Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі прийняті підходи, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Суперечливі діалоги (якщо авторство належить його учням, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Діалог «Горгій» — один із найдовших і найскладніших у спадщині Платона. Тут порушено одразу кілька окремих питань, слабо пов’язаних в одне ціле, і деякі ідеї повторюються по кілька разів. Читати це важко навіть в оригіналі, і цей переказ не буде набагато легшим. Діалог часто ставлять у зв’язці з «Протагором», як через певні ідейні збіги, так і тому, що в них виразно ускладнюється композиція, і це показує їхню відмінність від інших діалогів раннього періоду творчості Платона. Тут з’являється новий стиль, і Платон уже намагається бодай якось висловлювати свої ідеї, а не лише критикувати помилки інших.
За сюжетом діалогу, до Афін прибув софіст Горгій Леонтійський і його учень Пол, які зупинилися в домі софіста Каллікла. Тому в домі Каллікла відбуваються постійні дебати, і Сократ, як завжди, захотів у них узяти участь; але нібито через свого учня Херефонта (який, утім, називає Горгія своїм добрим другом) запізнився на найцікавіше. Каллікл запрошує всіх до себе додому для бесіди з Горгієм про предмет риторики. Горгій же вихваляється неймовірною багатознаністю, універсальністю, що дає йому змогу відповідати буквально на будь-яке запитання: «я стверджую, що жодного разу за багато років ніхто не поставив мені запитання, яке б мене спантеличило». А Сократ має намір поставити своє коронне запитання, на яке немає відповіді ні в кого, — що є сутністю мистецтва Горгія, що таке «риторика як така», ідея риторики? Лінія тут обрана стандартна, як і в інших діалогах, — через порівняння з ремісничими професіями: брат Горгія лікує людей, отже він лікар. Що ж таке робить Горгій і як називається його професія? Щоправда, спочатку за Горгія, який нібито втомився після своєї останньої промови, поки що відповідає його учень Пол. І замість того, щоб відповісти на запитання, він просто почав хвалити Горгія за вибір найпрекраснішого з мистецтв, так і не відповівши, що воно собою являє.
Втручається Горгій і каже, що він майстер ораторського мистецтва, а Сократ припускає, що тоді професія Горгія — оратор. Характерно, що Пола він називав ритором, і до цієї професії Сократ ставиться максимально зневажливо: мовляв, це професія для запудрювання голів, синонім софіста, а може, й навіть гірше. Сократ поки що не з’ясовує, що таке «оратор як такий», а спершу вирішує подразнити жертву й питає, чи може Горгій навчити когось (пор. діалог «Протагор») цього мистецтва. При цьому він одразу вимагає від Горгія вести діалог за принципом запитання — відповідь і якнайкоротше, по-спартанському, не вдаючись до оманливих довгих промов у дусі Протагора чи того ж Пола. Схема сократового тролінгу багато в чому повторює вже сказане про промови в «Протагорі». Люди взагалі спілкуються промовами, а отже, кожен із нас, майстер у своїй справі — наприклад, лікар або ткач, — виголошує дуже добрі промови у сфері медицини й ткацтва. Але від того, що вони говорять добре складені й навіть змістовні промови, вони ж не стають ораторами, а залишаються лікарями й ткачами! Отже, сутність ораторського мистецтва полягає в чомусь іншому, а не в самій здатності говорити добрі промови. І він ставить найдурніше з можливих запитань:
Чому ж тоді ти не називаєш «красномовством» інші мистецтва, які теж мають справу з промовами, якщо словом «красномовство» ти позначаєш мистецтво, що має справу з промовами?
Горгій цілком адекватно відповідає, що інші мистецтва своїм основним предметом роблять не самі промови, а цілком предметні заняття, а промови для них — лише допоміжні засоби. Для оратора ж промови — сам основний предмет (він міг би додати, що й оратор іноді може користуватися раніше почутими рецептами лікарів або підшивати свої речі, але це не робить його ні лікарем, ні ткачем; тільки Горгій цього не робить). Ба більше, він навіть натякає на більшу тонкість і піднесеність своєї професії, адже на відміну від інших ремесел: «у красномовстві немає нічого схожого на ручну працю, але вся його діяльність і вся сутність зосереджені в промовах». Це ті ідеї, завдяки яким і сам Сократ, у колі друзів, ганить ремісників на тлі справжнього мудреця. Але тепер Сократ не в колі друзів, і його мета — затролити ворога. Тож він хапається за сказане й починає ускладнювати схему. Тепер Сократ робить такий висновок: мистецтва, грубо кажучи, поділяються на два типи — практичні й теоретичні. І, отже, як і математика та багато інших подібних речей, красномовство належить до суто теоретичних мистецтв. І якщо математика, як і красномовство, протиставлені «прикладним» мистецтвам, то у випадку з математикою принаймні зрозуміло, що це мистецтво спрямовує свої промови на числові співвідношення. А от на що спрямовує свої промови красномовство? Що є тут метою? Якщо самі ж промови, то виходить певне порочне коло (хоча Сократові це не заважає регулярно робити справедливість метою справедливого чоловіка, а наприкінці діалогу визначити несправедливість як несправедливий учинок… ну, гаразд). Хоча, строго кажучи, в цьому немає жодної проблеми: можна зробити складання промов на будь-яку тему головним предметом ремесла промов. Але Горгій у своїх виправданнях іде іншим шляхом і називає своє мистецтво: мистецтвом переконувати людей, що, в принципі, дає побічний продукт під назвою влада і стає також почасти політичним мистецтвом.
Тепер Сократ знову повертається до професій і доводить, що навчати чогось означає й переконувати в правильності певної інформації. Сократ наводить поки що арифметику, але можна було б узяти хоч би коваля. Будь-яке навчання = переконання учня. А отже, знову вийшло, що будь-яке мистецтво буде красномовством за означенням. Як завжди, Сократ просто чіпляється до визначень. Горгій уточнює, що його специфічна сфера переконання стосується судових розглядів, а предметом тут виступає справедливе й несправедливе. Тобто фактично він заявив, якщо говорити сучасною мовою, що оратор — це юрист. Здавалося б, це вже цілком собі відповідь, і на цьому можна було б закривати обговорення, попутно розповівши, що юристи — шахраї. Але Сократ продовжує ускладнювати схему, і тепер він запроваджує поділ знання і віри як двох різних сфер у пізнанні.
Знання і віра
Тепер Сократ доводить те, з чим Горгій, по суті, навіть не сперечався, а саме — що віра може бути як істинною, так і хибною. У чому завгодно можна переконати. Натомість знання не може бути хибним, інакше це вже не знання, а омана й помилка. Простіше кажучи, знання — це наука, воно несе в собі істину, а отже, стоїть вище в ієрархії сутностей, ніж віра. Але те мистецтво, яким займається Горгій, належить радше до віри, ніж до знання. Він може переконати людину як в істині, так і в завідомо хибній позиції. Причому Горгій навіть не сперечається з цим, і таке визначення його цілком улаштовує. Тут Сократ міг би одразу перейти до того, що Горгій — шарлатан, а все, що не є наукою, слід викорінити як зло. Але замість цього Сократ знову повертається до переліку професій і знову показує, що коли в нас болить зуб, то ми кличемо стоматолога, а не художника, і так далі, і тому подібне; що стіни будують будівничі, а верфі — корабели.. А що ж такого робить оратор на кшталт Горгія? У прикладі Сократа навіть ішлося про те, що для спорудження стін ми кличемо будівничих навіть для наради щодо самої потреби їх зведення. Він цілковито пов’язав усі етапи будівництва, від задуму до втілення, — із професією будівничого. І тепер до дрібниць чіпляється вже Горгій, хоч і цілком слушно. Він каже, що «і ці верфі, про які йшлося, і афінські стіни, і пристані споруджено за порадою Фемістокла та почасти Перікла, а зовсім не знавців будівельної справи». Приклад Сократа зламано, бо виявляється, що самих будівничих недостатньо, аби ініціювати спорудження стін. Тут потрібна політична воля, і оратори, як не дивно, таки можуть бути корисними й керувати людьми.
Здавалося б, Горгій знову відповів так, що й не причепишся. Але Сократові не йметься. Тепер він хоче пояснень, яким чином оратори можуть поневолювати людей. Щоправда, замість цього Горгій відповідає трохи не до ладу й просто розповідає про те, які переваги має оратор над іншими людьми. Наприклад, він може переконати людину, що є навіть кращим лікарем, ніж справжній лікар-професіонал, і так далі. Загалом, він майстер заморочити голову, якщо схоче. Передбачаючи аргументи Сократа, він навіть наперед вибудовує захист і каже, що так само, як учитель фізичної підготовки або володіння мечем дає лише навичку, яку вже потім учень може обернути на добро чи на зло, так і ритор дає лише інструмент, і якщо учень використовує його для обману, то в цьому немає вини вчителя. Так само, як не винен учитель фехтування в тому, що його учень потім почне грабувати й убивати невинних людей.
Тепер Сократ починає переходити до грубіших атак. Він повністю ігнорує усе сказане Горгієм і нав’язує йому власні силогізми. Сократа не цікавить діалог, він хоче нав’язати правила гри й виграти в грі, правила якої проголошують: «Сократа не можна перемогти». Наприклад, якщо оратор може переконати когось, що він кращий лікар, навіть не знаючи лікарського мистецтва, то він зможе переконати лише більшість людей, але не всіх. Самих лікарів, наприклад, він не переконає. І це стосується будь-якого мистецтва. Виходить так, що людина, яка не знає предмета (ідіот), здатна переконати людей, які не знають предмета (ідіотів). У цьому й полягає все мистецтво Горгія? Нічого не знаючи, дурити людей, які нічого не знають? Оце ж мерзота цей Горгій! Та й як перевірити, чи навчив він когось свого мистецтва, чи ні? Він же міг і вселити (віра), а не навчити (знання) мистецтва. Учень просто повторюватиме приклад, банально завчить його, і для оточення дурників здаватиметься розумним, знаючим. А насправді — ні! А отже, Горгій бреше, коли каже, що здатен навчити красномовства! Може, він вселяє учням, що навчив їх, а насправді не навчив? Та ще й бере гроші за обман (на це можна було б відповісти, що ми не знаємо, чи обманює учнів Сократ, а раптом там теж віра, а не знання, і тоді Сократ пудрить людям мізки тощо; але, звісно ж, ніхто так не заперечить).
До цього Сократ і підводить, щоправда, ще не ображаючи Горгія безпосередньо, а говорячи про абстрактне мистецтво оратора. А далі Сократ удається до низькопробного софізму (див. як у діалозі «Протагор» софіст не використав жодного софізму, на відміну від дешевих трюків самого Сократа) і стверджує, що якщо той, хто знає музику, стає музикантом, а той, хто знає ткацтво, — ткачем, то той, хто знає справедливість, стає справедливим. І якщо для того, щоб бути оратором і говорити про справедливе та несправедливе, треба знати справедливість, тоді виходить, що кожен оратор водночас є справедливою людиною. Після такої підміни понять виявляється, що справедлива людина ніколи не обманює, а оратор, як відомо, цілком обманює. Суперечність очевидна!
Розбирати, чому це абсолютна маячня, — значить не поважати читача. Тож пропустімо констатацію очевидного й трюки з аналогіями. Головне, що за логікою діалогу Горгій програв. Або оратор сам не знає справедливого й несправедливого, а отже, його визначення як юриста — хибне (утім, так можна було б причепитися й до будь-якого політика), або ж він не здатен навчити учнів, якщо ті потім використовують красномовство для лихих учинків. Та й чи красномовство вони тоді використовують?
Після таких знущань над Горгієм його учень Пол уже не витримує й втручається, звинувачуючи Сократа в софістиці. Пол твердить, що оратор знає про справедливе й може навчити цього іншого. А всі ці контраргументи сміховинні. Тепер Пол вимагає від Сократа, щоб той сам сказав, що таке красномовство з його погляду, якщо вже Горгій нібито такий дурний. Сократ відповідає, що це й не мистецтво зовсім, а якась «сноровка» в умінні дарувати людям радість і задоволення. Після цього Пол вирішує, що Сократ вважає красномовство прекрасним, раз воно приносить задоволення. Він наївно вирішив, що Сократ — утилітарист. І, само собою, Сократ різко образився на таку поспішну здогадку. Як тільки смерди посміли запідозрити, що він вважає задоволення чимось прекрасним! Тепер Сократ порівнює красномовство з роботою кухаря, яку він теж не вважає мистецтвом. Дивовижно, але для Сократа навіть коваль, якого він зневажає всіма фібрами душі як жалюгідного ремісника, все ж причетний до певного зброярського мистецтва, а кухар і ритор стоять значно нижче. До статусу «мистецтво» ще треба дорости! Причому, за Сократом, кухар теж приносить своєю сноровкою радість і задоволення. Чудово! Пол користується цим і застосовує софізм Сократа до нього самого. Якщо збіг повний, то виходить, що кухар і оратор — одне й те саме. Сократ же чомусь вважає, що ні: це різні частини одного й того самого заняття, а саме угодництва. І Сократ вважає це чимось низьким, ганебним і огидним. Чимось, що обслуговує лише ниці пристрасті всіляких розбещених гедоністів.
Частинами того самого заняття я вважаю і красномовство, і прикрашання тіла, і софістику.
Красномовство — це лише привид однієї з частин державного мистецтва, його жалюгідна тінь, і воно не прекрасне, а потворне. Усі мистецтва поділено на два роди: ті, що обслуговують душу, і ті, що обслуговують тіло, і в схемі Сократа чомусь вийшло по два види тілесного й душевного мистецтва, за кожним із яких ховається по два види душевного й тілесного угодництва. Вони ніби паразитують на мистецтвах.
Ось що я називаю угодництвом і вважаю його ганебним, бо воно спрямоване до насолоди, а не до найвищого блага. Мистецтвом я його не визнаю: це лише сноровка, адже, пропонуючи свої поради, воно не здатне розумно визначити природу того, що саме й пропонує, а отже, не може й назвати причини своїх дій. Але нерозумну справу я не можу називати мистецтвом.
Сократові не дано зрозуміти, що навіть якби людина визначила природу того, що пропонує, це ще не означає, що вона втрачає здатність брехати й чинити зло. Але цю тему вже порушували в діалозі «Протагор», і там нам уже пояснювали, що все зло походить виключно від незнання. І якщо людина чинить зло й каже, що знає благо, то вона просто помиляється і насправді ще не збагнула суті блага (стандартний аргумент консервативного батька, коли дитина не робить так, як їй велять — вона просто не зрозуміла аргументу, а тому безглуздо опирається). У сухому залишку маємо поки що те, що віра гірша за знання, переконання гірше за навчання, тіло гірше за душу, а насолоди гірші за найвище благо. Тож угодництво — це вам не мистецтво, та й узагалі оратори — сволота й погань. Особливо його зачіпають прикраси тіла, бо це суцільний обман. Жінки фарбуються й ховають свої потворні риси, а треба було б займатися спортом і розвивати саме тіло, щоб не було соромно за себе. У підсумку маємо стандартний набір, де замість смачної їжі нам пропонують спартанську чорну юшку, а замість краси — грубо зрозумілу «природність».
Як прикрашання тіла стосується гімнастики, так софістика стосується мистецтва законодавця, а як кухарська справа — лікарювання, так красномовство — правосуддя. Я вже казав, що за природою між ними існує відмінність, але водночас вони й близькі одне до одного, і тому софісти та оратори тупцюють у цілковитій розгубленості навколо одного й того самого й самі не знають до пуття, яка від них користь, і всім іншим це незрозуміло.
Оратори — це нікчеми
Вислухавши Сократа, Пол лише дивується. Виходить, оратори — це просто улесники, і вони не мають тієї ваги, яка, як усім здається, сягає рівня влади тиранів? Тобто навіть консервативні вороги ораторів роблять їм велику честь, вважаючи їх важливими. Сократ же твердить, що оратори не просто менш значущі, вони взагалі нічого не важать. Порожнє місце, нуль, нікчеми. Вдаючись до чергового софізму, не-софіст Сократ навіть заявляє, що якщо сила — це щось благе для її носіїв, то оратори зовсім не мають сили, адже вони володіють гидотою, протилежною всякому благу. І оратор, і тиран чинять багато зла, яке зрештою обертається проти них самих, і не можуть свій інструмент (владу) обернути по-справжньому на благо для себе. Засоби не досягають мети. А отже, тирани й оратори — жалюгідні та безсилі нікчеми (правда, чому не можна насолоджуватися владою як самоціллю, про це Сократ мовчить, та й цей приклад я прикрасив: насправді тиран навіть не здогадується, що він нещасний, бо не розуміє, що щастя — у «благому»). Приблизно так міркує Сократ. Ба більше, той тиран, що страчує людей ліворуч і праворуч, — ще жалюгідніший і навіть заслуговує на наше співчуття, ніж той, хто несправедливо постраждав. Останній принаймні чесний перед богом і зберігає гідність, а от тиран горітиме в пеклі й не зможе змити цього сорому. Його сумління навіки заплямоване! Краще терпіти несправедливість, ніж чинити її. Отож дурний Пол, якщо він заздрить тиранам, коли ті мають необмежену владу. Вони втратили натомість набагато більше — свою душу; а після смерті ще й горітимуть у пеклі. Чи варто було того?
«Людей достойних і чесних — і чоловіків, і жінок — я називаю щасливими, несправедливих і лихих — нещасними». (с) Сократ
До всього цього Сократ ще повернеться наприкінці. Виходить так, що, на думку Пола, часто буває, що несправедлива й злочинна людина може бути щасливою. Грубо кажучи, повно грішників, які тішаться життям, а ще більше праведників страждають у злиднях і помирають від страшних хвороб. Якщо виходити з того, що жодного загробного життя немає, то Пола можна зрозуміти, і краще таки бути на місці вбивці, ніж на місці вбитого. І краще насолоджуватися життям, ніж страждати. Але для релігійного Сократа, який вірить у кару богів, цілком очевидно, що зрештою всім відплатиться за заслугами. А отже, грішники гідні лише жалю: їм же вічно горіти в пеклі, а вони навіть не в курсі! Але загалом суть цієї суперечки добре виражає такий невеликий фрагмент:
Сократ: Як тобі здається, Поле, що гірше — чинити несправедливість чи терпіти?
Пол: На мою думку, терпіти.
Сократ: А що ганебніше? Чинити несправедливість чи терпіти? Відповідай.
Пол: Чинити несправедливість.
Сократ: Але ж отже, і гірше, якщо ганебніше?
Пол: Аж ніяк!
Пол чудово розуміє, що має на увазі Сократ, але він просто не погоджується з тим, що нечисте сумління — це страшніше страждання, ніж тортури в дусі середньовічної інквізиції. Пол міркує як утилітарист і сенсуаліст. Він навіть переконаний, що Сократ бреше, і що якби його раптом почали катувати, він би не зміг сказати, що це просто дрібниця на тлі нечистого сумління. Бо Сократ усе-таки жива істота, і відчуття у всіх нас однакові. Сократ — не янгольська сутність і не надлюдина. Але Сократ вважає інакше: він саме що янгольська сутність, святий у плоті, і, як він навіть висловився, «мій дім — сама істина». Тож на будь-який аргумент у дусі: ти такий самий, як і всі люди, годі брехати, скромник Сократ відповідатиме: ні, всі люди — падло, а я — надсутність. Звісно, не в таких висловах, але це буквально передає суть розмови. Сократ із шкури пнеться, щоб довести, що його душевні страждання від несправедливості перевищують біль від відрубування кінцівок.
При цьому я хочу додатково наголосити, що на запитання, що ганебніше — чинити зло чи терпіти його, Пол відповів, що гірше чинити зло. Те, задля чого Сократ удає з себе янгола, тобто щоб люди розуміли, що в лихих учинках немає нічого доброго, Пол і сам чудово розуміє, не влаштовуючи при цьому комедії. Для цього йому не треба брехати собі й оточенню, що для нього біль — ніщо. Але все ж він не може погодитися, що пафосна смерть краща за життя, навіть якщо це життя злодія. Адже життя — це все, що в нас є.
Сократ знову, знову і знову використовує дешеві софізми для аргументації. Наприклад, зрозумівши нарешті, що Пол — сенсуаліст, Сократ намагається довести, що найпрекрасніше те, що приносить найбільше задоволення, а отже, якщо сам Пол визнав, що бути тираном соромніше, ніж бути його жертвою, то це означає, що бути тираном — річ менш приємна, ніж бути жертвою. В такому ізольованому вигляді — це справді так, і Пол із цим навіть не сперечається. Але загалом тираном бути все одно краще, бо окреме невдоволення своєю ницістю перекривається іншими задоволеннями. І принаймні це не гірше, ніж просто припинити існування, всупереч своєму бажанню жити. Але Сократ не робить тут розрізнень. Якщо ганебне — це не задоволення, значить тиран апріорі в усьому й абсолютно нещасний. Для Пола не має значення, убивають тебе беззаконно чи за буквою закону, адже і так, і так ти помираєш. Він розуміє різницю між двома варіантами вбивства, але не визнає її істотною для самого потерпілого. Пол дивиться на це з позиції жертви. Сократ же оцінює взагалі з іншого ракурсу, як сторонній спостерігач. І якщо він побачить справедливу страту четвертуванням, то, за Сократом, це прекрасно. А якщо несправедливу, то це жахливо. Для кого? Для Сократа. Хоча спочатку йшлося не про стороннього спостерігача, а про того, хто терпить, але ми благополучно це забуваємо. Сократ знову і знову протягує підміну понять. Загалом, якщо «справедливо» — це апріорі «добре», то той, кого страчують по справедливості, взагалі-то зазнає дії блага, і це йому на користь.
За аналогією з хворими людьми Сократ доводить, що людина, яка живе несправедливим і злочинним життям, хай навіть і здається щасливою, насправді заражена хворобою, від якої навіть не хоче лікуватися. А хіба хвору людину можна вважати по-справжньому щасливою? Звісно ж ні, відповідає на власний же софізм Сократ. Для таких людей понести покарання за законом — це аналог ліків. Це благо для них самих! Покарання — це те, чого так жадає злочинець, але він просто не знає цього, бо все зло походить від незнання. Знав би злочинець істину, то сам би пішов здаватися суду й призначив би собі суворе покарання, радіючи торжеству блага. За Сократом, коли ти відрубуєш голову злочинцеві, то цим ти лікуєш його. І виходить, що красномовство лише допомагає уникнути покарання, тобто дає хворому можливість не пити пігулку. Так каже Сократ. Звучить це як цілковитий абсурд, але по суті Сократ просто доводить до межі тезу, що злочинець, по-хорошому, має бути покараний, а праведник не повинен зазнавати зла. Якби та якби, та жили б ми за комунізму, то все б так і було. Сократ показує ідеальну ситуацію, де всі діють згідно з певним ідеальним звідником законів, і нормативи ставить вище за власні відчуття. По суті, він малює утопію, але вимагає від кожної розумної людини жити вже тут і тепер так, ніби утопія існує. Саме тому всі його слова звучать як цілковите безумство, і тому всі його співрозмовники в діалозі буквально шоковані й думають, що Сократ з’їхав з глузду.
Суперечка проти гедоніста, що ґрунтується на природному праві
На цьому моменті діалог можна було б закінчити, бо всі основні ідеї в ньому вже були висловлені. Далі він лише знову повторить рівно те саме, але з дещо зміненого ракурсу, змінивши головного опонента, який буде значно зручніше підставлятися під усі удари. І щоб ввести цього опонента, Платон робить величезну, і цілком зайву вставку з обговоренням зовсім іншої теми — гедонізму. Далі за допомогою саркастичних вихвалянь ми дві сторінки читаємо, як Сократ глузує з демократії. Нічого тонкого в цьому немає, переважно це просто демонстрація того, як оратори використовують тупість мас, або, навпаки, підлаштовуються під модні думки, щоб заслужити добру репутацію (те саме улесливство). Але ця тема самочинно переходить на зовсім інший рівень, мало пов’язаний із попередніми питаннями, — до обговорення природного і штучного, природи й звичаю. Один із співрозмовників Сократа (Каллікл, господар дому) вирішує використати це так, ніби коли софісти говорять про першу категорію, Сократ напирає на явища з другої, і навпаки. Серед багатьох можливих прикладів Каллікл використовує і логіку законів. Їх створили слабкі люди, щоб обмежувати владу сильних над собою. Цілком природно, що сильний підноситься над слабкими й здобуває владу, але штучні закони й звичаї обмежують це природне право. Каллікл навіть малює утопію ніцшеанства, майбутній світ, де надлюдина зможе скинути з себе всі пута умовностей:
Але якщо з’явиться людина, достатньо обдарована природою, щоб розбити й струсити з себе всі пута, я певен: вона звільниться, вона втопче в багно наші писання, і чари, і чаклунство, і всі супротивні природі закони та, підвівшись, постане перед нами володарем колишній наш раб — ось тоді-то й засяє справедливість природи!
Каллікл робить ставку на природне право, щоб довести, що не завжди чинити зло — це погано. Поведінка тиранів природна, а засуджують її лише слабкі, послуговуючись неприродними звичаями. Аргументи, звісно, самі напрошуються на те, щоб виставити Каллікла злом, а Сократа — генієм і найдобрішою людиною. Тим паче, що Каллікл переходить на особистості, кажучи, що філософією личить займатися юнакам, які набувають базової мудрості, але в дорослому віці це все лише заважатиме; і що діловій людині потрібні інші знання, некий аналог сучасної Realpolitik. Сократ же, виходить, — це дорослий, який досі грається в пісочниці й не зміг перейти на наступний рівень розвитку. Це стандартний аргумент проти філософії на всі часи: мовляв, раз вона не приносить практичної користі, а її адепти виглядають смішно, як відірвані від життя мрійники, то це заняття для невдах. І Сократ, для контрасту, удавано хвалить мудрість Каллікла, не сварячи його, він просто-таки мріє навчитися його мудрості. Прийом простий: ось, мовляв, порівняйте — тупе бидло проти доброго дядечка.
Перемогти Каллікла виявляється дуже просто. Якщо юрба змогла нав’язати аристократам свої закони, зуміла їх обмежити й установити в Афінах демократію — значить, юрба сильніша. І тоді всі аргументи Каллікла працюють проти нього самого. І виходить, що всі встановлення юрби, які Каллікл називає штучними рамками, — це й є право сильного; а тоді це не штучний, а природний закон, який кожен сильний може писати на власний розсуд (утім, Каллікл такого не говорив, він зводив усе лише до здобуття влади, а не до того, які закони ухвалить переможний тиран, Сократ і тут займається підміною понять). Звісно ж, Каллікл не здасться так просто й спробує сказати, що право сильного = право кращих людей, найрозумнішого, найгіднішого тощо. Якщо він програє юрбі слабких, це не перетворить слабких на сильних, якщо тільки не порівнювати індивіда зі спільнотою, що дещо некоректно. Тож тепер починаються з’ясування того, що означає бути кращим. Тут цікаво, що майже в кожній своїй репліці Каллікл роздратований стилем промов Сократа, тим, що той відходить від теми, наводить якісь віддалені порівняння й аналогії, які на перший погляд не стосуються справи, згадує ковалів, кухарів, ткачів, шевців тощо. Такі самі звинувачення сипалися на нього і від тирана Критія, і від багатьох інших. Усіх дратує, що Сократ постійно змінює теми й жонглює аналогіями. Але коли після цих скарг Сократ просто продовжує робити те, що й робив, — це вже виглядає як форменне, нічим не прикрите знущання, і вся магія контрасту «бидло проти доброго дядечка» — випаровується. Каллікл прямо заявляє:
Коли я кажу про сильних, я маю на увазі не шевців і не кухарів, а тих, хто розумний у державних справах — знає, як керувати містом, — і не лише розумний, а й мужній: що замислить, здатен виконати й не зупиняється на півдорозі через душевну розслабленість.
Сократ же чіпляється до слів і каже, що тут уже щонайменше три різні визначення сильної людини: це і кращий, це і розумний, це і мужній. А Сократ же вимагає одного визначення, а не трьох. Знову вмикається класична тема пошуків сутнісної основи, тепер уже сутності сили. На всілякі аргументи, що ці люди панують над підлеглими, Сократ відповідає риторичними аналогіями про владу над самим собою і своїми бажаннями, що є вже відвертим софізмом. І так далі, і тому подібне. Увесь цей цирк у виконанні клоуна-Сократа можна спокійно пропускати.
Каллікл відкрито заявляє, що доброчесність і саме щастя полягають у розкоші, свавіллі і свободі. Він постулює не зовсім повноцінний, але все ж гедонізм і картає принципи аскетизму та всепрощення в дусі Ісуса як принципи, шкідливі для щастя окремої людини. Такі принципи можуть призвести до того, що тебе несправедливо стратять, каже він, ніби передбачаючи майбутню долю Сократа, яку знає кожен читач, а отже, має заздалегідь вважати цей приклад провальним, бо немає нічого прекраснішого, ніж смерть Сократа. Коротше кажучи, бажання не можна придушувати, а якщо й доводиться, то лише під тиском обставин, ворожих природі. Водночас Сократ висловлює аргумент у стилі ще не народженого Епікура, що ті, хто не відчувають потреби, вважаються при цьому найщасливішими. Мінімізація страждань приводить до насолоди — ось такий парадокс аскетизму. На це Каллікл відповідає так, як послідовники Арістіппа відповідали Епікуру:
У такому разі найщасливішими були б камені й мерці.
За цим іде ціла серія вкрай низькопробних метафор і аналогій, зокрема з посиланнями на думки Піфагора про тіло як гробницю душі (мовляв, ми й справді радше мертві тут, на землі). Ці метафори нічого не доводять, і Каллікл справедливо називає Сократа софістом. Читач же, за задумом, має перейнятися всіма поетичними образами Сократа й переконатися в тому, що помірковане життя краще за розпусне. Можливо, це й вдалося б, якби захист будував не Платон/Сократ, а хтось із тризначним рівнем IQ.
Загалом Каллікл виявився ідеальним опудалом для биття, бо з принципу доводить усі свої тези до межі й легко потрапляє в пастки. Він начебто безпринципний і готовий визнавати благом будь-який злочин, але в певні моменти раптом вмикає мораль і вже не може погоджуватися з власною логікою, аби не виявилося, що якийсь продажний хлопчик може бути щасливішим за шляхетного воїна. Де Сократові зручно — наш герой прямолінійний, як дошка, а де зручно — він, навпаки, соромиться й демонструє свою подвійність. Лише такий безглуздий герой створює враження, ніби Сократ перевершує його своїми недоаргументами. Увесь цей блок діалогу просто відтворює бесіду арістиппівця й епікурейця, де надмірному гедоністові поміркований Епікур (Сократ) пояснює, що інколи без страждань не буває й насолод тощо і т. ін. У плані того, що цим діалогом знову передбачено епікуреїзм і що це в теорії може бути одним із джерел для самого Епікура, — це навіть цікаво. Але тільки тому. Захист аскетизму все одно виглядає слабкувато — що в Сократа/Платона, що згодом в Епікура.
Найважливішим тут було те, що Сократ, черговою серією аналогій і порівнянь, дійшов висновку: благо не дорівнює задоволенню, а страждання не дорівнює злу. Цим руйнується сам утилітаризм у своїй основі. Незалежно від того, які приклади тут ужито, визнати, що зло — ширше поняття, ніж індивідуальне страждання, цілком правомірно. Щоправда, тут можна було б сказати, що це не скасовує того, що страждання може бути однією з форм зла. Це не скасовує й того, що можна інтерпретувати неприйняття будь-якого зла як особисте страждання, граючись у праведника. Можна було б сказати й так, що зло можна просто по-різному тлумачити, і в одному тлумаченні воно було б синонімом страждання, а в інших — ні. Сократ, звісно ж, усього цього робити не буде. Його мета — зруйнувати фундамент утилітаризму, і він це зробив. Усе інше — зайве.
Діалог Сократа із самим собою
Після всього цього довгого й цілком зайвого відступу про гедонізм Сократ повернувся до теми мистецтва і сноровки. І цього разу визначає їх трохи вдаліше. Різниця в тому, що мистецтво розуміє суть™ того, чим займається, а сноровка не потребує цього, і тут достатньо лише постійної практики. Так, кухар не знає, у чому суть задоволення і як працює механізм його виникнення, кухар не проводить наукових досліджень, розрахунків, порівнянь. Він просто готує умовно 1000 страв, і на підставі реакцій споживача робить висновок, що краще, а що гірше. Порівнюючи при цьому кулінарію й медицину, Сократ насправді стріляє собі в ногу, бо медицина працює за тією самою моделлю, за якою працювала кулінарія, принаймні так було за часів Сократа. Звісно, Гіппократ претендував на те, щоб знайти сутність хвороби й лікувати її, а не симптоми, але з таким самим успіхом на пошук сутності смачної куховарської справи міг би претендувати й кухар Апіцій. І той, і той — однаково нічого б не досягли. І все ж Сократ порівнює ці дві сфери, і важливою відмінністю виявляється пошук прихованих сутностей на противагу примітивному емпіризму. Мотив цього порівняння зрозумілий.
Він ніби пробігається по всіх своїх старих міркуваннях, і цього разу називає красномовним підлабузництвом і формою ораторського мистецтва всю поезію та драматургію. А говорячи про класичних ораторів, визнає, що це мистецтво двоїсте, і з одного боку воно може бути формою найнижчого підлабузництва, а з іншого — корисним викладом істини. За задумом, те, що робить Сократ, мало б належати до другого типу. Але замість цього Сократ заявляє, що другого типу ораторів у природі не існує, і їх неможливо знайти. Значною мірою це вперлося в те, що цей ідеальний оратор раптом виявляється зобов’язаним бути досконалим, як сам Бог, у всіх можливих відношеннях. Але все це не має жодного значення. Сократ просто безконечно нагромаджує порівняння, щоб потім легше було стрибати між алегоріями й конструювати софізми.
У якийсь момент Каллікл узагалі відмовився підтримувати бесіду, вважаючи Сократа жалюгідним клоуном. Але Горгій просто благає їх продовжити, бо йому цікаво послухати, чим закінчиться діалог, і Каллікл поступається, але робить ремарку, що віднині просто підтакуватиме Сократові, і йому байдуже, що там буде далі, і які думки йому нав’яжуть супроти його волі. Так бесіда триває ще якийсь час, і Калліклові настільки набридає, що він просить Сократа відповідати на свої запитання самому, щоб це було тим, чим воно де-факто і є, — бесідою із самим собою. Сократ відмовляється, бо для бесіди потрібні двоє. Але насправді бесіда справді стає грою одного актора, хоча формально Каллікл і далі односкладно погоджується з міркуваннями Сократа. У цьому монолозі Сократа ніби підбиваються підсумки всього цього довгого й безглуздо-жорстокого діалогу.
У стислому вигляді нам знову переповідають усі ідеї, порушені в діалозі, зосереджуючись на тій думці, що якщо лад кращий за безлад (і навіть Всесвіт, і той перебуває в упорядкованій гармонії), то й поміркована душа краща за розбещену, а отже всім людям варто прагнути аскетизму. Сократ навіть тепер захищає рівність, маючи на увазі, що навіть боги в чомусь рівні, і це закони самої геометрії. Пропорцій слід дотримуватися, а прагнути їх порушити — блюзнірство. Трохи далі він навіть почне докоряти аристократам у тому, що вони ставлять свої справи вище за справи ремісників, пишаються собою, зневажають трудовий народ, але при цьому по суті всі вони зайняті одним і тим самим: намагаються вижити, досягати висот у своїй справі, приносити суспільну користь і жити щасливо, наскільки це їм доступно. І це було б круто (нарешті хоч щось!), якби в інших своїх діалогах Сократ так само не висміював ремісників.
Нам ще й нагадують, що в цьому діалозі Сократ стверджував, буцімто «треба виступати з обвинуваченням і проти самого себе, і проти сина, і проти друга, якщо вчинено несправедливість». Ось тільки проблема в тому, що в інших діалогах Сократ захищає рівно протилежну позицію, де виявляється, що родичів можна і треба прикривати від правосуддя (див. діалог «Евтифрон»). Він знову повторює, що бути кривдником і вбивцею соромніше, ніж потерпілим (ніби йдеться про те, як це оцінювати з боку, а не про те, хто в процесі більше страждає..). І міркування тут повторюють логіку діалогу Ксенофонта (див. «Гієрон») про бідного тирана, який потерпає від власної влади. Оскільки бути мудаком не круто, то це зло, а зазнавати зла — не благо. А отже тиран апріорі нещасний. Тепер, коли Сократові ніхто не заважає і йому не потрібно нікого тролити, він висловлює всі ці ідеї простою і доступною мовою, і стає ще помітніше, наскільки це дешеві моралізаторські сентенції, що не стосуються суті питання й узагалі ігнорують відчуття жертви. За Сократом, померти від чужої несправедливості — щастя. По суті, він пропонує завжди жити максимально гідно (що б це слово не означало) і не боятися померти за своє праведне життя — бути своєрідною машиною чесноти, Іммануїлом Кантом, граничним ригористом у дотриманні моралі. Гаразд, нехай. Але що це єдина правильна модель згідно з самою істиною — так само не доведено, як і слова Каллікла, навіть якщо в суперечці Сократ може здаватися переможцем.
Не забуває Сократ і про політичні коментарі з критикою демократії. Добравшись у своєму переказі до прикладів доброчесних правителів (Кімона, Мільтіада, Фемістокла, Перікла), яких сам Каллікл наводив як взірець, Сократ вимагає, згідно з власним же визначенням, щоб вони робили своїх підданих кращими, ніж ті були спочатку. А оскільки самоочевидно, що за влади Перікла звичаї розбестилися до краю — то Перікл був лайном. При цьому він навіть допускає, що люди могли б стати й кращими, але в будь-якому разі наприкінці правління Перікла вони засуджували його. А отже він не впорався як лідер і в будь-якому разі був поганим правителем.
Каллікл. Ну і що ж? Визнати через це Перікла поганим?
Сократ. Ну, принаймні скотар, який доглядає за ослами, кіньми чи биками, виявився б поганим за таких обставин — якби він прийняв тварин смирними, і вони не лягали б його, і не брикали, і не кусали, а потім, під його наглядом, раптом здичавіли. Чи, може, тобі не здається поганим скотар — хто б він не був і за якою худобою б не ходив, — у якого смирні тварини дичавіють? Так чи ні?
Каллікл. Так, так — аби тільки тобі догодити!
Сократ. Тоді догодь мені ще раз і скажи: людина — теж одна з тварин?
Каллікл. А як же інакше!
Сократ. Отже, Перікл доглядав за людьми?
Каллікл. Так.
Сократ. Що ж виходить? Хіба не мали вони, як ми з тобою щойно встановили, стати під його наглядом справедливішими, якщо він справді добрий і вправний у державному управлінні?
Каллікл. Безперечно.
Сократ. Але справедливі смирні, як каже Гомер. А ти що скажеш? Так само, як Гомер?
Каллікл. Так.
Сократ. Але в Перікла вони здичавіли й до того ж накинулися на нього самого, чого він уже ніяк не сподівався.
Каллікл. Ти хочеш, щоб я з тобою погодився?
Сократ. Так, якщо вважаєш, що я маю рацію.
Каллікл. Хай буде по-твоєму.
Сократ. А якщо вони здичавіли, значить, стали несправедливішими й гіршими?
Каллікл. Нехай буде так.
Сократ. Виходить, Перікл не був вправним у державному управлінні.
Каллікл. Так, не був, якщо вірити тобі.
Обгидивши демократію й Перікла та довівши, що треба бути послідовним стоїком і аскетом, Сократ не зупиняється й застосовує це до інших трьох героїв. Щоправда, тут треба віддати йому належне: двоє з чотирьох були лідерами аристократичної партії. І всіх їх вигнали з міста громадяни, а отже вони були поганими поводирями для своєї худоби. Сократ погоджується, що вони були великими політиками, діяння яких не кожен може перевершити, але це все другорядні речі. Найголовніше вони провалили, як і всі інші політики, — не змогли зробити громадян поголовно консервативним бидлом. Це — кінцева мета ідеального правителя, і її досі ніхто не спромігся втілити в життя (крім Спарти, але в цьому діалозі вона майже не згадується, що дивно). Такі політики, як Перікл, зробили навіть гірше, бо вони не лише не збільшили кількість бидла, а й зменшили її! Зросла кількість вільнодумних лібералів! Який жах! І люди хвалять таких правителів, не розуміючи, що їхні сучасні біди — плоди цих помилок минулого.
Жоден глава держави не може незаслужено загинути від руки того міста, яке він очолює. Цих удаваних державних мужів спіткає приблизно та сама біда, що й софістів. Софісти — учителі мудрості — в усьому іншому справді мудрі, але в одному випадку чинять безглуздо: вони називають себе наставниками доброчесності, проте часто скаржаться на учнів, які їх кривдять, відмовляючи в винагороді та інших знаках вдячності за науку й добре поводження. Це ж верх безглуздя!
Софістів тут уже й сам Каллікл називає нікчемними людишками. Цей блок присвячено загалом типовій темі, що софісти брали гроші з учнів, хоча не мають на це права. А от меблярі мають. Але річ не в цьому, а в основній лінії міркувань. Сократ не улесливий, він не хоче подобатися юрбі. Він хоче проголошувати істину й робити юрбу добірнішим бидлом — тупим, релігійним, забобонним, агресивно войовничим і консервативним. Сократові начхати, якщо люди опираються мороку невігластва, адже він переконаний, що лікує людей від виразки лібералізму, виганяє бісів із їхніх душ. У цьому вся суть поділу мистецтв на улесливі й істинні. І завершується цей діалог кількома сторінками, де Сократ переповідає своє майбутнє. Йому не страшно померти, якщо його праведні вчинки приведуть його до хибного засудження на страту. І він із гордістю прийме покарання, яке йому призначать. Тут же він одразу додає й частину аргументації про те, чому так легко готовий прийняти смерть, — і дуже стисло описує свої уявлення про загробне життя, покарання для грішників і цілком увесь міф про Острови Блаженних під владою Кроноса. Він цілковито вірить у всі ці міфи й певен, що помре з чистою душею та опиниться в раю. А всі його кривдники вічно горітимуть в Аїді. Тому він і надалі вічно прагнутиме жити досконало, незважаючи на будь-які перепони. Сократ заявляє буквально — я святий, я Ісус, я Месія, і мої вчинки досконалі, увіруйте. На цьому, власне, й завершується весь діалог.