Пізніше в цій збірці будуть також висловлювання проти всіх вульгарних матеріалістів, яких тільки можна знайти.
1. Енгельс — «Карл Маркс. До критики політичної економії» (1859)
Після режиму гегелівських діадохів, що привів до панування порожньої фрази, природно настала епоха, в якій позитивний зміст науки знову взяв гору над її формальною стороною. У цей час Німеччина з надзвичайною енергією кинулася на природничі науки, що відповідало її могутньому буржуазному розвиткові від 1848 року; і що дужче ці науки входили в моду, в яких спекулятивний напрям ніколи не відігравав скільки-небудь значної ролі, то ширше знову поширювався й старий метафізичний спосіб мислення, аж до найгрубішої вольфівської банальності. Гегеля було забуто, розвинувся новий природничо-науковий матеріалізм, який теоретично майже нічим не відрізняється від матеріалізму XVIII століття і має перед ним здебільшого лише ту перевагу, що спирається на багатший природничо-науковий, особливо хімічний і фізіологічний матеріал. Надзвичайно пласке відтворення цього обмеженого філістерського способу мислення докантівського періоду ми знаходимо у Бюхнера та Фогта; і навіть Молешотт, який клянеться Фейєрбахом, щомиті найдотепнішим чином заплутується в найпростіших категоріях. Незграбний ваговоз буденного буржуазного розсудку, звісно, спиняється в розгубленості перед ровом, що відділяє сутність від явища, причину від наслідку.
2. МАРКС — лист до ЛЮДВІГА БЮХНЕРА (1867)
Вельмишановний пане!
Якщо я дозволяю собі, попри те що особисто з Вами зовсім не знайомий, звернутися до Вас у приватній і водночас науковій справі, то це пояснюється тим довір’ям, яке я живлю до Вас як до вченого і як до людини певних політичних переконань.
Я приїхав до Німеччини, щоб передати моєму видавцеві, панові Отто Мейснеру в Гамбурзі, перший том моєї праці: «Капітал. Критика політичної економії». Я маю пробути тут ще кілька днів, щоб переконатися, чи можливо так швидко надрукувати книжку, як має намір зробити пан Мейснер, тобто чи достатньо кваліфіковані коректори для такого способу видання.
Причина, через яку я звертаюся до Вас особисто, така: після видання книжки в Німеччині я хотів би опублікувати її й французькою мовою в Парижі. Сам я туди поїхати не можу — у всякому разі це небезпечно, — бо мене двічі висилали з Франції: спершу за Луї-Філіппа, потім за Луї Бонапарта (тоді президента); нарешті, живучи у вигнанні в Лондоні, я постійно нападав на пана Луї. Отже, я не можу сам особисто їхати шукати перекладача.
Мені відомо, що Ваша праця «Сила і матерія» вийшла французькою мовою, і тому я вважаю, що Ви можете — безпосередньо або через когось — звести мене з відповідною особою. Оскільки я маю протягом літа підготувати до друку другий том, а взимку — третій, завершальний, то в мене немає часу самому взятися за опрацювання книжки для французького видання. Я вважаю надзвичайно важливим визволити французів від тих хибних поглядів, у владі яких вони перебувають завдяки Прудону з його ідеалізацією дрібної буржуазії. На нещодавньому конгресі в Женеві, а також під час мого спілкування як члена Генеральної Ради Міжнародного Товариства Робітників із паризькою секцією постійно доводилося натрапляти на найогидніші наслідки прудонізму.
Оскільки я не знаю, як довго ще тут залишуся, буду Вам дуже вдячний, якщо Ви відповісте якнайшвидше. Якщо я, зі свого боку, можу бути Вам чимось корисний у Лондоні, то я зроблю це з найбільшою охотою.
Відданий Вам
Карл Маркс
3. Енгельс — ЛЮДВІГУ КУГЕЛЬМАНУ (1867)
Після того як я написав цього листа, Маркс надіслав мені Вашого листа до нього, з якого я з жалем довідався, що у Ваших краях навряд чи можна розраховувати на подальші нотатки в пресі. Чи не можна було б, — можливо, через третіх осіб, — помістити в газетах статті з нападами на книжку, хоч би з буржуазного, хоч би з реакційного погляду? Мені це видається доброю хитрістю, а за статтями справа не стане. Далі: як ідуть справи з науковими, а також із белетристичними та напівбелетристичними журналами?
Щодо «Rheinische Zeitung» я пишу до Кельна на той випадок, якщо ще нічого не зроблено. Бюхнер, мабуть, також міг би помістити статті в газетах. Що стосується статей, то Ви можете в крайньому разі порадити звернутися до мене. Не давайте йому спокою.
4. МАРКС — ЕНГЕЛЬСУ (1868)
Великий Бюхнер надіслав мені свої «Шість лекцій і т. д. про теорію Дарвіна і т. д.». Книга ще не вийшла, коли я був у Кугельмана. А тепер він (Бюхнер) надсилає мені вже друге видання! Спосіб, у який робляться такі книжки, дуже милий. Бюхнер, наприклад, каже (і кожен, хто читав нісенітницю Ланге, знає це й без того), що його розділ про матеріалістичну філософію списано здебільшого все в того ж Ланге. І той самий Бюхнер дивиться зі співчуттям згори вниз на Арістотеля, якого він знає, очевидно, лише з чужих слів! Але що мене особливо розсмішило, то це таке місце з приводу праці Кабаніса (1798):
«Здається, ніби слухаєш Карла Фогта, коли читаєш (у Кабаніса) такі вислови: «Мозок призначений для мислення, як шлунок для травлення або печінка для виділення жовчі з крові»» і т. д.
Бюхнер, очевидно, вважає, що Кабаніс списав у Карла Фогта. У шановного Бюхнера бракує критичних здібностей, щоб припустити протилежне. Про самого Кабаніса він, вочевидь, дізнався лише з книжки Ланге!
5. МАРКС — ЛЮДВІГУ КУГЕЛЬМАНУ (1868)
Лекції Бюхнера про дарвінізм я одержав. Оце справді «творець книжок»; мабуть, тому він і зветься «Бюхнером» (гра слів німецькою). Поверхнева балаканина про історію матеріалізму списана ним, очевидно, у Ланге. Справді дивно, як такий карапузик третирує, наприклад, Арістотеля, натураліста не такого рангу, як Бюхнер. Дуже наївно звучить також, коли він говорить про Кабаніса: «Здається, що чуєш мало не Карла Фогта». Ніби Кабаніс списав у Фогта!
6. МАРКС — ЕНГЕЛЬСУ (1868)
Стряпня Бюхнера становить для мене інтерес у тому відношенні, що там цитується більшість німецьких досліджень у галузі дарвінізму — професора Єґера (Відень) і професора Геккеля. У цих дослідженнях відкидається погляд на клітину як на первинну форму й відправною точкою визнається безформна, але здатна до скорочення білкова грудочка. Цю гіпотезу згодом було підтверджено відкриттями в Канаді (а пізніше в Баварії та деяких інших місцях). Первинну форму необхідно, звісно, простежити до того моменту, коли її можна буде відтворити хімічним шляхом. І, здається, вже намацано шлях до цього. Сумлінність, із якою Бюхнер ознайомився з англійською літературою, видно вже, між іншим, із того, що він зараховує Оуена до прихильників Дарвіна.
7. ЕНГЕЛЬС — МАРКСУ (1868)
Чудодійна первинна маса достопочтенного Бюхнера видається мені ще дуже загадковою. Чи не можеш ти надіслати нам сюди цю книжку?
8. МАРКС — ПОЛЮ ЛАФАРГУ (1870)
Висока оцінка Бюхнера з боку Верле викликала б у Німеччині велике здивування. У нашій країні його вважають, і цілком слушно, лише вульгаризатором.
9. МАРКС — ЛЮДВІГУ КУГЕЛЬМАНУ (1870)
Те, що той самий Ланге каже про гегелівський метод і про моє застосування цього методу, є справді дитячим лепетом. По-перше, він нічого не тямить у гегелівському методі й тому, по-друге, має ще набагато менше уявлення про мій критичний спосіб його застосування. В одному відношенні він нагадує мені Мойсея Мендельсона. Цей прототип невгамовного базікала писав Лессінгу: як це могло Вам спасти на думку сприймати всерйоз «цю мертву собаку — Спінозу»? Так само пан Ланге дивується тому, що Енгельс, я та інші сприймаємо всерйоз мертву собаку — Гегеля, після того як Бюхнер, Ланге, д-р Дюрінг, Фехнер і т. д. давно дійшли згоди в тому, що вони його, бідолаху, давно поховали.
10. ЕНГЕЛЬС — ЛІБКНЕХТУ (1872)
Стефаноні, за яким стоїть не хто інший, як Бакунін (що й постачив йому весь цей матеріал), просто використав тебе як знаряддя, так само як і Фейєрбаха, лист якого він теж наводить. Бюхнер, звісно, разом зі Стефаноні в змові проти нас. Ось що виходить, коли ти зв’язуєшся з людьми, яких не знаєш, тоді як простого запиту, навіть одного лише вказання імені, було б досить, щоб отримати від нас усі роз’яснення й уберегти себе від цього конфузу.
< …минула пара листів >
Що ж до Бюхнера, то тобі досить буде зазирнути в його останню нібито соціалістичну стряпню, щоб переконатися, яку заздрість і ненависть цей жалюгідний пигмей живить до Маркса, якого обкрадає й перекручує, навіть не згадуючи його імені. І я й далі думаю, що саме він навіяв усю цю нісенітницю Стефаноні.
11. ЕНГЕЛЬС — ПЕТРОВІ ЛАВРОВИЧУ ЛАВРОВУ (1875)
У вченні Дарвіна я приймаю теорію розвитку, дарвінівський же спосіб доведення (боротьба за існування, природний добір) вважаю лише першим, тимчасовим, недосконалим вираженням щойно відкритого факту. До Дарвіна саме ті люди, які тепер усюди бачать тільки боротьбу за існування (Фогт, Бюхнер, Молешотт тощо), наголошували якраз на співпраці в органічній природі, вказуючи на те, як рослини постачають тваринам кисень і їжу і, навпаки, тварини постачають рослинам вуглекислоту й добрива, як це особливо підкреслював Лібіх. Обидві ці концепції в певних межах до певної міри правомірні, але як та, так і друга однаково однобічні й обмежені. Взаємодія тіл природи — як мертвих, так і живих — охоплює і гармонію, і колізію, і боротьбу, і співпрацю.
Шкода тільки, що Енгельс сам вигадав опудало, яке й побив. Про співпрацю тощо можна було б і в Бюхнера прочитати, якби в нього було бажання відкривати книжки.
12. Енгельс — «Діалектика природи» (1873-1883)
1848 рік, який у Німеччині загалом нічого не довів до кінця, справив там цілковитий переворот лише в галузі філософії. Поринувши в сферу практики й поклавши початок, з одного боку, великій промисловості та спекуляції, а з другого боку, тому могутньому піднесенню, яке природознавство відтоді переживає в Німеччині і першими мандрівними проповідниками якого стали карикатурні персонажі Фогт, Бюхнер тощо, нація рішуче відвернулася від класичної німецької філософії, що загубилася в пісках берлінського старогегельянства. Берлінське старогегельянство цілком це заслужило. Але нація, яка хоче стояти на висоті науки, не може обійтися без теоретичного мислення. Разом із гегельянством викинули за борт і діалектику — саме в той момент, коли діалектичний характер процесів природи став нездоланно нав’язуватися думці і коли, отже, тільки діалектика могла допомогти природознавству вибратися з теоретичних труднощів. Унаслідок цього знову опинилися безпорадними жертвами старої метафізики. Серед публіки відтоді набули широкого поширення, з одного боку, пристосовані до духовного рівня філістера пласкі міркування Шопенгауера, а згодом навіть Гартмана, а з другого — вульгарний, у стилі мандрівних проповідників, матеріалізм різних Фогтів і Бюхнерів. В університетах змагалися між собою найрізноманітніші сорти еклектизму, спільним для яких було лише те, що вони були зліплені з самих лише покидьків старих філософських систем і всі однаково були метафізичними. Із решток класичної філософії зберігся тільки певного роду неокантіанство, останнім словом якого була вічно непізнавана річ у собі, тобто та частина кантівського вчення, яка найменше заслуговувала на збереження. Кінцевим результатом стали панівні тепер розбрат і плутанина в галузі теоретичного мислення.
13. Енгельс — «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1886)
Фейєрбах змішує тут матеріалізм як загальний світогляд, заснований на певному розумінні відношення матерії й духу, з тією особливою формою, в якій цей світогляд виражався на певному історичному щаблі, саме у XVIII столітті. Ба більше, він змішує його з тією вульгаризованою, опошленою формою, в якій матеріалізм XVIII століття й досі існує в головах природодослідників і лікарів і в якій його в 50-х роках подавали мандрівні проповідники Бюхнер, Фогт і Молешотт. Але матеріалізм, подібно до ідеалізму, пройшов низку щаблів розвитку. З кожним відкриттям, що становить епоху, навіть у природничо-історичній галузі матеріалізм неминуче має змінювати свою форму. А відтоді, як і історії було дано матеріалістичне пояснення, тут також відкривається новий шлях для розвитку матеріалізму.
14. Енгельс — Нотатки до «Діалектики природи», «Бюхнер» (1880-ті)
Виникнення напряму. Розв’язання німецької філософії в матеріалізм. Контроль над наукою усунуто. Раптово хлинула хвиля пласко-матеріалістичного популяризаторства, матеріалізм якого мав відшкодувати брак науковості. Розквіт його саме в час найглибшого приниження буржуазної Німеччини та офіційної німецької науки — 1850—1860 роки. Фогт, Молешотт, Бюхнер. Взаємне страхування. — Нове пожвавлення завдяки входженню в моду дарвінізму, який ці панове негайно взяли в оренду.
Можна було б залишити їх у спокої, надавши їм змогу займатися своєю, все ж непоганою, хоч і вузько обмеженою, справою — втлумачувати німецькому філістерові атеїзм тощо, але 1) лайка на адресу філософії (навести місця), яка, попри все, становить славу Німеччини, і 2) претензія на застосування природничо-наукових теорій до суспільства та на реформування соціалізму — все це змушує нас звернути на них увагу.
У цьому розділі Енгельс узагалі планував розбивати кожен тезис Бюхнера буквально посиланнями на Гегеля. Але цей план такий сирий, що я його вже вирішив не постити.