Відповідаю (22 березня 2021 року) на одну цікаву проблему, яку порушив Тимофій Ануфрієв у своїй групі в телеграмі. Оскільки доступу до групи я не маю через бан, то я наведу його пост у pdf-документі (його, напевно, варто прочитати першим, благо що він зовсім невеликий).
Саме розбираю філософію Демокріта, і там можна знайти 1 в 1 таке саме міркування, навіть у дещо більш розгорнутому вигляді. Проблема всіх подібних цитат (Діон, Демокріт) у тому, що однаково залишається питання – що саме дає таку свободу, про яку говорить Арістіпп? Адже етика Арістіппа далеко не стоїчна.
Взагалі ми тут маємо певною мірою етичну підміну понять. Розглядаючи душу людини, нас насамперед мають цікавити її наміри, оскільки душа це щось суто внутрішнє. Само собою, крадіжка, вчинена поганою людиною або хорошою людиною, – однаково крадіжка; але питання в тому, чи погана людина сама-по-собі. Якщо ж хороша людина апріорі не може красти, згідно з самою своєю “хорошістю”, тоді немає й сенсу дивитися на наміри, можна сміливо судити людей суто за вчинками! Якщо ми побачимо поганий вчинок, то людина апріорно погана. І тоді вся лінія міркувань про моральність втрачає більшу частину свого пафосу.
Якщо ми серйозно збираємося ставити намір вище за вчинок, то ми допускаємо, що і хороша людина (це важливо) може красти/вбивати (це неважливо). А інакше все це просто безглуздий вкид, що призводить тільки до того, що існують внутрішньо-погані люди, які за вчинками хороші; і що ось ми, на їхньому тлі, – філософи, еліта, як вона є (цитата Арістіппа). Уся суть подібних міркувань у тому, щоб вірити у свою особливість і таврувати “лицемірів”, якими ти сам, ну звісно ж, не є! Але якщо навіть це все так і є насправді, то чому норматив “внутрішнього законопорядку” (цитата Тимофія) має бути саме таким, як кажуть нам усілякі стоїки? Історії Арістіппа про знімання повій і безладні статеві зв’язки ніби натякають нам, що філософи можуть бути різними, але бути водночас поважними філософами, і мати різні варіанти “внутрішнього законопорядку”.
Отже, в сухому залишку ми отримуємо тільки думку на кшталт: “Я ФІЛОСОФ, ПОВАЖАЙТЕ МЕНЯ, а ви всі тупий лицемірний натовп”.
Якщо ж звідси вичавлювати хоч якийсь практичний сенс, то виходить, що:
(1) Або ми припускаємо, що хороша людина може бути злочинцем (але нам важливо тільки те, що вона “хороша”), І ТОДІ АРИСТИПП МОЖЕ БУТИ ЗЛОЧИНЦЕМ.
(2) Або ж ми ніяк не можемо допустити, що хороша людина може робити зло. А якщо так, то будь-хто, хто вчинив зло = погана людина. А значить можна запросто судити людей виключно за їхніми справами (!), а не за внутрішніми намірами. І тоді міркування Діона-Демокріта не досягають мети; хоча вони не досягають мети в обох випадках.
Коротше, я до чого це все. Так, тру філософ не буде робити #крадивбивай просто так, зі свого бажання. Але це не означає, що в нього є обов’язковий “внутрішній законопорядок”. Шкіл філософії багато, і більшість призводять до того, що #крадивбивай не дуже й бажано; і не всі ці школи аналогічні стоїкам.
Припустімо, що в Тимофія немає поганих намірів, він не збирається нікого вбивати, але так складуться обставини, що він когось штовхне, той неправильно впаде і розіб’є голову насмерть? Намірів немає, вчинок є. За його ж власною афігітельною тезою вийде, що він погана людина (адже хороша людина не порушує законів апріорі; або ж вийде, що хороша людина може (!) вбивати, вигадуючи для цього благі помисли). Якщо питання стосується того, що в тебе в голові, тоді як тоді взагалі судити, наш Тимофій “філософ” чи “позер”?
Раптом, якщо дати йому владу і свободу – він увімкне апарат репресій в ім’я вищого блага? А на словах буде ідеальний гуманіст і філософ. Виходить, судити ми все одно зможемо тільки за вчинками. Образ Арістіппа – це лише ідеал, а перевіряти його можна тільки на практиці (знов-таки, за справами). Але тут ми повертаємося до того, заради чого взагалі існували цитати Діона і Демокріта. З погляду моральності оцінка по справах – це повна нісенітниця, тому що існують лицеміри, які “у справах” нормальні хлопці. Ми ж якраз хочемо, щоб хороші справи не вигороджували аморальних людей.
Отже, ми не можемо знати, що в голові у Тимофія, і ми не можемо знати, наскільки його ідея блага сильна. Якщо йому дати свободу, тоді ані він, ані ми самі – не маємо гарантій, що це саме ми “Арістіппи”, а навколо нас “натовп”. Усі ці міркування буквально про чисту віру у власну моральність. І це добре, вона допомагає знизити ймовірність того, що ти будеш робити ті самі #крадивбивай. Але за фактом це все міркування в дусі “ОХ ЯКИЙ ЖЕ Я АХУЄННИЙ, а навколо мене одні мудаки”.
А звідси випливає ще одна теза – чим “внутрішній законопорядок” кращий за ті ж Християнські нормативи? Тимофій може будувати свої понти на тому, що якщо Бога немає, то християнин почне #крадивбивай (класика жанру). Але те ж саме стосується і його самого. Що, коли умовного стоїчного “Логоса” немає, і весь його закон – це просто надумана схема правил? Якщо Тимофій це зрозуміє, і почне відчувати, що все це фікція, – то він, у теорії, теж почне #крадивбивай. І що тоді робити, якщо отримуєш таку пред’яву? Посилатися на те, що Тимофій і без правил знає, що таке “Добро”? Ну і перший-ліпший дядько на вулиці знає, що таке “Добро”, навіть без страху покарання в пеклі.
В Арістіппа якраз не було суворого зводу аскетичних правил; і нічого, якось упорався. Тож, виходить, моральність не є зводом суворих правил? А тоді Тимофію в батлі проти Християнина доведеться панчити саме в дусі Арістіппа-Епікура, захищаючи своє право на моральність, щоб не потрапити в пастку нормативності. Інакше його просто порівняють із тими самими християнами, і будуть праві. Тимофій переконаний, що його нормативність правильна; але так само і християнин переконаний, що Бог є, і що загробне покарання чекає. Та й це все одно потойбічне покарання. Християнин якраз у цьому світі може нічого не боятися і бути вільним від страхів, так само, як і стоїк. Але ж і стоїк теж не дуже хоче свій Логос прогнівити, не дуже хоче порушувати приписи Розуму. А суть же якраз у тому, що все це нібито руйнується, якщо прибрати переконаність у правоті своєї схеми поведінки.
Тому справжня моральність – це не-нормативна моральність. Це порівняно більш “блага” поведінка, що здійснюється на автопілоті через деякі базові установки; це не якийсь машинний “підрахунок благ” на підставі уявлень про “добро”. Для стоїка або християнина втрата будь-якої нормативності веде до колапсу етичних поглядів; навпаки ж істинна етика черпається тільки з себе.
Саме таку “етику з себе”, етику з мінімальною кількістю принципів (напр.: слідуй задоволенням і приймай інших людей за аналоги самого себе), з відсутністю об’єктивності “добра і зла” і поставлену на автопілот – припускав Арістіпп. І це абсолютно далеко від будь-якої етики під виглядом “законопорядку”, неважливо внутрішнього чи зовнішнього.