Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати всі прийняті підходи між собою, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахес», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (учення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Суперечливі діалоги (якщо авторство його учнів, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
І, дотримуючись цієї періодизації, ми починаємо з «Критона» (якщо не рахувати «Апологію», яка не є діалогом). Альтернативна назва діалогу — «Про належне», і названо його так зовсім не дарма, а також не випадково він нагадує назви подібних творів філософів-стоїків. Цей діалог, мабуть, було написано близько 396 р. до н. е., уже після страти Сократа й утечі Платона до Мегар (див. Мегарська школа). За однією з версій, його міг написати один із учнів Платона як шкільний твір, але про це нижче. Діалог являє собою розмову між Критоном і Сократом у в’язниці, незадовго до страти останнього. Твір починається з того, що вірний учень Сократа, його друг юності й, до того ж, головний меценат — Критон, мовчки чекає в камері, поки Сократ прокинеться. Він дивується, як це Сократ може міцно спати, чудово знаючи, що на нього чекає смерть. Але Сократ виявляє цілковиту байдужість до своєї страти, бо 1) він і так уже старий і втрачати йому нічого; 2) так завгодно Богам, і хто такий Сократ, щоб іти проти них. Тут же ми дізнаємося, що Сократові наснився віщий сон, і додатково переконуємося в тому, що Сократ — релігійний мракобіс. Сон віщує йому смерть через 3 дні, тоді як учні хвилюються, що йому лишилося на день менше.
Критон, який підкупив вартових (склавшись із іншими учнями, майже піфагорійцями Сіммієм і Кебетом), пропонує своєму другові й учителеві втекти до своїх друзів у Фессалію, але Сократ, попри легкість утечі, категорично відмовляється від порятунку. Аргументація Критона при цьому дуже дивна. По-перше, Сократ має врятуватися, бо Критон більше не знайде такого доброго друга; а по-друге, бо якщо Сократа стратять, то всі афіняни вирішать, що Критон просто не захотів його викупити й поставив свої гроші вище за життя друга. В обох випадках Сократ має перейматися за Критона і заради Критона має врятуватися.
«Для чого ж нам так дбати про думку більшості, мій любий Критоне?».
На таке нігілістичне запитання, цілком у дусі кініків, Критон відповідає як типовий критик демократії і каже, що зважати на думку більшості життєво необхідно, бо саме думка більшості привела Сократа до в’язниці й засудила на смерть. Більшість, хай і помиляється, але це сила. У своїх міркуваннях Сократ переводить стрілки й, ухопившись за слово «зло», ставить запитання: а чи може юрба чинити «зло» або навіть «добро»? Тут ми дізнаємося, що зло і добро для Сократа — це синоніми дурості й розумності. Інакше кажучи, розум виявляється головним критерієм блага. Сократ виступає тут як раціоналіст. А оскільки юрба безпосередньо не займається вихованням, то вона не може чинити ні добра, ні зла. Усе, що не стосується нашого розуму, усе, що не впливає на наші розумові здібності та на нашу душу, має бути байдужим.
Критон переживає, підозрюючи, що Сократ жертвує собою лише для того, щоб не підставити інших, якщо вони допоможуть йому втекти. Але, крім усього цього, він намагається ще й присоромити Сократа. Виходить так, що Сократ грає на руку своїм обвинувачам, дає їм саме те, чого вони й хотіли, — просто капітулює перед їхньою нахабністю! До того ж він залишає дружину й дітей напризволяще та думає тільки про себе (див. цю саму проблему в «Аяксі» Софокла). Сократ народив дітей, але навіть не думає їх виховувати, а обрав найлегший шлях — просто піти. Це суперечить усім його промовам про доброчесність (пор. промову Продіка про Геракла на роздоріжжі). Але Сократа найбільше непокоїть інше. Якщо він утече, чи буде цей учинок правильним із погляду істини й розуму? Чи, як він сам каже:
«Я не здатен керуватися нічим, окрім того розумного переконання, яке, за моїм розрахунком, виявляється найкращим».
Сократ береться до аналізу своїх давніх міркувань, щоб з’ясувати, чи змінилося його ставлення до власних промов про доброчесність через те, що раніше він виголошував їх без особливої небезпеки, а тепер опинився на межі смерті. Само собою, це запитання від самого початку було риторичним. Якщо думка Сократа змінилася, значить усе, чого він навчав інших, було лише порожнім базіканням і не мало жодного значення. Звісно ж, аби не осоромитися, його теперішня позиція має цілком повторювати давню. Але чого саме він навчав інших? Насамперед Сократ і Критон визнають, що слід дослухатися не до будь-якої думки, а лише до доброї. Добрі думки, пов’язані з благом, як уже було сказано вище, водночас означають зв’язок із розумністю. Отже: «добрі думки — це думки розумних людей, а погані — нерозумних». Але, згідно з іншими типовими лініями міркувань Сократа, мудрість — поняття відносне. Мудрість кухаря відрізняється від мудрості ткача. І якщо початківець-кухар обиратиме, чиїх порад слухатися, то, звісно, вибере професійного кухаря, навіть якщо ткач теж мудрий (але не в тій справі, яка нам потрібна). Так Сократ знову нагадує, що демократія, де важливі політичні рішення ухвалюють не фахівці, — це сміттєвий лад. Але річ не лише в цьому нагадуванні. Він натякає, що справедливість — це теж своєрідне ремесло зі своїми фахівцями. І слухати треба саме їх, а не кого завгодно (хто ж фахівець у справі справедливого, як не сам Сократ? Кого йому слухати? Цього ми так і не дізнаємося, цей «майстер» — абстрактний персонаж). Загалом, зруйноване неправдивими порадами тіло — жахливе тіло, і краще померти, ніж жити з таким. Зруйнована неправдивими порадами душа — жахлива душа, і краще померти, ніж жити з такою (пор. те, як самогубство популяризували кініки й стоїки). Та й саме життя, як каже Сократ, не слід цінувати. Життя цінне лише в тому разі, якщо це «гідне» життя. Саме по собі воно — ніщо, і хапатися за нього не треба (пор. критику життєлюбства в Евріпіда). Отже, найважливіше — чинити розумно, а жити не за розумом (тобто не за принципами стоїка) краще вже померти.
І тепер Сократ запитує: чи справедливо й виправдано піти проти закону Афін і уникнути смерті, чи ні? Якщо справедливість завжди одна (ідея справедливості як такої) і не можна в один час їй слідувати, а в інший — ні, то виходить, що завжди треба триматися лише істини й чітко встановлених понять про справедливість; а будь-яке відхилення від неї, хоч і можливе, буде страшним гріхом проти власних уявлень про істину. Сократ наводить приклад принципу «око за око», який застосовує нерозумна юрба, і вказує, що це хибний підхід. Так само не можна в принципі відповідати злом на зло. І якщо афіняни вчинили з Сократом погано, то це не привід для такого самого поганого вчинку у відповідь.
Основна частина діалогу являє собою прозопопею — Сократ говорить від імені алегоричних постатей «Законів» і «Держави». Він висловлює думку, що порушення законів є руйнуванням держави. Дивно, що Сократ тут настільки вдає із себе державника, що навіть не ставить собі тих запитань, які сам же порушував вище. Якщо Афіни — демократія, і закони тут також ухвалюються на думку більшості та на благо більшості, то це апріорі нерозумні закони. Постає запитання: «Чи допустимо порушувати несправедливі закони?». І Сократ відповідає — ні, не можна порушувати навіть такі. Аргументи, якими персонажі «Закон» і «Держава» переконують Сократа, — нижче від усякого плінтуса. Це буквально аргументи про наш борг перед державою за те, що вона нам буквально «все» дала.
«Відповідай же нам: за яку нашу провину збираєшся ти погубити нас і місто? Чи не ми, по-перше, породили тебе [взагалі-то ні…], і чи не з нашого благословення [а без благословення діти не народжуються?] твій батько взяв собі за дружину твою матір і привів тебе на світ? Ну то скажи: чи докоряєш ти чомусь у тих із нас, які стосуються шлюбу?». «Ні, не докоряю», — сказав би я на це.
«Але, може, ти докоряєш тим, які стосуються виховання народженого і його освіти, яку ти й сам отримав? Хіба не добре розпорядилися ті з нас, які цим керують, вимагаючи від твого батька, щоб він дав тобі мусичне й гімнастичне виховання?». «Добре», — сказав би я на це.
І ось після таких дешевих маніпуляцій алегоричні персонажі переконують Сократа, що він їхній раб і зобов’язаний їм життям. Чи заперечує це Сократ? Ні. Тому «Закон» і «Держава» продовжують тиснути й висловлюють усе те, що й сьогодні доводиться чути від державних мужів на адресу своїх невдячних підданих:
А чи ти у своїй мудрості не помічаєш того, що Батьківщина дорожча і за матір, і за батька, і за всіх інших предків, що вона недоторканніша й священніша та в більшій пошані і в богів, і в людей — у тих, які мають розум, і що коли Батьківщина гнівається, то її треба боятися, поступатися їй і догоджати їй більше, ніж батькові, і або її напоумлювати, або робити те, що вона велить, і якщо вона засудить до чогось, то треба терпіти це спокійно, чи то будуть різки або в’язниця, чи пошле вона на війну, чи пошле на рани або на смерть, — що все це треба робити, що це справедливо і що аж ніяк не слід здаватися ворогові, або тікати від нього, або полишати своє місце, а що і на війні, і на суді, і всюди слід робити те, що велить Місто і Батьківщина, або ж напоумлювати їх, коли цього вимагає справедливість, чинити ж насильство над матір’ю або над батьком, а тим паче над Батьківщиною, є нечестям?».
Але головні аргументи Сократа полягають у тому, що він сам підписався під усім цим, і що якби йому не подобалися закони Афін, то він міг би виїхати ще задовго до того, як його засудили до смерті. Щоправда, цей аргумент не надто сильний, зважаючи на те, що в інших державах закони так само репресивні. Та й сам він наполягав, що краще вже смерть, ніж вигнання, і міняти свою думку на ходу йому просто соромно, він хоче зберегти обличчя перед смертю, померти з пафосом. Цікаво, що Сократові кажуть про те, як він із почуття патріотизму поставив Афіни вище за дві ідеальні, на його думку, держави:
Ти ж не надавав переваги ні Лакедемонові, ні Криту, таким упорядкованим, як ти постійно це стверджуєш…
Зважаючи на те, що Крит просто за легендами був місцем первісного створення спартанських законів, ідеться про одне й те саме — просто про ідеальну Спарту. Отже, зовсім недоречно Платон стверджує, що Сократ був фанатом Спарти (так само каже і Ксенофонт, і Спарту обожнюють кініки, збіг?). Загалом, не бажаючи дати слабину на старості літ і вважаючи, що йому й так уже недовго лишилося, Сократ вирішує померти з гордістю, показавши перед смертю приклад усім своїм послідовникам, як треба тримати себе перед смертю.
Філософський зміст і проблема авторства діалогу
Увесь діалог «Критон» — це суцільний панегірик Державі. Із філософських і політично значущих ідей тут ми бачимо не так уже й багато. Ідеал — Спарта, найкращий філософський принцип — раціоналізм, найкращий етичний принцип — військовий консерватизм і суворість моралі, де життя людини не ставиться ні в що, особливо якщо ця людина не вдає із себе мужика з великої літери. Демократія опосередковано відкидається як думка більшості, хоча й виходить так, що Сократ прийняв рішення демократичного суду над собою. Жодних складних філософських думок тут немає, окрім банальних аргументів, де держава дає тобі *нічого такого, чого не дає будь-яка держава у світі, бо це її базові функції*, а ти їй за це маєш віддавати життя і свободу. Єдине, що підспудно майне думка про те, що існує ідея справедливості як такої, і їй бажано слідувати без винятків. Можна сказати, дуже «стоїчний» такий діалог.
Подив викликають відмінності в образі Сократа в «Апології» та «Критоні». В «Апології» Сократ із гордістю розповідав, як відмовився підкоритися керівникам Афін, коли вони наказали йому заарештувати Леонта Саламінського, тобто порушив Закон. У «Критоні» йдеться про те, що Закон слід виконувати незалежно від того, справедливий він чи ні. Можна сказати, що накази тиранів — це особливий випадок (правда, тоді можна було б сказати й так, що демократичний лад — це різновид тиранії, і знову-таки відмазатися від виконання вироку). Але й раніше, ще до тиранії, Сократ виступав проти рішень закону, коли намагався виправдати флотоводців, засуджених до страти. Тоді нерозумна більшість обезголовила собі армію, але зробила це, дотримуючись норм релігійного права, того, за що Сократ стояв навіть дужче, ніж за право людських держав. Сократ же пішов не лише проти волі громадянського суспільства, а й проти божественних традицій, поставивши військову доцільність понад усе. Звісно, він не вчинив нічого протизаконного, а лише проголосував усупереч більшості. Але згодом він постійно посилався на цей випадок як на цілковиту дурницю. І навіть якби він сказав, що хай би як безглуздо тоді вчинили громадяни, все одно треба було дотриматися їхнього рішення, то того разу він принаймні активно обурювався! А коли дійшло до його власної страти, то обурення майже немає. Усе це й досі виглядає як дивна непослідовність.
Уперше автентичність «Критона» поставив під сумнів фінський історик Х. Теслефф у своєму дослідженні 1982 року «Studies in Platonic Chronology». Він доводив, що автором трактату є один із учнів Платона, а сам діалог написано як шкільний твір. Аргументи на користь неавтентичності «Критона» можна підсумувати так:
- діалог є несамостійним як у літературному, так і в змістовому плані;
- композиція діалогу характерна не для творів Платона, а для шкільних вправ;
- діалог нагадує інші неавтентичні трактати, які приписували Платонові.
У творі «Про державу» Цицерон наводить своє розуміння змісту платонівського «Критона»: «батьківщина породила, точніше, виховала нас не для того, щоб не чекати від нас жодної підтримки й лише, служачи нашим вигодам, створювати для нас безпечний притулок для життя на дозвіллі та спокійне місце для відпочинку, а для того, щоб вона сама, собі на користь, узяла в заставу багато й до того ж найвеличніші сили нашого духу, розуму, мудрості». Діалог «Критон» можна розглядати як атаку на софістику. Сократ у цьому разі є ідеальним «контрприкладом» того, як учинив би в подібній ситуації софіст. У парадигмі софістів закони слід було використовувати для власної користі, вони вважали, що особисті потреби мають пріоритет. Один із «старших» софістів Антифонт навіть зробив практичний висновок — дотримуватися законів лише тоді, коли перебуваєш на видноті. Втім, ідеї Антифонта в різних формах розробляли такі послідовники Сократа, як кініки та кіренаїки.