися вчення Парменіда та Геракліта, і, оскільки живих конкурентів для цих двох уже не було, то це й послугувало тому, що саме конфлікт цих двох гігантів задав тон для всієї подальшої філософії. Відтепер уся філософія розділилася на два табори, і як це завжди буває в таких випадках, слідом за цим почали з’являтися мудреці, які намагалися поєднати протилежні сторони в одному несуперечливому вченні. Саме про це, про створення вчень, що примиряють крайнощі, ми тепер і матимемо розмову.

Тільки не варто думати, що якщо вже філософія породила лише дві великі постаті, то в цей час культурний світ Греції занурився в якесь затишшя, в очікуванні своїх нових героїв. У суспільному житті, яке завжди вкрай близько стоїть до філософії, можна відзначити повстання міст Іонічного узбережжя проти влади Персії. Звичайно, повстання це було спочатку приречене на загибель, і завдяки провалу, тепер уже помста з боку персів загрожувала існуванню Греції. Зрозуміло, що такі події не можуть не хвилювати пересічного грека, і не можуть не позначатися на його світогляді та культурі. Тим часом у самих Афінах стався демократичний переворот, що важливо вже само по собі, а молодшим сучасником філософа Парменіда був майбутній герой Афін і всієї Греції – Фемістокл. До Афін того часу вже з’їхалися найкращі діячі культури, і там же пролунає конфлікт двох найбільших поетів свого часу – Симоніда та Піндара, які до крайньої міри оголили (але вже в царині поезії) боротьбу міста й села, демократії й аристократії, вільнодумства й консерватизму. На Сицилії, де раніше жив учитель Парменіда, і де його філософія мала особливий успіх, – виникає новий жанр “філософської комедії”. Під впливом піфагорійців і вчення Парменіда, поет Епіхарм складає сюжети, що висміюють філософію Геракліта, використовуючи такі прийоми (заради абсурду), що надалі використовуватимуться філософами-софістами. Поступово філософія починає знаходити своє друге життя, але вже в рамках художньої літератури. І це ще далеко не все, що відбувалося в культурному житті Греції. Але провідними філософами цього бурхливого періоду були Парменід і Геракліт.

Зенон, вірний слуга Парменіда

Більша частина з представників нового покоління філософів народилися (тільки-но народилися!) у той час, коли Парменіду вже було близько тридцяти п’яти років; тобто близько 490 року, того самого року, коли Персія, успішно придушивши повстання в Іонії, вже вторглася в Аттику, і навіть зазнала поразки в битві при Марафоні. До віку підлітка, який більш-менш сприймає інформацію, всі вони доросли тільки на той момент, коли триста спартанців на чолі з царем Леонідом віддали життя в знаменитій Фермопільській битві, і коли Фемістокл уже прогримів славою героя битви при Саламіні. Зовсім скоро об’єднана армія греків перемогла Персію при Платеях, і почала подальший контрнаступ, у міру якого наростала також і роль Афін у суспільному житті всієї Греції. У цей час Греція виявилася майже об’єднаною, як про це раніше мріяв ще Фалес із Мілета. Найімовірніше, що якраз у цей час якийсь юнак із міста Елея на ім’я Зенон почав слухати лекції Парменіда.

Зенон був дуже старанним учнем, і ставився до свого вчителя з глибокою відданістю. Можливо тому ходили чутки, що вони були коханцями. По суті, Зенон залишив після себе систему доказів правоти Парменіда, і тільки цим увійшов в історію людської думки. Просто так узяти й відмовитися від “чуттєвої реальності” ніхто з греків не поспішав; тож треба було ґрунтовно, і суворо-логічно, довести необхідність такого екзотичного нововведення. На якусь самобутність Зенон при цьому не зазіхав, а себе він вважав не більше, ніж популяризатором думок Парменіда. Він так само виходив з того, що істинне буття є нерухомим, і що воно непізнаване за допомогою чуттєвого сприйняття. Рух і все різноманіття речей – не можуть бути пояснені розумом, вони лише “думки”, результат чуттєвого сприйняття.

Не заперечуючи зовсім повністю достовірності чуттєвого сприйняття (бо в нього все ж таки зберігається установка на “реалізм”), Зенон водночас вважав, що одержати в повному сенсі “істинне” знання, за допомогою чуттєвого сприйняття, неможливо. І якщо ми визнаємо рух і множинність такими, що реально існують, то це приводить нас до нерозв’язних протиріч і руйнує саму концепцію “істини”. Щоб не допустити протиріччя (а це відмінна риса раціоналістів усіх часів), він доводив, що множинність речей і рух – логічно неможливі. Докази цієї неможливості, які створив Зенон, й досі називаються “Апоріями“. Про Апорії Зенона краще почитати окремо, бо це класика філософії, яка виходить далеко за межі свого предмета, і може дуже часто цитуватися в художній літературі: тож ось посилання на вікіпедійну статтю. Ми не можемо розглядати детально всі “Апорії”, оскільки це було б уже вузькоспеціальне завдання. Але все ж таки, ми спробуємо трохи розписати, у чому ж реально полягала хитрість Зенона, і як найкраще підійти до критики його “апорій”. Це теж може бути корисно, та й сама по собі ця тема важлива і занадто “класична”, щоб повністю її пропускати.

Найбільш явний і значний “косяк” Зенона полягає в тому, що апорії створюють штучні перешкоди і свідомо дурні умови завдання. Так, наприклад, Ахіллес не може наздогнати черепаху, тому що він і не збирається її обганяти, у них абсолютно різні цілі; Ахіллес планує досягти певної виміряної точки, а саме тієї, де знаходиться черепаха в сам момент початку планування. По суті, він бігає за “слідами” черепахи, а не за нею самою, і тому він ніколи не зможе її обігнати. “Формальність логіки” тут ні до чого, тут проблема у вихідній умові. Що в апорії “Дихотомія”, що в “Ахіллесі” – людина планує рух, замість того, щоб реально рухатися; вона починає рахувати відрізки, але не починає рухатися доти, доки не визначить, скільки “частин шляху” їй потрібно пройти. Якби людина рухалася, не звертаючи уваги на черепаху, і взагалі не встановлюючи жодної “мети” – проблема була б знята. І такого роду спростування не вимагає ніяких додаткових знань, його цілком міг висунути будь-який античний грек. Розмірковуючи про проблему з погляду чистого умогляду – ми перебуваємо на чужому полі, де потрібно грати за правилами господаря, і де самі ж правила вказують нам, що перемогти неможливо.

Проблеми, поставлені Зеноном і Парменідом, крім усього іншого, мали суто математичний характер; Зенон, по суті, навіть висміює математиків (що добре лягає в контекст боротьби елейської школи проти піфагорійців); він говорить нам, що якщо доведено, що розподіл відрізка можна проводити до безкінечності – то ось, наче б то, закономірний підсумок, тепер діліть відрізки шляху, і стійте при цьому на місці: “азазаз, затралені” (звідси ж і висновок про неподільність матерії, що доводить те, що світ – ціле, і тільки в цьому цілісному світі можна рухатися без суперечностей, але рухатися в такому світі неможливо, ось і стійте на місці). Тут апорія про Ахіллеса підходить до виявлення головної проблеми епохи: математика та фізика – це абсолютно різні сфери. Тут Парменід зі своїми послідовниками ніби відрізає Піфагора від домагань на пояснення дійсності. Але хоч як це іронічно, але з суто-фізичного погляду, система Парменіда, який критикує математичний підхід, – сама позбавлена сенсу, і тому саме фізики почнуть її критикувати (про що ми говоритимемо далі).

Виходить, що сам Зенон (це не зовсім точно, але дуже ймовірно) вважає себе борцем проти математики, але фактично його аргументи виявляються аргументами проти фізики. Усе тому, що фізика безпосередньо пов’язана з “чуттєвим” світом, тобто з тим самим, відкинутим “шляхом думки”; і всі спроби відстояти права чистого розуму манівцями призводять до торжества математичної логіки. Раціоналізм і математика – нероздільні союзники, що ми побачимо на всіх етапах розвитку філософії стародавнього і нового часу. Може “елейська школа” і хотіла уникнути суперечностей, але саме їхнє мислення – одне велике протиріччя.

Проблема апорій добре ілюструє саме протиріччя розуму та відчуттів, істини та думки, математики та фізики. Якщо тепер знову подивитися на всі пройдені нами школи, то Геракліт на тлі Парменіда-Зенона малюється як прямий їхній антипод, він і рух визнає, і мінливість речей, і небуття (бо взагалі визнає будь-які протилежності). І тут знову починає здаватися, що відмінності між ними зовсім нездоланні (хоча ми говорили раніше, що подібностей між ними значно більше, ніж відмінностей). Але навряд-чи цей конфлікт був прямим і усвідомленим, бо апорії Зенона виглядають скоріше як знущання з математики, аніж знущання особисто з Геракліта (а він, як було раніше вже сказано, подекуди був дуже споріднений з піфагорійцями, тож цілком можливо, що удар Зенона одразу розв’язував обидві проблеми). І це дуже цікаво. Сам факт того, що “елейська школа” і піфагорійці, – навіть перебуваючи на одному континенті, і очевидно маючи прямі зв’язки – принципово відрізняються один від одного. Цікаво те, що Геракліт теж вписується в цей загальний мисленнєвий контекст (при чому, скоріше, вже як частина піфагорійської традиції).

Усі вони починають ніби з одного й того ж, обговорюють проблеми ніби всередині спільної для всіх системи (яку ми назвали “Каноном”). Але з появою філософії Парменіда, починається також і “розкол” цього єдиного філософського світу. Його крайня послідовність, що цілком очікувано, призвела до крайньої дурості; але, заперечуючи цю дурість, чим і займуться наступні покоління філософів, стає неможливим вловити об’єктивну істину (але ж вона повинна бути, при чому однією і тією ж у всі часи, а ніщо з фізичного таким бути не може). Як підсумок: проблема легко вирішується, але єдина умова, за якої вона може стояти серйозно, – це міркування в рамках “незмінного”, чистого розуму, тобто з позиції ідеалізму. В іншому разі ми не знайдемо нічого незмінного, істинного. Цілком можливо, що сам того не розуміючи – Парменід створив міцну основу для майбутніх ідеалістичних систем, а Зенон остаточно зміцнив цей фундамент. Показавши, що математика і фізика належать до двох різних світів, з’явилося два варіанти трактування їхнього співвідношення.

• Або математика, за рахунок своєї істинності, була більш фундаментальною, ніж фізика.
• Або фізика і чуттєва очевидність важливіші за математику, і не всі математичні висновки мають істинність. Не всі можуть бути застосовні до реальності.

Особливий статус математики, як позаемпіричної науки, одразу став очевидним, і одразу ж почав використовуватися як основна зброя ідеалістичних філософів, і навіть якоюсь мірою причиною самого виникнення таких філософів. Труднощі ці не вирішені остаточно і в наш час, а одним із хрестоматійних прикладів цих труднощів стала філософія Канта наприкінці XVIII століття. Навіть Піфагор, завдяки математиці, виявився чи не першим концептуально усвідомленим дуалістом та ідеалістом, але саме завдяки елейській школі прірва між світом явищ і світом інтелекту стала майже нездоланною.

І хоча аргументація Зенона розжарює протиріччя розуму і почуттів до краю, навіть про нього говорилося, що він визнавав у природі дуалізму вологого і сухого. Міркував про чотири стихії, їх суміші тощо. речах. Тобто певною мірою і в нього (як раніше у Парменіда чи Ксенофана) теологічні аргументи були сусідами з натурфілософськими.

Крім Зенона, у Парменіда був принаймні ще один учень. Про цього учня, філософа Мелісса (бл. 470-430 рр.), нам відомо, що нібито в якийсь момент він навіть особисто розмовляв із Гераклітом і навіть Демокрітом (!). Щодо Геракліта навіть ходила неправдоподібна версія, що саме він вивів Геракліта на публіку, а до того моменту Геракліт переховувався від натовпу. Це малоймовірно, але Мелісс наполегливо пов’язується як з Парменідом, і з Гераклітом. У цьому, мабуть, мала ілюструватися його “примирювальна” тенденція, властива новому поколінню філософів. Як і багато філософів до цього, Мелісс займався державною діяльністю, і, будучи під час Самоської війни одним із ключових генералів, здобув перемогу над афінським флотом, яким у цей час командував знаменитий афінський трагік Софокл. Згодом уже сам Перікл очолив армію, розгромив Мелісса в морській битві, і, в результаті багатомісячної облоги, підкорив острів Самос (і тому Епікур, який народився на Самосі через сотню років, вважався афінським громадянином). Цей філософ Мелісс написав твір “Про природу, або Про суще”, що не дійшов до нашого часу, і у своїх міркуваннях він виходив із постулату, що стосується всіх “елейців” узагалі, та є їхньою візитною карткою, – “з нічого не може виникнути щось“. Тому він стверджував, що суще не виникало, а існувало вічно й не може бути знищене, оскільки суще не може перетворитися на не-істоту. Якщо суще нескінченне в часі (а в цій тезі полягало нововведення Мелісса, і якщо це справді так, то виходило, що самого часу не існує, та й час пов’язаний з рухом, якого також немає), то воно нескінченне (ἄπειρον – апейрон) також і в просторі, а якщо воно нескінченне і цілокупне, то, отже, нічого іншого існувати не може.

Здавалося б, знову те саме, нічого істотно нового. Але важливо тут те, що Мелісс визнав Всесвіт нескінченним, а не скінченним у вигляді Сфери, якою вона є у Ксенофана, Парменіда і Зенона. Що цікаво, Мелісс зробив це, виходячи з постулатів самої школи, лише намагаючись зняти протиріччя. Адже якщо порожнечі немає, тоді чому Сфера є кінцевою, і що тоді знаходиться за її межами? Було набагато логічніше припустити рівно все те ж саме, тільки зробивши Сферу нескінченною; адже тоді порожнечі не буде в принципі, і заперечення “в чому знаходиться?” – стає безглуздим. Ця суперечка досі актуальна, навіть застосовуючи її до сучасної космології. Але якщо модернізувати це питання до порівняння з філософією XVII століття, то вже це одне, здавалося б, незначне доповнення – зближує Спінозу і Мелісса практично до повної тотожності. Пізніше ми ще говоритимемо про це, але вже під час розбору епохи Нового часу.

Говорячи про “Елейську школу” загалом, стає очевидно, що вона викликала дикий “баттхерт” (біль/печіння в дупі) в усієї філософської тусовки свого часу; і це “горіння” тривало багато століть, і продовжується досі. У принципі можна вважати, що початок цій війні поклав Геракліт (та піфагорійці), а Парменід лише у відповідь кинувся в іншу крайність; зрештою, філософія Геракліта також викликала страшну ненависть у всіх, кому думки Парменіда аж ніяк не видалися дивними. Після початку боротьби Геракліта-Парменіда починається і суворий поділ усієї філософії на дві традиції. Якщо раніше ми також могли бачити конфлікти, то всі вони проходили в рамках якогось єдиного дискурсу; тепер же це принципово непримиренні напрямки. Не випадково, що Геракліт висунув, як важливий пункт, що чуттєве пізнання – це критерій істини і головне джерело знань. Тому, нехай і в дуже обмеженому сенсі, але Геракліт став одним із перших в історії філософії сенсуалістів. Саме на противагу цьому погляду Парменід каже, що відчуття і почуття – марне сміття, і головне джерело пізнання – розум. Звідси бере початок школа раціоналізму. Тому цілком можливо, що в елейському поділі “світу відчуттів (думок)“ і “світу істини (розуму)“ вже є більше змісту, ніж у такому самому розмежуванні у філософії піфагорійців.

Атомістична концепція Левкіппа

Крім Зенона і Мелісса, у Парменіда був ще один послідовник, який, можливо, навчався безпосередньо у перших двох і виступав як би “онуком” Парменіда. У самому його існуванні довгий час сумнівалися (у тому, що він реально існував, сумнівався вже Епікур), і від нього самого дійшло вкрай мало матеріалів, якщо не сказати, що взагалі нічого. Звали цього філософа Левкіпп, і походив він або з Елеї, як і інші, або з колонії Абдери, або навіть із самого Мілета.

Важливість Левкіппа полягає в тому, що його існування (якщо визнавати це фактом) розкриває нам саму логіку виникнення “атомістичного вчення”, поява якого дотепер може уявлятися парадоксально геніальним відкриттям (хоча вище ми вже писали про те, що це відкриття прямо підготовлено піфагорійським вченням про порожнечу, і, можливо, уже було зроблено фінікійськими школами філософії, див. Мох Сидонський). Про це виникнення атомізму вже написано більш ніж достатньо в найрізноманітніших підручниках, і доволі гарний приклад подано в сьомому розділі “Історії античної естетики”. Тут я резюмую цей розділ коротко.

“Арістотель та Сімпліцій дають дуже ясну картину залежності атомізму від елейців: вони, просто кажучи, розбили Єдине Парменіда на нескінченну кількість неподільних часток, але залишили за ними всі ті властивості неподільності, непоруйновності, нескачественності та внутрішньої нерухомості, які Парменід приписував своєму Єдиному; а рухатися вони почали тільки завдяки утвореній тут же порожнечі”.

– Лосєв “Історія античної естетики”

Згідно ж з Аристотелем, своє вчення Левкіпп створив, намагаючись свідомо примирити аргументи елейської школи про неможливість руху з очевидними даними з чуттєвого досвіду. Іншими словами, він намагався врятувати фізику від математичних аргументів елеатів (виступив як фізик проти математиків/метафізиків). Носячись у порожнечі, незліченні множини атомів Левкіппа породжують вихори, з яких виникають цілі світи. Кожен вихор оточує себе ніби оболонкою, що перешкоджає окремим атомам вириватися назовні. Кружляючи в такому вихорі, атоми розділяються за принципом “подібне прагне до подібного”: більші з них збираються в середині та утворюють плоску Землю, менші спрямовуються до периферії (від розміру, можливо, залежить і вага, тому виникає поділ землі та неба і т.д.). Деякі скупчення атомів навіть спалахують через величезну швидкість руху – так виникають видимі нами небесні світила (концепт, який можна буде зустріти у Ксенофана або Анаксагора). Процес космоутворення, як і все, що відбувається у світі, закономірний і підпорядкований суворій необхідності (джерело).

Крім впливу елейської школи, на атомістику величезний вплив справив піфагореїзм. І навіть більше того! Оскільки атомісти, – без різниці, були вони спочатку елеатами чи ні, – виступили проти Парменіда, вони неминуче взяли на щит того, чиє вчення Парменід показово відкидав; а це був Піфагор, який припускає наявність порожнечі, небуття. До того ж, якщо припустити походження Левкіппа з Італії, тоді для нього набагато логічніше було б знайти опору в Піфагорі, ніж у далеко віддаленому географічно Геракліті. Та й як можна стати на бік Геракліта, якщо ти спочатку прихильник елейської школи? У внутрішній критиці власної школи – перехід до супротивника був не найкращим із варіантів, бо це теж своєрідна поразка. Перших атомістів навряд-чи влаштовував релятивізм у вченні Геракліта, що очевидним чином призводив до скептицизму (іронія в тому, що атомізм все одно стане фундаментом для скептичної школи, про що ми ще говоритимемо пізніше). Таким чином, первісна атомістика є чимось середнім між Піфагором і Парменідом, цими двома стовпами античного ідеалізму. А останні представники “елейської школи”, тобто Левкіпп і Мелісс, використовуючи позиції власної школи, і доводячи їх до розумного завершення, водночас оголювали її слабкі місця. І робили вони це незалежно від того, чи намагалися свідомо критикувати школу, чи тільки хотіли покращувати її слабкі сторони. Що тут характерно, так це те, що Мелісс довів до розумного завершення елейську школу як філософію Цілого (холізм), а Левкіпп довів її до розумного завершення як філософію Частин (партикуляризм). І такий розкол відбувається навіть усередині самої школи елеатів, тим паче це відбувалося і “зовні”.

Перехід філософії з Мілета в Афіни

Досі, покинувши межі Мілета, ми розглядали винятково філософів з Італії, або людей, які прямо з ними пов’язані (не рахуючи Геракліта). Однак, серед сучасників Мелісса і Левкіппа значиться ще один критик елейської школи, який вже ніяк не пов’язаний з італійською філософією, адже він народився, та більшу частину свого життя провів у місті Клазомени (яке колись входило до Іонійського союзу). Після початку грецької “реконкісти”, і поступового звільнення Іонії з-під влади Персії (у чому особливо велику роль відігравали Афіни), узбережжя Іонії стало частиною Афінської держави, і, так би мовити, її васалом. Близько 456 року, у віці 45 років, уже будучи цілком сформованим філософом, що пройшов безліч мандрів по всій Греції і можливо навіть за її межами, будучи добре знайомим не тільки зі старим “каноном”, а й з його критиками і популяризаторами – філософ Анаксагор переїхав до Афін, і фактично заснував там школу, яка поклала початок “Афінській” філософії.

Але, для початку, ми повернемося трохи назад, до того часу, коли Анаксагор проживав ще на узбережжі своєї рідної Іонії. У той час, поки піфагорійці підтримували складну мережу своїх сект в Італії, і поки на Сицилії формувалися погляди майбутніх “елеатів”, у самій Греції у мілетця Анаксімена з’явився прямий послідовник, якого нині майже не пам’ятають, і чомусь вкрай рідко відносять до “мілетської школи”. Цей філософ відомий під ім’ям Діоген з Апполонії, і він був сучасником і навіть майже ровесником Анаксагора. Про цього Діогена майже нічого не відомо (хоча цікавим є той факт, що його рідна Апполонія – це та сама колонія, у заснуванні якої брав участь Анаксімандр), хоча він дуже важливий для встановлення ланцюжка спадкоємності шкіл. Можливо він навіть разом з Анаксагором переїхав до Афін; і є кілька різних свідчень, що разом вони могли застати й слухати Анаксімена. Хронологічно це виглядає вкрай малоймовірно, але сам факт такого свідоцтва в пізній літературі, припустімо, навіть помилкового, однаково означає, що вчення всіх трьох мислителів були досить близькими, що їх ставили поруч. І тому Діоген і Анаксагор напевно мають зв’язки з “Мілетською школою”, якщо не прямі, то опосередковані. Іншими словами, в особі цих двох філософів – Мілетська школа отримала своє пряме продовження. І перш ніж рухатися далі, варто було б нагадати дещо з філософії цього напрямку. Тому знову процитуємо Анаксімена Мілетського:

“Повітря є бог, сила, що пронизує стихії й тіла”.
“Так само як наша душа, будучи повітрям, скріплює кожного з нас, так і дихання та повітря об’ємлять усю світобудову”.

А також не забудемо вислів Фалеса Мілетського:

“Згідно з Фалесом, розум є божество світобудови, все одушевлене і повне демонів”.
[Плюс приклад із магнетизмом, який доводить, що душа є причиною руху].

Так ось, Діоген Аполлонійський підсумував вчення Анаксімена, і зробив ще більший, більш принциповий акцент на свідомості, яка притаманна “повітрю”. Дивіться самі:

“Неможливо, щоб воно, без свідомості, було розподілене таким чином, щоб містити в собі міри всьому: зимі та літу, ночі та дню, дощам, вітрам і відру. Що ж стосується решти, то кожен, хто забажає подумати про це, виявить, що воно перебуває в найпрекраснішому з усіх можливих станів”.

“Крім цих, ось ще важливі свідчення: люди та інші тварини живуть повітрям, вдихаючи його. І воно для них і душа, і свідомість, як буде зрозуміло показано в цьому творі, і варто йому покинути їх, як вони вмирають, і свідомість припиняється” (коментарі Сімплікія).

Цей Діоген, крім усього іншого, цікавився медициною (як і практично всі сучасники з тієї ж Італії, що вже не виглядає простим збігом); збереглися великі уривки з примітивним описом системи кровообігу, міркування про фізіологію розмноження, про космос тощо. Він прославився теорією про природу метеоритів (як і Анаксагор, що навряд-чи випадковість), і вчив “повітряної” філософії в Афінах, можливо навіть заставши діяльність Сократа. І так само, як і всі його сучасники, включно з Анаксагором, Діоген засвоїв моду від елейської школи на тезу “нічого не виникає з нічого”, що зайвий раз показує нам обізнаність греків Італії, Афін та Мілету щодо новинок філософії, і відкриває можливості для різноманітних синтетичних систем.

Афінська філософія: Анаксагор із Клазомен

Тепер власне з’являється і головний наш герой – Анаксагор. Як ми вже казали, він мігрував до Афін одразу після перемоги над персами (456 року, з двох популярних датувань я приймаю саме це), і якраз у цей час Афіни перебувають у зеніті свого багатства та могутності. Тут він швидко опинився при дворі аристократичної еліти, і створив придворну філософську школу, де його слухачами були: очільник міста Перікл, його дружина Аспасія, найвідоміший історик Фукідід і трагік Еврипід; і це як мінімум. Ще за життя Анаксагор став найпопулярнішим філософом Афін, і знання його творів було буквально обов’язком будь-якого інтелігента. Оскільки свої знання Анаксагор набув у подорожах, і досить рано залишив свій дім, то не дивно, що він відчував себе “громадянином Всесвіту” (чим близький до філософів епохи еллінізму), і до свого рідного поліса він прив’язаний не був. Також він не займався і політикою. І навіть після вигнання з Афін він повернувся не в рідне місто, а в Лампсак (місце, де через 100 років буде заснована епікурейська школа). Цими своїми рисами він трохи виділяється на тлі всіх попередників, і більше нагадує архетипні уявлення про філософів і вчених, занурених всередину себе. Наприклад, у своїй етиці він висловлює настрої близькі до аскетизму. Цьому сприяє і поширена думка про те, що сам Анаксагор не був особливо багатою людиною, а свій спадок він роздав родичам. Та й узагалі він заробив у суспільстві репутацію серйозної людини, яка ніколи не сміється, і стоїчно виносить будь-які удари долі. Як і Анаксімен із Мілета, він малюється суворим ученим-фізиком, який писав мовою наукової прози. Але закінчуючи з особливостями біографії, давайте розглянемо, в чому ж полягала його наука про фізику.

Гомеомерії – як форма філософії частин

Найімовірніше, сам Анаксагор уже перебував під впливом ідей Анаксімандра (а може, й Геракліта, якого він міг застати, ще проживаючи в Клазоменах), і тому він говорить про те, що мислити чисті стихії – це дурниця, і що першоелементи перебувають у вигляді “всього в усьому”. Тільки якщо в Анаксімандра це означало, що першоелемент є одним суцільним “щось” (апейрон), з якого формується все конкретне; то в Анаксагора вже чітко фіксуються “найдрібніші часточки” (які часто називають гомеомеріями). Тільки самі ці частинки мають у собі найрізноманітніші якості, змішані одна з одною. Загалом, “у всьому є частина всього”, – так каже Анаксагор. Але кожна велика, відчутна нами річ, характеризується тим, що в ній переважає на рівні малих частинок. Наприклад, наші кістки складаються з частинок усього на світі, з частинок дерева, води, заліза тощо, але “частинки кісток” там переважають, і тому відчутна нами кістка має властивість саме кісток. При цьому і самі ці частинки, взяті окремо, теж змішані за таким же принципом. Окрема “частинка кістки” може мати якусь часточку вогню або м’яса вже всередині себе, і так далі. Тут включається принцип регресу до нескінченності.

Ці нові частинки, гомеомерії, самі по собі були позбавлені руху, а зі стану спокою їх повинно було вивести інше, таке саме основоположне начало, а саме начало-розум (νοῦς, Нус), який шляхом відокремлення різнорідного та з’єднання однорідного, тобто вносячи рух, створив наш видимий світ. Чисто технічно утворення світу малюється в Анаксагора так само, як воно малювалося в атомістиці Левкіппа. Круговий рух призводить до розшарування важких і легких частинок, що створює землю, повітря, і всі проміжні шари. Але з точки зору причин виникнення цього кругового руху, Анаксагор сильно відрізняється від Левкіппа. Просто уявіть, що Бог це особистість, майже людина. “Бог сказав, створив, зробив, подумав тощо”. Бог теж може мислити, але його думки ще й матеріалізуються – і тому закони світобудови можна назвати божественним Розумом. Той факт, що Діоген Аполлонійський наділяв повітря свідомістю, і тільки завдяки розумній дії цього начала світ зміг організуватися в стрункий порядок, відмінно накладається на подібні уявлення Анаксагора. До речі, адже “логос” Геракліта – теж перекладається як Розум або Слово, і логіка його застосування така сама. Подібні уявлення, тільки з іншими назвами, зустрічалися раніше в інших мислителів. У цьому плані новизна Анаксагора невелика, але вся різниця в тому, що ідеальне і реальне тут з принциповою чіткістю розмежовані (у чому очевидно простежується вплив Парменіда). Так, пасивна причина, тобто матерія, складається з гомеомерій, а ось діюча причина, яка привела все до ладу – Нус (розум). Тому початків Всесвіту два – розум і матерія; початки продуктивне і страдальне. Концептуалізація “двох світів” тут отримує ще одну грань свого виміру. Цілком у дусі попередніх поколінь Анаксагор розмірковує і про душу. У нього душа повітряна (привіт Анаксімен, Діоген Апп. і т.д.) і безсмертна; вона ж головне джерело руху, і вона ж є частиною Розуму. Але все ж таки душа відмінна від розуму, хоча дуже з ним схожа (теж старі ідеї, що виходять ще від Мілета). Таким чином, своєю душею і всі тварини з рослинами причетні до цього “Розуму”, але в сенсі розсудливості він притаманний не всім істотам однаковою мірою. Тут, ще не підібравши потрібних термінів, ми вже бачимо відмінність в уявленні про дух і душу, про розум і розсуд. Анаксагор іде шляхом конкретизації та диференціації тих концепцій, які були у філософії й раніше. А сам цей процес диференціації (тобто дедукції) він осмислює як одну з головних властивостей розуму. Говорячи буквально цитатами з першоджерел про все, що ми розписали вище:

“Разом усі речі були, розум же їх відокремив і упорядкував”.
“На початку тіла стояли нерухомо, божественний же розум упорядкував їх і спричинив виникнення Всесвіту”.
“Розум існує окремо від речей”.

Праця чи мозок – що є джерелом мислення людини?

Анаксагор, як і багато сучасників, цікавився біологією та медициною, зокрема питанням визначення статі дитини. Один із перших після піфагорійця Алкмеона він вважав мозок – центром відчуттів і душі. Для Анаксагора майже не суттєва різниця між живими істотами. Всі вони мають душу, і тому всі вони можуть відчувати і відчувати емоції, зокрема й рослини. Різниця тільки в способі їхнього росту і харчування. Так, у різних тілах міститься різна кількість розуму, але перевага людини над тваринами пов’язана здебільшого з її фізіологічними перевагами. Просто сказати, що всесвіт подарував людині більше розуму, Анаксагор, мабуть, вважає занадто простим шляхом, який тільки створює видимість відповіді. І можливо тому, говорячи про відмінність людини і тварин, Анаксагор вводить дуже специфічну ідею, яку варто розглянути окремо. На думку Анаксагора, людина є найрозумнішою з тварин внаслідок того, що вона має руки. Насправді це доволі глибока думка, якщо тут мається на увазі, що людина відрізняється від тварин завдяки активному перетворенню природи, звідки в неї виникають специфічно нові ідеї, які не може дати природа сама по собі. Хоча, звісно, тут могло матися на увазі і щось більш просте, як просто здатність до перетворення світу, без додаткових висновків. Але, в будь-якому разі, така форма вираження думки про роздвоєння штучного і природного, як черговий розвиток концепції “духу світів”, – мала величезний потенціал, і цілком можна припустити, що її було висловлено не просто так, і вона активно застосовувалася в дебатах того часу.

У рамках концепції “двох світів”, ще важливіше розглянути ставлення Анаксагора до конфлікту сенсуалізму і раціоналізму. Торкаючись цього питання, він каже, що відчуття виникають завдяки дії протилежного. Наприклад, гірке не може розпізнати гірке, адже тоді одне просто потоне в іншому, і залишиться непоміченим. Також відчуття, на думку Анаксагора, залежать від розміру органа відчуття, тому, наприклад, слони чують краще, ніж люди. А раз так, то ми, люди, недоотримуємо значну частину інформації про реальність, якою вона є насправді. Але це ми відзначаємо технічний дріб’язок, для можливості подальшого порівняння з позиціями інших філософів (напр., Емпедокла, про якого йтиметься далі). Набагато більш значущим тут є те, що внаслідок виявленої слабкості відчуттів – ми не в змозі судити про істину (і знову виникає поділ на два світи, і знову закид у бік відчуттів). І навіть на більш фундаментальному рівні, оскільки гомеомерії такі малі, що недоступні для органів відчуття, їх може побачити тільки розум. Адже вони навіть менші, ніж атоми у Левкіппа. 

Сучасникові перших атомістів, Анаксагору мала бути відома теорія Левкіппа, але тільки “атом” уже за самим своїм поняттям є щось “неподільне”. Частинки Анаксагора тому не є атомами, бо важливою рисою гомеомерій є їхня нескінченна подільність. Вище ми вже згадували, що ідея про змішання всіх якостей створюють також регрес у нескінченність. І те, й інше, є математичними проблемами. І тут ми знову опиняємося перед дилемою між фізичною достовірністю та ідеальною правильністю математичних моделей. З біографії Анаксагора ми добре знаємо, що він цікавився математикою, і що він навіть намагався взяти участь у пошуку розв’язання проблеми квадратури кола. У якийсь момент, разом із Демокрітом (або порізно, але в один час), він шукав також можливості за допомогою математики поліпшити сценічні декорації для театру. Тому Анаксагор чудово розумів прикладний характер математики на прикладі мистецтва.

Аргумент про нескінченну подільність був особливо важливим у контексті “Елейської школи”, адже виступаючи саме проти суто математичного принципу нескінченної подільності, Парменід спробував довести, що в застосуванні до реального життя цей принцип не приносить користі. Звідси ж і виникали “парадокси Зенона”. Але проблема вже нібито знімається, якщо всередині фізичної теорії просто визнати нескінченну подільність початковою властивістю матерії. Це слабка версія спроби подолання апорій Зенона шляхом простої констатації, що конфлікту зовсім немає, і що нескінченна подільність може бути застосована як у математиці, так і у фізиці. При цьому, якщо в кожній гомеомерії є взагалі все, то звідси можна навіть вивести ймовірність того, що ми всі живемо всередині якоїсь крихітної гомеомерії, яка здається нам цілим Всесвітом. Кожен атом нашого світу може містити в собі інші мініатюрні Всесвіти, і кінця в цій матрьошці не буде, ні в один, ні в інший бік. Тож намагаючись врятуватися від елейських парадоксів і повернути силу піфагорійським думкам, Анаксагор лише допустив новий виток парадоксів. 

Поділ розуму і матерії, штучного і природного, активного і пасивного, математики і фізики, розумного і чуттєвого тощо. – не тільки роблять філософію Анаксагора поліпшеною версією дуалізму душі й тіла, а й піднімають усі старі питання під новими кутами огляду. Серед багатьох таких питань, одним із найголовніших було те, навколо якого почалася полеміка проти “атоміста” Демокріта. Справа не тільки в тому, що визнання принципу подільності веде до парадоксів у фізиці (і атомізм вирішував цей парадокс), але ще більшою мірою проблемою став сам атомізм. Згідно з Левкіппом-Демокритом, атоми не мали жодних якостей, крім суто геометричних відмінностей у формі та розмірах. Але якимось незбагненним чином різні поєднання атомів створювали якісно помітні речі. Відсутність якостей породжувала якості, це як якби процес будівництва будинку з білої цегли давав у результаті червоні стіни. Для Анаксагора (а також багатьох інших філософів у всі часи) це здавалося абсурдним. Тому його гомеомерії мали одразу всі якості одразу. Як і здатність подільності матерії, наявність у ній якостей були явним результатом полеміки Анаксагора проти атомістів. У зв’язку з цією ж полемікою Анаксагор висував ще одне заперечення. Проблема була не тільки в тому, що атоми породжують якості, яких самі не мають, а ще й у тому, що випадкове зіткнення атомів мало б призводити до хаосу в реальному світі. Натомість ми бачимо цілком типові “патерни” розвитку матерії. Особливо це помітно на прикладі зародження нових істот і подальшого їхнього розвитку. У людей з’являється дві руки і дві ноги (в переважній кількості випадків) і це вказує на те, що в самій матерії закладена якась програма. Частково за це відповідає той самий “нус”, розумне начало. Але цим все наше знання про теорію розвитку організмів у Анаксагора вичерпується, а повного пояснення, як це все працює, в уривках, що дійшли, ми не спостерігаємо. Важливо відзначити тільки сам факт, що гомеомерії та атоми – радше ворогуючі, ніж споріднені концепції, хоча вони обидві були варіантами розробки “філософії частин”.

Ідеалізм чи матеріалізм, що стверджує Анаксагор?

Отже, ми бачимо, що послідовники “Іонічної” філософії опікувалися таким самим набором питань, що й послідовники “Італійської” традиції. У відомому сенсі вони теж були “ідеалістами“, постулювали роздвоєння світу, і навіть мислили певні “сили”, що керують Всесвітом, вистоюючи їх за аналогією з розумом. На прикладі Анаксагора ми бачимо, як він намагається примирити фізику з математикою, і зовсім не хоче позбавлятися переваг останньої. Він визнає слабкість відчуттів і силу умогляду; визнає навіть такі речі, як нескінченна подільність, і переносить її на реальний світ, не зважаючи на можливі парадокси. Але при цьому він, безумовно, збагачує філософію і поглиблює її термінологічний апарат. І можливо, якщо вони з Діогеном справді були схожі, то він уже намагається осмислювати “свідомість”, як окреме питання філософії.

Але незважаючи на явно визнаний дуалізм духовного і фізичного, на визнання пріоритету розуму над почуттями, на явне введення Бога для обґрунтування руху, що нібито неможливий сам по собі, і незважаючи на поступки на користь математики нескінченного ділення тощо. – є всі підстави вважати, що Анаксагор може належати до матеріалістичного напряму думки, в рамках уявлень самих греків. Так, згідно з Платоном, Анаксагор залишив розум без жодного застосування для впорядкування Всесвіту, і що порядок речей приписується повітрю, ефіру, воді тощо. Також і Симпліцій каже, що Анаксагор, хоча й допустив серед початків розум… однак вважає, що багато чого утворюється само собою, без його сприяння. Та й Аристотель також зауважив про Анаксагора, що той використовував поняття “дух” у всіх випадках, коли не міг вказати іншу причину явища (класичний закид атеїстів проти понять про бога). Анаксагор приписував духу тільки роль основоположного принципу, але водночас усе різноманіття речовин, з якими має справу цей дух, Анаксагор пояснював як таке, що виникає “саме по собі”. З цього приводу Платон зауважив, що Анаксагор, по суті, не знайшов будь-якого реального застосування поняттю “дух”.

Завдяки такій, доволі складній філософії, Анаксагор навіть раніше за Сократа був засуджений громадянами Афін до смертної кари за звинуваченням у богохульстві. Однак тоді він був виправданий за сприяння своїх впливових друзів, і замість страти відправився на заслання на Іонічне узбережжя. Офіційною причиною для звинувачення стало заперечення божественності Сонця, яке Анаксагор вважав звичайною розпеченою кам’яною брилою (подібні думки висловлювали і Ксенофан, і Левкіпп, і Діоген, і багато інших, але Анаксагору прям дісталося). Це також може говорити нам про достатній натуралізм філософії Анаксагора, показує нам її матеріалістичний бік. І якщо ми вже торкнулися теми небесних тіл, то тут найбільш значущі думки Анаксагора – це думка, що Місяць населений і схожий на землю (ця думка породить цілий напрямок у фантастичній літературі), і що світло місяця запозичує світло від сонця. Решта думок не настільки значні, щоб їх розбирати окремо. Але безумовно, він цікавився астрономією не менше, ніж біологією, медициною і фізикою частинок.

Судячи з критики Платона і його товаришів, можна зробити висновок, що Анаксагор цілком “матеріаліст“. Але не менш імовірно й те, що Платон згустив фарби для критики, а сам Анаксагор був доволі консервативний. Наприклад, той самий атоміст Демокріт висміював вчення Анаксагора про влаштування Всесвіту і Розуму, що вказує на явне протиріччя, і на значущість концепції “Розуму” (що дає силу аргументу за ідеалізм). Також не можна виключати й того, що це Арістотель у конфлікті “Анаксагор-Демокріт” виступив на боці Анаксагора, і зробив з “Розуму” очевидніший аналог Бога-устроювача світу – а отже, це лише модернізація, пристосування вчень Анаксагора до системи самого Арістотеля (що надає силу аргументу за матеріалізм). Цілком можливо, що це була спроба Аристотеля знайти собі опору серед найближчих попередників. Сказати напевно щось тут важко, тож ми виходитимемо з тієї думки, що обидва підходи (теологія і натурфілософія) просто уживалися поруч, і що Анаксагор справді близький до філософії Аристотеля, а точніше останній був, якщо можна так висловитися, “анаксагоріанцем”.

Лінія наслідування Анаксагора

Говорячи про особисті філософські зв’язки Анаксагора, тут можна було б сказати, навіть на спростування всьому викладеному нами вище, що в нього не спостерігається ніяких інших впливів з повітрям тощо, крім однієї тільки фрази про душу; і що вся історія про переїзд “Мілетської школи” до Афін занадто натягнута. Тому його спільне з Діогеном учнівство в Мілеті може вважатися сумнівною вигадкою від пізніших біографів. Проте в Анаксагора був усіма визнаний учень – Архелай. І цей учень також багато пише про повітря, як фундаментальну основу речей; і він також додає до нього другу основу – нескінченність (чи то нотка до “апейрону” Анаксімандра, чи то прямо до “гомеомерій” свого вчителя). На додаток до цього, Архелай говорить про тепле і холодне, про їхні взаємні переходи один в одного, як головну причину руху (тут знову трохи Анаксімандра + Анаксімен з його розрідженням і згущенням повітря, ну або той же Діоген). Ця концепція зачіпається і Анаксагором у збережених фрагментах, хоча буде важко сказати, наскільки це данина традиції, а наскільки це реально фундаментальна основа для самого Анаксагора. Звідси виникає закономірне питання – як учень Анаксагора може проговорювати такі речі про повітря, якщо Анаксагор не пов’язаний із традицією Мілетської школи?

І навіть якщо немає прямого зв’язку Анаксімен-Анаксагор (хоча він письмово підтверджується в того ж Лаертського), то він явно є у вигляді Анаксімен-Діоген-Анаксагор-Архелай (до того ж Архелай був учителем Сократа, і саме тому Сократ намальований “повітряним” філософом у комедії Арістофана “Хмари”); саме тому для нас так важлива постать Діогена Аполлонійського, за допомогою якого можлива реконструкція лінії спадкоємності. На цьому етапі нашої подорожі античною філософією, ми бачимо, як Мілетська школа плавно переходить в Афінську і закінчується на Сократі, учневі Архелая. Між цими двома умовними “школами” не спостерігається серйозних внутрішніх протиріч, які б абсолютно позбавили можливості для такої трансформації. Різко виділяється з цієї картини тільки Геракліт (якщо розглядати його, як частину поза-італійського дискурсу), який взагалі всіх висміює, і сильно нагадує піфагорійця.

Тож не дивно, що Сократ, маючи такий родовід, був звинувачений у богохульстві, як і вчитель свого вчителя. І не дивно, що його критикували за міркування про небесні явища і за “стихійні” нісенітниці про “повітря” і хмари. Завдяки таким попередникам, критична точка зору Аристофана набуває додаткової ваги, і його літературний Сократ може бути не такою вже й карикатурою, як це прийнято вважати. Але ще цікавіше те, що пізні римські коментатори дуже часто називали Анаксагора софістом, а дати життя Анаксагора в Афінах майже збігаються з датами діяльності софіста Протагора. Вони майже гарантовано взаємодіяли при дворі Перикла, і пізніше Арістотель у своїй “Метафізиці” мимохідь впустить одну фразу, що пов’язує Анаксагора і Протагора як ніколи раніше:

“Згадують також вислів Анаксагора (звернений до когось із його учнів) про те, що суще буде для них таким, яким вони його уявлятимуть”.

Можливо, ця ідея була йому підказана вже самим Протагором, а може вони прийшли до цієї думки спільно, або навіть можна припустити, що Анаксагор був тут першим; важливо не стільки це, скільки сам факт подібного зв’язку. “Афінська софістика” продовжує лінію, яку було розпочато ще в Мілеті. Але окремо про долі софістики в Греції ми ще поговоримо при подальшому викладі історії філософії. Ухвалення теорії “змішувань” частинок, теорія про населеність місяця, і багато іншого, подібного до наступного висловлювання:

“Видимі речі є основою для пізнання невидимих”.

Усе це лягло в основу для майбутньої філософії Епікура, який прямо посилався на важливість вчення Анаксагора в процесі навчання власних послідовників. Це теж може мати значення, щоб побачити в Анаксагорі щось більше, ніж пересічного ідеаліста, який здійснив серію поступок математичним філософам.

Підбиття підсумків старої філософії

У ситуації, коли філософія розшарувалася на два табори, і коли в одному з таборів (Італія) стався розкол (на піфагорійців та елеатів), коли вже почали виникати нові напрямки, що критикують усі попередні (гераклітівці, атомісти, анаксагорівці тощо), – мав виникнути запит на з’єднання всіх ідей в одному вченні; тим паче, що і самі вчення, які протистояли одне одному, походили від спільних предків, і можливість їхнього примирення все ще могла здаватися цілком реальною. Реалізацією цього синтезу зайнявся Емпедокл з Акраганта – черговий ровесник Анаксагора, Зенона і Левкіппа. Він народився і виріс на Сицилії, зокрема тому він був, так, так… звісно ж, піфагорійцем. Але вважається, що за розголос таємних навчань школи його дуже рано вигнали з громади. Тут важливо підкреслити, що як і Парменід – він писав свої твори у віршах (на відміну від наукової прози Анаксагора), і це слабко натякає, зокрема, і на можливу спадкоємність або наслідування. За своїм родоводом Емпедокл був пов’язаний з аристократичними сім’ями, був людиною дуже заможною, але за особистими переконаннями він був затятим демократом, і можливо навіть лідером демократичної партії свого міста. Принаймні нам відомо, що одного разу він брав участь у поваленні олігархічного уряду.

Але, як це не дивно, у приватному житті він поводився зовсім не як демократ. На своїй рідній Сицилії він прославився не менше, ніж Анаксагор в Афінах, і дуже швидко став фігурою першої величини в усій Італійській філософії. Можливо тому він зловив щось на кшталт “зоряної хвороби” і надмірно загордився. Якщо Анаксагор був самітником і уникав політики, то Емпедокл – душею компанії та публічною персоною. Звісно, ми знаємо, що Емпедокл допомагав бідним, завжди виступав із промовами на користь рівності, і навіть відмовився від пропозиції очолити місто та прийняти царський титул, що не схоже на поведінку кар’єриста та гордія. Щоправда, і це може бути частиною продуманої стратегії популізму. І все ж, набувши значної популярності, він став грати роль когось на кшталт земного бога, ходячи вулицями в пурпурових шатах (царський колір). Божественне ставлення до нього було потрібне не тільки тому, що він, як і Піфагор, створював навколо себе містичний образ надприродної істоти, а ще й тому, що він був ученим. Як людина не бідна, Емпедокл будував стіни, осушував болота, створив медичну школу і приносив усіляку користь місту, за що всіма громадянами дуже поважався. Але йому приписували й більш містичні “чудеса”, що вкотре робить картину виникнення та поширення християнства не такою вже й феноменальною для тих давніх часів. Наприклад, розповідали, що Емпедокл міг керувати вітрами, і що він навіть повернув до життя жінку, яка здавалася мертвою протягом тридцяти днів. За легендою, сам Емпедокл загинув, свідомо стрибнувши в жерло вулкана. Можливо цим він хотів показати, що він бог, і тому може сміливо зробити такий вчинок без страху, точно знаючи, що він повернеться додому, на небеса. Чи було скоєно таке самогубство, і якщо так, то чому він на це пішов – ми вже не дізнаємося. Але те, що він намагався бути хайповим персонажем, здається нам безумовним фактом.

Релігійний бік вчення Емпедокла проявляється навіть у тому, що він залишив нам твір, написаний у дусі піфагорійської “релігії”, в якому йдеться про переселення душ, вегетаріанство та інші подібні теми. У цьому плані він виглядає, як традиційний піфагореєць, і зовсім не цим зміг увійти в історію філософії. Головним чином свою популярність він здобув завдяки поемі “Про природу” (збереглася майже цілком, можна навіть прочитати). У ній він приймає основами всього сущого чотири тілесні стихії: вогонь, повітря, воду і землю, які за своєю природою вічні і незмінні. Видимі зміни залежать від утвореного стихіями з’єднання і поділу; початками ж у власному сенсі слова, що приводять у рух вищезгадані елементи, є Любов і Ворожнеча (іншими словами, ті самі з’єднання і роз’єднання). Річ у тім, що стихії завжди повинні здійснювати рух поперемінно в протилежному напрямку, то з’єднуючись Любов’ю, то розділяючись Ворожнечею. Таким чином, за Емпедоклом, початків виходить всього шість.

Космос (і знову привіт Піфагору) – єдиний, проте космос не складає всього Всесвіту, а утворює лише деяку, зовсім невелику його частину (на те це й космос, тобто “гармонійний порядок”); решта ж частини являє собою необроблену матерію. Логіка того, що існує частина “космічна” посеред “необробленої матерії”, відкриває шлях до визнання Бога-творця, і, можливо, цей Бог уже був на той час настільки популярною ідеєю, що справді мається на увазі й Емпедокл (розум Анаксагора виконував, насамперед, таку саму функцію привнесення стабільності у світ хаосу). Але такий висновок робити все ж таки трохи рано, і ми згадуємо все це тільки на правах гіпотези. Тут ми бачимо ті самі “матерію” і “розум” Анаксагора, тільки тепер розбиті на 4 стихії (матерія) і 2 рухові сили (розум). Навіть роль впливу розуму на матерію тепер має цілком творчий, а не раціональний сенс, аналогію тут проведено скоріше через мистецтво, ніж через науку. Тож порівнюючи Емпедокла та Анаксагора, можна порівняти їх як поета та вченого у світі філософії.

Як і всі сучасники, Емпедокл багато чого запозичує у Парменіда; крім цього, “єдиний” світ поперемінно виникає і знищується (привіт Анаксімандр, Геракліт, Ксенофан), що відбувається цілу вічність. У суто-поетичному стилі викладу Емпедокл каже, що почергово бере гору то Любов, то Ворожнеча; перша зводить усе в єдність, руйнує світ Ворожнечі, і робить з нього кулю (привіт, Парменід), а Ворожнеча знову розділяє елементи (привіт, Геракліт), і, хоча це не вказано, але очевидно, що крайньою версією цього поділу буде якась із версій філософії часток (ну, або ж він має на увазі лише розпад на його власні 4 елементи). У такий очевидний спосіб Емпедокл намагається синтезувати дві крайнощі, філософію Парменіда та Геракліта. Він намагається показати і єдність, і множинність, які здатні співіснувати, як два різні процеси в одній системі. І все це стає обґрунтуванням циклічності Всесвіту (за духом Геракліта-Анаксімандра, де світ “мірами спалахує, мірами загасає”), який уперше набув закінченого вигляду з усіма подробицями й можливістю наочно візуалізувати всі процеси від і до. Але що тут особливо цікаво, за бажання ми можемо побачити в цьому прообраз сучасних теорій сингулярності та Великого вибуху. Адже цикл розширення всесвіту закінчується тим, що він знову схлопнеться в Парменідове сферичне буття.

Необхідність, яку більшість кличе долею, Емпедокл називає одночасно Любов’ю і Ворожнечею. Тож виходить, що в його системі детермінізм, або ж божественне провидіння – це лише циклічність природи, з рухом стихій за допомогою з’єднання й роз’єднання (подібні уявлення притаманні також атомістам та Анаксагору). Раніше філософи пояснювали детермінізм самою необхідністю переходу протилежностей із крайності в крайність. Тут також є ці протилежності – Любов і Ворожнеча; але оскільки вони також виступають як прості “з’єднання і роз’єднання”, то тут під детермінізмом мається на увазі і цілком конкретний процес. Це зовсім маленький, але новий крок у натурфілософії. Тепер детермінізм – це просто рух елементів, їхні комбінації, а не реалізація абстрактних принципів через “так треба”. Замість багатьох дуалізмів (тепле-холодне, рідке-сухе тощо) він залишає один, найбільш фундаментальний дуалізм.

Для розуміння стилістики стародавніх текстів наведу деякі фрагменти з поеми Емпедокла (щоправда, не у вигляді вірша, а з’єднавши рядки в прозові абзаци, але звичної нам рими там все одно немає), і тут же можна буде порівняти механізм роботи відчуттів Емпедокла з аналогічними поглядами Анаксагора:

“У світі цьому тлінному Немає ніякого народження, як немає і згубної смерті: Є лише змішання одне з розміщенням того, що змішалося, Що і звуть нерозумно народженням темні люди. Дурні! Якою короткозорою є їхня думка, якщо вони вважають, Ніби справді раніше не колишнє може виникнути, Іль померти і зруйнується може зовсім те, що було.

Бо з того, що зовсім не було, суще стати нездатне; Так само і суще, щоб минуло – ні на ділі, ні в думці Річ неможлива: бо воно влаштує проти сили.

Немає у Всесвіті ніде порожнечі: і звідки їй узятися?

Мова моя буде двояка: бо – то в безлічі надрах міцніє єдність, то безліч знову проростає в єдності. Панують по черзі вони в обертанні кола, Слабнуть і знову зростають, черги фатальної дотримуючись. Тільки вони і є, і все ті ж, але входять один в одного І виникають в образі людей, і різних тварин: То, Любов’ю заманюючи, зійдуться в єдиний порядок, То ворожнечею Чвари знову ганяються нарізно один від одного Аж до пори, коли, підкоряючись, воєдино зростуться. Так, оскільки Єдність із Багатості вічно народжується. А поділом Єдності знову відбудуться Багатость. То виникнення в них є, але немає в них стійкого століття. Але, оскільки розмін цей ніяк припинитися не в силах, Вічно остільки вони, незмінні, рухаються в колі.

Так, під щільним покровом Гармонії, там утвердився Сферос, куля подібна до кулі, пишаючись тим, що єдина і замкнута. Ні непристойної боротьби, ні розбрату немає в його членах. Рівний то звідусіль і всяких позбавлений меж, Сферос, кулі подібний, пишаючись, що єдиний і замкнутий.

Знай: з усього, що народилося, найтонші струми виходять. Солодке до солодкого, гірке до гіркого стало прагне, Кисле з кислим зійшлося, теплота з теплотою поєдналася. Воля долі така, що притаманна всім тварюкам розумність. Розум зростає у людей відповідно до світу пізнання.

Землю землею землею ми бачимо і воду ми бачимо водою (в Анаксагора навпаки, притягуються протилежні елементи, і для відчуття потрібна відмінність), Дивним ефіром ефір, вогнем же вогонь нещадний, Також коханням кохання кохання і розбрат отруйним розбратом. Бо знай, що в усьому є розумності частка і думки”.

Емпіризм, атомізм і теорія еволюції у філософії Емпедокла

У світі Емпедокла на початку зовсім різні органи і т.п. частини тіл під виглядом окремих частин могли існувати абсолютно автономно. Руки могли існувати самі по собі, вуха самі, тощо. Тільки завдяки силі Любові і зляганню, ці частини стали утворювати нові види цілого. Утворювалися випадково скомбіновані організми. Якщо якісь сформовані “монстри” виходили непристосованими до життя (наприклад, не отримавши рота і можливості харчуватися) – то вони природним чином вимирали. Збереглися тільки найуспішніші комбінації органів. Цим же пояснюється, наприклад, що кентаври в міфах – цілком можливі істоти, які просто не збереглися до наших днів, зважаючи на недієздатність свого організму. Якщо розглядати біологію на рівні стихійному, то людина, як і будь-яке інше створіння, являє собою з’єднання всіх стихій, а отже, їхнє роз’єднання прирівнюється до смерті. Тому смерть тіла і душі – одночасні; і це можна розглядати, як чергову натурфілософську і матеріалістичну тезу Емпедокла (душа смертна і залежна). Звісно, все це слабша концепція еволюції, ніж у попередніх філософів (напр., Анаксімандра), але вона повністю оригінальна і виведена вже з фізичної системи самого Емпедокла.

Він проводить безліч найпростіших експериментів, і визначає наявність статі у рослин, він знаходить, що повітря є відчутною величиною (що, мабуть, стає аргументом проти існування порожнечі), проводячи експерименти з тиском повітря у ємності, опущеної у воду догори дном і т. д. Хоча ми вже говорили раніше, що навіть Фалес натякає на застосування примітивного експериментального методу доказів (так званий емпіризм), і вже ми бачили, що експериментальну аргументацію використовує як Анаксагор, так і багато піфагорійців, та все ж таки Емпедокл залишає нам набагато більшу кількість підтверджених прикладів, що також становить особливу цінність його філософії.

Емпедокл розробляє теорію того, що відчуття виникають через будову наших органів чуття. Він каже, що в цих органах є пори, які сприймають “витікання” від матеріальних предметів. Ця теорія пізніше вплине на Демокріта, Епікура та весь філософський сенсуалізм загалом; хоча сам Емпедокл заперечував істинність показань органів чуття. За допомогою теорії пір (а він допускав її ще для судин тощо) він впритул підходить до теорії атомів, тобто до уявлення про найдрібніші частинки. Через дрібні дірочки можуть дозовано потрапляти якісь елементи. Але ці елементи, як ми вже знаємо – це чотири стихії. До речі, про це ми раніше не говорили, але в деяких уривках елементи під виглядом “найдрібніших частинок” допускаються навіть у Геракліта. Це може бути важливим зведенням для історії атомістики, але поки що дуже спірний момент; хоч би що там не було, навіть якщо не визнавати першість Геракліта (а можливо, навіть Піфагора), можна побачити, що атомістика, у тому чи іншому вигляді, виникає одночасно у всіх критиків Парменіда (атоми Левкіппа, гомеомерії Анаксагора, частинки Емпедокла). Усі вони намагаються розкласти “єдине” Парменіда, але не повністю заперечуючи при цьому філософію Цілого та елейську аргументацію.

Історики часто помічають, що в Емпедокла є багато схожості з Анаксагором; наприклад, він вважав, що Місяць світить відбитим світлом, або що для поширення світла потрібен певний час, але цей час настільки малий, що ми не можемо його помітити; також йому було відомо, що сонячне затемнення спричиняється проходженням Місяця між Сонцем і Землею; і все це знав той самий Анаксагор (окрім хіба що тверджень про швидкість світла). Як і Емпедокл, Анаксагор виступав проти допущення порожнечі; він говорив, що клепсидра, або надута шкура, свідчить, що там, де, мабуть, нічого немає, насправді знаходиться повітря. І тоді виникає типове запитання: хто в кого запозичив, Емпедокл в Анаксагора, чи навпаки? На це важко відповісти, бо вони сучасники. Але до більшої частини своїх ідей вони цілком могли дійти і незалежно один від одного, бо однаково полемізували проти Парменіда, і однаково перебували одночасно під його впливом. Наприклад, визнаючи, що ніщо з нічого не виникає – вони неминуче мусили визнати, що речі лише видаються (!) виникаючими, тоді як насправді (!) просто невидимі для почуттів елементи з’єднуються й роз’єднуються (але не знищуються в небуття).

Зазвичай вважається, що Емпедокл – це така собі “людина-синтез”, що раніше всі філософи обирали тільки по одній стихії, а ось прийшов мудрий герой і створив систему з усіма стихіями разом. Тільки от насправді, навіть старі піфагорійці визнавали всі стихії одразу, а “кохання і ворожнеча” як принципи зустрічалися навіть в Анаксімандра (в решти тим паче), тільки в менш поетичній формі. Навіть у найоригінальніших місцях своєї філософії Емпедокл виявляється вельми вторинним. Але навіть незважаючи на вторинність, Емпедокл виявляється систематизатором усіх досягнень старої натурфілософії; у його викладі класична натурфілософія набуває свого закінченого вигляду. Він не вводить жодних радикальних нововведень (як Анаксагор або Левкіпп), і він не намагається серйозно заперечити Парменіда; скоріше він намагається вписати всі відкриті нововведення в рамки попередньої думки. У деяких моментах, висловлюючи загальну для всіх тривіальність – Емпедокл надавав їй досконалішої і детальнішої форми. Наприклад, говорячи про циклічність Всесвіту, він загалом не висловлює нічого нового, але фактично його погляд став найбільш обґрунтованим.

І найважливіше, що свої умоглядні системи Емпедокл, як, зрештою, й Анаксагор, намагався доводити шляхом емпіричних експериментів, і серед усіх ранніх філософів йому належить пальма першості в концептуальному використанні емпіризму. Тож можна сміливо казати, що Емпедокл – вершина розвитку старої натурфілософії; тоді як Анаксагор і Левкіпп – поклали початок новій натурфілософії. А вже синтезуючи погляди піфагорійців із натурфілософськими поглядами “а-ля Мілет”, Емпедокл виступає за сумісництвом і завершувачем усього “Старого Канону”, взятого в цілому. Тепер перед нами розгортається ціла низка відокремлених напрямів:

1. Стара натурфілософія (Мілетці, Геракліт і Емпедокл, як її завершення).
2. Нова натурфілософія (Анаксагор, атомісти).
3. Математична натурфілософія (піфагорійці).
4. Теологія (елейська школа).

З усіх цих напрямів до “Старого Канону” не належить тільки нова натурфілософія, хоча й вона безумовно “не виникає з нічого”. Нехай Емпедокл і зробив спробу синтезу, і вельми непогану, з огляду на елементи всіх інших напрямів, це однаково стало тільки черговою варіацією, ще однією “школою”. Світ філософії тільки ускладнився і диференціювався. Розкол, який ще сподівалися подолати, тільки посилився, і тепер філософських систем і підходів стало так багато, що примирити їх стало неможливо. Наступні покоління філософів, які зіткнулися з цією проблемою, спробують працювати з цим уже з іншими підходами та іншим ставленням. І тільки тепер нарешті виникне філософія у власному розумінні цього слова (а не варіації Близькосхідної теології та натурфілософії, що і являє собою весь “Старий Канон”).