Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі усталені підходи, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (сер. 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кін. 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтідем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кін. 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Сумнівні діалоги (якщо авторство належить його учням, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
«Гіппій менший» — це порівняно невеликий за обсягом діалог (особливо на тлі «Горгія»), у якому Сократ ставить відомого давньогрецького софіста Гіппія в скрутне становище, пов’язане з обговоренням питання, що краще — свідоме чи ненавмисне зло. За назвою «Гіппій менший» відсилає до «Гіппія більшого», відповідно, об’ємнішого діалогу з тими самими головними співрозмовниками. Гіппій — софіст із кола Горгія, яке ми визначали як правоконсервативну, раціоналістичну гілку в софістиці, у чомусь близьку до самого Сократа.
Цього разу історія обходиться без довгих прелюдій. Сократ уже сидить у колі сперечальників, а Гіппій уже виголосив якусь довгу промову про творчість Гомера. Усе це залишається за кадром. Тепер настає час ставити запитання, і Сократ говорить про те, що, на думку більшості греків, Гомер створив свої «Іліаду» й «Одіссею» ніби на честь їхніх головних героїв — Ахілла й Одіссея. І наскільки Ахілл величніший за Одіссея, настільки ж і «Іліада» як твір перевершує «Одіссею». З цією думкою начебто всі заздалегідь погоджуються (до речі, аж до сьогодні), і Сократові тим цікавіше поставити цей тезис під сумнів. Щоправда, Сократ питає не про твори, а про самих героїв, і просить доказів того, що Ахілл достойніший за Одіссея. Так само, як і Горгій, софіст Гіппій одразу вихваляється своєю здатністю відповідати на будь-які запитання експромтом, одразу ж задаючи тон всезнайка.
Сократ зізнається, що він софіст
Гіппій посилається на Гомера, який зобразив Ахілла доблесним, Нестора мудрим, а Одіссея хитромудрим, тобто здатним на обман. Тут потрібна особлива увага до того, що софіст Гіппій знаходить у творі Гомера софіста-Одіссея, багатоликого, брехливого, хитрого тощо, і картає його, звеличуючи Ахілла. Тим часом не-софіст (ані разу, мамою клянусь) Сократ розхитує це уявлення й виставляє Одіссея в кращому світлі. Це чудова ілюстрація того, що ми бачимо практично в усіх діалогах Платона. Що Сократ — софіст, який розхитує всі поняття, а самі софісти — це наївні простачки, котрі якраз і намагаються шукати об’єктивну істину та прості однозначні твердження.
Насамперед Сократ намагається грати від тези «все не так однозначно», мовляв, не буває людей цілком правдивих і цілком брехливих, а всі люди поєднують у собі багато характеристик у різних пропорціях. А отже, не можна казати, що Одіссей аж такий уже брехливий і хитромудрий. Це не єдина його характеристика. Щоправда, Гіппій із цим узагалі не сперечається. Але тепер вони кидають цю тему й переходять до абстрактніших речей. А саме — до того, що майстерний брехун має бути людиною дуже здібною і розумною, аби його обмани постійно вдавалися. І навпаки, прямолінійний чесний простак, із високою часткою ймовірності, просто надто дурний, щоб добре обманювати. Тобто виходить, що добра людина = добрий брехун; а погана людина й тупиця = чесний. Бути чесним означає бути тупим. Приблизно до цього Сократ і підводить Гіппія від самого початку. Попутно він змішує правду й брехню, адже один і той самий мудрець може як ідеально брехати, так і ідеально висловлювати істину. А далі Сократ навіть заявить відвертим софізмом, що раз ми визначили, що правдива й брехлива людина — це одне й те саме, то, називаючи Ахілла правдивим, Гіппій нібито одразу назвав його і брехливим, і так само Одіссей був названий Гіппієм брехливим, але це означає, що Одіссей правдивий. Не забувайте тільки (!) це дуже важливо (!!), що софіст тут Гіппій, а не Сократ. Але варто визнати, що Сократ наводить і аргументи, наприклад висловлювання Ахілла, яких він сам згодом не дотримувався. Хіба це прямолінійний і чесний простак?
Та взагалі тут байдуже, бреше людина чи говорить правду, а важлива міра свідомості цих дій. І тоді хіба не кращий той, хто може говорити правду або брехати за власним умислом, ніж той, хто говорить правду або бреше через своє невігластво? Взагалі це питання Сократ поставив неправильно, адже впродовж усього діалогу він тримається тези, що невіглас узагалі не здатен бути брехуном. Але припустімо, що це не має значення, забудьмо. Перебираючи різні «мистецтва», зокрема геометрію й астрономію, Сократ приводить Гіппія до узагальнення, що свідоме зло взагалі краще за мимовільне, оскільки передбачає наявність знання. Тож Одіссей обізнаніший за Ахілла.
Загалом Гіппій невдоволений, бо не вважає розумного й свідомого брехуна гідною людиною. Він наводить низку аргументів, як у повсякденній практиці таких людей карають суворіше, ніж ненавмисних злочинців. Але він не може вибратися з пастки «аж ніяк не софіста» Сократа, який прив’язав майстерність до ідеї гідності, і через гру на потішання «его» Гіппія, в інших прикладах той прийняв це визначення (звісно ж, Гіппій сказав, що він, будучи вправним у якійсь справі, є і гідною людиною в цій справі). Видно, що Гіппій навіть не розуміє, де він потрапив у пастку і в чому проблема. Він простий як дошка й усіма силами намагається довести самоочевидні речі, що ошуканець — це погана людина. Ба більше, Сократ навіть сам це навіщось озвучує вже без жодних двозначностей. По-перше, він визнає, що «По суті питання я зазвичай вагаюся, не знаючи, як воно насправді є». Хоча це ще можна списати на риторику, на гру в дурника, якою він постійно займається. Але все ж це непряме визнання того, що він грає в скептика, і насправді в нього справді немає відповідей щодо сутності речі, та вони навіть і не потрібні. А суть лише в тому, щоб повертати догматиків на грішну землю сумнівів. Це визнання звучить настільки відверто вперше, і воно пояснює, чому послідовники Платона створювали школи скептицизму, а не об’єктивістської етики. Але значно прямолінійніше звучить друге висловлювання Сократа:
… моє уявлення, Гіппію, прямо протилежне до твого: ті, хто шкодить людям, чинить несправедливість, бреше, обманює й учиняє проступки з власної волі, а не без умислу, — люди гідніші, ніж ті, хто все це чинить мимоволі. Щоправда, іноді в мене виникає протилежна думка, і я блукаю навколо та близько, мабуть, через невігластво, але ось тепер на мене зійшло ніби осяяння, і мені видається, що люди, які добровільно вчиняють будь-які проступки, кращі за тих, хто чинить їх мимоволі.
Він не каже, що вони насправді на одній хвилі, і що це просто міркування явно хибне й веде їх кудись не туди. А натомість навіщось прямо підписується під тим, що Гіппій захищає доброчесність, а сам Сократ злостиво займається софістикою. Звісно, це теж можна списати на гру в дурника (тим паче, що наприкінці він таки погодиться, що підтримує думку Гіппія), але звучить усе одно вкрай слабко, якщо однією з цілей Платона було виставити софістів у непривабливому світлі. Тут виходить радше навпаки.
Мораль сократичних суперечок
Гіппій відчуває, що Сократ знову глузує, але все ж таки виявляє поблажливість і не посилає його одразу до біса. Тепер Сократ переходить до аналогії з бігунами. У цій справі швидкість — благо, повільність — зло. Швидкий бігун = добрий бігун. Але якщо цей добрий бігун, чисто з умислу, вирішив бігти повільно й програти забіг, чи стане він від цього поганим? Виходить, що ні. Це все ще добрий спортсмен, який просто зволив піддатися. Здібностей він не втратив і поганим не став. Попутно Сократ ще й підвів це до дій, де повільний біг — це поганий учинок. Так він чинить іще з цілою серією різних прикладів — від боротьби й гри на флейті до стану інвалідності або здібностей до співу. У частині прикладів це виглядає відвертою нісенітницею, хоча загалом логіка все одно має працювати правильно. Нехай пісня навмисно фальшивлячого співака не краща за пісню бездаря, сам цей співак, як співак, залишається кращим. Проблема тут у тому, що Сократ непомітно підв’язав це до морально-етичних категорій, де всі мимовільні вади виявляються поганими вчинками. Гіппій тепер раз у раз звинувачує інвалідів у тому, що вони інваліди. І з тексту здається, що він навіть не розуміє, що робить, і в яку чергову пастку його загнав Сократ. У підсумку Сократ змушує визнавати істиною вислови на кшталт — найкращий лікар той, який навмисно вбиває пацієнта. Це відвертий тролінг.
Але проблема в тому, що Гіппій від самого початку не погоджується з цим у принципі й вважає Одіссея поганим, бо він брехливий. У підсумку Сократ ще й приплів сюди ж у ряд синонімом і ідею справедливості, тож тепер майстерний брехун автоматично стає ще й справедливою людиною, якщо вже він майстерний бодай у чомусь. Із цього всього випливає, що «той, хто добровільно грішить і чинить ганебну несправедливість — якщо тільки така людина існує, — буде не ким іншим, як людиною достойною». Гіппій, звісно ж, не погоджується з таким маячінням. Але й Сократ тепер теж це підтверджує:
«Та я й сам тут із собою не погоджуюся, Гіппію, але все це з необхідністю випливає з нашого міркування».
Сократ завершує діалог думкою, що як же можуть розібратися з цією складністю звичайні люди (до яких Сократ зараховує і себе), якщо в цьому не можуть розібратися й мудреці-софісти. Тролінг завершено. Але по суті це був театр одного актора, де Сократ зробив цілу серію неправомірних припущень, просто на підставі того, що всі «добрі» слова мають бути родичами й цілковито взаємодоповнювати одне одного. Цей прийом він провертає майже завжди, і завжди це веде до маси суперечностей, оскільки раптом виявляється, що ці слова не синоніми, хоча Сократ виходить із цього припущення до самого кінця. Мораль тут проста — якщо хочеш обгадити Одіссея, не кажи, що він добрий у чомусь; він має бути поганим у злі, поганим в обмані, лихим у хитрощах тощо. Усього лиш треба підтримувати «правильні» ряди термінів, і тоді в Сократа стане менше приводів для гри словами.