“Аякс” (“Еант”) – трагедія Софокла на сюжет троянського циклу. Оскільки у Софокла була також незбережена до нашого часу трагедія про Аякса Локрійського, то справжню трагедію нерідко називають “Аякс-біченосець”. Точних свідчень про час постановки трагедії не збереглося. Архаїчна побудова парода (анапестичний вступ Корифея, супроводжуваний ліричною партією хору) нагадує його структуру в Есхіла в “Благальницях”, “Персах” і “Агамемноні”; крім того, активно використовується есхілівська фразеологія. Згідно з цими аргументами, вчені вважають, що трагедія належить до раннього періоду творчості драматурга.
Тема трагедії “Аякс” – присудження після смерті Ахілла його обладунків не Аяксу Теламоніду, а Одіссею. Через це Аякс у припадку божевілля перерізав худобу, прийнявши її за своїх недоброзичливців, а потім, побачивши власну ганьбу, наклав на себе руки. Трагедія особливо цікава з погляду характеру Одіссея.
Софокл у цій трагедії, на відміну від попередніх його “Трахінянок“, – уже менш філософськи налаштований. Можливо через те, що головним героєм п’єси є один із великих воїнів, і те, що тематика Троянської війни обов’язково вимагає підвищеної військової бравади та пафосності. Але незважаючи на це, філософські мотиви присутні також і в цій трагедії; так само як і відсилання на сучасність. Загальновідомо, що образом спритного ритора й софіста в героїчному епосі регулярно є “багатомудрий” Одіссей. Цю роль помірно-негативного персонажа він відіграє також і тут.
Ми вже говорили, що у творчості Софокла можна знайти яскраво виражений слід софістичної філософії; але це не означає, що сам він був “софістом”. Софокл ще в “Трахінянках” намагався розв’язати проблему софістичного нігілізму, звертаючись по допомогу до божественного провидіння. Тому немає нічого дивного, що софіст у найгротескнішому своєму вигляді (тобто Одіссей) є для Софокла персонажем негативним (хоча наприкінці п’єси він говоритиме фактично від імені самого Софокла). Його негативну позицію можна оцінити за діалогом з Афіною:
(Одіссей) Навіщо, Афіно? Ні, не клич його!
(Афіна) Стій мовчки, чекай – не будь же боягузом.
(Одіссей) Молю богами, нехай він не виходить…
(Афіна) Чого боятися? Він же людина!
(Одіссей) Але твоєму слузі він був ворогом.
(Афіна) Чи не солодко сміятися над ворогами?
(Одіссей) Задоволений я й тим, що він у наметі.
(Афіна) Страшишся, видно, люті його?
(Одіссей) Якби він був при здоровому глузді, я б не боявся.
(Афіна) Не бійся, він тебе і не помітить.
(Одіссей) Чи можливо? – його очі при ньому…
(Афіна) Він зрячий, але імлою йому затьмарю очі.
(Одіссей) Вправні боги – все доступно їм.
(Афіна) Тепер мовчи і смирно стій на місці.
(Одіссей) Стою… але краще б відійти подалі…
Боягузтво Одіссея ще можна зрозуміти, оскільки Аякс фізично сильніший за нього у багато разів. Але тут цікаво те, що Одіссей навіть розмовляючи з богинею – проявляє скептицизм. Він не вірить, що безумця буде приборкано, адже він на власні очі бачив безумців. Він не вірить, що людина, яка має очі, не зможе його помітити, чим, крім іншого, демонструє свою прихильність сенсуалізму. І навіть після переконань богині, він усе ще бажає про всяк випадок перестрахуватися. Одіссей виступає як напів-комічна карикатура на Протагора.
Показавши глядачеві всю картину божевілля Аякса, нам презентують невеличкий діалог, що продовжує тему співчуття до рабів, яка вже лунала раніше в “Трахінянках”. Мотив, заснований на софістичній ідеї “природного закону” і рівності всіх людей від природи:
(Афіна) Ось, Одіссей, як влада богів сильна.
Хто з мужів розумніший був у порадах,
Хто в потрібний час рішучіший у справах?
(Одіссей) Немає нікого… Сумую про Аякса,
Нехай він мій ворог, – він істинно нещасний,
Осягнутий важким потьмаренням.
Його доля… моя, – хіба не все одне?
Лише примари, одні порожні тіні!
І знову ми бачимо цей мотив, заснований на софістичній відносності, яку він знову обмежує якимось божественним приреченням і вірою в те, що Боги допомагають добрим і карають злих. І як раніше було в “Трахінянках”, тут лунає мотив важливості родинних зв’язків, що виходять із “кровної” площини в площину емоційну:
Будь вибір у тебе, що ти обрав би:
Знати радості ціною страждання близьких
Чи з близькими страждати й самому?
Так само, як у “Трахінянках”, тут звучить і мотив життя сьогоднішнім днем. Бо минулого не повернути, а майбутнє ще невідоме, щоб псувати собі життя вже тут і зараз через хибні передбачення:
Навіщо страждати за тим, що минуло?
Такий закон: що було раз, те було.
Аяксу соромно, що він був збезчесним, коли обладунки Ахілла передали не йому, а хитрому Одіссею, який не має жодних доблестей. За всією логікою обладунки мали бути в Аякса, що за кровним зв’язком, що за лінією фізичної сили і бойових заслуг. Тепер же він ще скоїв злочин, чим зганьбився подвійно. Як йому з такою ганьбою повертатися додому? Його батько – знаменитий герой, і вдома на нього чекатиме ще більш болісна ганьба.
Чи до троянських стін кинутися,
Там битися одному і чесно впасти?..
Але цим лише обрадую Атридів…
Не бути тому! Знайти мені має спосіб
Батькові сивому довести, що син,
Народжений ним, не малодушний боягуз.
І знову, основний герой начебто штовхає консервативний спіч, з яким мав би погодитися сам автор. Набір поглядів Софокла і без того вкрай нагадує якийсь прото-стоїцизм (див. “Трахінянки”), і здавалося б, Аякс лише підтверджує цю позицію, коли каже:
Не потрібна мені й дарма людина,
Що живить надії по-пустому.
Ні, благородний повинен славно жити
І славно померти. Я все сказав.
Але тут знову проти Аякса виступає відразу весь хор, і навіть його власна дружина, намагаючись напоумити героя. Його товариші по зброї, солдати-моряки, всі намагаються відмовити від самогубства:
Ніхто не звинуватить тебе, Аяксе,
У нещирості: це – голос серця.
Але перестань, залиш такі думки
І дай друзям тобою керувати.
Дружина нагадує, що своїм егоїстичним вчинком він прирікає її разом зі своєю дитиною на безчестя і рабство, і це теж заплямує його репутацію, якою той нібито дуже дорожить. Йому навіюють, що він боїться зганьбити батьків, але батькам не так важливо це, як те, щоб він повернувся додому живим. Та й загалом він чинить максимально егоїстично і нерозумно.
Ледве помреш, ледве мене покинеш,
Знай, того ж дня мене захоплять силою
Аргів’яни, і нам з твоєю дитиною
Обом їсти доведеться рабський хліб.
І хто-небудь із них, панів, вколе
Мені серце гірким словом: – Ось подруга
Аякса, першого в аргівській раті.
Як солодко їй жилося – і ось ким стала! –
Так скаже він… Важка мені буде доля, –
Але сором впаде на рід твій і тебе.
Соромся батька, якому готуєш
Ти злу старість, матері своєї,
Роками древньої, що день і ніч благає,
Щоб живим повернувся ти додому.
Аякс дослухався до частини цих промов, і вирішив усе таки вберегти рідню від рабства, “юридично” переписавши їх на свою довірену особу – на рідного брата. Тепер він формально знешкодив аргумент своєї дружини (хоча егоїстичної суті й дурості ситуації це не змінило), і наважується на самогубство. Але на цьому ситуація не закінчується, Софокл ще більше підкреслює, що Аякс не правий у своїй крайній позиції:
(Текмесса) О скорбота!.. В ім’я твоєї дитини
І всіх богів: не зраджуй ти нас!
(Аякс) Ти докучаєш мені… Не знаєш хіба,
Що в богів уже я не в боргу?
(Текмесса) Не богохульствуй.
(Аякс) Говори іншому.
(Текмесса) Не хочеш слухати?
(Аякс) Багато говориш.
(Текмесса) Але страшно мені…
(Аякс: слугам) Швидше її замкніть!
(Текмесса) Пом’якши, молю богами!
(Аякс) Ти божевільна,
Тепер уже пізно вдачу мою змінювати.
Загалом, за підсумком ситуації, у Аякса немає повноцінної моральної переваги. Він поводиться вкрай емоційно, як дуже уражена і скривджена людина. Прирікає себе на загибель, ігноруючи почуття всіх навколо, і все через вельми “примарні” проблеми. Усе це гранично оголюється Софоклом, і цим він ніби натякає, що сам не перебуває цілком на боці Аякса. Хоча не можна також сказати, що він вважає позицію Аякса не благородною. Навпаки, це дуже “сильний” вчинок, що вимагає величезного напруження волі, але Софокл далекий від того, щоб надмірно обожнювати подібні моменти і вчинки на кшталт самогубства, позиція Софокла – це позиція обивательської поміркованості.
На цьому емоційному діалозі Аякса і Текмесси закінчується перший епізод драми. І вельми очікувано, що другий епізод відкривається з монологу Аякса, в якому той:
Пом’якшився раптом, охолов, як меч у воді,
Від жіночих слів – і шкода мені залишити
Серед ворогів вдовицю із сиротою.
Здається, що він повністю переосмислює ситуацію і вирішує, що всьому виною був узятий у бою з Гектором трофей, що притягує до себе невдачі. Тепер Аякс каже, що вирішив позбутися трофея і піти на мирову з табором ахейців. Так думають усі оточуючі і можливо навіть глядачі, але насправді Аякс збрехав, щоб ніхто не зміг далі стримувати його вмовляннями. Насправді він вирішив закопати “проклятий” меч вістрям догори, щоб скоїти самогубство, кинувшись на нього зверху; що він з успіхом і робить.
І відразу після цієї події, над трупом Аякса розгортається боротьба. Лідери ахейців (Менелай та Агамемнон) по черзі приходять, щоб заборонити похорон Аякса, адже якби не боги, той би вбив їх усіх, а значить, його потрібно розцінювати як ворога і ставитися до нього так само, як до ворожих воїнів. Але в ім’я родинних зв’язків за Аякса заступається його брат. У двох словесних суперечках Тевкр уїдливо відмовляє царям у їхніх вимогах, хоча формально він більш правий і ближчий до Софокла за загальним духом. Софокл навіть вкладає в його уста вельми злободенні рядки:
Ти – у Спарті цар, а нам ти не владика.
Потрібно розуміти, що брати Аякс і Тевкр походили з афінського Саламіна, а Менелай був царем Спарти – тому такі промови не були простою випадковістю. І тим не менше, Тевкр лихословить, уїдливий, а Софокл вкрай не любить уїдливість (і дуже любить усіляку поміркованість, в усьому обирати “золоту середину”), тож спартанські царі не є досконалим злом, і їм у вуста вкладаються слова, які Софокл також готовий підтримати:
Поганий воїн рядовий, коли не хоче
Начальникам своїм коритися.
Ні, в державах не цвісти законам,
Коли з ними поруч не живе боязнь.
Наказувати над військом неможливо,
Коли совісті й страху в людях немає.
Нехай знає людина, нехай потужна вона,
Що може впасти від легкого удару.
А той, у якому є і страх, і сором,
У благополуччі життя своє проводить.
Але якщо в державі всім дати волю
І допустити безчинствувати, на дно
Піде вона і при попутному вітрі.
Отже, суперечку щодо поховання (за звичаями честі чи за законом) покликаний вирішити Одіссей, який цього разу виступає голосом самого Софокла, і промова якого фактично закриває всю п’єсу.
Так слухай же. Молю тебе богами:
Не залишай його непохованим,
Не будь жорстокий, не піддавайся гніву
І ненавистю лютою справедливість
Не зневажай. Йому всіх ненависніше
Я у війську був відтоді, як мені було віддано
Обладунок Ахілла. Все ж його ганьбити
Не стану, нехай він ворог мій. Визнаю:
Він був із нас, що з’явилися під Трою,
Усіх доблесніший, якщо не брати до уваги Ахілла.
Його позбавляючи честі, ти не правий.
Адже не його, а божий закони
Ти ображаєш. Якщо помер чесний,
Його не можна безчестити – нехай він ворог.
Те, що Одіссей, який був головним ворогом Аякса, проявив поблажливість – чи не головна повчальна частина всього твору. “Дружба” і “ворожнеча” поняття відносні, каже нам Софокл; і не варто в цьому надто старатися, але в усьому треба знати міру. Варто бути розсудливими і мати сміливість змінювати позицію, коли це потрібно. Сцена початку похорону Аякса закінчується раптовим, не дуже пов’язаним із твором куплетом хору на навколо-філософську тематику:
Вчить багато чому досвід. Ніхто з людей
Не сподівайся пророком без досвіду стати.
Незбагненні прийдешні долі.