Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі прийняті підходи, після чого постала така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Сумнівні діалоги (якщо авторство його учнів, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Діалог «Кратил» належить до одних із найсуперечливіших у спадщині Платона, і водночас ще й до одних із найбільших. Дія діалогу відбувається в Афінах. Між собою сперечаються послідовник Геракліта на ім’я Кратил і послідовник Сократа на ім’я Гермоген. Їхній диспут присвячено темі правильності імен; чи є імена «традиційними» або «природними», тобто чи є мова системою довільних знаків, чи слова мають внутрішній зв’язок із тим, що вони означають. Діалог починається так, ніби суперечка Гермогена й Кратила в самому розпалі, і багато чого вже лишилося позаду. Саме вчасно повз них проходить Сократ, і тому Гермоген вирішує запросити вчителя долучитися до диспуту. Отже, учасниками бесіди є троє філософів — Сократ, Гермоген і Кратил. До слова, персонаж Кратил, ім’я якого носить цей діалог, — перший із відомих натхненників Платона до переходу у філософію. Арістотель навіть стверджує, що Кратил вплинув на Платона, ознайомивши його з ученням Геракліта.
Коли Сократ долучається, йому стисло переказують суть бесіди. Кратил стверджує, що за самою природою речей бувають правильні або неправильні найменування. Умовно кажучи, якщо в Платона — вузькі плечі, а не широкі, то його ім’я не відповідає його сутності. Або якщо Філодем (філо — любити, демос — народ) виявиться ненависником демократії, то це теж буде суперечністю в імені. Такою, приблизно, є позиція Кратила, яку згодом Сократ доводитиме в деталях. Кратил навіть вважає, що неправильне ім’я слід розцінювати навіть не як помилку, а як порожній звук, тишу.
З іншого боку — позиція Гермогена, який переконаний у тому, що правильність імен не має нічого спільного з природою речей і що вона підтримується виключно договірною теорією, тобто має принципово штучний, культурний характер. Він — брат багатія Каллія, відомого покровителя софістів, і сам, імовірно, відвідував лекції Протагора. Тут Гермоген постає майже як класичний софіст.
Гермоген. Жодне ім’я нікому не вроджене від природи, воно залежить від закону й звичаю тих, хто звик щось
так називати.
Сократ же, втрутившись, спершу висміює софістів, особливо Продіка, який зробив своєю спеціалізацією саме «правильність імен», а потім береться оспорювати договірну теорію. Продіка він висміює тим, що всі їхні труднощі нібито мають бути розв’язані в його дорогій лекції за 50 драхм, але це надто дорого, а Сократ чув лише лекцію за 1 драхму, тож їм доведеться самостійно намагатися розв’язувати ці складні питання. Ось, мовляв, як дорого бере Продік за свої лекції, продажний софіст. Цей приклад дуже популярний як ілюстрація дорожнечі навчання у софістів і став майже основним у літературі.
Сократ проти суб’єктивізму
Те, що мова взагалі річ штучна, і тому жодних уроджених імен для кожної речі не існує, — це самоочевидна аксіома для більшості сучасних людей. Тому може бути дуже важко читати аргументи Платона/Сократа, коли він намагається доводити проти таких елементарних речей. Це одне з тих небагатьох питань, коли софіст (або Гермоген, який навіть не був софістом) здається захисником істини не лише тим, хто від початку упереджений проти Платона, а й практично всім читачам узагалі. Але я спробую якось перекласти цю аргументацію в прозу. Це питання, що на перший погляд здається вузькоспеціальним, у руках Платона перетворюється на інструмент для дослідження структури реальності: якщо мова відображає природу, то вивчення мови стає шляхом до пізнання буття; якщо ж мова конвенційна, то філософський пошук має шукати інші підстави достовірності.
Звісно, Сократ не настільки дурний, щоб зовсім не розуміти договірної теорії. Ця теорія не така вже й складна. Він приблизно описує, як вона має працювати, але далі ставить каверзні запитання. Припустімо, що якась людина поміняла місцями слова «людина» і «кінь». Для неї тепер слово «кінь» означає насправді людей. Так, її можуть не розуміти оточні, але, строго кажучи, вона має бути не менш правою, ніж інші люди. Далі Сократ підводить до того, що ми часто говоримо про висловлювання так, ніби одні з них істинні, а інші помилкові. Не просто ж так ми це робимо? Потім він вводить, цілком неправомірно, логіку цілого і частин, і змушує визнати, що і більша, і менша частина істинного мовлення — однаково істинні. Так само і з хибним мовленням. Він абсолютизує ці категорії. Або абсолютна досконалість визначень, або абсолютна хибність. Так від складних висловлювань він переходить до окремих імен (по суті, окремі слова і є частиною мовлення як цілого) і застосовує ту саму схему.
Отже, виходить, що або хибних висловлювань не буває в принципі, або ж існує якась внутрішня властивість, що дає змогу називати речі правильно чи неправильно; певний критерій. Щоправда, вони від самого початку грають із слабкої позиції Гермогена. Він чомусь наполягає, що навіть якщо одна людина навмисно змінює значення слів, тоді як усе місто цього не робить, то ця одна людина має рацію. Таку позицію легше спростовувати. Але якби критерієм істини було названо власне сам договірний консенсус, то наш бунтар усе-таки помилявся б, коли називав людину словом «кінь». Істина була б предметом домовленості для кожного окремого міста, а порушення цієї домовленості в окремому випадку стало б помилкою. Це практично самоочевидна думка, яка ще перебуває десь попереду і поки що не озвучується. Приймаючи, завдяки класичному підтакуванню, всі маніпуляції Сократа, оформлені в стилі «за все добре, проти всього поганого», Гермоген заганяє себе в пастку, навіть не усвідомивши цього. Але й при цьому він усе одно аргументує непогано:
Те саме я спостерігаю і в містах — іноді одні й ті самі речі в кожному місті називаються по-особливому, в одних еллінів не так, як в інших, і в еллінів не так, як у варварів.
Треба визнати, що Сократові дуже щастить із співрозмовником. Гермоген не лише плутається в аргументах на користь договірної теорії, а й мляво погоджується з будь-яким безглуздям Сократа, не намагаючись сперечатися. А на запитання, чи згоден Гермоген із тезами софіста Протагора про «людину як міру речей», — Гермоген схильний цій тезі не довіряти. Отже, цей співрозмовник уже на добру половину грає на полі Сократа, і тому стає очевидно, що він просто не буде спроможний розгорнути свою аргументацію до кінця.
Діалог розвивається дуже примітивно. Сократ запитує, чи знаходив Гермоген поганих і хороших людей. Чи, як софісти, він не вважає, що бувають погані люди? Гермоген, звісно ж, бачив дуже багато поганих і дуже мало хороших, але все ж він бачив і тих, і тих. За класикою, Сократ швидко перескакує на рівень ідей, пов’язує ці найменування з наявністю та відсутністю в цих людях ідеї Блага, а оскільки Благо в нього завжди прямо пов’язане з Мудрістю, то хороші люди — це синонім розумних, а погані — нерозумних. Щоправда, цей трюк тут навіть не був потрібен, але Сократ не може не пов’язувати доброту (благо) з розумністю (мудрість), якщо трапляється нагода, — це вже рефлекси. А раз такі люди існують і вони різні, то Протагор фундаментально помиляється. Бо якщо людина — це міра, то все, що кому не здасться, усе буде істинним. І тоді ніхто ніколи не помилятиметься, а отже, всі люди розумні, а значить також усі добрі, і всі мають властивість Блага.
Цим самим Сократ демонструє, що або зовсім не розуміє тези Протагора, або навмисно перетворює це на фарс. Але тут не місце розбирати гносеологію Протагора. З іншого боку, Сократ заперечує й Евтидема, який змішує протилежності, так що кожна людина виявляється водночас доброчесною і порочною. Якщо все так (здавалося б, що тут такого — визнати, що не існує ідеально послідовних людей і чистих типажів?), то не було б ані добрих людей, ані лихих, а тільки лиходобрі та добролихі. А оскільки ми знаємо, що існують і лихі, і добрі, то й Евтидем теж помилився.
Отже, якщо не все одразу однаково для всіх і завжди, і якщо не для кожного окремо існує кожна річ, то ясно, що самі речі мають якусь власну стійку сутність безвідносно до нас і незалежно від нас, і не з примхи нашої уяви їх тягне то туди, то сюди, а вони постають самі по собі, відповідно до своєї сутності.
Сократ намагається аргументувати, як будь-який типовий об’єктивіст проти суб’єктивістів, захищаючи здоровий глузд від сваволі фантазії. Тут навіть напрошуються аналогії з наукою, певна переконаність у існуванні зовнішнього світу, підпорядкованого суворим фізичним законам. Приблизно так усе це можна тлумачити, якщо мати бажання написати апологію Платона та його безсмертної величі. Але, на жаль, ідеться не про це. Перші ж приклади в діалозі виявляються дуже сумнівними. Він міг би сказати, бодай, що лимон не виросте солодким, а полуниця — солоною, посилаючись на їхню природу. Але замість цього він говорить про те, що для розрізання різних предметів люди використовують різні ножі і різні методики нарізання. І тому для кожного предмета є своя «природа розрізання». Ніби хліб від початку замислювався під ніж-хліборізку, а якщо різати його м’ясницьким тесаком, то це буде не просто неправильний вибір ножів (які отримали різні призначення за задумом їхнього творця-людини), а дія проти самої природи хліба. У світі від початку штучних речей (ножі, продукти) раптом виявляється якась природа, причому Сократ навіть не називає її рукотворною природою, він просто не робить розрізнення. Досягти бажаної мети можна було б, використовуючи ідею цілепокладання, і тоді деякі предмети справді створювалися з певною метою, і якщо їсти суп виделкою, то це вважатиметься помилкою. І далі ця тема з’явиться, але поки що цього в тексті немає! Чомусь Сократ вирішує використати цілком абсурдний приклад із природою розрізання.
Погодившись із цим сократівським маренням, Гермоген іде за ним далі, і вже за кілька кроків Сократ повертається до самого початку. Тут я знову наведу свою аналогію для ілюстрації думки. Якщо ми смажимо картоплю за рецептом і з точно визначеною температурою, то в нас вийде нормальна смажена картопля, а тоді цей рецепт — істинна мова. Якщо ж вибрати нижчу температуру, насипати забагато картоплі, а замість олії налити води, то в нас вийде варена картопля на сковороді, а людина, яка порадила цей спосіб, висловила хибну мову, що не відповідає ідеї смаженої картоплі. Але тут ідеться про складні, осмислені висловлювання, що ведуть до якоїсь мети (утім, це все одно не про природу як Природу, а про людське мистецтво й цілепокладання, яке нарешті з’являється у Сократа). З цією підсумковою метою, з результатом, можна співвідносити ефективність усього ланцюга дій. Але оскільки на самому початку ми припустили, що модель аргументів для мови — ідентична тій, що підходить для окремого слова, то ми потрапляємо в пастку, де «окреме слово» = «ланцюг аргументів», і воно має співвідноситися з якимось конкретним результатом. І ніби слово теж може бути істинним або хибним, і ніби окреме неправильне слово може спричиняти такі самі проблеми, як і використання води для смаження картоплі. Гермоген не звертає на це уваги, бо тепер увесь фокус зміщено на зв’язок слова і мови, як частини і цілого тощо. Тому дешева маніпуляція проходить на відмінно.
Ім’я як інструмент і постать Законодавця
Наступна аналогія у Сократа розгортається через ідею все тієї ж нарізки. Для будь-якої подібної дії потрібен певний предмет, знаряддя. Тут це ніж, лезо. Для того щоб щось свердлити, потрібне свердло. Щоб щось ткати, потрібен човник. А щоб щось назвати, потрібне ім’я (уже тут можна луснути від сміху, якщо ще не виробився імунітет до платонових нісенітниць; я б краще додав ще: щоб срати, потрібна дупа, і створив би на цій основі ще один діалог). Тому найменування оголошуються знаряддям, чимось на рівні молотка. Питання тепер у тому, як відбувається процес праці в цьому нашому ремеслі. З ножем або свердлом усе ясно, а от як же прикладається знаряддя-ім’я до предмета, як відбувається процес найменування?
Сократ іде ще далі й запитує, хто створив свердло для свердлувальника, ніж для кухаря і човник для ткача? Зрозуміло, що це різні майстри й ковалі. А от хто створив інструмент для вчителя, який користується словом? Хто творець самих слів? Сократ пропонує спершу версію, що цим творцем міг бути Закон, за яким стоїть конкретний Законодавець. Щоправда, це теж вид діяльності, а отже цим може займатися лише спеціально навчений фахівець. Уже тут з’являються натяки на те, що цей законодавець — сам Бог, але поки що несміливі. Сократ пропонує уявити за аналогією з іншими майстрами, на що звертав би увагу цей законодавець, створюючи свій інструмент.
Тут довільно припускається, що майстер із човників вивчає природу ткацтва, виокремлюючи з неї ідею човника. А потім намагається створювати конкретні човники, керуючись цією ідеєю як ідеалізованим зразком. На цій підставі він уносить модифікації й робить різні човники для різних видів тканини, але при цьому всі вони мають у собі одну й ту саму основу — ідею човника як такого. За всі 13 діалогів, які ми розглядали до цього моменту, ще жодного разу теорія ідей не була викладена з такою наочною деталізацією (зате вже в наступних діалогах вона висловлюватиметься ще дохідливіше, ніж тут).
Так само і з іншими знаряддями: відшукавши для кожної справи знаряддя, призначене їй від природи, людина має і тому, з чого вона створює виріб, надати не будь-якого образу, а такого, який призначено природою. І в кожному випадку, як видно, треба вміти втілювати в залізі те свердло, яке визначено природою. Отже, в кожному випадку і в дереві втілювати визначений природою човник?
Тепер ми перейшли від майстра до матеріалу, з якого створюється інструмент, і для слів таким матеріалом виявляються звуки. Із звуків «майстер слів» має виокремлювати слова. І за всією попередньою аналогією виходить, що, створюючи різні імена, як різні човники, майстер має тримати перед очима або в умі ідеальну модель імені як такого. А те, що в різних діалектах і чужих мовах бувають відмінності, — це так само нормально, як якщо коваль робитиме ножі з різних металів. Головне, що за формою це буде той самий ніж, із тією самою метою, а вторинні відмінності неминучі, але вони не надто важливі. І після всього цього процесу той, хто найкраще судитиме про інструмент, — це буде не майстер, а споживач інструмента (кухар, ткач, музикант тощо). Хто ж є споживачем слів, який може оцінити працю майстра-законодавця в різних країнах світу? Це, за словами Сократа, — діалектик, тобто філософ сократівського типу, тобто сам Сократ, Платон і всі їхні друзі.
І якщо майстер, що створює човник, захоче досягти кращого результату, для чого він має радитися з ткачем, то майстер слів зобов’язаний радитися з філософом. Але з усього цього величезного набору цілком довільних аналогій, які нічого не довели, головна думка звелася просто до того, що Гермоген не має рації, кажучи, що будь-яка людина має право довільно змінювати значення слів. Це справа спеціального майстра (якого, щоправда, ніде не існує!), який із великим трудом добирає кожному предметові «те саме» ім’я, що єдине й може йому пасувати.
Античний Задорнов
Платон так прагне вколоти софістів, що йому навіть наплювати на композицію діалогу. Софістів уже було висміяно ним вище, а теорії Протагора й Евтидема вже й так відкинуто як хибні. Але це все не має значення, бо Сократ раптом заявляє, що найкращим шляхом для вивчення правильності імен було б заплатити купу грошей софістам, і особливо послідовникам школи Протагора. І хай би навіть це була жалюгідна спроба зіграти в іронію, хоча вдруге це й не мало б спрацювати. Усе ще гірше, бо навіть персонаж Гермоген дивується безглуздості того, що відбувається, і нагадує, що він скептично ставиться до теорій Протагора. Раз софісти не підходять, Сократ пропонує вчитися правильності імен за допомогою творів Гомера. Загалом же Сократ використовує кілька прийомів для «розкриття» імен:
- Додавання і відкидання літер. Сократ стверджує, що з часом імена «стираються» й спотворюються людьми, які прагнуть милозвучності. Щоб знайти зміст, треба відновити початкову форму («праім’я»).
- Розкладання на фрази. Більшість імен тлумачаться як стислі описи. Наприклад, ім’я перетворюється на ціле речення, що описує функцію об’єкта.
І хоча він почав із Гомера й продовжить прикладом з іменами людей, цей підхід стосуватиметься слів із найрізноманітніших сфер, а не лише міфології та практики називання дітей. Отже, перед нами «Іліада». У творах Гомера зазначено, як одні й ті самі речі називають і люди, і боги. А це — найпряміша вказівка на істину, бо боги називають речі суворо згідно з природою і завжди правильно (от тільки ще б Гомер справді описував справжніх богів, а сам Платон в інших місцях не висміював ці антропоморфні міфи як казочки…). Залишається лише з’ясувати, у чому полягає відмінність і чому вона взагалі була допущена, якщо в «Іліаді» вже містяться прямі вказівки на правильні назви.
Сократ. Ну а як тобі здається, у містах розумніші жінки чи чоловіки, якщо говорити про той і той рід загалом?
Гермоген. Чоловіки.
Після мимолітнього приниження жінок, де нам натякнули, що з двох варіантів назв неправильні завжди вживали жінки, через що мова й почала псуватися, Сократ переходить до якихось неймовірних проявів інтелекту й заявляє, що якщо в коня народжується кінь, то в царя народжується цар, і тому називати царську дитину треба не просто будь-яким іменем, а вибираючи з особливого набору «царських» імен. Кожне ім’я — ніби виражає сутність речі, тож, називаючи царську дитину іменем простолюдина, ми ніби назвемо дитинча коня — котом, а так не можна. Загальна логіка тут дуже примітивна, вона навіть нагадує історію з іменуванням дітей у племінних суспільствах і в деяких сучасних країнах, які зберегли ці давні традиції. Якщо хочеш, щоб дитина прославилася, то назви її Святославом, якщо хочеш, щоб вона мала владу, то назви її Володимиром, а якщо вона народилася спокійною, то назви її Тихомиром тощо. І навпаки, якщо тебе вже назвали таким іменем, то будь ласка, відповідай своїй сутності. Якщо тебе назвали Ратибором, то вибач, але тепер тобі тільки на фронт, і ніяк інакше, або ж доведеться терміново міняти ім’я на якогось Слаботруса.
Після цього йде довга стіна маячні, яку важко переказати з кількох причин: 1) там використовуються приклади з грецького алфавіту та грецького звучання слів; 2) самі приклади надто абсурдні, щоб їх серйозно розбирати; 3) їх банально надто багато, можливо, кілька сотень. Якщо спростити все до межі, то Сократ намагається сказати, що кожна літера має звучання, якнайкраще для неї підібране, і що деякі слова, скажімо, благородного характеру, потребують складання з благородно звучних літер. Коротше, це абсолютно недоведений суб’єктивізм Сократа, якому здається, що грецька мова ідеальна, бо… ну… вона грецька.
Та вся ця маячня — центральна частина діалогу, що займає більш як половину його обсягу. Її можна схарактеризувати як грандіозний парад етимологій. Сократ, наче одержимий божественним натхненням (яке він іронічно приписує Евтифрону з Проспалт, з яким спілкувався вранці), починає аналізувати сотні грецьких слів. Саме цей розділ викликає найбільше суперечок серед дослідників. Чи є це сатирою на примітивну філологію того часу, чи серйозною спробою реконструкції давньої картини світу? Ми все-таки виходимо з того, що тут Сократ намагається бути серйозним дослідником, щоб роззброїти номіналістів і прихильників небезпечної для нього договірної теорії. Але наприкінці діалогу він, як типовий скептик, висловиться і проти мовного натуралізму, шукаючи щось середнє. Тож, радше, це серйозні вправи, які допускають самоіронію, аби не перетворювати філологію на самоціль і ключ до всіх питань світобудови. Як один із багатьох прикладів, де Сократ прямо натякає, що він іронічно ставиться до теми, можна навести цей фрагмент:
І справді, клянусь собакою, я, здається, непоганий віщун, а спало мені на думку ось що: найдавніші люди, які надавали імена, як і тепер більшість мудреців, від безперервного обертання головою в пошуках пояснень речам завжди відчували запаморочення, і тому їм здавалося, що речі рухаються й несуться в якомусь вихорі
Але повернімося до Богів. Тут цікаво те, що, викладаючи історію того, як греки почали називати Богів, Сократ ніби несвідомо визнає, що Богів конструюють штучно з спостереження за природою:
Отже, ось що я тут підозрюю. Мені здається, що перші з людей, які населяли Елладу, шанували лише тих богів, яких і тепер ще шанують багато варварів: Сонце, Місяць, Землю, Зірки, Небо. А оскільки вони бачили, що все це завжди біжить, здійснюючи колообіг, то від цієї-то природи бігу (θεΐν) їм і дали ім’я богів (θεοί).
Так само безглуздо, як Богів він вивів із теми «бігу», так він працює і з демонами, і з іменами окремих Богів, і взагалі з усім на світі, чим нагадує сумнозвісного Михайла Задорнова. Ось, наприклад, як говориться про демонів: «Річ у тім, що вони були розумні й усе було їм відомо, за що він і назвав їх «ведемонами». У нашій давній мові саме таке значення було в цього слова». Демони від слова ведати..
З усіх імен Богів єдиним цікавим прикладом видається аналіз імені Аїда. І не тому, що там сказано щось розумне, а просто через зв’язок із платонізмом як таким. Традиційний страх перед смертю нібито пов’язувався з іменем «Невидимий» (ά-ειδής). Сократ деконструює цей страх, переосмислюючи Аїда як благодійного бога, філософа («досконалого софіста»), який звільняє душі від тілесних оков, щоб вони могли споглядати істину. Тут етимологія слугує етичній меті — переоцінці ставлення до смерті. Він натякає, що якби людей не стримували якісь пута, то вони б утекли з Аїда, якби він був таким жахливим. Але щось там їх утримує. І шляхом нехитрих софізмів Сократ доходить до того, що найміцнішим ланцюгом може бути лише людське бажання, а з усіх бажань найсильніше — бажання вдосконалюватися, жага мудрості. Так і виходить, що люди не можуть покинути Аїд, бо там вони споглядають мудрість.
Та й саме це ім’я — Аїд — навряд чи, Гермогене, походить від «невидимий», а радше від «знати (είδέναι) все прекрасне». Тому-то й назвав його законодавець Аїдом.
Так само між іншим він аналізуватиме і окреме існування душі та тіла, і піфагорійську метафору тіла як клітки, або як могили для душі, і все це, разом із переосмисленням страху смерті, перегукується з темою наступного діалогу «Федон», що вже повноцінно викладає платонізм.
Радикальне натуралізм і теорія мімезису
Переходя до імен природних явищ, Сократ починає наполегливо проводити думку, що давні Законодавці були переконаними гераклітівцями (див. одну з цитат вище, про запаморочення від цікавості). Вони вірили, що «все тече (panta rhei) і ніщо не стоїть на місці», і що «двічі тобі не ввійти в одну й ту саму ріку». Тому й багато первісних богів пов’язуються зі словами, що означають потоки й кругообіги. Найпровокаційніша частина аналізу стосується термінів, які описують пізнання та доброчесність. Сократ показує, що навіть ці поняття, які ми звикли пов’язувати зі стабільністю, етимологічно сягають руху. З найважливіших прикладів — доброчесність (Aretē), від слів Aei rheon, «вічно текуче». Тож доброчесна душа — та, що тече безперешкодно, у гармонії з космічним потоком (пор. стоїцизм). Як відомо, їй протистоїть вада (Kakia), від слів Kakōs ion, або «погано йде». Отже, вада — це затор, перешкода рухові. Так само й боягузтво виявляється похідним від хибного руху. Тут же Сократ натякає, що зла не існує (це просто відсутність блага, як відомо з інших його діалогів, а не окрема сутність), і вважає, що етимологія цього слова в грецькій мові складна, та й узагалі це якесь варварське запозичення.
Ця серія етимологій створює картину світу, де «бути» означає «рухатися». Однак Сократ тут розставляє пастку. Він указує на суперечності. Наприклад, слово Epistēmē (знання) можна тлумачити як «слідування» за рухом, але очевиднішим є його зв’язок із histēmi — «зупиняти», «ставити». Знання зупиняє потік, фіксує істину. Сократ навмисно ігнорує або спотворює цю «стабільну» етимологію в першій частині, щоб підіграти позиції Кратила (який, до речі, від самого початку діалогу взагалі зник як персонаж, він просто мовчить, навіть не підтакує, що може бути відсиланням до його філософської позиції, ніби найкращий філософ — той, хто мовчить), але згодом Сократ використовує це для руйнування натуралізму.
Вичерпавши можливості аналізу складних слів через прості, Сократ підходить до межі аналізу. Якщо ми розкладаємо слова до безконечності, то впираємося в нерозкладні елементи — первісні імена, тобто самі звуки й літери. Як вони можуть мати значення? Сократ пропонує теорію мімесису (наслідування). Він проводить аналогію з мовою жестів. Якби в нас не було голосу, ми б показували речі руками: піднімали б руки для позначення «висоти», робили б круглі жести для «круглого». Голос — це такий самий інструмент. Язик, губи й дихання можуть наслідувати сутність речей. Не просто звук (як «ку-ку» наслідує птаха), а саме структурну природу речі (гладкість, твердість, рух). Сократ виступає як античний фонолог, аналізуючи артикуляцію звуків і приписуючи їм семантичні поля. Законодавець змішує ці звуки, як художник змішує фарби, щоб створити «образ» речі (цю аналогію абетки з барвами фарб буде ще використано далі).
Наведімо приклад, один із дуже й дуже багатьох, що робить Сократ із семантикою окремих літер. Візьмемо звук Rho, який позначається літерою ρ. Під час вимови відбувається вібрація язика, трель. Чому це наслідує? Яке має значення? Це рух, порив, активність, твердість. І тому за допомогою цього звука називають слова, пов’язані з цим самим образом. Наприклад, слова Rhein (текти), Rhombos (дзиґа), Krouein (бити). Язик вібрує, імітуючи енергію руху. Це головний звук для «гераклітівських» слів. З іншими словами й звуками Сократ створюватиме інші аналогії та показуватиме інші застосування. Уся ця теорія є взірцем античного натуралізму. Сократ стверджує (або вдає), що ідеальна мова має бути побудована саме так: тверді речі називаються твердими звуками, м’які — м’якими тощо.
Критика радикального натуралізму
Після завершення викладу натуралістичної теорії в розмову нарешті вперше вступає Кратил. Він цілковито підтримує Сократа, вважаючи, що той говорив за божественним натхненням. Однак тут Сократ здійснює свій фірмовий поворот і починає руйнувати ту саму теорію, яку щойно побудував.
Як ми пам’ятаємо, Кратил відстоює позицію абсолютного натуралізму. Ім’я є образом, і цей образ має бути досконалим. Якщо ім’я хоч трохи не відповідає речі, воно перестає бути іменем цієї речі. Тому не можна сказати хибне ім’я. Якщо я називаю Гермогена «Кратилом», я не брешу, а просто видаю безглуздий шум. Я не «іменую» його хибно, а взагалі не здійснюю акту іменування. Якщо до Кратила звернуться словами «Привіт, Сократе», то він просто пропустить це повз вуха. Це відома хитрість: «говорити те, чого немає» неможливо, якою користувалися софісти в діалозі «Евтидем».
Сократ заперечує і, серед інших своїх аргументів, використовує аналогію з живописом. Художник може намалювати портрет Кратила і може приписати цей портрет Кратилу (це буде істина). Так само він може приписати цей портрет Гермогену (це буде хиба). Але ім’я — це теж портрет, міметичний образ, намальований звуками. Ми можемо взяти ім’я «чоловік» і прикласти його до жінки. Це буде не безглуздий шум, а хибна атрибуція. Ми розуміємо зміст сказаного слова, але бачимо невідповідність. Отже, Сократ доводить можливість хибних імен і, відповідно, хибних суджень, розбиваючи аргумент Кратила про те, що будь-яке вимовлене ім’я автоматично істинне (і що все хибне — це навіть не імена).
Далі Сократ атакує ідею ідеальної фонетичної відповідності. Наводить слова, в яких уживаються взаємно суперечливі звуки. Хоча Кратил знаходить в інших діалектах грецької мови варіанти вимови потрібного слова, але лише з правильним звуком, сам факт того, що він зрозумів зміст слова, щойно нібито неправильно сказаного, показує, що Кратил, зрештою, 1) може чути ці слова, і це не порожній звук; 2) що він розуміє зміст навіть якщо припустити, що в слові була помилка, а отже — розуміння змісту слів не зводиться до їхньої виняткової правильності, тут є щось і від договірної теорії.
У фінальній частині діалогу Сократ переходить від лінгвістики до чистої метафізики. Він показує, що ставка в суперечці про імена — це саме пізнання. Кратил стверджує: «Той, хто знає імена, знає й речі». Це кредо натуралізму, яке веде до того, що вивчення словника замінює вивчення світу. Сократ висуває два заперечення. По-перше, це проблема першопочатку. Якщо пізнання можливе лише через імена, то як Законодавці пізнали речі, щоб дати їм імена? Адже імен ще не було! Тут Кратил вдається до допомоги Deus ex machina і нарешті озвучує найсильнішу версію того, хто взагалі такі ці Законодавці. Кратил каже: «Боги дали перші імена». Але Сократ парирує й це. Якщо боги дали імена, чому вони суперечать одне одному? Боги не можуть суперечити. Отже, імена давали люди, і в них були різні думки. Зрештою він доходить висновку, що нам потрібен критерій істини поза іменами.
Фінал діалогу — це філософський заповіт Сократа/Платона. Він звертається до самого серця доктрини Кратила, до вчення про всезагальний плин. Аргумент Сократа проти радикального флюксизму (вчення про плин) будується так: якщо все постійно змінюється, то річ ніколи не тотожна самій собі. Якщо річ змінюється в той момент, коли ми до неї підходимо, ми не можемо її пізнати. Ми не можемо сказати: «Це є Х», бо воно вже стало «не-Х». Якщо немає сталого об’єкта пізнання, то немає й самого пізнання. Знання потребує фіксації. Отже, якщо знання й істина існують, то мають існувати речі, не підвладні плинові. Так він переходить до своєї класичної теорії ідей, або теорії Форм.
Сократ. Чи могли б ми сказати, що є щось прекрасне і добре саме по собі, і що це стосується кожної існуючої речі? Чи ні?
Кратил. Мені здається, могли б, Сократе.
Сократ не стверджує категорично, що теорія плину хибна. Він каже щось у дусі: «Може, це так, а може, й ні». Але він застерігає Кратила, що не варто довіряти іменам, бо їхні творці могли помилятися.
Діалог закінчується тим, що Кратил залишається при своїй думці й вважає, що Геракліт має рацію, але обіцяє замислитися над словами Сократа. Цей відкритий фінал історично іронічний: як ми знаємо з Арістотеля, Кратил зрештою радикалізував свої погляди, перестав говорити зовсім і лише ворушив пальцем, бо слова не могли схопити вічно втікаючу реальність.
Короткий підсумок
Діалог «Кратил» демонструє, що мова — це складний інструмент, створений історично, сповнений суперечностей, метафор і застиглих давніх міфів. Він намагається показати, що мова не може бути цілком довільною. Імена ніби прагнуть до істини, мають свою внутрішню логіку й історію. І в цьому плані він виступає проти конвенціоналізму. Це природно випливає з усього платонізму загалом і, здається, ідеально поєднується з іншими його діалогами. Але насправді Платон поводиться радше як типовий античний скептик, тому викладає й аргументи протилежного боку. Він показує, що мова не є прозорим вікном у реальність. Імена часто брешуть і все ж таки залежать від культури та звичаю, тож він, хоч і слабше, але виступає також і проти натуралізму.
У підсумку виходить висновок про золоту середину. Вивчення мови (етимологія, лінгвістика) корисне й захопливе, але воно не може замінити філософію. Істинне знання досяжне лише через діалектичне споглядання Форм, які стоять над мовою і плином чуттєвого світу. У контексті історії філософії «Кратил» заклав підвалини для всіх майбутніх дискусій про знак і значення, від стоїків до Вітгенштайна, стверджуючи, що хоча слова й є нашими інструментами, ми не повинні ставати їхніми рабами.