Кініки елліністичного періоду

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року

Версія українською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Антична філософія: аристократичний наступ»:

• Вступ (історичний контекст, Арістофан, Критій, Алківіад тощо).
• Перша частина (філософія Сократа).
• Друга частина (філософія Ксенофонта).
• Третя частина (елідська та мегарська школи).
  • Менедем і Стільпон (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до мегарської та елідської шкіл).
• Четверта частина (школа Антисфена).
  • Діоген із Синопи (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Антисфена).
  • Школа кініків після Діогена (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Антисфена).
  • Школа кініків елліністичного періоду (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Антисфена) — ви тут.
• П’ята частина (контрнаступ, школа Арістіппа).
  • Кіренаїки (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Арістіппа).
• Шоста частина (Ісократ).
• Сьома частина (Платон).
  • Перша академія (технічно, не в цьому циклі, але безпосередньо прилягає до Платона).

Як ми вже говорили в попередньому розділі, торкаючись теми кінізму, вже в першому поколінні школи виокремилися дві групи: радикальна і поміркована, якщо говорити про це простими словами. Радикальна група (Діоген) поступово трансформувалася в помірковану й розчинялася в ній. Своєю чергою помірковані поділилися, умовно, на класичний (Кратет, Онесікріт) і діалектичний (Зоїл, Анаксимен) напрями. Так само і в Мегарській школі деякі її представники мігрували від діалектичного напряму (Евбулід, Крон) до етичного (Стільпон) і зблизилися з кініками до максимально можливого рівня. Можна навіть спробувати розглядати кініків і мегарців як споріднені напрями з трьома групами:

• Радикальні практики (Антисфен, Діоген)
• Помірковані центристи (Ксенофонт, Зоїл, Анаксимен, Стільпон).
• Радикальні теоретики (Евклід, Евбулід, Крон)

Але це вже доволі велике натягування, тим паче, що надалі всі практики так чи інакше зміщувалися до центру. Цей процес активно тривав уже в другому поколінні, що можна помітити на прикладі Кратета та його найближчого оточення, зокрема й серед стоїків. Звісно, кінізм зберігає значущість «практики», але питома вага теоретичних і риторичних питань усередині школи зростає з кожним поколінням. Так, поступово ми переходимо до третього покоління кініків, де класичні радикали зовсім зникають. Щоправда, ми практично нічого не знаємо про тих із них, хто навчався безпосередньо в школі Кратета. Серед учнів Метрокла (брата Гіппархії) числилися якісь два маловідомі кініки: Феомброт і Клеомен. Так пише Лаертський, але за іншими свідченнями, обидва вони були учнями самого Кратета. Можна припустити, що молоді кініки вважали своїми вчителями всіх, хто перебував поруч із Кратетом, а отже й Метрокла. Що ми знаємо про цих двох? Обидва вони — трохи молодші за засновників шкіл стоїків і епікурейців, тобто вже належать до нової епохи в розвитку філософської думки. Клеомен (бл. 320-250 рр.) написав працю «Про виховання», з якої Лаертський зберіг анекдот про Діогена Синопського. Саме звідси ми знаємо, що друзі Діогена хотіли викупити його, за що він назвав їх простачками, бо, за його словами, леви не є рабами тих, хто їх годує, а ті, хто їх годує, перебувають у владі левів. Страх, додав він, — це ознака раба, тоді як дикі звірі змушують людей боятися їх. Важливість цього анекдоту в тому, що він є раннім посиланням на історію про те, як Діогена захопили пірати й продали в рабство, що підтверджує думку про те, що ця історія цілком може бути правдою. Але більше про нього нічого невідомо, ясно лише, що він підтримав уже створений у межах школи жанр «хрії». Другий учень, Феомброт (бл. 320-250 рр.), нібито кинувся з високої стіни й розбився на смерть після прочитання праці Платона про безсмертя душі та висновку, що в наступному житті йому буде краще. Не надто насичена подіями біографія. 

Вони разом брали участь у навчанні Ехекла з Ефеса (бл. 300-230 рр.). Особистим учнем Феомброта був Деметрій Александрійський (який, можливо, був його сином), а Клеомена — Тімарх з Александрії. Виходить, школа могла мігрувати до Александрії. Усі троє відомі ще гірше, ніж Феомброт і Клеомен, тобто майже ніяк. Ціле покоління «випало» з історії. Можливо, це сталося тому, що основну лінію кінічних ідей продовжив стоїк Зенон Кітійський, і таким чином кініки здійснили ребрендинг. А ті, хто продовжив називати себе кініками й не приєднався до стоїцизму, — будучи витісненими з головної сфери своєї діяльності, ще сильніше рушили в бік поетичних і літературних питань. Тому ті, хто ще продовжував займатися кінічною етикою, просто загубилися на тлі помітніших стоїків. Це найімовірніше пояснення різкому згасанню школи. Єдине, що ще можна сказати про Ехекла, — що він навчатиме кініка Менедема, і що хтось із них також брав участь у навчанні кініка Меніппа з Гадари. Але Меніпп і Менедем — це вже кініки наступного покоління (по суті вже четвертого), а серед сучасників Клеомена і Феомброта були також і інші кініки, з бічних та автономних гілок, не пов’язаних ланцюгом наступництва з Діогеном. Вони добре підтверджують головну версію — на тлі стоїків і епікурейців старий кінізм почав серйозно поступатися позиціями.

Біон Борисфеніт — кінік-гедоніст

Із втраченого покоління кініків особливо вирізняється Біон Борисфенський (бл. 325-250 рр.). Він походив родом з Ольвії (околиця сучасного Миколаєва в Україні). Син вільновідпущеника й лаконської гетери. Через крадіжку батька всю родину було продано в рабство. Господарем Біона став якийсь ритор, за заповітом якого Біон отримав свободу й грошову спадщину, а отже, вже тоді він здобув добру освіту ритора. Ці гроші дали йому змогу продовжити свою освіту в Афінах, де він відвідував майже всі відомі філософські школи. Вважається, що саме через своє низьке походження Біон писав дуже вульгарно, заперечував концепцію спадкової передачі провини й узагалі вирізнявся космополітичними поглядами. Такі самі пояснення наводили й щодо засновника школи кініків Антисфена, але у випадку з Біоном додаткова мотивація навіть не потрібна: ідеї космополітизму вже пустили серйозне коріння, і долучитися до них міг будь-хто, хто вміє читати й цікавиться філософією. Втім, навіть якщо особиста біографія послужила йому додатковим стимулом для переходу в кінізм — тим краще. 

Прибувши до Афін, спершу Біон спробував вступити до платонівської Академії, де керівником був Ксенократ; але його учнем можна вважати дуже умовно, бо відома історія про ворожі стосунки Ксенократа з Біоном: «У відповідь на глузування Біона він сказав, що не заперечить ані єдиним словом: негідно трагедії відповідати на глузування комедії». Паралельно з Ксенократом він слухав кініка Кратета і, переконавшись його доводами проти Платона, звернувся до кінічного способу життя, надягнувши плащ і взявши палицю. Далі Лаертський каже, що Біон покинув кініків і почав навчатися в кіренаїка Феодора Безбожника; причому Біон — єдиний його учень. До Феодора він прийшов «послухавши софістичні промови», що вказує на те, як кіренаїків і далі вважали спадкоємцями софістів. Але й на цьому еволюція поглядів Біона не завершилася, і наприкінці він перейшов до школи перипатетика Теофраста. 

Біон спілкувався і з такими філософами, як Аркесілай та Менедем, і навіть зі стоїком Персеєм. Найбільше цитат Біона зберіг Плутарх, відомий шанувальник усього «стоїчного» й консервативного. Він вважає Біона добрим філософом, який, хоч і не завжди цілком правий, проте завжди дотепний, і до його думки слід дослухатися. Хоча Плутарха зачіпало, що Біон був релігійним скептиком. З огляду на те, що він узяв дещо від кожного зі своїх учителів, його дуже важко віднести до якоїсь однієї школи. Діоген Лаертський узагалі помістив Біона до розділу про послідовників Платона, але сьогодні його найчастіше зараховують до кініків. Через причетність до школи гедоністів-кіренаїків у сучасній історичній літературі виникають труднощі, і для Біона намагаються створити особливу нішу «гедонічного кініка». Справді, як ми побачимо далі, у цьому є сенс, але намагатися якось додатково його виокремлювати, по суті, і не потрібно. Ми й так уже бачили, що в кінізмі сформувалася стійка тенденція в бік поміркованості. Те, що він був кініком, логічно випливає бодай із того, що серед усіх філософських шкіл кініки посилаються на Біона найчастіше. Навіть якщо він сам ніде себе не зараховував, то став заслуженим кініком уже після смерті. Той самий Полістрат, третій схоларх епікурейської школи, у своїй книзі «Про філософію» згадує або Біона, або його слухачів, яких порівнюють із собаками. Збереглися відомості про те, що він був учителем кініка Телеса Мегарського (про нього нижче) і стоїка Аріста Хіоського, а також що астроном Ератосфен чомусь був про нього високої думки. Щоправда, Ератосфенові приписували характеристику Біона як еклектичного філософа, з натяком на його низьке походження:

«Біон перший убрав філософію в строкате вбрання гетери».

Найбільше Біона запам’ятають за його діатриби в стилі кініків. Його навіть вважають творцем жанру діатриби, хоча творцями називали також Антисфена і Арістіппа. Цей жанр став основою для публічної філософської проповіді кініків і стоїків, зверненої до простого люду. Ознаки діатриби — моральна тема, викривальний пафос, поєднання серйозності й насмішки, особисті звернення до читача-адресата, заперечення самому собі й відповіді на ці заперечення, широке використання порівнянь, аналогій, прикладів, притч, міфів, сентенцій, що розкривають і пояснюють доводжуваний філософський тезис. Діатрибам були властиві простота викладу, образна форма, фольклорні мотиви, спеціально для легшого сприйняття непідготовленим масовим слухачем. За ці якості діатрибами любили користуватися релігійні проповідники, особливо ранні християни. Не випадково, що деякі з апологетів християнської церкви були шанувальниками кініків і наслідували їх у запереченні всього мирського.

Цілком у дусі кініків Біон висміював людську дурість, нападав на релігію та звеличував філософію. Улюбленим жанром серед діатриб Біона була пародія, наповнена жартівливими неологізмами, фольклорними мотивами, народними (часто лайливими) висловами. Він нападав на музикантів, геометрів, астрологів; заперечував богів, заперечував значущість молитов (пор. Діоген). Нові жанрові прийоми Біона згодом розвинули Телес Мегарський і Меніпп Гадарський. Навіть Горацій згадує його сатиру й відзначає їдкий сарказм. За їдкість Біона порівнювали з Арістофаном. Здавалося б, Борисфеніта цікавили лише проблеми етики, тобто моральної правильності, і він цілком підходить під опис типового послідовника шкіл Сократа. Загалом філософію Біона, попри її еклектичність, можна назвати практичною етикою, яка поділяє уявлення про доброчесність як джерело щастя. Однак якщо академіки вважали доброчесність самодостатньою для щастя, а кініки не зважали на обставини, то Борисфеніт радив задовольнятися своєю долею й пристосовуватися до обставин, що подібне до думки перипатетиків. Отже, доброчесністю Біон вважав розсудливість, спрямовану на практичність (пор. Ксенофонт). Або, як передає Лаертський:

«Розуміння настільки перевершує всі інші чесноти, наскільки зір — інші чуття».

Одразу ж напрошується низка подібних цитат Епікура, який ставить «розуміння» вище навіть за принцип насолоди. Наскільки це стосується раціоналізму, — спірне питання. Але все ж у суперечці сократичних шкіл між пріоритетом теорії та практики Біон стає на бік практиків (а отже, зближується з кініками та кіренаїками). Зразком належної поведінки Біон називає не «мудреця», що зверхньо поглядає на людей, а «доброчесного мужа», який бажає і здатний гідно жити згідно зі своєю долею. Розсудливість тут розуміється не більш як трохи більша гнучкість, дія не зовсім за шаблоном, а з урахуванням усіх деталей. Але це незначні відмінності, які не становлять якоїсь стіни між Біоном, кініками та іншими школами «етики доброчесності». Ми говоримо про це лише для того, щоб зафіксувати певні відтінки відмінностей.

Збереглися й типові кінічні анекдоти про Біона, причому частина з них дослівно повторює анекдоти про Антисфена та Діогена. Але деякі з них, принаймні, оригінальні. Наприклад, якось його дорікнули, що він не залицяється до одного хлопчика: «Такого м’якого сиру не підчепиш на гачок», — відповів Біон. На запитання, кому живеться тривожніше, він відповів: «Тому, хто найбільше прагне благоденства». І йому належить низка інших сентенцій у консервативному сократичному дусі:

• «Велике нещастя — невміння переносити нещастя».
• «Користолюбство — метрополія вади».
• «Самовпевненість — ворог удосконаленню».
• «У молодості можна вирізнятися мужністю, але в старості необхідне зріле розуміння».
• «Марно в горі рвати волосся — лисиною смутку не вилікуєш».

Та попри всі ці кінічні риси, на ньому виразно позначився вплив школи гедоністів. Наприклад, Біона вважали майстром на всі руки (пор. вимогу софістів уміти робити все те, про що говориш), а також вправним софістом, який неабияк допомагав усім, хто хотів підривати філософські вчення. У цьому плані він не лише нагадує софістів, а й навіть близький до античного скептицизму, який уже на той час постав як окрема школа. Водночас Біон любив пишність і не був чужий пихатості. Лаертський каже, що він любив розкішне життя і тому часто переїжджав із міста до міста. А щоб досягати більшого успіху й підвищувати продажність свого персонального бренду, вдавався до хитрощів. Так, прибувши на Родос, він умовив матросів переодягнутися його учнями й іти за ним; у їхньому супроводі він увійшов до гімнасію й привернув до себе загальну увагу. І хоча Біон прославляв «просте життя», він не засуджував ані насолоду, ані багатство, а лише поневолювальну пристрасть до них (пор. Кратет і Монім). У Біона був звичай усиновлювати молодих людей, щоб насолоджуватися їхньою любов’ю і користуватися їхньою допомогою. Він не раз казав, що краще віддавати цвіт своєї юності іншим, ніж зривати його з інших, бо це останнє згубне і для тіла, і для душі; він навіть лихословив про Сократа, кажучи так: «…якщо він бажав Алківіада й утримувався, то це дурість, а якщо не бажав його й утримувався, то в цьому немає нічого особливого». Кажуть, що один із його супутників, Бетіон, якось сказав Менедему: «А я ось, Менедеме, проводжу з Біоном цілі ночі й не бачу в цьому нічого поганого!» (кініку Менедему, або еретрійцю — неясно). Але найбільше він любив самого себе і постійно повторював: «У друзів усе спільне!» (пор. Діоген). 

Ходили навіть чутки, що під час своїх постійних мандрів він навчав філософії за гроші й допомагав вести судові справи. Отже, виходить, що ми бачимо майже типового софіста й кіренаїка, але водночас в інших місцях — типового кініка й стоїка. Справді складне й незвичне протиріччя. Як і софісти, він засуджував консервативний підхід до економіки та виступав проти теорії нагромадження, хай і виходячи з аскетичних засад. Про багатого скнару він сказав: «Не він володіє багатством, а воно ним». Він говорив, що скнари так багато дбають про багатство, ніби воно їхнє власне, але так мало ним користуються, ніби воно чуже. У своїх публічних виступах він умів справляти враження на слухачів і «підняти на сміх що завгодно, не шкодуючи грубих слів». Однак, на відміну і від кініків, і від софістів, помітно, що Біон не просто критикує заради критики, а прагне звільнити людей від забобонів і страхів, зокрема — перед бідністю та смертю, від заздрощів і залежності від пристрастей. І в цьому Біона можна вважати навіть одним з альтернативних варіантів виникнення епікурейської етики. Як і його сучасник Епікур, Біон виступав як догматик і говорив, що «сумнів — камінь спотикання на шляху до поступу». 

Ще відомо, що Біон добре знав царя Антигона Гоната, перебував у нього при дворі й був прийнятий до сформованого там літературного кола. Згодом викладав філософію на Родосі та в Халкіді (навпроти Еретрії). Цілий ряд свідчень говорить про те, що Біон був релігійним скептиком і нападав щонайменше на традиційну релігію (утім, як і більшість кініків). Можливо, він був пантеїстом, але через учнівство у Феодора Безбожника його можна підозрювати й у відкритому атеїзмі. Людей він зневажав за те, що вони спалюють мертвих, ніби ті нічого не відчувають, а звертаються до них, ніби ті все відчувають. Із висміювання міфів відомо, як він казав, що якби Данаїди носили воду не в продірявлених, а в цілих посудинах, це було б для них тяжчим покаранням. Як каже Лаертський, він «висловлював багато безбожних думок, запозичених у Феодора», однак потім, коли він занедужав, він дозволив надягти на себе амулети й покаявся в усьому, чим згрішив перед богами. Так, нібито, Біон змінив своїм поглядам перед смертю. Сам Лаертський із цього приводу навіть склав вірші:

Поет Біон, борисфеніт, у землі народжений скіфській,
Як ми чули, говорив: «Богів не існує!»
Коли б на цьому він стояв, то ми сказати могли б:
«Що думає, те й говорить: хоч і зле, та правдиво».
Та нині, тяжко захворівши, відчувши близькість смерті,
Він, що казав: «нема богів!», на храми не дивився,
Він, що завжди глузував із того, хто приносить жертви,
Не тільки почав палити і жир, і пахощі
На вогнищах та вівтарях, богам лоскочучи ніздрі,
Не тільки говорив: «Винний я, простіть усе, що було!»,
Ні, взявши в бабки талісман, щоб носити на шиї,
Він, сповнений віри, обв’язав шматками шкіри руку
І двері дому осінив шипшиною та лавром,
Готовий усе перетерпіти, аби з життям не розлучитись.
Дурень, хотів він підкупити богів — ніби боги
Живуть на світі лише тоді, коли йому заманеться!
І лише коли, майже згнивши, свою він збагнув дурість,
То, руки простягши з ложа, вигукнув: «Вітай, Плутоне»

Телес Мегарський — кінічний стоїк

Зв’язок між кініками та мегарською школою нікуди не зникав із часом, а Мегари породжували все нових і нових філософів (надзвичайно недооцінене місто). Телес Мегарський (бл. 290-220 рр.) заснував тут власну школу кініків, до якої переманював викладачів з інших шкіл. Про зв’язки з іншими кініками відомо небагато, але можна підозрювати певний вплив Метрокла, а найімовірніше, він виріс на творах Біона (посилань на якого в діатрибах Телеса найбільше). Як би там не було, його школа в Мегарах не була основною гілкою розвитку кінізму. Звідси можна зробити висновок, що вже близько 260 р. до н. е. кініки розходяться по світу й створюють «філії» своєї школи. Телес — у Мегарі, інші кініки — в Александрії, а можливо, і в багатьох інших містах грецького світу. І це не кажучи про те, що весь стоїцизм — це одна з найважливіших відгалужень поміркованого кінізму. Як і його вчитель Біон, Телес писав у жанрі діатриби, і фрагментарно збереглося цілих сім його творів. У міркуваннях «Про вигнання» він згадує губернаторство Гіппомедона у Фракії за Птолемея III Евергета (з 241 року) і Хремонідову війну (260-ті рр.), тобто був сучасником цих подій, звідки й походять приблизні дати його життя. Відомі й більш-менш збережені твори Телеса називаються так:

«Про явище і сутність», «Про автаркію», «Про вигнання», «Про бідність і багатство», «Про те, що насолода не є метою життя», «Про мінливості долі», «Про апатію».

Усі ці назви максимально кінічні й стоїчні; серед них є навіть два з трьох основних кінічних термінів (автаркія й апатія). Слід також ураховувати, що Стобей цитує Телеса за згадками в некоего Теодора, тобто відомі нам фрагменти — це переказ переказу з можливим дворазовим редагуванням. Цінність Телеса в іншому: його твори — найраніші відомі нам діатриби, які до того ж зберегли висловлювання Біона, Діогена та інших кініків. І якщо він був послідовним учнем Біона, то його філософія доповнює Біона, а кінічна спадщина у філософії Біона постає важливішою, ніж гедоністична.

У творі «Про явище і сутність» Телес за допомогою серії наочних прикладів із побутової практики показує, що краще бути кимось, ніж здаватися. До речі, це можна зіставити з аналогічним висловом Епікура: «Не слід лише вдавати, ніби ти займаєшся філософією, а займатися нею по-справжньому, так само як немає потреби здаватися здоровим, а треба бути справді здоровим». Якісь елементи протоепікуреїзму ми бачили раніше і в творах Біона. Втім, ця тема настільки загальна, що для таких сентенцій навіть не обов’язково бути філософом: це рівень народної мудрості. Але не помітити подібності між консервативною етикою сократиків та Епікуром ми просто не можемо; це було б, щонайменше, нечесно. У творі «Про автаркію» Телес розглядає не стільки саму автаркію, скільки стоїчні уявлення про детермінізм. Дослівно: «не слід намагатися змінювати обставини, а краще самому підготуватися до будь-якого повороту подій, як це роблять моряки. Адже вони не докладають зусиль, щоб змінити вітри чи стан морів, але готові пристосуватися до них». Знайдіть 10 відмінностей між цим і словами стоїка Клеанфа про те, як доля веде слухняних і тягне непокірних. І таких моментів у творі Телеса доволі багато:

Як доброму акторові належить майстерно грати ту роль, яку йому доручає драматург у своїй п’єсі, так і добрій людині слід уміти зіграти роль, призначену їй долею […] будучи на других ролях, не прагни грати героїв. Інакше ти вчиниш безглуздо.

Старий має поводитися як старий, юнак — як юнак, і всі повинні узгоджуватися з тими обставинами, в які потрапили. Не самі обставини є причиною нещасть, а невміння зіграти свою роль у вселенському театрі. Це теж нагадує сентенції Епікура про те, що мудрець: «не вважає, ніби випадок дає людині добро і зло, що визначають її блаженне життя, а вважає, що випадок лише виводить на поверхню начала великих благ або зол». Майже такі самі мудрощі висловлює і Телес. Тільки, крім Сократа, Діогена, Кратета й Біона, він посилається також на Ксенофонта, широко цитуючи його «Домострій». У цьому ж творі Телес говорить і про вигнання як про причину лих. Він каже, що двоє різних бідняків можуть бути один нещасний, а другий задоволений життям, і так само з вигнаними з батьківщини. Усе залежить не від життєвих обставин, а від того, як ти до них ставишся (пор. «стоїчна» терапія). Про тему вигнання Телес написав окремий твір — «Про вигнання». По суті, йдеться про те саме, але з наголосом на принципі космополітизму, і вже з центральною згадкою Стильпона. Якщо, як казав Стильпон, усе своє ми носимо з собою, то справедливість, мужність тощо нікуди не зникають із наших душ, а отже, у вигнанні ми будемо такими самими, як і на батьківщині.

«Яких же благ позбавляє людину вигнання, причиною яких нещасть воно є? Що ж до мене, я цього не знаю. Це ми самі часто себе закопуємо, незалежно від того, чи перебуваємо ми у вигнанні, чи на батьківщині».

У діатрибі «Про бідність і багатство» Телес іде за Біоном і, дещо нетипово для сократичного консерватора, критикує протестантську етику накопичення багатства. Натомість він пропонує (як софісти) активно залучати гроші до обігу. Він не засуджує багатство саме по собі, але, як і решта поміркованих кініків, каже, що гроші — лише інструмент, а поганою чи доброю є тільки сама людина. У вправних руках і багатство не буде лихом. У цьому питанні він буквально цитує Кратета (про вміння щедро давати, як і мати гроші, та не перейматися, коли їх немає). Виходить, що гроші — так само, як і обставини з наведених вище діатриб. Ба більше, саме Телес стверджує, що раб мріє не стільки про свободу, скільки про здобуття власних рабів. Він розповідає історію, де раб, отримавши волю, почав набувати дедалі більше майна, і так його потреби зростали до безконечності; він і далі лишався рабом якихось зовнішніх умов, прагнув дедалі складніших і дорожчих надбань і так і помер незадоволеним.

І справді, якою великою й дивовижною є сила торби, бобів, овочів і води! Завдяки їм люди можуть ні про що не турбуватися й жити вільними від улесливості та лестощів.

Але, як видно з наведеної вище цитати, — попри те, що багатство саме по собі не засуджується, воно все ж таки підвищує ймовірність залежності й залишається річчю вельми небезпечною для людини, не підготовленої філософією. Тому Телес багато розводиться про шкоду багатства і користь бідності: «нестача допомагає біднякам зміцнювати свій дух і тіло, а багатство веде до протилежного результату». Дивовижним чином Телес доходить висновку, що багачі, які постійно потребують нових надбань, — не мають часу займатися філософією. Натомість бідняки, чиї запити нижчі й усі потреби задоволені, мають силу-силенну вільного часу й звертаються до філософії. Не інакше, утопія. Хоча, можливо, Телес має на увазі безхатьків, а не бідних селян. Але сам принцип загалом слушний — багатство не гарантує занять філософією, а бідність не гарантує відсутності інтересу до знань. Питання впирається в те, як багач і бідняк проводять своє дозвілля. Але сказати, що бідняки мають багато дозвілля, а замість шинку йдуть читати книжки, — це, звісно, серйозне перебільшення.

«Філософією захоплюються головно люди неспроможні, а багачі саме через своє багатство постійно перебувають у тривогах і клопотах. Добре сказав Феогнід: більше людей погубили, ніж голод, багатство й пересичення».

Отже, зрештою ми бачимо не лише класичного консерватора й критика багатства, а й оспівувача шляхетної бідності та прихильника протофашистської філософії Феогніда, не кажучи вже про те, що Телес неодноразово згадує спартанців у позитивному ключі, а афінян — ні, і якщо він згадує когось із афінян, то це завжди прихильники олігархічної партії. У такому ж дусі виконано діатрибу «Про те, що насолода не є метою життя», назва якої вже промовляє за весь зміст. З огляду на те, що на цей момент уже існує філософія Епікура, цілком можливо, що Телес спрямовував цей твір не лише проти кіренаїків (Арістіппа він навіть цитує в позитивному ключі), а й проти епікурейців. Тут Телес каже, що просто йде за міркуваннями Кратета, і що сам Кратет нібито міркував так: половину життя ми проводимо байдуже (буквально спимо), а в решті половини більше страждаємо, ніж насолоджуємося. Виходить, що кініки займалися гедоністичним обчисленням і доходили висновку на кшталт кіренаїка Гегесія, що в сумі страждань більше, ніж насолод. У такому разі, якщо робити насолоду метою життя, то виходить, що саме життя виступає проти своєї мети, а це звучить нерозумно. 

«Не розумію, як можна прожити щасливе життя, якщо вважати щастям самі лише насолоди».

Діатриба «Про мінливості долі» багато в чому повторює тему детермінізму з діатриби «Про автаркію». Тут Телес знову звертається до аналогії з ролями в театрі, де Доля виконує роль драматурга, знову наводить приклад поведінки моряків під час бурі. Але з нового можна відзначити, що на крайній випадок Телес пропонує вихід у самогубстві. Ця тема стала однією з візитівок стоїцизму, і ми бачимо її серед кініків уже далеко не вперше (Діоген любив смакувати тему повішення, Кратет пропонував повіситися закоханому, який не може приборкати почуття, і т. д.). 

«Доводиться тобі переживати війну, нестатки, хворобу — їж раз на день, обслуговуй себе сам, надягай плащ філософа, а в крайньому разі рушай до царства Аїда».

І остання збережена діатриба з майже стоїчною назвою «Про апатію» — одна з найцікавіших. Тут Телес ставить запитання: чи може бути цілком апатична, нечутлива людина, чи це лише метафора? Адже ми ж кажемо, що в людини «немає мізків», але це не означає, що їх буквально немає, а лише означає, що вона тупа. Так само й кінічна/стоїчна апатія не означає, що людина взагалі нечутлива або безгрішна, а лише те, що вона прагне до цього, дорогою чинячи безліч помилок. Телес буквально виправдовується, з чого можна зробити висновок, що вже існували такі закиди щодо непослідовності кініків/стоїків і розбіжностей між їхньою теорією та практикою. Після низки аналогій Телес переходить до драматургії й показує, як шляхетно матері жертвували дочками без сліз, а дочки йшли на жертву, просячи матерів, щоб ті не плакали (див. Евріпід). Із цього Телес розгортає порівняння Спарти й Афін і, звісно ж, віддає перевагу Спарті, але найцікавіше тут те, як саме він це робить:

Усі хвалять спартанських жінок за їхній мужній характер. Коли одна з них почула, що її син, рятуючи своє життя, утік від ворогів, вона написала йому: «Погані чутки про тебе тут ходять. Або зроби так, щоб вони припинилися, або не показуйся мені на очі». Це було рівнозначно — «Повішайся!». Вона не написала так, як це зробила б за подібних обставин жінка з Аттики: «Як добре, мій сину, що ти зберіг себе для мене».

Здавалося б, зі слів спартанки можна зробити висновок — треба очистити ім’я, вчинивши якісь доброчесні вчинки. Але прихильник самогубств навіть не сумнівається, що вона запропонувала синові повіситися, і вважає це дуже правильним. У такому дусі він продовжує й далі, наводячи порівняння спартанок і «наших жінок». Наприклад, наводить стару легенду, що на смерть сина в бою якась інша спартанка відповіла: «Як славно, дитино. Саме для того я тебе й народила, щоб ти був корисним і хоробрим захисником своєї рідної Спарти». Телес наводить ще одну легенду такого ж типу й ставить запитання:

Яка з наших жінок учинила б так само? Хіба вона не зраділа б, побачивши синів, які врятувалися? А ті жінки чинять інакше. Вони радіють, почувши про мужню смерть своїх дітей. Відомі слова однієї спартанської епітафії: «Життя саме по собі, як і смерть, ані погане, ані прекрасне. Прожити життя прекрасно й померти — ось чого ти маєш навчитися».

Із цього він робить висновок, що сумувати через смерть рідних безглуздо, і наводить низку прикладів із буденного життя селянина, який, наприклад, щоб урятувати дерево, сміливо відрубує все зайве. І натякає, що не годиться виколювати собі друге око, якщо випадково втратив перше. Так само й із дітьми. Ну помер один — виростиш іншого. А себе-то навіщо ще й додатково картати? Виходить, що у сприйнятті Телеса стоїчна/кінична апатія — це передусім питання тривоги через смерть рідних. Принаймні інших прикладів він толком і не подає. Телес, звісно, каже, що «щасливий лише той, хто не знає пристрастей і тривог»; але сам же ставить собі запитання, чи може бути така людина, яка всього цього геть не знає? У певному сенсі ми повертаємося до міркувань про насолоди й бачимо ту саму проблему, але з іншого боку. Виходить, що щастя неможливе. Але, з іншого боку, всі його міркування про спартанок (і не тільки, там є й інші подібні) — усе ж таки свідчать, що можна навчитися бути байдужим до тих самих смертей близьких, а це вже близько до безтурботного стану. Виходить, що апатрія радше можлива, ніж неможлива. І все це разом уже виглядає як найтиповіший стоїцизм, щоправда без посилань на стоїків. Телес обходиться посиланнями на Стильпона, Сократа, Ксенофонта, Діогена, Кратета, різних спартанців тощо — буквально так само писали й ранні стоїки. В етичному плані — різниця між кініками та стоїками не просто неістотна… цієї різниці немає.

Керкід — політизований кінік

Черговий кінік-літератор третього покоління, поет Керкід Мегалопольський (бл. 290–220 рр.) виявився ще й державним діячем. Біографічних відомостей про нього майже не збереглося, але ми знаємо, що він належав до прихильників «поміркованого» кінізму, який на той час уже остаточно взяв гору над радикалами. Відомо, що він активно займався політикою і брав участь у відбудові рідного міста, зруйнованого дощенту 226 р. до н. е. спартанським царем Клеоменом III. Частина джерел каже, що Керкід був відомим законодавцем, але подробиць його законів ми не знаємо. Кінічний космополітизм, таким чином, не завадив Керкідові виступити на захист своєї маленької держави. Ба більше, оскільки він ворогував зі Спартою, то навряд чи схвалив би лаконофільство переважної більшості інших кініків і сократиків. Хоча певний вплив на нього справив навіть Клеомен, який намагався реформувати Спарту в більш ліберальному ключі: цар намагався «скасувати борги, переділити землі та звільнити ілотів». Подібні реформи назріли давно, і ще за 10 років до Клеомена їх намагався провести цар Агіс IV, але тоді його вбили політичні противники. Спроба Клеомена теж наштовхнулася на внутрішній опір спартанських консерваторів. Після перших перемог у Клеоменовій війні цар повернувся до Спарти на чолі загону найманців і здійснив військовий переворот. Чотирьох із п’яти ефорів було вбито, 80 противників реформ вигнано з поліса. На народних зборах, скликаних Клеоменом, він оголосив про скасування боргів, створив 4 тисячі нових земельних наділів і розширив склад спартіатів за рахунок періеків та чужинців. Колегію ефорів було скасовано, брата Клеомена Евкліда проголошено другим царем, але водночас було здійснено й консервативну спробу відновлення стародавнього спартанського способу життя. Ідеї Клеомена про соціальні реформи широко поширилися по всьому Пелопоннесу. Почали навіть обговорювати питання про об’єднання Ахейського союзу і Спарти та про обрання Клеомена стратегом союзу для спільної боротьби з Македонією. Але невдовзі, не без прямої участі Керкіда, справи повернули в інший бік.

У 223 р. до н. е. Керкід брав участь у посольстві Ахейського союзу до македонського царя Антигона III. До того Ахейський союз був відкритим ворогом Македонії, але через загрозу бути поглинутими Спартою вони різко змінили свою політику. Уже 222 р. до н. е. Керкід брав участь у битві при Селласії на боці ахеомакедонських військ і стояв на чолі загону мегалопольців. Клеомен упав, і реформи в Спарті знову було відкладено. Втім, демократичні нотки у поглядах Керкіда могли бути не реакцією на дії Спарти, а просто запозиченням теми шляхетної бідності безпосередньо з кінізму. Яким шляхом він пов’язаний із відомими нам кініками — сказати важко. Можливо, він і не навчався ні в кого особисто, а знав кінізм із книжок. Але якщо припустити якісь зв’язки за непрямими ознаками, то це може бути напрям Біона-Телеса. Керкід посідає одне з центральних місць в кінічній поезії свого часу. Його вважають творцем особливої поетичної форми — меліямбів. 1906 р. в Єгипті було знайдено папіруси з уривками з «Меліямбів кініка Керкіда». За змістом наближені до діатриби (основна тема — справедливий розподіл матеріальних благ і людська солідарність), «Меліямби» орієнтовані на масову аудиторію й вирізняються публіцистично прямим зверненням до читача. У «Меліямбах» найчіткіше виявляються специфічні риси поезії Керкіда — етимологічна гра слів; сміливі й несподівані, «небиті й соковиті» метафори; поєднання вишуканих зворотів із навмисною недбалістю; складні неологізми, напр. πῑμελώσαρκοφάγος, «жирном’ясоїдні» — один із характерних неповторних неологізмів Керкіда, в уривку-зверненні до самого себе «в хвилину роздумів і сумнівів»:

Людина навіть на порозі смерті неохоче стуляє
навіки очі, а серце в твоїх грудях неприступне,
і його не змогли зламати ніякі турботи,
що долають пожирачів жирного м’яса…

Загалом поезію Керкіда характеризує заувага І. М. Нахова: …тут кожен рядок приковує до себе увагу і просто-таки повстає проти приємної, вилизаної гладкописі, полемізуючи з ученою й витонченою поезією століття. У своїй творчості Керкід іде за загальною кінічною проповіддю спрощення та похвали скромності. Наприклад, в одному з уривків Керкід, виходець із заможних кіл, у різкій формі висловлюючи зневагу до багатства й іронізуючи над «справедливістю» богів, застерігає багатих, що настане час і:

…Прийдеться вам вивергнути назад із
Самого нутра все, що зжерли, до останнього шматочка…

Якщо здається, що це вже надто класовий аналіз у дусі марксизму, то можна додати ще кілька рядків із меліямбів, які буквально про це й кажуть:

Адже богові легко
Виконати все, що тільки йому спаде на думку.
Чому ж вона [богиня Доля] не відбере у брудного шахрая й лихваря,
Готового задушитися за гріш, або в
Розтринькувача, що не втомлюється марнувати свій статок,
У цього губителя грошей, із свинячого багатства
І не дасть бодай найнікчемніших засобів на
Існування біднякові, який живиться лише найнеобхіднішим і не має навіть власного посуду.
Невже Діка сліпа, як кріт, а Фаетон
Дивиться одним лише оком, а в богині ж
Феміди ясні очі затуманилися? Тоді що ж це за боги..

Що ж до філософії Керкіда, то він був свідомим кініком, і Діогена він називав «сином Зевса, небесним кініком-собакою» (де особливо підкреслювалася гра слів, ім’я Діоген означало народжений Зевсом). Окрім зневаги до багатих, яка могла мати також політичні й класові причини, Керкід виступав як пантеїст і раціоналіст. 

… Розум зри́ть і розум чує…
Та як можуть побачити й пізнати
Мудрість, навіть поруч із ними стоячи, люди,
Душа яких повна бруду
І незмивних плям дешевого кислого вина?

У дусі Діогена він радить тікати від кохання, яке приносить самі проблеми й душевне помішання. Він змальовує два типи кохання, а саме таке, шкідливе для життя, й щиру пристрасть, і «кохання» з гетерами, яке, на його думку, зовсім не обтяжливе й залишає нам свободу.

… Адже вся ця шалена лють і безумне
Прагнення злягання з жінками тягнуть за собою
Загибель і остаточне каяття. Але є ще продажне
Кохання, Афродіта з площі. Коли тебе охопить
Бажання і ти захочеш її, із нею ніяких клопотів,
Ні страху, ні тривог. Усього за один обол
Ти покладеш красуню до себе в ліжко і можеш
Вважати, що став зятем самого Тіндарея…

Звісно, це вибивається із загального русла консервативних сентенцій кініків, але це не якесь новаторство Керкіда. Про те, що повія за 1–2 оболи — це добрий спосіб отримати розрядку, писали й Антисфен із Діогеном ще на самих витоках кініцизму, та й сам Сократ недарма часто бував у борделях. Єдине, що ще можна сказати про Керкіда, — що він зобов’язував учнів знати «Каталог кораблів» Гомера напам’ять. Він так високо цінував Гомера, що навіть заповів після своєї смерті покласти до його могили перші дві пісні «Іліади».

«Житель аркадського міста Мегалополя Керкід перед смертю казав своїм засмученим домашнім, що розлучається з життям охоче, сподіваючись зустріти на тому світі з філософів — Піфагора, з істориків — Гекатея, з музикантів — Олімпа, з поетів — Гомера. Сказавши це, як передають, Керкід помер».

Керкід був популярний в Александрії та в Римі. Один із отців Церкви Григорій Богослов називав Керкіда своїм улюбленим поетом. І в принципі, як і Телес, — він може вважатися цілком традиційним, консервативним кініком, але багато нових рис їхньої філософії настільки зближують їх зі стоїцизмом, що стає важко сказати, чи самостійна їхня школа? Виходить, що в елліністичний період кініцизм починає лихоманити, і або ми отримуємо дивні непослідовності під впливом епікурейців і скептиків (як Біон), або ж отримуємо настільки стоїчних кініків, що між кініками й стоїками стає важко провести межу.

Меніпп і Менедем

Сучасник Телета й Керкіда, який знову ж таки прославився в царині літературних новацій, вважається четвертим за значенням кініком в історії — це Меніпп із Гадари (бл. 290-220 рр.). Його головною сферою була сатира, а в усьому іншому він повторював головний прийом кінічної літератури — змішувати «високе» з «низьким», серйозне зі смішним. Меніпп поєднував комедію з серйозною філософією, і оповідь чергувалася прозою й віршами. Подібний жанр трагікомедійних сатир почали називати «меніпповими сатирами». Усі його твори було втрачено, але вони справили великий вплив на Варрона і Лукіана, який ставить Меніппа поруч з Антисфеном, Діогеном і Кратетом. За походженням Меніпп був фінікійцем. І в якийсь момент він потрапив у рабство, а його господар, на ім’я Батон, був із Понту, можливо навіть із Синопи (тому іноді Меніппа називають «Синопським», хоча це могло бути й натяком на належність до школи Діогена).

Пізніше йому вдалося стати громадянином Фів, батьківщини кініка Кратета, де він міг познайомитися, якщо не з самим Кратетом, то з його учнями. Вважалося, що він був пихатою людиною і займався лихварством. Він позичав гроші корабельникам, брав страхування і накопичив великий статок; але зрештою став жертвою злочинців, упав у відчай і повісився. Тож Лаертський написав про нього вірш:

Раб фінікійський, пес лаконського виховання,
Що недарма прославився міняйлом щоденним, —
Ось перед тобою Меніпп;
Та у Фівах злодієм ущент пограбований,
І про собачу забувши витримку,
Дух спустив він у зашморзі.

Незрозуміло, чому саме Лаертський згадує тут спартанське виховання. Можливо, кініки вже просто автоматично асоціювалися зі Спартою, але, може, Меніпп і справді написав щось таке про виховання. Що саме він писав, ми не знаємо, але можемо будувати припущення, бо зберігся перелік назв його творів. Він написав щонайменше тринадцять книг, із яких відомі назви дев’яти: «Некромантія» (або «Викликання мертвих»), «Заповіт», «Листи від імені богів» (або «Літери, замислені з погляду богів»), «Заперечення фізикам, математикам і граматикам», «Народження Епікура», «Святкування двадцятого дня епікурейцями», «Пирушка», «Аркесилай», «Продаж Діогена». Щоправда, той самий Лаертський пише, що всі ці книги могли бути написані не ним, а якимись учнями Аркесилая — Зопіром Колофонським і Діонісієм, які, склавши їх заради сміху, приписали їх Меніппу як найбільш на це здатному. Найімовірніше, це нісенітниця, але варто відзначити чергову спробу зблизити Меніппа зі школою Аркесилая. Щоправда, твір «Аркесилай» згадує Афіней у контексті теми кулінарії, і зовсім незрозуміло, навіщо в творі з такою назвою були такі рядки Меніппа: «У якихось гуляк була пирушка, коли хтось звелів внести лаконську маттію, і відразу почали розносити по колу шматки куріпок і смажених гусей та різні коржики». Про що був сам твір, так і не ясно.

Окрім цього, нам доступні твори пізньоантичного послідовника й шанувальника Меніппа — Лукіана із Самосати. У своїх власних сатирах Лукіан робить Меніппа одним із постійних персонажів своїх творів, і, можливо, цей персонаж якось пов’язаний із реальним прототипом. Звісно, цей Меніпп — літературна фікція, але хіба це заважає нам у випадку з очевидно вигаданими байками про Діогена? Тож спробуймо подивитися на Меніппа з погляду Лукіана. У творі «Двічі обвинувачений» він описує Меніппа як «найбільш гавкучого і найбільш кусючого з усіх давніх кініків; він страшний, мов грізний пес, чиї укуси тим глибші, що він завдає їх, сміючись, і тому ніхто їх не очікує». Стоїк Марк Аврелій зазначає, що є «люди — такі, як Меніпп і йому подібні, — які висміюють наше минуще й ефемерне людське життя». Тобто Меніппа вважали типовим кініком-язвою. Ще Меніпп постійно фігурує в творі Лукіана «Розмови в царстві мертвих». Цікаво, що там Діоген із царства мертвих звертається до Меніппа і зазначає, що його можна «зустріти в Коринфі у Кранейському гаю або в Лікеї, де він висміює філософів, що сперечаються між собою». Можливо, це означає, що Меніпп, хоч і помер у Фівах, певний час проводив у Коринфі, там само, де жив сам Діоген і навчався Кратет. Так ми отримуємо додатковий зв’язок школи Діогена з Коринфом. Коли Діоген передає Меніппу своє послання, він каже:

Якщо ти вже досхочу посміявся з того, що діється на землі, вирушай до нас, де можна знайти ще більше приводів для сміху. На землі тобі заважали сміятися деякі сумніви, на кшталт постійного: «хто знає, що буде після життя». Тут же ти безперестанку й без жодного вагання сміятимешся, як сміюся я, особливо коли побачиш багатіїв, сатрапів і тиранів такими приниженими, такими непоказними.

Виходить, що Меніпп займався головно двома речами — висміював філософські школи, які сперечалися між собою, і критикував багатіїв та правителів. Його типово кінічний образ стосується навіть зовнішності: Діоген описує Меніппа як безхатька в дірявому плащі. Більшість історій із цього циклу показують, що Меніпп просто-таки ненавидів багатіїв за те, що вони «змушували падати перед собою ниць, кривдили вільних людей, а про смерть зовсім не пам’ятали». Упадає в око, що для персонажа Меніппа дуже важливе соціальне рівноправ’я (пор. Керкід), яке він і знаходить у потойбічному світі. В одній із історій безсмертний Хірон, який захотів померти від пересичення життям, розповідає, як його втомила одноманітність, і теж посилається на те, що в царстві мертвих йому краще, змальовуючи буквально утопію: рівність, відсутність голоду й спраги тощо. Але тут Меніпп ставить запитання — хіба це не така сама одноманітність, як і раніше? А може, навіть ще нудніша одноманітність, якщо подумати. І висловлює фразу, яка цілком могла бути взята з його оригінальних творів: 

Кажуть, хто розумний, той задовольняється теперішнім, радіє тому, що має, і ніщо не здається йому нестерпним.

Навіть у потойбічному світі Меніпп продовжує висміювати міфологію та критикувати віщунів, хоча, здавалося б, отримав наочне підтвердження того, що міфи були правдою. Звідси можна зробити висновок, що як типовий кінік Меніпп був релігійним скептиком. Відомо цілих два твори Лукиана, де Меніпп відіграє головну роль:

• «Ікароменіпп, або За хмари» (Про політ Меніппа на небо).
• «Меніпп і Некромантія» (Меніпп вирушає в Аїд, щоб запитати Тіресія про те, яка філософія істинна).

Як і багато інших античних філософів, Меніпп культивував певний «погляд згори», який дає змогу спостерігати за людьми ніби «відсторонено» й оцінювати їх по-справжньому. Принаймні саме так Меніпп постає в «Ікароменіппі». Він прямує на небеса, до оселі богів, завдяки крилам, якими він озброїв себе, подібно до Ікара, а обитель Зевса, за його уявленням, містилася далі за Місяцем і Сонцем. Прибувши на Місяць, Меніпп спостерігає за людьми та їхньою ницістю, мізерністю їхнього існування, їхніми суперечками про межі:

Але ще дужче, ніж раніше, я сміявся з тих, хто сперечається про межі своїх володінь і пишається тим, що обробляє рівнину Сікіона, володіє землею біля Марафона, по сусідству з Еноєю, і має тисячу плетрів в Ахарнах. Справді, вся Еллада здавалася мені згори завбільшки з чотири пальці, а Аттика, відповідно до цього, виглядала, на мою думку, просто крапкою. І я замислився над тим, на якому дріб’язку будують наші багатії свої гордовиті замашки: справді, найбільший землевласник, як мені здавалося, обробляє всього лише епікурівський атом.

Можливо, такий підхід був якось пов’язаний із постаттю Меніппа, бо в одній із «Розмов у царстві мертвих» Меніпп отримав особливу роль під час переправи через Стікс: «Сідай у човен, Меніппе, прекрасний чоловіче, і займи перше місце біля стернового, на підвищенні: звідти ти можеш стежити за всіма». Друга історія, де Меніпп відіграє головну роль, знову повертає нас у царство мертвих і має назву, аналогічну назві однієї з книжок самого Меніппа, — «Некромантія». У підземному світі він теж хоче пізнати суть речей і нарешті зрозуміти, який спосіб життя найліпше обрати. Причому його головний співрозмовник — якийсь Філонід. Серед усіх відомих нам Філонідів античності є лише два лікарі й один філософ-епікуреєць (Філонід із Лаодікеї), тож найімовірніше співрозмовником був саме філософ. Меніпп уже повернувся з царства мертвих і хоче розповісти, що чекає на всіх багатіїв, що проти них було ухвалено якесь особливе рішення. Але Філонід, якого змальовують другом Меніппа (хоча жив він, напевно, на століття пізніше), розпитує про деталі самої подорожі. Втім, деталі не такі вже й цікаві, а суть усе одно зводиться до того, що багатії на тому світі будуть рівні з бідняками. Завершує свою історію Меніпп тим, що нібито на народних зборах потойбічного світу було ухвалено рішення щодо багатіїв:

Нехай після смерті тіла їхні будуть мучені, подібно до інших злочинців, а душі їхні нехай будуть відправлені назад, на землю, і нехай вселяться в ослів та перебувають у них упродовж двохсот п’ятдесяти тисячоліть, переходячи з одних ослів в інших, і нехай вони носять тягарі, підганяні ударами бідняків; і лише по закінченні зазначеного строку нехай буде дозволено їм померти.

А мета подорожі Меніппа полягала в тому, щоб дізнатися, який спосіб життя найкращий, оскільки філософи так і не змогли його ні в чому переконати. Запитавши про це в віщуна Тіресія, той відповів, що ця інформація не підлягає розголошенню, але, піддавшись на вмовляння, усе ж прошепотів Меніппові на вухо:

Найкраще життя — життя простих людей; воно й найрозумніше. Покинь безглузді дослідження небесних світил, не шукай цілей і причин та плюнь на складні побудови мудреців. Вважаючи все це порожньою нісенітницею, переслідуй лише одне: щоб теперішнє було зручним; усе інше минай зі сміхом і ні до чого не прив’язуйся міцно.

Але тут постає трудноща. З огляду на те, що на цей момент кінічна школа вже далеко відійшла від початкового канону, а подальші шанувальники Меніппа (наприклад Лукиан) також виразно симпатизували Епікуру й виявляли перед ним благоговіння, важко однозначно сказати, що означають такі назви його творів, як «Листи від імені богів» (такі самі листи писав Лукиан, і там наводилися аргументи, близькі до епікуреїзму), «Народження Епікура», «Святкування двадцятого дня епікурейцями». Коли Лукиан подає критику філософських шкіл устами Меніппа, то нападки спрямовано на всіх, крім епікурейців і Арістіппа. Однак це може бути й позиція самого Лукиана, але тоді дивно, що Лукиан, якому подобається епікурейська філософія, раптом став шанувальником Меніппа. До того ж, на прикладі Біона Борисфеніта ми вже бачили, що зв’язок кініків із гедонізмом не був якоюсь унікальною подією. 

Отже, зв’язок Меніппа з епікурейцями очевидний, але який саме — союзницький чи критичний? Достеменно цього дізнатися не можна, але оскільки самі назви його книжок звучать так, ніби це сатиричні нападки, ми лишаємося при загальноприйнятій думці про ворожнечу з епікурейцями. Про такий самий подвійний зв’язок кініків цього покоління з епікурейською школою свідчить те, що нам відомо про останнього значного кініка елліністичної доби, про якого збереглися бодай якісь відомості. Він мав бути особисто знайомий із Меніппом і був його сучасником, а звали його Менедем. Його головною особливістю було те, що він був учнем епікурейця Колота з Лампсака. Два папіруси з Геркуланума («Проти Лісія» і «Проти Евтидема» Платона) показують, що Менедем сперечався з Колотом про епікурейські погляди на поезію, і це робить його ще одним кініком-поетом. Складається враження, що серед кініків узагалі не було людей, які не були б професійними поетами, окрім самого Антисфена.

Уривки з епікурейських папірусів порушують питання про сенс поетичної творчості: Колот відкидає принцип безкорисної поезії (виходить, що кініки вважали, що поезія цілком може бути й безкорисною, а Колот тут просуває принципи утилітаризму). З цією метою він неодноразово критикував «Політику» Зенона з Кітія та твердження якогось «Менедема». Ворожість Колота до свого колишнього учня Менедема пояснюється доволі просто: приєднавшись до Ехекла з Ефеса, він остаточно відкинув погляди, яких дотримувався його перший учитель. Але про самого Менедема ми знаємо лише байку з книжки Лаертського. Там сказано, що він так захоплювався чудесним, що ходив, убраний у богиню помсти (Еринію), і говорив, що вийшов з Аїду на варту за грішниками, щоб потім знову зійти під землю й доповісти про це підземним божествам. Одяг цей був такий: темний хітон до п’ят, поверх нього пурпуровий пояс, на голові аркадська шапка, вишита дванадцятьма небесними знаками, трагічні котурни, найдовша борода і ясеновий посох у руці. Ну чим не Мерлін або Дамблдор? 

Щоправда, ця історія могла постати з однієї із сатир («Некромантія») Меніппа, а паралелі до неї можна знайти в діалогах Лукиана, які самі були засновані на діалогах Меніппа. Але припустімо все ж, що цей образ справжній, і сам Меніпп списав його з Менедема. У такому разі перед нами ще один кінічний дивак із виразним інтересом до астрономії, що для школи вже зовсім нетипово. Біон, Менедем і Меніпп, з огляду на їхню близькість до епікурейської школи, можуть розглядатися разом як гедоністична гілка кінізму. А Керкід і Телес — як стоїчна гілка. Оскільки ці традиції вже повноцінно розвивали епікурейці та стоїки, потреба в такому різновиді кінізму відпала, і сам кінізм (як спосіб життя бомжа або як літературна критика) продовжував існувати паралельно з новими школами, але вже не привертав до себе жодної уваги, оскільки головну функцію школи почали виконувати інші філософи. Спроба повернутися як повноцінне явище станеться вже значно пізніше, через кілька століть, уже за доби панування Римської імперії, але про це ми поговоримо в відповідному розділі, а елліністичний кінізм завершився ось так: переважно перетворенням на стоїцизм.