Починаю читати одну з книжок популяризатора науки Роберта Чемберса «Сліди природної історії творення» (1844), яку було перекладено Карлом Фогтом, а з його німецького перекладу російською її переклав Олександр Пальховський (1832-1905), перекладач і популяризатор науки в Росії, дарвініст і критик, статтю про якого у Вікіпедії я навіть радив би переглянути. Такі люди не заслуговують на забуття, якому ми їх прирекли. Саме тому я опублікую окремо вступну статтю Пальховського, яка дуже вже сильно нагадує за стилем і за переліком згаданих осіб творчість Писарєва.
Нині у нас є доволі багато чудових популярних праць із різних галузей природознавства, — але в нас іще немає книжки, яка охоплювала б стільки різноманітних питань і зводила б їх у таку систему, як книжка невідомого англійського автора (прим. Р. Чемберс): «Сліди природної історії творення», переклад якої тепер пропонується публіці.
Свідомо оглянутися довкола себе й підвести все розмаїття видимих явищ під один спільний початок — зробити це раціональним способом може не кожен, а тим часом потребу в системі відчуває кожна мисляча людина… Але де критерій для розрізнення істини й брехні, де те спільне підґрунтя, на яке спираються раціоналісти у своїх дослідженнях? Цей критерій, цей спільний початок — це досвід і спостереження в предметах, доступних нашому спогляданню, та узагальнення (індукція) — у предметах, не всі сторони яких відкриті нашому чуттєвому сприйняттю. Усе, що спирається на ці засади, — істина, усе, що розходиться з ними, — брехня. Лише глибоко переконавшись у правильності цього положення, можна вважати себе готовим до наукових занять; не набувши ж такого переконання, людина, замість наукових результатів, даруватиме світові лише науковий сумбур… Але чи всі нині переконані в цій істині? Далеко не всі, — а в цьому й полягає все нещастя. У всій повноті її визнають лише натуралісти та кілька першорядних умів із-поміж людей, які присвятили себе іншим галузям знання. А тому погляньте на всі наші науки — політичні, юридичні, історичні, природничі — і ви побачите, що вони аж ніяк не зливаються в одне струнке ціле; особливо ж разючий антагонізм між природничими науками та всіма іншими: і за методом, і за характером вироблених положень між ними лежить глибока, нічим не заповнена прірва. Але невже такий дуалізм знання має розумне підґрунтя? І невже йому судилося існувати безконечно? На чиєму ж боці істина? І невже обидві сторони так вправно балансують, що ми не можемо помітити переваги? На превелику радість для людства ці питання — цікаві у філософському сенсі й надзвичайно важливі за своїми практичними наслідками — нині наближаються до позитивного розв’язання: у нас уже є факти, що виразно свідчать: для названого дуалізму настає година смерті; істину вже знайдено; одна сторона вже надто переважила іншу й підняла її в повітря. Фактами такого роду ми вважаємо: «Позитивну філософію» Конта, «Логіку» Мілля, «Історію цивілізації в Англії» Бокля, «Про походження видів» Дарвіна, «Основи геології» Лаєля, «Землезнавство» Ріттера та деякі інші праці. Хто знайомий з усіма цими працями, той погодиться з нами, що згаданий дуалізм розв’язується на користь природничих наук, — на користь їхнього методу та вироблених ними положень, — отже, розв’язується на користь тієї сторони, на якій досвід, спостереження, індукція — ці три єдині джерела істинного знання. Філософія, історія й географія — завдяки названим глибоким мислителям — тепер уже мають свою тверду опору. Чекатимемо того самого й щодо юридичних і політичних наук, у яких, особливо в кримінальному праві, відчувається потреба в такій опорі, — і з часом, імовірно, з’явиться людина, яка поставить цю важливу частину правознавства на те саме тверде підґрунтя, на яке Бокль тепер поставив історію, — тим паче, що праці Кетле вже давно вказують, у чому має полягати реформа, яку необхідно провести в теоріях злочину й покарання. Але ця реформа стане можливою лише тоді, коли юристи ознайомляться із загальними положеннями, виробленими природничими науками; бо й Мілль, не будучи знайомим із працями Конта та Уевелла, не написав би своєї «Логіки», і Бокль, не засвоївши всього, що виробило природознавство, не створив би своєї «Історії цивілізації в Англії» — праці, яка має спричинити радикальний переворот в історичній науці.
Спираючись на все сказане, я вважав не безпідставним перекласти нині «Сліди природної історії творення» як твір, у якому космічні, геологічні, органічні та соціальні явища зводяться до спільних начал. Таких начал автор застосовує два: для неорганічного світу — загальне тяжіння, для органічного — розвиток. Але, на мою думку, такий поділ не зовсім раціональний: адже закон тяжіння бере участь і в органічних явищах (особливо якщо припустити, що хімічна спорідненість є лише особливим видом притягання); так само й закон розвитку почасти помітний у неорганічному світі. А тому мені видається значно ґрунтовнішим визнати загальним законом для всього світу — закон вічного руху, сформулювавши це положення так. Речовині властиві різні визначені властивості; в силу цих властивостей вона проходить низку видозмін, що виявляються різними явищами. Кінцевими моментами цих видозмін будуть виникнення небесного тіла і його руйнування. Геологічні явища, явища органічного життя та соціальні займають простір між цими двома крайніми межами. Отже, спочатку явища розгортаються у висхідному порядку, — це період поступового ускладнення й розвитку; потім розвиток зупиняється і знову починається виняткове панування неорганічних явищ. Загальна формула природи є, отже, — perpetuum mobile. Тому абсолютного розвитку немає, а є лише відносний…
Звісно, таке цілісне світоглядне бачення дуже добре у філософському сенсі, — але живій людині однією філософією існувати не можна: це — доля ходячих трупів, носіїв «безплідних ідей». Живій людині дороге життя, і всяку філософію вона цінує настільки, наскільки вона корисна для життя. Ось чому філософія, що існувала досі, яка була чужа життю, була лише «безплідною наукою, що висушує розум», — життя забуло, і жива людина мимоволі відвертається від неї, як від холодного трупа. Але не така доля чекає на філософію, яка в сучасних схоластиків не носить навіть цієї назви, проте своєю життєвою теплотою гріє й освіжає уми наших найкращих сучасних мислителів. Читайте Конта, Уевелла, Бокля, Мілля, Лаєля, Ріттера, Дарвіна, — і ви навчитеся цієї філософії… та й вона вас багато чого навчить. Ця філософія не забуває життя, — навпаки, вона цілком віддана йому. Та й інакше їй і не можна чинити: адже весь її зміст узято зі світу живого, зі світу дійсності. Отже, немає жодного сумніву, що такого роду мислення приведе людство до найкращих практичних результатів. Соціальні науки, — що відіграють таку важливу роль у практичному житті людства, — під впливом цієї філософії будуватимуться на незрушних даних антропології — на даних тієї науки, зміст якої черпається зі спостереження над людиною як над одним із природних явищ… Коли все це буде — визначити, звісно, важко, — але неважко передбачити, що здійснення такого порядку речей відбудеться тим швидше, чим більше буде людей, переконаних у його істинності.
Пропонуючи російській публіці переклад книги «Сліди природної історії творення», — ми маємо на увазі єдино поширення здорових понять. Популярний же виклад, прийнятий автором, дає змогу сподіватися на досягнення цієї мети… За часом свого першого виходу пропонований твір не з нових, — але він аж ніяк не старий ні за своїм духом, ні за основною ідеєю. Після невдалої спроби Ламарка пояснити природним чином розвиток зоологічних форм, цей твір першим розв’язує це питання більшою чи меншою мірою науково, збігаючись у своїх основних положеннях із теорією Дарвіна, якій нині належить перше місце в науці. Деякі з наведених автором фактів хибні, — але їхню хибність зазначено або Фогтом, або мною.
[Далі автор просить бути поблажливішими до цієї праці й довго пояснює, чому обрав не оригінал, а німецький переклад Фогта, як зручніший, а також різні технічні питання щодо позначок у книзі]