Автор тексту: німецький дарвініст Ернст Краузе (1839-1903), через рік після смерті Фогта написав про нього статтю для біографічного довідника Allgemeine Deutsche Biographie.
Українська версія
Це частина циклу праць «вульгарні матеріалісти». Праця про філософію Фогта та огляди його книжок будуть згодом.
Карл Фогт, природодослідник, який став широко відомим не лише завдяки своїм науковим працям, а й завдяки популярним публікаціям та мандрівним лекціям, народився 5 липня 1817 року в Гіссені й уже 1835 року розпочав навчання в Гессенському університеті (там само, де навчалися всі Бюхнери, зокрема матеріаліст Людвіг), який на той час переживав розквіт завдяки Лібіху та іншим викладачам; у цьому університеті його батько викладав медицину, і під його керівництвом Карл почав вивчати цю саму дисципліну. Будучи улюбленим учнем Лібіха й схиляючись до фізіологічного напряму, уже двадцятирічний студент опублікував фізіологічні дослідження в «Архіві Мюллера» (у 1837 році — про амніотичну рідину), і, ймовірно, залишився б вірним цьому напряму, якби його рано не відвернули політичні події, що вирвали його зі сфери впливу Лібіха. Хоча він мало цікавився студентськими заворушеннями того часу, він опинився втягнутим у них через те, що двоє братів його матері були до них причетні, і на початку переслідувань студентів, коли кордон було посилено охоронювано, він вирушив спершу до гостинного дому свого добродушного дядька в Югенгаймі. Тоді там перебував двір Великого герцога, і ймовірний демагог полював там із принцом Александром, тоді як за ним уже вели розшук, аж поки йому не вдалося перетнути кордон і дістатися Страсбурга. Навіть якби він не успадкував демократичного духу від своїх батьків, його було б прищеплено йому силоміць у ту епоху полювання на «демагогів».
Тим часом його батька було усунуто з професорської посади в Гіссені через тривалі переслідування осіб із ліберальними поглядами, і він відгукнувся на запрошення переїхати до Берна (1835 року), де син продовжив свої заняття й особливо зблизився з Валентином, який своїми визначними зоотомічними дослідженнями дедалі більше надихав його на заняття зоологією. Із медициною в нього склалося так само, як у Дарвіна та в багатьох інших; робота з живими й мертвими людськими тілами з часом ставала йому дедалі неприємнішою, і хоча 1839 року він офіційно завершив свою медичну освіту, вочевидь, він ніколи, навіть тимчасово, не займався лікарською практикою. Ще до того він із захопленням займався зоолого-анатомічними дослідженнями. В анатомічному інституті Валентина, серед іншого, опинилася колекція пітонів, привезена Гумбольдтом із його подорожі Америкою, і оскільки на той час нервова система рептилій була ще мало вивчена, праці Фогта про «Неврологію тигрової змії» («Архів Мюллера», 1839) та його «Матеріали до неврології рептилій» (у працях Швейцарського товариства природодослідників, 1840), його перші праці з порівняльної анатомії, пролили світло на багато нових і цінних відомостей.
У цей час багатогранний геній Луї Агассіса (див. критика Агассіса у творах Бюхнера), який, окрім своєї посади в Невшательському ліцеї, вже тоді активно діяв як натураліст і організатор наукових проєктів у великому масштабі, а також утримував власну літографську майстерню для ілюстрування своїх природничих праць під керівництвом вправного художника Геркулеса Ніколе, залучив до своєї орбіти, поряд із багатьма іншими молодими помічниками, також і Карла Фогта. Агассіс поскаржився його батькові, з яким був у дружбі, що з наявними в нього помічниками він не встигає за темпами текстової підготовки до літографії у своїх великих, виданих французькою мовою працях про «викопних риб» і «прісноводних риб Центральної Європи», і батько Фогта, який тепер мав визнати, що інтереси його сина спрямовані зовсім в інший бік, аніж до практичної медицини, негайно порекомендував йому двох нових співробітників — свого сина та Едуарда Дезора, який тоді як політичний емігрант знайшов притулок у його гостинному домі. Це були два видатні помічники, які тим самим увійшли до цього взірцевого осередку спільної наукової праці, що, щоправда, мав і тіньовий бік: Агассіс як організатор мав звичку привласнювати собі й особисті заслуги своїх помічників. Проте вони протягом чотирьох років плідно співпрацювали в атмосфері взаєморозуміння, хоча від самого початку світогляд ліберального медика різко відрізнявся від поглядів глибоко релігійного зоолога, який уважав кожну тваринну форму унікальною і, якщо вона траплялася в різних частинах світу, — щоразу створеною наново. Тепер на Фогта було покладено завдання розробляти анатомічну та ембріологічну частину праці про риб, і хоча вже тоді класичні дослідження Е. фон Бера значно просунули вперед знання про ембріональний розвиток хребетних, лише тепер, завдяки Шванну і Шлейдену (1839), клітину було визнано основним елементом анатомічної будови тваринних і рослинних організмів, що дало початок поглибленому вивченню тканин і тонкої будови ембріонів. Фогт був саме тією людиною, яка пасувала до цього завдання. Фактично, цілком перший том праці Агассіса Histoire naturelle de poissons d’eau douce («Природнича історія прісноводних риб») і більша частина другого були написані саме Фогтом. Книга Фогта Embryologie und Anatomie der Salmoniden («Ембріологія та анатомія лососевих»), забезпечена 13 таблицями (1842 і 1845), безперечно, представила молодого дослідника в найвигіднішому світлі серед колег за фахом. Його працездатність тоді була такою великою, що, на превеликий жаль Агассіса, він із власної ініціативи зайнявся й іншими дослідженнями, не пов’язаними з рибами, зокрема своїми дослідженнями ембріонального розвитку акушерської жаби (Alytes obstetricans), які він 1842 року присвятив своїм трьом великим учителям і друзям — Лібіху, Валентину та Агассісу. За цим послідували й інші праці, виконані у вільний час: про розвиток філярій і про анатомію деяких видів равликів.
Окрім цих стимулів до зоологічних занять, Фогт завдячує Агассісу, невтомному в вигадуванні нових ідей і планів роботи, також своїм залученням до геології. Питання про шляхи переміщення так званих валунів, що вражаюче широко розкидані поза межами місць свого походження, які тоді повсюдно пояснювали дією водних потоків, доки Шарпантьє — за підказкою простого мисливця на серн Перро — не визнав імовірнішим транспортним засобом льодовик, цілковито полонило уяву Агассіса. Він, імовірно, першим на підставі цих праць Шарпантьє висунув ідею про загальне зледеніння Швейцарії та інших регіонів Центральної й Північної Європи, яке, на його думку, мало відбутися в певну геологічну епоху — так званий льодовиковий період, але всупереч тодішнім панівним поглядам на переміщення валунів водними потоками, які з палкістю своєї живої натури тоді відстоював Леопольд фон Бух, потрібно було ще чимало спостережень, щоб підкріпити нові ідеї та зробити їх життєздатними. І ось Агассіс разом із усім своїм штатом помічників — із Дезором, Фогтом, Ніколе та двома студентами (Г. Кулоном і А. де Пурталесом) — вирушив до особливо багатого на валуни невеликого льодовика в Аргау, неподалік від притулку Грімзель, де на середній морені, під природним дахом похилого валуна, провідники спорудили хатину завдовжки 12 футів, завширшки 6 і заввишки 3 фути, у якій шестеро людей на сіні тижнями й місяцями проводили ночі, займаючись серйозною працею, щоб мати змогу починати спостереження рано-вранці й за потреби продовжувати їх уночі. Ці шестеро чоловіків, що перебували в крижаній пустелі, жили в кам’яній хатині, позбавленій будь-яких зручностей і навіть без дверей, — адже дверний отвір прикривав лише простий завіс, у який насилу протискався тоді вже огрядний Фогт, — однак вони з найкращим настроєм прийняли на себе це мучеництво в ім’я науки. Уже першого вечора було вирішено вивісити зовні жартівливий напис: «Готель нешательців»; уранці вони вставали дуже рано, і коли найнеприємніша частина цієї ідилії — ранкове вмивання в продуваній вітром хатині крижаною водою — залишалася позаду, кожен із радістю брався до денних занять: один забивав жердини в лід, інший вимірював їхнє зміщення та зміщення каменів на крижаній поверхні з берега льодовика, а Фогт вивчав тваринний світ льодовиків і вічних снігів навколишніх гірських висот. У своїй праці «Про тварин червоного снігу» (Bibliothèque universelle, Женева, 1841) він довів, що, окрім давно відомої червоної снігової водорості (Protococcus nivalis), також червоні тихоходки й коловертки брали участь у забарвленні великих снігових полів у рожевий і пурпуровий кольори, особливо коловертка (Philodina roseola Еренберга), яйця якої разюче схожі на клітини червоної снігової водорості. Увечері товариші поверталися до свого «готелю», і тоді пустельні кам’яні стіни знову наповнювалися найвеселішими жартами та радісним сміхом цих відлюдників. Фогт, який описав своє перебування на льоду з властивим йому гумором у книзі «У горах і на льодовиках» (Золотурн, 1843), безперечно, відігравав одну з головних ролей у розвагах компанії дослідників, адже ніхто не вмів так захопливо розповідати веселі історії й так заразливо сміятися, як він сам. Забезпечення цих відлюдників, ніби знову опинилися в льодовиковому періоді, взяв на себе притулок Грімзель, а рештки «льодовикової хатини», звідки поширилося нове світло природознавства — розуміння явищ, пов’язаних із льодовиками, — ще довго служитимуть місцем паломництва для благоговійних шанувальників високогір’я.
Після завершення робіт у Невшателі та на тлі неминучого розпаду майстерні Агассіса Фогт вирушив до Парижа (1844 року), де спілкувався з видатними французькими зоологами — Валансьєном (співробітником Кюв’є), Анрі Мільн-Едвардсом, Альфредом де Катрефажем, Лаказом-Дют’є та багатьма іншими, відвідував їхні лекції й засідання наукових товариств і регулярно повідомляв про свої наукові враження в Augsburger Allgemeine Zeitung, з чого згодом постали його «Фізіологічні листи» (Штутгарт, 1845/46, 4-те вид. 1874), перекладені кількома іноземними мовами, у яких він рішуче боровся з тоді ще живучим «привидом» особливої життєвої сили і наголошував на важливості вивчення ембріології для розуміння всіх тілесних структур і фізіологічних процесів. Водночас він став душею заснованої ним Асоціації німецьких лікарів у Парижі, а також старанним слухачем геологічних лекцій Елі де Бомона в Гірничій школі (École des Mines), і саме на цих знаннях, здобутих тут, він згодом ґрунтував свою широко читану книгу «Підручник геології та палеонтології» (Брауншвейг, 1846; 4-те видання — 1879), яка завдяки легкому й приємному стилю викладу, а також численним чудовим ілюстраціям, запозиченим з оригінальних праць фахівців, значно посприяла тому, щоб зробити цю галузь знань доступнішою для непосвяченого читача й привабити до неї чимало нових прихильників. Наділений великим особистим чаром, Фогт зав’язав у Парижі безліч дружніх зв’язків на все життя, які підтримували його любов до Франції та французької науки і викликали взаємну симпатію, що виявилася навіть у останні десятиліття його життя в призначенні його членом-кореспондентом Французького інституту та в нагородженні його орденом Почесного легіону.
Під час свого перебування в Парижі він також опублікував (1845/46 рр.) «Дослідження з історії розвитку равликів», які він особливо ретельно вивчав на прикладі роду Actaeon, а також працю з анатомії одного з брахіоподів — Lingula anatina. З Парижа він неодноразово здійснював поїздки до морського узбережжя — в Сен-Мало й Ніццу, і в товаристві друзів, які поділяли його погляди та наукові прагнення, серед яких були й поети, і політики — наприклад, Георг Гервег і російський комуніст Бакунін, — займався найрізноманітнішими зоологічними дослідженнями, що лягли в основу журнальних статей і двотомника «Океан і Середземне море» (Франкфурт-на-Майні, 1848), де у вільній формі щоденника й у вигляді невимушених бесід описувалося життя найрізноманітніших морських істот. Саме тут уперше особливо виразно виявився майже гейнівський розмовний тон автора та його здатність сприймати природу художнім поглядом — здатності, що дали йому змогу за нагоди написати й збірку новел, а також сміливо накидати неординарні замальовки прибережних і природних ландшафтів. Різноманітні політичні ремарки та сатиричні випади на адресу французьких професорів і системи освіти надавали всьому творові пікантної гостроти, а натуралістична пародія на «Преображення» Рафаеля, додана до цих томиків у вигляді літографії, показала, наскільки Фогт часом був схильний до несмаку й нерозбірливості у своєму запалі. В іншому ж цей твір став попередником популярних морських етюдів Льюїса, Шлейдена, Фредеріка та інших, які, однак, так і не досягли легкості й веселості свого прообразу.
До цього часу Фогт уже здобув собі ім’я як зоолог і, ледь повернувшись на батьківщину, восени 1847 року отримав запрошення обійняти посаду професора зоології в університеті свого рідного міста Гіссена (пішов з університету за рік до вступу Людвіга Бюхнера, а повернувся після того, як той уже закінчив навчання). Імовірно, це запрошення було ініційоване Лібіхом, який і далі прихильно ставився до свого талановитого учня, але Фогт недовго тішився цим призначенням. Бо 1848 рік покликав до дії сина того дому, який завжди був притулком для гнаних патріотів, друга Гервега й Бакуніна — і Фогт природно опинився в перших лавах борців за народні права. Невдовзі він став полковником Громадянської гвардії Гіссена, потім був обраний до Тимчасових парламентських зборів, а згодом — до Національних зборів, і завдяки своєму ораторському дару та кмітливості відігравав помітну роль у всіх цих органах, потім разом із так званим «обрубком парламенту» вирушив до Штутгарта і, зрештою, цими ж зборами був обраний разом із Раво, Г. Сімоном, Шюлером і Бехером до складу Райхсрегентства, слава якого, втім, тривала лише 12 днів. Звісно, цей епізод, «сп’янілий народним щастям», коштував йому посади, і він знову був змушений тікати за кордон та шукати притулку в гостинному домі свого батька. Шкода, що він не зробив цей період свого життя предметом літературного опису, бо з його даром підкреслювати комічні сторони подій і явищ це могло б стати шедевром політичної сатири. Однак він завжди був надто палким, надто пристрасним борцем і «штюрмером», щоб досягти успіху в політиці. Його брошура того часу «Політичні завдання опозиції в наш час» (Берн, 1849) має цілком радикальний характер.
Частину свого обурення з приводу поразки німецького революційного руху він невдовзі зміг висловити в книзі «Дослідження про тваринні держави» (Франкфурт-на-Майні, 1851). Адже тим часом (від осені 1850 до весни 1852) він знову виїхав до Ніцци й зробив головним предметом своїх спостережень сифонофори та сальпи біля узбережжя Середземного моря. Це вільно плаваючі колонії тварин, подібні до безкісткових коралових утворень, у яких часто дуже довгі ланцюжки однакових або більш-менш відмінних один від одного виростів утворюють велику колонію, з’єднану тонким живильним каналом, що часом оманливо нагадує витончену гірлянду з прозорих квітів і листя. При цьому він висунув гіпотезу, що сифонофори споріднені з гідроїдними поліпами, а окремі вирости, часто дуже різні за будовою, одні з яких слугують рушійною силою колонії (локомотиви), інші — відповідають за живлення (живильні поліпи), а треті виконують функції захисту й розмноження колонії (статеві поліпи), — усе це є подобою громадян, що становлять державу (див. аналогії Бюхнера з тваринами), і в цій точці зору його згодом підтримали Гакслі, Геккель та інші дослідники того самого класу тварин, тоді як інші вчені розглядали окремі поліпи лише як органи єдиного організму. Його жартівливі порівняння цих тваринних держав із людськими, особливо підсилювало те, що верхня частина цих соціальних організмів — зазвичай складається з порожнього міхура, позаду якого працюють кілька «локомотивів», аби рухати державний корабель уперед, — така будова давала чудовий ґрунт для сарказму, а також інші аналогії й зауваги зробили цю книгу в ту добу політичної реакції їдкою сатирою на політичний лад у Німеччині. Щодо обох головних груп тварин, розглянутих у книзі про тваринні держави (сифонофор і сальп), він невдовзі опублікував у Записках Женевського Національного інституту (1853/54) цінну працю, наповнену безліччю нових відомостей. Спільно зі своїм другом Верані, видатним фахівцем із головоногих молюсків, він тоді здійснив вельми дивовижне відкриття, підтверджене також Г. Мюллером, що стосувалося розмноження деяких видів восьминогів, у яких один із щупалець (так званий гектокотиль) перетворюється на самостійне статеве тваринне утворення, відокремлюється від тіла й, вільно плаваючи в морі, досягає самок. Його праця «Про гектокотилі та самців деяких головоногих молюсків» (1852) містить, як випливає з назви, і інші спостереження.
Того самого року, коли він приголомшив наукове товариство цими майже неймовірними відкриттями, здивувавши зібрання Швейцарського товариства природодослідників у Сіттені, його було призначено професором геології в Женеві, і після смерті Пікте де ла Ріва він посів там також кафедру зоології, якими завідував аж до кінця свого життя. У перші роки своєї женевської діяльності він розпочав полеміку проти дедалі дужчого релігійного ханжества деяких представників науки, що йшло пліч-о-пліч із політичною реакцією тих років. Від самого початку Фогт відкрито дотримувався матеріалістичного погляду на природу, і коли Рудольф Вагнер незграбно підняв прапор боротьби проти німецьких філософів сили й матерії (Бюхнер, Молешотт, Фогт) та почав вимагати «наукових досліджень згідно з Біблією» або, принаймні, «подвійної бухгалтерії» від ученого, за якої наукові висновки нібито не повинні зачіпати особистої віри, Фогт піддав його нищівній критиці в своїй брошурі «Köhlerglaube und Wissenschaft» (або Віра в чорну магію і наука, або щось про вугільників і науку) (Гіссен, 1855), яка пережила чотири видання лише за рік і була написана в стилі прямих, «дубових» ударів. Він завжди вмів привертати публіку на свій бік за допомогою гумору й збирав оплески своїми різкими порівняннями, наприклад, стверджуючи, що думки стосуються мозку так само, як рідкі виділення тіла — нирок, що являло собою доволі сумнівну народну популяризацію і, звісно, викликало безмірну ненависть з боку клерикалів.
Спираючись на народну підтримку, Фогт почав читати свої вельми популярні виїзні лекції у найбільших містах Німеччини та Швейцарії, які завдяки його винятковому дару — захопливо й із гумором розповідати навіть про складні теми без попередньої підготовки слухача — викликали величезний захват публіки, а згодом частково публікувалися в журналі Gartenlaube, а пізніше були зібрані в популярні книжки. Він сформувався під впливом французької традиції як causeur — дотепний співрозмовник і популяризатор, і звістка про те, що «Карл Фогт тут і читатиме лекцію», справляла навіть на з’їздах натуралістів справжній електричний ефект. Із таких публічних виступів виросли його «Лекції про людину, її місце у творінні та в історії Землі» (Гіссен, 1863), які вийшли того самого року, що й дуже подібна праця Гакслі «Місце людини в природі», і, як і праця Гакслі, були натхненні появою Дарвіна та його теорією. А також «Лекції про корисних, шкідливих, недооцінених і обмовлених тварин» (Лейпциг, 1865), і почасти — книга «Старе й нове з життя тварин і людини» (Франкфурт, 1859), яка водночас була новою переробкою його ранньої праці «Картини з життя тварин» (Франкфурт, 1852).
У своєму розумінні людини як частини природи Фогт — принаймні щодо відкритого висловлення переконання в її походженні від тваринного світу — випередив Дарвіна; адже ще 1849 року він переклав німецькою мовою книжку Роберта Чемберса «Природна історія творіння» (2-ге видання — Брауншвейг, 1858), а в сміливості своїх тверджень зайшов значно далі за Дарвіна й розсудливого Гакслі, з яким, утім, був дуже схожий у прагненні з’ясувати місце людини в природі та донести ці знання до народу. Так, він поширював думку, що різні гілки чорної, білої, жовтої та червоної людських рас світу могли б походити незалежно одна від одної від стількох же видів людиноподібних мавп, і вважав надійним обґрунтуванням цієї точки зору свої праці, відзначені Паризьким антропологічним товариством премією Годара — «Дослідження про мікроцефалів, або мавполюдей» (Брауншвейг, 1867). Оскільки людина у своєму індивідуальному розвитку до народження проходить стадію, на якій виявляє значно більшу подібність до мавп, особливо в будові черепа й мозку, ніж після, Фогт вважав, що мікроцефали становлять так звані затримані форми розвитку, тобто людей, які «зупинилися» на стадії мавпи, і вважав можливим використовувати їх як доказ такої лінії розвитку. Ця точка зору, ймовірно, так само перебільшена, як і протилежна точка зору Вірхова, згідно з якою мікроцефали є виключно патологічними утвореннями й не можуть слугувати жодним свідченням у питанні походження. Відтоді клерикали стали ще лютіше, ніж раніше, нападати на нього, прозвавши «мавпячим Фогтом», і під час однієї з його мандрівних лекцій у Мюнхені в нього ледь не влучив важкий камінь, кинутий у вікно, який він підняв із дотепною реплікою: «Кам’яний вік, як бачите, ще не минув», і що «ми й досі живемо серед дикунів кам’яного віку». Потім він узяв діяльну участь у створенні Німецького антропологічного товариства, часто відвідував його щорічні зібрання й публікував різні праці про викопні людські черепи, канібалізм і доісторичний час.
Слабке визнання, яке його особливі погляди на еволюційний розвиток здобули серед учених, згодом змусило його посісти відокремлену позицію в межах нової (дарвіністської) школи. Він опублікував «Дарвіністські єресі» (Revue scientifique, 1886 і 1891), а також нападки на «догмати» Геккеля, чіплявся за окремі труднощі теорії, сумнівався в доказовій силі даних ембріології й не втомлювався закликати до обережності та стриманості в наукових висновках, що виглядало доволі кумедно з вуст людини, яка сама раніше робила сміливіші й безоглядніші висновки, ніж будь-хто інший у світі. Майже такі самі зміни зазнали й його політичні погляди, коли в Німеччині перестали надавати особливого значення початковому прагненню до об’єднання, в якому він, між іншим, брав таку активну участь. Ще 1859 року він опублікував «Дослідження про сучасний стан у Європі», у яких указував на необхідність територіального розширення Пруссії в межах Німецького союзу й завершив їх такими словами: «Загальнонімецьке народне представництво! Політична єдність перед обличчям інших народів! Один народ! Одна сила! Одна армія! Згуртовані, пліч-о-пліч, німець із німцем, ми не боїмося всього світу під зброєю!» … Однак, коли об’єднання справді відбулося, хай і не так, як він мріяв, він ображено відійшов убік і після Франко-прусської війни навіть став на бік переможених. Треба віддати йому належне: з боку Німеччини він справді зазнав чимало розчарувань, а завдяки колишньому життю в Парижі й як житель Женеви він наполовину став французом, звик однаково вільно висловлюватися як французькою, так і німецькою, і в останні десятиліття саме французи виявляли до нього більше уваги, ніж співвітчизники. Але в глибині душі він, попри все, залишався добрим німцем.
Навіть у Швейцарії він не досяг значних успіхів у суспільному житті. Хоча невдовзі після переселення до Женеви він прийняв швейцарське громадянство й був обраний своїми співгромадянами до Великої ради, а також делегований до Ради кантонів і Національної ради, він лише зрідка досягав поставлених і відстоюваних ним цілей. Він залишався до глибокої старості вулканічною натурою, вічно готовою до боротьби, яка не щадила нікого персонально й тому завжди наштовхувалася на чисельну та організовану більшість опонентів, яких він не вмів примирити. Тим багатшим було його життя в плані особистої дружби й міжнародних душевних зв’язків, що простягалися через Німеччину, Францію та Італію. Так само, до останніх років свого життя, він продовжував приносити науці й практиці найцінніші плоди своїми дослідженнями; під час своїх відпускних поїздок, які тепер особливо часто спрямовувалися до Роскофа й Неаполя, де добре обладнані зоологічні інститути полегшували працю, він знаходив багаті стимули для нових досліджень. Розвиток найрізноманітніших морських тварин, їхня зміна поколінь, паразитичне життя нижчих ракоподібних і червів із їхніми дивовижними пристосуваннями, дивний спосіб життя сидячої медузи (Lipkea Ruspoliana), що прикріплюється до дна, а також багато інших відкриттів і спостережень на морському узбережжі по черзі захоплювали його. Їх частково публікували в наукових французьких журналах, а частково — у популярній і жвавій формі в німецьких щотижневих і щомісячних виданнях, таких як Gartenlaube, Gegenwart, Natur, Westermanns Monatshefte і Spemanns Monatshefte, які завжди високо цінували його охоче читані статті. Книга «Про походження кишкових паразитів у людини» (Базель, 1877) стала продовженням його прибережних досліджень нижчих червів.
На деякий час він знову звернувся до геологічних і палеонтологічних досліджень. Додатковим приводом до цього стала подорож, описана в його книжці «Північна подорож» (Франкфурт, 1863), яку він здійснив разом із Гресслером і Герценом коштом заможного франкфуртського друга природи, і яка сягнула аж до Нордкапа, острова Ян-Маєн та Ісландії. Вулканічні явища на останніх із названих островів, формування мальовничих норвезьких фіордів і багато інших питань геологічної будови Землі відіграють важливу роль у цьому, як завжди, надзвичайно жваво написаному путівному нарисі. Сюди ж належать і його дослідження первоптиці (Archaeopteryx), яку він ще 1879 року (Revue scientifique) вважав пернатою рептилією, тоді як Дамес убачав у ній справжню птицю — істина, ймовірно, десь посередині — а також його переклад книжки Сапорти «Рослинний світ до появи людини» (Брауншвейг, 1881), яка, утім, не належить до числа його найкращих праць, бо з усіх об’єктів природи рослини були йому найменш знайомі. Поїздка до Алжиру також дала привід до геологічних спостережень, але насамперед він вивчав там тваринний світ Сахари з його дивовижними пристосуваннями до кольору ґрунту.
У пізніші роки він написав ще одну велику працю — «Ссавці в слові й образі» (Мюнхен, 1883), твір, який, попри чудові ілюстрації Шпехта, якими його було забезпечено, на тлі «Життя тварин» Брема мав лише помірний успіх, а потім — у співавторстві з женевським асистентом доктором Емілем Юнгом — було створено видатний «Навчальний посібник із практичної порівняльної анатомії» (Брауншвейг, 1885), який виразно показує, наскільки різноманітними й багатоплановими були власні анатомічні та ембріологічні дослідження Фогта. Адже майже в кожному розділі цього розмаїтого тваринного світу він міг посилатися на власні праці й спиратися на них. В останні роки життя він повернувся до свого улюбленого заняття — вивчення риб. «З рибами я почав, з рибами й закінчу!» — казав він, коли в 1890-х роках до нього звернувся багатий любитель іхтіології, пан Ґроте з Бармена, з питанням, чи погодиться він написати текст для праці про німецьких прісноводних риб, які вже були зображені в натуральну величину. Він із радістю погодився, адже риб він знав досконало, особливо щодо їхнього розмноження, про що він ще 1859 року опублікував докладні дослідження, і на їхній основі в праці «Штучне рибництво» (Лейпциг, 1859) одним із перших указав на народногосподарське значення цієї справи. Навіть як гастрософ (шанувальник вишуканої їжі) він цінував рибу понад усе, і коли говорив про делікатесні столові риби, його обличчя осяювала світла усмішка, адже він був справжнім життєлюбом і вмів цінувати радощі доброї трапези, як, мабуть, небагато хто серед натуралістів, тож і його переклад книжки Брійя-Саварена «Фізіологія смаку» (Брауншвейг, 4-те вид. 1878) став справжнім шедевром перекладацького мистецтва. Щоб завершити підготовлену ним до друку працю про риб, він провів два останні літа свого життя в Сент-Женгольфі, на березі Женевського озера, і його друзі не втомлювалися дивуватися тому, з якою життєрадісністю й натхненням ця сімдесятирічна людина завершувала свою життєву справу. Будучи оповідачем, буквально переповненим гумором — за що його обожнювали всі його студенти, — він приваблював до Сент-Женгольфа безліч близьких і далеких знайомих, які часом були немало здивовані, побачивши, як цей натураліст, що мав репутацію чистого епікурейця, після робочого дня вирушав до берега озера, щоб для відпочинку вправною рукою завершити пейзажний начерк, а потім — уже оновлений — до пізньої ночі сидів при лампі в робочому кабінеті, щоб закінчити свою книжку.
Загалом же його життя, що завершилося до великого смутку численної родини, яка шанувала в ньому свого патріарха, і обірвалося 5 травня 1895 року, було надзвичайно насиченим життям — працею й зусиллями, тихими й гучними успіхами, славою й ненавистю, дружбою та самовідданістю. Окрім великого наукового значення його спостережень, він був майже неперевершеним майстром захопливого й натхненного викладу наукових результатів. Що ж до його філософських і теоретичних вільностей, які почасти слід віднести на рахунок полемічного характеру його памфлетів проти наукової реакції, то справедливі оцінки цим поглядам дали Ланґе в «Історії матеріалізму» і Альфред де Катрфаж у другому томі «Наслідувачів Дарвіна» (1894).