Автор: Олег Верник. Також відомий під псевдонімом Олександр Котейников. На нашому сайті вже публікувалися його статті: «But what’s the point?«, «Нотатки про суб’єктивну й об’єктивну діалектику«, «Нарис про технократію й атеїзм«, «Дилогія про стоїків і усвідомлені сновидіння» (1, 2). Я рідко погоджуюся з усім, що він пише, але іноді можу погодитися з 3/4 змісту статті. Це якраз той випадок.
У сучасному інтернеті є чимало авторів, які називають себе «марксистами», особливо на російськомовному просторі. І хоча лише небагато з них достатньо вивчили предмет, щоб говорити більш-менш конструктивно на задану тему, деякі, сказати б, маскують під марксизм щось інше. Щось цілком марксизмові ворожe.
Цими персонажами є Марина Бурик, Ілля Ярський, Балбуси (Михайло й Емілія), Антон Бархатков, Рауф Фаткуллін, Олег Ткач, Петро Звонов та багато інших, ім’я їм легіон. Зазвичай їх об’єднують якоюсь спільною назвою, щоб розрізняти їх «усередині» марксизму. Їх називають «ільєнковцями» або, з огляду на те, що не для всіх із них Евальд Ільєнков є абсолютним і беззаперечним авторитетом, «меншовизтуючими ідеалістами».
Однак навіть до першого «меншовизтуючого ідеаліста» Абрама Деборіна кожному з цих авторів — як пішки до Місяця. Усе річ у тому, що як не намагайся встановити прямий зв’язок між Деборіним та Ільєнковим, нічого не виходить — сам дебют Ільєнкова як філософа припав на жорсткий розкол з учнями Абрама Мойсейовича. Ще в далекому 1955 році тези Евальда Васильовича та його нині забутого товариша Коровікова були відкинуті деборінцями як ідеалістичні. Філософію Ільєнкова в ті роки охрестили «гносеологізмом», на противагу «онтологічній» філософії, нібито властивій радянському діалектичному матеріалізмові. На довгі роки Ільєнков опинився вигнанцем, маючи популярність лише у вузьких академічних колах, переважно в Україні, де серед інших його апологетом був теоретик естетики Канарський, який помер з невідомих причин 1984 року під час ділової поїздки до Варшави. Йому було лише 48 років.
Загалом особливу відомість Ільєнков мав саме серед теоретиків прекрасного. У пізньорадянський час великим і популярним апологетом Ільєнкова поза Україною був хіба що мистецтвознавець Михайло Ліфшиць, людина, що за поглядами поділяла упередження про існування «дегенеративного мистецтва», щоправда, називалося це в нього інакше, загалом — той, хто ратував за повернення до класичного стилю. Що, втім, сприяло лише подальшому забуттю Ліфшиця вже в період Перебудови.
Погана в академічних колах слава Ільєнкова послужила йому добру службу вже посмертно — після розпаду СРСР учні Ільєнкова, такі як Босенко (учитель Канарського) і Піхорович, почали розповідати на своїх лекціях у Київському політехнічному інституті (а, по суті, вішати чергову локшину на вуха), що справжній марксизм був відкинутий у СРСР разом із відкиненням Ільєнкова. Ільєнков, який наклав на себе руки через свій крайній алкоголізм, перетворився, спритним рухом руки київської академії, на сакральну жертву радянського режиму, принесену в ім’я справжньої філософії. Загальна деградація системи вищої освіти на пострадянському просторі змусила підхопити цей заклик і російські ВНЗ, російські інтернет-видання, які номінально пов’язують себе з марксизмом, та інші подібні джерела.
Зазвичай на цьому історія про Ільєнкова та його вчення й закінчується, але, як ви розумієте, на цьому все тільки починається. Адже ми ще навіть не з’ясували, а звідки, власне кажучи, постало вчення Ільєнкова. В інтерв’ю 2012 року один із небагатьох прижиттєвих послідовників Ільєнкова, Лев Науменко, відповідаючи на запитання про витоки вчення, говорив так:
Учителі такі: Олексій Миколайович Леонтьєв… Ми з ним дуже близько зійшлися. У мене вийшла книжка в Алма-Аті «Монізм як принцип діалектичної логіки». Він мені все казав: «Давай перевидавати, я її сам відредагую!». Леонтьєв читав нам лекції на третьому курсі. Сидимо, слухаємо, нічого я не зрозумів і ніхто нічого не зрозумів. Мені здавалося, що це така заум! Він же не соромився, термінологією сипав. А насправді він виявився іншим, навіть зовсім навпаки. Він був такий чорнявий, у нього (як і в мене) в роду були цигани. Він мені чимось нагадував Ідена. Ось такий був факультет у психологів.
Давайте по порядку. Хто такий цей самий Олексій Миколайович Леонтьєв? А це радянський «психолог», який за сумісництвом був філософом. Леонтьєв нарівні з Рубінштейном був засновником так званої «теорії діяльності» — псевдонауки, заснованої на теорії Виготського, згідно з якою психічні явища людей стосуються не стільки їхнього фізіологічного життя, не механізмів роботи їхнього головного мозку, скільки системи знаків і слів. Нібито основна проблема в галузі психології — це питання про опосередкування знаків, а сам процес опосередкування й називається діяльністю.
Поняття про опосередкування вивів учитель Леонтьєва і Рубінштейна, Лев Семенович Виготський, про якого докладніше буде сказано нижче. Простіше кажучи, ці самі горе-психологи пере-винайшли душу. У своїй псевдонауковій діяльності вони займалися опрацюванням певної «категорії діяльності» замість установлення реальних причинно-наслідкових зв’язків. Таким чином, психологію було підмінено філософією, а ту, своєю чергою, де-факто — богослов’ям.
Ви думаєте, я перебільшую. Але ось як писав сам, найключовіший засновник цієї теорії, Рубінштейн:
Свідомість не просто «проявляється і формується» в діяльності як окрема реальність — вона «вбудована» в діяльність і нерозривна з нею
Що, звісно ж, не може не нагадати й про Ільєнкова. Ось що він писав у своїй нетлінці «Діалектика ідеального«:
Психологія змушена виходити з того обставини, що між індивідуальною свідомістю та об’єктивною реальністю міститься таке «опосередковувальне ланка», як історично сформована культура, що виступає як передумова і умова індивідуальної психіки. Це — і економічні, і правові форми відносин між людьми, і сформовані форми побуту, і форми мови тощо і т. ін. Для індивідуальної психіки (для свідомості й волі індивіда) ця культура безпосередньо постає як «система значень», «опредметнених» і таких, що протистоять їй цілком предметно, як «непсихологічна», як позапсихологічна реальність.
І далі він уже безпосередньо цитує Олексія Миколайовича Леонтьєва, у чому ви самі можете переконатися, зайшовши до першоджерела. Один із учнів Рубінштейна, Щедровицький, навіть захищав знамениту в середовищі ільєнковців теорію категорій:
Дані нашого сприйняття, організовані у формі загальних категорій: простір, час, річ і так далі — прямо й безпосередньо переводять в утвердження про існування речей або об’єктів природи. І точно так само сама очевидність вважається переконанням у тому, що існує і може розглядатися як елемент із речами природи.
І стверджував, що знаки, по суті, нематеріальні:
Разом із тим досвід теоретичних досліджень знака, усі спроби побудови його понять переконують нас у тому, що ані знак, ані знакові системи не можуть розглядатися ані як речі, ані як властивості, ані як відношення.
Щедровицький же стане засновником «Московського методологічного гуртка», діяльність якого вплине на формування ідеології вже сучасної Росії. Загалом дивуєшся тому, що послідовники Ільєнкова впритул не бачать вторинності його філософії щодо психології Виготського, Рубінштейна, Леонтьєва та їхніх учнів. «Теорія діяльності», де свідомість «вбудована в діяльність», у Ільєнкова точно повторюється в принципі «тотожності буття і мислення». Про тотожність Ільєнков неодноразово наголошує у багатьох своїх працях:
Матеріалістичне розв’язання проблеми тотожності протилежностей мислення і дійсності полягає в тому, що дійсність розглядається як провідний, визначальний бік усередині цієї тотожності. Гегелівська ж діалектика цю роль приписує мисленню.
Ця маячня не витримує жодної критики, тож і я критикувати її не буду. Нині нам важливо зрозуміти інше. Ільєнков запозичив свою філософію з психології Леонтьєва та Рубінштейна. Так? Так. Але це не єдине джерело.
Учителем Евальда Васильовича також був Теодор Ойзерман, довгожитель (помер 2017 року у віці 102 років), який 1953 року був науковим керівником Ільєнкова, коли той захищав кандидатську дисертацію «Деякі питання матеріалістичної діалектики в праці К. Маркса “До критики політичної економії”». Як видно, у пошуках учителів для тандему Ільєнкова-Коровікова (який розпався, іронічно, через те, що Коровіков пішов у природознавство), ми знайшли Леонтьєва, Рубінштейна, Лурію та Ойзермана. На перший погляд — звичайні радянські академіки. Але це лише на перший погляд.
Є риса, яка об’єднує всіх чотирьох цих авторів і навіть більше. А саме, всі ці автори де-факто були неокантіанцями. Судіть самі. Сергій Леонідович Рубінштейн особисто навчався у неокантіанців Когена і Наторпа. Перші його праці, ще в Російській імперії, якраз присвячені апологетиці неокантіанства. Сам Теодор Ойзерман після розпаду СРСР уже відкрито називав себе кантіанцем. Його вчитель, Валентин Асмус, у царські роки також був кантіанцем, а в роки громадянської війни підтримував білих. Сучасні православні ресурси називають Асмуса одним із небагатьох авторів епохи СРСР (поряд із Лосєвим), які де-факто захищали православну філософію. Син Валентина Фердинандовича Асмуса, Валентин Валентинович (нар. 1950) є православним протоієреєм (sic!) і також повсюдно захищає свого батька від звинувачень у матеріалізмі.
Асмус-старший дружив із Пастернаком, за промову на похороні якого зазнав цькування, а також із тим самим філософом-містиком Лосєвим. За свідченням учениці Лосєва, Ази Алібеківни Тахо-Годі, Асмус 1920 року планував прийняти чернечий сан. Написав також статтю «Досвід філософської біографії» про російського містика, засновника російської релігійної філософії Володимира Соловйова. А одним із послідовників Володимира Соловйова був не хто інший, як Іван Олександрович Ільїн. А тепер давайте відкриємо список літератури, який уже Евальд Ільєнков радив своєму учневі, Шулевському, для вивчення філософії. В самому низу списку читаємо:
В. І. Ленін. «Філософські зошити», «Матеріалізм і емпіріокритицизм».
І. А. Ільїн. «Філософія Гегеля як учення про конкретність Бога і Людини».
«Лише тоді, коли ми навчимося дивитися на світ, на себе і на мислення очима основних філософських систем, що утворюють абетку розуму, можна читати, вивчати будь-які вчення й книги, не турбуючись про своє духовне здоров’я».
Дата створення списку — жовтень—листопад 1970 р.
Як химерно тасуються карти. Евальд Ільєнков, ні сіло ні впало, рекомендує читати на той час уже давно забутого дисидента й фашиста Івана Ільїна. Про Ільїна в Росії згадають лише значно пізніше, у нульові роки. У 1970 році про нього знали тільки антикомуністичні дисиденти СРСР, причому їхнє вкрай праве крило.
Учитель Рубінштейна і Леонтьєва, Лев Виготський, який прожив зовсім коротке життя (1896-1934) і встиг відзначитися тим, що створив псевдонауку педологію (на противагу науці педагогіці), найбільше відомий тим, що «розбив» теорію швейцарського психолога Жана Піаже з його тезою про те, що самосвідомість дитини формується до усвідомлення нею інших людей, «розбив» у ході експерименту, де нібито довів протилежну тезу. Саме в ході цього дослідження Виготський і вивів свою «теорію опосередкування».
Згодом в академічних колах і педологію, і психологічну теорію Виготського (яку критики називають «культурно-історичною») спершу буде розкритиковано, а потім і заборонено як маргінальну. Теорія Виготського в галузі психології надовго набула статусу псевдонауки нарівні із запереченням теорії відносності у фізиці, за що, звісно, варто поважати бодай частину радянської академії, яка ще тримала голову на плечах.
Насправді ж своїм експериментом він не зробив нічого іншого, як довів тезу некого… Іммануїла Канта про те, що дитина з дитинства звикла говорити про себе в третій особі, визнавати себе частиною чогось більшого, а вже згодом відокремлює себе як щось відособлене, індивідуальне. Про це філософ Кант писав у праці «Антропологія з прагматичного погляду». Насправді ж «розбита» теза Піаже була серйозно спотворена. Піаже аж ніяк не стверджував, що дитина спочатку усвідомлює себе як індивідуальність, а радше що її індивідуальний несвідомий розвиток передує її суспільному розвиткові. Тезу Канта, по суті, можна було б трактувати як на користь Піаже, так і на користь Виготського. Але дармоїди з радянської академії та їхні нинішні учні відкидають поняття несвідомого.
Саме теорія Піаже й досі є засадничою у питанні розвитку дитини, численні експерименти підтверджують її достовірність. Прихильники ж Виготського постійно чіпляються за інтерпретації й чимось нагадують тих фриків, які намагаються відшукати метафізичну свободу волі, вигадуючи нові тлумачення експерименту Бенджаміна Лібета. Деякі сучасні філософствуючі «марксисти», зокрема Бархатков, стверджують, що Виготський є батьком-засновником марксистської психології, і навіть уживають поняття «культурно-історичного підходу» як щось позитивне, забуваючи, що це пейоратив. Насправді сам Карл Маркс у «Німецькій ідеології» писав:
Перша передумова всякої людської історії — це, звичайно, існування живих людських індивідів. Тому перший конкретний факт, який підлягає констатації, — тілесна організація цих індивідів і зумовлене нею ставлення їх до решти природи. Ми тут не можемо, звичайно, заглиблюватися ні у вивчення фізичних властивостей самих людей, ні у вивчення природних умов — геологічних, орогідрографічних, кліматичних та інших відносин, які вони застають. Усяка історіографія має виходити з цих природних основ і тих їхніх видозмін, яких вони зазнають завдяки діяльності людей у ході історії.
Отже, Маркс не заперечував як передумову всякої культури й всякої історії індивідуальний розвиток людини. Не заперечував він і несвідомого боку життя людства:
На пряму протилежність німецькій філософії, що спускається з неба на землю, ми тут піднімаємося із землі на небо, тобто ми виходимо не з того, що люди говорять, уявляють, собі представляють, — ми виходимо також не з існуючих лише на словах, мислимих, уявлюваних, представлених людей, щоб від них прийти до справжніх людей; для нас вихідною точкою є справді діяльні люди, і з їхнього дійсного життєвого процесу ми виводимо також розвиток ідеологічних відображень і відгомонів цього життєвого процесу. Навіть туманні утворення в мозку людей — і ті є необхідними продуктами, своєрідними випаровуваннями їхнього матеріального життєвого процесу, який може бути встановлений емпірично і який пов’язаний із матеріальними передумовами. Отже, мораль, релігія, метафізика та інші види ідеології й відповідні їм форми свідомості втрачають видимість самостійності. У них немає історії, у них немає розвитку; люди, що розвивають своє матеріальне виробництво і своє матеріальне спілкування, змінюють разом із цією своєю дійсністю також своє мислення і продукти свого мислення. Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість. За першого способу розгляду виходять із свідомості, наче вона була б живим індивідом; за другого, що відповідає дійсному життю, виходять із самих дійсних живих індивідів і розглядають свідомість лише як їхню свідомість.
У Рубінштейна все питання про несвідоме зводиться лише до того, що несвідоме — це певне переживання, у якому ще не усвідомлено предмет, що його викликає. Простіше кажучи, несвідоме в Рубінштейна — це не якийсь реальний фізіологічний феномен, а лише певний етап «недоосмислення», що передує свідомому розумінню предмета.
Учителями Леонтьєва були такі небезвідомі автори, як Георгій Челпанов, більш знаний як автор царського підручника з логіки, вщерть переповненого неокантіанськими пасажами, і Густав Шпет, більш знаний як перекладач «Феноменології духу» (радянське видання якої дивовижним чином друкували з передмовою Ільєнкова), також неокантіанець. Обидва шукали в людині душу.
Звісно, Асмус був серед сподвижників Деборіна і одним із небагатьох зумів уникнути сталінських репресій. Але в особі Асмуса та його послідовників ми маємо справу не просто зі схилом, а з найсправжнішою раковою пухлиною, яка з часів царської Росії цілком перекинулася і на радянську академію, активно поглинаючи в собі будь-які потуги до справді інтелектуальної діяльності.
Одним із колег Леонтьєва був психіатр Микола Бернштейн, різкий противник учення Павлова. За сталінських років зазнав гострої критики й цькування на знаменитій «Павловській сесії» як лжеучений, що відхилився від учення Павлова. Однак наслідок її був такий, що все питання психіатрії в СРСР перевелося суто в політичну площину — тож уже за часів Перебудови радянські психіатри-неокантіанці вже цькували «павловців». А між цими подіями радянський «павловець» Снежневський уведе термін «млявоплинна шизофренія», що стане спусковим гачком до масової практики каральної психіатрії в СРСР; при цьому одним з апологетів її був сам маестро Евальд Ільєнков.
Кантіанська ж гнила плеяда перешкоджала в СРСР виданню праць позитивістів і аналітичних філософів, таврувала емпіризм, позитивізм, таврувала здобутки психології. Зате, наприклад, домоглася реабілітації та видання праць історика-ідеаліста Сергія Платонова, як і багато якого іншого імперського спадку, про що розсипом згадується в усій статті. Ільєнков навіть зберігав у себе портрет Солженіцина. А хто був учителем Солженіцина? Злісний антикомуніст Олександр Твардовський, (чого тільки варте його ототожнення Сталіна з дияволом у «Тьоркін на тому світі»! Це буквально рівень «Рози Миру» містика Данила Андрєєва), за сумісництвом головний редактор журналу «Новий світ», у якому друкувалися, увага, статті одного з небагатьох учнів і товаришів Ільєнкова, Михайла Ліфшиця.
Чомусь нинішні ільєнковці люблять згадувати хіба що про Загорський експеримент із залучення сліпоглухих до трудової діяльності. Знала б сліпоглуха американка Гелен Келлер про цей «прорив»!
Із кумедного: спершу радянський неокантіанець і дисидент, учень Рубінштейна і, за сумісництвом, товариш Льва Гумільова (співкамерник) Михайло Ярошевський публікує працю «Кібернетика — наука мракобісів!», а згодом київський академік, дослідник обчислювальної техніки і послідовник Ільєнкова, Віктор Глушков, стверджуватиме, що лише кібернетика може врятувати СРСР. Ця тема, втім, не набула такого широкого поширення серед ільєнковців, як філософія. Саме Ярошевський згодом публікуватиме праці Льва Семеновича Виготського, реабілітуючи псевдонауку педологію, через десятиліття після її заборони в СРСР.
Які висновки можна зробити, виходячи з вивченого? По-перше, філософія, так само як і будь-яка розумова діяльність, — це результат праці різних людських індивідів, які мають певну спадкоємність один щодо одного, завдяки навчанню. По-друге, філософія як форма ідеології є лише відображенням дійсного стану речей у суспільстві.
У царській Росії домінувало неокантіанство з тієї причини, що царську академію лякали фізіологи, «вульгарні матеріалісти», які ходили по кафедрах, «оживляючи» мертвих жаб шляхом стимулювання їхнього тіла електродами. Звичайне посилання на божий закон і царський авторитет, як це було за часів Олександра III (найчеснішого з імператорів), за часів Миколи II викликало лише сміх, тому це змушувало академіків, які захищали ідеї Костянтина Побєдоносцева та однофамільця одного з вищезгаданих персонажів, Костянтина Леонтьєва, звиватися, мов вуж на сковороді, вдаватися до будь-яких новітніх ідей, які бодай якось можна було пристосувати до православ’я.
Однією з таких ідей і було неокантіанство. Дивовижним чином, воно ж проникло і в радянську академію, але вже не відкрито, а під маскою марксизму. Втім, для когось це дивовижно, а для когось і ні. Пригадайте слова дисидента й невозвращенця Михайла Восленського, сказані ним 1970 року, що жовтневий переворот для Росії був не революцією, а реакцією. Пригадайте слова однієї з перших марксисток у царській Росії, Віри Засулич, що жовтень скасував результати лютого і повернув самодержавство, тільки під червоною маскою.