Протагор і новий філософський напрям
Як узятий загалом “напрям” софісти відомі як платні (що особливо важливо) викладачі філософії та красномовства. Навіть саме слово “софіст” означає насамперед “мудрець”; лайкою це слово стало вже пізніше, завдяки авторитету Платона і шквалу критики з його боку. Важливо зазначити, що красномовство, яким насамперед займалися софісти, у давнину потрібне було здебільшого для складання промов на судах, що, як ми вже бачили на прикладі Фемістокла – стало вкрай затребуваним у нових демократичних реаліях.
Головною опорою для розвитку риторики і філософії софістів послужила діалектика (назва методу суперечки, зіткнення двох позицій). Винахідником її у самих древніх вважався, і не без підстав – Зенон Елейський, який за допомогою апорії “Ахіллес” доводив, що швидкий герой ніколи не зможе наздогнати черепаху, яка рухається перед ним. Раз можна скасувати навіть самоочевидний факт руху, тоді вже не залишається більше такої речі, яку не можна було б похитнути за допомогою діалектики. Усе стає сумнівним, окрім самого таланту мислителя, окрім освіченості, прославлення якої і було однією з головних цілей софістики. З іншого боку, софісти також скористалася і протилежним до елейського, – вченням Геракліта, який стверджував, що: “Усе тече, ніщо не залишається без зміни”. Спритному риторові це давало додатковий козир і “наукову” підставу представляти речі так, як йому буде завгодно, при цьому не ризикуючи бути спростованим. Справді, будь-яке його твердження було з цього погляду так само ненадійне й умовне, як і твердження протилежне.
Взагалі всі ранні софісти – були приблизно ровесниками філософів Зенона, Емпедокла й Анаксагора, хіба лише зовсім трохи молодшими (що, як ми вже говорили на початку, складає цілу епоху в масштабах Греції); тож їх, окрім іншого, можна розглядати як паралельну реакцію на конфлікт Парменіда й Геракліта. Лише з того, що софісти могли використовувати, і використовували красномовство для доказу неправди – чи можна впевнено зробити висновок, що самі вони не мали жодних позицій і були скептиками? Ось у цьому питанні ми і спробуємо зараз розібратися.
У широкому сенсі слова заведено говорити про чотири епохи софістики, останні дві з яких торкнулися навіть епохи пізньої Римської Імперії; ми ж розглядаємо зараз тільки “класичну” софістику, і поки що тільки старше покоління софістів.
“Він (Протагор) перший заявив, що про всякий предмет можна сказати двояко і протилежним чином… про думки він не дбав, сперечався про слова, і повсюдне нинішнє плем’я сперечальників бере свій початок від нього”.
(с) Діоген Лаертський
Головним представником цього нового напряму завжди вважається софіст Протагор з Абдер (485-411 до н.е.), хоча строго кажучи він навіть не був першим софістом за часом. За свідченням Арістотеля, а також кількох пізніших істориків: філософ Демокріт випадково знайшов Протагора, коли той працював простим вантажником, і так захопився його талантом, що взяв навчатися до себе. Але, Протагор, вочевидь, був років на двадцять старший за Демокріта, звідки й виникає сумнів в усій цій легенді. Безсумнівною правдою є тут те, що вони одне одного знали, оскільки народилися й виросли в одному місті; але куди більш імовірно, що це Протагор справив значний вплив на Демокрітову соціологію, ніж навпаки. Протагор також цілком міг перебувати під впливом Геракліта (бо визнавав плинність матерії і радикальний сенсуалізм), але цей вплив, мабуть, був лише книжковим.
До Афін Протагор переїхав дуже рано, і так само швидко зумів потрапити в придворне товариство очільника міста, самого Перікла. Будучи, таким чином, частиною партії демократів, Протагор, на особисте прохання Перікла, навіть написав закони, що визначали демократичний спосіб правління в афінській колонії Фурії (Південна Італія). Бував він не лише у Фуріях, а й на Сицилії (де в той самий час синхронно з Афінами розвивалася власна софістика) та в різних регіонах материкової Греції. І скрізь, де б він не перебував – збиралися групи людей, готові платити філософу за якісну “вищу” освіту. Тому софістів можна було б цілком порахувати навіть таким собі “пересувним університетом”.
У законах, які Протагор дав жителям Фурії – він обґрунтував ідею рівності вільних людей. Але не тільки сама ідея рівності людей, а також і професійна діяльність Протагора та інших софістів показує, що вони вважали потенційні можливості всіх людей приблизно однаковими. Усе це означає, що “доброчесності” можна навчити всіх (аристократи ж вважали, що доблесть передається по крові). Хоч від самого Протагора такої фрази не збереглося, її можна знайти майже у всіх софістів, і немає жодних підстав вважати, що її не поділяв демократ-Протагор. Про те, що Протагор багато уваги приділяв питанням про виховання, можна бачити з таких уривків, як:
“Освіта не дає паростків у душі, якщо вона не проникає до значної глибини”. “Для вчення потрібні природні здібності та вправа” та “починати вчитися слід змолоду”.
Філософія Протагора стала багато в чому еталоном софістичної філософії взагалі. Згідно з тим, що до нас дійшло, суть його філософії виражалася в центральній тезі:
“Людина є мірою усіх речей”
Це означає, що все те, що ми сприймаємо почуттями – істинне; але водночас кожна людина сама собі міра. Якщо дальтонік бачить світ без кольорів – отже, для нього кольорів справді немає, тощо. На перший погляд може здатися, що цим проголошується суб’єктивність і відносність істини, але насправді все виявиться набагато складніше.
Як ми відчуваємо, так воно і є насправді. Усе є таким, яким воно здається нам. Усе, що уявляється людям, те й існує. Кожна людина сприймає одну й ту саму річ по-різному, але ці різні думки однаково істинні для кожного. Про всі речі є дві протилежні думки, але всі істинні.
Уже чітко видно, що основою для його ідеології є, все таки, Геракліт. Сюди ж можна додати ще кілька моментів. Так, згідно з Протагором, відчуття перебудовуються разом зі старінням організму та іншими тілесними умовами. Матерія плинна, і організм (адже він теж матерія) змінюється; разом з ним змінюються і відчуття, а раз так – то і самі явища. Навіть самі причини явищ лежать також у матерії. Зовнішня матерія – така сама причина явищ, як і “внутрішня”. Але за будь-якого трактування цих фраз ми отримаємо той сухий залишок, згідно з яким Протагора можна вважати матеріалістом.
“Ніщо не є саме по собі, проте все завжди виникає у зв’язку з чимось”.
І ця логіка загального взаємозв’язку всіх речей, логіка “контексту” і складності реального світу – неймовірно важлива для позитивної системи поглядів софістів, тоді як зазвичай тут бачать лише теоретичне обґрунтування релятивізму, відносності. Саме усвідомлення зв’язку речей штовхає софістів на деталізацію явищ, заглиблення у “частини” буття, у розчленовування “цілого” (проти “Єдиного” Парменіда було написано навіть цілу працю “Про суще”). І знаходячи нові відтінки в якихось ідеях (завдяки залученню контексту) – софісти створювали також і нову термінологію. Усе це більшою мірою розроблятиме вже Продік, найталановитіший учень Протагора.
Отже, демократ-матеріаліст, переконаний просвітитель, який вважає, що світ набагато складніший, та не задовольняється надто “загальними найменуваннями”, які затуманюють реальну складність світу = істину. Але що ж означає “Людина є міра…”? Істина таки є і вона складна, чи все ж таки істини зовсім немає, виходячи із самого базового визначення?
Знаючи про висловлювання епікурейців, зроблені через понад століття, очевидно, що рішення не таке просте, як може здатися (в плані тієї “очевидності”, що істини немає), але навіть ще простіше! Як і будь-який освічений грек того часу, Протагор знав про поділ, здійснений Парменідом, на “шлях істини” і “шлях думки”; знав він і про відмінність розуму і відчуттів; знав і від Геракліта, що всі знання ми здобуваємо з почуттів. Але якщо Геракліт сумнівався в істинності почуттів через їхню відносність (і ось він, справжній релятивізм!), то Протагор, навпаки, стверджує істинність (sic!) чуттєвого пізнання, і надає вже розуму судити про цю безпосередньо дану нам істину. Почуття не обманюють нас, а показують усе так, як і повинні показувати; здоровому одну картинку, хворому іншу. Помиляється тут розум, коли він не піддає ці дані правильній критиці. Протагор – крім усього іншого, виявляється першим послідовним сенсуалістом.
Тут уже видно, у чому полягає важливість і заслуга софістики; і можна помітити те, чого не міг зрозуміти Сократ, Платон та всі інші “об’єктивісти”. Для них світ дуже простий, є істина і брехня, є розум і почуття, є добро і зло – залишилося тільки проставити “самоочевидні” знаки рівності між цими дуальними уявленнями. Сама ж ідея істини проста; вона не може бути різною, і за власним визначенням може бути тільки одна єдина.
Але є істина, а є істина; і називаючи почуття “істинними”, Протагор водночас не претендує на їхню Істинність з великої літери. Ця остання, все ще залишається сферою пізнання розуму. Але, якщо єдиний шлях нашого пізнання – це відчуття, а вся інформація отримується ззовні, то небезпечно вірити в хибність відчуттів. У такому разі ми будуємо будь-яке знання на хибній основі. Протагор, проголошуючи сенсуалізм, неминуче повинен був зруйнувати цю стару квадратну систему: “істина-брехня; розум-почуття; добро-зло; чоловік-жінка; старший-молодий” тощо.
Як послідовний сенсуаліст, Протагор (навіть на думку його противника, Платона) визнавав критерієм істинності – користь. Навіть якщо (!) всі думки істинні (хоча істинними є не думки, а самі почуття; але Протагор не дотягнув до такої тонкощі термінологічного розрізнення), то вони однаково можуть бути кращі або гірші; і кращими будуть ті, що ведуть до задоволення і користі. Життя краще за смерть, і біль не може бути хорошим. Щоправда, як і всі софісти, він би міг сказати, що біль добрий, але суто у відносному плані, бо завдяки йому подальше задоволення стає ще кращим. Але тільки взятий “загалом” біль – це є очевидне зло. Тут, як і в питанні “істини”, можна бачити, що є “біль”, а є “біль”, і що окреме, як і загальне визначення – можуть співіснувати, чого так і не захотів прийняти Сократ. Згодом софісти розроблятимуть критерії істинності більш серйозно (якщо, звісно, Протагор і сам цього не робив, але ми не знаємо через відсутність свідчень).
Але тепер настав час все таки нагадати, що Протагор був частиною суспільства Перікла; а в цьому середовищі перебували також і вельми консервативно налаштовані люди, як-от поет Софокл та історик Геродот. Це свідчить також про те, що Протагор зовсім не був таким нігілістом, яким його звикли малювати. Адже якщо Перікл цінував цих двох, вельми консервативних мужів, і якщо вони уживалися з Протагором в одному місці – то можливо і сам Протагор не був надто далекий від їхніх загальних умонастроїв? Але це нагадування робиться не заради цього, а скоріше заради того, щоб нагадати саму роль Геродота (484-425 до н.е.) у становленні ідей софістики.
Геродот відомий не лише як історик, а й як “порівняльний” культуролог, адже у своїй “Історії” він описав також і звичаї різних народів Сходу. Та й давно вже греки мандрували по всьому Середземномор’ю, і дещо знали про відмінності у звичаях, культурі, моралі та державних устроях інших народів. Як же не зробити висновок, який зробив ще давним-давно елеат Ксенофан? Не-істинний жоден з варіантів, зокрема не-істинні і встановлення еллінів. Або, може, все таки вони істинні?
І ось знову, тоді як консерватор мав би заплющити очі та вуха і шукати виправдання тому, що на його батьківщині смачнючий мед і найблакитніше небо, Протагор визнає, що це не важливо, істинні звичаї його предків чи ні. Однак важливо, що є хороші звичаї, а є погані. І тут також критерієм оцінки виступає користь, або навіть радше – максимальна свобода громадян. Тож легко зрозуміти, що демократія є кращою за тиранію чи навіть за “владу кращих” (аристократію), навіть якщо сама демократія не є найбільш “істинною” формою влади.
Але мандрівники знали не тільки Єгипет, Карфаген та інші розвинені регіони; вони також знали і Скіфію, і різні народи тубільців. Спостерігаючи за цим, легко було здогадатися, що існує якийсь лінійний розвиток в історії, і що такими тубільцями раніше мали бути всі люди, включно з самими греками. Та й раз усе змінюється, змінюється вся матерія, як суб’єкт, так і об’єкти – тоді тим паче змінюються і звичаї; навіть в одного і того ж народу. А це означає, що раз ми йдемо від дикості до цивілізації, то колись давно не було навіть держави і законів. Трактат Протагора “Про первісний стан” не зберігся, але деякі ідеї його, імовірно, передано в міфі про походження людини, що дійшов до нас, і який Платон вкладає у вуста Протагора в однойменному діалозі (Prot. 320c sqq.): перехід від дикості до цивілізації інтерпретується як компенсація біологічних вад людини, що існувала як тварина (винахід списа як компенсація відсутності пазурів і т.д.).
Але якщо спочатку законів не було, то звідки тоді вони взялися? Само собою – шляхом угоди людей для зручності гуртожитку! Протагор висуває ідею суспільного договору (це невеличка модернізація, яку можна припустити, якщо вірити діалогу “Протагор”, хоча навіть контекст решти софістики й без того припускає це трактування, як самоочевидне). Усі ці тези обґрунтовували політичну діяльність Перікла та демократичної партії в їхній боротьбі зі старими звичаями родової аристократії, і також допомагали софістам обґрунтовувати правомірність своїх дій і своєї ідеології. Тож уже досить тільки Перікла і Геродота, щоб зрозуміти генезис ідей Протагора. Відомо, що в заснуванні міста Фурії брав участь і сам Геродот, і що також туди приїжджав сицилійський софіст і ритор Тисій (про нього в наступній статті). Також вважається, що частину свого життя Протагор провів на Сицилії, а частину в Афінах, але подорожував і іншими містами Греції. Тому його раннє знайомство з ідеями “сицилійської гілки софістики” також не можна виключати.
Тож не дивно, що з таким набором ідей щодо культурної відносності, Протагор висловлює і скептичну думку про традиційних богів:
“Про богів не можна сказати, існують вони чи ні, або який вигляд мають”.
Тож не дивно й те, що Протагора звинуватили в атеїзмі і вигнали з Афін. Його біда була в тому, що до моменту його вигнання, суспільний настрій афінян сильно змінився. Унаслідок виснаження міста від блокади і багаторічної війни зі спартанцями, з’явився сенс вірити в “кару богів”, і тепер нечестивці здавалися набагато небезпечнішою загрозою; крім того, в такі важкі часи завжди потрібні люди практичного складу, а не ті, що тільки й уміють тріпати язиком. Період від воцаріння Перикла (461 р.) до поразки в Пелопоннеській війні (404 р.) можна розділити на дві половини, перша з яких була культурним розквітом, а друга половина характеризувалася посиленням реакції, а з другого боку – посиленням тиску демократів, яким у запалі їхнього радикалізму вже не пасувала волелюбність софістів (що допускала критику перегинів і з боку “своїх”). Демократія – це все-таки влада народу, неосвіченого народу, а не якихось “анти-сільських” і умовно прогресивних верств населення. Вона сподручно, випадковим чином, усе таки допомагає ідеології умовної “прогресивності”, і тому імпонує Протагору, але сам “народ” при цьому ще не став “Протагором по розуму”.
Та й справді, прийнята дата його вигнання (411 рік) це час короткочасної перемоги аристократів після державного перевороту, який того ж року і придушили; але Протагора могли вигнати ще під час цього короткочасного панування “реакції”. Пізніше передавалася легенда, що Боги покарали його за невір’я, і що під час втечі на Сицилію, він загинув у корабельній аварії.
“Двоякі промови”
Одним із трьох більш-менш збережених і повноцінних текстів софістів виявився текст без конкретного авторства під назвою “Двоякі промови” – посилання на російський переклад тут (авт. Маковельський; “Софісти” випуск другий; стор. 87). Найімовірніше, автор твору жив уже в один час із Платоном, але відзначається значний вплив Протагора в цьому тексті.
У цьому творі розглядаються варіанти того, як можна говорити на підтримку протилежних думок. Шаблон у всіх антиноміях однаковий, тож візьмемо для прикладу найперший, про добро і зло.
Теза: Що для одного добре – то для іншого погано. Добро і зло відносні. Хвороба для хворого зло, для лікарів це благо. Багатий урожай для селян благо, а для торговців зерном це зло, бо ціна падає від зростання пропозиції тощо. І навіть одне й те саме може бути злом для однієї й тієї самої людини. Наприклад смачна їжа це добре, але якщо переїсти, то буде погано, або якщо ти хворий, то їжа не приносить задоволення.
Заперечення: Якщо ж благо і зло, це одне й те саме – то коли ти робиш добро комусь, то насправді ти робиш йому і зло. А якщо ворогові ти завдаєш шкоди, то насправді ти йому дуже допомагаєш. У наявності парадокс, і реально потрібно вважати, що добро і зло – речі різні, незважаючи на їхню відносну застосовність.
І таких прикладів повно, але інколи вони трохи відрізняються, наприклад в антиномії істинної мови та неправдивої мови, авторка вважає, що це одне й те саме. Але одне й те саме тут – сама “мова як така”; а вже неправдивою та істинною їх роблять самі неправда чи істина, що наче містяться в “мові”. Автор, будучи софістом, таки розуміє, що неправда й істина – різні речі, але цього начебто не помічає платонізуюча критика.
У всіх своїх прикладах автор захищає основну релятивістську тезу. Але він робить це не так нерозумно, як це приписується з боку “об’єктивістів” на кшталт Платона. До того ж, він чудово розуміє, які логічні труднощі можуть виникнути (щоправда, частіше за все використовує одну й ту саму), і чомусь далі залишається при своїй думці; чому так? Тому що всі версії його карикатурного опонента – до смішного дурні (і це не зовсім карикатура, такі ж самі дурниці виявляє цілком реальний Платон); а причина цієї дурості в нерозумінні відмінності між окремим і загальним вживанням одного й того самого слова; а також в нерозумінні того факту, що на гносеологічному рівні окреме стоїть вище за загальне, хоча й відчувається при цьому менш важливим.
Але ж так воно і є насправді, бо тільки з огляду на всі нюанси – можна прийти до справжньої істини. Як на прикладах зі звичаями найрізноманітніших народів можна також і зрозуміти, що немає “вродженого знання”. Об’єктивіст замість цього почне міркувати абстрактно і не зможе вивести зі своїх міркувань навіть такої самоочевидної банальності. Упершись у свою улюблену і священну “Істину”, він не зможе зрозуміти, що два різних і суперечливих факти – можуть бути істинними як “факти”, обидва відразу. Про це і говорить, здебільшого, весь твір “Двоякі промови”.
Цікаво також і одне внутрішнє протиріччя, яке вище вже було намічено в автентичного Протагора. Будучи радикальним сенсуалістом, він все ж визнає важливість якихось природних задатків учня. Це відступ у бік платонівських вроджених ідей, для самих греків ще не настільки помітний. Так ось, у “Двояких промовах” є це ж протиріччя:
Вроджені ідеї: “До того ж, окрім вчення, і природа є чимось таким, що має бути тут взяте до уваги: саме завдяки їй і той, хто не навчався в софістів, може бути здібним; багата обдарований від природи людина може легко зрозуміти багато чого, навчившись лише небагато чому від тих, у кого ми навчаємося словам”.
Їхнє заперечення: “Якщо ж кому-небудь здається сумнівним, що слів люди теж навчаються, але він думає, що люди народжуються вже зі знанням мови, то нехай він дізнається, істину з наступних фактів. Якщо послати дитину з самого раннього віку до персів, і виховати її там, не говорячи з нею грецькою мовою, то вона буде говорити тільки перською”.
І це не подвійна промова, а виклад уже в рамках однієї промови, на захист тези про те, що “чесноти можна навчити”, цієї класичної тези софістики. Тут автор “Двояких промов” навіть не збирається захищати думку аристократії. Бо в іншому місці він прямо пише, що вибирати наосліп за жеребом – дурість, бо..:
“…вони кажуть, що це було б і добре, і дуже демократично. Я ж вважаю це найменше демократичним. Бо в державах є люди, які ненавидять демократію, і якби випадково жереб упав на них, то вони погубили б демократію. Навпаки, потрібно, щоб народ сам дивився і вибирав усіх відданих йому…”.
При всьому релятивізмі, софісти були “догматичними” демократами, і поступатися тезою про виховання вони не могли, інакше це виправдало б владу “кращих від природи”. А щодо самого протиріччя софістів, то його можна розв’язати, як це розв’язували і французькі Просвітителі. Адже “вроджені ідеї” і “хороша організація тіла від народження” – це різні речі. А раз розум залежить від матеріального мозку (а не є чимось метафізичним і чарівним), то що краще влаштований мозок, то кращі й здібності людини. У такому дискурсі й мислили, найімовірніше, самі софісти; і тоді тут (майже) немає протиріччя. Насправді все дещо складніше, і це вже стосується навіть питання про “генія”; але тут не місце обговорювати такі питання, які не займали ще самих софістів.
Цей послідовник Протагора (або ж сам Протагор), автор “Двояких промов”, також висловлює ще одну неймовірно цінну думку, яка також може здатися повсякденною сьогоднішньому читачеві, – людина має бути універсальною. Адже щоб говорити про все (а цього і хочуть софісти), потрібно і знати все, хоча б у загальних рисах. Усі можливі позиції, усі можливі ремесла і науки; і навіть не тільки знати, а й уміти робити, якщо йдеться про ремесло. Автор навіть вважає, що не можна знати теорію музики, не вміючи грати на інструменті!
Підбиваючи підсумки
До нас дійшов список найменувань літератури, пов’язаної з ім’ям Протагора. Згідно з цим, він вважається автором таких книг, як “Істина, або Про суще” (критика елейського Єдиного і шляху істини), “Про богів”, а також “Наука суперечки”, “Про боротьбу”, “Про знання”, “Про державу”, “Про честолюбство”, “Про чесноти”, “Про первісний порядок речей”, “Про те, що в аїді”, “Про неправильні людські діяння”, “Настанова”, “Судова промова про платню”, “Протисудження” – 2 книги.
Тут особливо цікаво відзначити твір “Про державу” (з якого, кажуть, Платон списав якусь частину), “Про чесноти”, “Повчання” і “Про неправильні діяння”. Це вже саме по собі має на увазі його орієнтири на суспільні питання і претензію на знання “правильних” діянь, які ведуть до чесноти. Це підтверджує навіть сам Платон, змушуючи Протагора говорити:
Юначе, якщо ти станеш моїм учнем, то, пробувши зі мною день, ти повернешся додому, ставши кращим, і на наступний день (буде) те ж саме; і кожен день ти будеш ставати все кращим і кращим. 318 Е. Адже інші приносять шкоду юнакам. Тоді як юнаки тікають від наук, вони проти їхнього бажання змушують їх займатися науками, навчаючи їх арифметики, астрономії, геометрії та музики (при цьому він поглянув на Гіппія); той, хто приходить до мене, вчитиметься тільки тому, заради чого він прийшов (до мене). Наука, (яку я викладаю), є мудрість у домашніх справах, (тобто), як найкраще управляти своїм власним будинком, і (мудрість) у державних справах, (тобто) як наймайстерніше діяти і говорити щодо державних справ… 319 А. (Сократ): Чи правильно я розумію тебе? Ти, здається мені, говориш про політику й обіцяєш зробити своїх учнів добрими громадянами. Ось саме, Сократе, сказав він, цю саму обіцянку я і даю.
І як ми вже говорили, критерієм переваг і уникнення виступає корисність, що робить Протагора філософом-утилітаристом, і знову про це говорить Платон:
Я думаю, що (людину), яка в поганому (ушкодженому) стані душі мала відповідні цьому самому (стану) думки, (тобто) погані думки, добрий стан, який повернувся до неї, зробив так, щоб вона мала інші такі ж (тобто добрі думки). Останні уявлення деякі через незнання називають істинними, я ж визнаю лише одні думки кращими, ніж інші, але аж ніяк не більш істинними. Таким чином одні (люди) мудріші за інших і ніхто не має неправдивої думки, і тобі, хочеш ти цього чи не хочеш, належить бути мірою. Ось у яких (положеннях) полягає це вчення.
Отже… добро є те, що корисно людям? – Точно так, клянуся Зевсом, відповідав (Протагор), хоча я називаю добром те, що не є корисним людям [наприклад, солона вода для риб і т.д.].
Так виглядає, у зібраному вигляді все те, що являє собою вчення Протагора. Ця людина – просвітитель і демократ, матеріаліст і сенсуаліст; перший у своєму роді. Протагор настільки розширив можливості людського пізнання, що софісти навіть не були до кінця зрозумілими; а стараннями консерватора Платона і його учня Арістотеля мало не стали забутими й осміяними. І всі ці якості якраз і були відновлені майже з нуля елліністичною філософією Епікура. Тому софістів по лінії від Протагора – можна вважати головними предтечами епікурейської філософії.
У подальших розділах я розгляну інших софістів, те, як вони розвивали це вчення, у чому вони були схожі та чим відрізнялися від самого Протагора.
P.S. (для самого себе)
- Не розглянув ще ступінь достовірності того, що Платона звинувачують у крадіжці перших двох книг “Держави” у Протагора. Є думка, що вони й справді відрізняються від наступних розділів “Держави” Платона, і це потрібно перевірити.
- Головна фішка софіста Гіппія була в мнемотичній техніці, і вона також представлена в “Двояких промовах”, також для Гіппія був важливий і аргумент універсальної людини. Це важливо на випадок, якщо доведеться ототожнювати промови з Протагором або кимось іще.