Автор – Олег Верник (він же Олександр Котейников).
Редакція сайту не повністю згодна з усім нижческазаним (особливо ближче до кінця статті), але загалом матеріал лежить у тому самому руслі, що й наша власна діяльність.
Хотів я написати ще одну статтю про Ільєнкова, but what’s the point? Пора дати пояснення.
У що вірив Ільєнков і у що вірять ільєнківці? У те, що філософія – це якась особлива наука, яка вивчає логічні категорії. Наприклад, категорії матеріального та ідеального, категорії кількості та якості, категорії сутності та випадковості, і так далі. Відкриваємо ЕСБЕ, і читаємо, що категорії – це філософський і метафізичний термін, який позначає найзагальніші, найбільш фундаментальні форми мислення. На думку Ільєнкова, ідеальне – це взагалі не матеріальне, і його потрібно якось по-особливому розглядати. За Ільєнковим також хімія, принципово, фундаментально не зводиться до фізики, біологія – до хімії і так далі. Відповідно і філософія все ще потрібна, оскільки “ідеальне” ні до чого не зводиться. Це в нас “матеріалізм” такий.
І так, за Ільєнковим, категорії виникли в людському суспільстві і розвивалися від покоління до покоління. У голові в кожної людини (за Ільєнковим) є набір категорій, у всякого різний, у когось повніший, у когось – менш повний, у когось узагалі неправильний. Ну ось, наприклад, в ідеалістів повний набір категорій, просто в них “матеріальне” стоїть після “ідеального”, у цьому вся їхня проблема. Вони всього-на-всього переносять властивості лише людини – на весь світ.
А я-то думав, що проблема ідеалістів у тому, що вони – завуальовані жерці, кожен з яких ліпить Бога на свій лад. Що ідеалісти – шовіністи і ксенофоби, які думають про існування якогось “ідеального суспільства”, найближче до якого – сучасне буржуазне суспільство, до того ж ще й біле. Почитайте Вільяма Пірса, чорт забирай! (Не треба, його роботи, найімовірніше, заборонені у вашій країні). З його робіт ідеалізм так і пре, категорія раси, мабуть, найфундаментальніша в його філософії.
І так, Ільєнков каже, що він, по суті, заліз у мізки людей, і замість сірої речовини виявив у них таблички з категоріями. Ну чи не шизофренія це? Насправді, так, шизофренія, та ще яка. У роботі з історії античної філософії Ільєнков пише, що кожній людині властиво сприймати світ як цілісність (Він що, всіх людей опитав, щоб знати, як їм властиво сприймати світ???), і посилається на Енгельса. За посиланням же виявляється, що Енгельс у тому фрагменті “Діалектики природи” пише про математику; що це математикам властиво від самої появи цієї теоретичної науки (тобто від Піфагора) сприймати світ як сукупність. Але це в Енгельса. А в Ільєнкова це перетворилося на категорію цілого.
У розділі про софістів Ільєнков пише, що софісти відіграли реакційну роль (!!!) у розвитку філософії. Ба, цікаво, як він зміг одразу безліч авторів, найрізноманітніших думок, найрізноманітніших учень від Протагора і Горгія до Продіка, записати в реакціонери? Софісти виділялися тим, що брали за свої уроки гроші. Це єдиний критерій, за яким їх об’єднували. Але тут у Ільєнкова з’являється якась окрема, єдина “школа софістів” (ЩИТО???).
У розділі про Левкіппа і Демокріта, Ільєнков пише, що атомізм хибний, бо він розглядає людей як сукупність індивідуумів, не вважаючи якоюсь дійсною надіндивідуальною структурою суспільство або державу. Особливо це підкреслюється в статті Ільєнкова “Єдність”, де Ільєнков протиставляє атомістам, таким як Епікур і Гоббс, матеріаліста Спінозу. Тільки от Спіноза не був матеріалістом, він був жорстким метафізиком, і це ясно кожному, хто читав його “Етику” і “БПТ”.
Але головне тут навіть не це, а те, що Ільєнков наприкінці статті “Єдність” дає визначення комунізму точнісінько таке саме, яке Беніто Муссоліні дає фашистській державі в “Доктрині фашизму”. Ні, це навіть не смішно. Тут плакати треба. І ці люди потім дивуються тому, що ліберали прирівнюють комунізм до фашизму, дивуються “тоталітаризму” Ханни Арендт тощо. Соромно, хлопці! Соромно!
Що таке категорії? По суті, категорії, як слушно писав Аристотель, – це частина логіки, тобто частина інструменту для пізнання дійсності. За Аристотелем, логіка – це тільки інструмент. Але як формуються ці логічні категорії? Вони виникають історично і переходять від суспільства до суспільства? Ні, це нісенітниця. Категорії беруться різними авторами, кожен на свій лад. В індійській культурі ці категорії одні, в ісламській – інші, в Аристотеля – ще якісь інші, у Канта, у Гегеля, у стоїків, у Прокла, в усіх цих та ще багатьох інших авторів цієї та інших культур – зовсім різні тощо.
Ось чого Ільєнков зрозуміти не може. Воно й не дивно. Вихованцю хрущовсько-брежнєвського СРСР у купі з його дисидентською тусою, в якій він читав Ільїна (і, можливо, Соловйова, в його статті “єдність” прямо пахне концепцією всеєдності Володимира Сергійовича), нічого іншого й бути не могло. З цього середовища вийшли Бродський, Солженіцин, Зінов’єв, далі – Лимонов, Дугін та ін. У всіх якась шиза, і всі, тією чи іншою мірою – шовіністи. Невже ви й справді думаєте, що з Ільєнкова виросло б щось інше? У цього інтелігентишки, у цього гуманітарія, не могло вийти нічого іншого, окрім як виправдання хрущовсько-брежнєвського шовінізму, тобто великоросійського шовінізму під червоним прапором. Ільєнков нашого часу – це Михайло Васильович Попов із “Фонду Робочої Академії”. Один в один. І обидва, прошу зауважити, ідеалісти.
Чи можна взагалі обійтися без категорій? Так, можна, ще як можна. Епікур без них обходився, позначивши лише деякий канон пізнання. Французькі матеріалісти прекрасно без них обходилися. Як і Ньютон, як і Галілей… Як і взагалі будь-який інший учений, ще століття з XVI, правду кажучи.
Категорії (тобто “загальні форми мислення”) не здалися нікому, окрім Канта, цієї самозакоханої нікчеми, який хотів знайти виправдання християнству і вигадав свій категоричний імператив. Він вкрав їх у Аристотеля. Але ось відмінність. Якщо Аристотель бачив у категоріях інструмент пізнання в рамках своєї логічної та метафізичної системи (яка була повністю переглянута за Нового часу), то Кант бачив у категоріях софістичний прийом для того, щоб довести існування Бога. Звідки з’явилися категорії в людині? Вони у всіх однакові, пише Кант у “КЧР”. “Значить, вони повинні були звідкись взятися. Вони могли вийти випадково. Але оскільки вони настільки складні, то, ймовірно, їх створив Бог. Але ми не можемо знати однозначно.” Потім прийшов Гегель, який проголосив, що категорії змінювалися у людей від епохи до епохи. Нарешті, прийшов Фейєрбах, який підняв увесь цей сюр, усе це чванство, насміх, показавши, що всі ці автори займаються лише апологією християнства. І ось, Маркс, уже не як філософ, а як дослідник суспільства, сперечається з Фейєрбахом, але в цьому саме моменті визнає його правоту.
Я наводив ільєнківцям безліч цитат Маркса й Енгельса, з “Злиднів філософії”, з “Листа до Анненкова”, з “Людвіга Фейєрбаха і кінця НКФ”, з “Анти-Дюрінга”, з “Діалектики природи”, з різних листів 1850-х, 1860-х, 1870-х і 1880-х років. Витяги з робіт дослідників творчості Маркса, наприклад, Вар’яша, Скворцова-Степанова і Боричевського. Та багато кого.
І все марно. Ільєнківці, як сектанти, повторюють мантри про те, що в Маркса була категорія ідеального, що Енгельс не був редукціоністом, і про те, що те, що існує “матерія як субстанція”, а в пасажах Енгельса про те, що її немає, Енгельса, виявляється, треба розуміти так, наче б він описував безпосереднє сприйняття людини. (Ба, та Енгельс, виявляється, феноменолог!). А в словах Маркса і Енгельса про те, що історія є історія відносин індивідуумів, дійсних, конкретних людських особин, виявляється, під “індивідуумами” маються на увазі продуктивні сили. Ось так. Шизофренія. Інакше не назвеш.
А в словах Леніна про те, що держава – це апарат насильства в руках панівного класу (а зовсім не якась надіндивідуальна сутність, що плаває в платоновому раю), і, відповідно, навіть без жодних інституцій, власник, який чинить насильство своїм підопічним за непокору, вже де-факто формує державу (дивись “Об авторитете” Енгельса), ільєнківці примудряються знайти… Анархізм. Анархізм!!! У Енгельса!!! У статті проти анархістів!!! І в Леніна. У праці “Держава і революція”, де також критикуються анархісти. Держава – апарат. Невже не ясно? Давайте дам підказку – самогонний апарат, дихальний апарат… Давайте дам підказку – зварювальний апарат, глибоководний апарат, космічний апарат. Держава – це апарат. Держава – це машина. Так Ленін і пише, кажучи, що машину цю потрібно зламати, зруйнувати. Зламати державну машину, буквально, він так і пише. Ленін у цьому справді солідарний з анархістами. Не згоден він із ними в інших речах – у тому, що державу можна зруйнувати “з сьогодні на завтра”, – ні, заперечує Ленін, на це потрібні покоління, і в тому, що на місце держави прийде бездержавний федералізм, – ні, заперечує Ленін, федералізм не потрібен, потрібен централізм.
Ленінське визначення держави – матеріалістичне, держава – це машина. Чи відомі ільєнківцям французькі матеріалісти XVIII століття? Чи відомий їм такий автор, як Ламетрі? Він лікарем був, а ще Ламетрі критикував Декарта. Він прямо пише, що людина – машина, у нього робота так і називається “L’homme machine”. І рослина в нього теж машина. І тварина теж машина. Ламетрі насамперед переглядає поняття душі у живих істот, поширене з часів Платона й Аристотеля, і розвинене Декартом у його понятті “річ мисляча”. Ламетрі доходить висновку, що душі немає ні в чого, що душа, по суті – це фікція, точніше кажучи, що за душею стоять матеріальні процеси, що сама душа – узагальнення цих процесів. Щоб провести певний поділ між “машиною” в природі і тим, що створюється інженерами, Ламетрі вводить таке поняття як “автомат”. Якщо Декарт вважає, що тварини не володіють душею, і є лише машинами, що імітують життя, то Ламетрі демонструє, що цю ж думку можна поширити і на людей, що Декарт тут непослідовний. Що немає “живого” як чогось особливого, як і немає “душі”, і так далі.
Якщо говорити зовсім грубо, то Маркс проробив із суспільством те саме, що Ламетрі проробив із якоюсь “індивідуальною душею”. Маркс показав, що право, мораль, і моральність, мистецтво, релігія, філософія та інше, що в Гегеля є основним для суспільства, насправді є лише продуктами виробництва, розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Маркс – матеріаліст. У нього капіталістичне суспільство, по суті – це машина, яка складається з боротьби класів і самовідтворюється за рахунок неї. І воно ж переходить, надалі, в безкласове суспільство, за рахунок тих умов, які саме ж і створює, тобто за рахунок суспільного характеру виробництва, тобто за рахунок того, що виробництво втягує в себе дедалі більше людей, за рахунок того, що на виробництво одного товару потрібно безліч найрізноманітнішої праці робітників з різних країн і континентів.
Невже це так складно зрозуміти? Ільєнківці, ці горе-матеріалісти, не хочуть бачити в суспільстві машину. У державі – машину, усередині цього суспільства, але штучну (тобто апарат), створену панівним класом (утім, створену стихійно, а не за якимось підступним планом) як інструмент для насильства, для підтримання експлуатації. Що тут незрозумілого, шановні? Є машина, наприклад, що складається з молота і ковадла, і якщо під час кожного удару молота об ковадло бачиться, що між ними прослизає певна діалектична категорія ідеального – то це шизофренія. Шизофренія, тому що нормальні, здорові люди такого не бачать і принципово не можуть побачити, якщо їм не навіяти це. Усе просто.
Якщо хоч на дюйм, хоч на півшишечки виникає якесь ідеальне, що не зводиться до матеріального – то це ідеалізм. Як ти його не назви. Є дві лінії – матеріалістична, це та, що за наукою, до неї відносяться Платон, Арістотель, Епікур, Зенон Кітійський, Секст Емпірик, Дунс Скот, Вільям з Оккама, Жан Буридан, Мішель Монтень, Джордано Бруно, Декарт, Бекон, Спіноза, Лейбніц, Ньютон, Ламметрі, Гольбах, Дідро, Д’Аламбер, Вольтер, Монтеск’є, Фур’є, Сен-Симон, Оуен і Фейєрбах; ідеалістична – та, до якої належать Піфагор, Сенека, Марк Аврелій, Плотин, Порфирій, Прокл, Августин Іпполонійський, Іоанн Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Іоанн Дамаскін, Фома Аквінський, Християн Вольф, Кант, Фіхте, Шеллінг і Гегель.
Звичайно, обидва списки довші, і неясно, насправді, куди віднести Лейбніца як філософа-монадолога і Канта як астронома. Але ось навіть раціоналіст Д’Аламбер у принципі входить у наукову лінію, оскільки, хоч він і доводив існування “другої субстанції”, він був енциклопедистом, його праці були в індексі заборонених книг, на хвилиночку. Це була людина вкрай прогресивна для свого часу. На відміну від Лейбніца. Тож, хоч є деякі труднощі, але, загалом, тенденції зрозумілі. І раз вони тепер зрозумілі – виникає питання: But what’s the point?
But what’s the point? Ні, ну реально. Навіщо нахвалювати романтиків, на кшталт Канта і Гегеля. Мені от узагалі не зрозуміло, у чому була революційна роль цих двох авторів. Це при тому що я їх читав, уявіть собі. У чому полягає “коперніанський переворот” Канта, з його вірою в трансцедентальний суб’єкт? З його логічними категоріями, які він вкрав у Аристотеля, і з його антиноміями, які він вкрав у Секста Емпірика. Кант – посередній і вторинний мислитель, який просто вистрілив у потрібний час, у потрібному місці. То була епоха німецького романтизму, і 60-річний учений-астроном, мабуть, вирішив зрубати на цьому бабло, як це вже в наш час зробив математик Фоменко з історією. Ось Кант, у принципі, написав “КЧР” усього за кілька місяців. А отримав бенефітів із неї до кінця життя.
Так, написав грамотно. Але це, як і раніше, лоховодство. Звичайнісіньке. І Гегель туди ж. Ну от реально, що революційного створив Гегель? Що видатного він зробив? Я можу сказати що – проєкт із всеосяжної філософії. Він його, загалом-то, реалізував і викладав. Але це не скасовує того факту, що він, як і Кант, як і раніше був романтиком, і як і раніше, займався тим, що конструював релігію. Філософія Канта і Гегеля – це релігії для інтелектуалів, не більше. Це не науки. Їхнє знання нічого корисного не принесе. У чому полягала революційна роль Гегеля, я зрозуміти не можу. Досі. Якийсь романтик щось там написав, ще й незрозумілою мовою. За Гегеля тією чи іншою мірою чіплялися всі посередніші автори – Прудон, Бакунін, Ніцше, Блаватська, Ільїн. Гегеля, в той же час, відкинув і не зрозумів Шопенгауер.
І від “марксистів” на кшталт Ільєнкова, Бузгаліна, Попова тощо я бачу точно таке саме поклоніння перед Гегелем, як і у вищеописаних авторів. “Ля, це ж Гегель, він описав те, як історія розвивається”. Пардоньте, першим філософом історії був Платон. Потім – Аристотель. А ідея прогресу вже з’являється в Епікура, Лукреція і Діогена з Еноанди. Вона була б невідома і Гегелю, якби не французькі енциклопедисти. У всіх цих авторів була своя філософія історії, але жодна з них не була в повному сенсі науковою. Ось чому замість того, щоб бачити спадкоємність Маркса від Петті, Монтеск’є, Фур’є та інших авторів, які намагалися матеріалістично витлумачити історію, одразу хваляться за Гегеля? Чим цей Гегель так цікавий ільєнківцям, крім того, що “він писав якісь незрозумілі книжки”?
Тільки одним. Ільєнков – ідеаліст, Гегель – ідеаліст. Ільєнков – другий Ільїн. Хто знає, можливо, 1954 року Іван Олександрович повернувся в СРСР у бабській сукні і став писати під псевдонімом “Ільєнков”, а помер 1979 року, у віці 96 років. Це нормальний вік. Молотов прожив стільки. І Струмілін.
Жарти жартами, але Ільєнков – дно. Єдине, що він корисного приніс, так це те саме, що і всякий ідеаліст – читаючи його, розумієш, чим матеріалізм не є. Вченням Ільєнкова матеріалізм не є, і це вкрай важливо, оскільки Ільєнков щосили намагався подати свою думку як матеріалістичну. Матеріалізм нашого часу може бути тільки науковим, і він не потребує більше жодної філософії. У наш час [і взагалі, з 1844 року і далі], тому, будь-яка [нова] філософія, хоч би якою вона себе уявляла, є різновидом ідеалізму.