Позитивізм після Конта (Лесевич)

Статтю публікується за: Лесевич В. В. Зібр. творів. М., 1915. Т. 1.
Уперше надруковано: «Отечественные записки». 1869. № 4

Фігура Володимира Вікторовича Лесевича (1837-1905) давно цікавила мене особисто. Уперше звернув на нього увагу, читаючи зібрання творів Ткачова, де ця людина постає як лідер позитивістів Росії. Згодом я дізнався, що Лесевич був українцем за походженням, брав участь у «Громадах», які боролися за самостійність українського народу та популяризацію його культури й мови, а також що він узяв собі псевдонім «Українець» і був похований у Києві, на Аскольдовій могилі. На жаль, нині це парк, і там немає жодних могил, немає навіть пам’ятної таблички. У Радянському Союзі його постать вважалася ворожою, і тому ні пам’ятників, ні назв вулиць, нічого подібного, не кажучи вже про перевидання творів, не було. Творчість Лесевича можна умовно поділити на два періоди. У першому він намагався бути правовірним послідовником Конта, а в другому перейшов на позиції так званого «емпіріокритицизму».

Тут ми опублікуємо статтю Лесевича про позитивізм, написану в перший період творчості. Втім, стаття не вирізняється особливою якістю. Лесевич сприймає позитивізм як «теорію теорій», певну філософію, що ширяє над усіма науками, — тобто непослідовний позитивізм. Він відстоює пріоритет Конта над Міллем і Спенсером, що в деяких моментах радше є слабкістю. Але для нас, дослідників епікурейської традиції думки, і позитивізму зокрема, навіть такі праці становлять інтерес.

Стан позитивізму в Європі 60-х років XIX століття

Я не наполягаю на тому, що становлення позитивної філософії завершене, і на тому, що не лишилося нічого більшого, як повторювати слова вчителя. Я далекий від цієї думки. Пане Конт залишив нас і наших послідовників лише на порозі. Потрібно виконати ще величезну працю, бо змінилася лише стара точка зору на речі, але йдеться про те, щоб змінити все. Я хотів би з усією повнотою і водночас з усією виразністю сказати, що пан Конт створив позитивну філософію, яка ґрунтується на науках і базує свій метод на науковій ієрархії, а свій результат — на концепції світу. Але хочу сказати також, що створена ним філософія є лише філософією, що починається.
(Літтре. О. Конт і Стюарт Мілль, с. 40; пер. Г. Ф. Сейфі).

У моїй статті про філософію історії [1], на яку прошу читача дивитися як на вступ до цього етюду, я намагався пояснити значення розумової діяльності в процесі історичного розвитку і навів докази того, що ця діяльність була головним елементом прогресу. Розглядаючи інтелектуальний розвиток із цієї точки зору, я подав загальний нарис основного закону розвитку, закону трьох станів, установленого Ог. Контом і такого, що становить одне з основоположень позитивної філософії. Закон, про який я говорю, — якщо пам’ятає читач, — являє собою послідовні історичні фази розумового розвитку і визначає поступовість переходу від теологічного світогляду до метафізичного, а від цього останнього — до світогляду наукового, або позитивного. Увійшовши в цю фазу, розум відмовляється від супранатурального й суб’єктивно-умоглядного пояснення явищ, які він спостерігає, а звертається до знання, до науки і в узагальненнях її досліджень шукає та знаходить бажане пояснення, що, за самою своєю суттю, підлягає широкому й невизначеному розвиткові. Я сказав також, що прогрес наук у нашому столітті дав змогу остаточно здійснитися переходові від метафізичного світогляду до наукового в умах деяких передових мислителів і що в наш час цей перехід уже починає потроху здійснюватися і в суспільній свідомості. «Наука, — сказав я, — прагне дійти в остаточному підсумку до доктрини, що охоплює все, що тільки може регулювати життя і розвиток людства. Вона прагне стати не лише тлумачкою, а й керівницею життя; вона ставить соціальну систему кінцевою метою всієї своєї праці. Це прагнення цілком законне, звісно; але повного успіху нині воно ще мати не може, бо, попри величезні успіхи наук, попередній аналіз, необхідний для здійснення такого прагнення, все-таки ще далеко не завершено. Багато що ще лишається недоступним науковому дослідженню, багато що є гаданим, неточним, неповним… Метафізики тощо ставлять усе це на карб науці й виставляють повноту та завершеність своїх систем. Але Фейєрбах слушно зауважив, що ніхто не стає під водостічні труби, щоб сховатися від дощу… Повернення до минулого немає; ми це знаємо і тому сміливо надаємо перевагу неповноті спроб, що узагальнюють наше позитивне знання, перед удаваною завершеністю попередніх їм світоглядів. Однією з найвизначніших спроб у цьому напрямі була спроба Ог. Конта… На наших очах уже стежка, прокладена Контом, перетворюється на широку дорогу, і замість системи, яку ми можемо назвати контизмом, постає позитивізм із безперервно ширшою, а нині вже вельми широкою сферою впливу».

Такий успіх позитивізму, однак, здійснився вельми повільно. Протягом дванадцяти років том за томом виходив «Курс позитивної філософії» Ог. Конта, і майже ніде не знаходив відгуку. Поверховому спостерігачеві легко могло здатися, що вчення Конта позбавлене зв’язку з ідеями віку й не має майбутності. Мовчання, що оточувало Конта, мало, однак, цілком приватну, минущу причину, а саме ту, що в епоху, коли з’явився «Курс позитивної філософії», роз’єднання між наукою і філософією рішуче перешкоджало розумінню філософії, заснованої на науці. Представники науки працювали окремо й незалежно від тодішньої панівної філософії, а ця остання розвивалася теж окремо й незалежно від позитивного знання і трималася в Європі взагалі (особливо ж у Німеччині) у формі більш або менш туманних метафізичних систем, поруч із якими у Франції процвітав ще й виродок метафізики — еклектизм. Не дивно тому, якщо Ог. Конт не розраховував більш як на п’ятдесят читачів у всій освіченій Європі. Для нього було очевидно, звісно, що його можуть зрозуміти лише ті дуже небагато осіб, які за особливо щасливого збігу обставин поєднували в собі солідні наукові знання зі здатністю до узагальнення, але затемненою впливом метафізики. Це передбачення було слушним до такої міри, що навіть у 1859 році, тобто через 17 років після виходу останнього тому «Курсу позитивної філософії», Літтре, найвизначніший із послідовників Ог. Конта, мав підстави писати таке: «Назвати позитивну філософію — ще далеко не означає дати зрозуміти, що вона таке… Позитивна філософія перебуває ще — у цьому не може бути сумніву — в мороці… Відомі лише її уривки: в цілому вона цілком невідома. Для одних вона постає якимось математичним умоглядом… Для інших вона здається відновленням учень Епікура і Гольбаха тощо…» (Е. Littré. Paroles de philos, positive, 1863, p. 1 et suiv. 2-e éd.). Справді, ще й у цей час, якщо не рахувати послідовників усієї системи Ог. Конта, тобто й тієї її частини навіть, що з’явилася під час безсумнівно патологічного стану його розуму, якщо не рахувати, кажу я, позитивістів-містиків — Лафітта, Робіне, Констан-Ребека, Конгрева та ін. — можна було по пальцях перелічити всіх послідовників Ог. Конта як філософа. Крім уже згаданого Літтре, до їх числа належали: д’Ейхталь, Робен, Лебле і де Бліньєр у Франції, Ст. Мілль і міс Мартино — в Англії. Про позитивізм іще майже не чули. Твори самого Конта, написані вкрай важкою мовою, були цілком нездатні провести його ідеї в суспільство; те небагато ж, що вийшло до цього часу з-під пера того чи іншого з послідовників Ог. Конта, публіка ще не помічала, і тільки хіба «Система дедуктивної та індуктивної логіки Ст. Мілля» (1843) мала в цьому відношенні якесь значення. Не надто посприяло справі пропаганди навіть і те, що Літтре присвятив позитивізмові кілька сторінок передмови до свого перекладу Штраусової «Leben Jesu», що вийшов 1856 року. Як би жадібно не читалася книга, але її передмову все-таки мало помітили.

Позитивізм не міг, однак, залишитися навіки в невідомості. Суттєва його риса полягає в тому, що він є природним результатом усієї попередньої роботи думки, що він є той неминучий висновок, до якого йде позитивна наука, не чужа філософським узагальненням. Позитивізм тому є радше справою часу, ніж особи. Особа могла передбачити його — і це заслуга безсмертна — але особа не могла подати його суспільству як свою доктрину; всьому, що було в цій доктрині контівського в тісному значенні слова, належало, так би мовити, облущитися, і позитивізм мав нарешті виробитися як продукт розумового розвитку свого часу.

Таке розширення й поширення значення Контової доктрини й відбувається саме тепер, коли мисляча частина суспільства починає потроху надавати своєму світоглядові будову наукового вчення і коли внаслідок того інтерес до системи Конта набуває значної інтенсивності. Посилення цього інтересу почало помітно виявлятися лише з перших років цього десятиліття. 1864 року знадобилося нове видання «Курсу позитивної філософії», бо перше видання стало рідкістю і продавалося за казкові ціни.

Найважливіше ж те, що за цей час з’явилися приводи до виникнення полеміки. Літтре у своєму передмові до нового видання «Позитивної філософії» Конта відповідає на статтю Ложеля, вміщену в 2-й, лютневій, книжці «Revue de deux Mondes» за 1864 р., і Спенсерові з приводу поглядів, викладених у його «Основних началах». «Час минає швидко, — пише Літтре в цій передмові, — і, мабуть, недовго доведеться чекати, доки боротьба відновиться на ґрунті більш підготовленому, більш визначеному. Минуло лише двадцять два роки від часу виходу останнього тому «Позитивної філософії», твору, який, за словами автора, міг бути оцінений лише по завершенні його як цілого. На противагу іншим системам, які наробили багато галасу й одразу потому не знайшли послідовників, позитивна філософія, хоч і не спричинила великого шуму, тим не менш не перестала зміцнюватися завдяки прихованому прозелітизмові, що ґрунтується на силі речей, а не на пропаганді» (Préface d’un disciple, XLVI). І справді, Літтре не помилився. Уже наступного року з’явився визначний твір Мілля «A. Comte and positivism. London, 1865», у якому славетний автор піддав систему Ог. Конта глибокій критиці, що спиралася — і це було надзвичайно важливо — на позитивну ж точку зору. Відповідь Літтре на критику Мілля з’явилася в 2-й, серпневій, книжці «Revue de deux Mondes» за 1866 рік і наступного ж року вийшла окремою брошурою, до якої було додано статтю нашого співвітчизника п. Вирубова «St. Mill et la philosophie positive», написану також проти Мілля й призначену для «Revue Encyclopédique», існування якої, завдяки бонапартистському режимові, було піддане таким мінливостям долі, що стаття не з’явилася друком, хоч уже й була надрукована. Отже, боротьба думок, збуджена питаннями позитивізму, дедалі більше загострювалася… Ставала очевидною мить, коли позитивна філософія мала вступити в нову фазу. Цією миттю якнайкраще скористалися Літтре та Вирубов, який вступив із ним у товариство. Вони від 1 липня 1867 року почали видавати огляд, що й назвали «La philosophie positive». Цей огляд виходить 6 разів на рік невеликими книжками й, гуртуючи навколо себе послідовників позитивізму, слугує осередком розвитку позитивної філософії та головним вогнищем її пропаганди. Хоч цей огляд істотно ґрунтується на «Позитивній філософії» Ог. Конта, проте ставиться до неї цілком вільно, і вже тепер можна вказати на кілька вельми важливих питань, у яких «Огляд» відійшов від первісних розв’язань цих питань Ог. Контом. Своєчасність появи «Огляду» виявляється не лише в багатстві його змісту, а й у тому, що йому нерідко доводиться вміщувати в своїй бібліографії огляди книжок, написаних позитивістами, і час від часу вступати також у полеміку. Усе це показує, що позитивна філософія вийшла з того стану невідомості, в якому вона була ще 10 років тому, що вона вже діє як культурний елемент і дає результати, які неминуче матимуть свій вплив. Є тому підстави вважати, що в майбутньому безперервний розвиток позитивної філософії цілком забезпечений. Розпочинаючи другий рік свого огляду, Літтре вже міг заявити, що цей огляд набув свого кола читачів і приніс свої плоди [2].

Того ж 1867 року позитивізм став помітним явищем і в італійській літературі. Тут особливого галасу наробила стаття професора Віллярі, надрукована в «Politécnico» і згодом видана окремою брошурою, що розійшлася так швидко, що влітку минулого року дістати її вже було неможливо, і мені вдалося прочитати її лише тоді, коли вона ввійшла до загального збірника статей автора, що з’явився в Мілані наприкінці минулого року під заголовком: «Saggi di storia, di critica et di política». Метафізика, ще недостатньо похитнута відродженням розумового руху в Італії, значно перешкоджає успіхам позитивізму в цій країні; але важливо вже й те, що позитивна філософія нині сильно займає там уми. Протягом лише однієї половини минулого року (про другу в нас ще немає відомостей) в італійських журналах з’явилося понад десять статей про позитивізм, а саме: в «Nouva Antología», «Rivista Bolognese», «Politécnico», «Rivista universale», «Palestra» і навіть «Civilta Cattolica». І, крім того, ми можемо вказати на обширний твір професора Боккардо (Física del globo) як на такий, що має позитивний характер і не позбавлений достоїнств серйозної наукової праці.

Філософські напрями думки в Німеччині надто самостійні, а німці надто зверхньо ставляться до будь-якого філософського руху, що відбувається поза межами Німеччини, а тому й не дивно, якщо тут на позитивізм поки що звертають мало уваги, і, крім статті Гарстена (у філософському журналі Фіхте), чи й говорив там ще хтось хоч кілька слів про позитивізм. Натомість напрям думки тут набуває дедалі більш позитивного характеру, і я думаю, що німецький кореспондент журналу Літтре та Вирубова не без підстав уважає можливим писати в першій книжці журналу («Juillet-Aout», 1867, р. 156), що Німеччина, можливо, більше, ніж Англія і Франція, підготовлена до позитивізму і що тут повсюдно помічають позитивістичні тенденції.

Що ж до Англії, то позитивістичні тенденції тут виявляються значною мірою, хоча, звісно, важко вирішити, чи виявляються вони більшою чи меншою мірою, ніж у Франції. Ми вже згадували про Ст. Мілля та міс Мартино як послідовників позитивізму. Додамо тепер, що книжка міс Мартино (The positive philosophy of A. Comte freely translated and condensed. 2 vol.), видана ще 1853 року, свідчить, що в Англії схильність до позитивізму є вельми живою. Зауважимо ще, що славетний фізик Брюстер (Brewster) був одним із перших учених у Європі, які визнали наукову вартість філософської праці Ог. Конта. Тоді, коли ця праця ще обмежувалася двома першими томами, Брюстер помістив у «Edimburg Rewiew» (1838) статтю, в якій відгукувався про Конта як про глибокодумного вченого.

Відомості про позитивізм у Росії гальмувалися насамперед тим, що в нас узагалі мало розвинений інтерес до філософії, а також умовами становища, в якому перебуває друковане слово. Втім, попри це, російський читач може ознайомитися з ученням Ог. Конта за статтею п. Вотсона, вміщеною в «Современнике» за 1865 рік, і за книжкою, що містить трактати Льюїса і Мілля, про яку я вже згадував. Що ж до критичного розбору цього вчення, то, крім названих статей і трактатів, я вкажу ще на одну статтю, а саме: «Завдання позитивізму та їх розв’язання» п. П. Л (прим. — Лавров). Ця стаття, за глибиною й широтою погляду, може бути поставлена щонайменше поряд зі статтею Ст. Мілля і може слугувати найкращим дороговказом для розуміння завдань позитивізму. Я цілком певен, що поява цієї статті у французькому перекладі спричинила б жваву полеміку й неодмінно послужила б до з’ясування багатьох важливих питань позитивної філософії. 

Але якщо читач може ознайомитися з позитивізмом за російськими джерелами, то все ж це знайомство не може сягати далі 65 року; на цьому році обриваються всі наявні в нас російською мовою відомості про розвиток цього вчення. Чи то несприятливі умови, в яких так довго після цього часу перебувала наша література, чи то інші обставини були тому причиною, але російський читач позбавлений відомостей про хід розвитку позитивної філософії саме за той період, коли цей розвиток, набувши нового органу, отримав нове життя і почав заявляти про себе низкою статей і трактатів, надзвичайно цікавих для кожного, хто не чужий розумовому життю Європи, і таких, що мають надзвичайно важливе значення для тих, які, стомлені безплідністю метафізичних умоспоглядань, шукають твердої точки опори для свого мислення. З огляду на все це я наважився заповнити прогалину в наших відомостях про позитивну філософію і тепер подаю читачам «Отечественных Записок» статтю, в якій намагаюся окреслити сучасний фазис розвитку позитивної філософії та вказати на найголовніші питання, що їх розробляє нова позитивна література.

1 — Мається на увазі стаття «Філософія історії на науковому ґрунті» з 1-го тому зібр. творів В. В. Лесевича, у якій він викладає основні положення позитивізму.

2 — Найвизначніші нові книжки, написані з погляду позитивної філософії, такі: 1) Leblais. Matérialism e et spiritualism e; 2) Bourdet. De la morale dans la philosophie positive; 3) Id Principes de l’éducation positive; 4) Buysset. Catéchism e du X IX siècle; 5) L. André. Le positivisme pour tous. 6) Littré. Etude sur les barbares et le moyen âge; 7) Grenier. Etudes médico-psychologiques du libre-аrbitre humain, та ін.

Класифікація наук

В основі всякого світогляду завжди лежить положення, від прийняття або неприйняття якого залежить засвоєння або відкинення самого світогляду. Це основне положення для послідовників учення, які беруть його за вихідну точку, постає аксіомою і слугує межею, за яку вони не переходять. Оскільки це положення не може бути ані прийняте, ані відкинуте на підставі доказів, то його прийняття або неприйняття завжди містить у собі щось довільне і може бути пояснене лише історичним законом послідовності в ряді цих основоположень різних світоглядів, ряді, що являє собою свої правильні фазиси змінюваності. Граничне поняття, сказав я, становить належність усіх філософських учень. Воно неминуче як у вченнях непозитивних, так і в позитивній філософії. Граничне поняття супранатуральної філософії, наприклад, є поняття про позасвітову силу. Існування цієї сили супранатуралісти визнають аксіомою, що не підлягає ані дослідженню, ані доведенню. Очевидно, однак, що питання про можливість логічного дослідження, яке виходить за межу, означену поняттям про цю силу, залишається вічно відкритим, оскільки супранатуралістична відповідь, що твердить, ніби за цією межею нічого не існує, рівнозначна небажанню йти далі й виявляє необхідність прийняти положення, про яке йдеться, як граничне. Те саме можна сказати і про всяку метафізичну систему. Інакше й бути не може. У цьому пункті всі філософські системи між собою згодні, а різниця між ними полягає лише у виборі того чи того основного положення. У якому ж порядку відбувалися зміни цих основних положень? Загалом цей порядок полягав у тому, що поняття про буття супранатуральне було замінено, в сенсі основного положення, поняттям про буття натуральне: так пантеїзм і матеріалізм приймали силу або сили, властиві матерії, як граничну аксіому своїх філософських побудов. Цей крок уперед порівняно із супранатуральним світоглядом був важливий; але треба було піти ще далі, що й зробила позитивна філософія. Пантеїзм і матеріалізм замість буття невидимого поставили буття видиме; позитивна ж філософія з усієї сукупності властивостей цього буття обрала лише ті властивості, що підлягають спостереженню. З цих властивостей, згідно з її поглядом, складається те, що вона вважає пізнаваним; усе ж, що лежить поза їхніми межами, вона виключила зі сфери свого світогляду як непізнаване. «Усе, — каже Літтре, — що перебуває поза межами позитивного знання, чи то в царині матерії, чи то в царині розуму, тобто в глибинах безмежного простору або в нескінченному ланцюзі причин, — усе це безумовно недоступне людському розумові. Кажучи «недоступне», я не стверджую, що воно не існує. Безмежність, як матеріальна, так і інтелектуальна, тісно пов’язана з нашим знанням і, лише в силу цього зв’язку, стає вона позитивною ідеєю; я хочу сказати, що, стикаючись і межуючи з позитивними ідеями, ця безмежність постає у своєму двоїстому вигляді: реальності й недоступності. Це океан, хвилі якого вічно б’ються об наші береги, але пуститися в який ми не можемо, бо не маємо ані човна, ані вітрила…» (A. Comte et la philos, pos., p. 519, 1 éd.).

Читачеві, звісно, відомо, що й Спенсер також розрізняє пізнаване й непізнаване. Погляд Спенсера, однак, істотно відрізняється від погляду позитивістів. Спенсер вважає, що супранатуральний світогляд і наука зливаються в одне в сфері непізнаваного і що, таким чином, цей світогляд і наука постають ніби двома різними сторонами одного вчення. Позитивна філософія, як уже відомо, заперечує пункт поєднання науки із супранатуральним світоглядом, вважаючи, що між ними як перехідний щабель стоїть метафізика. Отже, непізнаване, цілком відкинуте позитивною філософією, цілковито належить супранатуральній філософії.

Отже, предметом вивчення позитивної філософії є дійсність у найвужчому значенні цього слова, тобто та частина всесвіту, або космосу, яка в тій чи тій мірі може, у часі й просторі, належати нашому спостереженню та досвіду. Поняття дійсності є, отже, тим граничним поняттям, про яке йшлося вище. Позитивна філософія систематично відкидає перехід за межу, визначену цим поняттям, хоч і визнає, що логічно можна йти далі. Замкнувшись у таке, порівняно обмежене, коло, вона наводить той ґрунтовний довід, «що знаряддя давніших філософських доктрин стали непридатними, а ті знаряддя, які є в її розпорядженні, не дозволяють переступити цієї межі». Позитивна філософія, отже, нічого не знає і знати не хоче про те, чого не знає наука, з якою вона становить одне неподільне ціле.

Пояснивши значення поняття про пізнавану дійсність як граничного поняття позитивної філософії, ми можемо попередньо визначити її як світогляд, що складається з усієї сукупності позитивного знання. Повніше визначення ми подамо в подальшому розгортанні нашої теми.

Подане нами визначення природно передбачає два елементи: 1) явища, що існують поза людиною, і 2) людину, яка спостерігає й підтверджує ці явища, а тому, стежачи за розвитком основного принципу, висловленого у визначенні, нам слід тепер ознайомитися з поглядом позитивної філософії на відносини, що існують між цими двома елементами, тобто нам належить визначити, які знання ми маємо право вважати позитивними, або істинними. Поставлене таким чином питання зводиться до визначення відносин між істиною та дійсністю. Розробку цього вкрай важливого питання знаходимо ми в статті п. Вирубова «Le certain et le probable», надрукованій у 2-й книжці «Обозрения» за 1867 рік. «Очевидно, — говорить автор статті, — що два терміни — істина і дійсність, ужиті в найзагальнішому значенні, не можуть уважатися синонімами. Якщо ми й можемо брати за точний вихідний пункт усіх наших філософських побудов аксіому, що все істинне має бути й дійсним, то ми не маємо права обернути цю аксіому й твердити, що все дійсне має бути істинним. Твердити обидва ці положення означало б виявляти прихильність до тієї гри слів, яку так любила схоластика, означало б установлювати один із тих принципів, які завжди правильні, бо стоять поза всяким контролем. Дійсність не обов’язково істинна; і неважко довести, чому це саме так. Дійсний факт є той факт, існування якого було підтверджене нашими чуттями, факт, відкритий нашим спостереженням. Але чи завжди достовірне свідчення наших чуттів? Наполягати на ствердній відповіді, звісно, ніхто не стане… Ніхто не стане заперечувати, що кожна людина здатна помилятися, може погано бачити, погано чути… І цього досить, щоб не дозволити нам зробити загальний висновок, ніби все, що здається нам дійсним, є істинним. Можна, мабуть, заперечити, що наше поняття про дійсність — це ще не сама дійсність, що все, що нас оточує, аж ніяк не залежить від помилок у наших спостереженнях і що, отже, ця дійсність, яка нас оточує, завжди істинна. Але таке міркування є не більш як тонка хитрість, яка не може утруднити філософію, що будується на науковій основі. Істина для нас не є чимось абстрактним, ані чимось таким, що може існувати незалежно від людського розуму; істина, навпаки, є поняттям відносним і умовним, результатом спостереження та досвіду, здійснених за допомогою методу, виробленого спеціальними науками. Без людини, або, точніше, без науки, без довгого ряду способів дослідження, істина неможлива» (Le certain et le probable, p. 170).

Визначаючи істину не як щось реальне, не як щось таке, що існує an sich und für sich (у собі й для себе), а як умовне відношення між суб’єктом і об’єктом, між людиною, що пізнає, і дійсністю, яку вона пізнає, позитивна філософія мусила визначити й свій критерій достовірності. Цей критерій полягає в тому, що кожне явище, згідно з вимогою позитивної філософії, не слід розглядати окремо, а неодмінно в зв’язку з іншими супутніми й одночасними з ним явищами. Дотримуючись цього правила, ми вже не наражаємося на небезпеку, що загрожує нам від ілюзій, породжуваних нашими чуттями, а влаштовуємо наше спостереження так, що чуття перестають відігравати першу роль, і перевірка стає можливою для всіх. Розглядаючи явище в зв’язку з усіма супутніми й одночасними з ним явищами та ретельно відокремлюючи в цих останніх те, що в них є сталого щодо розглядуваного явища, від того, що в них є випадкового, ми отримуємо те, що в науці прийнято називати законом. Доти, доки явище не підведене під закон, тобто доки воно залишається цілком відокремленим від інших явищ, якими воно оточене, доти воно може бути до певної міри (з огляду на обмани чуттів) дійсним; але поняття про нього ми в жодному разі не можемо вважати достовірним або істинним.

Коли закон установлено, спостереження та його перевірка перестають залежати від однієї людини, але вже можуть здійснюватися всіма. Така постановка питання виключає віру в авторитет і встановлює автономію мислення кожної окремої людини. Але щоб закон міг слугувати задовільним критерієм достовірності, слід визнавати законами лише ті формули поміченого між явищами зв’язку, які не мають винятків і дають змогу передбачати явища. Досвід і спостереження вже виробили безліч таких законів, і на них слід дивитися як на типи, до яких мають прямувати всі наші зусилля. Лише сукупність таких законів становить те, що по праву може називатися наукою. Саме тому наука як сукупність законів непомильна. Помилитися може вчений, але не наука. Учений може формулювати закон, що допускає винятки; такий закон буде лише ймовірним; наука ж ґрунтується на законах достовірних, тобто на законах, які не мають винятків.

Беручи за провідне таке розуміння значення закону, позитивна філософія береться до вивчення дійсності й, маючи на увазі необхідність суворої систематичності цього вивчення, насамперед помічає той загальний природний порядок або ту натуральну градацію природних явищ, яка може послужити їй твердою точкою опори для досягнення її мети.

Загальне вивчення дійсності виявляє, що всі явища, які в ній відбуваються, розпадаються на три групи:

1. групу математико-фізичну, що характеризується властивостями, спільними всій матерії, в якому б стані вона не перебувала; ці властивості є властивостями величини та її форм і всіма властивостями, зумовлюваними рухом як частинок, так і цілих мас;
2. групу хімічну, що характеризується менш загальними властивостями, а саме властивостями, які виявляються лише в тих випадках, коли відбувається часткове поєднання двох різних тіл, 
3. групу органічну, характерні властивості якої виявляються за складності, що перевищує складність поєднань попередньої групи, і в побуті носять назву життєвих явищ.

Подане нами розташування цих трьох груп є єдиним, що допускається самими властивостями цих груп, оскільки органічна група передбачає хімічну групу, а ця остання — математико-фізичну, яка вже нічого не передбачає і охоплює собою всю пізнавану дійсність, поняття про яку є, як ми вже сказали, граничним поняттям позитивної філософії.

Якщо ми зіставимо названі три групи з масою наук, охоплюваних нині людським знанням, то помітимо, що кожна з цих численних наук відповідає певній частині явищ, тотожних або в якомусь відношенні аналогічних тим, що входять до тієї чи тієї з перелічених вище трьох груп. Таке співвідношення між науками та натуральною градацією явищ виразно показує, що якщо людський розум і губиться серед маси наук, розглядуваних окремо й незалежно одна від одної, то він має точку опори для розташування їх у такому порядку, який дасть йому змогу охопити їх в одному загальному уявленні й дозволить легко орієнтуватися в них, незважаючи на їхню численність. Розташування їх у тому порядку, про який я кажу, і є тим, що називається їхньою класифікацією. Класифікація наук, отже, має дуже важливе значення в позитивній філософії: вона вносить у вивчення дійсності методичний лад і, визначаючи кожній науці її справжнє місце в цьому загальному ладі, сприяє розумінню значення й сенсу як кожної науки окремо, так і загального синтезу філософій цих наук, який є не чим іншим, як позитивною філософією.

Розглядаючи одну за одною групи наук, що відповідають групам натуральної градації явищ, позитивна філософія зауважує, що кожна з груп наук розпадається на два вельми різні за характером відділи: науки одного відділу мають справу із законами, що керують елементарними явищами відповідної натуральної групи, із законами, від яких природно мають залежати не лише всі справді здійснені явища, а й усі комбінації, можливі в даному випадку. Науки іншого відділу, навпаки, займаються єдино частковими комбінаціями явищ, відкриваних у дійсності. Так, наприклад, мінерали, що становлять нашу планету або знаходяться в ній, являють собою часткові комбінації явищ, залежні від законів, що вивчаються науками першого відділу. Звідси видно, що науки першого відділу, або науки абстрактні, становлять основу і точку виходу відповідних їм наук другого відділу, або наук конкретних, і що, отже, вони мають завжди передувати цим останнім і керувати ними. Це геніальне поділення наук, яким позитивна філософія завдячує Ог. Конту, проливає яскраве світло на весь лад людського знання і вкрай спрощує класифікацію, оскільки з’являється можливість підпорядкувати всю масу конкретних наук невеликій кількості наук абстрактних, розташованих відповідно до натуральної градації природних явищ і пов’язаних так, що вони постають частинами одного цілого.

Для кращого пояснення викладеного поділу наук на абстрактні й конкретні порівняймо цей поділ із подібним поділом, що належить Герб. Спенсеру, який уживає терміни «абстрактний», «конкретний» не в тому значенні, в якому їх приймає позитивна філософія. Спенсер каже, що «абстрактна» істина рідко сприймається як здійснена в якомусь із випадків, щодо яких вона стверджується, а тому він називає науку абстрактною, коли її істини не цілком вичерпуються дійсністю, як-от, наприклад, істини геометрії або так званий закон інерції. Ці істини хоча й містяться в даних досвіду, але насправді не помічаються, бо завжди більшою чи меншою мірою паралізуються. Отже, матеріал абстрактних наук, за поняттям Спенсера, є матеріалом ідеальним; на противагу йому матеріал конкретних наук є матеріалом реальним. Мета конкретних наук полягає, вважає він, не в тому, щоб відокремлювати й окремо узагальнювати складові елементи явищ, а в тому, щоб з’ясовувати кожне явище як продукт цих складових елементів. З цієї причини він вважає хімію та біологію науками конкретними. Явища, що вивчаються цими науками, справді відбуваються так, як це припускають ці науки, (Див.: Герб. Спенсер. Класифікація наук. Пер. Н. Тіблена). Зауваження Мілля на наведене тут розуміння Спенсера підриває це розуміння в самій основі, і оскільки воно не довге, то я наведу його повністю:

«Значення, яке надавав Конт (словам «абстрактний» і «конкретний»), відповідає в найвищій мірі глибокому й життєвому розрізненню. Значення ж, яке надавав Спенсер, відкриває простір для радикального заперечення: воно класифікує істини не на підставі їхнього предмета чи їхніх взаємних відношень, а на підставі неістотної відмінності в способі, яким ми їх визнаємо. Яка різниця, що закон інерції (розглядуваний як точна істина) не становить узагальнення з наших безпосередніх вражень, а є результатом зіставлення рухів, які ми помічаємо, з тими, які ми помічали б, якби не було паралізувальних причин? В тому чи тому разі ми однаково певні, що це точна істина: бо кожен динамічний закон виконується цілком навіть тоді, коли, здається, натрапляє на протидію. Можна припустити, що у фізіології, наприклад, має бути багато істин, які пізнаються лише подібним опосередкованим процесом: Спенсер навряд чи відокремив би їх від цілого науки й назвав би абстрактними, а решту — конкретними» (Мілль. О. Конт і позитивізм, с. 34).

Усунувши непорозуміння, які могли виникнути в читача, знайомого з поглядами Спенсера за російським перекладом його брошури, ми знову повертаємося до класифікації наук, що ґрунтується, як уже було сказано, на співвідношенні наук із натуральною градацією явищ і відокремленні конкретних наук від абстрактних, які в позитивній класифікації мають першорядне або провідне значення і взагалі за самим змістом поділу передують наукам конкретним. Безперечно, що класифікації самих лише абстрактних наук досить для внесення порядку й ясності в масу людських знань; очевидно також і те, що ця класифікація не виключає, а, навпаки, прокладає шлях класифікації наук конкретних. Така класифікація, однак, стане можливою лише тоді, коли конкретні науки досягнуть тієї завершеної форми, в якій вони справді здобудуть право вважатися науками, тобто коли й вони, подібно до наук абстрактних, складатимуться з (достовірних) законів досліджуваних ними явищ і будуть спроможні передбачати ці явища. Кожному, хто знайомий із сучасним станом конкретних наук, звісно, відомо, як далекі ці науки від такої зрілої стадії свого розвитку: почасти через недостатність фактів, а ще більше тому, що навіть деякі абстрактні науки не досягли ще того стану, який зробив би конкретні науки можливими, ці останні поки що становлять лише матеріал для науки, але науками називатися ще не можуть. А тому зрозуміло, що їхня класифікація ще неможлива. З цього, однак, не слід робити висновку, ніби позитивна філософія лишається без усякого впливу на конкретні науки. Навпаки, вона вносить своє світло і в їхню сферу та готує класифікацію, якій і вони рано чи пізно неодмінно мають підлягати. Поки що така підготовка можлива лише в окремих сферах, і нижче ми наведемо приклади внесення позитивного елемента в конкретні науки — приклади в найвищій мірі цікаві й визначні. Уважно розглянувши їх, читач зможе зрозуміти й оцінити всю велич значення позитивної філософії для майбутнього перестворення всієї системи людського знання.

Щоб класифікація абстрактних наук не була хиткою, необхідно, — сказали ми, — узгодити її з натуральною градацією природних явищ. Ця градація являє собою ряд, що починається з найпростіших і найзагальніших математико-фізичних явищ і закінчується найбільш складними та найменш загальними явищами життєвими; в проміжку ж міститься група явищ, загальність і складність яких становить середину між цими двома крайнощами. Отже, характерна риса цього ряду натуральної градації явищ полягає в тому, що ці явища, якщо розглядати їх послідовно, являють, починаючи з найпростіших і піднімаючись до складніших, різні ступені спадання загальності й зростання складності. Саме таке розташування можливе й для наук. Воно встановить між ними таку саму зв’язок, яка існує і між явищами. Цей зв’язок дає змогу вивчати науки саме в тому порядку, в якому вони розташовані, і при переході від однієї науки до іншої не залишати позаду закони, пізнані раніше, а, навпаки, користуватися й ними, додаючи до них лише ті нові закони, які становлять належність наступної за порядком класифікації науки. Таким чином, кожна наука, якщо розглядати ряд їх у висхідному порядку, спирається на істини попередньої науки і сама, своєю чергою, слугує підставою для наступної науки.

Перша група явищ є група математико-фізична. Їй відповідають три абстрактні науки: математика, астрономія і фізика. Як перша ланка класифікації, ці науки мають становити три перші щаблі спадання загальності й зростання складності. Звідси ясно, що математика становить крайню науку ряду, бо тіла немислимі навіть без математичних властивостей. За математикою має йти астрономія, бо явища, які вона вивчає, залежать від законів попереднього класу з додаванням закону тяжіння. Нарешті, третьою наукою слід поставити фізику, яка передбачає математику (бо всі тіла підлягають математичним законам), а також астрономію (бо всі тіла підпорядковані закону тяжіння), і додає до них закони ваги, теплоти, звуку, світла й електрики.

Друга група явищ вивчається однією наукою — хімією. Закони цієї науки, так само як і відповідні їм явища, цілком узгоджуються із загальною вимогою класифікації, тобто являють собою зростання складності й спадання загальності та, крім того, залежать від усіх попередніх.

Дві науки, нарешті, мають своїм предметом явища третьої групи — життєвої, а саме: біологія і соціологія. Біологія вивчає явища органічної природи; соціологія — явища суспільного життя людства. Обидва ці роди явищ підпорядковуються своїм особливим законам, але не залежать від них винятково: вони цілком підпорядковуються також законам усіх попередніх груп і становлять останні дві ланки ряду поступового спадання загальності й зростання складності. Соціологічні явища, як найскладніші, підпорядковуються також законам як органічної, так і неорганічної природи. Останні діють на суспільство через вплив на життя і через визначення фізичних умов, серед яких відбувається розвиток суспільства. Отже, абстрактні науки класифікуються так.

Математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і соціологія [3].

3 — Пояснений тут зв’язок наук показує, що кожна вища наука ґрунтується на нижчій як на своєму підмурку і, своєю чергою, слугує підмурком для тієї, що стоїть ще вище. Можна сказати, отже, що нижчі науки слугують ґрунтом для вищих. У цьому сенсі й філософія історії як складова частина соціології будується на ґрунті всіх наук, що передують соціології. Звідси випливає, що заголовок моєї статті, вміщеної в 1-й книжці «От. Зап.» (Філософія історії на науковому ґрунті), міг видатися незрозумілим лише тим, хто або не знайомий із класифікацією наук Конта, або навмисне її ігнорує. Цю дилему я вважав за можливе застосувати до редакції одного журналу, в одній із непідписаних статей якого містилося глузування з нібито незрозумілого заголовка згаданої вище статті. Я, справді, не помилився. Редакція вперто ігнорує Конта навіть тоді, коли користується його ідеями, які вона видає мало не за свої. У тому номері, що вийшов після згаданого вище, надруковано таке: «Якщо серйозна розробка складніших суспільних питань має спиратися на більш елементарні й прості питання, розв’язувані природознавством, то кожна природнича наука має свою більш елементарну, їй попередню й таку, що займається розробкою простіших явищ, на яку вона й спирається. Якщо всі знання становлять у цьому сенсі щось цілісне, безперервний ланцюг, то останньою точкою опори для всього ряду наук, що поступово ускладнюються, має слугувати наука, яка має справу з найпростішими й найелементарнішими поняттями. Такою наукою є математика». І після цього все-таки ігнорують Конта й не розуміють зв’язку між соціологією та науками, що їй передують! Дивно. 

Тут я вважаю за доречне сказати кілька слів для пояснення однієї думки, висловленої в згаданій моїй статті про «Філософію історії» і підданої в тому самому журналі, про який ішлося, хибному тлумаченню. Виступаючи з цим поясненням, я не маю на меті захищатися від закиду в хибі чи незнанні, бо не визнаю, щоб у думці, про яку йдеться, містилося те чи те; не маю я на меті звертати подібний закид і до мого критика та повчати його, як це робить він щодо мене. Якби в цьому випадку комусь із нас удалося незаперечно виявити іншому його хиби й незнання, то найдоречнішим повчанням було б, на мою думку, те, яке ще недавно вислуховував працівник того самого журналу, що й мій критик, — пан Антонович, з приводу своїх хиб і численних випадків виявлення незнання в його перекладі «Історії індуктивних наук Уевелля». «Не хиби й незнання важливі, — напучував критик пана Антоновича, — хиб не робить лише той, хто нічого не робить; незнання виправляється навчанням, небезпечна втрата здатності до вдосконалення, втрата усвідомлення того, що знаєш і чого не знаєш, яка заважає людині оволодіти технікою своєї справи й із крикливого, зарозумілого та поганого учня зробитися майстром». Отже, я не хочу займатися особистими суперечками й захаращувати цілі сторінки журналу крикливою полемікою; від крикливості до зарозумілості один крок — моєму критику це, звісно, відомо, — а зарозумілість, Бог відає, куди занесе: знову піде історія «про кошик», про «бутерброд» і подібна нісенітниця, а все це, як-не-як, надто мало
цікаво і надто мало корисно читачам. Я хочу тому, зі свого боку, зробити все від мене залежне для того, щоб моя незгода з поглядом мого критика була чужою тій негідній серйозної літератури спробі «віддубасити» свого противника, яка так помітна мало не в кожному рядку статті, з приводу якої я тепер бажаю подати пояснення. Із цього пояснення я усуну особистий елемент і суворо обмежу його (тобто пояснення) питанням: чи має сучасна екзегетика вплив на майбутнє цивілізації? Я стверджував, що має. Мій критик, бажаючи спростувати мою думку, починає з того, що перекручує її на свій лад і до того ж якось дивно. Він каже, що те місце моєї статті, де йдеться про значення екзегетики, напевно приголомшить тих, «які для розв’язання питань про майбутність цивілізації займаються політичною економією, природознавством, фізіологією або філософією», а потім твердить, ніби зі моєї статті випливає, що подібні заняття — дурниця, бо всі головні питання майбутнього цивілізації залежать від екзегетики. Не знаю, що можуть думати люди, які займаються «розв’язанням питань про майбутність цивілізації» й звертаються по це розв’язання до якоїсь виділеної з природознавства фізіології; але знаю напевно лише те, що сам я ніколи не займався розв’язанням питань про майбутність цивілізації, а вказував лише на явище, що має вплив на ту майбутність, а це, сподіваюся, далеко не одне й те саме. Я також ніколи не казав, що всі питання майбутнього цивілізації залежать не від чого іншого, як від екзегетики, і, нарешті, ніколи не припускав, щоб зі статті, присвяченої з’ясуванню залежності прогресу від розвитку розумової діяльності, тобто від успіхів усієї сукупності знань, випливало, ніби все — дурниця, окрім екзегетики. Втім, про спотворення моїх думок і приплітання до них різних нісенітниць не варто й говорити, бо неспокійний до непристойності тон статті, з приводу якої я тепер пишу, так виразно виявляє ненормальний стан того, хто писав, що цим пояснюється все. Повернімося до поставленого вище питання. Очевидно, що якщо прогрес залежить від усієї сукупності знань, то він залежить також і від екзегетики як науки, тобто від екзегетики Штраусів і Баурів, а не від семінарської, як думає мій критик. Якщо ж я окремо згадав Штрауса і Баура, то зробив це тому, що знав, як багато в нас охочих змішувати їх із брудом і як мало «тих, хто вивчає їх по кісточках». Отже, жодна галузь знання в мене не принесена в жертву екзегетиці, а її значення, отже, аж ніяк не перебільшено. Мій критик, утім, не задовольняється спростуванням вигаданого ним самим виняткового значення екзегетики; він ще силкується довести, що екзегетика не має рівно ніякого значення. Таку думку я маю підстави вважати однобічною з таких міркувань.

Кожному, хто засвоїв собі поняття про зв’язок і співвідношення наук між собою, ясно, що соціологія як наука, яка спирається на всі попередні їй науки ієрархічного ряду, неминуче користується цими науками для своїх цілей. Очевидно, що екзегетика як відділ соціології також користується цією перевагою. Таким чином, значна частина питань, які вона розглядає, може бути розподілена між ієрархічно нижчими науками й розв’язана ними. Приклад, обраний моїм критиком, належить до астрономії. Можна підібрати приклади з фізики, хімії, біології — доказ видався б іще багатшим — а потім, зупинившись довільно, запевняти, що екзегетиці нічого не лишилося робити, що значення її, отже, зводиться до нуля. Але річ у тім, що питання ще не вичерпується таким довільним прийомом. У соціології є своя власна сфера, свої власні закони, і ігнорувати їх не можна. Екзегетика ж перебуває в такому тісному зв’язку із соціологією, що ця остання без неї неповна, а заперечення її веде просто до нерозуміння історії, до неповноти й неспроможності самого світогляду. А з цього, я думаю, видно, впливає чи не впливає екзегетика на майбутнє цивілізації. Але це ще не все. Дуже важливо те, що практично екзегетика дуже часто випереджає такий ступінь наукової освіти, який дає змогу людям загальноосвіченим самостійно ставитися до питань екзегетики. Річ у тім, що прийом екзегетики є в найвищій мірі педагогічний. Вона завжди починає з відомого і може потім обійтися одним здоровим глуздом слухачів. Той, хто не жив винятково кабінетним життям, тому це особливо добре відомо. Що екзегетика звільняє від решток середньовічного режиму нерідко в таких родинах і громадах, де ще погано відома система Коперника, — факт безсумнівний і легко пояснюваний. Хто бував, наприклад, в Італії й бачив там не самі лише картини та статуї, той, звісно, знає, яке значення для цієї країни мають дослідження сучасної екзегетики. Та й не в одній Італії справа рухається в цьому напрямі.

Отже, якщо ми бачимо тепер діяльну роботу екзегетики, то маємо підстави стверджувати, що ця робота не буде безплідною і для майбутнього; якщо для нас зрозумілий зв’язок екзегетики із соціологією, а цим шляхом і з усім ладом позитивного знання, окремі частини якого, як ми бачили, пов’язані між собою тісно, то ми, я гадаю, анітрохи не перебільшили значення екзегетики, сказавши, що вона впливає на майбутнє цивілізації. Висловлюючись мовою позитивної філософії, для майбутнього цивілізації важливе все те, що допомагає переходові від нижчих фаз розвитку до вищих і сприяє утвердженню в умах позитивного світогляду. Але досить; властивість предмета, про який я говорю, на жаль, така, що мимоволі доводиться недомовляти свою думку. Сказаного, однак, досить, я думаю, для того, щоб читач міг побачити ті підстави, якими я керувався у своїй оцінці значення екзегетики. Таку саму надію можна було б, мабуть, висловити й щодо мого критика, але я цього не роблю, і найбільше тому, що за загальним духом і змістом його статті, так само як і з інших причин, про які тут було б недоречно говорити, маю підстави думати, що суть справи для нього зовсім не в екзегетиці… Насмілюся звернути його увагу лише на те, що його стаття надто вже розв’язно й безсоромно нехтує межею, яка відділяє заперечення чужої думки від інсинуації. Не можна не побажати, щоб цю обставину було взято до уваги, якщо пан фейлетоніст надумав би продовжувати полеміку.

Що таке позитивна філософія

Філософське значення цього ряду стане зрозумілим лише тоді, коли читач, оглядаючи його, відмовиться від того поняття, яке ми звичайно пов’язуємо з назвами наук, що входять до нього. Не слід забувати, що це ряд наук не конкретних, тобто таких, які ми під цими назвами зустрічаємо в підручниках і курсах, а абстрактних, тобто не наук власне, а філософій наук. Помилиться той, хто під астрономією, наприклад, розумітиме науку про відстані, об’єми, швидкість, температуру, фізичну будову тощо Сонця, Землі та інших тіл, що рухаються в безмежному просторі. Наука, яка вивчає ці явища, є астрономія конкретна; абстрактна ж астрономія є теорія тяжіння, що не має на увазі жодної конкретної системи, але однаково пояснює всі явища, які тільки можливі в безмежному просторі, незалежно від тієї чи іншої групи небесних тіл. Але абстрактна наука не обмежується однією філософією досліджуваної групи явищ; вона, крім того, містить ще й дослідження методу, за допомогою якого отримуються результати, викладені у філософії науки відповідної групи. Таким чином, кожна абстрактна наука є повною і всебічною філософією науки: сукупність же цих філософій і становить систему позитивної філософії.

Цей останній висновок дає нам змогу сформулювати визначення позитивної філософії цілком і остаточно: позитивна філософія є світогляд, що складається з методичного ладу філософій наук, які охоплюють усю сукупність позитивного знання.

Поданий мною загальний абрис позитивної філософії був необхідний для розуміння тих окремих питань, про які я маю намір говорити нижче. Пропонуючи читачам цей абрис, я навмисне обмежувався лише загальними рисами цілого й найголовніших частин позитивної системи. Вчиняючи так, я мав на меті зробити початкове загальне уявлення про систему якомога простішим і доступнішим. Тепер, коли читач уже засвоїв це уявлення, я перейду до огляду найголовніших питань, що розроблялися позитивною літературою останнього часу.

Насамперед ми зупинимося на з’ясуванні визначення позитивної філософії. Це з’ясування необхідне тому, що глава англійських позитивістів Ст. Мілль відкидає наведене нами, яке належить французьким позитивістам, визначення і висуває своє, істотно відмінне від того, з яким ми ознайомили читачів. Аргументи Мілля зустріли серйозне спростування з боку Літтре. Його доводи, як ми гадаємо, зміцнили той погляд, який він відстоює, і знайомство з ними, отже, не безкорисне. Але спершу слід вислухати його противника.

Відкидаючи такий істотний пункт доктрини, як її визначення, Ст. Мілль із глибокою пошаною ставиться до Ог. Конта як до її творця. Ми користуємося цим нагодним випадком, щоб ознайомити читачів із поглядом Ст. Мілля на загальне значення Ог. Конта та його вчення з тієї причини, що наведення самих лише спростувань Мілля дало б цілком хибне уявлення про стосунки Мілля з позитивною філософією.

«Ім’я Конта, — каже Мілль, — більше, ніж будь-яке інше, ототожнилося з «позитивним» типом мислення. Він перший узявся цілком систематизувати його й надати йому наукового застосування до всіх предметів людського знання. При цьому він виявив таку кількість і таку якість розумових сил, досяг такого величезного успіху, які не лише здобули йому, а й закріпили за ним високу пошану мислителів, що радикально й уперто розходилися з ним щодо майже всіх пізніших його поглядів і стосовно багатьох його давніших думок. Можна було б уважати за провину те, що ці мислителі на початку намагалися зосереджувати увагу на тому, що здавалося їм хибним у великому творінні Конта. Доти, доки воно ще не посіло належного йому місця у світі думки, головне завдання полягало не в тому, щоб критикувати його, а в тому, щоб якнайшвидше поширювати його. Обставина, що люди, нездатні збагнути всю важливість цієї праці, були ознайомлені передусім із її слабкими сторонами, могла б лише віддалити час належної її оцінки, а тим часом анітрохи не була необхідною для відвернення якоїсь серйозної незручності. Поки письменник має небагато читачів, поки коло його впливу обмежується самостійними думками, доти єдина річ, яка має нас у ньому цікавити, — це те, що в деяких речах він обізнаний менше за нас; про це немає потреби згадувати доти, доки його помилки не почнуть загрожувати небезпекою. Помітне місце, яке посідає Конт у ряді європейських мислителів, і зростальний вплив його капітальної праці — усе це змушує нині, більше ніж раніше, очікувати праці, яка виокремила б і підтвердила міцні положення його філософії. Але саме ця обставина робить своєчасним і спростування його помилок» (Ст. Мілль. Ог. Конт і позитивізм, с. 5).

Керуючись таким поглядом, Ст. Мілль розглядає вчення Ог. Конта в творі, з якого ми взяли щойно наведену цитату. Якби ми стали тепер крок за кроком простежувати перебіг критики Мілля, то нам довелося б відзначити кілька пунктів розбіжності Мілля з поглядами, прийнятими французькими позитивістами; але, не маючи наміру зупинятися на подробицях, які можуть цікавити читача лише в тому разі, коли він почне знайомитися з позитивізмом за великими трактатами про нього або за джерелами, ми обмежимося, як уже й сказали, лише розглядом одного пункту суперечки, а саме розбіжності у визначенні позитивної філософії.

«Справжнє значення філософії, — каже Мілль, — ми приймаємо в тому сенсі, як приймали його в давнину, тобто в сенсі наукового знання про людину як про істоту розумну, моральну й соціальну. Оскільки розумові здібності людини містять у собі і її пізнавальну здатність, то наука про людину охоплює собою і все те, що вона може знати, — наскільки це стосується способу пізнавання; іншими словами, вона вміщує в собі ціле вчення про умови людського знання» (там само, с. 50).

Переходячи до заперечення проти цього погляду, Літтре каже, що, хоча Мілль і розуміє під наукою про людину таку науку, «яка охоплює собою все те, що людина може знати», і таким чином установлює принцип, з якого можна вивести всі позитивні науки і навіть, можливо, й їхню класифікацію; проте міллівське визначення позитивної філософії все-таки хибне, бо воно на чолі філософії ставить науку про людину, тобто таку науку, яка природно перебуває в підпорядкованому становищі щодо інших наук ієрархічного ряду, а тому, дотримуючись визначення Мілля, не можна уникнути плутанини, що відбирає в цього визначення будь-яке значення.

Щоб заперечення Літтре стало нам цілком ясним, пригадаймо той поділ наук на абстрактні та конкретні, який сам Мілль, як уже нам відомо, вважає таким життєвим і глибоким. Справді, без цього поділу позитивна філософія немислима навіть, бо якби не було цього поділу, не було б жодної можливості вийти з лабіринту переплутаних між собою абстрактних і конкретних наук і довелося б удаватися до якогось марно-складного й довільного порядку наук, зразком якого може слугувати, наприклад, спроба автора «Загального викладу людських знань». Позитивна філософія, як нам уже відомо, складається виключно з абстрактних наук, що охоплюють усю сукупність природних явищ, починаючи з математичних властивостей і закінчуючи властивостями життєвими. Таким чином, вивчення людини стає частиною загального вивчення світу й у цьому останньому вивченні дістає своє визначене місце; а з цього випливає, що наука про людину не лише не може бути поставлена на чолі всієї сукупності людських знань, а й навіть, як наука часткова, отже — конкретна, не може як окрема й самостійна наука бути включена в ієрархічний лад абстрактних наук, а становить не більше як відділ (département) біології.

Цей погляд на науку про людину має значення не стільки для неї самої, скільки для тієї філософії, яка тримається цього погляду і характерною рисою якої є, таким чином, підпорядкування суб’єктивного об’єктивному, на противагу тим філософським системам, що дотримуються протилежного погляду на відношення між цими двома елементами. «Порівнюючи ці дві точки зору, — каже Літтре, — можна було б поставити питання: котра з них має бути визнана істинною, і спробувати розв’язати це питання шляхом логіки. Я не сумніваюся, що, якщо основно провести його цим шляхом, воно розв’яжеться на користь об’єктивної точки зору. Але я надаю перевагу дослідному доведенню, яке завжди є обов’язковішим, ніж доведення абстрактне. Дослідне доведення полягає в тому, що психологія або фізіологія мозкової діяльності є лише частковим випадком загальної фізіології цієї діяльності, яка, своєю чергою, залежить від біологічних і хімічних умов існування матерії. Отже, суб’єктивний принцип не може не бути підпорядкованим принципові об’єктивному, і питання остаточно розв’язується лише однією позитивною ієрархією; настільки це вірно, що методу належить першість у всіх найвищих питаннях». Далі Літтре каже, що звичайний заперечний аргумент проти наведеного погляду полягає в тому, що відмінність між суб’єктивним і об’єктивним принципом є примарною, що, власне кажучи, все є суб’єктивним, оскільки пізнання об’єкта неминуче належить суб’єктові. Не заперечуючи цього останнього зауваження, Літтре насамперед звертає увагу на хибність постановки питання. Питання, на його думку, полягає в тому, яким має бути відношення між знаннями суб’єкта як про об’єкт, так і про самого себе, оскільки між цими знаннями неодмінно має існувати те чи інше відношення. Відповідь тут ясна: суб’єкт залежить від об’єкта, життєві (біологічні) умови залежать від хімічних і фізичних властивостей матерії, а розумова діяльність перебуває в залежності від біологічних умов. Зворотний порядок неможливий, бо він неприродний.

На завершення Літтре звертає увагу на те, що людина є частковим явищем у просторі, оскільки вона мешкає лише на одній планеті; вона становить таке саме часткове явище і в часі, оскільки її походження далеко не збігається з походженням Землі; вона є частковим явищем і за своєю субстанцією, оскільки тіло складається лише з дуже небагатьох простих тіл, що входять до складу земної кулі; нарешті, вона є частковим явищем і в розвитку життя на Землі. Тому вкрай помилковим є той світогляд, який, узявши за вихідну точку явище настільки часткове, думає досягти правильного розуміння всієї сукупності природних явищ.

З усього цього випливає, що визначення позитивної філософії, висунуте Міллем, не витримує критики й не може замінити того, яке підтримується французькими позитивістами і яке ми навели вище.

Етика позитивізму

Міркування, що привели нас до цього висновку, були корисні нам і в іншому відношенні: вони з’ясували питання про залежність науки про людину від загального вивчення дійсності й показали, що наука про людину становить у загальному строї позитивного знання не більше ніж конкретний відділ біології. Таке підпорядковане становище, аж ніяк не применшуючи її значення, важливе для цієї науки в тому сенсі, що, будучи правильно поставленою щодо інших наук ієрархічного ряду, вона здатна розвиватися на підставі їхніх позитивних даних і, своєю чергою, бути їм корисною своїми дослідженнями, що суворо тримаються визначених меж і не захоплюють, як це безперестанку буває за хибної класифікації, чужих сфер. Однією з найважливіших галузей науки про людину, зрозумілої таким чином, є вивчення законів моралі, які, як видно з постановки питання, мають бути виведені для приватної моралі з біологічних даних, а для загальної — із соціологічних і потребують цілком нових досліджень, яких фізіологи й соціологи ще ледь торкнулися. Нова теорія моралі, що буде виведена таким шляхом, разом із так само побудованими психологією та естетикою, становитиме важливий відділ позитивної філософії, який Літтре називає «суб’єктивною теорією людства». Праці в цьому напрямі, представлені новітньою позитивною літературою, поки що мають підготовчий характер; але вже важливо те, що розв’язання цих важливих питань стоїть на правильному шляху. Подальша їхня розробка залежить від успіху позитивних наук, що зумовлює і взагалі, і зокрема успіхи позитивізму.

«Питання моралі, — каже Літтре, — ми без вагань зараховуємо до сфери позитивних наук. Для розв’язання цих питань слід насамперед установити факти й перевірити їх спостереженням, а потім указати, спираючись усе на те саме спостереження, зв’язок, що існує між ними. Будь-яке міркування, яке намагається вивести їх a priori з якоїсь абстрактної аксіоми, є химерним… Спостереження над явищами морального світу, вивчення взаємних відношень між ними, поступове узагальнення й безперервна перевірка цих відношень — ось елементи, що слугують підставою наукового погляду на природу людини. Метод, який розв’язує питання матеріального й промислового світу, є єдиним, що може розв’язати і який рано чи пізно розв’яже основні завдання, пов’язані з організацією суспільства» (Préface d’un disciple, XXXIV).

Дивлячись на питання моралі з цієї точки зору, позитивісти роблять спроби з’ясування складних і важких питань цієї сфери явищ за допомогою спільного для всіх наук позитивного методу. До числа праць у цьому напрямі, що з’явилися за останні два роки, належать статті: Літтре «Про метод у психології» (Rev. № 1 et 2, 1867); Баньо «Що таке свобода?» (id. № 1, 1868); Де-Бліньєрз «Вивчення позитивної моралі» (id. № 2, 1868) і праці: Бурде «De la morale dans la philosophie positive» та Греньє «Etudes médico-psychologiques du libre arbitre humain». Нарешті, читач знайде багато прекрасних думок і ясних поглядів на це питання в Андре-Нюї в його брошурі «Le positivisme pour tous» і в книжках Буассе — «Le catéchisme du X IX siècle» та Сіербуа — «La morale fouillée dans ses fondements».

Ми вже бачили, якою мірою полеміка з Міллем з’ясувала питання про визначення позитивної філософії та про зв’язок науки про людину із загальною будовою позитивного знання. Подібну послугу принесла полеміка Літтре зі Спенсером для класифікації наук. Нині ми не станемо викладати перебігу цієї полеміки, бо для цього нам довелося б зробити нарис класифікації наук, запропонованої Спенсером; сама ж ця класифікація, що ґрунтується на властивому саме Спенсерові розрізненні абстрактного й конкретного, відкидається через хибність поглядів Спенсера, докази чого наведено вище. Читачі, яких цікавить це питання, можуть докладніше ознайомитися з ним за працями, що трактують про нього більшою чи меншою мірою докладно. Ми ж наведемо тепер лише ті результати, вироблені цією полемікою, для чого й скористаємося відомою працею Літтре про філософію Конта (A. Comte et la philosophie positive. Il part., ch. VI). 

Щоб лінійний ряд наук задовольняв тим філософським вимогам, які можна до нього висунути, необхідно, щоб науки були в ньому розташовані в такому порядку, який давав би змогу кожній наступній науці спиратися на попередню. Ми вже знаємо, що ряд наук, із яких складається позитивна філософія, становить класифікацію, яка цілком задовольняє щойно згадану вимогу. Причина такої задовільності позитивної класифікації полягає в тому, що ця класифікація побудована відповідно до об’єктивних, а не суб’єктивних вимог. Отже, ще раз підтверджується те поглядання, основи якого ми розглядали на попередніх сторінках. Справді, хоч пізнавання об’єкта суб’єктом і ґрунтується на інтелектуальних умовах, проте сам об’єкт пізнається таким, яким він є. Але об’єкт, як ми вже бачили під час огляду груп природної градації явищ, ієрархізований незалежно від волі суб’єкта; з цього випливає, що пізнавання його суб’єктом неодмінно має узгоджуватися з цією ієрархізацією. Суб’єкт не може нічого вгадувати; намагаючись вгадувати, він неминуче заплутується у своїх загадках. Притаманні йому логічні умови не можуть відкрити йому властивостей речей: знання цих властивостей набувається ззовні. Отже, всяка задовільна у філософському й науковому відношенні класифікація не вигадується a priori, а дається a posteriori. І позитивна класифікація також не є плодом творчості, а відкриттям, підставою якого є досвід, що ним вона й перевіряється.

Історичний розвиток наук

Перейдемо тепер до питання про історичний розвиток наук.

Відповідність цього розвитку позитивній класифікації довго здавалася дещо невиразною і давала привід до хибних висновків, як-от, наприклад, висновки Спенсера. Щоб усунути цю незручність, Літтре намагався встановити різницю між розвитком науки та її установленням. Під розвитком наук, на його думку, слід розуміти той поступовий шлях, яким вони підносяться до істин дедалі вищого й вищого порядку. Цей поступовий розвиток здійснюється за допомогою взаємної залежності між науками (interdépendance Спенсера) і не має нічого спільного з установленням науки (constitution). Установлення науки можна вважати здійсненим тоді, коли наука спроможна задовольнити двом умовам: 1) коли вона визнала якусь основну властивість матерії і 2) коли на цій властивості вона встановила абстрактне вчення, здатне до розвитку. У математиці, внаслідок крайньої простоти тих основних властивостей матерії, на яких будується ця наука, установлення зливається з розвитком; в усіх же інших науках різниця між установленням і розвитком очевидна. Фізика установлюється тоді, коли вона визнає вагу, тепло, електрику тощо тими основними властивостями, на яких будує свою абстрактну теорію. Хімія установлюється, коли вона відкриває закони спорідненості. Біологія — коли вона визнає життєвість, спеціально властиву тканинам. Соціологія, нарешті, — коли вона може взяти за основу закони розвитку соціального тіла.

Отже, можна сказати, що всяка вища наука установлюється тоді, коли вона може взяти своїм предметом, так би мовити, залишок (résidu), ніби виділюваний нижчою наукою. Цей залишок є щось таке, що не піддається поясненню абстрактною теорією тієї науки, від якої його отримує наступна, вища наука і на вивченні якого вона будує свою теорію. Так, наприклад, залишком фізики слід вважати часткову спорідненість. Оскільки цю спорідненість не можна пояснити фізичною теорією, то й постає нова наука — хімія тощо. Отже, установлення наук приводиться в цілковиту згоду з порядком, у якому вони розташовуються в позитивній класифікації, тобто з порядком об’єктивним. Розвиток же наук, що спирається, як ми вже сказали, на їхню взаємну залежність, на ту взаємну допомогу, яку вони надають одна одній, відповідає суб’єктивним умовам пізнавання, що підпорядковуються, як було пояснено вище, умовам об’єктивним.

Оскільки, безперечно, знайдуться читачі, яким нелегко буде встановити правильний погляд на ступінь важливості розглядуваних нами питань, то я вважаю корисним навести думку Спенсера, яка, ймовірно, видасться читачам такою ж переконливою, як вона видається мені. Спенсер каже, що часто предмети з таким абстрактним характером, як генезис і класифікація наук, зневажаються як такі, що не мають практичної ваги. «Але значення істин, — каже він, — часто буває співмірне з широтою їхньої загальності. Якими б далекими від практичного застосування вони не здавалися, найвищі узагальнення нерідко бувають наймогутнішими у своїх діях, завдяки впливові на ті підпорядковані узагальнення, які керують практикою. Те саме має бути й тут. Правильна теорія історичного розвитку наук (і, очевидно, також їхньої класифікації), коли б її не було встановлено, повинна мати величезний вплив на виховання, а через виховання і на цивілізацію» (Генезис науки. Опыты, т. 1, с. 366).

Що таке геологія?

Говоря про полеміку між Міллем і Літтре щодо визначення позитивної філософії, ми вже торкнулися царини конкретних наук і дали читачеві загальне уявлення про зв’язок, що існує між цією цариною та науками абстрактними. Тепер, коли всі головні питання, що стосуються останніх і були предметом розробки для новітньої позитивної літератури, уже нами розглянуто, ми перейдемо до останнього відділу нашої статті й подамо той зразок аналізу в царині конкретних наук, про який згадували і який дасть нам уявлення про значення впливу позитивної філософії і на цю царину. Праця, про яку ми говоримо, належить п. Вирубову і вміщена ним у 1-й книжці «Обозрения». Вона має заголовок: «Що таке геологія?» (Qu’est ce que la géologie?). Що таке геологія? Питання здається настільки простим і звичайним, що навіть незрозуміло, що нового сподівається сказати автор у своєму етюді. Простота й звичайність цього питання дуже оманливі, однак читачі побачать, ознайомившись з етюдом за тим коротким викладом, який ми маємо намір їм подати, що п. Вирубову вдалося сказати вельми багато нового, так багато навіть, що, на наше переконання, він мав цілковите право сказати наприкінці своєї статті, що існує чимало навіть геологів-фахівців, які не знають, що таке геологія, і навіть не ставили собі цього питання.

Щоб окреслити межі, в яких міститься царина геології, і мати визначене уявлення про питання, що належать до цієї царини, необхідно насамперед проаналізувати загальноприйняте визначення цієї науки. Цей аналіз має вирішити придатність або непридатність старого визначення і, в останньому разі, стати провідною ниткою для нового, більш наукового й більш філософського. Під геологією звичайно розуміють науку, що вивчає земну кулю як у тому стані, в якому вона перебуває нині, так і в тих, що відповідали минулим періодам її утворення [4]. Уже саме це визначення дає уявлення про складність завдання геології. Земна кора складається з предметів вельми різноманітних, і це різноманіття, своєю чергою, залежало від умов також дуже різноманітних. З першого ж погляду на землю як на предмет вивчення геології постають три великі групи аналогічних явищ, на які природно розпадається цей предмет:

1) група органічних решток, що їх знаходять у земній корі, 2) група мінеральних продуктів і 3) група явищ, зумовлюваних фізичними властивостями землі, води й атмосфери. Цим трьом групам відповідають три науки: 1) палеонтологія, 2) геогнозія і 3) фізична географія. Нам належить розглянути кожну з цих наук окремо.

1. Палеонтологія, за самим предметом свого вивчення, може бути поділена на дві частини. До першої належать рештки рослин, до другої — рештки тварин. Хоча цих рослин і тварин нині вже не існує, проте вони становлять ланцюг розвитку, що не обривається там, де звичайно визначають межу царини палеонтології, а, навпаки, простягається далі й нині становить предмет двох наук: ботаніки та зоології. Звідси видно, що перша частина палеонтології ні в чому істотно не відрізняється від ботаніки, а друга — від зоології. Ботаніка ж і зоологія є, очевидно, конкретними науками, підпорядкованими законам біології й такими, що становлять її конкретний відділ. Отже, ми знайшли ту абстрактну науку, з якою маємо пов’язати палеонтологію в тому разі, якщо розглядатимемо її як окрему конкретну науку.
2. Геогнозія вивчає мінерали й гірські породи, що входять до складу земної кори. Відповідно до цього вона й поділяється звичайно на мінералогію та власне геогнозію. Не кажучи вже про те, що цей поділ довільний, звернемо увагу лише на те, що так само, як зоологія й ботаніка можливі як науки лише за умови їх підпорядкування біології, так само геогнозія не може існувати незалежно від хімії. Оскільки про відношення мінералогії до хімії вже йшлося раніше, то, гадаю, читачеві без дальших пояснень ясно, що геогнозія є наукою, яка становить конкретний відділ хімії.
3. Фізична географія вивчає форму землі як небесного тіла, явища припливів і відпливів, атмосферні явища та багато інших, менш важливих, що відбуваються на суходолі й морі. Якщо ми зупинимося лише на перших трьох розрядах явищ, то помітимо, що явища припливів і відпливів, перебуваючи в залежності від закону тяжіння, належать до конкретної астрономії, до якої слід віднести також і все те, що стосується вивчення форми землі як небесного тіла. Що ж до метеорології, то її явища, являючи собою окремі випадки дії законів фізики (сніг, дощ тощо) й астрономії (вітри, падаючі зорі тощо), мають бути віднесені почасти до конкретної фізики, почасти до конкретної астрономії.

В цьому аналізі нас насамперед вражає те, що, якщо геологія є наукою самостійною, то вона не може складатися з частин, настільки різних за своїм основним характером, як, як ми бачили, складові частини геології. Яким чином установимо ми науку, не позбавлену єдності й однорідності, якщо в нашому розпорядженні є уривки різних наук: уривок конкретної біології, уривок конкретної хімії, конкретної астрономії, конкретної фізики. Якби можна було злити всі різнохарактерні уривки в одну науку, то з цього слід було б висновувати, що позитивна класифікація не має міцної основи і що в теорії встановлення наук криється корінна помилка.

Як же вийти з цієї скрути?

Виходів тут два: можна або заперечити геологію як науку, і тоді немає потреби наполягати на єдності та зв’язку її частин, або можна піднести геологію до рівня науки, і тоді слід дослідити її зв’язок з основним принципом позитивної філософії та надати їй визначене місце в позитивній класифікації. Обидва ці розв’язання питання однаково правильні, і вибір того чи того залежить від точки зору на предмет. Перше розв’язання легше й простіше за друге; зате друге більше відповідає духові позитивної філософії, краще узгоджується з її цілями й дає такі результати, які, гармоніюючи із загальним ладом позитивної системи, роблять для нас ще яснішими й очевиднішими її високі філософські та наукові достоїнства. Отже, займімося розв’язанням цього другого питання.

Якщо геологія є наукою конкретною — у чому, гадаю, для читача не може бути жодного сумніву, — то з якою ж із абстрактних наук слід її пов’язати? Різнохарактерність її робить це питання нелегким для розв’язання; нам слід керуватися тією об’єктивною точкою зору, якої постійно дотримується позитивна філософія. А з цієї точки зору предмет геології постає зовсім інакше, ніж із точки зору суб’єктивної: для людини земля є світом у тісному значенні цього слова, світом різноманітним, різнохарактерним, що являє собою безмежне поле для вивчення майже в усіх галузях наук; але цей самий світ, узятий як частина світу ширшого, як частина пізнаваної дійсності, є одиницею, індивідом, який відрізняється від інших одиниць та індивідів, що наповнюють простір, певними частковими властивостями.

Земля — планета. Це вже показує, що існує ціла група небесних тіл, які відрізняються від інших відомими, визначеними властивостями, притаманними також і землі. Користуючись терміном, дуже часто вживаним у конкретних науках, ми можемо сказати, що планети становлять рід, до якого має бути віднесена земля як індивід. Але сама ідея індивіда вже передбачає існування деяких особливих властивостей, більш часткових, ніж властивості, однаково притаманні всьому роду. Залишається лише визначити ці властивості шляхом вивчення даного індивіда. Очевидно, однак, що якими б не були ці характеристичні риси індивіда, якими б складними й різноманітними вони не були, вивчення їх, проте, набуде характеру однорідності й єдності, тому що всі ці частковості пов’язуватимуться з основними родовими властивостями, які й визначають загальне значення та характер тієї конкретної науки, що складеться із сукупності результатів вивчення як родових, так і індивідуальних властивостей предмета, який досліджується, тобто землі. Загальне значення і характер геології, отже, визначаються тією точкою зору, з якої ми розглядаємо землю як планету, як індивід небесного простору. Після цього зайве додавати, що геологія з цієї точки зору є конкретною астрономією [5].

«Ми знайшли правильне визначення геології, стверджуючи, що ця наука є конкретною астрономією; водночас ми можемо вказати їй певне місце в єдиній задовільній класифікації наук. Нам лишається тепер показати тим, хто зневажає філософію, що міркування, які привели нас до такого висновку, не можуть уважатися порожніми діалектичними тонкощами, і що сам висновок однаково важливий і для мислителя, і для вченого».

«Перше насліддя залежності, в якій перебуває геологія щодо астрономії, стосується відмінності, що природно встановлюється між різними частинами геології відповідно до ступеня важливості кожної з них. Питання про співвідношення між частинами геології, як відомо, було приводом до численних суперечок, у яких брали участь найвизначніші вчені нашого часу. Одні стверджували, що важливою є лише мінералогія; інші — ті, що мали успіх останніми роками, — віддавали перше місце палеонтології. Ніхто не стане заперечувати, що це рішення відіграло важливу роль у долі геології; неорганічний світ було залишено, і вся увага, всі сили були спрямовані на вивчення викопних решток. Цей вузький і винятковий напрям безсумнівно приніс користь; було розроблено величезне поле, і багато таємниць було пояснено; але цей напрям не може задовольнити розум, бо виходить із хибного погляду на питання, яке належить розв’язати. Роблячи з палеонтології щось майже рівнозначне геології, вчені ставали на занадто практичну точку зору. Які властивості особливо необхідні для розрізнення різних земних нашарувань між собою та для класифікації цих нашарувань відповідно до ступеня їхньої відносної давності? Ось питання, яким ставилися і на яке цілком слушно відповідали піднесенням палеонтологічних ознак до першого ступеня важливості. Але геологія не обмежується лише розпізнаванням нашарувань, так само як ботаніка не обмежується розпізнаванням рослин. Розпізнавання нашарувань є лише застосуванням палеонтології, застосуванням, безперечно, дуже корисним для вивчення землі, але не самостійною наукою. Отже, перебільшувати значення однієї частини геології на шкоду іншим — хіба це не означає зводити її до рівня мистецтва, що ґрунтується на науці — палеонтології. Наслідки цієї помилки, дуже поширеної в наш час, однаково шкідливі для геології, як корисні для зоології. Геологами звикли вважати себе ті, кому вдалося описати кілька нових викопних мушель, і стало звичаєм надавати ваги таким фактам, які не мають жодного значення для геології, та оминати увагою такі, які слід було б поставити на перший план».

«Узгоджуючись із тим поняттям, яке ми склали про геологію, ми повинні надати в ній перше місце всьому тому, що характеризує землю як планету. Насамперед ми маємо, отже, вивчити її форму, рух, положення щодо інших небесних тіл, вплив, якого вона зазнає від них, і т. д., загалом кажучи, її астрономічні властивості; далі — її атмосферу, моря, температуру, загалом фізичні властивості; потім — її густину, а отже, хімічний склад і форму різних частин її кори, загалом мінералогічні властивості; насамкінець же ми повинні поставити тварин, що її населяли, і розташувати їх за ступенем їхньої відносної давності — палеонтологічний відділ. Ця
ієрархізація предметів, що входять до сфери геології, є єдиною раціональною, єдиною, яка задовольняє всі вимоги, що їх можна висунути до природної класифікації. Вона не лише надає перше місце астрономічним умовам, без яких геологічні дослідження неможливі, а й розташовує інші її частини відповідно до ступеня спадної загальності та зростаючої складності, притаманної кожній із них. Ряд, отримуваний таким чином, тотожний, як бачимо, ряду абстрактних наук, що становить одне з найбільших відкриттів великого засновника позитивної філософії. Таким чином, також отримується ще й спосіб перевірки цього абстрактного ряду, бо якщо наведений вище ряд правильний, то правильний і він» (Qu’est се que la géologie? р. 48 et 49).

Читач, можливо, спитає, чому ж опущено геогенію, без якої геологія неповна, з якої б точки зору ми на неї не дивилися. Вона неповна — це правда, але повнота, яку вона дає, є повнотою уявною. Геогенія — якою б величною не була її теорія — є чистою гіпотезою, що задовольняє потреби розуму, але не має наукового характеру і тому не включається до складу позитивної науки — геології. Втім, якби для якоїсь гіпотези про походження Землі, як такої, якій не суперечить жоден із відомих фактів, і можна було б зробити виняток, то, очевидно, ця гіпотеза цілком узгоджувалася б у такому разі з характером геології як конкретної астрономії, оскільки всі факти, на яких будується теорія походження Землі, належать до сфери цієї абстрактної науки.

Наведений нами погляд на значення геогенії, хоч цей випадок має цілком приватне значення, уже дає нам уявлення про погляд сучасних позитивістів на гіпотези. Усім, хто знайомий із ученням Конта, відомо, що в нього погляд на гіпотези був вельми непослідовний, а тому, мабуть, не без інтересу буде дізнатися, як цей погляд виробився у новітніх послідовників позитивної філософії. Представником їх і в цьому разі ми знову обираємо пана Вирубова, в статті якого «L’hypothèse de l’éther en optique» (Revue, № 5, 1868) ми знаходимо виразну відповідь на питання, що нас тепер займає. Він каже, що пристрасть до гіпотез підтримується бажанням неодмінно пояснити все, вважати все пізнаваним і, без достатньої критики, дозволяти уяві випереджати точні наукові положення. Але такий стан речей, очевидно, суперечить основним положенням позитивної філософії. Прогалини в науці ніколи не можуть бути заповнені вигадками, а тому гіпотези, хто б їх не створював і хто б їх не підтримував, не можуть увійти до системи наук як суто наукові положення. Якщо ж у деяких випадках позитивна філософія й не відкидає гіпотез, то робить це лише з огляду на надто нагальну потребу зв’язку й об’єднання деяких відділів знання; але, в усякому разі, дивиться на гіпотези як на тимчасовий засіб, який буде усунуто подальшими успіхами позитивного знання, і як на таке задоволення потреби розуму, яке допускається лише з огляду на повніше задоволення, що його можна сподіватися від науки.

Розглядом питання про значення гіпотез ми завершуємо наш нарис сучасного стану позитивної філософії, хоча цілком усвідомлюємо, що наш предмет далеко не вичерпано. Беручи до уваги, що вичерпати його неможливо не лише в одній журнальній статті, а й у цілій низці їх, ми визнали за корисне обмежитися лише головними питаннями позитивізму, цілком замовчуючи другорядні. До того ж ми не маємо претензії дати читачеві таке викладення позитивної системи, яке могло б замінити йому ті трактати й праці про неї, про які ми згадували; наша мета значно скромніша, і якщо серед читачів «Отеч. Записок» знайдеться кілька таких, яких наша стаття спонукає до знайомства з позитивною філософією, то ми вважатимемо, що працювали не марно.

Яким би неповним, однак, не було поняття про позитивну філософію, яке може скласти читач за нашим етюдом, — воно, як ми вважаємо, достатнє для того, щоб він міг визначити, хоч і приблизно, значення позитивної філософії для сучасності. Справді, якщо безсилля метафізики та світогляду, що передував їй, не може підлягати сумніву, то де ж, як не в наукових узагальненнях, маємо ми шукати підвалин для нового світогляду, який має замінити віджиле? Якщо ж, з другого боку, після ретельного вивчення позитивної філософії ми дійдемо переконання, що вона нині становить найширше, найглибше й найповніше, наскільки це можливо, узагальнення наукових результатів, то нам не можна буде не погодитися, що саме вона й являє собою той світогляд, який має повне право на спадщину всіх інших, їй попередніх, і що ігнорувати її в наш час неможливо. І справді, з передмови до цієї статті ми вже бачили, наскільки широким є нині вплив позитивізму і як невпинно він проникає в освічене європейське суспільство. Мало того, вплив позитивізму виявляється ще й у тому, що метафізики, ультрамонтанці тощо змушені вивчати його, щоб мати змогу спростовувати, що різні філософствуючі самодури навіть не можуть обійтися без його уривків, що позитивізм, одним словом, трапляється нині всюди, так що навіть один із його противників мусив зізнатися, що позитивізм у наш час хоч і перебуває часто в «прихованому стані», проте все ж панує над умами.

Згадаймо тепер те, що ми сказали на початку цієї статті про залежність прогресу від розвитку розумової діяльності та про історичний закон, який поступово приводить цю діяльність до позитивної фази, що постає, таким чином, тією сходинкою розвитку, досягнення якої дає змогу користуватися результатами всієї розумової праці минулих поколінь і яка, своєю чергою, впливає на все, що тільки відбувається в науковій, промисловій і соціальній сферах. Той, хто зрозуміє це життєве значення позитивізму, безперечно, не вагатиметься відкрито визнавати себе послідовником цього вчення і завжди знайде можливість бути корисним його розвиткові або поширенню, а в глибокому переконанні в корисності своєї праці продовжуватиме її й тоді, коли бридкі витівки уявних суспільних наставників і різних євнухів думки або інші, серйозніші перешкоди, спричинені ними чи не ними, не лише почали б траплятися на його шляху, а й загрожували б стати його постійними супутниками.

4 — Геологія, по суті, є наукою позитивною, підвалиною якої є анатомія земної кулі, як у всьому її складі, так і в окремих частинах… Геолог за вже здійсненими подіями може судити про всю земну кулю: про те, що міститься всередині неї, про різні організми, які раніше на ній жили, і про первісний час планети, ще до того, як на її поверхні розвинулися органічні істоти (К. Фохт. Керівництво до геології. С. 1).

5 — Не можна при цьому не звернути уваги на такі слова К. Фохта: «Щодо історії земної кулі геологія є, власне, продовженням астрономії» (див.: Керівництво до геології. Пер. Кормилєва, с. 2).