Якими відомостями ми володіємо до моменту “акме” (вік письменницької зрілості) Геракліта? Він точно знає Піфагора і Ксенофана, а цей останній – явно суперечить Піфагору (а отже, добре з ним знайомий), тож цілком імовірно, що знає він і самого Геракліта. Всі вони разом виросли з однієї і тієї ж Мілетської традиції, і всі разом ненавидять один одного. Усе це люди приблизно однієї “давності”, тобто одного покоління; і це пояснює, у певному сенсі, їхні філософські позиції. Попри всю взаємну ворожнечу, їхня спільна історія походження залишила значний відбиток, що робить усі ці системи спорідненими. Навіть такі персонажі як Ксенофан і Геракліт знаходять між собою неймовірно велику кількість точок дотику.
Вони обидва елітаристи з консервативними цінностями, вони обидва засуджують Гомера скоріше за нешляхетну поведінку богів (так само буде лаяти міфологію і Платон). Вони обидва над усіма сміються, і обидва виросли з піфагореїзму, змішаного з Мілетською школою. При цьому обидва критикують ці старі школи. Вони обидва проповідують теологію Єдиного, яке циклічно оновлюється, що передбачає всередині цього Єдиного певного роду процеси, засновані на натурфілософських уявленнях минулих поколінь. Вони обидва заперечують необхідність традиційного культу поклоніння богам, вважаючи багатобожжя помилкою натовпу.
Єдина їхня різниця в тому, що Геракліт усвідомлено заявив, що віддає перевагу силі, тоді як Ксенофан, порівнюючи силу з розумом, асоціює її з чимось тваринним і негідним мудреця. Миролюбність Ксенофана тому призводить до прагнення нейтралізувати протилежності, що виникли з Мілето-Піфагорійської традиції, тоді як любитель сили Геракліт – розжарює ці протилежності до крайньої межі, і намагається зробити їх головною життєвою силою самого Єдиного. Ця відмінність суттєва, але підхід цих філософів вкрай схожий.
Необхідно також розуміти, що для пояснення всієї власної натурфілософської системи – навіть Ксенофану доведеться приймати тези про плинність матерії тощо поняття. Найімовірніше, він це і робить (натяк на це проскакує у фрагменті з хмарами), просто основний його акцент ставиться на те, що в ідеальному сенсі (в розумі) – плинність – це щось вторинне, що не має значення для Єдиного, взятого в цілому. Він визнає, можливо, наявність плинності всередині Єдиного (також як і Геракліт), але не вважає за потрібне спеціально розбирати цю другорядну частину картини світобудови.
Завдяки такому підходу вже в давнину поставало питання про те, чи мав Ксенофан на увазі фізику, природу, або ж міркував про суто-ідеального Бога. А може в нього не було жодного розмежування між цими двома сферами, і він був пантеїстом на кшталт Баруха Спінози? Як співвідносяться у нього Всесвіт і Бог? (До речі, це саме запитання цілком може бути поставлено і Геракліту, і, ймовірно, будь-кому з уже пройдених нами філософів; для визнання “елейців” пантеїстами у нас менше підстав, ніж для будь-кого ще). Усе це цікавило вже учнів Аристотеля; до нас навіть дійшла назва однієї з його загублених книг: “Проти Ксенофана“. Але довівши логіку Ксенофана до кінця, всі ці труднощі набагато раніше, до того ж відразу на практиці прояснив Парменід.
Радикальний поворот у філософії
Парменід походить зі знатного роду міста Елея (біля Неаполя), і як ми знаємо, в якийсь момент він навіть написав для цього міста закони. Саме Парменід є засновником “Елейської школи” в строгому сенсі слова. Ми вже бачили, що для ранніх філософів участь у політичній діяльності аж ніяк не рідкість. Фалес був придворним радником, Піфагор створив цілу політичну партію, Геракліт походив із роду владик міста Ефес; і ось тепер уже Парменід пише своєму місту звід законів. Надалі ця тенденція ще триватиме; щоправда, зі зростанням кількості філософів – питома вага “політиків” стане меншою.
У молодості Парменід навчався у піфагорійця (і знову вони!) Амінія, і, як ми вже знаємо, у близько-піфагорійця Ксенофана; хоча всі джерела свідчать про те, що повноцінним учнем Ксенофана він усе-таки не став. Тут важливо, що якщо участь Ксенофана в заснуванні Елеї – не міф, тоді для Парменіда ця людина, як батько-засновник міста, вже шановний старець, і його не можна не брати до уваги, навіть якщо формально він і не був прямим учителем Парменіда.
Як уже йшлося про самого Ксенофана – складно було визначити пантеїст він, чи ні. Розглядає він Бога, чи Природу, чи це одне й теж? На це питання, тільки вже щодо Парменіда, спробував дати відповідь Теофраст (учень Арістотеля):
“…Парменід пішов обома дорогами. А саме, він доводить, що всесвіт вічний, і [водночас] намагається пояснити виникнення сущого, до того ж судження його про те й інше двоїсті, бо він вважає, що воістину всесвіт є єдиний, безпочатковий і кулястий; згідно ж з думкою юрби, для пояснення виникнення він приймає два початки видимого [світу]: вогонь і землю, один як матерію, а інший – як діючу причину”.
Тут впадає в око, що началами визнають вогонь (піфагорійці, Геракліт) і землю (Ксенофан), і вогонь вважається діючою причиною; але і те, й інше засади не-істинні, ілюзорні. Це дуже важлива частина філософії Парменіда, і після нього багато філософів, якщо не взагалі всі – почали розділяти явища світу на дві категорії: “за істиною” і “за думкою”. Само собою, істина пізнається чистим розумом, а думка – розумом, що спирається на свідчення почуттів.
Звісно, початок цієї думки також закладено Ксенофаном і Гераклітом, при чому саме Ксенофан вважається одним із перших скептиків, адже навіть міркуючи про власну теологію, він робив ремарки про те, що все наше знання ймовірнісне й становить здебільшого лише здогадки, думки. Але саме у формулюванні Парменіда ця думка в майбутньому буде впадати в око при кожному конкретному випадку (аж до XIX століття). Як ми бачимо з коментаря Теофраста, самі стародавні філософи вважали, що “істина” і “видимість” – це не просто правильно/неправда, але “видимість” також зберігає певний ступінь достовірності; вона також реальна, навіть не дивлячись на те, що це тільки “видимість”. Здавалося б, хіба раніше ми не бачили теж саме? Хіба видимість це не просто спосіб існування істини? Хіба плинність не просто спосіб існування Цілого?
Так-то воно так, але стародавні автори чомусь приписують Парменіду суворе розмежування цих двох “світів”, і тому той же Теофраст бачить у Парменіді дуаліста:
“Одне з начал у нього спрямовується до діючої і видової причини, яка є бог – розум, інша ж відноситься до причини страждальної і матеріальної, яка є видимий світ”.
Ксенофан і Геракліт дуалістами явно не були; і за всієї своєї схожості, вони все таки бачили матеріальний світ лише як прояв Єдиного. Парменід, ніби як, має на увазі рівно те ж саме, але на відміну від названих філософів – особливо підкреслював відмінність розуму і почуття, думки і матерії. У цьому сенсі Парменід ближче до Піфагора (який також суворо розділив тіло і душу), ніж до Ксенофана і Геракліта, чиїм головним супротивником був піфагореїзм. У Піфагора можна зустріти опис тіла, як “клітки для душі”, і Парменід з радістю розписався б під цим визначенням.
Коротше кажучи, у філософії Парменіда видно потужний струмінь піфагореїзму, що підтверджує його спадкоємність. Та й не дивно, оскільки жив він у регіоні, де школа Піфагора мала неймовірний вплив. Загалом можна навіть уявити Парменіда як піфагорійця, який прийняв дуалізм матерії і духу, і навіть посилив останній вже за допомогою теологічних міркувань Ксенофана. Таким чином він здійснив злиття двох переважно-ідеалістичних течій в одну, більш універсальну.
У своєму творі (“Про природу”), спрямованому насамперед на людей, що мають ще тільки навчитися нової філософії, – Парменід, цілком у дусі Геракліта, радить їм побороти силу звички, не прив’язуватися до якихось думок оточуючих. Тобто, фактично він вимагає порвати з авторитарним вихованням предків; зокрема з традиційним уявленням про релігію. Загалом і в цілому, саме ядро філософії Парменіда, те саме, за що він увійде в історію – майже ідентична копія філософії Ксенофана. Після статті про останнього вже не має особливого сенсу повторюватися; але заради розуміння стилістики ранніх творів греків, непогано буде подивитися на кілька уривків з поеми Парменіда.
Із поеми Парменіда “Про Природу”:
“Одне й те саме є думка і те, про що вона мислить.
Без Сущого думку не знайти – вона вимовляється в Сущому”.
“Не виникає воно, буття, і не підпорядковується смерті.
Цілісне все, без кінця, не рухається й однорідне.
І неподільне воно, адже все воно суцільно однорідне”.
“Могутня необхідність.
Тримає в кайданах його, межею навколо обмеживши.
Так буття має бути, необхідно, кінцевим”.
“Є ж остання межа, і все буття звідусіль.
Замкнуте, масою дорівнює цілком досконалій кулі.
З правильним центром усередині”.
“Перший шлях: є буття, а небуття зовсім немає;
Тут достовірності шлях і до істини він наближає,
Шлях же: є небуття і небуття неминуче,
Шлях цей знань не дасть…
Слово і думка буттям мають бути: одне існує
Лише буття, а ніщо не існує. Обміркуй Це –
і ти уникнеш поганого шляху вишукування, –
Також другого шляху, що вигадують невігласи,
Люди про дві голови. Безпорадно розум їхній блукає.
Блукають вони навмання, глухі й разом сліпі.
Безглуздий народ! Буття і небуття тим же самим
І не тим самим кличуть. І шлях у всьому бачать зворотний”.
Як і очікувалося, ми бачимо ідентичну з Ксенофаном картину. Відмінність хіба що в тому, що у Парменіда зовсім на другий план відходить чиста теологія. Він говорить теж саме, але вже ніби мовою “чистої” філософії. І тепер можна більш упевнено розглянути хід думки Ксенофана-Парменіда в моменті, який ми раніше не розглядали: про те, що у світі ніщо не виникає з небуття і не знищується. Як результат, Буття існує, і перестати існувати не може, а небуття не існує і не може виникнути. Мислити можна тільки суще, тобто буття, а про не-суще (небуття) не можна ні мислити, ні говорити.
Виходить, що коли піфагорійці вважають, що поруч із буттям є порожнеча, якесь “ніщо”, вони стверджують логічний абсурд. Сама наявність поняття порожнечі показує, що вона є (як мінімум у вигляді поняття, терміна) і, отже, входить до складу Буття. Але якщо так, то ні про які “провали” в Сущому говорити неможливо: воно єдине і абсолютно цілісне. Це випливає з ідеї безперервності Цілого. Воно є Реальність, яка не може бути похідною або минущою. Іншими словами, оскільки Абсолютне є все, то насправді існує лише воно одне.
Оскільки небуття це синонім порожнечі, то якщо немає небуття, то і немає порожнього простору, і отже все заповнене речовиною. Ксенофан лише озвучив ідею про те, що таке “досконалість”, як нам її розуміти, і яким має бути Єдиний Бог. Він не зробив подальших висновків з цієї досконалості, і фактично допускав можливість того, що всередині цього Єдиного може відбуватися той складний процес, який був описаний Гераклітом. Звісно, Ксенофан надавав перевагу розумності, протиставляючи її поняттям тваринної сили, але він не ставив конфлікт розуму і почуття надто радикально, він лише говорив про свої уявлення про досконале, яким воно має бути.
Але тепер, коли Парменід вирішив замислитися над цією проблемою серйозніше, і на підставі тези про домінування розуму, з’єднати два підходи в єдину несуперечливу картину, – виникла суттєва складність. Не може бути, щоб ідеальне і розумне обґрунтування того, що порожнечі не існує – працювало в одному випадку, і не працювало в іншому. Якщо ж перенести ці, скажімо так, “наукові” докази вже на саму природу – то натурфілософія стає дещо парадоксальною. Але ж не можна ж, ґрунтуючись на видимості руху – заперечувати висновки ідеального, “божественного” розуму. Звідси і виникає необхідність у тому, щоб оголосити натурфілософію Ксенофана ілюзорною.
Звідси ж випливає наступний висновок: якщо між речами немає порожніх проміжків, які відокремлювали б одну річ від іншої, то немає і руху! Геракліт стверджував, що все змінюється. Парменід заперечив, що нічого не змінюється. Але своїм вістрям це вчення про небуття спрямоване проти Піфагора, який постулював наявність у світі порожнечі. Виходить, що аргументація Ксенофана в очах Парменіда вже стоїть вище за філософію Піфагора (це очевидно, але ж є сумніви щодо зв’язків, які й треба якось посилити), звідси і висновок про їхню специфічну відмінність, і про зв’язок між Ксенофаном і Парменідом як між представниками особливого напряму – Елейської школи.
Два шляхи
Відкидаючи традиції і сліпу віру предків, Парменід висуває розум, як головного суддю у всіх речах, і тому ж він принижує чуттєві свідчення у справі пізнання істини. Взагалі складно знайти в цю епоху людину, яка стала б ставити розум у підлегле становище; але все ж рідко коли розум вихвалявся більше, ніж у філософії “елейців”.
Отже, картина світу, яку відстоював Парменід, мала своїм джерелом недовіру до свідчень органів чуття. На підставі цього він розділив філософію Ксенофана на дві частини (якщо її саму не було розділено раніше), оголосивши це двома шляхами осягнення, у дусі секто-будівництва піфагорійців (які створювали рівні посвячення новачків у таємниці своєї школи):
- “Шлях думки” – це чуттєва видимість, спосіб пояснення світу з огляду лише на свідчення органів чуття, які сприймають мінливість речей, їхнє виникнення і знищення.
- На “шляху істини” ці властивості відкидаються, шлях істини веде нас до світу суто умоосяжного.
Оскільки свідчення органів чуття часто обманюють нас, то, отже, почуття дають недостовірні знання. До достовірної і незаперечної істини ведуть тільки розум, “умогляд”. Розум досягає істини всупереч почуттям, навіть всупереч їм. Самі чуттєві сприйняття сущого нестійкі та непевні, плинні та мінливі, і відрізняються від мислимого сущого, протистоячи йому. Звідси можна зробити висновок, що якщо фізичний світ, сприйманий почуттями, суперечливий, то він не може бути істинним.
Істинним може бути тільки надчуттєве умоосяжне несуперечливе несуперечливе буття, завжди собі рівне, нерухоме і досконале; на відміну від буття як процесу, як постійного становлення, виникнення і знищення у Геракліта.
Але і сам розум, на думку Парменіда, не застрахований від помилок і ризикує, йдучи невірним шляхом, не досягти істини. Одна з перших помилок, як вважає Парменід, – це допущення слідом за Піфагором і Гераклітом наявності в самих речах протилежностей і тим самим допущення існування небуття (через протилежність буття-небуття). Протилежності неприпустимі, і правильніше, мабуть, говорити, чим щось не є; наприклад, що холодний предмет просто “не-теплий”; або ж правильніше казати, що холодний і теплий не протилежні, а принципово різні речі, що вони не розташовані на одній осі.
Фактично, що Парменід, що Геракліт, розмірковуючи про питання теорії пізнання, однаково визнають, що чуттєве сприйняття слабке і потребує коригування розумом. Але Парменід із двох видів обирає розум (раціоналізм), тоді як Геракліт усе ж таки акцентує на чуттях і застерігає, що хоч розум і потрібен для контролю над отриманою інформацією, але сама інформація надходить через чуття, і розум прямо залежить від них (майже сенсуалізм). Парменід подібних застережень не робить, з чого можна зробити висновок, що чуттєве пізнання в його системі не відіграє зовсім ніякої ролі.
За підсумком, звісно, навіть для Геракліта істина це Логос, який відіграє таку саму функцію, як і Єдине в елейців. Але суть Логоса в тому, що він і є причиною “убогості” видимого світу (від якого намагається втекти Парменід); і водночас він не зводиться до цієї видимості, стоїть вище за неї і пізнається розумом, так само як і Єдине. Геракліт стоїть вище і знімає протиріччя Парменіда ще до того, як той встиг поставити завдання. Геракліт не боїться зробити “бога” причетним до творіння “зла”.
Що ж стосується космології, Парменід (у своєму описі “шляху Думки”, що має спірне відношення до його реальних поглядів) синтезує елементи філософії Анаксімандра (всесвіт у вигляді сферичних “шкаралуп” з математичними обгрунтуваннями астрономічних повторень) з піфагорійським центральним вогнем. Також очевидно, що Парменід свідомо полемізує з Гераклітом і Піфагором; але самому Геракліту він був невідомий через свою молодість. Отже, у питанні курки і яйця (спеціальна олімпіада Геракліт vs Парменід), наш герой уже вторинний як мінімум за хронологією. Він і в принципі, за самою суттю своєї філософії, вторинний навіть по відношенню до Ксенофана, а якщо прийняти справжніми уривки ранніх поетів, таких як Лін і Орфей, тоді вже вони обидва, Парменід і Ксенофан, – майже нічого не додали до уявлень стародавніх вірувань.
До слова про учнівство Парменіда, він цілком міг зійтися з Ксенофаном навіть не бажаючи цього, просто як випадковий результат “заперечення заперечення”; як результат критики щодо критиків самого Ксенофана. Проте, будучи вельми вторинним критиком – Парменід прийшов зі своїм критично-негативним радикалізмом до абсолютно нової постановки питання; він вивів на перший план у філософії логіку понять. Опинившись у хиткому становищі після появи філософії Геракліта, він спробував схопити хоч щось об’єктивне і незмінне. В ім’я істини, Deus Vult! Тільки “поняття” (або ж краще “слова”) могли тепер мати всі необхідні властивості “буття по істині”. Слабкою стороною його підходу було те, що для роботи всієї концепції – слова мали б мати універсальний сенс на всі часи, не залежати від суспільного договору, мати субстанціональну цінність. Оскільки це не так, то й позиція його легко піддавалася критиці та поверненню до положень відносності та плинності речей. Але найголовніше було зроблено – Парменід озвучив те, що стане загальним вектором для всіх філософів, які прагнуть об’єктивної істини.
І що ще важливо; надалі, розбираючи пізніх філософів, може здатися, що Парменід вже надмірно “теїст”, і взагалі копія Платона. Але сам він навряд-чи вважав себе “ідеалістом”, коли заперечував чуттєве пізнання світу і виступав на користь раціоналізму. Парменід, навпаки, констатує реалізм (як один із видів матеріалізму); для нього існує лише буття, “геть забобони натовпу”! Але цей реалізм він створює за допомогою чистого розуму, а між словами і реальним буттям має бути пряма кореляція, тобто не може бути слова, що не має репрезентації в бутті.
І все ж, докладний опис “шляху думки” робить усю систему Парменіда трохи сумнівною, він начебто впадає в протиріччя із самим собою, все ще свідомо намагаючись залишитися в рамках “натурфілософії”, тим самим повторюючи долю Ксенофана, якого збирався виправити. І якщо Ксенофан очевидним чином підкреслює “теологічність” своєї системи, то Парменід ці моменти затушовує, наскільки це можливо. Звісно, може виявитися, що це лише відмінності в стилістиці, і що обидва філософи були “теологами“. Але така затушована теологія Парменіда схиляє нас до того, що сам він зовсім не хотів, щоб його запам’ятали як апологета Єдиного божества.