Неймовірно вражає факт, що в той час, коли навіть на російській Вікіпедії в статті про “Азіатський спосіб виробництва”, чорним по білому написано, що “в даний час дана концепція істориками відкинута” (прим. у 2023 році стаття сильно змінилася, тепер там немає цих рядків), все ще знаходяться індивідууми, які вважають це нагальною проблемою. Один такий індивідуум на ім’я Юрій Іванов знайшовся в групі Lenin Crew і написав статтю (також більше не доступна) на цілих шість сторінок!
Дискусії з проблеми “АСВ” (азіатський спосіб виробництва) проводилися неодноразово і за часів СРСР, і після його розпаду; і в Росії, і за кордоном. Найсмішніше тут те, що наш автор, рясно користуючись найрізноманітнішими посиланнями, не наводить посилань на ті самі суперечки, які справді мали місце! Замість цього він намагається викласти проблему вустами самих класиків, так би мовити, підійшовши до проблеми з чистого аркуша. Тому він неминуче повторюється, не привносячи нічого нового в стару дискусію. Але ж можна було б, хоча б, для самого початку, взяти таку узагальнену роботу з цього питання, як “Восток в философско-исторической концепции…” Михайла Абрамовича Віткіна, але на жаль, цього, мабуть, не сталося.
“Розкладання і смерть”, ось ті слова, які всі адекватні марксисти так часто застосовують до лівого руху останнім часом, і ці слова більш ніж виявляють свою актуальність при виході обговорюваної статті. Адже що може характеризувати мертвий стан лівого руху краще, ніж звернення до давно “віджилих” своє питань?
Уже на першій сторінці своєї статті автор розмірковує про такі схоластичні терміни марксистської науки, як “абстрактне і конкретне” та “явище і сутність“. Читач уже напевно звик, що коли марксист знаходить труднощі, то щоразу виникають філософські терміни, які, як магічна печатка, нібито самі вирішують проблему. Усі “конкретно-історичні” приклади апріорно істинні, адже сам Ленін свої теорії застосовував “конкретно-історично”. І тому з посилання на конкретно-історичні форми зазвичай починають, щоб спростувати загальну (на їхній мові “абстрактну”) концепцію опонента, і на її руїнах вибудувати свою загальну концепцію, вже нібито не абстрактну, оскільки вона вже має враховувати “конкретно-історичне”.
Здавалося б, а що в цьому неправильного? Та ось тільки абстракції на те й абстракції, щоб відволікатися від незначних розбіжностей, від хваленого “конкретного”. Діалектичний трюк із “конкретними” поняттями є лише порожньою софістикою, що додає наукового вигляду простому відмахуванню від аргументів опонентів. Псевдо-конкретика застосовується тоді, коли марксисту зручно врятувати п’ятичленку від поєднання різних епох. Навпаки абстракція застосовується там, де марксисту зручно врятувати п’ятичленку від дроблення формацій на менші частини. Метою є не наукове пізнання світу, а порятунок п’ятичленки.
Що ж є значним, а чим можна знехтувати – це встановлюється вже довільно.
Так, наприклад, у питанні про державу автор не намагається розібратися в ролі держави для епохи стародавності, він просто повторює поширену і всім відому цитату про “апарат панівного класу”. І навіть гірше того, абсолютно недоречно пропихає у свою нібито “наукову” статтю – суб’єктивні погляди на природу держави в СРСР. Вже не знаю, чи то це з метою пропаганди, чи то це просто модернізація, щоб надати сили своїм аргументам за допомогою впізнавання аналогії. У будь-якому разі – це профанація. До чого тут СРСР?
Отже, вже на самому початку автор “на практиці” займається тим, що ми вище й описали. Він показує, що т.зв. рабовласницька формація в різних регіонах різнилася (конкретно-історичний аналіз), але при цьому всюди залишалася рабовласницькою по суті, просто з різним ступенем пережитків “первісного комунізму”. Таким чином без зайвих розглядів встановлюється, що “азіатський спосіб” – це лише недорозвинений до ідеальної форми рабовласницький спосіб виробництва.
Досить необ’ємна суть (а це одночасно і висновок статті), щоб був сенс розписувати її на шість аркушів, але гаразд. П’ятичленку врятовано.
Автор у запалі радості від того, що зумів вирватися за рамки посилань на одного лише Маркса, і побравірувавши знаннями про крито-мікенську культуру, абсолютно несподівано вирішує навести посилання проти самого себе.
Довівши, що приватна власність і рабовласництво виникають там, де всі умови сприяють торгівлі й не потребують колективної праці, він раптом пише про те, що приватна власність і рабство в розвиненій своїй формі виникають в іригаційному Єгипті! І після цього замовкає, так, ніби ніякої проблеми немає, ніби він лише довів цим свою правоту щодо того, що “азійський спосіб” лише перехідна форма. Але він вирішує на цьому не зупинятися! Він докладає всіх зусиль, щоб зашкварити себе! Далі йде приклад з ілотами в Спарті, і посилання на Енгельса, який каже, що: “кріпосне право і залежність не є якоюсь специфічно середньовічно-феодальною формою”. Тут у нас у наявності змішання хронології, повна десинхронізація поступального розвитку формацій. Ще до рабовласництва у нас є майже всі риси феодалізму!
Але автор не хоче бачити в цьому феодалізм, остільки, оскільки це не вписується в схему п’ятичленки. Він бачить у всьому цьому тільки первісні пережитки. Але що завадить тоді нам, не пригрішуючи проти істини, сказати, що сам феодалізм є ладом первісних пережитків, який навіть за продуктивністю праці відставав від пізнього Риму? Тільки ці проблеми анітрохи не зачіпають автора, адже захист абстрактного схематизму дорожчий за пізнання істини. Головне робити це “конкретно-історично”, щоб звучало “науково”. У нас же науковий комунізм, так?
Мимохідь торкнемося ще одного цікавого моменту, старим як світ аргументом Єгипту Нового царства (який виступає як приклад розвиненої приватної власності) він побиває тезу про переважання державної власності на Сході, а після цього сам же каже “однак, безсумнівно, державна власність переважала над приватною”. Іншими словами, держава не була тотальною, але була вельми впливовою. То до чого тоді було починати весь сир-бор? Покажіть мені ту людину, яка б саме абсолютизувала державну власність у давнину, і говорила, що всі 100% власності були такою! Природно, таких людей (майже) не знайти, і автор просто намалював солом’яне опудало, переміг його, і потім із ним же погодився. Але так, щоб уже не виглядати ідіотом, бо опудало висміяне, а отже сам він не опудало (але переплутати чомусь украй легко).
Місце про державну власність варте окремого розгляду, бо відіграє суто політичну (тенденційну) роль у цьому “науковому” тексті. Автор пише про те, що раз переважає державна, а не приватна власність, то це зовсім не означає, що лад не-рабовласницький. Усе тому, що держава є, грубо кажучи, власністю панівного класу (згадуємо тезу про “апарат насильства”). При цьому автор не спромагається прояснити, чому цей панівний клас є класом рабовласників. Він насилу довів, що весь лад рабовласницький, отже логічно, що панівний клас – рабовласники. Але це зовсім не обов’язково (хоча фактично часто так і було). Держава цілком могла жити з податків на землю і зі своїх “державних кріпаків”.
За цим аргументом, якщо розкрити контекст, ховається твердження, що в СРСР панівним класом був пролетаріат, і що державна власність цього класу не скасовує факту наявності “соціалізму” в цій країні. У СРСР держава належить пролетаріату, а значить держ. власність = суспільна, тобто пролетарська власність. Держава не визначає нічого в класовій структурі суспільства, важливо, хто управляє державою. Тоді це були рабовласники, сьогодні – буржуа. А ось у СРСР балом правив прекрасний м’язистий пролетар.
Природно, будується це на спрощеному класовому підході. Автор вступає в такий самий коржик, у який мокав своїх опонентів, і каже, що раз немає приватної власності, то це вже не капіталізм. Але не будемо знову вдарятися в марксистську схоластику, яка діалектично доводить владу певного класу там, де її не було. Важливо було показати, що автор проявив вершину вузьколобія і політичного сектантства, проштовхуючи мало не цілу сторінку про СРСР і Російську Імперію в роботу про давнину.
Щодо Росії, автор пише, що там був капіталізм, незважаючи на переважання селянства і сільського господарства. Можливо, це й так, хоча складно уявити такий капіталізм, що розвивається, який був настільки продуктивний, що не зміг скоротити частку тих, хто працював у сільському господарстві. Але ж на якій підставі автор узагалі оцінює капіталізм? Він пише:
“І оскільки капіталізм прогресивніший (за показник прогресу ми беремо продуктивність праці), то кількість пролетаріату поступово зростала, розорені селяни поповнювали ринок робочої сили”.
Тобто капіталізм, оскільки він прогресивний сам по собі, підвищує продуктивність праці, і це призводить до зростання пролетаріату. Але хто такий цей товариш Капіталізм? Це вже другий момент, коли щось (тоді рабовласництво, а зараз капіталізм) виводиться як аксіома суто зі словесних пересмикувань, а потім уже застосовується до дійсності. Ясно, що автор не погодиться з такою збоченою логікою, але на жаль, написаного цього не скасовує. Сама ця логіка зворотного ходу, впливу того самого “абстрактного” на конкретне, ця логіка не може не радувати. Але більше тішить ще й той факт, що автор, як і Ленін у своєму “Развитии капитализма в России”, дуже переоцінює розмах індустріалізації. На ділі, навіть 1914 року, той найголовніший показник, на який спиралися його власні (!) оцінки, а саме рівень урбанізації, був близько 14%. А це, якщо що, навіть нижче за рівень урбанізації Сирії та Єгипту у VII-XV століттях нашої ери, нижче за урбанізацію Іспанії за ісламського правління або північної Італії та Сицилії у X-XVI століттях. А крім того, хоча відносна кількість селян знижувалася завдяки стрімкішому зростанню чисельності виробничих професій, абсолютна кількість селянства все ж зростала, що може свідчити якраз про той самий недостатній розвиток продуктивних сил.
Ясно, що при цьому в Росії, як ніяк, все ж таки була сучасна фабрична промисловість, але в тій самій Англії вона мала значно більший розмах впровадження. В Англії ще на самому початку XIX-го століття почалося розкладання вже дуже зміцнілого сільського фабричного виробництва, одночасно із заміною водяних млинів паровими машинами. У Росії ми спостерігали зростання, а не розкладання, цих самих сільських мануфактур і фабрик. Одним словом, капіталізм тільки-тільки виникає в Росії, і якщо він виникає відносно непоганими темпами, то тільки тому, що виникає він уже надто пізно, коли необхідні технології та “досвід” зарубіжних країн уже є в наявності.
І якщо вже на те пішло, і в роботі нашого автора так багато посилань на Маркса, то давайте наведемо посилання, які вирішив проґавити наш автор, і які стосуються якраз прикладу з Росією! Ось що пише Маркс:
“Якими б значними не були політичні зміни в минулому Індії, її соціальні умови залишалися незмінними з найвіддаленішої давнини до першого десятиліття XIX століття” … “В умовах східного деспотизму і позірної там юридичної відсутності власності фактично як його основа існує ця племінна або общинна власність, породжена здебільшого поєднанням промисловості та сільського господарства в рамках дрібної громади, завдяки чому така громада стає цілком спроможною існувати самостійно”.
Але що нас цікавить найбільше, то це те, як із начерків листа до Віри Засулич видно, що Маркс об’єднував індійську громаду XIX ст., російську громаду того самого часу та німецьку громаду I-V ст. у єдиний тип, єдину стадію розвитку, в “останній етап або останній період архаїчної формації”, “новітній тип архаїчної суспільної формації”, “останнє слово архаїчної суспільної формації“. Того ж 1882 року, в якому Енгельс написав той лист, яким наш автор кількома абзацами вище побивав самого себе, у Передмові до російського видання “Маніфесту” він, разом із Марксом, пишуть, що “російська община – ця, щоправда, сильно вже зруйнована форма первісного спільного володіння землею”, тобто вони приймають за форму первісної доби – кріпосницьку общину в центральній Росії XVII-XIX ст. Хоча є ще більша кількість кумедних уривків такого типу, наведемо ще всього один:
“Стародавні громади, там, де вони продовжували існувати, становили протягом тисячоліть основу найгрубішої державної форми, східного деспотизму, від Індії до Росії. Тільки там, де вони розклалися, народи рушили власними силами вперед шляхом розвитку, і їхній найближчий економічний прогрес полягав у збільшенні та подальшому розвитку виробництва за допомогою рабської праці”.
Це не кажучи вже про винайдену Марксом на ґрунті цієї плутанини “формаційну тріаду“, штучне діалектичне поновлення до формаційної теорії, що узагальнює все аж до того, що історія є переходом від комунізму (теза) до вищого комунізму (заперечення заперечення), і що було покликане теоретично обгрунтувати можливість швидкого проходження “антитези” (приватновласницької цивілізації) у Росії, у чому Маркс співзвучний із народництвом.
Усього цього більш ніж достатньо, щоб зайвий раз напружити свій мислячий орган, і переглянути теорію Маркса з граничною ретельністю. Але автора не цікавить істина, і він просто щосили намагається захищати абстрактну (не плутати з конкретним) схемку, і попутно штовхати пропаганду соціалізму в СРСР. У цій статті з усією граничною наочністю демонструється злидні лівої думки, і, особливо, убозтво думки в Lenin Crew.
