Стаття одного з наших авторів — Олега Верника, адміна тг-каналу «Фабіанець» (назва часто змінюється, тож може бути інша). Він не є епікурейцем, і його погляди аж ніяк не збігаються з нашою основною ідейною лінією; це слід мати на увазі, читаючи будь-які його публікації. Але як критик марксизму «зсередини» він цілком собі наш союзник.
Передмова
Основну частину запропонованої нижче замітки, «Вступ» і «Історія», було опубліковано мною 6 серпня 2024 року. Нині ж я пропоную перевидати цю замітку вже у форматі статті, і не знаю, наскільки її мова виявиться релевантною. Причина бажання перевидати цю замітку полягає в тому, що нещодавно в ході розвитку справи про Марксистський гурток Уфи, учасників якого звинувачують в підготовці державного перевороту, дійшло до того, що було винесено експертизу неко́го Р. Н. Рахімова, згідно з якою марксизм є екстремістською та терористичною ідеологією. Саме такий висновок буде розглянуто в окремому судовому засіданні вже найближчими днями.
Найімовірніше, звісно, нічого не буде, і таку експертизу не схвалять. Але сам випадок такого постановлення питання багатьом видається безпрецедентним в історії Росії. Насправді ж подібне вже було і не раз. І багато хто не розуміє причин, чому сучасна російська влада так холодно ставиться до марксизму, і водночас може загортатися в прапори «радянського патріотизму». Щоб це зрозуміти, необхідно збагнути суть сучасної влади в Росії, класову природу путінського режиму. Адже путінський режим — це не просто особиста диктатура Путіна, це величезна система стримувань і противаг, які забезпечують роботу тієї системи, де приватнокапіталістична економіка, укупі з мімікрією під парламентську систему, приховує під собою гіпертрофовану й таку, що зростає з року в рік, роль виконавчої влади, насамперед силового апарату та армії.
Така тенденція не є наслідком сваволі однієї людини й групи осіб, а результатом тривалої класової боротьби, про яку й хотілося б коротко розповісти нижче.
Класова боротьба в СРСР
Але перш ніж продовжити, необхідно розуміти деякі речі про структуру радянського суспільства. Фактичну владу в державі тримала партія, партії підпорядковувалися господарські органи, яким партія, як де-факто єдиний власник усього майна в країні, надавала в користування засоби виробництва в обмін на те, що господарські органи віддавали весь свій дохід у розпорядження партії через так званий «податок з обороту». Найбільшою одиницею господарських органів були міністерства/наркомати, їм підпорядковувалися синдикати, а тим — трести, до складу яких уже входили підприємства, на яких безпосередньо працювали самі радянські пролетарі.
В інших напрямах партія, якщо ми говоримо про період сталінізму, також надавала в користування обладнання і землю для міських кооперативів (артілей) і сільських кооперативів (колгоспів), а також окремі засоби для роботи машинно-тракторних станцій (МТС), щоб ставити колгоспи в залежність від партії через поділ праці. Після Сталіна артілі було розпущено, а колгоспи поставлено в залежність від партії іншим чином: їм було надано позику на купівлю МТС, а після придбання МТС колгоспами колгоспи були змушені виплачувати цю позику партії, таким чином за Хрущова колгоспи впали в таку саму безпосередню залежність від партії, як і монополії, що входять до складу міністерств.
Але якщо відволіктися від цих дрібних підприємств і звернути свій погляд на основу матеріального виробництва в СРСР, тобто на монополістичні підприємства, підпорядковані наркоматам, то на перший погляд суспільство СРСР є капіталістичним. Усе річ у тому, що підприємства, що входять до складу міністерств, займалися експлуатацією пролетаріату, тобто створенням додаткового продукту так само, як і будь-які інші капіталістичні підприємства: за рахунок вилучення додаткової вартості. Однак увесь отриманий капітал передавався в розпорядження партії, і партія, відповідно, заохочувала діяльність міністерств уже інакшим чином: надаючи в користування міністерствам засоби виробництва, що належали самій партії, а також видаючи окремим міністрам та іншим функціонерам господарських органів як грошові оклади, так і всілякі привілеї в тій чи іншій сфері.
Інакше кажучи, працівники міністерств, найбільш лояльні до партії, отримували лени, а спосіб привласнення додаткового продукту самою партією являв собою ленну ренту, яка бралася, насамперед, у формі «податку з обороту». Таким чином, хоч господарські органи СРСР і справді були капіталістичними підприємствами, що займалися експлуатацією пролетаріату, спосіб привласнення додаткового продукту правлячим прошарком населення (партією) був ленним, тобто феодальним.
Цей висновок видається контрінтуїтивним, і навіть югославський історик М. Джилас, який зробив його стосовно титоїстської Югославії в праці «Новий клас» (1956 рік) і розвинув його тези стосовно СРСР історик М. Восленський у праці «Номенклатура» (1970 рік), визнавали, що ці тези суперечать загальноприйнятому уявленню про суть «реального соціалізму».
Незважаючи на те, що ВКП(б)/КПРС оголошувала себе партією «диктатури пролетаріату», фактично тією соціальною базою, яка підживлювала приплив до неї нових кадрів, було або найбідніше селянство, або ще такий, що ніс на собі багато селянських рис, «недорозвинений пролетаріат», або взагалі декласовані елементи. У міру розвитку пролетаріату, тобто в міру урбанізації країни, соціальна база партії ставала дедалі хиткішою. Соціальна база партії пов’язана і з етапом її формування: вона складалася переважно з декласованих елементів, особливу ж роль у ній відігравала декласована інтелігенція. Зрештою, роль приходу партії до влади виявилася контрреволюційною — вона придушила буржуазну революцію, що назріла в Росії. Про соціальну базу КПРС і подібних до неї партій, на прикладі вигляду та походження типового номенклатурника, писали і Джилас, і Восленський.
Найголовніше ж, що прогледіли обидва ці дослідники, — це наявність прихованої громадянської війни в СРСР, класової боротьби між партією (яка становила кістяк феодального класу) і госпорганами (які становили кістяк буржуазного класу в СРСР). Усе тому, що більшість вищих чиновників у госпорганах були водночас членами партії. Однак, як і в будь-якому класовому суспільстві, в СРСР відносини між людьми, що виникали з тих чи інших обставин, панували над самими людьми, тож рано чи пізно в середовищі номенклатури (так іменувалася феодальна аристократія в СРСР) мала виникнути «обуржуазнена» верства, яка вже вивела б питання класової боротьби в площину політичного протистояння і представляла б у ньому інтереси буржуазії. Саме така верства й виникла в СРСР у пізні роки його існування — під проводом Єльцина.
Її подальша боротьба за владу проти «старого режиму» й привела до знищення СРСР. Це була буржуазна революція в Росії, доведена до свого логічного завершення, по суті, відновлення здобутків Лютневої революції після тривалого періоду панування більшовицької реакції. Але оскільки на той момент підприємства в СРСР уже були об’єднані в трести й синдикати, то під час повалення влади номенклатури, звісно, економіка виявилася вкрай монополізованою, що й призвело до появи олігархії. Економічні утворення, які становлять основу нинішньої олігархічної влади, склалися в СРСР уже до 1934 року, і далі вони зростали кількісно, але якісно все ще залишалися саме монополістичними, капіталістичними підприємствами. До 1991 року вони підпорядковувалися панівному класові, номенклатурі, а після її повалення вони, в такому форматі, не могли створити нічого іншого в політичній площині, окрім олігархії.
Але до чого тут силовики? Річ у тім, що сучасні силовики в Росії походять від силовиків СРСР, вони були наркоматом, отже — капіталістичним підприємством, що належало державі. Отже, і сучасні силовики також є саме капіталістами, а не належать до якогось «неофеодального класу» чи тим паче не становлять окремого класу. Водночас силовики мають низку відмінностей від інших буржуазних об’єднань. Яких саме? Саме цьому й присвячена ця замітка.
Вступ
Кумедно, але нещодавно мені в рекомендаціях YouTube випливло відео Єгора Іванова «4 факти про чекістів»:
Отак і догралися сталіністи, що тепер уже путінські «чекісти» закривають Ютуб. І тепер усі дружно дивитимуться Гобліна на Рутубі або у ВК Відео.
Я не знаю, скільки злочинів узагалі скоїли путінські пси за весь цей час. Пам’ятаю, мені розповідали історію, як вони саме мирних жителів деяких районів Київської області вивозили до Росії, забирали в підвал, а потім обмінювали як військовополонених.
Ця тактика, утім, не нова. Ще за рік до повномасштабного вторгнення ЗС РФ на територію України той самий Єгор Іванов зняв відео «Охоронитель: фас, профіль, нутро» про одного з таких манкуртів, який винищував мирне населення Донбасу в ДРГ «Бетмен» Бєднова, а потім утік до Росії, бо навіть за мірками «ЛНР» те, що чинив Бєднов, видавалося нелюдським, і Бєднова вбили. Чому ж утікача не заарештували в Росії? Та тому, що для путінської влади жителі Донбасу завжди були людьми третього сорту, яких можна було пускати в розхід у будь-яких кількостях — це особливо показали перші місяці «СВО».
Натомість товариш Бєднова, Олексій Мільчаков, не лише живий і на волі, а й далі застосовує ті самі методи. І ніхто його за це й пальцем не зачепив. А все чому? Та тому, що вже всі звикли. Адже і Бєднов, і Мільчаков, і йому подібні попросту повторюють традиції ФСБ, а ті — КДБ, а ті — НКВД, ОГПУ і ВЧК.
Історія силовиків у СРСР і Росії
Всупереч поширеній думці, партія і силовики в СРСР мали діаметрально протилежні інтереси: партія вигодовувала силовиків, коли їй потрібен був більший контроль над населенням, і водночас партія тиснула на силовиків, коли ті могли скинути владу партії й, відповідно, встановити буржуазне, а не номенклатурне правління. 1953 рік — це плід активної роботи Берії; 1964 рік — Шелепіна; 1982 рік — Андропова; нарешті, ДКНС, який мало не призвів до громадянської війни в Росії (СРСР уже валився), організували такі діячі, як Крючков і Пуго.
Про Ягоду й Єжова я взагалі мовчу. Просто нагадаю, що Ягоду досі не реабілітували, хоча раніше його звинувачували в співучасті в організації Бухаріним убивства Горького. І так, Дзержинський теж був бухарінцем.
Утім, силовики — не вся буржуазія, а лише дуже специфічна її частина, у них майже ніколи не було реальної соціальної бази, а що ще важливіше — у них ніколи не було власних засобів виробництва, а переманити їх у достатній кількості було неможливо — серед керівників госпорганів силовики мали таку погану репутацію, що ті радше були згодні миритися з владою партії, ніж із потенційною владою силовиків. Тим паче, що партія ще з 1939 року йшла на одну поступку за іншою госпорганам. Тому раз у раз спроба побудувати капіталізм у СРСР по лінії перевороту силовиків оберталася фіаско.
Здавалося б — після ДКНС силовики зазнали нищівної поразки й уже назавжди зійшли зі сцени. Російська олігархія, що постала з госпорганів і яку очолював Єльцин, надійно сховала цього чорта назад у табакерку. Росія скинула з себе диктат КПРС, але водночас не допустила тиранії силового блоку, не допустила російської «піночетівщини» — так ситуація виглядала перші роки.
Однак російська олігархія зіткнулася з викликом, якого не чекала, незважаючи на те, що його породила політика того ж Єльцина щодо КПРС, — а саме із сепаратизмом. Замість загрози громадянської війни над країною нависла загроза розпаду. І якщо з Тулєєвим або з татарськими сепаратистами ще вдалося владнати питання мирно, то в Чечні справа дійшла до війни й організованого тероризму. Шаміль Басаєв, який здобув бойовий досвід під час Абхазької війни, організував 1995 року теракт у Будьоновську із захопленням заручників — тоді, незважаючи на численні жертви, справу вдалося завершити переговорами. У січні 1996 року під час подій у Кизлярі та в Первомайському переговори були зірвані сепаратистами, і прерогатива в ухваленні рішень тоді очевидним чином опинилася в руках силовиків.
Події січня 1996 року можна вважати переломними в історії Росії — відтоді олігархічна влада країни, незалежно від того, яка «партія» мала в ній перевагу, дедалі більше розв’язувала руки саме силовикам.
Саме тому наприкінці 1990-х прем’єр-міністром призначили колишнього голову ФСБ Путіна: лише під його владою можна було б розв’язати «чеченське питання» — і його, хоч і ціною тяжких втрат, таки було розв’язано.
Звідси ж ростуть корені й інших інтервенцій Росії — до Грузії та в Україну після тамтешніх державних переворотів. Над Росією нависла цілком реальна, а не фантомна загроза дезінтеграції, причини якої потребують окремого дослідження. Нині головне інше — з огляду на те, що російська олігархія бореться з цією загрозою тим самим методом, яким раніше номенклатура боролася проти самої лише зароджуваної російської олігархії, — олігархія не здатна запобігти розпаду, а лише відтермінувати його.
Поки що ж силовики та їхній вплив на буржуазію загалом і далі зростатимуть і набуватимуть дедалі згубніших, а то й гротескних форм. Але силовики, як уже було сказано раніше, не мають і не можуть мати широкої соціальної бази: у світі популярної політики вони — як євнухи у світі статевих зносин і назавжди такими залишаться. Їхня влада завжди за зачиненими дверима, а тому ніколи не буде повною — адже якщо двері взагалі не відчиняти, їх вибиватимуть.
Перспективи Росії
Безперечно, влада силового блоку в Росії є реакційною, своєрідним утіленням того, чим був фашизм у XX столітті, тільки вже у XXI столітті. Їхня влада так чи інакше скінчиться, а тому хотілося б окреслити ймовірні перспективи майбутнього Росії. У найзагальніших рисах ці перспективи можна звести до позитивної або негативної відповіді на запитання про те, чи зможуть силовики впоратися з тенденцією до дезінтеграції Росії.
Якщо відповідь позитивна, і силовики справді зможуть якимось чином подолати сепаратизм у Росії, зможуть домогтися того, щоб Росія стала функціонувати як більш-менш організована державна машина, а не як плід стихійних «договорів» між різними групами інтересів, між якими силовики є своєрідним арбітром, то російське суспільство, об’єднане і, отже, розвинене до стадії громадянського суспільства, у найкоротші строки знайде в собі сили (бо вони в нього фактично вже з’являться на той момент), щоб повалити владу силовиків і перетворити Росію на буржуазно-демократичну республіку.
Якщо відповідь негативна, то Російська Федерація припинить своє існування і розпадеться на низку таких самих маленьких «росій», із певними місцевими особливостями. Частина колишньої Російської Федерації, щоправда, зможе далі розвинутися до стадії буржуазно-демократичної держави, але інша частина (імовірно, більша або співмірна за населенням із першою) відкочується, навпаки, до більш архаїчних форм суспільної організації, на кшталт станово-феодальної системи, як це почасти вже відбувається в сучасній Чечні.
В обох випадках влада силовиків ефемерна і, судячи з того, скільки сил і засобів вони вже витратили на втілення своїх політичних інтересів, вона навряд чи зможе перейти межу першої третини XXI століття.
Післямова
За останні кілька років люди, які називають себе «комуністами», стали виявляти вкрай опортуністичну поведінку щодо сучасної російської влади. Це було не лише після початку повномасштабного вторгнення ЗС РФ на територію України, а й задовго до того: ще 2014 року багато так званих «комуністів» почали активно підтримувати той експансіоністський курс, який проводить нинішня російська олігархія.
Тепер же нинішня російська влада вже не терпить навіть ті гуртки, які стоять на опортуністичних позиціях, оскільки саму ідею революційного перетворення суспільства вона визнаватиме екстремістською й терористичною. У теперішній обстановці «марксисти», які виявляють опортунізм щодо сучасної влади в Росії, намагаються захистити ім’я Леніна перед законом і ризикують натрапити на таку дилему:
- Якщо Леніна визнають чужим ідеям революційного перетворення суспільства, то надалі до всіх неопортуністичних течій, які так чи інакше успадковують ленінізм, висуватиметься додаткова претензія в їхньому спотворенні Леніна. Фактично, в такому разі російська влада привласнить собі Леніна й оголосить його опортуністом, оборонцем (на кшталт того, як колись влада Муссоліні привласнювала собі спадщину Гарібальді або на кшталт того, що нинішня російська влада вже зробила зі Сталіним).
- Якщо Леніна визнають прихильником ідей революційного перетворення суспільства і піддадуть Леніна забороні, то це завдасть удару як по опортуністичних, так і не опортуністичних рухах, які так чи інакше симпатизують Леніну.
В обох випадках «культ Леніна», який десятиліттями заважав творчому розвиткові марксизму в Росії, буде переможений. Тим самим російська влада, сама того не розуміючи, допомагає вивільнити ті творчі сили в марксистському русі, яким опора на авторитет Леніна, на прагнення повторити його досвід (а це, як ми змушені констатувати, був досвід контрреволюційний), шкодила.
Так чи інакше, людям, які хотіли б називати себе марксистами і взагалі комуністами, в нинішній ситуації слід було б узагалі поставити як пріоритетне завдання співучасть у тому демократичному русі, до якого входять, зокрема, і російські ліберали, соціал-демократи та анархісти, який прагне допомогти російському суспільству виробити громадянське суспільство, а отже, прагне створити ту політичну платформу, на основі якої далі може здійснитися демократична революція.
Звісно, загальний підсумок цього процесу настане незалежно від волі й бажання людей, як було сказано раніше, але його результати для комуністів або тих, хто хотів би вважати себе такими, залежать уже від волі й бажання самих комуністів.
Якщо й надалі більшість т. зв. «комуністів» виявлятимуть опортуністичну поведінку щодо нинішньої російської влади, то їм не знайдеться місця в політиці після краху цієї самої влади.
Якщо ж вони, навпаки, перейдуть на бік допомоги демократичним рухам у Росії, то згодом це дещо полегшить комуністам завдання розвитку комуністичного руху, тобто руху, який захищав би інтереси класу пролетаріату, аж до встановлення його диктатури, аж до переходу до комуністичного суспільства через цю революційну диктатуру.