Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі прийняті підходи, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Суперечливі діалоги (якщо авторство належить його учням, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Як і у випадку з попереднім діалогом «Критон», щодо «Евтифрона» досі точаться суперечки про авторство, і вважається, що його автором міг бути хтось із учнів Платона, а не він сам. У цьому творі описано зустріч і подальшу розмову Сократа та афінського віщуна Евтифрона: основна тема їхнього діалогу — благочестя. Ми бачимо Сократа безпосередньо перед судовим процесом проти нього, десь на початку 399 р. до н. е. Сократ щойно дізнався, що некий Мелет подав на нього донос і що його звинувачують у згубному впливі на молодь та невір’ї в батьківських богів. Сам Сократ підозрює, що головна причина звинувачень проти нього полягає в тому, що він запроваджує новації в релігійному шануванні, звертаючись до свого «генія», або, як його ще називають, «даймонія». Сократові, як відповідачеві у справі про нечестя, необхідно з’явитися до так званого царського портика — приміщення, де засідав архонт-басилевс. Там-то Сократ і зустрічає Евтифрона, хоча віщун прийшов сюди не як відповідач, а як позивач. Та ще й не просто позивач, а той, хто подає скаргу на рідного батька (!), за те, що той винен у смерті їхнього найманого працівника. Платон змальовує дивовижну для його консервативної свідомості ситуацію: Евтифрон прийшов зробити добровільний донос на батька і, як він сам вважає, чинить цілком благочестиво. Але хіба можна доносити на батька?! Щось тут не по поняттях, вирішив пацан Сократ, і заходився з’ясовувати, що ж таке взагалі благочестя і справедливість. До речі, це навіть трохи дивно, але Платон дозволяє собі посміятися з віщуна і змушує того дати хибне пророцтво:
Найімовірніше, мій Сократе, це нічим серйозним не скінчиться, і ти успішно виграєш свою тяжбу, як і я, гадаю, свою.
Отже, починається сама суть діалогу. Щойно Сократ дізнався, що Евтифрон подав скаргу на батька, він одразу ж почав будувати припущення, ніби для такого жахливого вчинку мали бути серйозні причини, а батько, мабуть, убив когось із родичів: «Адже ти ж не став би притягати батька до судової відповідальності через чужого?». Ось так, виявляється, працює універсальна законослухняність Сократа. Якщо твій родич когось убив, то за інших рівних умов треба його прикривати від закону. Втім, Евтифрон цілком адекватно відповідає на це: «Сміховинно, Сократе, якщо ти думаєш, ніби є різниця, чи вбитий із домашніх, чи чужий, і не вважаєш, що треба дбати лише про те, чи по праву вбив його вбивця, чи ні». Загалом, Евтифрон стоїть на принципі рівності всіх перед законом, у дусі якогось типового ліберала (як софісти), тоді як Сократ, перекреслюючи власні ж слова з діалогу «Критон», опирається цьому лише для того, щоб захистити принцип «сім’я — це святе». Але сам випадок справді не зовсім однозначний (правда, Сократ спочатку про це не знав і, тим не менш, усе одно різко обурився). З’ясувалося, що батько Евтифрона вбив найманого працівника, який сам убив одного з їхніх рабів. Саме через це робітника кинули в яму, щоб він нікуди не втік, доки батько Евтифрона ухвалить рішення щодо подальших дій. Але поки рішення ухвалювали, робітник помер. Звісно, для грека того часу, суто юридично, смерть раба — це радше з розряду втрати майна, прецедент не такий уже й серйозний. Але все одно він вважає вбивство раба саме вбивством: «… через убивцю я звинувачую в убивстві батька». До того ж, виявляється, батько не вважає себе вбивцею, бо робітник нібито помер сам, від природних причин. Мовляв, шкоду йому було завдано, так, але не смертельну, тож непряме вбивство — не вбивство взагалі. Як би там не було, але, по суті, Евтифрон усе одно має рацію, і батька варто було б судити. Та Сократ не погоджується з таким міркуванням і має намір у своєму класичному стилі (тобто софістикою) довести, що Евтифрон дурень і нічого не тямить у питаннях благочестя, а отже, не має права оцінювати вчинки свого батька! Платон/Сократ починає з теорії ідей і відразу ж закладає тут бомбу, змушуючи Евтифрона погодитися з таким базовим визначенням благочестя. Трохи перефразувавши слова Сократа з риторичного запитання на твердження, це звучить так:
У будь-якій справі благочестиве тотожне самому собі, і, з іншого боку, нечестиве протилежне всьому благочестивому, а самому собі подібне, і має якусь єдину ідею, що виражає нечестя для всього, що з необхідності буває нечестивим.
Іншими словами, він закладає визначення благочестивого взагалі й нечестивого взагалі як двох абсолютних ідей, протилежних одна одній. Насамперед Евтифрон намагається довести, що переслідувати злочинних родичів цілком нормально, посилаючись на релігію, де Зевс і Кронос взаємно завдавали один одному кривд, і зрештою Зевс оскопив батька та відправив його до ув’язнення. Тим не менш, греки вважають Зевса найсправедливішим із богів. Зрозуміло, що це лише алегорія, покликана показати, що ті самі люди, які вірять у ці історії, самі ж і засуджують Евтифрона. Це ілюстрація суперечностей у суспільних думках, не більше того. Батька ж треба судити не тому, що Зевс учинив так-то і так-то, а тому, що батько — злочинець. Але Сократа все це не цікавить. Він хапається за соломинку й починає атакувати. З погляду Сократа — міфи Гомера й Гесіода про богів це просто кощунство, яке робить богів такими ж жалюгідними, як і людей:
Отже, ти вважаєш, ніби між богами й справді бувають війни, жорстока ворожнеча, битви й інше в тому ж роді, як про це розповідають поети, а добрі живописці розписують цими дивами священний посуд?
Якщо всі міфи про богів — просто народні казочки, а боги, або навіть єдиний Бог, — саме досконалість, то посилання Евтифрона на міфи не працює, а отже його батько не винен. Але щоб цей аргумент Сократа спрацював, треба, щоб Евтифрон прийняв релігійні погляди Сократа, що майже неможливо. Тому Сократ далі не наполягає, а лише залишає за кадром, що Евтифрон — дурень, який посилається на казочки з метою засудити рідного батька. Основний удар Сократа припадає на саме визначення благочестя. Сократ просто вимагає, щоб Евтифрон не наводив йому часткових прикладів благочестивої поведінки, а дав визначення благочестя як такого, оскільки Евтифрон сам йому це пообіцяв на самому початку діалогу. Так і не зрозумівши, що він уже потрапив у пастку Сократа (який поставив завдання, розв’язок якого недоступний ані йому самому, ані будь-кому іншому в усій Всесвіті), Евтифрон повівся на цю розводку й почав далі грати за правилами Сократа. Перша спроба визначення благочестивого звучить так:
Благочестиве — це те, що до вподоби богам, а нечестиве — те, що їм не до вподоби.
Аргументація Сократа проти цього визначення прямо розвиває попередні міркування про богів. Якщо боги — як люди й сваряться між собою, то вони явно не дійшли згоди в поняттях про те, що є справедливе й благочестиве. Бо якби для них це було ясно, і якби їм була доступна чиста ідея благочестя, то вони просто порівняли б свою проблему з цим еталоном і швидко зрозуміли б, хто правий, а хто винний. Суперечки й препирання в такому разі були б неможливі. Причому Платон/Сократ посилається тут на математичну науку. У геометрії чи математиці всі спірні питання розв’язуються швидко й однозначно шляхом вимірювальних обчислень. І суперечок про те, що більше, а що менше, там не виникає. Один раз знайшовши точний і строгий доказ, усі інші сперечальники одразу його приймають. Ось так само треба працювати з ідеями у сфері етики (пор. аналітична філософія XX–XXI ст.). І раз самі боги не можуть дійти згоди в тому, що їм до вподоби, а що їм не до вподоби, то й визначення благочестивого в нас стає цілком розмитим і ситуативним.
Дилема Евтифрона
Сократ переходить до наступних аргументів: на судах часто буває так, що люди, які мислять, як Евтифрон, постають перед судом, обвинувачені в убивстві, і, не заперечуючи того, що вони вчинили, однак не визнають своєї вини. Бо питання переноситься в іншу площину — що вважати злочином? Сократ натякає, що батько Евтифрона не винен, бо не хотів убивати робітника, так сталося випадково, та й сам робітник був винуватцем убивства, а отже вбити вбивцю — це вже не так погано, навіть якби це було зроблено свідомо! А тут це ще й непряме вбивство без явного наміру вбити! Батька треба простити. Розуміючи, що головний аргумент із теорії ідей усе одно непохитний, і тому Евтифрон у будь-якому разі програв би без жодного шансу, Сократ глузливо йде на поступки й уточнює визначення щодо богів: «Нечестиве ненависне всім богам, а угодне всім їм — благочестиве; якщо ж щось одні з них люблять, а інші ненавидять, то це або ні те ні інше, або й те й інше водночас». Та не встигнувши зробити таку поправку, Сократ одразу ж починає пускатися в усі тяжкі метафізичних спекуляцій і ставить друге запитання:
«Благочестиве люблене богами тому, що воно благочестиве, чи воно благочестиве тому, що його люблять боги?».
Ця цитата увійшла в історію під назвою «Дилема Евтифрона» і вважалася серйозним логічним парадоксом. Її використовують атеїсти як обґрунтування тези про те, що мораль не залежить від релігії. Якщо прийняти за основу першу частину дилеми, то виходить, що «благочестя» і «мораль» первинні, і що вони існують незалежно від богів, як певні сутності, на які самі боги нездатні вплинути, що, само собою, суперечить ідеї про всемогутність богів. Якщо ж визнати істинною другу частину дилеми — боги є першоджерелом моралі й могли б проголосити благим усе, що завгодно; тобто мораль є предметом випадкової примхи богів. Але в такому разі дати визначення благочестю стає цілком неможливо. Це пастка, будь-яка відповідь на яку приведе Евтифрона до богохульства. Чи треба після таких витівок ще дивуватися, чому Сократа звинувачували в нечесті та розбещенні молоді?
Бачачи розгубленість Евтифрона, Сократ уточнює своє твердження на прикладах «того, хто любить, і того, кого люблять», «того, хто веде, і того, кого ведуть», «того, хто несе, і того, кого несуть» тощо. Говорячи про пару «те, на що дивляться, і той, хто дивиться», Сократ каже: «На нього не тому дивляться, що воно є тим, на що дивляться, а, навпаки, воно є тим, на що дивляться, оскільки на нього дивляться; і не тому того, кого ведуть, ведуть, що він є тим, кого ведуть, а він тому й є тим, кого ведуть, що його ведуть». Простіше кажучи — Платон хоче сказати, за семантичною аналогією, що «благочестиве» люблять тому, що воно «благочестиве», а не навпаки. Тобто що правильним є варіант №1, а це означає, що якщо повірити Гомерові, то виявиться, що боги не всемогутні! І щоб урятувати релігію, треба терміново запроваджувати прото-християнський монотеїзм. Проблема лише в тому, що аналогії, які навів Сократ, не відповідають постановці питання в дилемі Евтифрона. Якщо «того, кого ведуть, тому й ведуть, що його ведуть», то значить і благочестиве тому й благочестиве, що його благочестять. Але таке формулювання звучить як маячня, тож Сократ додає щось про відчуття любові, тобто другу змінну, якої не було в жодному з прикладів у його аналогіях. Візьмімо, наприклад, одну з його фраз і тут же поруч поставмо аналогічні слова з прикладу про благочестя, щоб це стало очевидним: «не тому того, кого ведуть (благочестиве), ведуть (люблять), що він є тим, кого ведуть (благочестивим), а він тому й є тим, кого ведуть (благочестиве), що його ведуть (люблять)».
Якщо без цієї пудри в очі, то Платон просто хоче сказати, що речі можуть мати властивості або самі по собі, або набувати їх ззовні. І він намагається довести, що існують об’єктивні властивості речей. Або, на рівні етичних ідей, що є незмінні ідеї, благочестиве як таке, яке не залежить від богів. Але так уже сталося, що за його аналогіями виходить, що правильним буде розв’язання дилеми №2, тобто що річ набуває властивостей через дію актора ззовні, тобто виходить, що благочестиве стає таким через те, що так вирішують боги. Не знаю, це я тупий чи Платон, але мені здається, всі ці приклади за аналогією доводять зовсім не те, до чого доходить наш Сократ. Але далі, не встигнувши довести свій тезис №1 (очевидно, цілком помилково), Сократ поглиблює рівень словоблуддя й наполягає на тому, що треба відрізняти благочестиве від боговгодного. Якщо благочестиве — це те, що люблять боги, то боговгодне — це те, що угодне богам. Люблять не = угодне. А отже й поняття ці різні. Це можна було б пояснити й так, але Платон намагається надати цій темі серйознішого вигляду. Він хоче сказати, що в благочестивому роль богів пасивна, і вони нічого не можуть змінити, а в боговгодному — активна, адже угодне їм чи ні — це вже справа їхньої примхи. Чому ж не можна провести ті самі мудровані аналогії з боговгодним — незрозуміло. Нам просто констатують цю різницю як даність. Отже, після всієї цієї клоунади Сократ знову повертається до принципово нерозв’язної проблеми й, чудово знаючи, що жодної відповіді не існує, зловісно вимагає:
Схоже, Евтифроне, ти не бажаєш роз’яснити мені питання про те, що таке благочестиве, і показати його сутність, а говориш лише про певний стан, який зазнає благочестиве, а саме про те, що його люблять усі боги; сутності ж його ти не розкриваєш. Послухай, якщо тобі завгодно, не таїся від мене, а скажи мені знову, від самого початку, у чому полягає сутність благочестивого, через яку воно люблене богами або зазнає ще якогось стану?
До речі, на честь Евтифрона слід сказати, що він відчуває, а то й розуміє: Сократ десь заклав міну, і парадоксальність міркувань — це не його власна проблема, а сократова пастка. От тільки він не може збагнути, де саме заховано підступ. А Сократ лише й робить, що глузує, знаючи, що відповіді на його запитання немає. Він тільки й каже, що Евтифрон — дурень, який насмілився думати, ніби щось знає. Сократ, володар титулу «Містер-скромність 399 року», одразу починає пояснювати, що: «особлива тонкість мого мистецтва полягає в тому, що я мудрий мимоволі», і далі вже відкрито продовжує свої приниження, переходячи до розмови із самим собою: «Оскільки, мені здається, ти слабуватий, я сам постараюся показати тобі, як треба мені розтлумачити благочестя».
Сократ-атеїст або «Мудрість мимоволі»
Сократ вводить ще одну змінну, і тепер усе благочестиве — складова частина справедливого. Він вимагає з’ясувати, за що саме відповідає ця частина. Евтифрон відповідає цілком логічно й відповідно до логіки самого цього терміна, який створено буквально для характеристики чогось релігійно схвального: «праведним і благочестивим є та частина справедливого, що стосується служіння богам». Але Сократ, звісно ж, і далі продовжує знущання та підміну понять. Сам Евтифрон сказав, що решта частина благочестивого пов’язана з турботою про людей. Сократ хапається за це й буквально робить синонімами слова служіння і турбота. Виходить, що як вершник дбає про коней, так і жрець дбає про богів і тим самим принижує богів, ставлячи себе ніби вище, як наїзник вищий за коня.
«Отже, і благочестя, будучи турботою про богів, приносить богам користь і робить їх кращими? І ти погодишся з тим, що, коли ти чинитимеш щось благочестиве, ти робиш когось із богів кращим?».
Звісно ж, Евтифрон у паніці від таких висновків і одразу клянеться, що нічого подібного він не мав на увазі. Служіння — це служіння, а ніяк не турбота. Виходить, що три сторінки тексту знущань над Евтифроном (і над читачем) — просто зайві в тексті, бо Евтифрон помітив підміну й просто її скасував. Він каже, що благочестивим буде лише таке служіння, «яким служать раби своїм господарям». Більше він нічого не каже, але Сократ знову вирішує замість Евтифрона й ставить запитання, яку користь приносить мистецтво прислуговування лікарям? Очевидно, що воно приносить здоров’я. І знову серія прикладів, де наївний Евтифрон просто відповідає на запитання, навіть не підозрюючи, що нібито проводить аналогію з Богами й чекає від них утилітарної користі (корисливе служіння, використання богів). Щоправда, він і не казав нічого такого, а всі аналогії почав, ні сіло ні впало, проводити сам Сократ. Сократ наводить інші професії, де люди підкоряються фахівцеві й досягають якоїсь мети, наприклад, солдати підкоряються воєначальникові, щоб здобути воєнну перемогу. На запитання, які справи чинять Боги, користуючись людьми як слугами, Евтифрон відповідає дуже просто й наївно: «Багато чудесних справ вони чинять». Звісно ж, Сократа це не влаштовує, йому потрібна конкретика, щоб одразу фиркнути й глибокодумно заявити, що все це «не те». Евтифрон намагається сказати, що все добре й усе погане, що відбувається з нами будь-де, — це заслуга богів. І ми можемо вплинути на ласку богів, задобрюючи їх жертвами. Те, що миле богам, — те й благочестиве. Той учинок, який боги схвалять і натомість за який дарують нам блага, — той учинок і благочестивий. Здавалося б, це прописні істини будь-якої релігії (теза №2 дилеми Евтифрона, яка не подобається Платонові). І Сократ це розуміє, він же не зовсім ідіот. Тому каже:
«Виходить, що благочестя — це наука про те, як просити й обдаровувати богів».
Сократ тут намагається знову нав’язати якісь буденні думки, які самі по собі розумні, і наївний Евтифрон відповідає на це без прив’язки до основної теми (!). І мимоволі виходить, що, наприклад, обмін благами має бути взаємовигідним. Ти отримуєш від сусіда те, в чому потребуєш, і даєш йому те, в чому потребує він. Сократ тому навіть не стримався, щоб уголос висловити свою зневагу до Евтифрона, порівнюючи його ремесло з тим, що в парадигмі Сократа/Платона робить людину гіршою за останню грязюку під нігтями, — з торгівлею. Сократ робить висновок: «благочестя — це певне мистецтво торгівлі між людьми й богами». Евтифрон зрозумів жарт, але відповів коротко — ну й нехай. Просто посилання на торгівлю, як лайливе слово, по суті нічого не змінює. Але якщо так, то виходить, що в благочестивого Евтифрона є щось, чого немає в богів, і що боги зовсім не досконалі, раз у чомусь потребують, та ще й від смертного! Евтифрон намагається сказати, що нічого такого в нього немає, але богам просто приємно, коли їх шанують. З цього Сократ одразу ліпить нове визначення, ніби проблема не в тому, що він сам — клоун, який висмикує кожне слово задля глузування, а ніби визначення, суворе й наукове, дає сам Евтифрон. Сократ підсумовує: «Отже, благочестиве — це приємне, а не корисне й угодне богам?» Він ніби каже: ха-ха, плутаєшся в показаннях? Висунув тезу, що суперечить попереднім тезам! (насправді тези висуває сам Сократ із буденних фраз, які чує, і не дає навіть нічого заперечити, але гаразд). Після цього Евтифрон каже — ну так, це ж те, що угодне богам! Він не розуміє, що всі ці слова для Сократа — принципові. Це Евтифрон сприймає всі слова як синоніми якоїсь абстрактної благості.
Тому Сократ робить черговий висновок: «Отже, ось що таке благочестиве — це угодне богам». Після цього він указує, що це твердження було спростоване ними ще на самому початку розмови. Евтифрон дурний, просто зробив коло й повернувся до початку. Нічого не зміг пояснити Сократові, та до того ж ще й думає, що має право звинувачувати батька у вбивстві! Оце ж тварюка, батько його народив, а тепер через те, що він убивця, йому судилося бути обвинуваченим у вбивстві! Доки ж! Убивця не вбивця, якщо він батько! О, істина, прийди на допомогу Платонові. На чергове звинувачення в тупості Евтифронові більше нічого заперечити, і він, пославшись на справи, просто йде. А клоун-Сократ навздогін кричить, виявляючи свою знамениту «іронію»:
Що ж це ти робиш, друже мій! Ідеш, позбавляючи мене великої надії дізнатися від тебе про благочестиве й нечестиве та уникнути Мелетового позову, довівши йому, що я став мудрим у божественних питаннях завдяки Евтифронові й уже ніколи не займатимуся неуківською балаканиною та не вноситиму в цій справі різних нововведень, а надалі житиму найгіднішим життям!
Якщо спробувати підсумувати філософські ідеї цього діалогу, то виглядає це приблизно так: теорія ідей використовується для софістичних суперечок, хоча в ідеалі вона мала б працювати, як математична наука, без суперечок про порожні слова. Традиційну релігію висміюють на користь більш ідеалізованого монотеїзму. Засуджується всякий буржуазний побут, далекий від аристократичної доблесті: Платон проти торгівлі і проти філософії утилітаризму. У питаннях права Платон плювати хотів на верховенство закону, і якщо твій родич — злочинець, будь ласка, покривай «кровинку». Для нього сім’я важливіша за все. Загалом це й усе, що тут можна знайти за змістом.
На початку III століття до н. е. філософ-епікуреєць Метродор із Лампсака написав трактат «Проти платонового “Евтифрона”». Майже напевно мається на увазі проти діалогу, а не самого Евтифрона, проти якого й без того вже виступив Сократ. Сам твір не зберігся, але він є першим, у якому згадано діалог «Евтифрон». Діоген Лаертський назвав «Евтифрона» «випробувальним» твором. Також він наголосив, що деякі вчителі філософії поміщали «Евтифрона» на початок збірок платонівських творів, оскільки він є найпридатнішим для початку вивчення спадщини Платона. Щоправда, Діоген Лаертський писав, що Сократ відмовив Евтифрона від наміру подати до суду скаргу на батька, що не відповідає текстові діалогу. За таких дивних аргументів проти релігії не дивно, що пізній платонік Нуменій вважав, ніби в «Евтифроні» Платон виступив із критикою релігії. І якщо це навіть просте дотримання оригінального вчення Сократа, то зовсім не дивно, що практично всі його учні, і особливо кініки та кіренаїки, поводилися так само. Щоправда кініки послідовніше намагалися відстоювати політеїзм, наближений до монотеїстичного християнства, а кіренаїки буквально доходили до атеїстичних висновків. Платон, як можна зрозуміти, в цьому питанні ближчий до кініків.