У статті про Протагора вже згадувалося, що його сучасником, родом з того ж самого міста (Абдери), був знаменитий філософ і вчений – Демокріт (460-370 до н.е.). Традиція вважала навіть, що Протагор був учнем Демокрита, хоча це видається сумнівним за хронологією їхнього життя. Цікаво й те, що їм двом приписують схожу (але далеко не однакову) біографію – обидва були синами багатих аристократів, які за часів вторгнення Ксеркса давали прихисток царю та його свиті. Тому і про Протагора, і про Демокріта ходили чутки, що від самого дитинства вони виховувалися під наглядом перських учених – “магів“. І коли Протагор вирушив мандрувати Грецією зі своїм вченням, Демокріт вирушив мандрувати всією територією Перської монархії, збираючи досягнення науки Сходу (див. про зв’язок Геракліта з “магами”).
Можливо, ці подорожі замінили Демокріту необхідність читання Геродота, яке допомогло Протагору і софістам розширити уявлення про світ і зробити багато зі своїх “релятивістських” висновків стосовно культури і людської природи. Якщо ця історія правильна, то Демокріт мав можливість самостійно зробити такі самі висновки, навіть без необхідності в посередництві софістики. Але поки Демокріт був відсутній у Греції, розтринькуючи батьківську спадщину, софіст Протагор ставав найбагатшою людиною і найпопулярнішим лектором країни, отримавши патронаж найвпливовішої людини Греції (Перікла). Тож, коли Демокріт повернувся до Греції, він уже мав уже застати Протагора в зеніті його слави. І само собою зрозуміло, він мав знати свого земляка, навіть якщо припустити, що Протагор не знав його самого (що теж малоймовірно). Цей вплив відображено як безпосередньо, через явний вплив софістики на висловлювання Демокріта, так і в його спробах критикувати софістику в тих місцях, які занадто незручні для об’єктивної науки.
Згідно з відомою легендою, спосіб життя Демокріта здавався його співгромадянам-абдеритам незрозумілим: він постійно виходив із міста, переховувався на цвинтарях, де далеко від міської суєти вдавався до роздумів; іноді Демокріт без видимої причини вибухав сміхом, настільки смішними здавалися йому людські справи на тлі великого світового порядку (звідси його прізвисько “Філософ, що сміється”). За це співгромадяни визнали Демокріта божевільним, і навіть запросили для його огляду знаменитого лікаря Гіппократа. Той справді зустрівся з філософом, але постановив, що Демокріт абсолютно здоровий як фізично, так і психічно, і крім цього ствердив, що Демокріт один із найрозумніших людей, з якими йому доводилося спілкуватися. У Гіппократа й Демокріта ми знаходимо цілу низку схожостей у поглядах, що робить цю легенду дуже правдоподібною. Здебільшого ця схожість стосується методології науки, але ми почнемо розповідь про Демокріта не з його знаменитої фізики атомізму (тут буде окрема стаття), а з питань суспільно-етичних, оскільки Демокріт належить до епохи софістики. За такого викладу відразу стане зрозуміло, якою мірою Демокріт був продуктом своєї епохи.
У нарисі про Протагора, і ще більше в нарисах про його послідовників, ми вже доводили, що так звана “елліністична” етика, зокрема, логіка філософії Епікура, зустрічається вже в ті давні часи. Якраз ці політичні та етичні моменти ми знаходимо у вченні Демокріта, тут вплив софістики на нього найбільш сильний. З погляду історії самої софістики, Демокріт частково заповнює порожнечі, що лишаються в Протагора; бо ж Демокріт здобув набагато менше негативної репутації в нащадків і тому набагато краще зберігся.
Державний стоїцизм
Отже, Демокріт розвиває ідею “Єдинодумства” софістів (Протагор і Антіфонт); він суворий державник і бачить індивіда лише частиною суспільства-цілого. І як личить будь-якій частині – вона сильно залежить від стану цілого, більше, ніж ціле від своїх частин. І якщо суспільство неминуче організовано в державу, то звідси випливає, що потрібно все робити заради держави; політика – це найважливіша річ для громадянина. У цьому він не особливо сильно відрізняється від сучасників, і так само, як і вони, Демокріт вважає демократію найкращим устроєм суспільства (цит. “Бідність у демократичній державі треба віддати перевагу замість того, що називається щасливим життям у монархії, настільки ж, наскільки свобода краща за рабство”). Але на відміну від софістів, Демокріт іде у своєму етатизмі набагато далі, і він вимагає практично священного тріпотіння перед будь-яким можновладцем; він радикальний державник. І в цьому (і як ми побачимо далі, ще багато в чому) – він набагато більш консерватор і реакціонер, ніж інші софісти того часу. Окремі нотки такого ставлення до влади ми можемо знаходити, наприклад, у Софокла, але навіть він все одно визнавав відносність законів смертних. Демокріт же, куди менш релігійний, ніж Софокл, не вважає релігію і звичай достатніми гарантіями стабільного суспільства. Як і Гіппократ, він вважав, що “ми прийшли до думки про богів від незвичайних явищ, що відбуваються у світі”. Але як і Гіппократ, він все ж таки не заперечував існування богів, і просто давав їм специфічне пояснення. Пояснивши ж, чому боги можуть існувати, далі він користувався їхнім образом приблизно в такому самому вигляді, як і Софокл (включно з вірою в пророцтва і силу ворожбителів). Коротке резюме цих поглядів дає І. Д. Рожанський у книзі “Антична наука”:
Будучи сином свого часу, Демокріт не заперечував існування богів. Боги, як і всі інші речі, складаються з атомів і тому не безсмертні, але це – дуже стійкі сполуки атомів, недоступні нашим органам чуття. Однак за бажання боги дають про себе знати образами, які найчастіше сприймаються нами уві сні. Ці образи можуть приносити нам шкоду або користь, інколи вони розмовляють з нами і пророкують майбутнє.
Софістична тема звучить і в питаннях про багатство, але знову ж таки, набагато більш консервативно. Основна суть зрозуміла: “Здобувачі працюють, як бджоли, начебто їм належить жити завжди”; це навіть не погане життя, а “тривале вмирання”. І так само “багато хто з багатіїв – хранителі, а не господарі своїх багатств”. Сюди додаються ще інші моменти, властиві вже набагато пізнішій епосі. Наприклад, скарги на те, що чим більше багатієш – тим більше ще не вистачає, і що це порочне коло робить тебе вічно нужденним. А справжнє визначення багатства – це відсутність нужденності. Отже, багатії насправді бідні, а багатий той, хто навіть у бідності вважає, що з нього вистачить. Це все виглядає наче буквальне цитування Продіка й особливо Антифонта.
Але, на відміну від софістів, які не проти використовувати багатство і для задоволення тілесних потреб – Демокріт стоїть радикально проти цього! Він дозволяє накопичувати, але тільки з метою ділитися з бідними, чим знову таки, закликає зміцнювати державу! І бідні не повинні заздрити багатим, щоб не розхитувалася держава! Не дивись за справами сусіда, дивись за своїм господарством, но-но!
У такому ж ключі розвивається і софістична теорія моральності. Так, софісти довели на прикладах різних народів Землі, що моральність – це поняття відносне і суспільно зумовлене; що в конкретному суспільстві прийнято за моральність, те і є моральним. Але за цією ж логікою виходить, що суспільство = держава, а отже, морально і доброчесно підкорятися законам, і навпаки, аморально і несправедливо – ухилятися від законів. Кумедно, як у його логіці віддзеркалюється софістична діалектика; доброчесність полягає не в тому, щоб не чинити зла, а в тому, щоб навіть не хотіти й не думати про це (як і про багатство). І звідси навпаки, погана людина не та, хто чинить погано, а та, хто цього бажає!
Почуття морального обов’язку перед самим собою, внутрішній сором і знання того, що є злом, – ось що повинно обмежувати від поганих вчинків, а не простий страх перед покаранням (будь це хоч держава, хоч загробний суд). У цьому суть етики Демокріта; і розглядати цю сентенцію потрібно в контексті його радикального етатизму. Фактично йдеться майже про одне й те саме, тільки з різним ступенем усвідомленості – в обох випадках слід підкорятися закону держави. Про це йдеться цілком прямолінійно:
“Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти тільки тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для тих, хто підкоряється закону, закон – тільки свідчення їхньої власної чесноти”.
Навіть правитель у Демокріта повинен бути “стоїком”, не бажати нічого, окрім справедливості і блага для держави; не шукати слави, лестощів, і нічого подібного. При цьому Демокріт навіть вважає, що правитель зобов’язаний виправляти звички громадян, і для цього потрібно мати таку монополію влади, що якщо проти тиску хтось повстане – правитель повинен міцно захищатися законом. А хто повстав проти доброчесного правителя, той уже само собою, вочевидь, порочна людина; тож і не шкода за таке покарати. Окремої згадки варте й те, в якій украй репресивній манері подається саме покарання “порочних”:
“Усіх тих, які завдають шкоди, порушуючи справедливість, треба вбивати за будь-яку ціну, і той, хто це робить, тішитиметься душею і більшою мірою за будь-якого державного устрою користуватиметься захистом закону та матиме безстрашність і гордість“.
Цей момент, так само як і фраза “коли суддя звинувачує, необхідно мовчати”, так само як і “небезпечно обирати для відвертої мови невідповідний момент”, так само як і “природно, щоб володарював найсильніший“ або “влада за своєю природою має бути долею найкращих“, – чудово готує ґрунт для пізнішої софістики, з її відверто ніцшеанським характером.
Щоправда, кажучи про різницю між тим, як дотримуються закону мудрець і невіглас, то різниця все ж таки є. Адже це означає, що суспільство мудреців зможе існувати без формальних законів і апарату примусу, тоді як дурні впадуть у стан “війни всіх проти всіх”. У Демокріта ці думки читаються тільки за контуром, а в повноцінному вигляді вони будуть висловлені вже учнями Сократа набагато пізніше (найзнаменитіший приклад ми знайдемо в Арістіппа з Кірени). Але є суттєва різниця між подібними прикладами в Арістіппа і прикладами, які ми бачили в Демокріта.
З усього сказаного чітко видно, що Демокріт, за всієї своєї любові до демократії, як не дивно – вважає маси аморальними покидьками, місцями навіть буквально порівнюючи їх зі зміями (!), а морального правителя – з орлом (!). Зрозуміло, як і в усьому іншому, самі маси, натовп, не повинні ставати кращими під примусом (хоча примус обов’язково буде), а тільки за власним переконанням; вони повинні “наслідувати хороших“. Але це лише благе побажання; а що таке “хороші” – відкрите питання. Найчастіше, до речі, для греків це слово-синонім аристократії. Ми звикли бачити ці фрази відокремлено, і окремо вони здаються вельми притомними. Але в контексті всіх суспільних поглядів Демокріта, тепер можна відчути повною мірою всю його крайню реакційність, яка межує (без жартів) із сучасним фашизмом. У плані антиутопій державу Демокріта цілком можна порівняти з “Державою” Платона, причому мету вони переслідують одну й ту саму –виховати в громадянах чесноту. У сухому залишку ми маємо посилену версію громадянської позиції Софокла; а сама ця позиція також є прото-стоїцизмом (точніше, обивательським поглядом на моральність, який самі стоїки пізніше піднімуть на щит).
P.S. – Окремі уривки навіть дещо суперечать усій його концепції держави. Уривки, щоправда, зовсім епізодичні, один з яких належить християнському святенникові “мудрець не повинен коритися законам, а жити вільно“. Це, звісно, цілком могло бути лихослів’я проти всіляких ворогів церкви (яким сприймався Демокріт), змішуючи його з софістами. Або навіть незрозуміла різниця, за якою “вільно” означало добровільне слідування законам. Інше ж джерело більш надійне, це Діоген Лаертський, згідно з яким Демокріт вважав, що “приписи закону штучні“. Так, софісти могли зробити висновок, що якщо так, то природа краща за мистецтво, а значить закони не потрібні; але Демокріт не робить такого висновку.
«Етика» Демокріта
У філософії, насправді, всі частини дуже тісно пов’язані одна з одною. Але у випадках, коли уривків залишається надто мало – цей зв’язок важко простежити. Безсумнівно одне, що державні погляди Демокріта мали мати найтісніший зв’язок з його етикою. Деякі питання (як-то про чесноту і порок, або про багатство і бідність) ми вже розглянули вище, оскільки це питання було нерозривно пов’язане з політикою. Виділяється, на тлі свого часу, розділ етики Демокріта, присвячений питанням про дружбу. Ніколи раніше цьому питанню не було присвячено так багато місця. Щоправда, якщо резюмувати всі фрагменти на цю тему, залишається щось у дусі народних прислів’їв: “Друзі пізнаються в біді” і “судять за справами, а не за словами“. Останнє трохи суперечить його минулим висловлюванням про те, що людина з поганими помислами навіть гірша за того, у кого погані вчинки; тоді помисли стояли вище вчинків.
Але це протиріччя знімається досить просто, бо мова все одно йде про те, який вчинок гірший – той, що був усвідомлено бажаний, чи той, що скоєний по дурості і несвідомо. Злочин завжди залишається злочином, але з точки зору “етики”, Демокріта цікавить сама людина. З точки зору етики справді важливіше, чи був у людини поганий умисел. Демокрітом рухав насамперед страх перед можливістю того, що порочні люди зможуть виправдовувати себе продуманими промовами (страх перед софістикою). Саме тому “судять за справами, а не за словами“. Помисли і слова – різні речі; погані помисли можуть поєднуватися з гарними словами, і тоді на суді погана людина буде виправдана. Але якщо уявлялася зворотна логіка, де є хороша людина і погана промова/вчинок, то тут Демокріт не міг навіть подумати, щоб ця промова походила від самої людини (вона обов’язково має бути наклепом збоку). Хоча в крайніх випадках він допускає, що заради справедливості добра людина може робити зло, це видно навіть з його тез про необхідність державних репресій. Більше про це протиріччя можна прочитати тут.
Як і у випадку з бідними, Демокріт вважає, що не можна нікому заздрити – взагалі ні з якого приводу. Не варто прагнути бути першим, не варто нікого засуджувати; не варто навіть каятися у своїх помилках. Хоча останнє навіть варто робити, і це навіть добре, але потрібно робити все, щоб не припускатися помилок, продумувати все заздалегідь (звідси любов Демокріта до причинно-наслідкових зв’язків). І тим не менше, сам Демокріт вочевидь не був такою святою людиною, якою малюється за окремими етичними фрагментами. Що він не був таким, чудово видно на прикладі допущення репресій; так і в розділі про друзів він цілком прагне до першості й зневажає натовп, заявляючи, що:
“Дружба одного розумного краща за дружбу всіх нерозумних”.
Але як щодо класичного софістичного питання: “чи можна навчити інших чесноті?“. Тут відповідь Демокріта “скоріше так, ніж ні”. Він вважав, що навчання “тільки виявляє природу, знову виявляючи риси, які природа заклала спочатку“. Це практично те саме, що робили Сократ і Платон зі своїми учнями, переконуючи, що вони лише допомагають учневі пригадати ідеї, які й без того вічно перебувають у всіх душах. До цього й долучається Демокріт, кажучи, що “прекрасне впізнають і прагнуть до нього тільки люди, створені для нього“. Важливість природи людини в навчанні закликав і Гіппократ, друг Демокріта; і його вчитель Протагор; але з усіх софістів, тільки від Демокріта ми маємо висловлювання майже аналогічні до “мейевтики” Сократа.
Однак Демокріт обмежує можливості суто природних задатків: “ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не вчитиметься“, і навіть “більше людей стають добрими завдяки вправі, ніж від природи“. Хоча й тут питання стоїть тільки в більше/менше, тобто дехто все ж таки може стати добрим, навіть не займаючись нічим. Так і сказано в іншому місці: “багато хто, яких не вчили розуму, живуть розумно“. Але якщо дивитися загалом, “багатьох” усе ж набагато менше, ніж тих, хто стає добрим завдяки вихованню. Це дуже двоїсті трактування, властиві будь-якому “об’єктивному” філософу і тим паче філософу природи. Йому хотілося б пояснити все, включно з різницею між людьми, суто фізичними причинами. Хоча подібні відступи є у всіх софістів, Демокріт заходить у них набагато далі. Він набагато більше, ніж софісти, розмірковує про вроджену природу людини. Але варто зазначити як гіпотезу, що це цілком могло бути частиною теорії про геніальність, яка не дійшла до нас.
Хоча Демокріт місцями й гірше обґрунтовував необхідність навчання, він при цьому вводить у цю тему принципово нові ідеї:
“Без звички до праці діти не навчатимуться ні письма, ні музики, ні гімнастики, ні, зрештою, того, що найбільшою мірою становить чесноту – здатності соромитися”.
Щоправда, навіть тут він знову відкриває нам свою етичну консервативність (виховання сорому). Звісно, варто відзначити введення відносно нового поняття (праці) у філософію, що пізніше допоможе створити нову теорію виникнення суспільства. Але чи таке це складне поняття? Хіба не в таких категоріях мислить будь-який аттичний селянин? І можна сказати навіть більше, Демокріт відкрито зневажав модель навчання софістів, про що зберігся цілком красномовний уривок:
“Можна виховати дітей, не витрачаючи більшу частину своїх статків і таким чином оточити стіною безпеки і їхнє майно, і самих дітей”. Далі краще: “Благодумство батька – найкраща настанова для дітей”.
Саме таким чином ставилися до софістичних шкіл консервативно налаштовані філософи та більшість селян. І навіть це не все, консервативні настрої з’являються і в наступній сентенції: “Під час вихованні юнацтва найгірше – легковажність; саме вона призводить до насолод, від яких потім народжується порок“. Разом із прото-стоїчним ставленням до держави, такі етичні погляди тільки доповнюють цей образ.
Основний рецепт виховання Демокріта:
Дітей потрібно привчати до праці, змушувати слухатися батька, виховувати в суворості й покорі, щоб не приведи господь не стали прагнути до насолод.
І навіть якщо після всіх цих вкрай ксенофобних поглядів на державу це резюме здасться натягнутим, то це означає, що саме час нагадати і про жіноче питання. Говорити тут, щоправда, особливо нічого, достатньо лише поставити в один ряд кілька тверджень Демокріта, і все одразу стане зрозуміліше замість тисячі зайвих слів:
“Найжахливіше для чоловіка – бути під владою жінки”.
“Нехай жінка не думає: це жахливо” … “жінка багато вправніша за чоловіка в лихослів’ї” … “прикраса жінки – мовчазність; похвальна також і простота вбрання”.
Здавалося б, навіщо тоді потрібні ці жінки? І це не риторичне запитання з іронією – Демокріт так і вирішив, що жінки загалом непотрібні, та й дітей теж не бажано заводити, в кращому разі усиновлення. Від усього цього одні клопоти і зовсім мало користі. Навіть виховувати дітей йому не хотілося б (і слава богу), бо це вкрай важко; а в разі невдачі, потім доведеться страждати від цього все життя.
З того, що ми вже бачили, можна було б уявити, що Демокріт також дуже затятий патріот. Але несподівано виявляється, що це не так. Мало того, що він недолюблював своїх співгромадян, так ще й, можливо завдяки тривалим подорожам, – він вважав себе громадянином світу (“бо весь світ це батьківщина для високого духу”). Подібне протиріччя в поглядах на державу і мораль пізніше висловить Зенон Кітійський, засновник школи стоїцизму. Саме тому я й роблю на цьому окремий акцент. Досі в усіх прикладах ми бачили, що Демокріт є практично готовим стоїком, і навіть у протиріччях у погляді на державу – ми знаходимо цілковиту згоду з майбутньою стоїчною школою.
Теорія пізнання
Оскільки Демокріт усе ж таки приймає базовий сенсуалізм Протагора і звідси всі аргументи про виховання, то він змушений був констатувати факт, що наше головне джерело пізнання дає різні свідчення за різних обставин. Тому у творі “Про форми” Демокріт каже: “Виходячи з цих керівних правил, людина повинна переконатися в тому, що вона далека від ясного пізнання дійсності” … “ні про що ми не знаємо, яким воно є за ясного осягнення дійсності, але думка кожного з нас представляє форму в зміненому вигляді” … “чітке знання того, якою є кожна річ насправді, пов’язане з дуже великими труднощами“. І в такий спосіб проповідує скептицизм на найфундаментальнішому рівні; це тим цікавіше, що, заперечуючи можливість осягнення істини, він, проте, не перестає здійснювати спроби поетапного наближення до неї. Найзнаменитішою “скептичною” фразою Демокріта є його теорія суб’єктивності якостей:
“Лише в загальній думці існує колір, у думці – солодке, у думці – гірке, а в дійсності ж існують лише атоми та пустота“.
Для різних людей одне й те саме яблуко може бути солодким і кислуватим, і тому неможливо визначити, яке воно “насправді”. Але за теорією атомістики в найістиннішому сенсі слова воно і не є якимось, атоми не мають якостей самі по собі. Якості – це результат складної комбінації відносин між частинками матерії.
При цьому у своїх пізніших роботах Демокріт все ж спробував узгодити свій сенсуалізм із сенсуалізмом Протагора, і фактично підписався під тезою “Людина є міра”, але з необхідними поправками щодо “речі самої по собі”. Так, згідно з повідомленням Секста Емпірика, у своєму пізньому творі “Підтвердження” він хоча й пообіцяв забезпечити відчуття силою достовірності, однак виявляється, що він їх тут засуджує нітрохи не менше. Адже він каже: “Справді, ми нічого непорушного не сприймаємо, але лише щось, що змінюється залежно від того, як організовано наше тіло, від того, що до нього притікає, і від того, що реагує на цей приплив“. А в іншому місці він каже: “Те, що ми не сприймаємо виразно того, якою є кожна річ насправді або якою вона не є, вже багато разів було показано“.
Збереглася одна неймовірно цікава згадка, яка безпосередньо пов’язує теорію відчуттів Демокріта з головною тезою Протагора. Причому головним джерелом цієї думки є ні багато ні мало – Арістотель! Отже:
“Прихильники Демокріта, як каже Арістотель, вважають усяке уявлення істинним і думають, що всяка річ є такою, якою вона здається. Але деякі люди мають про одну й ту саму річ протилежні уявлення. Їм вдалося, однак, виходячи зі своїх передумов, врятувати своє твердження, за яким такі уявлення про один і той самий предмет істинні. Вони прийняли, що форми елементів нескінченні за кількістю. Ці елементи, змінюючи порядок і змінюючи положення залежно від розташування щодо спостерігача і відстані від нього, викликають у різний час різні уявлення і в один і той самий час різні уявлення у різних людей. Так, шия голуба, коли на неї падає промінь сонця, справляє враження найрізноманітніших кольорів: залежно від того чи іншого положення очей вона здається одним темно-зеленою, іншим – золотистою, третім – чорною, а іншим – інших кольорів…”.
В іншому місці говориться, що “відчуття і думки – це зміни тіла“; хіба це не рівно те саме, про що говорить Протагор? Але обґрунтування сенсуалізму Протагора дається тут за допомогою атомістики; отже, сам Протагор цілком міг бути атомістом, знаючи про філософію свого земляка. При цьому якщо ми вважатимемо, що Демокріт не був згодний із Протагором у тому, що “будь-яка річ така, якою вона здається“, то ми і тут будемо праві не до кінця. Так, звісно, Демокріт скептик, і по істині існують тільки атоми та пустота. Але якщо запитати, чи об’єктивно виникають наші відчуття – Демокріт відповість (якщо вірити Аристотелю):
“Кожне відчуття виникає та існує по істині”.
Адже це те ж саме, що говорить Протагор; їхня суперечка стосується не істинності самих відчуттів, а істинності тієї інформації, яка отримана на їхній основі. Протагор був схильний довіряти цій інформації, і тому він у скептичній термінології – догматик. Тому, заперечуючи скептицизм Демокріта, у майбутньому Епікур відтворюватиме саме систему Протагора. Він комбінує ідеї цих двох абдеритян таким чином, що Протагор буде ближчим до його ідей; тоді як інша школа, що ґрунтується на думках цих двох, – а саме скептики-пірроністи, – будуть ближчими до ідей Демокріта. Про це докладніше поговоримо в нарисі про долі античного скептицизму.
Виводячи свою теорію відчуттів з теорії атомів, Демокріт фактично зводив усі п’ять почуттів до одного, до дотику. Адже виходило, для будь-якого відчуття необхідно, щоб твердий предмет (атом) вдарився в орган відчуття. Різні органи по різному реагують на одне й те саме “витікання” атомів від предмета, але факт залишається фактом, є “тіло” і є рецептор-приймач. Це звучить вкрай логічно, але руйнує побутову логіку, яка очевидно доводить, що зір і слух – це не одне й те саме. Завдяки одній тільки цій “очевидності” Арістотель відкине всю теорію витікань атомів цілком і повністю, а слідом за ним піде і весь вчений світ давнини.
Однією з причин цього була (дурість Арістотеля, яка, якщо ви читатимете Арістотеля, стане впадати в очі буквально на кожному кроці) думка, що витікання є лише копією оригіналу, що лине у бік органів чуття, але якби воно складалося з атомів, то його на шляху до очей розвіяв би вітер і т. ін. перешкоди. З іншого боку, аргументація ще апеляції до “очевидності”. Аристотель починає йти з кінця в початок, і припускає, що якщо велике тіло може ділитися до нескінченності – тоді разом із ним діляться і “якості” (колір, запах тощо), а це неможливо! Отже, він мав би зробити висновок, що є якась межа поділу, і визнати атомістику! Він і сам говорить про це, але вирішує, що раз в інших місцях атомістика спростована, то прийняти її просто не можна (і залишається без розумного пояснення проблеми). Однією з низки причин (дурості) було уявлення, що не може з без’якісного атома виникнути якась якість. Тіло, складене з без’якісного матеріалу – саме має бути “ніяким”. Але Аристотель іде далі (у своїй тупизні) і каже, що безякісний об’єкт = математичний об’єкт. А з математичних абстракцій і зовсім не можна побудувати фізичне тіло. Отже, атомістика неспроможна, оскільки атоми – це суто розумові частинки. Зрештою – їх же не можна помацати чи побачити.
Аристотель не бачив можливості переходу однорідного нагромадження кількісних змін у нову якість, але його бачив уже Демокріт. Ця проблема, яка стояла в Новий час і легко давала змогу матеріалістам пояснювати появу мислення людини зі “складної організації” матерії, виявилася поставленою вже в такий давній час! І що характерно, Аристотель абсолютно не зрозумів навіть постановки питання, і тому абсолютно бездарно його спростовував.
Щодо того, що саме пізнає (щодо душі), у Демокріта, як ми вже бачили в етичному нарисі, були сильні елементи раціоналізму. Для нього все ж головним у пізнанні був розум. Але що ж щодо душі? Якщо зовсім коротко, то все зводиться до того, що розум і душа – синоніми; тому пізнаємо ми розумом за допомогою відчуттів.
Демокріт дуже часто підкреслює той момент, що душа споріднює нас із “божественним”, і багато в чому знаходить тут спорідненість із Сократом. Тілу ж достатньо і малого, головне, щоб воно не заважало задоволенню душевному. Щоправда, зростання влади породжує і зростання відповідальності; і Демокріт визнає, що це душа веде тіло до вади, а не навпаки, адже саме душа керує. Тож нестриманість не походить від порочного тіла, це душа проявляє нестриманість, яка для тіла насправді тільки шкідлива. У конфлікті душі й тіла – душа це все, а тіло це ніщо; але душа не є апріорно доброю, це складніший дуалізм, аніж прив’язка тіла й душі до понять зло й добро. У цьому плані Демокріт теж перебуває десь між двома майбутніми школами (епікуреїзмом та стоїцизмом), але трохи ближче тут до Епікура.
Демокріт, що сміється
Тепер можна перейти до того, що дійсно нового вніс Демокріт в етику. Насамперед це мета; вона визначена як “благий стан духу” (евтюмія). Усі його найближчі послідовники виводили різні варіації цього терміна (автаркія, незворушність тощо), що означають приблизно те саме. Пізніше варіанти цього поняття стануть основою для всіх етичних систем елліністичної епохи. Щодо задоволення і незадоволення, то це критерії вибору, які мають дещо інший сенс, аніж те задоволення, від якого він відмовляє юнацтво (таким чином уже в Демокріта є поділ задоволень на категорії, як це робив софіст Продік, і пізніше робитиме Епікур):
“Межа між тим, що споріднене з нашим духом і не споріднене, – задоволення і незадоволення”, “критерій для вибору й уникнення – почуття: те, з чим ми маємо спорідненість, треба обирати; того, чому ми чужі, треба уникати”.
“Добрий стан духу” означає такий стан, за якого душа перебуває в спокої та рівновазі, не хвилюється жодними страхами, забобонами чи іншими переживаннями. Усе це й мається на увазі під задоволенням; це стан, коли тебе нічого не турбує: “Той, хто хоче спокійно жити, нехай не буде надто активним ані в приватних, ані в громадських справах“. Усе це чудово накладається на попередні елементи аскетизму, і цілком увійде в майбутню філософію епікуреїзму.
“Добрий стан духу виникає в людей завдяки поміркованості в насолодах і розміреному життю. Щасливий той, хто радіє, маючи помірні статки, нещасливий той, хто сумує, маючи великі”.
В інших місцях виявляється, що ключем до щастя є принцип золотої середини в усьому, гармонії та поміркованості, а окремим принципом, який допомагає досягти евтюмії, є відсутність страху та здивування. Усе це пізніше перейде майже в ідентичному вигляді у філософію епікуреїзму. З усього, що ми розглянули, в цьому океані стоїчних поглядів, Демокріт відповідає етиці Епікура тільки зараз.
Щодо філософського аскетизму, про який Демокріт постійно говорить у різних місцях у позитивному ключі, то дехто вважає, що він відкидав аскетизм, бо в інших місцях говорить речі, що суперечать цьому. Якщо він забороняв юнакам вдаватися до задоволень, вбачаючи в цьому шлях до пороку, то далі він же й каже: “Життя без свят – це довгий шлях без заїжджого двору“. Але хіба це суперечить осуду задоволень? Хіба консервативний селянин вважає порівнянним свій законний відпочинок від праці за кухлем пива – і, наприклад, оргії із вживанням наркотичних засобів? “Опиратися потребам природи – нерозумно“, але хіба природа вимагає надмірностей? Хіба вона вимагає розкоші? У тому й полягає аскетизм, що за природою “багатство складається з хліба, води та одягу для тіла“. Навіть пізніше, керуючись якраз саме потребами природи, кінік Діоген виведе свій найрадикальніший вид аскетизму з презирством до будь-якого роду насолод.
Демокріт розділив насолоди і допустив тільки “духовний” їхній різновид, цим він обмежив принцип філософського гедонізму, але зрозуміло, що свою етику він будував у згоді з теоріями Протагора, де в стані релятивізму єдиним компасом для людини залишалися її відчуття. Загалом ж етика Демокріта є аскетичною.
І цьому аскетизму тільки сприяє теорія, згідно з якою не варто прагнути почестей і слави. Вона має ті самі причини, що й відмова від прагнення до багатства або відмова від сім’ї. Демокріт не хоче жодних тривог; звідти і його сентенція “проживи непомітно“. З огляду на те, що ані софісти, ані Сократ, ані поети того часу не згадують Демокріта, найімовірніше, він таки справді впорався зі своїм завданням. Тож і легенда про те, що він спеціально приїжджав до Афін, спостерігаючи за місцевими філософами, і водночас ніхто навіть його не впізнав – може бути цілком правдоподібною.
Але заради чого варто терпіти аскезу і жити непомітно? Якщо критерій вибору – це задоволення, а мета життя в “евтюмії”, то чому потрібно себе так обмежувати? А все це заради того, щоб ніщо не заважало займатися наукою, вивчати філософію тощо. А в цьому і полягає щастя Демокріта, бо душа стоїть вище за тіло; і збагачення душі, душевні задоволення, є причиною щастя.
Тут можна згадати легенду про “Геракліта, що плаче, і Демокріта, що сміється”. З римлян ця ідея протиставлення згадується у Сенеки, Ювенала та ін., “які вважали Демокріта оптимістичним філософом, любителем хорошого життя, що сміявся з марнотратства людства, на відміну від його попередника, Геракліта, автора неясних, сумних текстів, який обурювався людськими слабкостями“. Найкраще ця легенда викладена у стоїка Сенеки, у творі “Про гнів”:
“Геракліт щоразу, як виходив з дому і бачив навколо себе стільки людей, які погано живуть, а точніше сказати, погано гинуть, починав плакати і жаліти всіх перехожих, які траплялися йому назустріч, навіть якщо вони були веселі та щасливі… Про Демокріта ж розповідають, навпаки, що він ніколи не з’являвся на людях без посмішки: до того несерйозним йому здавалося все, чим серйозно займалися всі навколо. Але де тут місце гніву? Треба або сміятися над усім, або плакати”.
Веселий настрій – головний результат “доброго стану духу”; але як ми бачимо навіть із легенди, цей сміх здебільшого є сміхом мізантропа та елітарного сноба, про що ми говорили на початку цього нарису.
Ставлення до софістів у цілому
І все ж таки Демокріт, який виявляє (так само, як і Сократ) просто зашкалюючу кількість схожостей з практичними всіма теоріями софістів, виступає проти них. Він прекрасно усвідомлює свої консервативні риси, і вони не дають йому змоги стати повноцінною частиною нового ідейного руху. Навіть із тези Протагора: “Людина є міра” Демокріт робить скептичні висновки про те, що всі висновки людини про світ як такий є однаково помилковими (тоді як у Протагора вони однаково слушні). І Демокріт сперечався з софістами не тільки на рівні моральності, а й на рівні методу. До нас дійшла ціла низка цитат, які говорять проти “сперечальників”, “мисливців за слівцями”, “”заковирників” і тому подібних синонімів тодішніх софістів.
“Той, хто любить суперечки і довгі промови, нездатний вивчати слушні речі” … “не прагни все знати, щоб не опинитися в усьому невігласом” … “вони подібні до привидів, що вражають погляд своїм одягом і зовнішнім оздобленням, але всередині порожні”.
Стародавні доксографи часто ставлять Демокріта поруч із Платоном, що не випадково, вони обидва як більш “об’єктивні” філософи протиставляються софістам. Демокріт теж не любить довгі промови, форму без змісту. Він вкрай боїться релятивізму, незважаючи на те, що у своїй фізиці він допускає випадковість для виникнення світу, в усьому іншому Демокріт суворий детермініст. У будь-якого явища має бути одне істинне пояснення, саме тому тезу Протагора про “Людина є міра” він не приймає, вважаючи, що всі враження істинні тільки у фізичному сенсі, але не в сенсі трактувань предмета самого-по-собі (на що, втім, Протагор і не зазіхав). Цей детермінізм і любов до істини тісно пов’язаний з інтересами Демокріта в математиці та його близькістю до піфагорейської школи. Саме детермінізм підштовхує Демокріта до суворої “державної” навколо-стоїчної етики, до того, що необхідно виконувати закони і узгоджувати з ними життя. Саме детермінізм призводить до того, що Демокріт продовжує цілком припускати можливість передбачення майбутнього різними оракулами і ворожбителями. Але міркування про детермінізм уже підводять нас до його фізичної системи поглядів, про яку ми поговоримо в окремому порядку…
Далі буде… (фізика в деталях).