Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2025 року
Решту авторських статей можна прочитати тут
Ідея цієї праці виникла у Маркса 1844 року, коли Бруно Бауер (його старий друг) після виходу своєї власної книжки на тему неприйняття євреїв у європейських християнських державах («Єврейське питання») виступив проти Маркса з відкритою критикою, а згодом почав виразно відмежовуватися від радикальніших комуністів. Ідея Бауера полягала в тому, що проблемою асиміляції євреїв є юдаїзм, і спершу потрібне навернення в християнство, щоб уже потім боротися за визволення від політичного рабства на рівних із усіма німцями, зокрема й за перехід від християнства до атеїзму, якщо це буде необхідно (сам Бауер радше християнин). Маркс угледів у цій стадійній картині розвитку лукавство й відокремив політичну емансипацію від загальнолюдської. Якщо євреї хочуть здобути повноту прав як євреї-юдеї, то нехай борються за це, немає проблем. Але й сам Маркс тоді, щоправда, заявив, що справжня загальнолюдська емансипація — це емансипація від самого «єврейства», яке він зробив синонімом капіталізму, жаги наживи тощо. Тож відповідь Маркса в певному сенсі була навіть правішою, ніж початковий тезис Бауера. Проте через цю відповідь між ними почалася полеміка, яка згодом переросте у ворожнечу.
Маркс робив певні спроби дошкульних відповідей Бауерові ще у своїх «Рукописах», але остаточно ідея відповіді визріла вже тоді, коли Енгельс приїхав до Парижа і провів у домі Маркса трохи менше ніж два тижні. За цей короткий час вони встигли звірити свої погляди й, усвідомивши максимальну близькість ідей, одразу взялися писати критику проти своїх старих німецьких товаришів, із метою розчистити ґрунт для пропаганди комунізму в Німеччині. На їхню думку, розгромивши групу Бауера, вони усунули б головного конкурента на полі чистої теоретичної думки. Енгельс у цей самий час куди активніше за Маркса перейнятий саме політичним аспектом пропаганди комунізму й поспішає написати кілька теоретичних праць, що допоможуть їм швидше розвивати успіхи руху. Від Маркса він чекає того самого, але в інших сферах теорії, і, можливо, з наголосом на французькому досвіді. Конкретно книжка «Святе Сімейство, або Критика критичної критики» була написана ними спільно, і тому буває важко відрізнити ступінь авторства тієї чи тієї глави. Загальний задум цієї книжки не надто оригінальний: у певному сенсі подібний прийом уже раніше використовував Енгельс у віршованій сатиричній поемі «Біблії чудесне спасіння» (1842), де головних героїв змальовано як певних святих, а всі їхні дрібні теоретичні діяння набувають значення світового масштабу. Але тоді це була доброзичлива сатира, а тепер вона перетворюється на критичну.
Свою книжку Маркс і Енгельс одразу починають із фрази, яка має маніфестувати основну думку: «ми — прихильники Фейєрбаха і матеріалісти». Ну, прямо так вони все ж не кажуть, але пишуть: «У реального гуманізму немає в Німеччині небезпечнішого ворога, ніж спіритуалізм, або спекулятивний ідеалізм, який на місце дійсної індивідуальної людини ставить «самосвідомість», або «дух», і разом з євангелістом навчає: «Дух животворить, тіло ж немічне».
У плані критики ідеалізму їхня праця навіть непогана: вона одразу сипле дуже дошкульними фразами й не позбавлена змісту там, де йдеться не про зведення особистих рахунків і не про критику конкретних людей, а про ідеалізм як такий. Вони навіть зрозуміли, що «німецько-християнська» (буквально) культура і філософія різко протистоять французько-матеріалістичній. З їхнього погляду, всі вади групи Бауера — неминучі для будь-якого гегельянця й стосуються самого Гегеля. Лише Бауер висловив усі вади німецького ідеалізму в більш явній і доступній формі. Але оскільки Бауер — гегельянець, а комуністи стали фейєрбахіанцями, то: «Критична критика в усіх відношеннях стоїть нижче від того рівня, якого вже досяг німецький теоретичний розвиток». Вони пишуть, що ця нова книжка стане наче прологом, лише першою працею в цілій серії, де Маркс і Енгельс, кожен окремо, викладуть їхню спільну позицію з усіх ключових питань економіки, політики та філософії. Тому «Святе Сімейство» постає для них дуже важливою працею, літературним дебютом у великому масштабі (досі ніщо з того, що вони писали, не досягало таких масштабів ані за обсягом, ані за охопленням тем).
Розділ 1. Критична критика в особі пана Рейхарда
Неможливо в простому конспекті й критичному коментарі передати головну рису цієї праці Маркса й Енгельса: іронію та пародію на стиль Святого Письма. Але слід мати на увазі, що вся праця за формою глибоко сатирична, а персонажі міркують нібито церковнослов’янською мовою. Щоправда, далеко не все тут так добре, як здається. Наприклад, книга починається одразу з головної теми, яка зачепила Маркса ще в «Рукописах» — що їхні старі друзі ставляться до народу як до «маси», «юрби», без поваги (утім, як і сам Маркс у тій самій праці). Ми бачимо, що «критичні критики» вирішили, ніби маси потерпають від злиднів, «пауперизму», і взялися побіжно вивчити це питання, використовуючи, зокрема, літературні твори Діккенса як одне з першоджерел. І начебто це типове починання для багатьох лівих того періоду. За задумом цих «критиків», щоб стати зрозумілішими для широкої читацької публіки (на яку вони й збираються вийти), треба відмовитися від надто складної й специфічної іноземної термінології. Здавалося б! Це ж добра тактика, демократична за своєю логікою, у дусі філософії романтизму. Але Маркса й Енгельса (далі МіЕ) це не влаштовує! Вони намагаються обернути все так, ніби критики не вживають іноземного жаргону лише тому, що самі не здатні його зрозуміти. Цілу сторінку тексту вони витрачають на те, щоб просто розташувати в ряд добірку коротких цитат, де «критики» складають малограмотні речення. Якщо відволіктися від невдалої форми, то, в принципі, там нічого страшного не сказано, а більшість цих фрагментів зрозумілі навіть без контексту. Але, за задумом МіЕ, ми, вочевидь, маємо дуже глибоко зневажати групу Бауера вже лише за те, що він каже «Виховання загального національного добробуту», замість того щоб почати зі слова «Формування…».
Але все-таки головний закид полягає не в цьому, хай висміювання форми викладу й займає більше місця. Гострота критики спрямована на те, що «критики», пообіцявши стати доступними народові, самі заплуталися в складних метафорах і біблійних алюзіях, і хай це сказано суто німецькою мовою (хоча насправді ще й з неологізмами з англійської), усе ними сказане навіть важче зрозуміти, ніж іноземний текст. Тобто, по суті, в першому розділі нам намагаються показати, що критики захотіли погратися в соціалістів і демократів, але на ділі все одно виявили свій елітаризм і не змогли піднятися до рівня мови простого народу. МіЕ, щоправда, закидають їм радше протилежне: мовляв, вони навіть не хотіли бути зрозумілими народові, а збиралися змусити народ осягнути їхню специфічну мову, щоб тупа маса доросла до їхнього, критичного рівня. Це очевидне перебільшення.
Розділ 2. Критична критика в особі пана Жюля Фаухтера
Далі критики вирішують розглянути історію англійської промисловості, що прямо пов’язано з проблемами пауперизму. Вочевидь, тут основним автором уже є Енгельс, і він їдко глузує з того, що в критиків історія розвивається не так, як було насправді, а відповідно до їхніх власних уявлень і догматів. Те, як вони собі це вигадали, — це елітарний, «критичний» погляд. А те, як було насправді, — це принизливий «масовий» погляд. Таким чином підкреслюється, що істина на боці простого народу, а критики — просто зазналися сноби. Те, що це стосується самих МіЕ, впадає в око під час читання майже будь-якої (!) їхньої праці того самого періоду. Але давайте вдамо, що ми повірили, і що критики елітарні, а от МіЕ — зовсім ні. Суть справи знову зводиться до форми вислову.
У масовій історії не було жодних фабричних міст до появи фабрик. У критичній же історії, де син породжує свого батька, як це вже мало місце в Гегеля, — у цій історії Манчестер, Болтон і Престон являли собою квітучі фабричні міста в той час, коли ніхто ще й не думав про фабрики.
Здається, цілком очевидно, що йдеться просто про невдале вживання термінів, і «критики» мали на увазі, що фабрики з’являються в містах, де й без того вже було розвинене ремесло, а не в селах, а в старих міських центрах. Але МіЕ чіпляються до таких помилок у словах, а не до суті справи, і вважають, що цього досить. У загальних рисах «критики» правильно (хоч і з намаганнями використати схеми гегелівської діалектики) викладали історію розвитку ткацьких верстатів; із невеликими помилками щодо причинно-наслідкових зв’язків, але цілком прийнятно, особливо якщо це «науковпоп». Лише Енгельс бере й каже майже буквально те саме, але професійнішою мовою, і з парою незначних поправок, тож у підсумку ми отримуємо буквально один і той самий результат, повторений двічі. Читач дізнається про те, як одна форма прядильного верстата замінювала іншу, однаково і там, і там. Але, вочевидь, «критики» досягли (!) того самого результату (!) недостатньо красиво, тож ми маємо знову їх висміяти. Єдина серйозна проблема в тому, що нам показали, полягає ось у чому: «Насправді винахід парової машини передував усім вищезгаданим винаходам; у критиці ж парова машина, як вінок усієї будівлі, є водночас і чимось останнім у часі». Але й тут, у принципі, зміст сказаного зрозуміти можна. Йдеться про промисловість і виробництво. То яка різниця, що парову машину винайшли раніше, якщо спершу її використовували для відкачування води, а не для створення продукції? Із контексту ясно, що критики говорять про розвиток промислових верстатів, а не про абстрактну парову машину як історичний феномен (тоді можна було б сказати самому Енгельсу, що грек Герон винайшов парову турбіну ще в античності). В іншому місці критики говорять про середню зарплату, а Енгельс виправляє, що насправді існують градації зарплат. І всі інші безплідні поправки здебільшого в такому ж дусі. Це справжнє формене знущання. Тобто, грубо кажучи, критики просто трохи неграмотно (знову), але все-таки описують англійську промисловість і пауперизм (чисто ліві теми), а МіЕ жорстко невдоволені, бо їм не подобається форма викладу. Справді, у цьому є щось комічне, тільки смішно виглядають МіЕ.
Але варто визнати, що деякі ляпи «критиків» справді значні, хоча це пов’язано з тим, що вони не мали доступу до всіх першоджерел і не їздили до Англії особисто. Є, щоправда, і такі помилки, які пов’язані вже просто з інтелігентністю авторів та їхніми специфічними інтелігентськими інтересами. Ось кілька прикладів:
- «Насправді машина замінює ручну працю, а в критиці ж вона замінює мислення». Звучить, звісно, дуже метафізично, але буквально те саме Маркс пише в «Рукописах», розповідаючи, як машини монотонною працею притуплюють працівника. Лише через чергову проблему з формою вислову Енгельс знову замість критики по суті займається красивою, але клоунадою.
- «Насправді в Англії дозволяється об’єднання робітників, що має на меті підвищення заробітної плати; у критиці ж таке об’єднання заборонено, бо, перш ніж дозволити собі щось, маса має випросити дозволу в критики». Виявляється, критики, через незнання, наївно думали, що становище робітників в Англії гірше, ніж є насправді. Вони критикують цю проблему, як звичайні соціалісти, сповнені обурення; але Енгельс поспішає заявити, що все не так уже й погано у цій вашій Англії, що за капіталізму можна домагатися розширення прав. Що це? Зрада чи перемога? Чи можна приписати йому захист капіталізму перед обличчям невдалої, але соціалістичної критики? Напевно, ні, але сам Енгельс із радістю цим займається.
- «Насправді фабрична праця надзвичайно виснажлива й спричиняє специфічні хвороби (є навіть спеціальні медичні праці про ці хвороби); у критиці ж «надмірне напруження не може перешкоджати роботі, бо силу постачає машина»». І знову ми бачимо перекручування. Очевидно, критик стверджує, що через те, що машини не мають обмежень, робота фабрики може не зупинятися. Щоправда, і в старих мануфактурах за бажання можна було б запровадити зміни й працювати цілодобово, але як масове явище та об’єкт критики цілодобова праця постала лише в XIX столітті. У «Капіталі» Маркс ще сам багато говоритиме на цю тему. Але Енгельс же перетворює це на моралізаторство, мовляв, обмеження є, але не в машин. Це чудово, та ж ідеться про роботу фабрики, а не про роботу робітника. Хто тут ідіот — критик чи Енгельс, який не вміє або не хоче вміти читати?
- «Насправді машина є машина; у критиці ж машина наділена волею: оскільки машина не відпочиває, то не може відпочивати й робітник, а отже, він підпорядкований чужій волі». Якщо там була метафора про волю, то справді критики перегнули, але логіка буквально повторює попередню цитату: оскільки машини працюють цілодобово, то й робітник змушений працювати якнайбільше, щоб забезпечувати безперебійне виробництво, і робітник стає ніби придатком машини. Машина має працювати без зупинок, і робітник рабськи зобов’язаний служити цій «потребі» машини. БУКВАЛЬНО про це ж писали й писатимуть неодноразово самі Маркс і Енгельс. Різниця знову лише у формі вислову, а не в суті.
Дві глави поспіль виявляються суперечкою про слова, де два однакові лівіки обговорюють, хто з них красивіше пише. Є, звісно, і серйозніші випади, пов’язані не просто з незнанням деталей (наприклад, критики думали, що в Англії 16-годинний робочий день, а Енгельс виправляє, що 12-годинний). Так, критики вважали, що скасування Хлібних законів радше шкодить сільськогосподарським робітникам, але вигідне промисловим, і вони мислять як прихильники вільної торгівлі, а Енгельс (досі всюди виступавши радше в такому ж дусі) раптом починає захищати протекціонізм. Критики вважали, що Англія неминуче дедалі більше й більше стане «майстернею світу» (фритредери), а Енгельс переконаний, що конкуренція Європи та США поступово витіснить Англію й зробить її пересічною промисловою країною (протекціонізм). Критики чомусь думали, що монополізація не зможе повноцінно розвинутися (фритредери), а Енгельс, так само помилково, думав, що вона вже 1844 року розвинулася до неймовірних масштабів (протекціонізм). Із кумедних моментів можна виокремити той, де критики змішали фабрикантів і фабричних робітників в одну «фабричну партію», що, втім, майже напевно було простим наслідком впливу сен-симонізму. Нам намагаються показати, що всі дурниці критиків пов’язані з гегельянством і чистою фантазією їхнього розуму, але насправді перед нами просто інтелігентні філософи, які дуже неграмотно за формою висловлюють звичайні соціалістичні настрої того періоду. Коли буквально такі самі речі говорять сен-симоністи в якійсь Франції, то МіЕ, оце вже дива, зовсім не такі критичні.
Найбільшим гріхом «критичних критиків» стало нерозуміння ролі чартизму. Вони вважають чартизм радше рухом групи інтелігентів, які намагаються заручитися підтримкою робітників, граючи на їхніх інтересах, але Енгельс вважає їх буквально вираженням волі робітників і, так би мовити, безпосереднім творінням робітників (насправді і те, і те міркування має місце). Знову постає контраст, де критики елітарні, а МіЕ демократичні, просто тому, що вони кажуть про себе: «ми демократичні». Захист Хлібних законів (!) від зазіхань критики та лібералів займає в Енгельса цілу сторінку. Отже, критики виявилися лібералами, Енгельс — консервативним протекціоністом. Єдине справді серйозне звинувачення за цілі дві глави (де не можна сказати, що це жалюгідна прискіпливість), стосується того, що критики не розуміють кровної зацікавленості робітників у скороченні робочого часу, вважають це якоюсь другорядною метою робітників. Це справді дурість. Усе інше, по суті, не становить чогось особливо жахливого. Очевидно, тому Енгельс знову й знову повертається до питань мови та стилістики.
Розділ 3. Критична критика в особі пана Ю.
Розділ 4. Критична критика в особі пана Едгара.
Наступний, третій розділ книги присвячено скандалу в Берлінському університеті та тому, як на це відреагували наші критики, пов’язані своїм походженням із філософським факультетом цього університету. У якийсь момент критики переїхали до університету в Бонні, і там у них сталися конфлікти з владою, які за формою нагадували теперішні події в Берліні. Через це критика почала розглядати берлінську історію як простий плагіат боннської. Мовляв, місцеві філософи в Берліні вже не могли зробити нічого нового, бо оригінал п’єси вже було зіграно в Бонні. А що ж саме сталося? Та це й не важливо, просто звичайний конфлікт влади із занадто зухвалим, на їхній погляд, літератором. Звичайна історія про засилля цензури в авторитарній державі. У цьому розділі основний автор, імовірно, Маркс, і він убачає в підході критиків особливе високомер’я (ех, подивився б він на себе і власні тексти з таким самим бажанням висміяти..). Розділ дуже коротенький, і суть його зводиться до того, що критики мислять за гегелівськими схемами, і навіть свою мікроісторію, якій вони приписують значення цілої історичної епохи, вони мислять крізь призму історичного детермінізму й доводять, що все сталося єдино можливим способом і ніяк інакше бути не могло. Очевидно, головний висновок, який ми маємо зробити, — історичний детермінізм шкідливий. Трохи згодом Маркс повернеться до цього питання ще раз і візьметься за нього докладніше.
У четвертому розділі один критичний критик Едгар, відповідаючи на популярну соціалістичну фразу про те, що робітники створюють усе, а натомість не отримують нічого, сказав щось у такому дусі: робітники не створюють нічого, отже, нічого й не отримують. Тут мається на увазі, що робітники не створюють нічого по-справжньому значущого. Грубо кажучи, стоячи біля конвеєра й виконуючи якісь примітивні завдання, суті яких навіть до кінця не розумієш, вселенську вагу цих примітивних процесів устами соціалістів сильно перебільшено. У цьому сенсі філософ, який не працює на заводі, якщо йому вдасться створити добру книжку, робить працю куди значущішу й помітнішу. Едгар намагається сказати саме щось таке (і так, справді, ця позиція дуже інтелігентська, але ж і не зовсім позбавлена сенсу). Само собою, критик знає, що робітники створюють речі, просто все питання в тому, наскільки роль робітника в цьому процесі справді значуща. Зрозуміло, що якби раптом усі робітники не робили нічого, то не було б створено навіть їжі для філософа. У такому сенсі робітник украй важливий, якщо не індивідуально, то принаймні як клас. Приблизно так само, як сільське господарство важливе в економіці XXI століття. Воно становить у розвинених країнах близько 3% ВВП і так само потребує небагато робочих рук, але якби раптом усі сільськогосподарські працівники вирішили нічого не робити, тоді й уся наша цивілізація схлопнулася б. Чи варто після цього переходити на позиції фізіократів і створювати цілий культ величі сільськогосподарської праці? Чи оспівують самі марксисти сільське господарство як найзначущішу галузь праці? Чи, буквально так само, як Едгар принизив робітників, марксисти нині самі принижують сільське господарство на тлі промисловості? Загалом, якщо відволіктися від емоцій, то питання не таке жахливе, як здається на перший погляд. Хоча так, Едгар тут дуже жорстокий щодо робітничого класу, і, ймовірно, він би погодився з тим, що буржуа є навіть більшим «творцем», ніж робітник (тобто, як і автори з попередніх розділів, Едгар, можливо, радше ліберал). Маркс навіть сам це почасти визнає і намагається сказати, що так, значущість окремого робітника невелика, але ж це не його вина, це ж через поділ праці та капіталізм! Та й робітничий клас загалом великий, і куди більший, навіть у сфері чистої філософії, ніж сам Едгар.
Це положення [фраза Едгара] до того ж є божевільним маренням, якщо лишити осторонь ту обставину, що окремий робітник не виробляє нічого цілого, а це — тавтологія. Критична критика не створює нічого, робітник створює все, до такої міри все, що він також і своїми духовними творіннями посоромлює всю критику. Англійські та французькі робітники є найкращим свідченням цього. Робітник створює навіть людину, критик же навіки залишиться виродком [Unmensch], зате він, звісно, відчуває внутрішнє задоволення від усвідомлення того, що він — критичний критик.
Є, щоправда, й відносно добрі місця. Маркс висміює критиків за їхні пуританські, стоїчні звичаї. За те, що критики намагаються показово підноситися над простими смертними й усіма силами демонструють, що тлінні й тілесні речі їх, як істинних мудреців, не цікавлять. Тому критики з жахом дивляться на питання проституції (радше не зі співчуття до бідних жінок, а з жаху перед низькими звичаями) і з таким самим жахом сприймають низький інтелектуальний рівень любовних романів у світі літератури. Це типова риса багатьох інтелектуалів із наукового світу в усі часи, і, здавалося б, це стосується й багатьох інших людей, яких Маркс шанує (хоч би взяти Ньютона, або почитайте в «Знедолених», що думає про жіночі романи Віктор Гюго), але тут ця риса виявляється у ворогів, і тому Маркс цілком справедливо виступає проти такого стоїцизму. Хай і випадково, але це добрий фрагмент книжки. У розділі про кохання критик Едгар намагається захистити платонічне кохання двох чистих душ від грубих тілесних тлумачень і від перетворення коханої на простий матеріальний предмет для свого егоїзму. Критик боїться, що кохання відволікає нас від справ на благо всього людства! Критик боїться також і того, що кохання може зашкодити нам, навіть якщо розглядати його у піднесеному сенсі, а що вже тоді казати про приватне, конкретне кохання двох індивідів, відірваних від суспільного цілого! Ну а Маркс усе це висміює (хоча, в принципі, сам поділяє всі ці романтичні поривання про благо людства тощо). Він поводиться як вульгарний цинік, і це прекрасно та по-епікурейському схвально.
Далі Маркс доходить до моменту, де Едгар нападає на Прудона, і наш герой одразу кидається захищати свого французького кумира (поки що кумира). Суперечка точиться довкола тлумачення твору «Що таке власність?» (див. наш цикл про Прудона). Головне звинувачення Маркса полягає навіть не в тому, що Едгар погано критикує, а в тому, що перед цим він неправильно перекладає Прудона, і робить це почасти навіть свідомо, заганяючи Прудона в форму, зручну для подальшої критики. І справді, в перекладі Едгара виходить, що Прудон — чистий теоретик і хмарний мрійник, а його висловлювання виглядають беззубими; тоді як оригінальні фрази Прудона куди прагматичніші, вони жорсткі й вимогливі. На тлі такого карикатурного Прудона сам Едгар виглядає значно бадьорішим. Але Маркс додатково загострює ситуацію і приписує Едгару особливу мотивацію: Прудон — це «маса», тобто тупе бидло робітничого походження, і тому він навіть за статусом зобов’язаний мислити абстрактно, вірити першим враженням, видавати бажане за дійсне, робити з хотілок непорушні закони тощо. Переважно цей розділ кричить про те, що Едгар погано знає французьку мову, а Маркс знає її добре. В принципі така критика виглядає непогано, жваво, але знову надто розтягнуто і більше стосується форми, ніж суті справи.
Від хибних перекладів Маркс переходить і до хибних коментарів Едгара. Сам Маркс вважає, що книга Прудона є критикою політичної економії виходячи з принципів політичної економії (тобто буквально марксизм), а тому загострювати увагу на перших розділах, де розглядається юридичний аспект власності, — немає сенсу. На думку Маркса, книга Прудона постала як критичне осмислення праць фізіократів, Сміта й Рікардо з одного боку, а також Фур’є та Сен-Сімона — з іншого. І це правда, хоча все одно смішно, що за століття Маркса описуватимуть точно так само (той самий Ленін і «три джерела…»). Далі Маркс вважає, що Прудон здійснив справжню революцію в науці економіки, оскільки вперше проаналізував її серцевину — приватну власність. До того власність уважали просто самоочевидною передумовою економіки, настільки ж природною, як зелений колір трави.
Твір Прудона «Що таке власність?» має таке саме значення для новітньої політичної економії, як твір Сійєса «Що таке третій стан?» для новітньої політики.
Щоправда, Маркс ставить тут Прудона все ж трохи нижче за Енгельса з його нарисами з економіки. Він пише про різні суперечності, що виникають при глибшому аналізі економічних категорій, і про те, як самі економісти, помічаючи ці проблеми, починають безконечно сперечатися про їхні причини, не помічаючи при цьому самої суті: «Так, Адам Сміт нападає іноді на капіталістів, Дестют де Трасі — на банкірів, Сімонд де Сісмонді — на фабричну систему, Рікардо — на земельну власність, і майже всі новітні економісти — на непромислових капіталістів». Прудон же оголив суть справи й цілковито перетворив подальший розвиток економічної науки. Так вважає Маркс. Але виявляється, що критик Едгар, навпаки, проігнорував економічну частину твору Прудона і звернув увагу на юридичну частину, особливо на міркування про справедливість. Чому він так зробив? Бо, на його думку, Прудон «не відкрив нічого нового своїм запереченням приватної власності». Отже, критик вирішив, що перед ним черговий типовий комуніст у дусі Бабефа, і в цьому він, мабуть, навіть більше має рацію, ніж Маркс, який вишукує в Прудоні якісь неймовірні глибини думки. Але якщо відволіктися від самого Прудона, то саме питання таки важливе, і воно стосується акцентів. Маркс кладе в основу аналізу економіку, а його критичні товариші — мораль і юриспруденцію. Маркса навіть ображає, що критик називає Прудона теологом, а його божеством — справедливість. Але добре хоч і не заперечує цього цілком, а шукає Прудонові виправдання. Чому така поведінка радше добра? Бо книга «Що таке власність?» буквально (!) завершується молитвою (!) богові Рівності, і заперечити це неможливо. Але навіть із поміркованими застереженнями, похвали Маркса на адресу Прудона все одно неймовірні:
Прудон не лише пише в інтересах пролетарів: він сам пролетар, ouvrier (робітник). Його твір є науковим маніфестом французького пролетаріату і має тому цілком інше історичне значення, ніж літературна стряпня якогось критичного критика.
Деякі моменти цих похвал обертаються радше проти Маркса. Наприклад, він звинувачує Едгара в ідеалізмі категорій, мовляв, на думку критика Прудон зводить усе до термінології, і на це Маркс розсипається сміхом: «Критична критика всюди бачить самі лише категорії. Так, для пана Едгара маєток і не-маєток, заробітна плата, винагорода, нужда і потреба, праця для задоволення потреби — все це не що інше, як категорії. Якби суспільству треба було звільнитися тільки від категорій маєтку і не-маєтку, то якою легкою справою зробив би для нього «подолання» і «зняття» цих категорій будь-який діалектик, навіть ще слабший, ніж пан Едгар!». Але проблема в тому, що тут має рацію саме Едгар. Відкрийте твір Прудона! Він буквально сам каже, що всі біди людства — від нерозуміння справжнього змісту понять, і це вже на перших сторінках книги. Так, звісно, сам Прудон згодом виходить на практичну площину, але говорити, що Едгар — ідеаліст, а Прудон — його прямий антипод, це перебільшення.
Загалом критика критичного критика Едгара завершується висновком, що, оскільки він ідеаліст, то в нього рабство робітничого класу полягає в рабському мисленні. Щойно пролетар зрозумів би всю суть капіталізму, він одразу скинув би з себе ярмо й перестав би бути пролетарем. Марксові це читати смішно, бо недостатньо одного усвідомлення порочності рабства, щоб позбутися рабовласника. Рабство — це не лише ідея, а ще й матеріальний стан, ідею ж треба ще втілити. Але, строго кажучи, Едгар таки має рацію в тому, що за такого усвідомлення справді можна одразу звільнитися (хіба це не практична дія?), і, наприклад, навіть померти з голоду, але вже вільною людиною. Суто технічно це можливо, і рабство тут значною мірою пов’язане зі згодою на рабство, хай навіть цю згоду витиснуто тиском і шантажем. Проблема в тому, що такі абстрактні філософи, як цей Едгар, часто плутають поняття, і далеко не факт, що Едгар має на увазі окремого робітника. Зазвичай усі вони («критики») навпаки критикують індивідуалізм. Ми вже бачили це на початку розділу про Едгара, де окремий робітник не виробляє нічого. Так і тут, найімовірніше, йдеться не про те, що окремий робітник може звільнитися простим відмовленням від рабства. Річ у тім, що якби всі робітники, весь робітничий клас у сукупності, ухвалили колективне рішення про страйк, то капіталізм і вся буржуазія впали б перед робітниками навколішки (таку саму думку ми можемо знайти і в Макса Штірнера в його «Єдиному»). Утопічність тут лише в тому, що таку масову згоду вважають реалістичною. Але сама ця вимога цілком у дусі соціалізму й мало чим відрізняється від вимог комуністів аж до Першої світової війни (де вони були переконані, що колективний страйк зупинить війну на другий день після її початку, але зібрати цей страйк ніхто не зміг). Маркс користується цією термінологічною двозначністю, і де йому зручно, там робітник стає не абстракцією цілого класу, а окремою людиною, а отже, критик Едгар — дурнем і людожером.
Розділ 5. Критична критика в особі пана Шеліги.
У п’ятому розділі Маркс добирається до певного Шеліги, який подав критичний огляд роману «Паризькі таємниці» Ежена Сю. Модний серед соціалістів роман, що вважається раннім прикладом реалізму, майже соцреалізму в класичній літературі. Такий собі місцевий французький Діккенс. Насправді роман справді посередній, і в ньому надто багато елементів християнського соціалізму та взагалі примітивних образів шляхетного буржуа з християнськими цінностями (пор. «Знедолені» Гюго, де частину образів буквально взято з «Таємниць»). Але свого часу Ежен Сю був дуже популярний серед лівих, і тому той факт, що після розгляду англійської промисловості, пауперизму та праці Прудона критики перейшли до цього роману, знову видає в них просто типових лівих мислителів свого часу.
Шеліга не критикує цей роман вороже, роман йому навіть дуже сподобався, але він трактує його дещо своєрідно, обережно згладжуючи гострі кути. А Маркс показує, як із роману Ежена Сю можна витиснути більше соціалістичного й критичного пафосу. По суті, вони обидва виступають як соціалісти, але Шеліга явно значно «буржуазніший», надто вже пуританин і ліберал (як і інші критики вище). Шеліга буквально сприймає назву роману й вишукує в образах із книжки «таємниці», називаючи цим словом низку різних буденних речей, що дає Марксові змогу створити контраст двох філософів: (1) Фейєрбаха, який різні теологічні таємниці розкрив і показав у справжньому світлі, і (2) Шеліги, який звичайні й зрозумілі всім речі перетворює на таємниці та затуманює наше розуміння світу.
Справді, Шеліга надто впевнений в інтелектуальній перевазі інтелігенції та аристократії над неосвіченим натовпом, і тому деякі сцени з роману він читає крізь призму цього дуалізму, що дає Марксові багато простору, аби створити ілюзію власної демократичності на тлі Шеліги (один і той самий прийом із прикладу в приклад). Усі деталі того, як саме Шеліга розставляє акценти в кожному конкретному випадку, ми вже відтворювати не будемо, це не має особливого значення для розуміння думки Маркса. Тим паче, що в 9-му розділі книжки Маркс знову повернеться до цієї теми вже докладніше.
У цьому розділі найцікавіше місце становить довгий приклад Маркса про логіку філософії Цілого, яку він, зненацька, критикує. Він довгий, тож, аби не витрачати зайвий час, його можна прочитати окремо, і це варто зробити, бо це одне з небагатьох справді цінних місць у книжці.
Розділ 6. Критична критика в особі пана Бруно.
Розділ із критикою Бауера, само собою, має бути головною частиною книжки, бо сам Бауер — головна мішень для Маркса й Енгельса. Вони одразу змальовують його вождем, найабсолютнішим критичним критиком, який уособлює в собі все те, що вже було розглянуто, і йде ще далі, воюючи з «масою» на найвищих рівнях абстракції, як абсолютний індивід. Тут Маркс більше, ніж будь-де раніше, показує залежність «критиків» від Гегеля, як вони рабськи йдуть за його логікою і як повторюють шаблони з його писань. Ми бачимо, що для Бруно найголовніше — відкриття істин, і навіть сама історія існує лише заради цього. Якби вона не розкривала істин, то, мабуть, була б і не потрібна, як і все життя людців. Життя людини для Бауера не є самоціллю, ми лише інструменти в руках Істини, яка намагається втілити себе у світі. І в нього ідеалізм виглядає набагато виразніше, ніж у всіх розглянутих вище персонажів (ну або це Маркс уміло акцентує саме тут).
Перше, що не сподобалося Марксові в Бауера, це те, що Бауер, як сказали б ми сьогодні, типовий «марксист» у питаннях історичного детермінізму. Для Бауера видається самоочевидним, що якщо буржуазія перемогла й сьогодні панує, то інакше бути не могло, а всі факти минулого мають лише ілюструвати неминучість цієї перемоги. Отже, треба було просто вловити дух, тренд, тенденцію і приєднатися до табору переможців, щоб не опинитися в дурнях (пор. буквально те саме в статті марксиста Плеханова «Про роль особистості»). Якщо хтось не зрозумів духу епохи й пішов супроти буржуазії, то навіть попри тимчасові успіхи, зрештою ці люди неодмінно поплатяться. Тому якщо соціалісти невдоволені тим, що відбувається, — вони дурні, які ставлять на свідомо програшного коня в цій гонитві.
Зрозуміло, чому Марксові такий підхід не подобається, та він би не сподобався й сучасним «марксистам». Але щодо тлумачень історії в минулому — це один в один «марксизм», утім і щодо майбутнього теж, адже марксизм вигадав неминучість перемоги комунізму, виходячи з логіки сучасних процесів. І це виглядає навіть трохи іронічно, що Марксові таке ставлення до певної «логіки історії» тут іще не до вподоби (цю саму тему ми вже бачили в третій главі). Бруно справді звинувачує в усіх бідах тупий натовп і протиставляє йому прогрес та інтелектуалів, які стоять на його боці. За формою він поводиться як ліберал XIX століття, що критикує соціалістів, і судячи зі змісту попередніх розділів, усі інші «критики» теж, у принципі, були лівими лібералами з німецькою специфікою. Маркс тому різко відгукується про такий прогресизм:
Усі комуністичні й соціалістичні письменники виходили з того спостереження, що, з одного боку, навіть найсприятливіше обставлені блискучі діяння, вочевидь, лишаються без блискучих наслідків і вироджуються в тривіальності; з другого ж боку, що всякий прогрес духу досі був прогресом на шкоду масі людства, яка потрапляла у все більш і більш нелюдське становище. Тому вони оголосили «прогрес» (див. Фур’є) незадовільною абстрактною фразою; вони здогадувалися (див., зокрема, Оуена) про існування основного ваду цивілізованого світу; вони піддали тому дійсні основи сучасного суспільства нещадній критиці.
[…]
Яка величезна перевага перед комуністичними письменниками — звільнити себе від дослідження джерел духовної порожнечі, лінощів думки, поверховості й самовдоволення та, відкривши в цих якостях протилежність духу, прогресу, зайнятися їхнім моральним осоромленням!
Маркс каже, що замість того, щоб констатувати очевидне (дурість натовпу), варто було б зрозуміти причини проблеми й спробувати цю проблему виправити. А Бруно Бауер просто самостверджується коштом нещастя більшості людства. Тут Маркс ще наївно вважає, що причина дурості мас — це виснажлива праця й нестача засобів. Досвід повальної дурості виборців у просвітленій і багатій Європі XXI століття йому ще невідомий. Але, звинувачуючи Бруно в моралізаторстві (моральне осоромлення), Маркс не помічає, що сам займається ще більшим моралізаторством. Він іде навіть далі й порівнює «дух» і «масу» з вуст Бруно з «духом» і «матерією», «богом» і «світом» за Гегелем. Таким чином він додатково підкреслює дуалізм тупості й розуму, зла й добра, автоматично перетворивши еліту на ідеалістів, а народ — на синонім матеріалізму (утім, далі й сам Бруно проставить такі відповідності). Маркс описує те, як сам Гегель мислив Абсолютний Дух, і як цей дух за посередництва філософів мав утілюватися в реальному світі; а головне, він показує, які проблеми виникали через це в самого Гегеля. І все для того, щоб потім показати, як Бруно Бауер розв’язав усі ці проблеми й половинчасті рішення, просто оголосивши самого себе Абсолютним Духом. Тема пихатості «критиків» тут цілком розкрита, нарешті.
Далі ми бачимо, що Бауер намагається критично розглянути «прірву», яка відділяє інтелігенцію від народу, з метою її скасувати, чим дає Марксові черговий привід красуватися фразами, зміст яких можна передати приблизно так: «подивіться, він пихатий сноб і до того ж ідіот, а я смиренний звичайний смертний, демократ і при цьому розумний». Уже вкотре Маркс підносить тему своєї демократичності на тлі критиків. При цьому Бауер сам намагається виправдатися за співпрацю з Марксом та його командою, він клянеться, що ніколи не був політичним письменником, хоча й зовсім уже чистим літератором заради літератури теж не був. Його просто неправильно зрозуміли, і він ніколи не підтримував ані соціалізм, ані навіть лібералізм, а перебуває понад усі матерії. І тільки з цієї висоти він може правильно судити про всі явища. Але, як уже говорилося на початку цієї статті, основною причиною розбіжностей із Бауером стала його праця «Єврейське питання», і тому Маркс докладно розписує полеміку, що виникла навколо цієї книги. Не будемо особливо повторюватися. Маркс тут критикує уявлення про природність прав людини, та й будь-яких прав узагалі. Він розглядає питання сутності держави і права. І тут Бауер нібито вигадав собі філософський ідеал держави: «Пан Бруно, який змішав державу з людством, права людини із самою людиною, політичну емансипацію з емансипацією людською, неминуче мав, якщо й не мислити, то уявляти собі державу особливого роду, філософський ідеал держави».
Головна лінія критики, якої тут дотримується Маркс, — це знову співвідношення матерії і духу. Бауер розглядав єврейське питання і самих євреїв як націю крізь призму релігії юдаїзму, тоді як треба було радше цю релігію розглядати крізь призму матеріального становища євреїв (де сам Маркс доходить висновку, що вони — торгаші, капіталісти, жерці наживи тощо і т. ін., дуже матеріалістичний підхід). Причини і наслідки знову перевернуті, Бауер — ідеаліст і теолог, був ним за фахом і залишається ним у житті. Усі його праці завжди були про теологію, і коли він, ображений на державу, піднісся до лібералізму й політичної критики, то це було лише тимчасове помутніння. Ось так Маркс розправляється з Бауером. Або, якщо ще лаконічніше, у вигляді класичної цитати Маркса:
Ідеї ніколи не можуть виводити за межі старого світового порядку: в усіх випадках вони можуть виводити лише за межі ідей старого світового порядку. Ідеї взагалі нічого не можуть здійснити. Для здійснення ідей потрібні люди, які мають ужити практичної сили.
Як приклад такого випадку, коли нова ідея вже виникла, а сил на її реалізацію ще не було, Маркс наводить саме виникнення комуністичної ідеї, чим опосередковано підтверджує, що веде свій ідейний родовід від Бабефа.
Французька революція породила ідеї, що виводять за межі ідей усього старого світового порядку. Революційний рух, який почався в 1789 р. в Cercle social, який у середині свого шляху мав своїми головними представниками Леклерка і Ру і, нарешті, зазнав на певний час поразки разом із змовою Бабефа, — цей рух породив комуністичну ідею, яка після революції 1830 р. знову була запроваджена у Франції другом Бабефа, Буонарроті. Ця ідея, за послідовного її розроблення, є ідеєю нового світового порядку.
Із кумедного, не кажучи вже про саме питання єврейської емансипації, Маркс показує, як Бауер раптом різко ополчився проти «філософії» і почав таврувати своїх ворогів фразою «гегельянці», і нам це пояснюють так, що це сталося внаслідок знайомства з книжками Фейєрбаха, але сам Бауер при цьому все одно залишився гегельянцем по суті.
Абсолютна критика, яка ніколи не переставала бути полонянкою гегелівського способу мислення, з шаленством ополчається тут на залізну ґратку і стіни своєї в’язниці. «Просте поняття», термінологія, весь спосіб мислення філософії, більше того — уся філософія відкидаються тут із відразою. На її місце раптом стають «дійсне багатство людських відносин», «неосяжний зміст історії», «значення людини» тощо. «Таємниця системи» оголошується «розкритою».
Але хто ж відкрив таємницю «системи»? Фейєрбах. Хто знищив діалектику понять — цю війну богів, відому лише філософам? Фейєрбах. Хто поставив на місце старого мотлоху, зокрема й на місце «нескінченної самосвідомості», — не «значення людини» (ніби людина має ще якесь інше значення, крім того, що вона людина!), а саму «людину»? Фейєрбах і тільки Фейєрбах. Він зробив іще більше. Він давно знищив ті категорії, якими тепер жбурляється «критика»: «дійсне багатство людських відносин, неосяжний зміст історії, боротьба історії, боротьба маси з духом» тощо тощо
Але проблема Маркса тут не лише в тому, що він виявив себе як антисеміт. Це поширена хвороба того часу, яку ще з горем навпіл можна зрозуміти. Проблема в тому, що він виступає проти громадянського суспільства. Критикує громадянське суспільство прямо як Гегель, Дугін і будь-який інший консерватор. Мовляв, це не дійсна спільність людей, а лише квазіоб’єднання егоїстичних індивідів тощо. Він навіть називає громадянське суспільство: «завершеним рабством і цілковитою протилежністю людяності». Після всіх своїх здорових критичних випадів проти філософії Цілого, проти пуританізму і на користь справжнього чуттєвого життя — Маркс просто знову констатує необхідність якогось Людства, відволікається від конкретних індивідів та їхніх конкретних потреб і інтересів, і потрапляє в ту саму пастку, яку сам в інших питаннях критикує. Оскільки громадянське суспільство в усі часи, включно з XXI століттям, завжди передбачає певну атомізацію суспільства, то не надто дивно, що ця сама тема звучить і тут, причому, що цікаво, Бауер якраз говорить про те, що суспільство атомізоване, і це природно, хоча й радше шкідливо (виходить, Бауер, як і всі його друзі, усе ж схильний до критики індивідуалізму), тому держава ще хоч якось намагається це суспільство склеїти, і в цьому полягає добра функція держави. Маркс же, навпаки, заперечує!
Якщо висловлюватися точно й прозово, члени громадянського суспільства аж ніяк не атоми. Характерна властивість атома полягає в тому, що він не має жодних властивостей і тому не пов’язаний жодним необхідно зумовленим його власною природою співвідношенням з іншими, поза ним наявними істотами. Атом позбавлений потреб, він є щось самодостатнє; світ поза ним — абсолютна порожнеча, тобто позбавлений усякого змісту, усякого сенсу, усякого значення саме тому, що атом у самому собі містить усю повноту сущого. Нехай егоїстичний індивід громадянського суспільства у своєму нечуттєвому уявленні та неживій абстракції вважає себе атомом, тобто таким, що ні з чим не перебуває у відношенні, самодостатнім, позбавленим потреб, абсолютно повним, блаженним буттям. Нечестивій чуттєвій дійсності до його уяви й діла немає жодної справи. Кожне з його чуттів змушує його вірити в існування світу й інших індивідів поза ним, і навіть його грішний шлунок щодня нагадує йому, що світ поза ним не порожній, а, навпаки, є тим, що, власне, його й наповнює.
З одного боку, це, звісно, критика ниття про атомізацію, але така критика, де також і сама тема атомізації стає предметом висміювання. Навіть жахлива дійсність, за Марксом, виявляється більш соціалістичною, ніж фантазії соціалістів про жахи капіталізму. Але все ж ця критика радше добра, бо Маркс абсолютно слушно додає, що: «Лише політичне марновірство ще здатне в наш час уявляти, ніби держава має скріплювати громадянське життя, тим часом як насправді, навпаки, громадянське життя скріплює державу». Але Маркс виступає за те, щоб державу було скасовано, а отже разом із нею має бути скасоване й громадянське суспільство як фундамент цієї будівлі. Уявлення Маркса полягає ж у тому, що не повинно бути жодного права, жодних законів, а отже не буде й громадянства, громадян і такого формального суспільства. Усі люди будуть пов’язані чимось на рівні пацанських понять, щоправда Маркс наводить як приклад античні чесноти в дусі Риму, Спарти й Афін. Варто, звісно, зважити й на те, що це радше просто аналогія, бо ці чесноти були породжені все ж рабовласницьким суспільством, а вільне суспільство за задумом Маркса виробить власні поняття.
Але найкращий фрагмент усього розділу про Бауера, та й цієї книги взагалі, — це легендарний виклад Марксом усієї історії сучасної йому філософії, де він додатково відмежувався від філософії Цілого в дусі Спінози й Гегеля та цілком засвідчив, що французький матеріалізм є найкращим філософським здобутком сучасності. Цитата надто велика, щоб наводити її повністю, тож прочитати її можна за цим посиланням: «Маркс про французький матеріалізм і раціоналізм картезіанців». Нестаріюча класика.
Розділ 7. Кореспонденція Критичної критики.
У сьомому розділі Маркс намагається показати, як критики намагаються обґрунтувати свою інтелігентність тим, що їх не приймають маси. Мовляв, дуалізм «еліта і маса» усвідомлюється з обох боків, і критики значущі не лише для самих себе. Для цього вони показують листування зі своїми підписниками, де власну позицію критиків розглядають ніби збоку, людьми ззовні. Маркс, утім, тут дуже іронізує:
Подаючи таким способом думку критики про саму себе як думку навколишнього світу і перетворюючи своє поняття на дійсність, критика, безперечно, впадає в непослідовність. Усередині неї самої виявляється утворення своєрідної маси, саме — утворення критичної маси, нескладне покликання якої полягає в тому, щоб бути невтомним луною критичних висловів. Заради послідовності цю непослідовність можна пробачити. Критична критика, яка не почувається в грішному світі як удома, мусить у власному домі завести грішний світ.
Хоча кореспонденти журналів Бауера, мабуть, цілком реальні, Маркс змальовує їх настільки нікчемними, що навіть намагається сказати, ніби їхні листування удавані, ніби це критики розмовляють самі з собою, розігруючи виставу. Але, найімовірніше, це не так, і Маркс чудово це знає, та лише хоче додатково вколоти. З цікавого, Маркс зауважує, що критики з Берліна називають провінціалами взагалі всіх німців за межами столиці, що справді трохи несправедливо щодо реалій Німеччини, але з фраз Маркса зрозуміло, що йому взагалі не до вподоби всілякі столичні сноби, чи то Париж, чи Лондон. Маркс показує, як прихильно критики ставляться до тих читачів, які буквально принижуються, просячи милості й поблажливості до своєї масової тупості. Але серед кореспондентів є й інші, не зовсім відкриті фанати, а радше навіть «вульгарні» матеріалісти (наші епікурейські слони), які в м’якій формі ніби натякають критикам, що вони аж надто гегельянці та ідеалісти, і надто мало уваги звертають на вивчення природи. Як каже цей неназваний автор: «Добрий природодослідник стоїть у такому ж відношенні до філософа, як останній до теолога». Хоча це подавалося м’яко, ніби Бауер не має стосунку до гуртка гегельянців, сам Бауер угледів у цьому напад на себе й різко розкритикував кривдника, звинувативши його в брехні, та почав урочисто заявляти, що сам він дуже навіть шанує природу й промислові здобутки. Але саме тут, оскільки Бауер висловив цим анонімним матеріалістам докір, що вони надто напирають на природу, але надто мало — на історію, Маркс використав це як привід для зустрічного запитання, де привідкриває перші паростки майбутнього «історичного матеріалізму»:
Або критична критика вважає, що вона дійшла бодай лише до початку пізнання історичної дійсності, виключивши з історичного руху теоретичне й практичне ставлення людини до природи, природознавство й промисловість? Або вона думає, що справді пізнала якийсь історичний період, не пізнавши, наприклад, промисловості цього періоду, безпосереднього способу виробництва самого життя? Щоправда, спіритуалістична, теологічна критична критика знайома (знайома, принаймні, у своїй уяві) лише з політичними, літературними й теологічними гучними діяннями історії. Подібно до того як вона відокремлює мислення від чуттів, душу від тіла, себе саму від світу, так само вона відриває історію від природознавства й промисловості, убачаючи материнське лоно історії не в грубо-матеріальному виробництві на землі, а в туманних хмарних утвореннях на небі.
Представник «закостенілої» й «жорстокосердої» маси, з його влучними докорами й порадами, випроваджується критикою як масоподібний матеріаліст.
Тобто Маркс тут закликає не відривати душу від тіла, мислення від чуттів, а історію промисловості від історії ідеологічних форм епохи. Знамениті базис і надбудова вже вимальовуються тут і розглядаються саме в контексті боротьби за філософський матеріалізм. Далі ми бачимо в цитатах самого Бауера, як у його оточенні сприймається французьке Просвітництво, що немаловажно з погляду відомого нерозуміння романтиками цієї епохи. Для Бауера все Просвітництво — це головно політичні теорії про соціальне переустроювання суспільства, тобто радше вже продукти Революції, ніж філософія, що їй передувала. Грубо кажучи, символами Просвітництва Бауер бачить Фур’є та Сен-Сімона й називає їх уже застарілими (хоча, строго кажучи, соціалісти-утопісти — це одна з версій романтичної реакції на «провал» Революції). Маркс зрозумів, що мається на увазі, і тому пише на захист комунізму таке:
Критика тут має на увазі, якщо вона взагалі щось має на увазі, фур’єризм, і зокрема — фур’єризм газети «Democratie pacifique». Останній же дуже далекий від того, щоб бути «соціальною теорією» французів. У французів є соціальні теорії, а не одна соціальна теорія. Той розбавлений водою фур’єризм, який проповідується в «Democratie pacifique», є не чим іншим, як соціальним ученням частини філантропічної буржуазії [див. наш переклад Маніфесту демократії з цієї газети]. Народ налаштований комуністично і при цьому розколотий на безліч різних фракцій. Справжній рух, що включає переробку цих різних соціальних відтінків, не лише не вичерпав себе, а лише тепер по-справжньому починається. Однак увесь цей рух знайде своє завершення не в чистій, тобто абстрактній, теорії, як цього хотіла б критична критика, а в цілком практичній практиці, яка аж ніяк не перейматиметься категоричними категоріями критики.
Звісно ж, Маркс знову бреше й видає бажане за дійсне, але все одно фрагмент непогано відбиває його погляди, зокрема й на фур’єризм Консидерана. Суть же всього розділу зводиться знову до того, що критики надто високовірні, і надто пуритани. Що вони намагаються зобразити з себе максимально абстрагованих від усіх земних афектів напівбогів, аскетичних стоїків, які про все судять суворо з об’єктивних позасвітових позицій. На цьому й побудована більша частина дотепів Маркса.
Однак не можна не визнати, що після всієї своєї геркулесової боротьби, в якій критика переслідувала одну лише мету — відокремлення себе від некритичної «нечестивої маси» й узагалі від «усього», — вона, нарешті, щасливо дісталася свого самотнього, божественного, самодостатнього, абсолютного існування. Якщо в першому вираженні цієї її «нової фази» старий світ гріховних афектів іще, вочевидь, має певну владу над критикою, то тепер ми побачимо її естетично заспокоєною й просвітленою в некомусь «художньому образі», в якому вона спокутує свої гріхи, щоб наприкінці як другий, тріумфуючий Христос здійснити критичний страшний суд і після перемоги над драконом спокійно вознестися на небо.
Розділ 8. Критична критика в особі Рудольфа, князя Герольштейнського.
По суті, останній розділ усієї книги Маркса й Енгельса повертає нас до задушливого аналізу літературних творів Ежена Сю. Щоб повністю зрозуміти цей розділ, бажано перечитати щонайменше «Паризькі таємниці», але насправді воно того не варте. Тож спробуймо максимально скоротити цей розділ. Цей розділ чималий і складається щонайменше з 8 тематичних частин. Головний герой роману нібито викриває всі таємниці суспільства (про це вже йшлося вище, у розділі 5, про Шелігу, і тепер знову Шеліга — головна жертва Маркса), він постає як одне з виявлень гегельянського Абсолютного духу. Ось наскільки добрий роман Ежена Сю. У першому розділі ідеться про персонажа роману на прізвисько Різак. По суті, нам стисло переказують сюжет роману, щоб показати, як вуличний бандит Резека перетворився на святенника й відданого раба нашого головного героя. Нічого особливо доброго в цьому образі немає, і це радше з поганого боку змальовує Ежена Сю, та й Маркс майже не вставляє тут власних реплік, а показує, що Шеліга дуже захопився цим убогим і карикатурним персонажем. У другому розділі ідеться вже про головну жіночу героїню роману, Флер де Марі. Героїня виконує метафоричну роль Божої Матері в очах Шеліги, і він навіть сумує, що за сюжетом вона не була матір’ю головного героя, хоча мала б (кому? самій логіці!). На відміну від першого розділу, тут конструюється вже персонаж, який не збігається з персонажем роману; це чисті фантазії Шеліги щодо біблійних сюжетів, де особлива гострота полягає в тому, що Флер де Марі — не мати, а дочка головного героя. Цього разу Маркс усе-таки намагається показати, що правильне прочитання цього героя відкриває нам не Божу Матір, а гідну людину, яка зберегла свою гордість і честь за найжахливіших життєвих обставин; він показує нам борця. До того ж цілком свідомого причин свого злиденного становища. Звісно, тут він радше має рацію, але це не надто цікаво з погляду аналізу марксизму. Це завело б нас у аналіз самого роману Ежена Сю. Цікаво лише те, як Маркс раптом згадує стоїків і епікурейців:
Нарешті, на противагу християнському покаянню, вона висловлює щодо свого минулого такий стоїчний і водночас епікурейський людський принцип, принцип вільної й сильної особистості: «Зрештою, що зроблено, те зроблено».
Коли героїня далі перетвориться на похмуру, зацьковану святенницю, вона радше зіпсується, як і герой Різака, і Марксу це не подобається: «Отже, Рудольф спочатку перетворив Флер де Марі на грішницю, що кається, потім грішницю, що кається, — на черницю, а зрештою черницю — на труп». Натомість така трансформація дуже сподобалася консервативно побожному й стоїчно налаштованому критику Шелігові.
У третьому розділі роман має розкрити нам певні таємниці права на прикладі персонажа-бандита. За сюжетом Рудольф, головний герой, спіймає одного з найзліших злочинців і, як нібито гуманна людина, противник смертної кари, він не вбиває ворога, а позбавляє його зору, щоб той утратив усі переваги, якими користувався раніше. Це нібито виховний акт, тілесне покарання переслідує духовні цілі. В принципі, ці мотиви є в самому романі, і, само собою, Шеліга знову підписується під цією логікою, як під чимось правильним. Але Маркс, якому не подобається цей епізод роману, і вже тим паче додаткове наголошення Шеліги на християнстві, раптом наводить приклад Бентама й приєднується до ліберальної критики тілесних покарань і всього сучасного тюремного права:
Теорія покарання, що поєднує юриспруденцію з теологією, ця «розвінчана таємниця таємниці» є не чим іншим, як теорією покарання католицької церкви, як це докладно показав уже Бентам у своїй праці «Теорія покарань і винагород». У тій самій праці Бентам довів також моральну неефективність нинішніх покарань. Він називає передбачені законом покарання «судовими пародіями».
По суті, те, що зробив Рудольф, на думку Маркса, — це аналог кастрації, оскоплення, щоб перетворити людину на монаха. Але особливо Марксові подобається показувати, що покараний персонаж за сюжетом далі нічому не навчився, як це нібито мало б спрацювати, і став по суті лише гіршим. Утретє — одне й те саме! Усе найбездарніше в романі Ежена Сю подобається критику Шелігові як вершина моралі. Ліберальний Маркс критикує етичний консерватизм. Щоправда, Шеліга теж бачить, що герой не те щоб виправився, і тому знайшов там чергове потрійне дно, щоб показати майстерні приховані метафори автора. Маркс повертається тут до тематики Бентама (і додає ще «комуніста Оуена», з критикою системи похвал і покарань для «добрих і злих»), і, критикуючи міркування самого Ежена Сю про благотворність ув’язнення в одиночних камерах та висловлену автором надію на те, що такі покарання застосовуватимуться дедалі активніше, Маркс каже:
Бажання пана Сю здійснилося лише частково. На нинішній сесії палати депутатів, під час обговорення питання про систему одиночного ув’язнення, навіть офіційні захисники цієї системи були змушені визнати, що вона рано чи пізно призводить до божевілля в’язня. Тому всі покарання, що перевищують десятирічний строк тюремного ув’язнення, довелося замінити засланням.
У четвертому розділі критикується те, що критики називають точкою зору (абстрагуючи будь-яку позицію від її автора, але зберігаючи її низьку, не абсолютну й не об’єктивну сутність), і Маркс тут намагається сказати, що критики користуються такою самою моделлю, як і Гегель, який справжніх людей перетворював на різні види «самосвідомості». Це самосвідомість і є аналогом точок зору у критиків. У довгій серії порівнянь Маркс показує, що хоча Гегель і поводився тут безглуздо й по суті був радше поганим філософом, критики спромоглися впасти ще нижче й перетворити й без того жалюгідну філософію Гегеля на суцільний фарс. Але розбирати тут особливо нічого. Це чергові міркування про пиху й неможливість досягнення справжньої надоб’єктивності à la Абсолютний Дух.
Як для Рудольфа всі люди стоять або на точці зору добра, або на точці зору зла й оцінюються відповідно до цих незмінних категорій, так для пана Бауера і компанії одні виходять із точки зору критики, інші — з точки зору маси. Але обидва вони перетворюють дійсних людей на абстрактні точки зору.
У п’ятому розділі йдеться вже про певну критику пристрастей. На прикладі того, як Рудольф прилучає обивателів до доброчесності й благодійності, Маркс зауважує, що герой користується методами з книжок утопіста Шарля Фур’є, але при цьому додає, що «Застосування цього вчення знову-таки тією самою мірою є критичною власністю Рудольфа, як і його розглянуте вище застосування теорії Бентама». Вийшло так, що під благородним приводом Ежен Сю лише довів, що для аристократії та капіталістів злидні мас є приводом для певної забави, розваги, яка набуває форми благодійності. Усі благодійні товариства й фонди Маркс, по суті, зневажає (пор. критику благодійності у Славоя Жижека). Але тут він не розписує, чому саме, хоча можна здогадатися, що це тому, що благодійники є головною причиною самого лиха. Краще б усунули джерело проблеми, а не латали наслідки. У шостому розділі йдеться вже про жіночу емансипацію, і тут усе дуже просто. Ежен Сю — закінчений патріархал, а критик Шелігі, побачивши це, лише вдвічі нападає на жіночу емансипацію. Єдине, що Маркс додає до цього серію цитат із книжок Фур’є, де критикується сучасний шлюб і становище жінки в суспільстві. Справді, для свого часу непогані моменти (щоправда, Маркс не звертає уваги на цілу купу сумнівної екзотики, та й годі). На завершення нам знову нагадують, що комунізм — це круто:
Цілком зайве протиставляти міркуванням Рудольфа майстерну характеристику шлюбу, дану Фур’є, так само як і твори матеріалістичної фракції французького комунізму.
Сьомий розділ у цій восьмій главі порушує питання політичної економії. Тут ми нібито дізнаємося про масу буржуазних тривіальностей, висловлених Еженом Сю, таких як недоторканність і святість приватної власності, або банальні парадокси, де багатство веде до марнотратства, а воно вже — до бідності, і вся біда в поганому, недостатньо пуританському вихованні моралі. Ну й усе в такому дусі. Хоча Маркс показує і те, що Ежен Сю вважав моральним обов’язком багатіїв — сплачувати податки для бідних, тим більші, чим вони багатші (прогресивне оподаткування), або що пропонувалося зробити державу одним із інструментів виховання моралі в більш соціальний бік. Держава навіть має взятися за завдання «організації праці» (здавалося б, норм, буквально те саме пропонує улюблений Марксом «комуніст Оуен»). Але тільки Маркс чомусь згадує це без жодної похвали. Нам запропонували «Банк для бідних», і Маркс це висміює, хоча вже дуже скоро реально почнуть з’являтися кооперативні банки, ощадні каси тощо. Критика пропозиції, щоправда, зводиться до арифметичного підрахунку, що Ежен Сю у свій абстрактний приклад заклав від самого початку надто малі суми грошей. Ну, прорахувався, буває, але Маркс вирішив присвятити цьому цілу сторінку тексту.
Винайдене викритою таємницею всіх таємниць, ґрунтується на фантастичному уявленні, що досить змінити розподіл винагороди за працю для того, щоб робітник міг прожити протягом усього року.
Загалом практика показала, що зміна в розподілі може давати серйозні результати, але не будемо про це. Маркс усе ж комуніст, а не соціаліст, тож трохи дурник. Але все ж його зауваження загалом слушні, і запропоновані банки не продумані, тим паче що ощадні каси робітників і так уже існують, тож такі пропозиції справді не потрібні. Далі герой роману Рудольф організовує зразкову фабрику (прямо в дусі «комуніста Оуена») на території середньовічного замку. Маркс же просто глузує, чомусь припустивши, що якби в таких умовах жили всі й кожен мешканці Франції, то це потребувало б кратного збільшення продуктивних потужностей, а Рудольф не показує нам жодних революційних винаходів (тому Маркс сам же припускає, що робітники просто працюватимуть більше, а отже злий Ежен Сю хоче, щоб ми працювали без перепочинку й вихідних). Тобто Маркс просто каже, що всі його власні кумири — дурні утопісти. Ну, тобто він цього не каже, утопістом виявляється лише Рудольф із роману. Вочевидь, «комуніст Оуен» і всі інші, які пропонують рівно те саме, — це все з категорії «інше». З цікавих моментів, єдиний реальний економіст, якого тут згадує сам Маркс, коли наводить реальну статистику по Франції, — це протекціоніст і улюбленець Фрідріха Ліста, економіст Шапталь.
Ну й останній, восьмий розділ восьмої глави книги — це підсумкове резюме про роман «Паризькі таємниці», де нам просто нагадують усе вже сказане вище, з критикою християнського моралізму як самого Ежена Сю, так і його головного героя та його фанатів із лав критичних критиків. У цьому розділі більше уваги приділяється вже не вчинкам персонажа Рудольфа, а тому, як і чому цей герой став по суті таким жахливим виродком. Нічого особливо цікавого тут немає, але Маркс намагається демістифікувати взагалі будь-який образ шляхетного й соціального аристократа. У підсумку роману борець проти смертної кари й садист Рудольф сам чинить смертну кару.
«Добрий» Рудольф! Лихоманковий запал його мстивості, його жага крові, його спокійне й продумане шаленство, його лицемірство, що казуїстично прикрашає кожен зловорожий порух його душі, — усе це якраз ті лихі пристрасті, за які він у інших виколює очі. Лише щасливі випадковості, гроші та ранг рятують цього «доброго» від каторги. «Могутність критики» робить цього Дон Кіхота, як компенсацію за його нікчемність в усіх інших відношеннях, «добрим мешканцем», «добрим сусідом», «добрим другом», «добрим батьком», «добропорядним буржуа», «добрим громадянином», «добрим принцом» і як там іще далі лунає ця гама хвалебних піснеспівів пана Шеліги. Це більше, ніж усі результати, здобуті «людством упродовж усієї його історії». Цього досить, щоб Рудольф міг двічі врятувати «світ» від «загибелі».
Розділ 9. Критичний страшний суд.
В останньому, підсумковому розділі своєї книги Маркс і Енгельс просто виливають усю свою іронію, переважно з приводу форми подання матеріалу критиками та їхнього особистого високомер’я. Це найслабша сторона книги, яка зайняла найбільше місця. Сильнішою стороною книги стала критика етичного консерватизму, але, на жаль, вона посіла менше місця, і переважно в складній та малозрозумілій для читачів формі аналізу роману «Паризькі таємниці», причому Маркс місцями навіть робить Ежена Сю мало не свідомим напарником і соратником німецьких «критиків». Самі ці критики, попри явні вади, на частину з яких вказують нам МіЕ, — радше ліві ліберали, у багатьох відношеннях навіть доволі прогресивні для свого часу. І така їдка критика викликає певне здивування, а іноді виходить навіть дуже невдалою. Але загалом Бруно Бауер і компанія справді радше заслужили таке ставлення до себе по праву. Попри те, що Маркс намагався показати, що таке справжній матеріалізм і справжній комунізм, у нього це не зовсім вийшло, і здебільшого з цієї книги ми лише дізнаємося, що ліві ліберали або навіть буржуазні соціалісти — це погані люди. Можна лише пошкодувати, що мішенню стали вони, а не якісь справжні вороги борців за прогрес. На щастя, поки що Маркс ще розглядає себе в одному таборі не лише з комуністами, а й із радикальними лібералами а-ля Бентам. Найкращі фрагменти книги, знову ж таки, нагадую, ці два: «Маркс про французький матеріалізм і раціоналізм картезіанців» і «Висміювання філософії Цілого». Рекомендую їх прочитати всім. Але, як і з Бентамом, якщо спершу він видавав такі круті дописи, то згодом почне говорити речі прямо протилежні. Маркс дедалі частіше погоджуватиметься з раціоналістами й засуджуватиме французьких матеріалістів, дедалі глибше занурюватиметься в комунізм і зневажатиме таких людей, як Бентам.
Із плюсів можна виокремити, окрім того, що Маркс іще не надто далеко відірваний від справжнього матеріалізму, деякі його висловлювання в суто комуністичному дусі, яких раніше не було. Наприклад: «у межах усього антагонізму приватний власник являє собою консервативну сторону, пролетар — руйнівну. Від першого походить дія, спрямована на збереження антагонізму, від другого — дія, спрямована на його знищення». Або «З перемогою пролетаріату зникає як сам пролетаріат, так і зумовлена його протилежність — приватна власність». Сюди також можна додати фрази про «Пролетаріат приводить у виконання вирок, який приватна власність, породжуючи пролетаріат, виносить самій собі» і «Річ не в тім, у чому в даний момент убачає свою мету той чи інший пролетар або навіть увесь пролетаріат. Річ у тім, що таке пролетаріат насправді і що він, відповідно до цього свого буття, історично змушений буде робити». Дуже детерміністична фраза, зважаючи на те, що сам Маркс у цьому тексті критикував детермінізм і гру в логіку історії. Сюди ж можна додати й те, про що ми вже говорили: про необхідність вивчення історії виробництва та промисловості, щоб зрозуміти справжню історію, і тоді неважко побачити, що вже 1844 року Маркс і Енгельс виступили з ідеями, які майже в такому самому вигляді перейдуть у зрілі праці й так і залишаться серцевиною всього їхнього вчення.
Це моє резюме, а те, як закінчують Маркс і Енгельс, — просто кумедно з погляду форми іронії, тож наведу цю главу тут цілком (вона невелика).
Критична критика двічі через Рудольфа врятувала світ від загибелі, але лише для того, щоб тепер самій проголосити загибель світу.
І я чув і бачив, як вознісся над Цюрихом могутній ангел на ім’я Хірцель і подався вдалечінь, прорізуючи небесну сферу. І в руках він тримав розгорнуту книжку, наче випуск V «Allgemeine Literatur-Zeitung». І поставив він праву ногу на масу, а ліву ногу на Шарлоттенбург. І закричав він гучним голосом, мов лев заревів, і слова його піднялися, немов голуб — цірп! цірп! — у сферу пафосу та до громоподібних аспектів критичного страшного суду.
«Коли, нарешті, все з’єднається проти критики, — а цей час, [істинно, істинно кажу вам — вставки Маркса], уже недалекий, — коли весь світ, що руйнується, — [йому судилося долею боротися зі святими], — згуртується навколо неї для останнього натиску, тоді мужність критики та її значення дістануть найвище визнання. Результат боротьби не має нас тривожити. Усе завершиться тим, що ми зведемо рахунки з окремими групами, — [і ми відділимо одних від інших, так само як пастир відділяє козлищ від овець, і ми поставимо овець праворуч, а козлищ ліворуч] — і видамо загальне свідоцтво про бідність ворожому лицарству, — [це духи дияволів, вони обходять усі країни світу і збирають їх на боротьбу до великого дня Господа, всемогутнього творця, — і здивовані будуть ті, що живуть на землі]».
І коли ангел це проголошував, гриміли голоси семи громів;
«Dies irae, dies illa
Solvet saeclum in favilla.
Judex ergo cum sedebit,
Quidquid latet, adparebit,
Nil inultum remanebit.
Quid sum, miser, tune dicturus?» etc.
Ви почуєте гул битв і вигуки воїнств. Усе це має спершу статися. Бо постануть лжехристос і лжепророки, пп. Бюше й Ру з Парижа, пп. Фрідріх Ромер і Теодор Ромер із Цюриха, і скажуть: ось Христос! Але тоді з’явиться знамення братів Бауерів у критиці, і сповниться слово Писання про творіння Бауерів [Bauernwerk, гра слів, що також означає «селянська, або груба робота»]:
«Коли воли йдуть попарно в ряд,
Тоді й оранка йде на лад».