Перш за все, швидко пробігаючи повз “палеолітичні” варіації на тему походження музики (адже тема нашого нарису – античність), необхідно сказати кілька слів про музичну традицію стародавнього Сходу. До нас вона, як завжди, практично не дійшла, і тому про неї зазвичай нічого не говориться. Хоча цілком очевидно, що розглядаючи хоча б Стародавній Єгипет, ми легко виявимо, що музика тут прямо таки культивувалася, нітрохи не менше, ніж у Греції. Про це свідчить достаток найрізноманітніших музичних інструментів, зображених на настінних розписах; або той факт, що єгиптяни називали музику “радістю“; у них для музики і танців навіть виділяли аж трьох окремих богів. На Близькому Сході, задовго до класичної Греції, використовувалися вже всі інструменти, якими згодом користувалися самі греки, а отже, приблизне звучання цієї музики не мало кардинально відрізнятися. Трохи згодом ми спробуємо продемонструвати це звучання.
Якщо ж говорити про чисту теорію музики, то першими в цій справі досягли успіху китайці. У Китаї вперше було встановлено систему тонів (до-ре-мі-соль-ля); а містичний бік “гармонії”, притаманний китайським теоретикам, мало відрізняється від “сферичної гармонії” Піфагора, і, найімовірніше, виник навіть раніше.
Близько I тис. до н. е. в Індії вийшов трактат “Натьяшастра”, що належав перу Бхарати, в якому було викладено основні положення про музику, що підсумовували високорозвинені уявлення стародавніх індусів у цій сфері. У розділі про філософію та естетику музичні закономірності осмислювалися відповідно до загальної системи світобудови. Музиці відводилася важлива роль у стародавніх науках і вченнях: астрономії, магії, містицизмі; її трактували в синкретичній єдності інструментального начала, співу і танцю (загалом приблизно так само, як у Єгипті та Китаї). У розділі з теорії музики було систематизовано всі елементи музичної мови. Звукоряд індійського ладу складався із семи головних тонів, число яких мало сакральний сенс: вони асоціювалися із сімома планетами Сонячної системи. Головні тони ладу позначалися початковими складами санскритського найменування: са-, рі-, га-, ма-, па-, дха-, ні-. Лад мав оригінальну інтервальну будову і розширювався за рахунок похідних звуків, що відходили від головних на чвертитонову інтонацію. Так, октава ділилася на 22 нерівних інтервали, кожен з яких міг стати вихідним пунктом для нового ладу. Для такого раннього періоду, це неймовірно високий рівень володіння музичною теорією та інструментом. А теоретичні осмислення музичного мистецтва, як не важко помітити, постійно відсилають нас до космічних сил і математичних закономірностей, що не може не нагадувати нам про Піфагора. Однак подібні космологічні зв’язки присутні в усіх розвинених культурах, незалежно один від одного.
Про античну музику в цілому
Говорячи про європейську класику, до нас дійшло близько двадцяти теоретичних трактатів про античну музику, а також багато зображень на вазах і фресках, за якими ми можемо скласти уявлення про те, як і на чому саме грали античні музиканти.
З маси творів особливо виділяються, в плані впливовості та збереженості, трактати Квінтіліана (“Про мусичне мистецтво”) та Боеція (“Основи музики”); що цікаво, обидва – пізні римські автори, і що не випадково, обидва тісно пов’язані з піфагорейством і платонізмом. Адже справді, першим, кого можна називати музикантом-теоретиком у Стародавній Греції, був, як уже згадувалося вище, містичний філософ Піфагор. Саме йому належить відкриття музичних пропорцій (у більш “теоретичному” вигляді), про що можна дізнатися з даного відео:
Музичні інтервали досі мають назви чисел; пріма, секунда, терція, кварта тощо – це буквально один, два, три, чотири. І походження вони ведуть ще від описаних вище досліджень Піфагора. І взагалі, більшість основних музичних термінів (для сучасної “класичної” музики) беруть початок із Греції та Риму, не лише термінологічно, а й за змістом, і навіть практичним застосуванням. І це при тому, що сама класична музика не має з давньогрецькою нічого спільного.
Ще один важливий, майже загальновідомий факт – в античності не було нотного письма. Проте, якось музику передавали, використовуючи звичайні літери, перевернуті на бік і поставлені поруч із текстом пісні; ці літери й пояснювали приблизний ритм для гри музикантів. Природно, точність такої передачі музики на письмі була дуже низькою.
Що з себе фактично представляла грецька музика? Чи можна якось уявити її звучання? В принципі, так. Ми знаємо, що більшість музичних творів були тематичними, ми також знаємо, яких “характерів” надавали музиці за допомогою різних ритмів і тональностей, і ми знаємо, що майже повсюдно музика суворо прив’язувалася до тексту, частково навіть була хоровою, супроводжувала співи та декламації віршів. Із цього стає саме собою зрозумілим, що навіть театральна драматургія супроводжувалася музикою.
Та все ж, як ця музика могла звучати?
Інструментарій грецького музиканта по суті своїй мало відрізнявся від інструментарію музикантів різних цивілізацій Сходу. Тож з огляду на більш стабільну спадкоємність усіх елементів культури на самому Сході, та беручи до уваги відсутність там церковного впливу – можна уявити собі грецьку музику за аналогією з відносно сучасними, відомими нам Східними народними піснями. Частково це може стосуватися будь-яких народних пісень взагалі. Головна відмінність греків у тому, що вони в подібну музику спробували внести організацію, хотіли “онаучити” й зробили її предметом теоретичного дослідження, а також обов’язковим засобом виховання людини.
Трохи більше інформації про музичні реконструкції ви можете побачити у статті на Арзамасі. Як на рівні теорії, так і на рівні всіх відомих нам і можливих реконструкцій – це мало чим відрізняється від народної музики, яку ми досі протиставляємо “класиці”. Частково все це схоже і на християнську церковну музику; що, втім, не дивно, бо саме Християнство виникло в період античності. Ця релігія була заснована на античній культурі, тож цілком можливо, що церковна музика навіть більше, ніж будь-що інше, зберегла в собі справжню античність (особливо у східних ортодоксальних церквах із тривалішою римською традицією). Усі відмінності мають радше формальний характер, як відмінності в індивідуальному виконанні.
Можна розглянути більш характерний приклад, знайомий більшості з нас – українську народну пісню. Фактично вона і є типовим з’єднанням струнних мелодій, хорового виконання тощо, але якщо пошукати по народних мелодіях різних країн – підсумок усюди буде більш-менш однаковий. Схожість української та давньогрецької музики, трохи більша, ніж з тією ж арабською; але це пов’язано скоріше з тим, що українці надавали перевагу розміреному, “трагічному” та “страдницькому” темпу, що суто випадково збіглося з улюбленою ритмікою греків (а арабські мотиви, зазвичай, веселіші). Про це все можна було б написати окрему статтю і зібрати всі античні та не-античні приклади, але в рамках цієї ознайомчої статейки досить і вже викладеного.
Знову таки, нагадую – головна відмінність греків у тому, що вони внесли теоретичне осмислення у традиційне музичне виконання. Найімовірніше, їхні твори були в дрібницях дуже різні й навіть піддавалися детальній класифікації. До того ж музиканти відмінно розрізняли на слух навіть найдрібніші відмінності в тональності, вони могли вловлювати навіть ¼ частину тону, що сьогодні називається “мікрохроматикою”. Але для нас, простих слухачів, усе це звучить як музика з одного ряду. Це те саме, що запитати любителя народної музики про відмінності між групами Sum 41 і Green Day. “Та це ж одна хрінь”, відповість він вам, і, в принципі, буде скоріше правий.
Взагалі ви не програєте, і залишитеся тільки в плюсі, якщо ставитиметеся до найдавнішої Греції (за межами Афін, Корінфа, Сіракуз і кількох подібних міст), як до традиційної сільської глибинки XVIII-XIX століття, і дивитиметеся на міфологію так само, як на байки про домовиків та уявлення сучасних дорослих людей про надмогутні сили військових спецслужб, які самі й лише самі відповідають за всі зміни у світі. Греція здебільшого дуже архаїчна, примітивна і відстала, і ми скоріше помиляємося, коли надто сильно акцентуємо на винятках із цього правила. Логіка “якщо вони такі круті, то й у музиці (або в чому завгодно ще) вони теж мають відповідати нашому рівню” – не завжди працює.
Навіть філософія греків – це здебільшого лише відображення консервативного світогляду типового жителя глибинки ХІХ століття. Візьміть той самий стоїцизм чи платонізм.
У філософії тому не так багато прогресивного, як ми собі хочемо уявити. Звісно, у Греції були й прогресивні напрями, але вони були так само мало користувалися попитом, як і сьогодні в середовищі селян чи обивателів. Лише тому, що Греція була такою відсталою, в її культурі найкраще збереглися консервативні автори.
Античні музикальні напрями
Мусична освіта, про яку ви можете часто чути в літературі, мала на увазі володіння музичними інструментами, музичною теорією, вміння танцювати під ритм, декламувати і навіть писати вірші (проте не варто перебільшувати значення всього цього у світлі сказаного вище про країни Сходу, до того ж навіть тоді це було скоріше формальностями, і потреба у “спеціалістах” для всіх цих справ все одно не відпадала). За Аристотелем, музика – один із чотирьох основних предметів античної освіти, поряд із граматикою, гімнастикою і малюванням. Цьому з юності навчалися всі громадяни, і в абсолютно обов’язковому порядку. Найбільш класичне вираження мусична освіта отримала в афінській системі освіти, яка протистояла спартанській системі освіти. Це відповідало їхнім “класовим” відмінностям, які в сукупності призвели до Пелопонеської війни, тобто до великого конфлікту в масштабах усієї Греції між прихильниками демократії та аристократії.
Музична теорія у греків поділялася на багато різних складових, і ось деякі з них:
- питання звуку (мелодійний і розмовний);
- питання інтервалів (напр. раціональність/ірраціональність з погляду математики, обидва види інтервалів могли застосовуватися до музики);
- про роди музики (три роди: діатон, хроматика/півтони та енгармонія/чверть тону);
Тут можна додати, що наголос на використання енгармонії (чверть тону) вже до греків зустрічався якраз на Близькому Сході й навіть у стародавній Індії, і дотепер її вплив залишається сильним в етнічній музиці регіону (наприклад, в арабській). Звідси ж походить грецьке уявлення про “характери” музики:
- перший (діатон) більш піднесений і “чоловічий”;
- другий (хроматика) більш легкий і “жіночий”;
- останній (енгармонія) елітарно-витончений, “східний”;
У зв’язку зі сказаним про роль музики у вихованні греків, потрібно сказати ще дещо. У трактатах про музику окрема увага надавалася впливу музики на душу; так, твір Квінтіліана ділиться на 3 частини:
- Про гармоніку, ритміку і метрику.
- Про вплив музики на душу (!)
- Про зв’язок музики та числа на прикладі космології.
Уже створена греками система тональностей, як ми бачили, мала свої характери. Тональностям тому надавали ідеологічного сенсу, і такий підхід ми можемо виявити буквально в усіх музично розвинених цивілізаціях.
На прикладі Стародавньої Греції ми маємо два типові музичні лади – дорійський і фригійський. Решта класифікувалися через споріднену приналежність цим двом. Назви також не випадкові, “Фригія” – регіон варварський (тобто Східний), звідки походять діонісійські та орфічні культи. А ось “Доріда” – регіон, що належить Спарті, наймужнішому і найконсервативнішому полісу Греції. Відповідно фригійська музика має веселий настрій бенкету, а дорична – поважний пафос. Перша – легка, несерйозна, розважальна, іншими словами “низька”; а друга – важка, серйозна, урочиста, іншими словами “висока”. У сучасній музиці ця двоїстість залишилася, але зазнала видозміни, і називається тепер “мажор” та “мінор“.
Подібна двоїстість спостерігається в усіх сферах культури, і древні прагнули досягти послідовності в таких класифікаціях. Якщо за звучанням інструментів “піднесеними” вважалися струнні, а “низинними” – духові; то “еліта” відповідно намагалася грати на струнних інструментах, при цьому використовуючи доричний лад. Так само, якщо “серйозний” жанр – трагедія, а “несерйозний” – комедія, то саме собою для трагедії використовувався доричний лад і струнний супровід. Зрештою, сам тип особистості людини розрізнявся за лінією “місто/село”, “демократія/аристократія” тощо, тож у землеробських, аристократичних колах – грали лише “серйозну музику”, “серйозні твори драматургії” тощо (хоча це стосується більше аристократів, у простому селі люди були простішими, ідеологічна близькість до аристократії не осмислювалася ними теоретично). У сім’ї аристократа дітям природно намагалися прищеплювати любов до епічних поем Гомера, піднесених віршів Піндара або героїчної трагедії Есхіла, вважаючи, що комбінація всього “високого” за своїм характером – виховає в такому ж дусі й характер молодої людини.
Звучить наївно і просто, але дуже дієво. Зараз воно працює так само, але жанрів стало так багато, що зв’язок не вловлюється вже настільки безпосередньо. Побачивши, яка музика подобається людині, можна було визначити, що вона любить читати, як вона поводиться в суспільстві тощо. І навпаки, через характер, поведінку і смаки людини – можна було визначити і яка музика їй подобається. Але нагадаємо ще раз, таке дидактичне використання музики було характерне і для всіх цивілізацій Сходу.
Після поразки Афін у Пелопоннеській війні поступово наростає вплив зі Сходу, виникає різного типу синкретизм (у науці, філософії та релігії), який торкається також і музики, що розвиває віртуозність авторів, їхній вільний відхід від суворого канону. У цей період починається відрив музики від тексту, з’являється суто інструментальна музика (піонером цього прориву був трагік Евріпід) і теорія її складання. Така відмінність виливається також у відмінність двох теоретичних шкіл: каноніки і гармоніки.
Про каноніку (а.к.а. систему Піфагора) ми вже знаємо – вона ґрунтувалася на єгипетській музичній традиції, пройнятій містичними уявленнями про символічне значення тонів, прив’язуючись до астрономічних аналогій. “Каноніки”, таким чином, займалися абстрактним математичним розрахунком ідеальних пропорцій і відривали музику від творчого пошуку. Нині ж, із новими віяннями в музиці, на противагу піфагорейцям виникає школа “гармоніків”, яку очолив Арістоксен, учень філософа Арістотеля. Вважається, що він написав понад 400 творів. З них дійшли до нас тільки дві книжки – “Елементи гармонії” та уривок з “Елементів ритміки”. У цих роботах Арістоксена порушується питання про сприймаючого слухача, про вивчення впливу музики на суб’єктивне сприйняття; і з цієї точки зору він є засновником музичної естетики.
Математично-піфагорійський напрямок надалі все ж таки взяв гору, у ньому можна виділити появу Евкліда, Ератосфена і Дідіма. Ці автори, будучи професійними математиками, також торкалися і питань музики, тому вони підводили під неї строгий науковий і раціональний базис.
Зведення всіх цих робіт ми знаходимо в трьох книгах про музику Птолемея Александрійського (100-170 н.е.); до приблизно того ж часу належить невеликий нарис про музику, який приписують Плутарху (46-127 н.е.). Величезне теоретичне значення мав Боецій (475-524 н.е.), останній елліністичний філософ і вчений, який вже належить до епохи раннього середньовіччя. Але фактично Боецій підбив підсумок все тієї ж загальної теорії, заснованої на піфагорейській системі. Не-піфагорейська “гармонія”, ймовірно, відігравала роль тільки у “світській музиці” (у рамках поділу церковне-світське) і зникла в міру наростання впливу церкви, яка монополізувала “високий” стиль, і тому взяла за теоретичну основу піфагорейство.
Остання річ, що варта окремого висвітлення – відкриття музичного інструменту, який являв собою прото-орган, і носив назву “гідравлос“.
Перші описи конструкції гідравлоса містяться в працях пізньоантичних письменників – Герона Александрійського та Вітрувія. Водяний орган став дуже популярним у країнах Середземномор’я, а потім і в усій Римській імперії. Так, у присвятному написі з Дельф є запис про те, що якийсь гідравлет Антіпатр “покрив себе славою”, граючи на змаганні музикантів 90 р. до н. е. два дні поспіль. Орган був улюбленим інструментом імператора Нерона, і взагалі набув максимально широкого поширення в епоху Римської гегемонії.
Тож не дивно, що культура християнства, яка виросла з античності, перенесла в церковну музику саме орган. І тим паче не дивно, що орган прижився більше на Заході, де католицька церква найбільше намагалася наслідувати Імперію, лише перенісши ідею “універсальної держави” із земної сфери на духовну (в той час як Візантійська ортодоксія, хоч і жила в тому ж імперському контексті, і мала навіть більше прав вважатися істинним Римом, все ж таки не претендувала на “світський” бік, і не вважала, що у святих місцях є місце для звучання штучних інструментів, адже найбожественнішим інструментом є дарований Богом – голос людини).