Тепер ми знаємо, що вся поетична культура, сама грецька літературна мова, а водночас і найбагатші поліси, навіть Мілет, головний колоніальний центр греків, – усе це знаходиться на Іонічному узбережжі. Тож не випадково саме тут “починається філософія“. Однак вже за життя Анаксімена цьому достатку приходить кінець, у 546 р. до н. е. Лідійське царство зруйнував перський цар Кір, а знаменита й оспівана грецькими поетами лідійська столиця Сарди – пала. Цар Крез найімовірніше був спалений на багатті, і згідно з легендою, вже полоненим він сказав Кіру такі слова: “Якщо ти переміг, а твої солдати грабують Сарди, то вони грабують твоє майно”. Цим Крез нібито зупинив розграбування своєї столиці; але для нас більше цікаво, що ця сентенція вже звучить у дусі “філософських історій” пізнішого періоду. Існують, щоправда, також і версії про те, що Креза помилували, і що він вирушив до двору царя в якості радника. Версія, звісно, неправдоподібна, проте легенди про казкове багатство його онука (Піфій) – усе ж натякають на те, що сімейство царя згодом було легалізоване в Персії.
Взагалі, у цей період культурні зв’язки Близького Сходу серйозно розширилися. Так, наприклад, перед своєю поразкою Крез встиг укласти союзні договори з Вавилонією та Єгиптом, а також домовився про допомогу від Спарти. Тобто складання міжнародної коаліції вже не становило особливої проблеми (хоча це не було проблемою вже задовго до цього, навіть у Бронзову добу); незабаром ці зв’язки додатково інтенсифікуються, вже після входження всіх цивілізованих регіонів до складу нової та єдиної держави.
Що ж до греків, то після поразки Креза – всі іонічні поліси стали частиною Перської імперії Ахеменідів. Ще незадовго до вторгнення, правитель Мілету спробував реорганізувати Іонійський союз, та як вважається, робив це під впливом свого політичного радника Фалеса, про що ми вже говорили раніше. Щоправда, користі від цього майже не було, оскільки союз виявився суто номінальним, а той самий Фалес в останню мить радив не виступати проти Персії, аби зберегти місто в цілості. Можливий “лоялізм” Фалеса також може бути підданий сумнівам, оскільки останні сліди Фалеса й Анаксімандра (імовірно, роки їхньої смерті) майже синхронні в часі з вторгненням персів; тож цілком можливим є не тільки їхній політичний вплив на життя міста, а й спроби організувати спротив, після чого вони потерпіли від репресій. Прямих доказів цьому, зрозуміло, немає. Так пішла зі сцени “Мілетська школа”.
Останнім представником школи в Мілеті, і єдиним філософом, хто жив у регіоні в цей час, був уже відомий нам Анаксімен. Однак, на певний час цю епоху застали ще два значних мислителя – Піфагор Самоський і Ксенофан Колофонський. Саме їм, а не Фалесу чи Анаксімандру, судилося закласти фундамент для розвитку всієї подальшої філософської традиції. Щоправда, фактично Піфагор і Ксенофан просто продовжували ідеї, що беруть початок в Мілеті; але якщо зіставити їх з мілетцями, то навіть за тими мізерними уривками, що до нас дійшли, ми зможемо відчути значну різницю. І якщо мислити в рамках старої класифікації з двома стільцями – тоді і Піфагор, і Ксенофан здадуться на тлі Анаксімандра не інакше як “ідеалісти” на тлі “матеріаліста” (звісно, це дуже умовно).
Отже (застосовуючи марксистську фразеологію), той фундамент, на якому зводилася подальша філософія античності, був фундаментом перемоги раннього ідеалізму; та навпаки, матеріалістичній філософії доводилося тепер воскресати з нічого, долаючи опір уже не тільки міфології та релігії, а й самого “філософського канону”. Що ж із себе представляє цей “канон” ми спробуємо з’ясувати в цій статті.
Піфагор та його вчення
Після завоювання Іонії персами, центр античної філософської думки переміщується до “Великої Греції” (Південна Італія); це був відсталий сільськогосподарський регіон, що складався з колоній і переважно населений місцевими тубільцями, які володіли сільською та більш архаїчною культурою. Саме сюди евакуюються біженці зі сходу. Звісно, навіть тут серед полісів виокремилися регіональні лідери (Кротон, Тарент, Сіракузи), що здатні складати конкуренцію основним полісам Греції; але навіть усі ці винятки – без п’яти хвилин колонії, що й далі продовжують обмінювати зерно на ремісничі предмети з “центру”.
В одному з таких найбільших центрів Італії якраз і заснував свою філософську школу Піфагор, син простого ремісника, і один з іонічних біженців (о. Самос). Оскільки його рідний острів знаходився неподалік від Мілета, а роки життя це допускають, то можна сміливо стверджувати, що з геометрією Піфагор познайомився особисто через Фалеса. До того ж, є свідчення від самих стародавніх авторів щодо їхніх зустрічей, і щодо впливу Анаксимена (стихія повітря) на піфагореїзм, бодай у питанні одухотворення всього сущого. Ми вже знаємо, що Фалес передбачив місячне затемнення, і що до цього на таке були здатні тільки астрономи Близького Сходу. Звідси робиться логічний висновок – Фалес знав східні науки, і переніс їх до Греції. Деякі елементи східної космогонії (теорії створення світу) є і в Анаксімандра. До того ж, коли Піфагор переїжджав до Італії, вважається, що дорогою він сам встиг відвідати Фінікію та Єгипет.
Чому тут так важливо знову нагадати про вплив Сходу на Мілет? Просто тому, що часто припускається версія, мовляв філософія Піфагора запозичена зі Сходу. Але при цьому плавання до Єгипту виглядає дещо дивно, оскільки не зовсім збігається з біографічними датуваннями. Тепер ми бачимо, що для знайомства з Єгиптом для Піфагора не було потреби вирушати туди фізично (за нього це вже зробили мілетці). Хоча і цій мандрівці, в принципі, нічого не заважає, якщо вона була короткою і не відзначилась на біографії у вигляді окремого періоду життя. Навіть у ті часи такі мандрівки були не більшою “складністю” для людини середнього достатку, ніж сьогодні з’їздити влітку на море, у все той же Єгипет. Отже, головна передумова, на якій ми ґрунтуємося, звучить так – основний фундамент знань Піфагора має цілком “мілето-східний” характер. У якомусь сенсі він продовжує традицію Мілета, водночас засновуючи свою власну.
Але важливо підкреслити ще раз, що Мілет того часу був найбільшим містом грецького світу, найбагатшим торговельним і морським центром (з усіх колоній греків у Чорному морі – 95% колоній належало мілетцям). У той час як Велика Греція (Італія) – сільськогосподарський колоніальний регіон.
А що таке Орфічні та діонісійські культи (ну і містерії не забуваємо), як не хліборобські культи, що походять від простолюду? Хто скоріше проповідуватиме єдність із природою – мешканці міста чи мешканці села? Це риторичне запитання, відповідь на яке очевидна. Необхідно завжди тримати в пам’яті, що питання відмінностей міста і села – дуже важливе, в т.ч. для філософії; це до такої міри очевидно, що не тільки стародавні греки, а й навіть шумери та єгиптяни не обходили це питання стороною. Оскільки спосіб життя впливає на набір уявлень людини, то й оточення мудреців із Мілета (тобто провідний мегаполіс) та життя Піфагора (тобто сільська околиця) – наклали свої відбитки на їхню філософію. Велика частина дивних легенд про “релігію” піфагорійців цілком можуть бути результатами синкретизму східних наук і простонародних вірувань греків. Окремо про піфагорійські легенди ми поговоримо в майбутній окремій роботі “Про піфагорійську школу“, зараз же розглянемо те, що дійшло до нас із власне філософських поглядів.
Непоганий вступ до вчення Піфагора зробив за нас Арістотель у своїй “Метафізиці”, тому наведемо його свідчення повністю (важливі місця виділено курсивом):
“Так звані піфагорійці, зайнявшись математичними науками, уперше посунули їх уперед і, виховавшись на них, стали вважати їхні начала – началами всіх речей. Але в царині цих наук числа посідають від природи перше місце, а в числах вони вбачали, здавалося їм, багато схожих рис із тим, що існує й відбувається, – більше, ніж у вогню, землі та води; наприклад, така-то властивість чисел є справедливість, а така-то – душа і розум, інша – удача, і, можна сказати, у кожному з решти випадків так само. Крім того, вони бачили в числах властивості та відносини, що властиві гармонійним поєднанням. Отже, оскільки все інше явно уподібнювалося числам за всією своєю сутністю, а числа посідали перше місце в усій природі, елементи чисел вони вважали елементами всіх речей і весь Всесвіт визнали гармонією і числом. Та все, що вони могли в числах і гармонійних поєднаннях показати такого, що узгоджувалося б зі станами й частинами світу і з усім світовим устроєм, це вони зводили докупи й пристосовували одне до одного; і, якщо в них десь того чи іншого не вистачало, вони прагнули додати це так, щоб уся побудова була у них у суцільному зв’язку. Так, наприклад, з огляду на те, що десятка (декада), як їм видається, є чимось досконалим і вмістила в собі всю природу чисел, то і тіл, які несуться небом, вони вважають десять, а так як видимих тіл лише дев’ять, тому на десятому місці вони поміщають проти-землю… У всякому разі і в них, мабуть, число приймається за начало і як матерія для речей, і як вираз для їхніх станів і властивостей, а елементами числа вони вважають парне та непарне, з яких перше є невизначеним, а друге – визначеним; єдине складається в них із того й іншого, воно є і парним, і непарним; число утворюється з єдиного, а різні числа, як було сказано, – це весь Всесвіт. Інші з цих же мислителів приймають десять начал, що йдуть щоразу в одному ряді – межа і безмежне, непарне і парне, єдине і множина, праве і ліве, чоловіче і жіноче, спокійне і рухоме, пряме і криве, світло і пітьму, хороше і погане, чотирикутне і різнобічне. Піфагорійці вказали і скільки протилежностей, і які вони є. І в тому і в іншому випадку ми, отже, дізнаємося, що протилежності суть начала речей; але скільки їх – дізнаємося в одних піфагорійців, і також – які вони. А як можна прийняті піфагорійцями начала звести до зазначених вище причин, це у них ясно не розчленоване, але, мабуть, вони поміщають свої елементи в розряд матерії; бо, за їхніми словами, з цих елементів, як з частин, що перебувають усередині, складено й утворено сутність”.
Піфагорійці стверджують, що речі існують за наслідуванням чисел; вбачаючи в чуттєвих тілах багато властивостей, які є в числі, вони змусили речі бути числами, – тільки це не були числа, наділені самостійним існуванням, але, на їхню думку, речі складаються з чисел. А чому так? Тому що властивості, які притаманні числам, дано в музичній гармонії, у будові неба і багато в чому іншому. Тим часом для тих, хто приймає одне тільки математичне число, немає можливості у зв’язку з їхніми передумовами стверджувати щось подібне… І зрозуміло, що математичні предмети не володіють окремим існуванням: якби вони ним володіли, їхні властивості не перебували б у конкретних тілах. Якщо взяти піфагорійців, то в цьому питанні на них ніякої провини немає; однак, оскільки вони роблять із чисел фізичні тіла, з речей, що не мають тяжкості та легкості, – такі, що мають тяжкість та легкість, складається враження, що вони говорять про інше небо та про інші тіла, а не про чуттєві”.
Однак Аристотель тут дещо перебільшив. Так, зрештою все справді зводиться до числа, але фізичні процеси пояснюються також фізичними стихіями; це робиться так само, як і у філософів з Мілета. Ба більше, у Піфагора вже проявляється те, що пізніше чомусь назвуть “еклектикою” філософа Емпедокла. Так, в одному з переказів, що дійшли до нас, Піфагор каже, що існує п’ять тілесних фігур, які називаються також математичними: з куба виникла земля, з піраміди – вогонь, з октаедра – повітря, з ікосаедра – вода, з додекаедра – сфера Всесвіту (тобто ефір). Хоча зрозуміло, що всіма стихіями оперували вже мілетці, принаймні достеменно відомо, що це робили Анаксімандр і Анаксімен; але нововведення Піфагора тут очевидні. Він не тільки вводить стихію ефіру, а й конкретизує апейрон. Адже по суті математичні числа, з яких виокремлюються всі стихії, і тепер ще й усі нематеріальні властивості на кшталт шляхетності та любові – це буквальний аналог “безмежного” апейрона, з яким тепер можна працювати за допомогою математичної мови. Звісно, математика має надчуттєвий характер, і це вже далеко не те, що намагався робити Анаксімандр, але логіка тут приблизно така сама. Крім того, вкрай важливо, що з теорії протилежностей Піфагор вивів поняття порожнечі, яка була необхідна для обґрунтування руху елементів “всередині чогось”, і вона необхідна навіть на рівні геометрії, як простір для розташування точок і ліній.
Говорячи про числа, як про основу всієї світобудови, варто зазначити також і причини для такої думки. Піфагор відкрив, що число має велике значення в музиці; про встановлений ним зв’язок між музикою та арифметикою нагадують дотепер такі математичні вирази, як “гармонійне середнє” і “гармонійна прогресія”. Внутрішні пропорційні закономірності чисел, їхня відповідність реальним об’єктам (якщо накласти математичну мову на світ) – викликають захоплення. Крім того, числами можна описати і складання фігур. Ми й сьогодні говоримо про квадрати та куби чисел, і цими термінами завдячуємо Піфагору. Але якщо трохи відволіктися від числового виміру піфагореїзму, то далі ми отримаємо цілком собі типову натуралістичну систему з матеріальними стихіями та найдрібнішими частками, розкиданими в порожнечі, і це теж треба усвідомлювати.
Також нагадує нам про стару натурфілософію й те, що, згідно з Піфагором, усе, що відбувається у світі, знову повторюється через певні проміжки часу, і нічого нового взагалі не відбувається. Цю думку (якщо вірити в автентичність уривків поета Орфея) – Піфагор прямо запозичив із міфології орфіків. Так само в Орфея запозичена й інша думка, можливість переродження душі в нових тілах, яку пізніше озвучив Аристотель у творі “Про душу”:
“Дослідники намагаються тільки вказати, якою є душа, про тіло ж, що має прийняти душу, вони більше не дають жодних пояснень, немовби можливо будь-якій душі вдягнутися в будь-яке тіло, як ідеться в піфагорійських міфах. Саме представники цього погляду кажуть, що душа є якась гармонія, а гармонія є змішанням і поєднанням протилежностей, і що тіло також складено з протилежностей”.
Цілком можна вважати, що й теорія протилежностей була засвоєна Піфагором через мілетця Анаксімандра, бо ідея протилежностей відіграє значну роль в обох вченнях і знаходить багато спільного, особливо на тлі подальшого розвитку цієї теорії (див. Геракліт). Але навіть попри значні доповнення про гармонію чисел – основа філософії Піфагора, як і всіх ранніх філософів, зовсім не в цьому. Так само як і “вода” Фалеса не була центральним положенням його філософії, так і “число” не могло саме по собі зробити всю філософію піфагорійців. Завжди важливіше те, що далі розвивається на основі “води”; або, як у нашому випадку, які висновки робляться на основі чисел. І розглядаючи “систему в цілому”, ми помічаємо величезну залежність Піфагора від мілетців і культури Сходу.
Головна ж особливість Піфагора серед філософів полягала в його, пов’язаному з орфійською релігією – містицизмі. Це привело його ще більшою мірою до класичного “сектантства” зі спеціальними ступенями посвяти для неофітів. А крім того, він уперше (у філософії) радикально протиставив душу і тіло, називаючи останнє в’язницею для безсмертної душі. Тож це вже був чистої води ідеалізм, вже настільки містичного характеру, що допускав віру в переродження. І як вельми вірно говорив Бертран Рассел:
“З Піфагора починається вся концепція вічного світу, доступного інтелекту і недоступного почуттям. Якби не він, то християни не вчили б про Христа як про Слово; якби не він, теологи не шукали б логічних доказів буття Бога і безсмертя. У Піфагора все це дано ще в прихованій формі”.
Сказане вище – це не все з Піфагора, до нього потрібно буде повертатися в майбутньому ще в деяких частковостях. Тепер же поговоримо про його найвідоміших послідовників.
Піфагорійський союз
Усе, що можна сказати про першого з учнів Піфагора на ім’я Алкмеон, вміщується в кілька коротких абзаців:
Він був лікарем, і найімовірніше саме він створив цілу медичну школу у Великій Греції (Кротонська школа). У грецькій філософії саме він уперше говорить, що людина відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона мислить, тим часом як інші тварини відчувають, але не мислять (навіть зараз, коли ми знаємо, що це невірно, наводять такий самий поділ, бо однаково ми розрізняємо “мислення взагалі”, притаманне тваринам, і мислення специфічно людське).
Душу Алкмеон називає такою, що саморухливою за природою і володіє вічним рухом; саме тому-то, вона безсмертна і богоподібна; і це явно лише повторює погляди “мілетців”. За Алкмеоном, першочергова частина душі знаходиться в мозку. Цього висновку він дійшов завдяки дослідженням (такий самий “емпіризм”, як і висновки Фалеса про магнетизм) над нервовою системою і простежуванні чутливості імпульсів, від закінчень і ближче до центру. Це тим цікавіше, що для нас очевидний вплив Єгипетської медицини на лікування в Греції; Єгипет був непомірно більш розвиненим у всіх відношеннях. Однак єгиптяни центром емоцій, особистості та інтелекту вважали серце. З цієї причини, під час муміфікації серця померлих зберігали, а головний мозок вишкрібали і відкидали, як непотрібний орган. Цей приклад наочно показує переваги грецького емпіризму, що зароджувався.
Філософська теорія медицини Алкмеона ґрунтувалася на піфагорійській гармонії та теорії протилежностей. Згідно з Алкмеоном, здоров’я людини зберігається завдяки рівновазі, бо панування однієї протилежності діє згубно на іншу, і тому виникає захворювання. Цю теорію цікаво порівняти з давньокитайськими уявленнями про медицину, які також апелювали до рівноваги “інь-янь”, і робили такі самі висновки про виникнення хвороб.
З другорядних піфагорійців можна згадати, наприклад, жінку на ім’я Теано, яка написала твори: “Про Піфагора”, “Про чесноти до Гіпподама Фурійського”, “Жіночі вмовляння”, “Вислови піфагорійців” і “Про благочестя”. При чому в цьому останньому, як не дивно, вона виступає тлумачем піфагореїзму у фізичному сенсі! А саме, вона каже: “багато еллінів, як мені відомо, думають, ніби Піфагор говорив, що все народжується з числа. Але це вчення викликає подив: яким чином те, що навіть не існує, мислиться породжуючим? Тим часом він говорив, що все виникає не з числа, а згідно з числом”. Виходить, що для Теано числа не існують насправді! А вона бачила Піфагора особисто, і в деяких версіях навіть вважається його дружиною і матір’ю наступного глави піфагорійської школи – Телавга. До речі, цього останнього навіть вважали вчителем Емпедокла, до того як він покинув школу.
Також варто згадати про Гіппона (бл. 490-430рр.), який носив прізвисько “безбожник”. Початком усього, за одними відомостями, Гіппон вважав воду, за іншими – воду і вогонь, за третіми – землю (зауважимо, не числа); але найавторитетнішою вважається версія з вогняним і водним началами; при цьому їх вважали водночас синонімами гарячого й холодного, боротьба яких створювала все у світі, що зближувало вчення Гіппона з такими філософами, як Анаксімандр та Анаксімен. Взагалі в цьому розрізі він цікаво доповнює “стихійну” філософію, вставши між Фалесом і Гераклітом. Значну увагу він приділяв питанням біології та медицини, зокрема, проблемам ембріології, виникненню хлопчиків і дівчаток із різних видів сперми; намагався пояснити походження близнюків. Писав також із питань ботаніки. Наголошував на значенні числа “сім” для етапів людського життя.
Душу він ототожнює то з головним мозком, то з водою, оскільки сперма, доступна нашому спостереженню, також складається з вологи, а тим часом з неї, як він стверджує, народжується душа. У цьому плані Гіппон виявився дуже авторитетним письменником, думки якого надовго увійдуть у канон філософії.
Найвідоміший же піфагореєць, який іде за хронологією вже значно далі – це Філолай. Виводячи його, ми вже дещо забігаємо наперед; але нам нема чого зайвий раз повертатися до одного й того самого вчення, розриваючи цим логіку оповіді в цілому. На Філолая ми ще будемо посилатися пізніше, говорячи про Платона і Демокріта. Щоб розуміти, наскільки ми забігли наперед, можна зазначити, що саме у Філолая Платон викупить піфагорійські книжки і почне формувати свою власну філософію. Отже:
“На його думку, все відбувається за необхідністю і згідно із законом гармонії”.
Природа ж, при улаштуванні світу, утворилася з безмежного і межі (Всесвіт нескінченний, але всі його елементи кінцеві, думка, яку ми вже бачили у “мілетців”). Тут видно, що він більш послідовний у плані протилежностей піфагореєць. У середині світобудови Філолай поміщає вогонь (це важливе місце варто запам’ятати), навколо того центру, який він називає Гестією (домашнім вогнищем) Всесвіту, будинком Зевса, матір’ю та вівтарем богів, зв’язком і мірою природи. Але також він визнає ще інший вогонь – вогонь, що лежить вище за все і охоплює Всесвіт (ще одне не менш важливе місце).
“Свідчать також стародавні теології і віщуни, що в покарання за деякі злочини душа з’єднана з тілом і, ніби в могилі, похована в ньому”.
Щоправда, з огляду на час життя Філолая, варто вже врахувати можливий вплив на нього з боку Парменіда і Геракліта, про що ми поговоримо надалі. Тут же, все таки, чітко видно “вогонь” Анаксімандра, той самий, який перебував за межами “небесної сфери”, і просочується до нас крізь отвори небосхилу як видимі зірки.
Алкмеон, Теано, Гіппон і Філолай – відмінно узгоджуються між собою, і водночас жоден із них, як ми можемо побачити, не виглядають так, як мають виглядати з погляду розхожих думок про піфагорійців. Всі вони займаються класичною натурфілософією, продовжуючи розпочаті в Іонії теми, але намагаючись використовувати математику для пізнання сутності світу. Так, це привело їх, по суті, до усвідомленого ідеалістичного тлумачення дуалізму душі й тіла, але всі передумови до цього ми можемо з легкістю знайти і серед мілетців.
Говорячи загалом і загалом, із так званих “Досократиків” саме Піфагор і піфагорійці набули такого великого впливу, що їхніх послідовників ми знаходитимемо аж до кінця античності, вже в епоху Римської Імперії. Але навіть у ранню епоху піфагорійців уже було так багато, що в Італії неможливо було займатися філософією, не перетинаючись при цьому з ними. Навіть у самій Греції їхня слава була вже величезною, а вплив воістину всюдисущим; і такі традиційно ворожі постаті, як Платон і Демокріт, – однаково могли вважатися наполовину піфагорійцями. Ще пізніше, як ми вже могли помітити, Аристотелю довелося з ними ґрунтовно сперечатися. Під час подальшого викладу ми постійно помічатимемо вплив Піфагора практично на кожного з філософів.
Але крім усього цього варто також врахувати, що піфагорійці являли собою також політичну партію, яка, вважаючи, що маси народу надто дурні, пропонувала замість демократії і монархії – владу групи мудреців (тобто самих себе). А на якийсь короткий проміжок часу їм це навіть вдалося, після чого, щоправда, проти них спалахнула низка повстань. Імовірно тому школа пережила низку внутрішніх розколів, після чого більшість піфагорійців було вбито, а сама школа впала в глибоку кризу, незабаром після якої вона навіть на якийсь час зникла (у своєму класичному вигляді), розчинившись у платонізмі. Таким чином, ми можемо бачити, що не тільки Фалес і Анаксімандр, а й піфагорійська школа – займали активну громадську позицію. Навіть у такі ранні часи філософія не була чистою й абстрактною наукою про пізнання першоначал.