Філософія і школа кініків після Діогена

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року

Версія українською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Антична філософія: аристократичний наступ»:

• Вступ (історичний контекст, Арістофан, Критій, Алківіад тощо).
• Перша частина (філософія Сократа).
• Друга частина (філософія Ксенофонта).
• Третя частина (елідська та мегарська школи).
  • Менедем і Стільпон (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до мегарської та елідської шкіл).
• Четверта частина (школа Антисфена).
  • Діоген Синопський (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Антисфена).
  • Школа кініків після Діогена (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Антисфена) — ви тут.
  • Школа кініків елліністичного періоду (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Антисфена).
• П’ята частина (контрнаступ, школа Арістіппа).
  • Кіренаїки (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Арістіппа).
• Шоста частина (Ісократ).
• Сьома частина (Платон).
  • Перша академія (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Платона).

У попередніх розділах ми вже розглянули філософські погляди Антисфена і Діогена, двох засновників кінічної школи, і побачили їхню колосальну залежність від софістичної традиції Горгія, зокрема від ідей Антифонта (прото-руссоїзм). Тепер ми переходимо до другого покоління кініків, які були безпосередніми учнями Діогена. Припускаючи, що середній вік і тривалість життя учнів Сократа були подібними, варто припустити, що кінічну школу було засновано десь близько 395 р. до н. е., і Антисфен був її керівником (якщо в кінізмі взагалі можна говорити про такі формальні ієрархії) до своєї смерті, що сталася близько 365 р. до н. е. Десь у цей час Діоген переніс школу з Афін до Коринфа і був її неформальним лідером до 323 р. до н. е. У такі самі два етапи формуються всі інші школи послідовників Сократа: Академія Платона, Елідська і Мегарська школи та головні вороги кініків — кіренаїки. До 350 року всі вони мають лише формуватися, їхні засновники збирають своїх перших учнів і виховують головних спадкоємців. Лише до 350 р. буде опубліковано всі книги перших учнів (по суті Апостолів) Сократа, тож до цього часу сократичні школи навіть не могли увійти у свою «зрілу» стадію, у них не було всіх канонічних текстів. Щойно ці тексти з’явилися, а перші учні Сократа померли від старості, починається другий етап розвитку «сократизму» (як гілки софістики Горгія). Приблизно з 350 до 320 рр. лідерство переходить до тих сократиків, які ніколи не бачили Сократа наживо; тенденції до розшарування й розпаду посилюються. Більшість створених шкіл зникають близько 250 р. до н. е., змінивши 2–3 покоління лідерів. Часто на це звертають особливу увагу, намагаючись сказати, що сократики були скороминущим явищем. Але насправді це дуже солідний термін, близько 150 років існування (більше, ніж відстань між Наполеоном і Гітлером, або як від нашого часу до революції 1848 року). За такий самий час в античності встигла з’явитися школа Піфагора (після 530 р.) і помер Сократ (399 р.). Але деякі школи, створені учнями Сократа, проіснують набагато довше! У випадку з платонівською академією — формально вона зберігається, але змінює свій зміст настільки, що є сенс говорити про повний ребрендинг і створення зовсім нової школи, просто зі старою назвою. І лише кініки пережили всіх інших і продовжували існувати аж до I–II ст. н. е. Спробуймо підсумувати вчення Антисфена-Діогена, розглянуте нами в попередніх розділах, як підґрунтя для подальшого кінізму. Якщо зовсім коротко:

1. Антисфен і Діоген — це філософи-аскети, метою яких є щастя.
2. Щастя полягає в доброчесному житті, яке збігається з розумним, філософським життям.
3. Оскільки вселенський Розум і Природа — одне й те саме (пантеїзм), то розумне життя = життя «за природою».
4. Усе, що створили люди, — штучне, а не природне; і тому кініки домагаються свободи від усіх умовностей суспільства (радикальна антисоціальність), і вона збігається з життям за природою = доброчесністю = щастям.
5. Щоб не залежати від штучних установлень людей, потрібно відмовитися від усіх здобутків культури й живитися тим, що дає сама природа в чистому вигляді; це веде до принципового аскетизму.
6. Щоб набути такого рівня свободи й долучитися до аскетичних практик, потрібен розум, який дає філософія.

Сама ця філософія у своїй сутності дуже консервативна, її етика просто збігається з уявленнями звичайного патріархального обивателя, її ідеалом є «сильний мачо», а в її теорію пізнання закладено раціоналізм (але не радикальний, а в дусі Арістотеля, з різними рівнями, на найнижчому з яких визнається необхідність чуттєвого досвіду). У політиці кініки сповідують дещо, що нагадує анархізм (бо державна влада штучна, а не природна), хоча загалом компліментарно ставляться до монархії й засуджують демократію; бодай через те, що за демократії рішення ухвалюють не філософи, а «натовп». У найдеталізованішому вигляді ця філософія постає в працях Діогена, і, власне, в «школі кініків», а згодом у її розвитку та поступовій асиміляції школою стоїцизму.

Усім, кому здається, що це надто жорстке судження про кініків, радимо спершу прочитати статтю про Антисфена, потім про Діогена, а тоді відкрити Лаертського (для найскептичніших) і перечитати заново. Тоді всі запитання відпадуть самі собою.

Три основні терміни, які стали важливими технічними означеннями в межах школи: 1) аскезис, тобто буквально аскетичні практики, гранична простота життя; 2) апедевсія, тобто здатність до звільнення від догм релігії та культури; і 3) автаркія, здатність до незалежного існування та самообмеження. Відмова від сім’ї та держави. Усі три поняття дуже близькі за змістом і взаємно доповнюють одне одного. Автаркія при цьому межує з індивідуалізмом, що є, мабуть, єдиною «ліберальною» рисою кіні́зму, якщо не зважати на логіку номіналізму, тобто відмову від віри в узагальнені сутності. Як ми вже говорили в розділі про Антисфена — в принципі, це радикальний сократизм в етиці, але критика абстрактної логіки Сократа (практичний сократизм, який виступає проти теоретичної гілки, розвиненої мегариками та платоніками). Кіні́зм — це одна з найпатріархальніших і найконсервативніших філософських систем античності.

Друге покоління кініків (Кратет і його товариші)

Зразковим учнем Діогена і найвідомішим з-поміж усіх вважається Кратет із Фів (бл. 365-285 рр.). Походив він із заможної фіванської родини, а тому здобув добру освіту. За свідченнями античних джерел, він отримав від батька чималу спадщину, і, по суті, на нього чекало б чудове безтурботне життя. Але з якоїсь причини він від усього цього відмовляється. Чому так? Існує кілька версій. Найвідоміша — що він іще раніше познайомився з Діогеном, і той переконав Кратета віддати під пасовища всі свої землі, а всі свої гроші кинути в море. Усе це нібито й зробив Кратет. Існувала й інша, м’якша версія: буцімто він обернув усе своє майно на гроші й розподілив їх між громадянами, а сам «кинувся у філософію з таким запалом, що навіть потрапив у вірші Філемона, комічного поета». За ще однією версією, до кінізму він звернувся, коли побачив у якійсь трагедії персонажа Телефа, який був у жалюгідному вигляді й із кошиком у руках. Можна припустити, що спершу сталася ця сцена, потім він познайомився з Діогеном, певний час у нього навчався, а вже потім, після смерті батька, позбувся спадку. Є і третя версія: свої гроші Кратет поклав у міняйла, домовившись так: якщо в нього будуть діти, як у всіх, той віддасть їм гроші; якщо ж вони стануть філософами, то роздасть гроші народу, бо філософам гроші не потрібні.

Зазвичай вважають, що Кратет переїхав до Афін після руйнування Фів Александром Македонським у 335 р. до н. е., де й став послідовником Діогена. Зручна датировка, прив’язана до великої й усім відомої події. Але ця версія неправдоподібна з цілої низки причин. По-перше, відразу після цієї події Александр (за легендою, звісно) знаходить Діогена в Коринфі, де той уже давно мешкає в домі Ксеніада. Якби Кратет переїхав до Афін, то Діогена там би не знайшов. По-друге, з легенд ясно, що розлучитися з батьківською спадщиною він мав ще до розорення Фів (інакше не було б і земель, які треба віддавати під пасовища), але він уже тоді був знайомий із Діогеном, ще до переїзду в Афіни чи куди б то не було. До того ж, безліч легенд показують Кратета дійовою особою в біографіях Стильпона і Менедема (а це міста Еретрія і Мегари), а отже сам Кратет постійно мандрував і не перебував в Афінах постійно, тож міг знайти Діогена в тому самому Коринфі. Одна з історій життя Кратета буквально поміщає його в Коринф, що характерно. Втім, і сам Діоген міг не сидіти на місці. Так чи інакше, Кратет запам’ятався як багатий чоловік, який демонстративно відмовився від багатства заради життя кініка.

Та все ж важливо зазначити, що більшість історій, які роблять Афіни обов’язковим місцем дії для всіх філософів, — не більш ніж легенди. А звідки взялася така наполеглива пов’язаність усіх філософів із царем Александром? Знову ж таки, вона походить із самої логіки конструювання міфів. Ось, наприклад, античний історик Діокл розповідав, що Александр Македонський зупинявся в домі Кратета і запитав у філософа: «Хочеш, я відбудую твоє місто?». Кратет нібито відповів:

«Навіщо? Якийсь новий Александр візьме та й зруйнує його знову».

Як і з історією про Діогена, одразу зрозуміло, що це не більш як міф. Укладачі таких історій добре знають, що Діоген живе в Коринфі, а Кратет — у Фівах. Потім вони бачать, що найзнаменитіша людина античності (Олександр) опиняється то у Фівах, то в Коринфі. Що може бути кращим варіантом, ніж вигадати історію про зустріч зіркових персонажів і про їхні особисті взаємини? Хіба в XIX столітті не любили згадувати, як Гегель дивився на Наполеона, що входив до його міста? І цю історію досі активно поширюють як щось надзвичайно важливе. Живи Гегель в античності, йому б напевно приписали якусь розмову з Наполеоном про принципи діалектики та Абсолютного Духа. Такі речі напрошуються самі собою. Та ще й в обох випадках, і з Діогеном, і з Кратетом, замість звичайної розмови ми отримуємо якісь коротенькі повчальні притчі: Діоген на ділі показав ставлення кініків до тиранів і багатства, а Кратет — принцип космополітизму. Сюди ж можна додати близького до кініків «мегарця» Стильпона, якому приписали пафосну зустріч зі зірковим царем (Деметрієм) і таку саму повчальну бесіду, що символізувала ставлення кініків до автаркії, самодостатності мудреця. Але в розділі про Кратета в історії Лаертського ці вигадки вже доходять майже до абсурду, бо він каже: «саме в домі Кратета зупинявся Олександр, як у домі Гіппархії — Філіп».

Хто ж ця жінка, в домі якої колись зупинявся батько Олександра Македонського? Гіппархія з Маронії (бл. 350–280 рр.) — це учениця і дружина Кратета. Збіг? Чи, може, автори міфів просто люблять зводити між собою царів і філософів? Відповідь майже самоочевидна. Але перш ніж продовжити виклад філософії Кратета, ми розглянемо його найближче оточення, доповнюючи контекст, у якому він жив. Тож, раз уже зачепили історію Гіппархії, почнемо з неї. Як і сам Кратет, Гіппархія походила зі знатної родини, але вже з міста Маронія (недалеко від Абдер, північна Греція). Через те, що її брат був учнем Кратета (про це далі) і розповідав їй про свої філософські пригоди, вона захопилася постаттю Кратета й пригрозила батькам самогубством, якщо ті не видадуть її заміж за філософа. Вона «полюбила і промови Кратета, і його спосіб життя, так що не зважала ні на красу, ні на багатство, ні на знатність своїх женихів: Кратет був для неї всім». Батьки покликали Кратета, щоб той відмовив її; і він зробив усе, що міг, аби її розубідити. Але коли він зрозумів, що все це марно, то став перед нею, зняв із себе одяг і сказав: «Ось твій жених, ось його добро, вирішуйся на це: не бути тобі зі мною, якщо не станеш тим самим, що й я». Однак Гіппархія була цілком задоволена цим; вона прийняла спосіб життя кініка, вдягнувши той самий одяг, що й він (чоловічий одяг), і з’являючись із ним на людях усюди. Кратет називав їхній шлюб «собачою парою» (кіногамія), і довкола цього ширилися плітки та анекдоти про їхню розпусту й безсоромність, зокрема публічну. Наприклад, вважалося, що вони займалися сексом просто на вулиці («лягати з Кратетом у всіх на очах»).

А одного разу, з’явившись на бенкет до Лісімаха, Гіппархія знищила самого Феодора Кіренського (школа Арістіппа) таким софізмом:

Якщо в чомусь немає лихого, коли це робить Феодор, то в цьому немає лихого і коли це робить Гіппархія; коли Феодор б’є Феодора, в цьому немає лихого, отже, коли Гіппархія б’є Феодора, в цьому теж немає лихого.

Феодор не знайшов на це жодних заперечень і, коли Гіппархія вдарила його по голові, лише роздер на ній плащ (треба розуміти, оголивши груди), «але Гіппархія не виявила ні збентеження, ні жіночого сорому». Побачивши її реакцію, Феодор процитував рядок із «Вакханок» Евріпіда: «Ось вона, що полишає свій верстат і свій човник!» (мається на увазі ткацький верстат, адже ткацтво було обов’язком жінки й символізувало їхню цноту), на що вона відповіла: «Так, це я, Феодоре; але хіба, на твою думку, я погано вчинила, що стала витрачати час не на верстат і човник, а натомість — на виховання?». За однією з легенд, вона й за Кратетом пішла, бо той порадив їй покинути ткацький верстат і заявив, що це форма гноблення жінок. Згодом у Гіппархії було принаймні двоє дітей, дочка і син на ім’я Пасікл (названий на честь брата Кратета). Більше ми про неї нічого не знаємо, але існує епіграма, яка вказує, що могло бути написано на її могилі:

Я, Гіппархія, обрала не справи багато вбраної жінки, а мужнє життя кініка.
Туніки із застібками-брошками, ошатне взуття й надушені хустки не сподобалися мені;
Але з гаманцем і товаришем-посохом, разом із грубим плащем і постіллю з твердої землі
Моє ім’я прославиться більше, ніж самої Аталанти: бо мудрість краща за гірський біг.

І знову, у зв’язку з легендами про кініків, ми бачимо, наскільки важливою для них є саме патріархальна мужність. У зв’язку з Гіппархією ця тема повторюється ще кілька разів, але вже в зовсім легендарних історіях, створених у пізньому Римі. Усі ці історії ми наводити не будемо, але показово, що нібито сам Діоген писав листа мешканцям її рідного міста Маронії, які нібито перейменували його на честь Гіппархії: «краще тобі бути названим на честь Гіппархії, жінки, це правда, але філософині, ніж на честь Марона, людини, що торгує вином». За інших рівних умов бути жінкою — пацанський, йопта, зашквар. Але вже краще так, ніж бути розпусником і торгашем. Друге, що ми бачимо в цих історіях, — це зближення з риторичними прийомами Мегарської школи, з якою кініки перебували в дивних симбіотичних стосунках (ніби критичних, а ніби й учнівських). 

Вважається, що Гіппархія познайомилася з Кратетом через посередництво свого рідного брата — Метрокла (бл. 350–280 рр.). Батьки відправили його на навчання до Афін, де він спершу вчився у Теофраста, найкращого учня Арістотеля (а отже вже після 322 р.), і Ксенократа, спадкоємця платонівської Академії. Але зрештою Метрокл став послідовником Кратета. Його знайомство з кінізмом передається в максимально комічній формі. Одного разу, посеред лекції Теофраста, Метрокл не зміг стримати пориву й голосно пукнув («випустив вітер»). Від сорому й прикрості він зачинився вдома й вирішив заморити себе голодом. Довідавшись про це, Кратет увірвався до нього без дозволу, перед тим навмисно наївшись вовчих бобів (корм для коней), і став переконувати Метрокла, що той не вчинив нічого лихого, — навпаки, дивом було б, якби він не дав вітрам їхнього природного виходу; а наприкінці він узяв і сам голосно пукнув, чим і втішив Метрокла. Як додає Лаертський, цитуючи один із принципів античної медицини: «подібне зцілюється подібним». Відтоді Метрокл став послідовним кініком.

Твори, написані під час навчання у Теофраста, він спалив зі словами: «Се — привиди підземних снів!» (тобто порожні, марні); а інші кажуть, що спалив він записи теофрастових читань, мовивши: «Бог вогню, поспішай, твоєму ти потрібен граду» (відсилання до Геракліта? чи означає це, що кініки ще до стоїцизму поєднували свою етику з фізикою Геракліта?). Речі, казав він, купуються або ціною грошей, наприклад дім, або ціною часу й турбот, наприклад виховання. Також він говорив, що багатство згубне, якщо ним не користуватися гідним чином. Виходить, що в принципі багатство не є злом саме по собі, і все залежить від користувача. Така поміркована позиція не була властива кінізмові раніше й більше нагадує сентенції школи Арістіппа. Утім, пізніше в школі стоїків такий підхід теж візьме гору. Можливо, це природна еволюція кінізму в бік зменшення радикалізму. Вважається, що Метрокл створив новий літературний жанр — хрію. Це був короткий моралізаторський анекдот про історичну постать. Відомі його хрії, що ідеалізують Діогена Синопського. Очевидно, Метрокл знав мегарського філософа Стильпона і сперечався з ним, а Стильпон написав діалог під назвою «Метрокл». Помер Метрокл від старості, сам затримавши подих (усе-таки самогубством, як і хотів перед знайомством із Кратетом).

Був іще один учень Діогена та Кратета, який приєднався до них навіть раніше, ніж Гіппархія й Метрокл. Його звали Монім із Сиракуз. Історія цього кініка виразно легендарна й побудована за моделлю біографії самого Діогена. Монім нібито був рабом коринфського міняйла, а Ксеніад (який купив Діогена на ринку рабів) часто бував у цього міняйла, і своїми розповідями «про його доброчесність, про його слова й учинки збудив у Монімі любов до Діогена». Монім удав із себе божевільного, почав перемішувати на міняльному столі дріб’язок із сріблом, аж поки нарешті господар не відпустив його на волю. Відразу після цього Монім з’явився до Діогена й почав жити так, як він і Кратет (а господар, кажуть, дивлячись на це, дедалі більше переконувався в його божевіллі). У філософії Монім нібито взагалі скасував критерій істини, тобто відкинув ідею про те, що існує якийсь стандарт судження для досягнення знання. У такому разі він виступив як черговий ранній скептик. За Секстом Емпіриком, Монім був подібний до Анаксарха, бо вони «порівнювали наявні речі з картиною на полотні й припускали, що вони нагадують враження, пережиті уві сні або в божевіллі» (пор. «Матриця»). Монім був відомий тим, що казав, що «все — марнота» (τῦφος, tuphos, буквально «туман» або «дим»). І в другій книзі «Роздумів» Марк Аврелій пише:

В твердженні кініка Моніма, що «все є думка», є очевидна істина; і очевидна також користь цього твердження, якщо людина витягає з нього користь, оскільки воно істинне.

З іншого боку, Діоген Лаертський стверджував, що Монім, навпаки, зневажав «думку» на противагу «істині» («…був дуже суворий, усяку думку зневажав і прагнув лише істини»), чим вирізнявся із загальної колії кінічної ворожості до парменідівських ідей. Багато інших джерел говорять про те, що Монім був суворим філософом чесноти. За словами Стобея, Монім також сказав, що «краще бути без зору, ніж без освіти, бо за першого нещастя ти падаєш на землю, а за другого — глибоко під землю», і він також сказав, що «Багатство — це блювота Фортуни». У руслі етики чесноти він цілком ішов за Діогеном і Антисфеном. Комедіограф Менандр (друг Епікура) згодом стверджував, що Монім носив три торби жебрака замість однієї; це могло означати, що Монім був утричі більшим кініком, ніж інші, або ж могло бути сатирою, яка натякала, що він любив гроші більше, ніж належало філософові-кінікові.

– А Монім — він не такий уже й славетний.
Ти знав його. Філоне?
– Який Монім? Той, що з торбою?
– І не з однією — з трьома;
Та, клянусь, ніхто й ніколи
Не чув від нього жодного слова, крім
«Пізнай себе», — а сам був бідний і брудний,
А все інше вважав за марноту.

Написав він 2 книги: «Про пориви» (або «Про спонукання») і «Заохочення» (або «Заклик до філософії»), а також ще один твір, який має значно більше значення для подальшого розвитку літератури античності. Цей твір називається «Дрібниці, з якими непомітно змішані важливі речі». Уже з назви, власне, зрозумілий і весь зміст. У певному сенсі все те, що дійшло до нас у вигляді легенд про Діогена, — це й є кумедні історії, за якими криється серйозна патріархальна мораль. Тож цілком можливо, що Монім створив перший твір такого штибу, який запустить цілу моду на особливу кінічну літературу.

Філософія Кратета

Отже, припустімо, що в 335 р. до н. е. Кратет уже був учнем Діогена й активним кініком. Місце дії тут не таке вже й важливе: вони могли постійно змінювати міста, але вже після смерті Діогена (бл. 323 р.) Кратет і його учні явно базуються в Афінах. Що ми маємо щодо його філософських поглядів? У принципі, це послідовний кінік. Більшість тем, про які ми говорили в статтях про Діогена і Антисфена, згадуються майже в такому самому контексті й тут. Значну частину історій про Діогена в деяких античних істориків приписували Кратетові, і, можливо, не без підстав. Є всі підстави підозрювати значну міру подібності між учителем і учнем. Перше, з чого ми почнемо, це космополітизм, який уже й так було згадано у зв’язку зі зруйнуванням Фів. Окрім легендарної розмови з Александром, Кратет казав ще такі речі: «Моя батьківщина — це Безчестя і Бідність, непідвладні жодній Удачі, а мій земляк — недосяжний для заздрощів Діоген». Або навіть такі рядки:

Мені батьківщина — не фортеця й не дім,
Мені вся земля — оселя і притулок,
У якому є все, що треба, щоб жити.

До життя Кратет ставиться просто, навіть можна сказати по-епікурейському безтурботно, і буквально вважає, що філософія навчила його «Жувати боби й не знати клопоту». Плутарх, який написав докладну біографію Кратета, говорив, що: «Кратет, маючи на собі лише гаманець і драну хламиду, весело сміявся зі свого життя, ніби він завжди був на святі». Це було життя веселої простоти. Кратет учив аскетизму, який, здається, був значно м’якшим, ніж у його вчителя:

І тому Кратет відповів людині, яка запитала: «Що мені буде, коли я стану філософом?». «Ти зможеш, — сказав він, — легко відкрити свій гаманець і, запустивши туди руки, щедро давати іншим, замість того, щоб, як ти робиш тепер, соватися, вагатися й тремтіти, як ті, в кого паралізовані руки. Якщо гаманець повний, ти бачитимеш це; але якщо побачиш, що він порожній, то не засмучуватимешся. І щойно ти вирішиш витратити гроші, ти легко зможеш це зробити; а якщо їх у тебе немає, ти не тужитимеш за ними, а житимеш, задовольняючись тим, що маєш. Не бажаючи того, чого в тебе немає, і не відчуваючи невдоволення від того, що трапляється тобі на шляху».

Цей аскетизм не такий, як у філософії Діогена й Антисфена. Він уже значно ближчий до того, що ми бачимо в кіренаїків і епікурейців, і такий обмежений аскетизм Кратет успадкував, як ми бачили вище, його учень Метрокл, і, в принципі, обмежений аскетизм підтримуватимуть стоїки (хоч і посилаючись на Діогена як на божественний ідеал, їм самим недосяжний). Виходить, що ми бачимо стійку тенденцію до послаблення кінічного радикалізму.

Засновник школи стоїків, Зенон Кітійський, у своїх «Висловах» повідомляє, що до свого плаща Кратет пришив напоказ овечу шкуру; виглядало це потворно, і в гімнасії всі над ним сміялися, а він раз у раз вигукував, здіймаючи руки до неба: «Сміливіше, Кратете, і вір своїм очам і своєму тілу: зараз вони сміються з твого вигляду, а скоро скорчаться від хвороб і стануть тобі заздрити, а себе картати за свою лінощі!». З цього можна зробити висновок, що Кратет ганив лінивих людей і вихваляв чесну працю (тема, популярна згодом і серед стоїків). Щось подібне, в принципі, можна запідозрити й щодо Діогена. А коли правитель Афін, Деметрій Фалерський, надіслав Кратетові хліба й вина — він став докоряти йому і вигукнув: «Ах, якби джерела текли й хлібом!» – адже, звісно, пив він лише воду. Тож не можна сказати, що аскетизм Кратета був аж надто ліберальним. Ця легенда нагадує аналогічну сцену з Платоном і Діогеном, тож, найімовірніше, теж вигадана. Як послідовний космополіт, Кратет вважає, що знатність походження і місце в суспільній ієрархії нічого не важать. Він казав, що займатися філософією треба доти «поки не збагнеш, що немає жодної різниці між вождем війська і погоничем ослів». І як типовий аскет, Кратет виступав і проти любителів багатства. Чого варта лише історія про те, як він, заможна людина, викинув увесь свій статок. Але крім цього, є й інші фрагменти на цю тему:

Все, що засвоїв я доброго, мислячи й слухаючись Муз,
Стало моїм; а інший скарб накопичувати марно;

Ці вірші буквально збігаються з однією з основних думок Стільпона: «усе своє ношу з собою», і з огляду на те, що Стільпон вважався вчителем Кратета, це більше, ніж просто збіг. Серед сентенцій Кратета є навіть така, що показує його як чергового фаната патріархальності: «Звикайте їсти простий хліб і пити воду, а до вина навіть не торкайтеся, бо вино старих перетворює на тварин, а юнаків — на жінок» (до речі, заборону на пиття вина підтримував і Діоген). Так само, як і Діоген, Кратет активно нападав на проституток і гомосексуалістів. І це попри всім відомі стосунки з Гіппархією. Кратет услід за своїм учителем навіть виступав із засудженням самого почуття любові. Відомі й такі його вірші, де закоханій людині пропонується самогубство: «Чим вилікуватися від любові? Лише голодом і часом, а якщо ні — зашморгом». Можна зауважити, що тема самогубства як поради для тих, хто йому не до вподоби, користується попитом і в Діогена. За словами Лаертського «блудниць він без упину лаяв». Є в нього й славетний «Поденний запис» із такими віршами:

Одержить драхму лікар, а десять мін — кухар;
Лестивцеві — таланти п’ять, а другові — нічого;
Філософові — обол, зате талант — дівці.

Від Гіппархії в нього був син на ім’я Пасікл, і коли він став юнаком, то Кратет відвів його до блудниці й сказав: «Так і твій батько одружився». Хто блудить, як у трагедіях, казав він, тому нагорода — вигнання і смерть; а хто блудить, як у комедіях, із гетерами, той від пияцтва й розпусти втрачає розум (а яку нагороду отримав Кратет, він чомусь не каже). Дуже дивні методи виховання і дуже дивне, подвійне ставлення до жінок і гетер. Через це, так само, як і Мониму, його у своїх комедіях згадує Менандр. Наприклад, у комедії «Сестри-близнючки»:

Підеш зі мною, в грубий плащ закутавшись,
Як колись дружина Кратета-кіника,
Який хвалився, нібито й свою дочку
Віддавав на місяць у пробне заміжжя

Проститутки — погано, але віддавати дочку комусь за гроші (або, що ще гірше, безплатно) — ось це, треба розуміти, зовсім інша справа. Утім, усе це може бути вигадкою його противників. Але з огляду на загальну демократичність поглядів Менандра, можна припустити, що й політично Кратет мало чим відрізнявся від консерватора-лаконофіла Діогена. З іншого боку, варто врахувати, що свою дружину він урятував від «типово жіночого» поневолення хатніми справами, і таке ставлення до побутового життя та до емансипації жінок далеке від консерватизму. Так само і тут можна сказати, що це не консерватизм, а навпаки, неправильно зрозуміле Менандром вільнодумство. Кратет міг давати своїй дочці право займатися сексом поза шлюбом, із тим, хто їй сподобається. А своєму синові показав, що таке секс, відвівши його до проститутки, і явно не просто для розмови з нею. Загалом, у певному сенсі можна сказати, що тезу «що природне, те не потворне» Кратет довів до повноцінної сексуальної революції. Яка, щоправда, не змогла пустити коріння в суспільстві давнини.

У віршах комедіографа Філемона йшлося, що Кратет поводився дивно, одягаючись не по погоді:

Він, як Кратет, узимку в лахміття вбраний,
А влітку бродить, у товстий плащ закутавшись.

Очевидно, він підтримував епатажний образ Діогена, бо, як ми вже казали вище, навіть займався сексом зі своєю дружиною просто посеред вулиці, перевершивши цим учинком навіть публічний онанізм свого вчителя (який послідовний борець проти «блудниць»). Часто до нього приходили родичі, щоб відмовити його від життя кініка, але він був непохитний і проганяв їх палицею. Можна подумати, що й він був дуже сварливий, чим теж нагадує історії про Антисфена й Діогена. Наприклад, він казав, що той, хто оточений улесниками, той самотній, як теля серед вовків: ні там, ні тут ні в кого довкола немає підтримки, а всюди ворожнеча (але кініки примудряються бути як телята серед вовків і не лише з улесниками). Окрім аскетизму, Кратет переслідував і сувору моральність, тому вишукував гріхи в усіх людях, мов християнин:

Неможливо, казав він, знайти бездоганну людину: як у гранатовому яблуці, хоч одне зернятко та буде в ньому червиве.

Утім, це не так уже й погано, бо через такий підхід він усе-таки був менш категоричним до людей із вадами. Усі ми грішні, сказав би Кратет. Але при цьому, так само як Сократ і Діоген, він активно нав’язувався людям. У нього було прізвисько Двері, відчинися за його звичай заходити до кожного дому й починати повчання. Втім, за іншими джерелами, Кратет не виявляв їдкої зневаги до людини. Він «поводився лагідно, і жителі його любили; вони писали на дверях „Відчинено для Кратетового доброго духа“». А консерватор Плутарх, можливо, виправдовуючи своїх улюблених героїв минулого, казав навіть, що:

«Він заходив до домівок своїх друзів без запрошення чи іншого поклику, щоб примирити членів родини, навіть якщо було очевидно, що вони глибоко посварилися. Він не докоряв їм різко, а заспокійливо, так що не був обвинувачем щодо тих, кого виправляв, бо хотів бути корисним і їм, і тим, хто просто слухав».

Проте ми бачимо безліч історій, які цьому суперечать. Як і Діоген, Кратет активно глузував із музикантів, яких відкрито зневажав. Кіфареда Нікодрома він довів до того, що той розбив йому лоба; тоді Кратет наклав на рану пов’язку з написом: «Нікодромова робота» (подібна історія з побиттям і пов’язкою з іменами кривдників є і про Діогена). В інших історіях Кратета шмагали різками або навіть відправляли до в’язниці, коли він дошкуляв Менедему в Еретрії. Вважалося, що Менедем був вродливий і славився коханцем Асклепіада Фліунтського, і ось одного разу, ухопивши Менедема за стегно, Кратет проголосив: «Ось де Асклепіад!». Менедем розлютився й потяг його геть. До в’язниці ж його відправили за те, що він висміяв Менедема як боязкого політика, коли того призначили правителем Еретрії. Виходить, що за свою нав’язливу поведінку він усе-таки діставав по голові, точнісінько як Сократ і Діоген. 

Загалом свідчень про Кратета не так уже й багато, але все, що маємо, показує його цілком послідовним учнем Діогена. Можливо, лише трохи м’якшим і ліберальнішим, тож його учні почнуть допускати ще більше відступів від початкової консервативності Діогена. Із справді нетипових моментів у його філософії можна виокремити лише створення своєрідної кінічної утопії у віршах, що починається з пародії на опис Криту в Гомера:

Некий є місто Сума посеред винокольорового моря,
Місто прекрасне, бруднюще, квітуче, гроша не має,
Немає в те місто дороги тому, хто дурний або жадібний,
Або розпусний, хтивий і охочий до стегон продажних.
У ньому є кмин та часник, та фіги, та хліби,
Через які народ на народ не піде війною:
Тут не за прибуток і тут не за славу мечі оголюють.

У цьому перекладі йдеться про винокольорове море, але в англійському тексті сказано про туман (tuphos) винного кольору. Слово tuphos — одне з перших відомих кінікам уживань слова, яке буквально означає туман або дим. Кініки використовували його для опису розумового сум’яття, в якому перебуває більшість людей. Кініки прагнули розсіяти цей туман і побачити світ таким, яким він є насправді (див. як кінік Монім порівнювався з ранніми скептиками і казав, що весь світ — це ілюзія). Кратет був також автором кількох філософських трагедій і кількох невеликих поем, імовірно, названих «Іграми». Трагедії, як бачимо, писав уже Діоген, і навіть деякі з його учнів. І знову бачимо, що водночас із тим, як засновникам школи приписували критичне ставлення до культури, у другому поколінні школи маємо виразну спробу гратися з літературними жанрами! Монім створює анекдоти із серйозним змістом, а Метрокл — жанр «хрія» (по суті те саме), рівно тим самим займається і Кратет, і все це сягає того, що вже сам Діоген писав трагедії. Усе це послужить у наступних поколіннях кініків для створення стійкого жанру кінічної літератури, близького за змістом до поняття трагікомедії.

Кратет був учителем не лише для Моніма, Метрокла й Гіппархії, а й для засновника школи стоїцизму Зенона з Кітія. Щоправда, вважається, що і сам Зенон, і Кратет разом із ним були слухачами Стильпона з Мегари, а сам Стильпон при цьому навчався у Діогена (такий собі складний клубок). Ба більше, іноді вважалося навіть, що Кратет навчався не безпосередньо у Діогена, а у Стильпона та його сина Брісона Ахейського, і що до них Кратета привів рідний брат Пасікл. Такий ось парадоксальний зв’язок, де Стильпон постає окремою гілкою розвитку кінізму (у спайці з Мегарською школою). Зенон завжди ставився до Кратета з найбільшою повагою, і деякі з оповідей, які маємо про Кратета, ймовірно, дійшли до нас через твори Зенона. 

Помірковані кініки та знайомство з індуїзмом

На прикладі Кратета та його учнів уже можна сказати, що вони стали значно поміркованішими, у певному сенсі вони стали поміркованішими за Антисфена, а отже, набагато ближчими до Сократа й Ксенофонта. Але крім так званої «групи Кратета», найближчих учнів і спадкоємців кінізму, існували й інші лінії, подекуди ще поміркованіші. Щонайменше однією з поміркованих груп кініків стали стоїки. Вони були кініками тією самою мірою, якою троцькісти були марксистами (попри те, що вживаються дві різні назви). Але й окрім стоїків було щонайменше ще кілька відгалужень поміркованих кініків, які ми зараз коротко розглянемо. Одна з цих груп була достеменно пов’язана з Діогеном і, можливо, потрапила до нього в учні навіть раніше, ніж Кратет. Поруч із Кратетом за відомістю був Онесикрит з Егіни (бл. 370-290 рр.). Існувала навіть легенда про те, як Онесикрит відправив свого сина Андросфена до Афін, де той потрапив під чари промов Діогена і став його учнем. Тоді Онесикрит відправив за Андросфеном свого старшого сина Філіска, але й той вирішив залишитися з Діогеном. Після цього за синами до Афін поїхав Онесикрит, який також потрапив під чари промов Діогена і став ще одним його учнем. Жодних інших подробиць цього учнівства немає, і постає питання, наскільки він узагалі був саме «учнем».

Як каже Лаертський, доля Онесикрита подібна до долі Ксенофонта: як той ходив у похід із Киром, так цей — з Александром; як один написав «Виховання Кира», так інший — про те, як зростав Александр; як перший склав похвальне слово Кирові, так другий — Александрові. Навіть у стилі він був подібний до Ксенофонта. Чи випадково, що після всіх подібностей між Антисфеном, Діогеном і Ксенофонтом один із учнів Діогена чинить саме так? Як видно з цієї історії, Онесикрит супроводжував Александра Македонського в перському поході. І його участь засвідчена іншими античними істориками, які писали саме про сам похід царя. Усі вони, щоправда, зазначали, що Онесикрит у власних творах усе сильно прикрашав, перебільшував власну значущість і взагалі багато чого просто вигадав (утім, якщо він наслідував Ксенофонта, то це від початку замислювалося як роман, а не як суворо історичний твір). 

Під час Індійського походу Александра Онесикрит зустрічався з голими філософами-гімнософістами. Цей диспут став першим між індійськими та грецькими філософами. Онесикрит, можливо, приписав індійським мудрецям, імовірно джайнам, учення, подібне до кінізму, або ж справді вловив подібні засади в двох філософських системах. Але за цією легендою джайни зажадали від нього зняти одяг, перш ніж почати диспут, і кінік, що несподівано, ніяк не міг збагнути, чому не можна робити те саме в одязі. Під час битви на Гідаспі був стерничим на царському кораблі або головним стерничим македонського флоту. У 326-324 роках до н. е. Онесикрит брав участь у плаванні з Гідаспу до Перської затоки. Загальне керівництво експедицією було покладено на Неарха, тоді як Онесикрит відповідав за навігацію. У поході він виконував дипломатичні місії та був наближеним Александра, що робить легенди про інтерес Александра до кініків імовірнішими. Невдовзі після смерті Александра Онесикрит написав, що царя було отруєно. Це твердження можна розглядати в контексті політичної боротьби після смерті Александра. Плутарх згадує про те, як Онесикрит читав свій твір «цареві» Лісімаху (не раніше 306 р. до н. е.). 

Одним із синів Онесикрита був Філіск Егінський (бл. 350-280 рр.), і крім Діогена він також був учнем Стільпона (так само, як і Кратет). Візантійський словник «Суда» стверджує, що він був учителем Александра Македонського, але жоден інший античний письменник не згадує про це, та й за віком це малоймовірно. Також згадується, що Філіск написав діалоги, зокрема один під назвою «Кодр». Вважалося, що трагедії, приписувані Діогену, насправді були написані Філіском. І серед діалогів, приписуваних самому Діогену, один називається «Філіск». Це означає, що він був далеко не останнім із учнів Діогена, і судячи з віку, мав учитися одночасно з Кратетом. Але на відміну від більшості інших послідовників Діогена, Філіск, мабуть, був найконсервативнішим. Його описують як соратника політика Фокіона, який у період боротьби афінян із Македонією був лідером однієї з поміркованих промакедонських угруповань, вважаючи, що лише македонські царі припинять у Греції постійні міжусобиці. Пізніше в самих Афінах Фокіон виступав як прихильник олігархічної партії. 

Із таких малозначущих кініків, які перебували в товаристві Кратета й були учнями Діогена, варто згадати ще Гегесія із Синопи, якого, кажуть, одного разу вилаяли за те, що він попросив позичити йому дощечку для письма. Хоча про життя Гегесія відомо небагато, вважається, що він діяв близько 325 р. до н. е. і був відомий під прізвиськом «Собачий нашийник».

Анаксимен із Лампсака

Осібно в історії кінізму стоїть оратор Анаксимен із Лампсака (бл. 380–320 до н. е.). Припускають, що школа Анаксимена являла собою тісно пов’язаний із риторикою еристико-діалектичний напрям кінізму (тобто дрейф від кінізму в бік мегарської школи). Місто Лампсак породило низку видатних істориків і філософів. Харон із Лампсака (бл. 500 р. до н. е.) уклав історії Персії, Лівії та Ефіопії, а також аннали свого рідного міста. Ще 428 р. в Лампсаку помер філософ Анаксагор, вигнаний з Афін, і на його честь було засновано щорічне свято, відоме як Анаксагорії. Із Лампсака походив Метродор, друг Анаксагора й один із тлумачів Гомера, який намагався знаходити в міфології алегоричні трактування природних явищ. Стратон із Лампсака (бл. 335–269 рр.) був перипатетичним філософом і третім главою школи Арістотеля в Афінах. Евеон із Лампсака був одним із учнів Платона. А в 310-х роках Епікур спробує заснувати в Лампсаку свою першу школу, і серед його найближчих учнів більшість походили саме з цього міста. Звідси ж походив Анаксимен, племінник якого (а отже, ровесник школи Епікура) теж став істориком. І попри таку кількість видатних діячів, мешканці Лампсака поставили статую в Олімпії лише одному риторові Анаксимену.

Анаксимена з Лампсака можна зустріти в оповідях про Діогена як одну з постійних жертв кініка і, по суті, його особистого ворога. Але з якоїсь причини він увійшов в історію як учень Діогена. Риториці він навчався в ще одного кініка-діалектика Зоїла, знаменитого критика Гомера. Згодом Анаксимен створив власну школу риторики в Афінах. Погляди Анаксимена суперечили вченню знаменитого ритора Ісократа. В античних джерелах це відбилося в натяках на погані стосунки між Анаксименом і представниками ісократової школи Теокрітом та Феопомпом. Обидва вони були прихильниками аристократії й ворогами демократів (як і сам Діоген, який, попри те, що вважається вчителем Анаксимена, відкрито на нього нападав). Те, що при цьому Анаксимен був учнем знаменитого «Бича Гомера», якого, до речі, теж вважали кініком (!) і називали «собакою красномовства», також може вказувати на неприйняття аристократичної етики, яку маніфестувала творчість Гомера. Є підстави підозрювати, що Анаксимен був схильний до демократії та софістики. Але водночас Зоїл критикував Гомера теж доволі «кінічним» способом, а отже міг бути консерватором. Довідавшись про смерть Патрокла, Ахілл віддається безмірному смутку й ллє сльози; слідом за Платоном Зоїл повторює, що смерть не слід вважати злом, що сльози й розпач — доля жінок; «навіть Гекуба, побачивши тіло Гектора, яке тягнуть за колісницею, не виявляє такого шаленства, яким Гомер наділяє тут свого героя». Тому самому Анаксимену приписували складання обвинувальної промови проти гетери Фріни (яку ще Діоген не злюбив). Та й серед учнів Анаксимена античні джерела згадують Тимолая з Лариси та Архія з Фурій — обидва вороги демократії, які віддали патріотичну партію в Афінах на поталу прихильникам Філіппа Македонського. Також Плутарх згадував якогось молодого ритора, «учня Анаксимена», який не зміг відповісти на запитання царя Антигона Одноокого (сподвижника Александра). Тож залишмо це питання відкритим: наскільки Анаксимен був демократичнішим за Ісократа й Феопомпа — можливо, що й зовсім не був.

Противники нападали на нього з найрізноманітніших приводів, далеко не найкращого ґатунку. Діоген натякав на багатство Анаксимена, вказуючи, що той розтовстів. Теокріт дорікав Анаксименові за невміння одягатися зі смаком. Також, за Павсанієм, Анаксимен настільки майстерно вмів копіювати чужий стиль, що одного разу написав пасквіль від імені Феопомпа «Триглав», у якому поклав відповідальність за державний занепад Греції на Афіни, Спарту та Фіви. Цим він забезпечив своєму ворогові ненависть з боку всіх греків. За однією з версій, саме Анаксимен написав один із найдавніших підручників ораторського мистецтва — «Риторику для Александра», яку традиційно приписують Арістотелеві. Тож вважалося, що Анаксимен був одним із учителів Александра Македонського й супроводжував його в походах разом із кініком Онесикритом. Вважалося, що як ритор він був одним із перших, якщо не першим, хто вигадував імпровізовані промови на ходу (такі здібності приписують ще софістам, але хто знає, можливо, це було й перебільшення).

Анаксимен написав історію Греції в дванадцяти книгах, що простягалася від походження богів до смерті Епамінонда в битві при Мантинеї, а також історію Філіппа Македонського. А третю свою історичну працю він присвятив Александрові. Анаксимен був одним із восьми зразкових історіографів, включених до Александрійського канону. Деякі з промов проти Філіппа в корпусі промов Демосфена вважають запозиченнями з творів Анаксимена (що дає ще +1 до скарбнички партійної належності до демократів). Мешканці Лампсака були налаштовані проперськи або їх у цьому підозрювали, і Александр розлютився та пригрозив завдати їм великої шкоди. Тож вони послали Анаксимена заступитися за них. Александр знав, навіщо той прийшов, і поклявся богами, що вчинить навпаки до того, про що його просять, тож Анаксимен сказав: «Будь ласка, зробіть це для мене, ваша величносте: поневольте жінок і дітей Лампсака, спаліть їхні храми й зрівняйте місто із землею». У Александра не було змоги обійти цю хитрість, і, оскільки він був зв’язаний своєю клятвою, то неохоче простив мешканців Лампсака. Саме тому мешканці Лампсака звели йому статую в Олімпії. Таким був цей незвичайний кінік, та й чи був він кініком?

Виходить, що вже в першому поколінні кінізму виокремилися дві групи: радикальна і поміркована, якщо говорити просто. Радикальна група (Діоген) поступово трансформувалася в помірковану й розчинилася в ній. Своєю чергою помірковані, умовно кажучи, поділилися на класичний (Кратет, Онесікріт) і діалектичний (Зоїл, Анаксимен) напрями. Так само і в Мегарській школі деякі її представники мігрували від діалектичного напряму (Евбулід, Крон) до етичного (Стильпон) і зблизилися з кініками до максимально можливого рівня. Можна навіть спробувати розглядати їх як споріднені напрями з трьома групами:

• Радикальні практики (Антисфен, Діоген)
• Помірковані центристи (Ксенофонт, Зоїл, Анаксимен, Стильпон).
• Радикальні теоретики (Евклід, Евбулід, Крон)

Але, мабуть, це все ж буде надто великою натяжкою. Надалі всі практики так чи інакше зміщувалися до центру, що ми бачимо вже в другому поколінні, на прикладі Кратета та його найближчого оточення, а згодом навіть серед стоїків. Кінізм зберігає значущість практики, але питома вага теоретичних і риторичних питань усередині школи з кожним новим поколінням зростає.