Автор статті: Олег Верник.
141 рік тому, 14 березня 1883 року, помер Карл Маркс. Здавалося б, дата не кругла, і начебто черговий некролог тут недоречний. Та де там. У наш час він дедалі більше повертає собі актуальність, тож, гадаю, некрологи, та й узагалі статті про нього мають виходити щороку, якщо не щодня.
Карл Маркс помер, коли йому було лише 64 роки. Втім, це нам здається «лише», а тоді його вважали вже дуже літньою людиною. Роки життя Карла Маркса практично повністю збіглися з роками життя російського письменника Івана Тургенєва та англійського письменника Томаса Майн Ріда, відомого в нас насамперед за романом «Вершник без голови». Це приблизний орієнтир, коли він жив, — у середині XIX століття. То був дивовижний час тектонічних змін у царині антропології, відбулася повна переоцінка людини, якої не було вже двісті років. І сам Карл Маркс узяв участь у цьому науковому перевороті.
Окрім відомих праць Маркса, які згадують усюди й завжди, згадаємо тут і маловідомі. Наприклад, Лист Маркса до Анненкова від 28 грудня 1846 року, де сказано, що, наприклад, «суспільна історія людей є завжди лише історією їхнього індивідуального розвитку. Чи усвідомлюють вони це, чи ні. Їхні матеріальні відносини утворюють основу всіх їхніх відносин. Ці матеріальні відносини є лише необхідними формами, в яких здійснюється їхня матеріальна й індивідуальна діяльність».
Або взяти, наприклад, лист Енгельсу від 13 лютого 1851 року: «Хіба можуть пасувати до якоїсь «партії» такі люди, як ми, які, мов чуми, уникають офіційних посад? Яке значення має «партія», тобто зграя ослів, що сліпо вірять нам, бо вважають нас рівними собі, для нас, які плюють на популярність, для нас, які перестають упізнавати себе, коли починають ставати популярними? Воістину ми нічого не втратимо від того, що нас перестануть вважати «істинним і адекватним вираженням» тих жалюгідних дурнів, з якими нас звели разом останні роки».
Про цей лист, як показує практика, уже практично ніхто не пам’ятає. Як ніхто не пам’ятає і про працю Маркса «Розвінчання дипломатичної історії XVIII століття», яка вийшла 1899 року і яку було заборонено до публікації в СРСР аж до 1986 року, а російською мовою — до 1990 року. А все через ці рядки: «Сам Київ, давня столиця, переставши бути резиденцією великого князя, перетворився на пересічне місто і був наданий власній долі. Таким чином, норманська Росія цілком зійшла зі сцени, і ті небагато слабкі спогади, в яких вона все ж пережила саму себе, розвіялися при страшній появі Чингісхана. Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є не що інше, як переображена Московія«.
Можна подумати, що раз працю було написано посмертно, то Карл Маркс, імовірно, ніколи не поділяв подібних поглядів. Однак 22 січня 1867 року, виступаючи на польському мітингу, він говорив:
Я запитую вас, що ж змінилося? Чи зменшилася небезпека з боку Росії? Ні. Лише розумове осліплення панівних класів Європи дійшло до межі. Насамперед, за визнанням її офіційного історика Карамзіна, незмінною залишається політика Росії. Її методи, її тактика, її прийоми можуть змінюватися, але провідна зірка цієї політики — світове панування — залишається незмінною. Лише спритний уряд, що панує над масами варварів, може нині замислювати подібні плани.
І пізніше додавав:
Отже, що стосується першого, тобто звільнення кріпаків у Росії, то воно позбавило верховну урядову владу протидії, яку могли чинити її централізаторській діяльності дворяни. Воно створило широкі можливості для вербування до своєї армії, підірвало общинну власність російських селян, роз’єднало їх і зміцнило їхню віру в царя-батюшку. Воно не очистило їх від азійського варварства, бо цивілізація твориться віками. Будь-яка спроба піднести їхній моральний рівень карається як злочин. Досить вам лише нагадати про урядові репресії проти товариств тверезості, які прагнули врятувати московита від того, що Фейєрбах називає матеріальною субстанцією його релігії, тобто від горілки. Невідомо, які наслідки в майбутньому потягне за собою звільнення селян, сьогодні ж очевидно, що воно збільшило наявні сили царя.
І насамкінець говорив:
Отже, для Європи існує лише одна альтернатива: або очолюване московитами азійське варварство обвалиться, мов лавина, на її голову, або вона має відновити Польщу, огородивши себе таким чином від Азії двадцятьма мільйонами героїв, щоб виграти час для завершення свого соціального перетворення.
Докладніше про погляди Маркса на слов’янство і Росію необхідно прочитати працю Енгельса «Боротьба в Угорщині» і «Демократичний панславізм», статтю есера Віктора Чернова «Марксизм і слов’янство», а також працю російського історика (одразу зазначимо, заангажованого, націоналіста) Миколи Ульянова «Замовчаний Маркс». Тут їх не цитовано лише тому, що ми говоримо тільки про Маркса, про його особистість і його творчість.
Якби Карл Маркс жив у наш час, він би однозначно підтримував Україну, NATO і взагалі весь цивілізований світ. Адже так само, як православні кажуть: «демократія — в пеклі, а на небі — царство», так і марксисти мають казати, що цивілізація лише одна, а все інше — варварство. Імовірно, якби Маркс жив нині, його б навіть цькували сучасні ліваки за те саме «азійське варварство». І Марксові довелося б дрейфувати праворуч.
За сучасними мірками, звісно, Маркс ближчий до правих дисидентів, ніж до лівих мислителів. На противагу сучасним левакам він указував на географічну причину виникнення капіталізму, причому не в якійсь випадковій праці, а в «Капіталі»:
Не абсолютна родючість ґрунту, а його диференційованість, різноманітність його природних продуктів становлять природну основу суспільного поділу праці; завдяки зміні тих природних умов, у яких доводиться жити людині, відбувається примноження її власних потреб, здібностей, засобів і способів праці. Необхідність суспільно контролювати якусь силу природи в інтересах господарства, необхідність використовувати або приборкувати її за допомогою споруд великого масштабу, зведених людською рукою, відіграє вирішальну роль в історії промисловості.
В іншому місці він пише не менш цікаві речі:
Якщо ми абстрагуємося від більшого чи меншого розвитку суспільного виробництва, то продуктивність праці виявиться пов’язаною з природними умовами. Останні можуть бути цілком зведені до природи самої людини, до її раси тощо, і до природи, що оточує людину. Зовнішні природні умови економічно розпадаються на два великі класи: природне багатство засобами життя, отже родючість ґрунту, рясність риби у водах тощо, і природне багатство засобами праці, як-от: водоспади, що приводяться в дію, судноплавні річки, ліс, метали, вугілля тощо. На початкових щаблях культури вирішальне значення має перший рід, на вищих щаблях — другий рід природного багатства. Порівняйте, наприклад, Англію з Індією або — в античному світі — Афіни й Коринф із країнами на узбережжі Чорного моря. Чим менша кількість природних потреб, які абсолютно необхідно задовольняти, чим більша природна родючість ґрунту і чим сприятливіший клімат, тим менший робочий час, необхідний для підтримання й відтворення життя виробника. Тим більшим, отже, може бути надлишок його праці, що йде на інших, порівняно з працею на самого себе.
Отже, також зауважимо, що поняття «клас» Маркс уживав завжди в логічному сенсі, насамперед; усі інші ж сенси є похідними від цього, логічного. Саме з «Капіталу» ми знаємо також і слова про одну з вирішальних ролей насильства в розвитку економіки, яку потім роздув Дюрінг і по-своєму інтерпретував Гайнлайн у «Зоряному десанті»:
Але всі вони користуються державною владою, тобто концентрованим і організованим суспільним насильством, щоб прискорити процес перетворення феодального способу виробництва на капіталістичний і скоротити його перехідні стадії. Насильство є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим. Саме насильство є економічною потенцією.
Виникнення капіталізму, виходячи з природних умов, звісно, є у Маркса місцем певного contradictio in adjecto. У всякому разі, при першому прочитанні створюється видимість, що Маркс в одному місці вперто проводить лінію своєї теорії додаткової вартості, а в іншому місці — щойно зміщує свій фокус на природні ресурси й роль насильства, ніби переосмислює теорію факторів виробництва.
Насправді ж теорія додаткової вартості Карла Маркса — це не просто економічна теорія, а теорія історії господарства, яка вбудовує капіталізм у ряд інших суспільних формацій, що переходять одна в одну зі зростанням додаткового продукту суспільства, коли після переходу від привласнювальної до виробничої праці формується класове суспільство.
Капіталізм за Марксом — це форма класового суспільства. Упродовж усього процесу змін у класових суспільствах точилася боротьба між політичною та економічною мотивацією до праці, які відповідають несвідомому й свідомому аспектам трудової діяльності. Капіталізм характеризує саме те, що в ньому економічна мотивація до праці переважає над політичною.
Ще в «Маніфесті» Карл Маркс підсумував це так:
Буржуазія, усюди, де вона досягла панування, зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Безжально розірвала вона барвисті феодальні пута, що прив’язували людину до її «природних володарів», і не залишила між людьми жодного іншого зв’язку, крім голого інтересу, безсердечного «чистогану». В крижаній воді егоїстичного розрахунку потопила вона священний трепет релігійного екстазу, лицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність людини на мінову вартість і поставила на місце незліченних пожалуваних і набутних свобод одну безсоромну свободу торгівлі. Словом, експлуатацію, прикриту релігійними й політичними ілюзіями, вона замінила експлуатацією відкритою, безсоромною, прямою, черствою.
Деякі особливо обдаровані особистості тлумачать ці слова так, ніби Маркс засуджував капіталізм за надмірну безсердечність. Натомість Маркс підкреслює, що за панування буржуазних відносин уперше було оголено класову структуру суспільства, уперше маси почали залучатися до політики. Цю різницю він підкреслює і в іншій своїй праці, знаменитому «18 брюмера», у передмові до видання 1869 року:
За цією поверховою історичною аналогією забувають про найголовніше, а саме про те, що в Давньому Римі класова боротьба відбувалася лише всередині привілейованої меншості, між вільними багатіями та вільними бідняками, тоді як величезна. продуктивна маса населення, раби, слугувала лише пасивним п’єдесталом для цих борців.
Наприкінці цього некролога варто навести приклад опитувальника, який заповнював Карл Маркс у 1865 році й який у різних варіаціях було опубліковано вже після його смерті. Нижче подано компіляцію його відповідей із різних видань; зірочкою позначено відповіді, які, як вважається, записали його дочки:
- Гідність, яку Ви найбільше цінуєте в людях: Простота.
- Гідність, яку Ви найбільше цінуєте в чоловікові: Сила.
- Гідність, яку Ви найбільше цінуєте в жінці: Слабкість.
- Ваша відмінна риса: Єдність мети.
- Ваше улюблене заняття: Дивитися на Нетхен* (Наннетту Філіпс).
- Недолік, який викликає у Вас найбільшу відразу: Підлесливість*.
- Ваше уявлення про щастя: Боротьба.
- Ваше уявлення про нещастя: Підкорення.
- Недолік, який Ви, найімовірніше, схильні вибачити: Легковірність.
- Ваше улюблене заняття: Ритися в книжках.
- Ваша антипатія: Мартін Таппер*.
- Ваші улюблені поети: Шекспір, Есхіл, Ґете.
- Ваш улюблений прозаїк: Дідро.
- Ваш улюблений герой: Спартак, Кеплер.
- Ваша улюблена героїня: Гретхен (персонаж із трагедії Ґете «Фауст»).
- Ваш улюблений квітка: Лавр.
- Ваш улюблений колір: Червоний.
- Ваше улюблене ім’я: Лаура, Женні.
- Ваше улюблене блюдо: Риба.
- Ваше улюблене висловлювання: Nihil humani a me alienum puto (нічого людського мені не чуже).
- Ваш улюблений девіз: De omnibus dubitandum (піддавай усе сумніву).
Думайте, панове. Думайте.