Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі прийняті підходи, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (серед. 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кін. 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кін. 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Суперечливі діалоги (якщо авторство його учнів, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Діалог «Евтидем», імовірно, має висміяти логічні помилки софістів. Тут Сократ протиставляє свою аргументацію методам софістів. Існує думка, що це сатира на еристику, діалектику та гносеологію кініків, і зокрема Антисфена, але це не точно. Упродовж усього діалогу два головні сперечальники, Евтидем і Діонісодор, постійно намагаються заманити Сократа в пастку, використовуючи свідомо хибні й безглузді аргументи, щоб продемонструвати заявлену філософську перевагу. Як і в багатьох діалогах Сократа, два софісти, проти яких виступає Сократ, справді були реальними людьми. Евтидем був доволі відомим на час написання діалогу й кілька разів згадується як Платоном, так і Арістотелем. Аналогічно, Діонісодора згадує Ксенофонт.
Вступ до софістичних таїнств
Діалог відкриває Критон, найближчий друг Сократа (див. діалог «Критон»), коли запитує про суперечку з двома софістами, що сталася вчора. Тому цю суперечку буде подано як переказ. Ті двоє софістів — брати Евтидем і Діонісодор. Вони родом із Хіоса, і якийсь час жили в місті Фурії, демократичній колонії, заснованій Периклом за участю Протагора і Геродота, а також одним із відомих центрів софістики (до того часу звідти чомусь вислали всіх проафінських діячів). Ці брати, як заведено у софістів, майстри одразу в усіх справах, і тут навіть підкреслюється, що не лише в ремеслах і науках, а ще й у боротьбі та поєдинках у повному озброєнні. Це досконалі люди, духом і тілом. Але, як це змальовано в діалозі, передусім вони сильні все-таки тілом, бо розуміються на військовій тактиці й стратегії, самі непогано воюють і т. д. Складається враження, що це навіть не неправда, і ніби це перевірено на практиці. Тут, як і в діалозі «Менексен», Сократ між іншим називає некоего Конна своїм учителем музики. Тепер цього музиканта нібито висміюють за те, що він навчає старих. Але це так, відступ. Просто Сократ має намір стати учнем цих нових софістів і нібито побоюється, що їх теж почнуть висміювати.
Зустріч Сократа з цими двома софістами сталася з волі самих богів, бо він уже збирався йти з Лікею, коли раптом знамення натякнули йому, що варто ще затриматися. Так він зміг дочекатися приходу Евтидема, Діонісодора і цілої свити їхніх учнів, а ще й різних інших юнаків. Таких вступів, де безпосередньо замішана містика, ще не було в попередніх діалогах. Сократ спробував зачепити гордість софістів, як він це зазвичай робить, гіперболізуючи їхні чесноти. Але софісти заявляють, що вони вже не займаються вузькоспеціально питаннями війни та збройних поєдинків і не обмежують себе судовими справами. Для них це вже несерйозні дрібниці з минулого життя. Тепер же, як заявляє Евтидем:
Ми вміємо обидва, як ми вважаємо, краще й швидше за всіх людей прищеплювати іншим доброчесність.
Сократа хлібом не годуй, тільки дай поговорити про доброчесність і довести, що софісти цього не навчають (див. «Протагор», «Менон»), тож він переходить у наступ запитаннями. До речі, що тут цікаво, так це форма подачі. Софісти приїхали нібито для того, щоб заробляти на лекціях про доброчесність. Але тепер цілком безплатно збираються поділитися цією мудрістю не просто із Сократом, а ще й із цілим натовпом молоді, своєю цільовою аудиторією, яка їх оточувала. Помітно, що Платон не надто багато думав, коли створював таку сцену.
Перше ж запитання Сократа — чи можуть лекції Евтидема і Діонісодора зробити доброчесним лише того, хто вже морально готовий до цього і визнає їх знавцями, здатними навчити? Чи вони можуть переконати навіть слухачів, налаштованих скептично? Це запитання звучить навіть складніше — чи не треба, перш ніж братися за цю тему, з’ясувати, чи взагалі можливо навчитися доброчесності, і чи будуть софісти це пояснювати? Чи для цього треба слухати лекції когось іншого (див. діалог «Менон», буквально про цю тему). Софісти заявляють, що й ця тема теж ними порушується, і що вони зможуть переконати людей у тому, що філософією має займатися кожен, що вони самі в цій справі найкращі і т. д. і т. п. Коротше кажучи, вони заявили, що зможуть переконати скептика, і зараз скептик-Сократ наочно продемонструє, що він — царівна Несміяна.
Тепер Сократ просить софістів показати це вміння на ділі й переконати юного Клінія, що йому потрібно займатися філософією та вчитися доброчесності. Перше запитання від Евтидема таке: той, хто йде чогось учитися, — це мудрець чи невіглас? Запитання елементарне, але брат софіста шепоче Сократові, що за будь-якої відповіді юнака буде однаково спростовано, навіть не приховуючи того, що це буде якась софістична хитрість (жах, просто жах, які ж вони паскуди, добре, що Сократ такого не робить буквально в кожному діалозі). Кліній відповів, що вчаться все ж таки мудрі люди. Напевно, мається на увазі, що вони досить розумні, аби взагалі взятися за свою освіту. Одне із запитань софіста навіть опосередковано відсилає до діалогу «Менон»:
«Хіба не було так, що, коли ви вчилися, ви не знали того, чого навчалися?».
Евтидем банально наводить приклад: до початку навчання ти чогось не знаєш із того, що знає твій учитель, а отже в цьому питанні учень на тлі вчителя — невіглас. Варто було лише погодитися з цим, як виявлялося, за словами самих софістів, що з двох учнів мудрішим є той, хто старанно запам’ятовує слова вчителя, а не той, хто цього не робить. Отже, не всі учні — невігласи. Тож і та, і та відповідь по-своєму правильні. І так далі. З одного боку, учні вивчають те, чого ще не знають, і це логічно. Але з іншого боку, вони вивчають це за допомогою слів і літер, які їм уже відомі. Тож, суворо кажучи, навіть у думці, що здасться їм цілком новою, можна використати всі ті слова або літери, які вони й так уже знали раніше, і технічно вони не вивчили нічого нового. Один тезис висуває Евтидем, а контртезис — Діонісодор, і цим вони змушують юного Клінія цілком заплутатися.
Та Сократ пропонує терпіти цей цирк і називає побачене «вступом до софістичних таїнств». Далі він висловлює надію, що після етапу випробувань дурницями почнеться нормальний і серйозний виклад доброчесності. Нині ж нас демонстративно навчають тонкощів розрізнення в синонімічному ряді термінів. Усе згідно з максимами софіста Продіка. Сократ швидко розбирає цю аргументацію на деталі, виявляючи себе справжнім майстром, навченим роками особистого досвіду. Але вдає, ніби сам він зовсім не такий, як Евтидем:
Сократ: Такою є гра пізнання — тому я й кажу, що вони з тобою бавляться, — а грою я це називаю тому, що коли хтось довідається про безліч подібних речей або навіть про всі їх, він анітрохи не краще знатиме сам предмет — якою є його сутність, — а зуміє лише бавитися з людьми, підставляти їм ніжку, використовуючи відмінності імен, і змушувати їх падати — так само, як хтось сміється й розважається, висмикуючи лавку з-під ніг у тих, хто збирається сісти, і дивлячись, як вони падають навзнак. Отож вважай, що вони пожартували з тобою. Але ясно, що після цього вони виголосять тобі серйозні промови, а я попереджу їх, щоб вони сплатили мені обіцяний борг.
Я часто називаю метод Сократа свідомим тролінгом і клоунадою, але тепер уже сам Сократ, почувши подібні речі… називає їх тролінгом і клоунадою… Дивовижні речі.
Пошуки щастя
Але перед тим, як продовжити, Сократ озвучує, що саме він хоче почути. Він заявляє, що ми всі прагнемо добробуту і хочемо бути щасливими. Як завжди, у формі запитань, але так, що сам же й погоджується. Шлях до цього — володіння багатьма благами. Серед них багатство, краса, здоров’я, влада, аристократичне походження, а також мужність, справедливість, розсудливість і т. д. і т. п. Окремо Сократ виділяє щастя як благо, хоча, здається, це було саме тим, що ми набуваємо внаслідок володіння благами, а не самим благом… І раптом Сократ каже:
Сократ: А ми ж ледь не опинилися в смішному становищі перед гостями — і я, і ти, сину Аксіоха.
Кліній: Яким це чином?
Сократ: А таким, що, назвавши раніше щастя благом, ми тепер знову заговорили про це.
Може здатися, що він помітив власну помилку! Тут я раптом вирішив, що Платон не ідіот. Це здавалося майже неможливим, приблизно так само дивно, якби на Землі зникла гравітація. Але Платон поспішив виправити ситуацію, і виявилося, що він помітив зовсім не це. Він просто створив безглуздий зв’язок термінів на рівному місці й має на увазі, що вони вже говорили про мудрість, а це нібито і є саме щастя. Буквальний синонім. Тепер ще й виявляється, що кожен фахівець щасливий у своїй діяльності, і флейтист, коли дмухає у свою флейту, або коваль, коли гатить молотом, — обидва дуже щасливі. Та й інших вони роблять щасливими, наприклад, як добрий лікар, що вилікував хворобу. А всі вони мудрі у своїй справі, тож мудрість — це джерело щастя, або, точніше, прямий синонім, якщо прийняти слова Сократа без жодних запитань.
Блага будуть благами лише тоді, коли приносять користь (див. як у попередніх діалогах оспорюється ця думка), і не самі по собі, а лише для нас особисто, тобто ними треба користуватися. Їжа, яку ти не їси, — марна. Отже, для щастя потрібно здобути блага й користуватися ними. У користуванні (тобто споживанні) благ, виявляється, теж потрібна якась окрема мудрість і наука. І знову ж таки мудрість — головне джерело щастя. Далі вводиться альтернативний варіант, коли всі блага світу у спадок отримає цілковито тупа людина. Чи буде це корисно для неї? Ні. Виходить, річ не в самих благах, скільки б їх не було, а лише в тому, мудро чи ні ми ними розпоряджаємося. Те, що ми називаємо благами, цілком може обернутися і на зло. Загалом це як класичний аргумент про кухонний ніж або олівець як знаряддя вбивства в поганих руках, що натякає на їхній первісно нейтральний статус. Речі не є ані добрими, ані поганими, а благом і злом по суті є лише мудрість і невігластво.
Із цього Сократ робить висновок, що заради такого великого блага, без якого всі інші речі не мають користі, варто вчитися в будь-кого, хто цим благом володіє. Можна хоч у рабство продатися, аби тільки це благо було гарантовано здобуто. Таким чином Сократ виконав ту задачу, яку не змогли виконати софісти — він переконав юнака слухати цих учителів і прагнути займатися філософією. І що ще цікавіше, він знову відсилає до діалогу «Менон», де Платон уже нібито довів, що навчити доброчесності в принципі неможливо, і цим натякає на те, що вся ця розмова від самого початку не має жодного сенсу, окрім демонстрації помилок софістів.
Сократ: Особливо, Клінію, якщо мудрості можна навчитися (а вона не приходить до людей сама собою): це питання ми з тобою ще не розглянули, і досі не дійшли щодо нього згоди.
Кліній: Але мені здається, Сократе, що їй можна навчитися.
Сократ: Воістину прекрасно ти говориш, найшляхетніший із мужів, і робиш мені послугу, позбавляючи від довгого розгляду цього питання — чи можна навчитися мудрості, чи ні. Тепер же, оскільки ти вважаєш, що їй можна навчитися і що саме вона одна робить людину блаженною та щасливою, то ж не заперечуватимеш, що необхідно філософувати і що ти сам маєш намір цим зайнятися?
Карикатурна софістика і звеличення Сократа
Тепер настає черга софістів. Починає Діонісодор. Він натякає, що якщо вони зроблять юнака Клінія мудрим, то він уже не буде тим самим, ким був раніше, а отже старий Кліній фактично помре, і зародиться нова істота. І ось які вони всі погані йому друзі, якщо хочуть, щоб він, такий, яким є, — якнайшвидше помер. Далі йде довгий перелік подібних викрутасів. Усі вони значно примітивніші, ніж софізми Сократа або навіть міркування софістів із попередніх діалогів. Не беруся судити, можливо, подібного роду софісти теж були популярні в Афінах, і це навіть не солом’яне опудало Платона. У такому разі доведеться визнати, що Сократ належить до софістів вищого класу, тоді як Діонісодор і Евтидем — софісти для бідних.
Усі ці хитрощі надто примітивні, і вони не ілюструють думки самого Платона, тож наводити їх усі — немає жодного сенсу. Деякі з них бувають кумедними, хоча загалом це примітивні буквалістські тлумачення висловів, прискіпування до значень слів. Наведу перший із цих прикладів, де софісти дурять другого зі знайомих Сократа, юного Ктесіппа:
— Як, Ктесіппе, — втрутився тут Евтидем, — ти вважаєш, що можливо брехати?
— Так, клянусь Зевсом, — відповів той, — якщо тільки я не з’їхав з глузду.
— А в якому разі — якщо говорять про справу, про яку йдеться, чи якщо не говорять?
— Якщо говорять, — відповів той.
— Але ж якщо хтось говорить про неї, то він називає не щось інше з існуючого, як те, про що говорить?
— Що ти маєш на увазі? — запитав Ктесіпп.
— Адже те, про що він говорить, є одним із сущого, окремим від усього іншого.
— Авжеж.
— Отже, той, хто говорить про це, говорить про суще?
— Так.
— Але ж той, хто говорить про суще, говорить правду. Так і Діонісодор, оскільки він говорить про сущі речі, говорить правду, а зовсім не обмовляє тебе.
Брехня неможлива, якщо брешуть про існуючу людину й цілком допустимі в реальності речі. Буквально кожне можливе заперечення буде зустрінуто подібними хитрощами. Слово «говорити» виявляється навіть синонімом слів «робити» і «створювати», і базіка виявиться великим трудівником, а робити неіснуючі речі не можна, адже робиш завжди «щось». І отже всяка брехня — будучи мовленням, існує; а раз існує, то вона істина тощо. Хоча в ширшому сенсі їхня логіка (запозичена, до речі, з філософії Парменіда) виглядає простіше: говорити — означає говорити про те, що є (про суще). Брехня — це те, чого немає (не-суще). Говорити про те, чого немає, неможливо (ти ж не можеш тримати в руках порожнечу). Отже, той, хто говорить, завжди говорить правду (суще).
Цей діалог — нескінченні перескакування від одного синонімічного ряду до іншого, розбори однієї частини висловлювання безвідносно до іншої або у відриві від контексту. Усі подібні трюки настільки очевидні, що важко уявити, як за таку «мудрість» узагалі хоч хтось платив би гроші. У якийсь момент софіст навіть заявляє таке:
Або ж я говорю про певну справу, а ти про неї зовсім не говориш?
А чи може заперечувати тому, хто говорить, той, хто не говорить?
Звісно, він хоче цим сказати, що якщо софіст обмовляє людину (говорить А), а йому заперечують, що це неправда (говорять Б), то таке заперечення нібито дорівнює тому, щоб узагалі не говорити про тему (не говорити про А), а не говорити про тему = дорівнює тому, щоб бути німим. Цим доводиться, що між тим, хто стверджує, і тим, хто заперечує, не виникає розбіжностей. А зрештою все це розгортається в тезу, що неможливо ні брехати, ні навіть мати хибні думки. Усі висловлюють істину, просто по-різному. Але практична, побутова безглуздість самих прикладів самоочевидна.
Пізніше Платон визначить аргументацію Евтидема і Діонісодора як «еристичну», буквально «призначену для суперечок» (ἐρίς, eris, що в перекладі з грецької означає «боротьба»). Як би не намагалися спростувати еристичні аргументи, аргументація побудована так, що будь-які засоби спростування виявляться неефективними. Той самий метод, яким користується Сократ, називають ще «діалектичним», де, здається, теж ведеться розмова двох людей, але з тією різницею, що тут уже немає суперечки заради суперечки. Це і є, по суті, відмінність між різновидами софістики, її примітивним і піднесеним рівнями.
Царське ремесло
Далі Сократ, щоб зберегти зв’язність оповіді, знову переказує ту частину діалогу, де він підводив нас до пошуку мудрості, і де все не виглядає як балаган. Тепер він додає, що вміння щось виготовляти, наприклад флейти; і вміння споживати цей товар, наприклад грати на флейті, — це різні речі, часто ніяк не пов’язані одна з одною. Так він підводить нас і до того, що вміння складати хитромудрі промови (як це роблять софісти), і вміння користуватися цим інструментарієм прийомів — теж не пов’язані навички. І цим натякає, що, можливо, інструментарій у софістів і Сократа один і той самий, але Сократ у цій справі майстер, а вони користуються ним надто безглуздо.
Попутно тут наводяться порівняння між мисливцем (який здобув дичину й не знає, що з нею робити) і кухарем (який знає, що робити далі), та інші подібні аналогії, що натякають на недостатність емпіричного пізнання й простого збирання знайдених фактів. Тут навіть математики стають своєрідними емпіриками, які просто фіксують закони чистого розуму, але витлумачити ці знахідки й оцінити їх належно зможуть лише діалектики. Так само й воєнні стратеги зрештою передають усю свою здобич політикам.
За словами Сократа, далі вони дійшли до того, що царське мистецтво правителя — це й є їхнє надремесло, здатне приносити щастя своєму майстрові. Вище за нього в ієрархії людської діяльності, здається, нічого більше немає. Але згідно з їхньою власною сіткою аналогій, цар виявляється виробником певного продукту, і це виявляється менш важливим, ніж уміння користуватися цим продуктом. Та тут усе гірше, бо навіть незрозуміло, який саме продукт виробляє правитель. Глухий кут тут виникає через нескінченну регресію: царське мистецтво має робити людей мудрими, але мудрими в чому? Та й якщо це ремесло, то воно знову стає одним із багатьох. Це важливий момент платонівської гносеології — знання має мати предмет, але найвище знання (Блага) ніби стоїть над усіма предметами. Отже, в ході своїх міркувань Сократ знову опинився в глухому куті, і все одно незрозуміло, яке таке знання може бути джерелом щастя.
«Твій батько — пес». Критика релятивізму
Тепер, коли контраст добра (Сократа) і зла (софістів) знову підкреслено, в гру повертаються Евтидем і Діонісодор, і тепер вони обіцяють показати Сократові те, що він шукає. Вони мають намір навіть довести, що Сократ уже й так володіє всім, чого бажав. Тут знову демонструються вкрай примітивні хитрощі, щоб довести, що Сократ водночас є знаючою і незнаючою людиною тощо. Так софіст у якийсь момент навіть доводить, що різні істоти, зокрема людина, можуть бути водночас сущими й не сущими. Щоправда, наші софісти все це викручують так, щоб із двох крайнощів опинитися радше всезнаючими, аніж тими, хто нічого не знає. І за допомогою хитрощів вони заявляють, що будь-яка людина, яка знає щось одне, знає при цьому взагалі все. А отже, і Сократ уже володіє тією сутністю, яку нібито не міг знайти. І так, софісти кажуть, що вміють узагалі все, і на будь-яке запитання, навіть якщо їх спитають, чи знають вони, як лазером із очей розпиляти Сонце (само собою, це мій власний приклад, але там і свого абсурду вистачає), вони все одно відповідатимуть, що все знають і зможуть це зробити. На цьому будується окрема серія комічних сценок. Але з усього цього цирку вартий уваги, як приклад комізму, трюк із батьком-псом. Ктесіпп, юнак із оточення Сократа, починає у відповідь тролити софістів. Відбувається легендарний діалог, який став мемом античної філософії. Він змушує софістів визнати, що їхні батьки й матері — водночас батьки і всім людям, і різним тваринам, навіть телягам, цуценятам, поросятам, а отже вони самі — пси, кабани тощо. Ктесіпп спершу подає це з іронією, мовляв, щоб висміяти софістів за допомогою їхньої ж схеми. Але Діонісодор нібито не розуміє жарту й заявляє:
Д. — У тебе є пес?
К. — Так, і дуже злий.
Д. — А цуценята в нього є?
К. — Є, теж дуже злі.
Д. — Отже, цей пес їм батько?
К. — Так, сам бачив, як він покрив суку.
Д. — Ну що ж, хіба це не твій пес?
К. — Авжеж, мій.
Д. — Отже, будучи батьком, він твій батько, тож твоїм батьком виявляється пес, а ти сам — брат цуценятам!
Ктесіпп, щоправда, образився і навіть спробував було погрожувати, хоча сам же й розпочав цю тему. У цьому блоці він починає просто підтакувати софістам, доводячи їхній маячний абсурд до абсолюту. Виходять приблизно такі конструкції: «Коли п’ють ліки — це благо. Отже, треба випити цілий віз ліків». «Мати золото — благо. Отже, треба влити тобі золото в череп». Хоча те, що Ктесіпп перейшов до тактики підтакування тролям, Платон намагається показати як наочний і згубний вплив софістів, ніби буквально на очах Ктесіпп «зіпсувався», і наприкінці діалогу знову заявить про це вже прямим текстом.
Заглиблюватися в усю цю псевдоаргументацію софістів немає сенсу. Перед нами чергова довга демонстрація того, як софісти граються словами й брешуть, не червоніючи. Та ще й дуже злостяться, якщо на їхні запитання відповідають не так, як спочатку прописано в пастці-схемі, чим демонструють примітивну нездатність до імпровізації.
Діалог закінчується тим, що софісти заявляють, що взагалі все у світі прекрасне і правильне, бо красиве присутнє в речах (натяк на теорію ідей), але тут же перетворюють це на фарс. Цим Платон, вочевидь, намагався підкреслити різницю між Сократом і софістами в обговоренні свого найпопулярнішого питання. А наприкінці сперечальники навіть наважуються обговорювати природу богів, демонструючи водночас вершину богохульства.
— То йди ж уперед, — каже Евтидем, — і відповідай: коли ти визнаєш, що Зевс і всі інші боги — твої, то тим самим вважаєш, що можеш їх продавати, дарувати й усяк використовувати на свій розсуд, як і інших тварин?
А я, Критоне, ніби вражений насмерть цим міркуванням, залишився безмовним. Але Ктесіпп, бажаючи прийти мені на допомогу, вигукнув:
— Геракле, мене побери! Та це ж диво яке міркування!
А Діонісодор на це:
— То що ж, Геракл — це «тебе побери» чи «тебе побери» — це Геракл?
І Ктесіпп відповідав:
— Великий Посейдоне! Приголомшливі слова! Відступаюся: ці мужі непереможні.
Зрештою Сократ іронічно хвалить їх у своїй довгій промові, яка в скороченому вигляді виглядає так (вільний переказ): «Ви такі молодці! Ваше мистецтво унікальне! Але в мене є порада: не виступайте перед натовпом. Вас можуть не зрозуміти. Краще розмовляйте лише між собою». Та натовп у Лікеї аплодує софістам. Вони вважають, що Евтидем переміг, і що він геній. Із тексту важко зрозуміти, чи це вдаваний захват, чи щирий. Утім, ніщо не заважає Платонові показувати, ніби більшість афінян були дурними й вірили навіть у таких низькопробних софістів.
Епілог
Після цього діалогу на нас чекає ще певний епілог, де Сократ, закінчивши свою історію, повертається до людини, перед якою її розповідав, до Критона, і навіть радить йому піти повчитися мудрості в Евтидема та його брата. Але Критон відмовляється і заодно каже Сократові, як нещодавно зустрів поважного чоловіка (укладача промов, логографа), який плювався від такого видовища й, надивившись на софістів, назвав філософію «нікчемною справою». Майже всі дослідники погоджуються, що під цим анонімом ховається Ісократ, головний конкурент Платона, який відкрив свою школу риторики. Ісократ проповідував «серединний шлях»: це не заумна філософія (як у Платона) і не зовсім брехлива еристика (як у Евтидема), а нормальне політичне красномовство. Здавалося б, така реакція на суперечки від Ісократа — радше добра тактика. Але ні! Сократ ущент розносить цю «проміжну» позицію. Він каже, що такі люди (політики-філософи) — «ані те, ані се», вони гірші і за чистих філософів, і за чистих політиків. Реакцію Ісократа нам подають як обивательську реакцію на будь-яку філософію взагалі, а не лише на її погану версію.
Зрештою Критон опиняється в депресії: всі вчителі філософії якісь ненормальні, і він не знає, кому віддати своїх синів на навчання. А зробити їх знавцями філософії йому дуже хочеться. Сократ дає йому пораду: не дивися на вчителів, а дивися на саму філософію. Якщо вона добра — займайся нею сам і дітей учи. Реальні вчителі можуть бути клоунами або небезпечними фанатиками, але «Ідея Філософії» — свята. І, звісно, єдиний легітимний жрець цієї Ідеї — це сам Сократ. У діалозі такий висновок не звучить, але він очевидний; до того ж сини Критона зрештою стануть учнями Сократа.
Загалом «Евтидем» — це блискучий памфлет. Платон бере реальні логічні проблеми (референція, предикація, тотожність тощо), віддає їх у руки двом карикатурним клоунам, змушує їх довести ці ідеї до абсурду (твій батько — пес), а потім на білому коні виїжджає Сократ, який натомість пропонує «правильні» пошуки доброчесності. Єдине, що тут бентежить Критона (через промову Ісократа), це те, що Сократ розмовляє з негідними людьми і що оточення навіть докоряє Сократові за це. У діалозі, таким чином, міститься натяк на певне невдоволення в суспільстві поведінкою Сократа.