Оґюст Конт — Основний дух позитивізму

Це перша частина книги «Загальний огляд позитивізму» (1848).
Переклад із французької І. А. Шапіро.
Передруковано групою Echafaud з початкового документа, написаного дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.

• Розділ 1. — Мета філософії полягає в систематизації людського життя.
• Розділ 2. — Теологічна система не змогла охопити практичний бік людського життя.
• Розділ 3. — Позитивний дух має своїм джерелом активне життя.
• Розділ 4. — Як у позитивному синтезі, так і в людській природі почуття відіграє переважну роль.
• Розділ 5. — Призначення розуму полягає в служінні соціальним почуттям.
• Розділ 6. — Теологічна філософія вважала розум рабом серця; у позитивній системі його розглядають як слугу останнього.
• Розділ 7. — Суб’єктивний принцип позитивізму: розум має служити серцю.
• Розділ 8. — Зовнішній світ, що його пояснює наука, утворює об’єктивну основу позитивізму.
• Розділ 9. — Зовнішній порядок стримує наші егоїстичні інстинкти й збуджує наші альтруїстичні почуття.
• Розділ 10. — Наші поняття про зовнішній світ безперервно розширювалися, але лише нещодавно стали задовільними.
• Розділ 11. — Навіть якщо зовнішній світ незмінний, він справляє на характер людини благотворний вплив.
• Розділ 12. — Зовнішній світ найчастіше видозмінюваний у певних межах.
• Розділ 13. — Щоб створити позитивний синтез, треба було подолати величезну теоретичну трудність: доповнити поняття про природний закон і поширити його на соціальні та моральні явища.
• Розділ 14. — Відкриття соціологічних законів надає соціальним питанням великого значення. Суб’єктивний принцип позитивізму не становить небезпеки для вільнодумства.
• Розділ 15. — Природні закони бувають двох родів: абстрактні й конкретні. Знання та систематизація абстрактних законів обґрунтовують позитивний синтез.
• Розділ 16. — Синтез абстрактних законів випливає з теорії людської еволюції.
• Розділ 17. — Можливість приступити до соціального перетворення.
• Розділ 18. — Не слід змішувати позитивізм з атеїзмом, матеріалізмом, фаталізмом або оптимізмом. І атеїзм, і теологія прагнуть розв’язувати нерозв’язні питання.
• Розділ 19. — Матеріалізм прагне підпорядкувати вищі науки нижчим. Позитивізм виправляє цю помилку.
• Розділ 20. — Позитивізм не вірить у неминучість долі: він підтримує думку, що людина може і повинна видозмінити зовнішній порядок.
• Розділ 21. — Позитивізм не каже, що все на краще в цьому світі: історичні факти він розглядає відносно, але не виправдовує всіх.
• Розділ 22. — Різні значення слова «позитивне»: відносне, органічне, точне, достовірне, корисне, дійсне. Згодом воно набуде також морального значення.

Розділ I.
Мета філософії полягає в систематизації людського життя

Справжня філософія ставить собі за мету, наскільки можливо, привести в струнку систему все людське особисте і, особливо, колективне існування, розглядаючи водночас усі три класи явищ, що його характеризують, а саме думки, почуття й дії. З усіх цих точок зору основна еволюція людства постає як необхідно самочинна, і лише точна оцінка її природного ходу може дати нам спільний фундамент для мудрого втручання.

Проте систематичні видозміни, які ми можемо внести в цю еволюцію, мають, тим не менш, надзвичайну вагу, оскільки здатні значно зменшити часткові відхилення, згубні уповільнення й різку неузгодженість, що можуть мати місце за такого складного руху, коли він цілковито наданий сам собі. Безперервне здійснення цього необхідного втручання становить головне завдання політики. Але правильне уявлення про нього може дати лише філософія, яка постійно вдосконалює його загальне визначення. 

Для виконання цього свого основного й загального призначення філософія має дбати про узгодження всіх частин людського існування, щоб привести його теоретичне поняття до повної єдності. Це єдино може бути дійсним лише остільки, оскільки воно точно репрезентує сукупність природних відношень; таким чином, ретельне вивчення останніх стає попередньою умовою цього побудування. 

Якби філософія намагалася впливати на дійсне життя не за посередництвом цієї систематизації, а якимось іншим шляхом, вона несправедливо привласнила б собі істотну роль політики, що є єдиною законною керівницею всієї практичної еволюції. 

Ці дві головні функції великого організму — постійне поєднання і нормальний поділ — водночас спрямовують систематичну мораль, яка природно є характерним застосуванням філософії та загальним путівником політики. Я згодом пояснюю, яким чином самочинна мораль, тобто сукупність почуттів, що її надихають, завжди має панувати в дослідженнях філософії та в починаннях політики, як я це вже вказав у своєму основному творі. 

Ця загальна систематизація, що характеризує соціальну функцію філософії, може бути дійсною і міцною лише тоді, коли вона охоплює всі три сфери людської діяльності: мислення, почуття і дію. З огляду на природні відношення, які тісно пов’язують між собою ці три роди явищ, усяка часткова систематизація неминуче виявилася б безглуздою і недостатньою. Тому лише тепер філософія, нарешті досягнувши позитивного стану, може з належною повнотою гідно виконувати своє основне призначення.

Розділ II.
Теологічна система не змогла охопити практичний бік людського життя

Теологічна систематизація самочинно випливала з афективного життя, і цьому єдиному началу вона завдячує своїм початковим пануванням і своїм остаточним розкладом. Вона тривалий час керувала головними умоглядами, особливо в епоху політеїзму, коли мислення ще значною мірою перебувало під владою уяви й почуття. Але навіть у цю епоху її найбільшого розумового й соціального розквіту активне життя цілком вислизало з-під її впливу, за винятком неминучих впливів, що більше стосувалися форми, ніж змісту. Ця природна прогалина, хоч спочатку й непомітна, згодом через своє постійне збільшення призводить до докорінного руйнування всієї теологічної будівлі. Чисто суб’єктивна систематизація не узгоджувалася з безумовно об’єктивним призначенням практичного життя, що характеризується незмінною реальністю. У той час як теологія вчила, що всіма явищами керують більшою чи меншою мірою довільні хотіння, життєвий досвід дедалі виразніше показував, що явища підпорядковані невідомим законам, без яких наша безперервна діяльність не могла б відбуватися в належному порядку. 

Унаслідок своєї цілковитої нездатності справді охопити активне життя теологічна систематизація мала також залишатися вкрай незадовільною в застосуванні до умоглядного і навіть до чуттєвого життя, оскільки загальний розвиток того й того неминуче зумовлюється головними практичними вимогами. 

Отже, людське життя не могло бути цілком систематизоване, доки тривало панування теологічного напряму, бо наші почуття й наші дії тоді повідомляли нашим думкам два цілком несумісні спонукання. 

Мені немає потреби тут зупинятися на оцінці цілковитої марності метафізичної систематизації; попри свої прагнення до абсолютного пізнання, метафізика ніколи не могла відвоювати в теології сферу почуття і завжди була ще менш здатна, ніж остання, охопити активне життя. В епоху свого найбільшого схоластичного блиску онтологічна систематизація не вийшла за межі умогляду, який було навіть зведено до марного абстрактного споглядання суто індивідуальної еволюції, оскільки метафізичний дух цілком несумісний із соціальною точкою зору. У своєму основному творі я достатньо довів, що цей перехідний філософський напрям завжди був нездатний щось справді створити. Його виняткове панування могло мати лише революційне призначення, а саме сприяти попередній еволюції людства шляхом поступового руйнування теологічного режиму, який, виконавши свою місію — бути єдиним керівником первісного розквіту нашого розуму, — мав назавжди і в усіх відношеннях піти назад.

Розділ III.
Позитивний дух має своїм джерелом активне життя

Лише завдяки тому, що всі позитивні умогляди випливають передусім з активного життя, вони завжди більшою чи меншою мірою виявляли властиву їм здатність систематизувати практичне життя, чого не могла досягти первісна систематизація. Хоча відсутність у позитивних умоглядах спільності й зв’язку значно ще утруднює розвиток цієї здатності, вона, однак, не перешкодила її універсальності. 

Теорії, що безпосередньо стосуються законів явищ і мають на меті дати нам змогу справді передбачати події, тепер розглядаються як єдині, здатні регулювати наш довільний вплив на зовнішній світ. Ось чому позитивний дух міг ставати дедалі теоретичнішим і прагне поступово оволодіти всією сферою умогляду, ніколи не втрачаючи властивого йому практичного характеру, навіть тоді, коли він займався цілком марними дослідженнями, виправданими лише як логічні вправи. Від моменту свого першого успіху в галузі математики й астрономії він виявив прагнення систематизувати по-своєму сукупність наших понять, відповідно до безперервного розширення свого основного принципу. Цей новий філософський принцип, упродовж тривалого часу дедалі більше видозмінюючи теологіко-метафізичне начало, від часів Декарта і Бекона робить очевидні зусилля, щоб посісти його місце. Після того як він оволодів, таким чином, поступово всіма попередніми науками, що віднині звільнилися від старого напряму, йому залишалося, аби стати загальним, захопити також останню науку — науку про соціальні явища. 

Ця наука, недоступна метафізиці, могла бути вивчувана теологічними умами лише опосередковано й емпірично, як історія урядів. Це остаточне перетворення позитивізму було, смію сказати, здійснене мною в моїй головній праці, де я безсумнівно довів, що позитивний принцип здатен систематизувати єдиним справді міцним способом усе наше умоглядне життя, не перестаючи водночас розвивати й навіть зміцнювати своє первісне прагнення регулювати також активне життя.

Позитивна систематизація всієї інтелектуальної сфери тим краще забезпечена, що це створення соціальної науки, завершуючи поступ наших реальних умоглядів, надає їм ще бракуючого систематичного характеру, оскільки воно забезпечує їм єдиний можливий для них загальний зв’язок.

Цей погляд уже настільки широко поширений і схвалений, що віднині жоден справжній мислитель не може не знати: позитивний дух прагне до міцної систематизації водночас умоглядного й активного життя. Але така систематизація аж ніяк не має ще повної загальності, без якої позитивізм не здатен цілком замінити теологічний принцип у духовному управлінні людством. Адже вона не охоплює справді переважної частини людського існування, а саме афективного життя. Лише останнє безперервно надає умогляду й дії спонукання та напрям, без яких вони, надані самим собі, невдовзі почали б живитися безглуздими або марними роздумами й перебували б у безплідному збуренні, навіть неспокої. Якби ця величезна прогалина лишилася незаповненою, то подвійна систематизація — теоретична й практична — залишилася б примарною, бо тоді вона була б позбавлена принципу єдності, який лише й може надати їй справжньої сталості та довговічності. 

Таке безсилля було б ще тяжчим, ніж необхідна недостатність теологічної філософії щодо активного життя; адже ні мислення, ні навіть діяльність не становлять справжньої людської єдності.

В індивідуальному житті, і, особливо, в колективному, гармонія завжди спочиватиме лише на почутті, як я спеціально зазначу в четвертій частині цього Міркування. Саме цьому своєму спонтанно афективному джерелу теологія завжди була зобов’язана своїм пануванням. Отже, попри свою очевидну старість, вона збереже, принаймні в принципі, певні законні претензії на панування в соціології, доки нова філософія не позбавить її також цієї основної переваги.

Такою є остаточна й неминуча умова великої сучасної еволюції: позитивна систематизація, не перестаючи бути теоретичною й практичною, має стати також моральною і черпати навіть у почутті свій справжній принцип загальності. Лише тоді позитивна філософія зможе, нарешті, усунути всі теологічні претензії, бо вона здійснить краще, ніж попередня філософія, остаточне призначення будь-якої загальної доктрини, адже вперше дасть систему всіх основних сторін нашого існування в усіх трьох його видах.

Справді, якби позитивізм не міг виконати цієї необхідної умови, то віднині жодна систематизація була б неможлива, бо позитивний принцип виявився б, з одного боку, достатньо розвиненим, щоб знищити теологічне начало, а з другого — завжди залишався б нездатним до рівного з ним панування. Ось чому багато свідомих мислителів, визнаючи цілковите безсилля старих державних принципів, через відсутність достатньо реальної й визначеної теорії, здатної показати справжній сучасний напрям речей, не помічаючи поступового розвитку нових моральних підвалин, схильні бачити майбутнє людства в похмурому світлі.

Сучасний характер позитивного принципу ніби виправдовує таку думку; адже його нездатність коли-небудь оволодіти сферою почуття нині має здаватися так само доведеною, як його недалеке майбутнє панування в активному й навіть в умоглядному житті.

Розділ IV.
Як у позитивному синтезі, так і в людській природі почуття відіграє переважну роль

Глибше дослідження має цілком виправити цю першу оцінку; воно покаже, що сухість, у якій досі справедливо докоряли позитивним ученням, зумовлена лише емпіричною однобічністю їхнього попереднього розвитку, а аж ніяк не властива їхній справжній природі. 

Позитивізм, що виник спочатку під впливом матеріальних спонукань і тривалий час обмежувався вивченням неорганічного світу, залишається ворожим почуттю лише остільки, оскільки він ще не досяг належної повноти й систематичності. Поширюючись на соціальні умогляди, які мають утворити його головну сферу, він неминуче очищується від різних вад, властивих його довгому немовлячому стану. 

Завдяки лише властивій їй реальності нова філософія невпинно прагне стати ще моральнішою, ніж інтелектуальною, і зробити центром власної систематизації афективне життя, щоб точно визначити в дійсному ладі людської природи, як особистої, так і колективної, відносні права розуму й серця.

Опрацювання соціальних питань приводить її тепер до рішучого заперечення гордовитих помилок, властивих її незрілому науковому стану, щодо уявної першості розуму. Стверджуючи загальний досвід, позитивізм пояснює — ще краще, ніж це міг зробити католицизм, — чому особисте щастя й суспільне благополуччя залежать від серця значно більше, ніж від розуму. Крім того, безпосереднє дослідження питання про систематизацію змушує його проголосити, що людська єдність може бути досягнута лише справедливим переважанням почуття над розсудком і навіть над діяльністю. 

Оскільки нашій природі властиві водночас розум і спільнотність, то здається можливим установити єдність двома різними способами, залежно від того, чи належить першість одному або другому з цих властивостей. Насправді ж існує лише один спосіб систематизації, бо обидві властивості аж ніяк не однаково здатні до переважання. 

Чи розглядатимемо ми власну природу кожної з них, чи порівнюватимемо їхні відносні енергії, нам доведеться визнати, що дійсне й незмінне призначення розуму полягає в служінні суспільності. Коли ж розум замість того, щоб гідно виконувати свою почесну роль, прагне до панування, йому ніколи не вдається здійснити свої пихаті домагання, які можуть привести лише до згубної анархії. 

Навіть у приватному житті між нашими різними прагненнями може панувати постійна гармонія лише завдяки загальному переважанню почуття, що вселяє нам щире й звичне бажання чинити добро. Ця схильність, як і всяка інша, безперечно, за своєю суттю сліпа й потребує допомоги розсудку для пізнання справжніх засобів, які могли б її задовольнити, а потім діяльності для застосування цих засобів. Проте повсякденний досвід доводить, що ця схильність справді становить головну умову добра, бо за звичайного ступеня розвитку розуму й енергії, яку виявляє наша природа, вона може досить плідно спрямовувати наші умогляди й практичну діяльність. За відсутності цього звичного збудника (почуття) розум і енергія неминуче вичерпали б свої сили в безплідних або незв’язаних спробах і невдовзі впали б у своє первісне заціпеніння. 

Отже, наше моральне життя доступне єдності лише остільки, оскільки почуття панує водночас над мисленням і діяльністю.

Розділ V.
Призначення розуму полягає в служінні соціальним почуттям

Хоча цей основний принцип більше пасує до індивідуального життя, однак саме суспільне життя найкраще доводить його слушність. Не те щоб питання тут змінювало свій характер або вимагало нових рішень, але воно дістає тут нове освітлення, що сприяє його всебічному розгляду й розсіює будь-який сумнів. 

Взаємна незалежність різних істот, яких треба поєднати в суспільство, виразно показує, що перша умова їхньої звичайної співпраці полягає у власній схильності до загальної любові. Немає таких особистих розрахунків, які могли б замінити собою соціальний інстинкт ані раптовістю й широтою спонукань, ані сміливістю й твердістю рішень. 

Щоправда, ці доброзичливі пристрасті здебільшого мають бути менш енергійними, ніж егоїстичні душевні порухи. Але вони володіють тією дивовижною властивістю, що суспільне життя створює ґрунт для їхнього майже необмеженого зростання, тим часом як воно безперервно приглушує протилежні їм почуття; тому зростаюче прагнення перших узяти гору над другими має слугувати мірилом головного поступу людства.

Самочинний вплив соціальних почуттів може дістати підтримку з боку розуму, коли він ставить собі за мету зміцнювати суспільність шляхом кращої оцінки справжніх природних відносин і розвивати її, освітлюючи її практичне застосування вказівками щодо майбутнього, почерпнутими з минулого. Саме в цій шляхетній службі нова філософія й убачає головне призначення розуму, якому вона, таким чином, надає незрівнянної пошани й безмежного поля діяльності, значно здатнішого глибоко задовольнити його, ніж його безплідні академічні перемоги та його сучасні дитячі дослідження. 

Гордовиті прагнення розуму до всеосяжного панування, після того як велика теологічна єдність була зруйнована, по суті ніколи не могли здійснитися й мали лише значення бунту проти старого порядку, що став ретроградним. Розумові призначено не царювати, а служити; коли ж він надумує панувати, то стає на службу егоїзмові замість того, щоб сприяти суспільності, будучи не в змозі позбутися необхідності сприяти якійсь пристрасті.

Справді, для командування насамперед потрібна сила, а розум завжди був лише носієм світла; отже, він неминуче діє під впливом зовнішніх спонукань. Метафізичні утопії про уявну досконалість суто споглядального життя, що користуються надмірною увагою серед сучасних учених, є лише пихатими омана́ми, коли вони не приховують злочинних хитрощів. 

Яким би реальним не було задоволення, що його викликає відкриття істини, воно ніколи не буває достатньо сильним, щоб керувати нашою повсякденною поведінкою; вплив якоїсь пристрасті навіть необхідний для нашого бідного розуму, щоб пробудити й підтримати майже всі його зусилля. Якщо цей вплив походить із доброзичливого почуття, на нього звертають увагу, бо воно водночас і рідкісніше, і достойніше; навпаки, коли воно зумовлене особистими мотивами слави, честолюбства чи жадібності, воно настільки звичне, що його не помічають: у цьому, по суті, і полягає єдина відмінність. 

Навіть якби розумове спонукання випливало з певного роду виняткової пристрасті до чистої істини, без жодної домішки гордості чи марнославства, то й таке ідеальне заняття, позбавлене будь-якого соціального призначення, лишалося б глибоко егоїстичним. Невдовзі мені випаде нагода показати, як енергійно позитивізм, ще суворіший за католицизм, таврує подібний метафізичний або науковий тип, який уживає для споглядального життя зручності, надані цивілізацією зовсім для іншої мети, що з істинно філософського погляду є злочинним зловживанням.

Отже, позитивний принцип, що самочинно випливає з активного життя й послідовно поширюється на всі головні частини мислення, досягнувши повної зрілості, неминуче, в силу властивої йому реальності, зрештою охоплює всю сукупність афективного життя, у якій і поміщає єдиний центр своєї остаточної систематизації. Позитивізм, таким чином, віднині підносить до основної догми, водночас філософської й політичної, постійне переважання серця над розумом.

Розділ VI.
Теологічна філософія вважала розум рабом серця; у позитивній системі його розглядають як слугу останнього

Це необхідне підпорядкування, на якому тільки й може бути збудована людська єдність, було, щоправда, встановлене, хоч і емпірично, теологічною філософією, як я вже зазначив вище. Але завдяки неминучій властивості початкового стану ця перша систематизація була неминуче обтяжена корінним пороком, що зумовив її недовговічність. Адже вона мала невдовзі стати обтяжливою для розуму, який міг виявляти себе не інакше, як дедалі більше видозмінюючи її, і, зрештою, привів її до розкладу; цей результат став неминучим наслідком двадцятирічного бунту, що природно розвинув анархічні утопії, властиві метафізичній і науковій пихатості. 

Справді, якщо серце має завжди ставити запитання, то розв’язувати їх належить лише розумові: таке їхнє істинне значення, встановлене позитивізмом, як необхідний принцип систематизації індивідуального й колективного життя. Початкова ж слабкість розуму, який став здатним гідно виконувати свою службу лише після тривалої й важкої підготовки, змусила серце спочатку посісти місце розуму й замінювати відсутні об’єктивні поняття самочинними суб’єктивними міркуваннями, без яких усяка людська еволюція, як розумова, так і соціальна, виявилася б цілком неможливою, як я це пояснив у моїй «Системі позитивної філософії».

Але це одноосібне панування серця, яке тривалий час було необхідним, не могло не стати згодом ворожим власному розвиткові розуму, коли той почав виробляти поняття, засновані на більш-менш реальній оцінці зовнішнього світу.

Таке, загалом, головне й безпосереднє джерело всіх важливих видозмін, що послідовно відбулися в сукупності релігійних вірувань. 

Відтоді, як у теологічній системі було здійснено всі зміни, сумісні з її основною природою, інтелектуальний конфлікт, що завдяки рішучому піднесенню позитивних знань став серйознішим і прогресивнішим, набув, з одного боку, ретроградного, а з другого — революційного характеру, в силу дедалі очевиднішої неможливості узгодити ці два настільки протилежні напрями. Таке, зокрема, сучасне становище речей; і якби старе панування теологічних поглядів можна було відновити, воно безпосередньо спричинило б глибокий розумовий і навіть моральний занепад, бо всі наші уявлення про зовнішню істину тоді регулювалися б виключно відповідно до наших бажань і наших смаків. Тому людство не може зробити жодного рішучого кроку, не відмовившись цілковито від теологічного принципу, який уже на Заході має лише те істотне значення, що завдяки його необхідному опору головне питання утримується в належному положенні, а саме теологічний принцип змушує нову систематизацію зосередити свою увагу на афективному житті, незважаючи на забобони й звичаї, властиві великій революційній перехідній добі, що триває від кінця середньовіччя. 

Але позитивізм, виконуючи ще краще, ніж теологічна філософія, цю основну умову всякої організації, неминуче припиняє тривалий бунт розуму проти серця. Адже він водночас самочинно й систематично доходить до рішення цілком визнати за розумом усе належне йому вільне місце в сукупності людського життя. 

Згідно з позитивним тлумаченням великого органічного принципу, розум має розглядати лише ті питання, які ставить серце для справедливого задоволення різних наших потреб. Досвід уже достатньо показав, що без цього необхідного правила розум майже завжди йшов би за своєю мимовільною схильністю до пустих або безглуздих умоглядів, які водночас є найчисленнішими й найлегшими. Але в опрацюванні будь-якого питання, поставленого в зазначеному порядку, розум має залишатися єдиним суддею придатності засобів і дійсності результатів. Саме йому належить оцінювати те, що є, аби передбачити те, що буде. Одним словом, розум має бути помічником серця і ніколи його рабом. 

Такі їхні взаємні стосунки в остаточній гармонії, що її встановлює позитивний принцип. 

Не слід побоюватися, що ці стосунки можуть бути серйозно порушені, адже обидва елементи цієї рівноваги невдовзі виявляться природно схильними її підтримувати, як однаково сприятливої для кожного з них. Бунтівні звички сучасного розуму ще не дають підстав припускати, що він збереже революційний характер навіть тоді, коли його завершені вимоги будуть широко задоволені. До того ж, у разі потреби новий лад не забариться знайти засоби усунути згубні домагання, як я незабаром матиму нагоду це пояснити. З іншого боку, нове панування серця ніколи не стане, як старе, серйозно ворожим до розуму. Адже справжня любов завжди прагне просвітити себе щодо дійсних засобів досягнення мети, якої вона домагається: царство справжнього почуття має незмінно бути настільки ж сприятливим для здорового глузду, як і для мудрої діяльності.

Розділ VII.
Суб’єктивний принцип позитивізму: ум має служити серцю

Ось яким чином доктрина, що не допускає ні лицемірства, ні гноблення, тепер, унаслідок різних попередніх еволюцій, береться до перестворення як суспільного ладу, так і приватного життя, які дедалі більше розкладаються через свій докорінно анархічний стан. Вона навіки поєднує істинну філософію зі здоровою політикою за допомогою одного основного принципу, який не менш доступний розумінню, ніж доведенню, і здатний усе звести в струнку систему та всім керувати. 

Ця велика позитивістська догма загального переважання серця над розумом буде представлена в п’ятій частині цього Міркування як така, що має і естетичну здатність, і філософську силу, і соціальну доцільність. Тоді ми остаточно переконаємося в можливості зосередити все навколо єдиного принципу, водночас морального, раціонального й поетичного, єдиного, здатного справді покласти край глибоко революційному стану людства. Кожен уже тут може зауважити, що сила доведення, по суті нова, яка ще в багатьох відношеннях залишалася руйнівною, по досягненні своєї повної зрілості неминуче стане творчою, отримуючи від нової філософії важливе органічне призначення, яке значно розвинеться в найближчому майбутньому.

Отже, з усього сказаного вище я можу без жодного перебільшення зробити висновок, що, попри своє суто теоретичне походження, позитивізм віднині буде придатним як для ніжних душ і мислячих умів, так і для енергійних характерів. 

Визначивши, таким чином, природу і принцип повної систематизації, яку тепер мають побудувати справжні філософи, мені залишається схарактеризувати необхідний хід її розвитку, а потім її основну трудність.

Розділ VIII.
Зовнішній світ, пояснюваний наукою, утворює об’єктивну основу позитивізму

Хоча це побудування відповідатиме своєму призначенню лише тоді, коли охопить усі три доступні йому сфери, а саме: мислення, почуття і дію, воно, однак, не може бути здійснене одночасно в усіх трьох істотних частинах; а лише послідовно, що, однак, аж ніяк не послаблює їхньої самочинної міцності, бо вона, навпаки, випливає зі справедливої оцінки їхньої взаємної залежності. 

Справді важливо визнати, що думки мають бути впорядковані раніше за почуття, а останні — раніше за вчинки. Без сумніву, саме завдяки невиразному інстинктивному усвідомленню цього необхідного порядку філософи досі обмежували систематизацію всього людського життя однією умоглядною сферою.

Неминучий обов’язок систематизувати насамперед ідеї зумовлений не лише тим, що їхній зв’язок легше вловити і він доступний більшій досконалості, так що може становити корисну логічну підготовку до решти великого синтезу. Досліджуючи глибше це питання, ми відкриваємо рішучіший і менш очевидний мотив, який спонукає починати систематизацію з мислення; адже ця перша праця, якщо її виконано з належною повнотою, може слугувати необхідною основою для всієї будівлі, спорудження якої, на щастя, не може потім зустріти жодної серйозної перешкоди, принаймні якщо вона мудро відводить мисленню те місце в системі, яке справді відповідає його остаточному призначенню.

Це надання переваги простій інтелектуальній систематизації спершу видається несумісним із незначною роллю відповідних функцій в економії нашої природи, де почуття і діяльність, безперечно, більше, ніж чистий розсудок, сприяють досягненню будь-якого звичного результату. Щоб розвіяти цей своєрідний парадокс, доводиться визначити, у чому полягає основна трудність великої проблеми людської єдності. 

Справді, така єдність вимагає насамперед, згідно з вище встановленим суб’єктивним принципом, постійного переважання серця над розумом, без якого ні колективне існування, ні навіть особисте життя не могли б досягти тривалого гармонійного стану, адже в такому разі ми не відчували б достатньо сильного спонукування постійно поєднувати всі численні, різнорідні й часто протилежні прагнення нашого такого складного організму. Але ця необхідна внутрішня умова була б далеко не достатньою, якби водночас зовнішній світ не давав нам самочинно, незалежне від нас об’єктивне підґрунтя, що полягає в загальному порядку різних явищ, які керують людством; очевидна перевага цього порядку дає змогу почуттю любові впорядкувати незлагоджені схильності, коли розум відкриває нам усю нашу справжню долю.

Такою є головна й почесна роль розуму, покликаного віднині позитивною теорією систематизації людського життя на службу серцю.

Хоч на початку цього міркування я подав цей настрій як безумовно недостатній і навіть безглуздий, доки він лишається частковим, тепер, для доповнення великої філософської програми, вважаю за потрібне додати, що він також не повинен залишатися ізольованим, бо суб’єктивна гармонія неможлива без об’єктивного зв’язку. 

По-перше, припускаючи навіть, що ця суто внутрішня відокремлена гармонія могла б бути досягнута, вона, очевидно, не мала б жодного істотного значення для нашого особистого чи суспільного добробуту, який значною мірою залежить від стосунків кожного з нас із сукупністю реальних істот. Але крім того, через надзвичайну недосконалість нашої природи незлагоджені егоїстичні прагнення самі по собі настільки сильніші за симпатичні суспільні схильності, що останні ніколи не могли б узяти гору над першими, якби не знаходили точки опори у зовнішньому порядку, який постійно сприяє їхньому піднесенню й перешкоджає розвиткові їхніх антагоністів.

Розділ IX.
Зовнішній порядок стримує наші егоїстичні інстинкти й збуджує наші альтруїстичні почуття

Щоб належним чином оцінити цю необхідну взаємодію, треба розглядати зовнішній порядок як такий, що охоплює не лише світ у власному розумінні слова, а й сукупність людських явищ, які, хоч і відзначаються великою мінливістю, проте також підпорядковані незмінним природним законам, що становлять головний предмет наших позитивних умоглядів. Наші доброзичливі пристрасті самочинно узгоджуються з тими з цих законів, які безпосередньо керують суспільністю; вони ж схиляють нас визнавати всі інші закони щойно наш розум їх відкриває. Таким чином, афективна гармонія, навіть індивідуальна і, особливо, суспільна, можлива лише завдяки очевидній необхідності підпорядковувати людське існування цьому зовнішньому впливові, єдиному, що здатен приборкати наші егоїстичні інстинкти, переважання яких легко звело б нанівець наші симпатичні спонукання, якби останні для регулювання діяльності не знаходили у зовнішньому світі основної підтримки, яку один лише розум може надати почуттю. 

Отже, інтелектуальна систематизація, що охоплює лише частину великого світобудування, набуває значення, далеко вищого за її власні теоретичні вимоги, зазвичай такі слабкі навіть у найабстрактніших системах. Умоглядний синтез одразу розв’язує головну трудність, яку становить афективний синтез, тим, що долучає до наших кращих внутрішніх спонукань могутнє зовнішнє збудження, яке дає їм змогу настільки стримувати наші незлагоджені схильності, щоб зробити можливим установлення звичайної гармонії, до якої перші завжди прагнуть, але якої вони ніколи не могли б досягти без такої сторонньої допомоги. До того ж відомо, що це загальне уявлення про природний порядок безпосередньо становить необхідне підґрунтя всякої дійсної систематизації людських учинків, які є доцільними лише остільки, оскільки перебувають у постійній відповідності із сукупністю незмінної будови природи. 

Ця частина нашого доведення тепер настільки загальновизнана, що я дозволяю собі тут на ній більше не зупинятися. 

Очевидно, що коли умоглядний синтез дасть змогу здійснити синтез афективний, тоді активний синтез не становитиме нових великих труднощів, бо єдність спонукання завершить побудову єдності дії, уже підготовленої єдністю мислення. Ось яким чином упорядкування всієї людської життя в систему зрештою залежить від простої розумової систематизації, яка сама по собі спершу має здаватися позбавленою вирішального значення. 

Отже, до свого суб’єктивного принципу переважання почуття позитивізм долучає об’єктивне підґрунтя — незмінну зовнішню необхідність, яка одна лише справді дає змогу підпорядкувати суспільності сукупність нашого існування. 

Перевага нової систематизації над старою ще очевидніша з цієї другої точки зору, ніж з першої. Адже в теологічній філософії цей об’єктивний зв’язок міг випливати лише зі спонтанної віри в існування надприродних істот, що хочуть. Але яку б реальність тоді не приписували цьому вигадуванню, його джерело насправді залишалося суб’єктивним; ця обставина робила його звичну силу невиразною й мінливою. Дисципліна, зумовлена ним, не може бути прирівняна ні за очевидністю, ні за енергією, ні за міцністю до тієї дисципліни, яку створює пізнання незмінного зовнішнього порядку, підтверджуваного, незалежно від вашого бажання, усім нашим існуванням.

Розділ Х.
Наші поняття про зовнішній світ безперервно розширювалися, але лише нещодавно вони стали задовільними

Основний догмат позитивізму слід розглядати не як плід раптового загального натхнення, а як поступовий результат величезної спеціальної праці, що почалася з першого вияву людського розуму й ледве завершилася нині в найпередовіших його галузях. Він становить дорогоцінне інтелектуальне надбання всього людства, яке напружено готувало протягом свого довгого дитячого стану єдиний лад речей, що відповідає його істинній природі. У всіх основних випадках його можна відкрити лише шляхом спостереження, за винятком тлумачення за аналогією. Він допускає дедуктивні докази лише щодо явищ, безсумнівно складених із тих явищ, у яких його вже було констатовано. Так, наприклад, ми логічно маємо право взагалі визнавати метеорологічні закони, хоча більшість із них іще невідомі й, можливо, назавжди залишаться невідомими: адже метеорологічні явища можуть бути, звісно, лише результатом спільних астрономічних, фізичних, хімічних тощо впливів, кожен із яких було визнано підпорядкованим незмінним законам. Але переконання щодо всіх справді простих явищ може дати лише спеціальна індукція; бо яким чином можна було б вивести принцип, що з необхідності призначений слугувати прихованою основою для всякої реальної дедукції? Ось чому цей догмат, цілком чужий первісним правилам, вимагав такого довгого підготування, від якого не були звільнені навіть найвидатніші мислителі. Хоча необхідні перевірки в цьому питанні, здається, спочатку були здобуті за допомогою метафізичних понять, їхнє значення, по суті, спиралося лише на їхню тимчасову здатність більшою чи меншою мірою невиразно узагальнювати аналогії, безпосередньо викликані відкриттям природних законів щодо найпростіших явищ. Ці догматичні випередження, утім, завжди залишалися вельми двозначними і, особливо, цілком безплідними, доки їх не можна було пов’язати з якоюсь спеціальною розробкою справді позитивної теорії. Тому, всупереч уявній силі подібних способів доведення, таких звичних для сучасної людини, справжнє розуміння зовнішнього порядку виявляється ще глибоко недостатнім навіть у найкращих умів, через неможливість для них належним чином перевірити найскладніші й найважливіші явища, за винятком невеликої кількості мислителів, які остаточно визнали відкриті мною головні основні соціологічні закони. Невпевненість, що, таким чином, існує щодо цієї науки, тісно пов’язаної з усіма іншими, справляє й на ці останні згубний вплив, грубо спотворюючи уявлення про незаперечність законів навіть для найпростіших питань; підтвердженням сказаного є, наприклад, глибока помилка в питанні про обчислення ймовірностей майже всіх сучасних геометрів, які вважають, що відповідні факти не підлягають жодному закону.

Отже, цей великий догмат може бути твердо встановлений у якомусь окремому випадку лише тоді, коли його спеціальна перевірка охоплює всі головні категорії елементарних явищ. Але оскільки ця важка умова нині достатньою мірою виконана мислителями, які справді стоять на рівні свого століття, ми можемо, нарешті, безпосередньо збудувати єдність людського життя на такому об’єктивному, віднині непохитному фундаменті: всі реальні явища, включно з явищами нашого власного індивідуального й колективного існування, завжди підпорядковані природним відношенням послідовності та подібності, по суті незалежним від нашого втручання.

Розділ XI.
Навіть якщо зовнішній світ незмінний, він справляє на характер людини благотворний вплив

Такою є зовнішня основа загального синтезу: афективного, активного й суто умоглядного, що постійно відповідає цьому незмінному порядку. Його справжня оцінка становить головний предмет наших роздумів, його необхідне переважання регулює загальний піднесений стан наших почуттів, а його поступове вдосконалення визначає постійну мету наших дій. 

Щоб краще зрозуміти вплив цього синтезу, досить на мить припустити, що він перестав існувати: тоді наш розум вичерпав би свої сили в довільних пошуках, що невдовзі вкинуло б його в невиліковне заціпеніння; наші найкращі схильності не стримували б менш шляхетних інстинктів, які самочинно виявляються; а наша діяльність звелася б лише до безперервного воління. 

Хоча цей порядок протягом тривалого часу був невідомий, його вплив, однак, завжди давався взнаки, і він постійно прагнув, незалежно від нашої волі, регулювати все наше життя — спершу активне, потім умоглядне і, нарешті, навіть афективне. У міру того як ми його пізнавали, наші уявлення ставали менш невиразними, наші схильності — менш примхливими, а наша поведінка — менш довільною. Відтоді, як ми дістали змогу охоплювати всю його сукупність, він прагне керувати людською мудрістю в усіх сферах, завжди подаючи наш штучний устрій як справедливе продовження непохитного природного устрою, який треба шанувати, спершу уважно вивчити, і лише потім намагатися вдосконалити. Навіть те, що у зовнішньому порядку має залишатися незмінним, необхідне, всупереч поверховим наріканням багатьох пихатих умів, для правильного перебігу нашого життя. Якби, наприклад, людину було звільнено від необхідності жити на Землі й вона могла б за власним бажанням обрати собі місцем перебування будь-яку планету, то суспільство неминуче було б зруйноване через блукальні й несумісні прагнення, яким тоді віддавалися б люди. За нерішучості й непослідовності, властивих багатьом нашим схильностям, ми можемо бути послідовними й одностайними лише завдяки нездоланним вимогам цього порядку, без яких наш жалюгідний розум, попри своє марне ремствування, ніколи не зміг би завершити свої незв’язні міркування. Нездатні щось створити, ми вміємо лише змінювати на нашу користь порядок, сутність якого доступна нашому впливові. 

Зрозуміло, що безумовна незалежність, так пестована пихатими метафізиками, не лише не поліпшила б нашої долі, а й завадила б усякому розвиткові нашого життя, навіть приватного. Головне мистецтво людського вдосконалення полягає, навпаки, в зменшенні нерішучості, непослідовності та неузгодженості наших намірів шляхом поєднання з зовнішніми мотивами тих із наших інтелектуальних, моральних і практичних звичок, які спочатку випливають із суто внутрішніх джерел. Адже всі взаємні зв’язки наших різних прагнень нездатні забезпечити міцність останніх, доки вони не знайдуть у зовнішньому світі точки опори, незалежної від наших самочинних змін.

Яким би не було благотворне значення позитивного догмату для тих явищ, які в природному порядку залишаються незмінними, ми повинні особливо розглянути штучні видозміни, яких цей основний порядок у багатьох відношеннях зазнає, оскільки вони є головною метою всієї нашої мудрості. Найпростіші з цих явищ, а саме ті, що стосуються нашого земного існування, насправді єдині, які ми не можемо жодним чином видозмінювати. Хоча, пізнавши їхні закони, ми можемо легко осягнути різні їхні поліпшення, наша фізична сила, якого б розвитку вона не досягла, завжди залишатиметься нездатною щось у них змінити. Навпаки, нам потрібно влаштовувати наше життя так, щоб, по змозі, краще підкорятися цим нездоланним загальним умовам, вища простота яких дає нам змогу робити найточніші й найдальші передбачення. Їхня позитивна оцінка, від якої, зокрема, залежала тривала підготовча еволюція нашого розуму, завжди слугуватиме нам найяснішим і найрішучішим джерелом справжнього відчуття незмінності. Якщо надто однобічне вивчення цих явищ і далі приводить нас до фаталізму, то цей спосіб мислення, віднині врівноважений більш філософським вихованням, може легко сприяти нашому власному моральному вдосконаленню, схиляючи нас мудро коритися всім дійсно нездоланним негараздам.

Розділ XII.
Зовнішній світ найчастіше видозмінюваний у певних межах

У всій решті зовнішнього порядку його основна незмінність завжди піддається другорядним видозмінам. Вони стають глибшими й численнішими в міру того, як зростає складність явищ, що дає змогу нашому слабкому втручанню краще змінювати результати, зумовлені збігом різних і доступніших нашому впливові чинників, як я це пояснив у моїй «Системі позитивної філософії». Там само я довів, що наше втручання стає тим доцільнішим, чим більше природні закони стосуються нашого власного існування, як індивідуального, так і колективного. Особливо щодо останнього вносимі нами видозміни можуть бути настільки значними, що ще підтримують грубу помилку, ніби цей клас явищ не підпорядковується жодному незмінному правилу.

Щоб доповнити загальну оцінку позитивного догмату, важливо додати, що ця зростаюча здатність зовнішнього порядку підкорятися людському втручанню необхідно поєднується з його дедалі більшою недосконалістю, самочинним відшкодуванням якої (надзвичайно цінним, хоч і дуже недостатнім) вона, таким чином, є. Адже обидві ці властивості однаково зумовлені поступовим ускладненням природного порядку. Навіть астрономічний порядок глибоко недосконалий, попри свою надзвичайну простоту; саме ця простота й робить для нас його різні незручності невідворотними; загальний розгляд їх заслуговує на серйозну увагу. Хоча ми позбавлені можливості тут щось виправити, цей погляд, однак, уберігає нас від безглуздого захоплення і може корисно сприяти визначенню остаточного ставлення людства всякого роду до труднощів, що характеризують його справжню долю; він, зокрема, прагне докорінно покласти край пошукові абсолютного блага, який так перешкоджає мудрому прагненню можливих поліпшень. 

Щодо всіх інших явищ зростаюча недосконалість природного порядку безперервно викликає діяльне збудження нашого позитивного життя — як морального й розумового, так і суто практичного, — незмінно спонукаючи нас полегшувати собі страждання від лих, які ми насправді можемо значно пом’якшити старанними й постійними зусиллями. Саме так людство може виробити в собі характер упевненості й гідності, цілком чужий його довгому теологічному стану дитинства. Для тих, хто підноситься до істинної точки зору в питанні про соціальне майбутнє, ідея людини, що стала, без боязкості й без хвалькуватості, єдиним вершителем, у певних межах, своєї долі, становить, без сумніву, поняття значно задовільніше в усіх відношеннях, аніж старе вірування в Провидіння, вірування, що завжди передбачало нас пасивними. Така оцінка, набувши широкого поширення, безпосередньо зміцнить соціальний зв’язок, бо вона приводить кожного до переконання, що в цьому зв’язку міститься головний засіб для кожного зокрема проти спільних зол людського існування. Пробуджуючи наші кращі почуття, вона дає нам також змогу краще зрозуміти важливість інтелектуального розвитку, який завдяки цьому спрямовується до свого істинного призначення. Хоча ця благотворна ідея дедалі ширше поширювалася серед сучасних народів, вона досі була надто обмежена й надто емпірична, щоб, інакше як зазираючи в майбутність людства, можна було створити собі, на підставі здорової історичної теорії, належне уявлення про роль людини. Адже наше мистецтво систематизувати ще не охоплює тієї частини основного природного порядку, яка, будучи водночас найбільш доступною зміні, найменш досконалою й найважливішою, має становити в усіх відношеннях головний предмет наших постійних турбот. Медичне мистецтво, у власному значенні слова, ледве починає звільнятися від первісної рутини. Що ж до соціального мистецтва — як морального, так і політичного, — то воно настільки просякнуте рутиною, що більшість державних мужів сумніваються навіть у можливості колись звільнити його від неї, хоч воно більшою мірою, ніж будь-що інше, може бути справді приведене до системи, яка одна тільки й буде здатна надати решті нашої практичної діяльності розумного підґрунтя, як я далі поясню. Але ця доля поглядів зумовлена тепер лише надзвичайно неповним розумінням реальності природних законів щодо найважливіших явищ. Коли природний порядок належним чином вивчено в усій його сукупності, звичайне поняття про мистецтво стає таким само широким і таким само однорідним, як і поняття про науку; тоді жодна людина здорового глузду не зможе заперечити того, що наше соціальне життя становить головну сферу обох.

Загальна заслуга, яку чинить розум громадськості, не обмежується тим, що він дає й розкриває природний порядок, владі якого вона має підкоритися. Щоб це теоретичне визначення могло керувати нашою діяльністю, до нього треба додати точну оцінку того, в яких межах зовнішній порядок доступний зміні, а також якими є його головні недосконалості: лише ці дані дають змогу схарактеризувати наше мудре втручання й указати його межі. Позитивна критика природи тому завжди становитиме важливий атрибут здорової філософії, хоча завдяки її безумовній доцільності анти-теологічний дух, що надихав її спочатку, вже не становить жодного великого інтересу. Не вдаючись до будь-яких суперечок, позитивісти користуватимуться цією критикою лише для того, щоб краще поставити питання про людство в цілому. Окрім того, ця критика безпосередньо пов’язана в позитивному світогляді з постійною метою всього нашого життя, оскільки вдосконалення передбачає існування первісної недосконалості. Цей загальний зв’язок стає особливо необхідним щодо нашої власної природи; адже справжня моральність вимагає постійного глибокого усвідомлення наших уроджених вад.

Розділ XIII.
Щоб створити позитивний синтез, треба було подолати величезну теоретичну трудність: доповнити поняття природного закону й поширити його на соціальні та моральні явища

Усі наведені вище вказівки достатньо характеризують основну умову, згідно з якою головна систематизація людського існування, залишаючись завдяки своєму суб’єктивному принципу по суті афективною, має зрештою зазнати умоглядної обробки, єдино здатної надати їй об’єктивного підґрунтя, пов’язуючи її з усім зовнішнім порядком, вплив якого людство відчуває й по змозі видозмінює. Попри недоліки, властиві цьому поясненню, воно цілком достатнє для мети цього міркування, що є лише вступом до повного трактату. Воно дає змогу безпосередньо визнати головним осередком позитивного синтезу розкриття істинної теорії людської еволюції, водночас індивідуальної й колективної. Адже будь-яка рішуча розробка цієї кінцевої мети негайно доповнює загальне поняття природного порядку й необхідно підносить його до основного догмату всезагальної систематизації, поступово підготовлюваної всім розумовим рухом сучасних народів. Завдяки безпосередньому сприянню наукових праць, що з’явилися за останні три століття, у цьому відношенні лишився серйозний пробіл лише щодо моральних явищ і, особливо, соціальних. Довівши існування незмінних законів також щодо цих двох класів явищ, шляхом попередньої систематизації всього минулого людства, сучасний розум завершить своє важке підприємство і, піднявшись на єдину точку зору, звідки можна все охопити поглядом, вибудує свій остаточний спосіб мислення.

Такою була подвійна мета моєї основної праці, завдяки якій я, як це визнали головні сучасні мислителі, доповнив і систематизував усю природну філософію, установивши загальний закон людської еволюції — як соціальної, так і інтелектуальної. Мені немає потреби повертатися до цього важливого закону: тепер його вже ніхто не оспорює; утім, у догматичному відношенні його буде схарактеризовано в третій частині цієї нової праці.

Як відомо, цей закон стверджує, що всі наші умогляди необхідно проходять через три послідовні стани: спершу вони перебувають у теологічному стані, коли відкрито панують самочинні вірування, що не допускають жодного доведення; потім переходять у метафізичний стан, який характеризується, зокрема, переважним значенням уособлених абстракцій або сутностей; і, нарешті, вступають у позитивний стан, завжди заснований на точній оцінці зовнішнього реального світу. Перший із цих способів мислення є лише попереднім і становить у всіх галузях нашу єдину вихідну точку; третій, що й є остаточним методом, дає нам змогу пізнати нашу дійсну роль на землі; другий же має лише модифікувальний або руйнівний вплив, завдяки чому він призначений керувати тільки переходом від одного стану до іншого. Справді, все починається під навіюванням теології й, проходячи через метафізичну аргументацію, зрештою доходить до позитивного доведення. Отже, один і той самий загальний закон дає нам змогу охопити водночас минуле, теперішнє й майбутнє людства.

До цього закону послідовності моя “Система позитивної філософії” додає закон класифікації, динамічне застосування якого утворює другий елемент моєї теорії еволюції, бо він визначає необхідний порядок, у якому наші різні поняття беруть участь у кожній послідовній фазі. Відомо, що цей порядок регулюється спадною загальністю відповідних явищ або, що те саме, їхньою зростаючою складністю: звідси випливає їхня внутрішня залежність від усіх простіших і менш часткових явищ. Основна ієрархія наших реальних знань полягає в їхньому природному групуванні на шість елементарних категорій: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія (фізіологія) і, нарешті, соціологія (прим. — у II томі “Системи позитивної політики” Конт додає сьому науку: мораль). Кожна з цих наук раніше за наступну проходить усі головні щаблі повної еволюції, яка без поступового застосування нашої класифікації могла б мати лише невиразний і неупорядкований характер.

Теорія, утворена шляхом тісного поєднання статичного й динамічного законів, на перший погляд, здається придатною лише для інтелектуального руху людства. Але наведені вище міркування наперед переконують нас у її невід’ємній здатності охоплювати також соціальний розвиток, загальний поступ якого завжди мав залежати від поступу наших елементарних понять про сукупність природного порядку. Справді, в історичній частині мого “Курсу позитивної філософії” я довів постійну відповідність між активною й умоглядною еволюціями, природна взаємодія яких мала регулювати еволюцію афективну.

Для рішучого поширення основної теорії потрібно лише доповнити її останнім істотним елементом, що безпосередньо стосується громадянського розвитку людства. Він полягає, як відомо, в необхідній послідовності різних головних видів людської діяльності, яка спершу була завойовницькою, потім оборонною і, нарешті, промисловою. Їхній природний зв’язок із послідовним пануванням теологічного, метафізичного й позитивного духу легко пояснює сукупність минулого, систематизуючи єдине історичне поняття, безпосередньо визнане громадською думкою, а саме загальний поділ на давню, середню й нову історію.

Отже, щоб нарешті заснувати справжню соціальну науку, досить було міцно встановити цю теорію еволюції, додавши до її динамічного закону, що її характеризує, спершу статичний принцип, який її зміцнює, а потім — застосування до громадянського розвитку людства, що її доповнює. Ця остаточна операція завершує повну побудову природної філософії, назавжди усуваючи визнану від часів Платона й Арістотеля глибоку відмінність її від моральної філософії. Позитивний дух, так само довго обмежений простими неорганічними явищами, тоді завершить своє важке проникнення в усі галузі й пошириться навіть на найскладніші та найважливіші явища, звільнені від будь-якого теологічного чи метафізичного тлумачення. Оскільки всі реальні поняття стають таким чином однорідними, єдність способу мислення негайно встановлюється самочинно, створюючи міцну об’єктивну основу для повної систематизації, а це й становить істотну мету справжньої філософії, яка досі не могла існувати через брак необхідних елементів.

Усунення головної трудності цього остаточного синтезу завдячує, наважуся це сказати, відкриттю мною основної теорії людської еволюції; це стане зрозумілим, якщо взяти до уваги, що ця теорія, доповнюючи й систематизуючи об’єктивну основу, водночас самочинно підпорядковує її суб’єктивному принципові, який завжди має бути керівним у цілісній філософській побудові.

Вивчаючи загальний порядок, розум, надто гордий своєю важливою роллю, яку лише він один може виконувати, часто схильний нехтувати своїм призначенням, що необхідно полягає в постійному служінні суспільству; він прагне вільно віддаватися своїй природній схильності до спекулятивних занять, які нині дістали підкріплення в емпіричних спостереженнях, властивих початковому поступові спеціальних позитивних знань. Тому потрібно, щоб суб’єктивне натхнення безперервно вказувало йому його справжнє покликання, перешкоджаючи тому, щоб його міркування набули абсолютного характеру й необмеженого поширення, бо в такому разі в науковій формі повторилися б усі явні вади теологічно-метафізичного способу мислення.

Всесвіт має вивчатися не заради нього самого, а заради людини, або, радше, заради людства. Будь-який інший намір був би так само далекий від мудрості, як і від моральності. Адже наші реальні умогляди можуть бути справді задовільними лише остільки, оскільки вони суб’єктивні, а не суто об’єктивні, тобто коли вони обмежуються пошуком у зовнішньому порядку законів, які більшою чи меншою мірою безпосередньо впливають на наші долі. Поза цією сферою, визначуваною суспільністю, наші пізнання завжди залишатимуться такими ж недосконалими, як і марними, навіть щодо найпростіших явищ, що підтверджується астрономією. Без цього постійного переважання почуття позитивний дух невдовзі повернувся б до улюблених занять свого дитинства, до міркувань, найдальших від людини, які водночас є й найлегшими. Поки тривав його поступовий ріст, це природне прагнення без розбору займатися всіма доступними дослідженнями могло виправдовуватися логічною значущістю більшості тих досліджень, які були позбавлені будь-якого наукового значення. Але відтоді, як позитивний метод достатньо розвинувся і може бути безпосередньо застосований у призначеній йому сфері, ці марні вправи без потреби подовжують панування попереднього способу мислення. Цей невизначений стан розумової анархії набуває навіть дедалі більш ретроградного характеру, прагнучи знищити головні результати, досягнуті приватними дослідженнями, тоді як це спрямування було справді прогресивним.

Розділ XIV.
Відкриття соціологічних законів надає соціальним питанням великого значення. Суб’єктивний принцип позитивізму не становить небезпеки для вільної думки

Побудова об’єктивної основи, необхідної для загального синтезу людського життя, спричиняє серйозну трудність у тому, що доводиться узгодити звичайну свободу, без якої наш розум не міг би належно працювати, з постійною дисципліною, потрібною для приборкання його вродженого прагнення до незв’язаних і невизначених умоглядів. Це узгодження було по суті неможливим, доки вивчення природного порядку не поширювалося на соціологічні закони. Але щойно позитивний дух справді набуде цієї останньої переваги, необхідна перевага соціологічних умоглядів без труднощів підпорядкує його законному пануванню почуття. Тоді об’єктивна оцінка, прогрес якої здійснюється ззовні всередину, вільно вступить у зв’язок із суб’єктивним спонуканням, пануванню якого вона так довго перешкоджала.

Жоден справжній мислитель уже не може заперечувати переконливі докази, які віднині встановлюють навіть у спекулятивному відношенні логічну й наукову першість соціальної точки зору як єдино можливий зв’язок для всіх наших реальних міркувань. Її переважання ніколи не може стати обтяжливим для інших позитивних досліджень, які завжди будуть, з погляду методу або з погляду доктрини, необхідним вступом до цієї завершальної науки. Навпаки, цей остаточний спосіб мислення надасть кожній підготовчій науці і дорогоцінну міцність, і плідне збудження, пов’язуючи її з сукупністю знань про людство.

Такою є природна стежка, йдучи якою, як я заявив на початку цього міркування, позитивний дух, завдяки заснуванню соціології, назавжди опинився під справедливою владою серця, що дасть змогу, нарешті, привести в струнку систему все людське життя на підставі підпорядкування об’єктивної основи суб’єктивному принципу. Назавжди усуваючи винятковий антагонізм, який від кінця середніх віків мав розвиватися між розсудком і почуттям, ця філософська операція безпосередньо закликає людство під єдину владу, індивідуальну й колективну, що цілком відповідає його природі. Поки цей шляхетний вплив почуття і розсудку не було приведено в згоду, суспільність не могла глибоко змінити практичну владу егоїзму. Але, попри їхню слабку спонтанну енергію в нашій недосконалій організації, їхня тісна й безперервна співпраця, здатна на величезний піднесок, віднині зможе, не спотворюючи по суті егоїстичного характеру активного життя, надати йому такого ступеня моральності, про який минуле не могло дати жодного уявлення, через те що доти ці два необхідні регулятори всіх наших панівних інстинктів не могли бути належно узгоджені.

Моє визначення теоретичного синтезу, на якому має ґрунтуватися вся систематизація людства, було б недостатнім, якби я не доповнив його вказівкою на загальну, справді необхідну обмежувальну умову для того, щоб ця об’єктивна побудова дала змогу безпосередньо виробити остаточну систему. Без цього обмеження розум, захоплений своїми сучасними звичками пихатого красномовства, прагнутиме перебільшувати своє справжнє призначення і намагатиметься позбутися постійного ярма, покладеного на нього суспільністю, відсуваючи моральне й політичне перетворення далі, ніж цього вимагає справжнє призначення цієї філософської підготовки. Це останнє визначення покаже нову властивість моєї теорії еволюції, завдяки якій умоглядна систематизація просунулася так далеко, що тепер можна розпочати систематизацію чуттєвого і навіть активного життя, принаймні найважливішої й найвирішальнішої його частини, а саме моралі у власному значенні цього слова.

Розділ XV.
Природні закони бувають двох родів: абстрактні й конкретні. Пізнання та систематизація абстрактних законів обґрунтовують позитивний синтез

Щоб належним чином обмежити побудову нашої об’єктивної основи, ми маємо насамперед розрізнити у зовнішньому порядку два класи природних законів: прості, або абстрактні, і складні, або конкретні. У своїй основній праці я встановив і застосував цей необхідний, віднині безсумнівний поділ, тож тут мені досить буде схарактеризувати його джерело й застосування.

Його принцип випливає з того, що наші позитивні дослідження можуть завжди стосуватися або живих істот, або лише їхніх різних виявів. Хоча реальні тіла стають доступними нашій оцінці тільки завдяки сукупності явищ, що спостерігаються в них, ми можемо або розглядати абстрактно кожну категорію явищ із погляду спільного для всіх істот, в яких їх спостерігають, або конкретно досліджувати окремі групи явищ, що характеризують кожну істоту. В останньому разі ми вивчаємо різні системи існування, а в першому — визначаємо різні форми діяльності. Наведений вище приклад метеорологічних досліджень становить найкращий тип цього загального поділу; адже явища, що розглядаються в метеорології, завжди є лише очевидними поєднаннями астрономічних, фізичних, хімічних, біологічних і навіть соціальних явищ, власні закони яких допускають і вимагають стільки ж різних теорій. Якби всі ці абстрактні закони були нам достатньо відомі, конкретне питання не становило б жодної серйозної трудності, окрім труднощів належним чином поєднати їх, щоб вивести необхідний порядок цих складних явищ; однак таке побудування, як мені здається, настільки перевершує наші слабкі дедуктивні здібності, що в цьому відношенні ми ще не можемо полишити суто індуктивний шлях.

Відповідно до цього поділу, наше основне вивчення природного порядку, звісно, має передусім стосуватися його абстрактного боку, розкладеного на стільки загальних випадків, скільки існує дійсних елементарних явищ, тобто таких, що не перетворюються на інші, а отже, попри те, що між ними необхідно існує зв’язок, потребують стільки ж різних індукцій і теорія яких ніколи не може бути встановлена шляхом лише дедукції. Спекулятивна систематизація може безпосередньо охопити тільки ті прості судження, які згодом стануть раціональною підставою складних умоглядів. Навіть якщо останні, через свою надзвичайну складність, ніколи не допустять повної систематизації, теоретична єдність, навіть обмежившись першими, все ж може задовольнити своє призначення — служити об’єктивною підставою загального синтезу людства. Адже й цей абстрактний фундамент уже дав би нам змогу майже всюди запровадити дедуктивний метод настільки, щоб пов’язати всі наші думки й зробити можливою задовільну систематизацію всіх наших почуттів і дій, що й становить мету здорової філософії.

Отже, абстрактне вивчення зовнішнього порядку дає нам саме той синтез, який справді необхідний для створення повної єдності. Сам по собі він становить достатню підставу всієї нашої мудрості, яка знаходить у ньому ту першу філософію, на яку Бекон невиразно вказував як на необхідну основу нормального людського мислення. Щойно ми впорядкуємо всі абстрактні закони різних загальних видів реальної діяльності, дійсна оцінка кожної окремої системи існування відразу перестане бути суто емпіричною, хоча більшість конкретних законів і досі залишаються для нас невідомими. Це особливо легко зрозуміти щодо найтруднішого й найважливішого випадку: адже, очевидно, досить пізнати головні статичні й динамічні закони суспільності, щоб належним чином систематизувати все наше суспільне й приватне життя, досягаючи таким чином загального поліпшення нашої долі. Коли філософії вдасться досягти цієї мети, — у чому тепер уже не можна сумніватися, — тоді не буде підстав шкодувати про те, що вона не змогла достатньо пояснити всі соціальні форми, які час і місце постають перед нашим розумовим зором. Керований почуттям, сучасний розум віднині зуміє мудро стримувати вічно ненаситну цікавість, яка в марних пошуках виснажила б наші слабкі розумові сили, що дарують людству дорогоцінні засоби в його важкій боротьбі проти вад природного порядку. 

Безперечно, відкриття головних конкретних законів могло б ще більше сприяти поліпшенню як зовнішніх, так і внутрішніх умов нашого існування; саме на цьому полі наука в майбутньому й зможе зібрати багатий урожай. Але їхнє пізнання аж ніяк не є тепер необхідним для повної систематизації, яка має виконати щодо остаточного способу мислення людства ту роль, яку колись виконувала щодо первісного розумового ладу теологічна систематизація. Ця обов’язкова умова, звісно, може бути задоволена просто абстрактною філософією; тож перетворення залишається можливим, навіть якщо конкретна філософія ніколи не досягне належного стану.

Розділ XVI.
Синтез абстрактних законів випливає з теорії людської еволюції

Побудова спекулятивної системи, обмежена так, як було зазначено вище, настільки розроблена на Заході, що всі сучасні мислителі, які співчувають цьому підприємству, можуть без жодного зволікання взятися до морального перетворення, яке має підготувати й спрямувати справжнє політичне перетворення. Адже, розглянута з іншого погляду, згадана вище теорія еволюції становить пряму систематизацію всіх наших абстрактних понять про природний порядок у цілому.

Щоб це зрозуміти, досить припустити, що всі наші реальні знання, по суті, становлять одну єдину науку — науку про людство, введення й розвиток якої становлять усі наші позитивні умогляди. Опрацювання ж цієї науки, очевидно, потребує двоякого роду підготовчих праць, що стосуються зовнішніх умов нашого існування, а також умов нашої внутрішньої природи. Адже суспільність не може бути зрозуміла без достатньої попередньої оцінки середовища, в якому вона розвивається, і причини, що її зумовлює. 

Отже, перш ніж узятися до кінцевої науки, треба як слід розробити абстрактну теорію зовнішнього світу й теорію індивідуального життя людини, щоб визначити постійний вплив відповідних законів на закони, що керують соціальними явищами. Ця підготовча праця необхідна в логічному відношенні не менш, ніж із суто наукового погляду, щоб пристосувати наш слабкий розум до найважчих умоглядів шляхом вправляння його в легших. Нарешті, в цьому подвійному дослідженні неорганічний світ має привернути вашу увагу раніше за органічний як через переважний вплив законів, що стосуються найзагальнішого існування, на явища, які належать лише окремому життю, так і через очевидний обов’язок вивчати позитивний метод спершу в його найпростіших і найхарактерніших застосуваннях. Було б зайвим далі зупинятися тут на принципах, які моя основна праця міцно встановила.

Соціальна філософія має тому в усіх відношеннях бути підготовлена власне природною філософією, спершу неорганічною, потім органічною. Це необхідне підготування будівлі, спорудження якої випало на долю нашого віку, сягає, таким чином, створення астрономії в давнину. Сучасні народи доповнили розпочату працю опрацюванням біології, з якої давнім була доступна лише статика. Але, попри необхідне відношення підпорядкованості, що існує між цими двома науками, їхня вельми різка відмінність і надто віддалений зв’язок перешкоджали б побачити всю сукупність зробленої попередньої праці, якби шляхом надмірного скорочення спробували звести її до цих крайніх меж. У середні віки хімія почала утворювати між ними необхідний зв’язок, який уже дав змогу передбачити дійсну єдину спекулятивну систему завдяки природній послідовності цих трьох попередніх наук, що поступово приводить до кінцевої науки. Однак хімія, хоч і вельми близька до біології, була недостатньою як проміжна ланка, бо вона надто далека від астрономії, прямому впливові якої завдячувала своїми штучними й навіть безглуздими ідеями, приреченими на короткочасне існування. Справжню ієрархію елементарних знань можна було тому виявити лише в передостаннє століття, коли власне фізика збагатилася новим відділом, що розглядає явища неорганічного світу й прилягає до астрономії своєю найзагальнішою частиною, а до хімії — найспеціальнішою. 

Щоб належним чином подати цю ієрархію, досить тепер пов’язати її з її дійсним початком, піднімаючись до настільки простих і загальних умоглядів, що їхня позитивність постає безпосередньою й самочинною. Такою є важлива риса суто математичних понять, без яких астрономія не могла б зародитися. Вони завжди становитимуть у формуванні окремої особистості, як вони виконали це призначення в нашій колективній еволюції, позитивну вихідну точку; адже вони належать до умоглядів, які за найповнішого панування теологічних поглядів необхідно породжують певне систематичне піднесення позитивного духу, що згодом мало-помалу поширюється на предмети, спершу йому цілком недоступні. 

На підставі цих коротких вказівок природний ряд основних наук складеться сам собою, якщо розташувати, згідно з їхньою спадною загальністю та зростаючою складністю, шість головних членів, справжні взаємини яких одразу при цьому виявляються. Але це розташування, очевидно, збігається з класифікацією, встановлюваною моєю згаданою вище теорією еволюції. Цю теорію можна тому розглядати, зі статичного погляду, як безпосередню основу абстрактної систематизації, від якої, як ми щойно бачили, залежить синтез людства в цілому. Установлена, таким чином, звичайна систематизація необхідних елементів усіх наших реальних понять уже дає дійсну єдину спекулятивну систему, здійснюючи невиразне бажання Бекона побудувати scala intellectus (інтелектуальну шкалу), якою наші думки могли б без труднощів переходити від найпростіших предметів до найвищих або навпаки, з постійним усвідомленням їхньої внутрішньої природної солідарності. Хоча кожна з цих шести головних галузей абстрактної філософії в своїй центральній частині вельми відмінна від двох прилеглих до неї, вона тісно прилягає до попередньої своїм початком і до наступної своїм кінцем. Однорідність і безперервність цієї побудови тим досконаліші, що той самий принцип класифікації у своєму більш спеціальному застосуванні визначає також справжній внутрішній розподіл різних теорій, які становлять кожну галузь. Наприклад, три великі групи математичних наук — наука про числа, геометрія і механіка — ідуть одна за одною та узгоджуються між собою за тим самим законом, на якому побудовано основну шкалу. Мій філософський трактат цілком довів, що подібна внутрішня гармонія існує всюди. Загальний ряд становить, таким чином, найстисліше резюме найширших абстрактних міркувань; і, навпаки, всі точні спеціальні дослідження зводяться до часткових розгортань цієї всеосяжної ієрархії. 

Хоча кожна частина потребує окремих індукцій, кожна, проте, дістає від попередньої їй дедуктивний вплив, який завжди залишатиметься настільки ж необхідним для її догматичної побудови, як він спочатку був необхідний для її історичного розвитку. Отже, всі попередні вчення готують завершальну науку, яка віднині постійно впливатиме на їхню систематичну розробку, пронизуючи її духом єдності, завжди пов’язаним із справжнім соціальним почуттям. Ця необхідна дисципліна не може стати обтяжливою, бо її принцип самочинно узгоджує незмінні умови мудрої незалежності з умовами дійсної взаємодопомоги. До того ж, підпорядковуючи згідно зі своєю побудовою розум громадськості, наша енциклопедична формула надзвичайно здатна стати популярною, бо вона віддає свою систему умогляду під опіку й покровительство публіки, яка зазвичай схильна стримувати зловживання розумом, неминучі для філософів через їхнє виняткове заняття абстрактними питаннями.

Розділ XVII.
Можливість приступити до соціального перетворення

Та сама теорія, яка пояснює розумову еволюцію людства, установлює, таким чином, справді остаточну систематизацію наших елементарних ідей, завдяки чому усуваються існуючі дотепер, більшою чи меншою мірою, суперечності між умовами гармонії та руху. Її історична здатність і її догматична цінність взаємно підсилюють одна одну; адже дійсний зв’язок наших понять завжди має виходити з послідовних перетворень, які, своєю чергою, лишилися б нез’ясованими без нього. Історія та філософія стають, таким чином, нерозривними для всіх здорових умів.

Теорія, водночас статична й динамічна, що виконує стільки умов, може, звісно, тепер розглядатися як здатна побудувати єдину спекулятивну систему на її справжньому об’єктивному підґрунті, хоча її єдність ще має бути розвинена й зміцнена, що стане можливим у міру того, як її підґрунтя дедалі глибше вивчатиметься. Але цей подвійний поступ насправді має значно більше залежати від соціального призначення цієї побудови, ніж від марного прагнення до наукової досконалості. Саме керуючи духовним перетворенням передових народів, абстрактна філософія муситиме відчути потребу в новому розширенні або в кращому зв’язку, особливо тоді, коли вимоги моралі та політики зумовлять вивчення нових природних відносин; так що знання ніколи не випереджатиме застосування надто далеко. Досить того, щоб ця новонароджена систематизація всіх наших реальних умоглядів була тепер настільки розроблена, аби можна було безпосередньо приступити до синтезу почуттів і навіть дій, починаючи із систематизації позитивної моралі, яка має керувати остаточним відродженням людства. А моя основна праця, смію думати, не залишає жодного сумніву в негайній можливості такого підприємства, своєчасність якого буде доведено в цьому міркуванні.

Розділ XVIII.
Не слід змішувати позитивізм з атеїзмом, матеріалізмом, фаталізмом або оптимізмом. Як теїзм, так і теологія прагнуть розв’язувати нерозв’язні питання

Охарактеризувавши достатньо загальний дух позитивізму, я маю тепер дати з цього приводу кілька додаткових роз’яснень, призначених почасти для застереження, почасти для виправлення грубих помилок, які трапляються надто часто й надто небезпечні, щоб я міг обминати їх мовчанням; але я аж ніяк не маю наміру відповідати на недобросовісні нападки.

Оскільки цілковите звільнення нашого світогляду від впливу теології нині має становити необхідну підготовчу працю до настання цілком позитивного способу мислення, то ця попередня умова змушує багатьох поверхових спостерігачів щиро змішувати цей остаточний метод мислення з суто заперечним напрямом, який навіть у минулому столітті мав справді прогресивний характер, але який тепер у руках осіб, що вважають його незмінним, обернувся на серйозну перешкоду для всякого соціального й навіть розумового перетворення. Хоча я вже давно урочисто відкинув будь-яку солідарність, як догматичну, так і історичну, між справжнім позитивізмом і тим, що називають атеїзмом, я, проте, вважаю за необхідне дати тут із приводу цієї хибної думки ще кілька коротких, але прямих роз’яснень. 

Навіть в інтелектуальному відношенні атеїзм становить лише вкрай неповне визволення, оскільки він прагне безконечно подовжити метафізичний стан, безперервно шукаючи нових розв’язань теологічних проблем замість того, щоб раз і назавжди відмовитися від усяких недоступних досліджень як цілком марних. Справжній позитивний дух полягає передусім у заміні вивчення перших або кінцевих причин явищ вивченням їхніх незмінних законів; іншими словами — у заміні слова чому словом як. Тому він несумісний із гордовитими мріяннями туманного атеїзму про створення всесвіту, про походження тварин тощо. У своїй загальній оцінці наших різних розумових станів позитивізм, не вагаючись, ставить ці вчення-химери, навіть щодо раціональності, значно нижче від самочинних вірувань людства. Адже теологічний принцип, що полягає в поясненні всього хотіннями, може бути цілком вигнаний лише тоді, коли, визнавши недоступним усяке дослідження причин, ми обмежуємося пізнанням законів. Поки ж ми вперто прагнемо розв’язувати питання, властиві нашому дитинству, у нас є надто мало підстав відкидати наївний метод, який до них застосовувала наша уява і який насправді один лише й відповідає їхній природі.

Ці самочинні вірування могли остаточно зникнути лише в міру того, як людство, краще просвітлене щодо своїх засобів і потреб, безповоротно змінювало загальний напрям своїх постійних досліджень. Коли ми хочемо проникнути в нерозв’язну таємницю сутності походження явищ, то не можемо вигадати нічого задовільнішого, як приписати їх внутрішнім або зовнішнім хотінням, уподібнюючи їх, таким чином, до повсякденних виявів пристрастей, що хвилюють нас. Лише метафізична або наукова гордість давніх чи сучасних атеїстів могла переконати їх у тому, що їхні невиразні гіпотези з цього предмета справді стоять вище за те безпосереднє уподібнення, яке мало б винятково задовольнити наш розум, доки не було визнано цілковиту нікчемність і повну марність усякого шукання абсолютного.

Хоча природний порядок у всіх відношеннях надзвичайно недосконалий, його виникнення, однак, значно краще узгоджується з припущенням розумної волі, ніж із теорією сліпого механічного світотворення. Тому затятих атеїстів можна вважати найнепослідовнішими теологами, оскільки вони займаються тими самими питаннями, відкинувши єдино придатний для них метод.

Утім, чистий атеїзм і тепер спостерігається вельми рідко. Найчастіше під цією назвою розуміють різновид пантеїзму, який по суті є не чим іншим, як науковим зворотним рухом до туманного й абстрактного ідолопоклонства, звідки можуть відродитися в нових формах усі богословські стани, коли дається повний простір метафізичним помилкам.

Такий спосіб мислення, крім того, показує, що особи, які вважають його остаточним, надто перебільшено або навіть несправедливо оцінюють інтелектуальні потреби й мають вельми недосконале уявлення і про моральні, і про соціальні потреби. Найчастіше він поєднується з небезпечними утопіями про уявне царство розуму. У сфері моралі його догмати ніби освячують негідні софізми сучасної метафізики про абсолютне панування егоїзму. У політиці він прямо прагне безконечно подовжити революційний стан, завдяки сліпій ненависті до всього минулого, яку він навіює, перешкоджаючи будь-якій справді позитивній оцінці минулого, здатній відкрити нам майбутнє людства. Тому в боротьбі з позитивізмом атеїзм тепер може розраховувати лише на тих осіб, для яких він є лише тимчасовим станом, останнім і найменш тривалим з усіх метафізичних станів. Оскільки нинішнє широке поширення наукового напряму значно полегшує цей останній перехід, то особи, які не здійснили його добровільно до досягнення зрілого віку, виявляють своєрідне інтелектуальне безсилля, часто пов’язане з моральною вбогістю і вельми погано сумісне з позитивізмом.

З огляду на те, що суто негативні зв’язки завжди слабкі й нетривалі, сучасна філософія не може більше задовольнятися запереченням єдинобожжя, багатобожжя чи ідолопоклонства, запереченням, яке ніхто не вважатиме достатнім, щоб мотивувати ним зближення з іншим ученням. Подібна підготовка, по суті, мала значення лише для тих, кому належало взяти на себе почин у докорінному оновленні людства. Вона вже більше не потрібна, оскільки стареча неміч старого світогляду не залишає жодного сумніву в необхідності перетворення. Стійкий анархічний напрям, що переважно характеризується атеїзмом, віднині є менш сприятливим для переважання органічного духу, ніж могла б бути щира збереженість старих звичаїв. Адже остання вже більше не заважає правильному й прямому розумінню основного питання, а навіть сприяє йому, зобов’язуючи нову філософію нападати на інші вірування лише настільки, наскільки вона здатна краще задовольнити всі моральні й соціальні потреби. Замість цього спасенного змагання позитивізм тепер зустрічає лише безплідний опір з боку атеїзму, сповідуваного багатьма метафізиками й ученими, антибогословські настрої яких зводяться лише до безумовного прагнення перешкодити перетворенню, яке вони в певних відношеннях підготували в минулому столітті.

Отже, позитивізм не лише не може розраховувати на підтримку сучасних атеїстів, а й мусить дивитися на них як на своїх природних противників; утім, недостатня міцність їхніх поглядів дає змогу легко залучити тих із їхнього середовища, чиї помилки зумовлені не переважно гордістю.

Розділ XIX.
Матеріалізм прагне підпорядкувати вищі науки нижчим. Позитивізм виправляє цю помилку

Для нової філософії вельми важливо зняти з себе звинувачення в матеріалізмі — звинувачення, яке їй закидають завдяки необхідній для неї попередній науковій обґрунтованості. Відмовляючись від усякого безплідного обговорення непроникних таємниць, моя основна теорія людської еволюції дає мені змогу виразно визначити реальну сутність цих невиразних суперечок.

Оскільки позитивний дух упродовж тривалого часу був обмежений найпростішими дослідженнями і міг поширюватися на важливіші лише проходячи з самочинною послідовністю проміжні щаблі, то кожне нове його надбання спершу мусило здійснюватися під надмірним впливом методів і доктрин попередньої галузі. У цьому перебільшенні й полягає, на мою думку, наукова помилка, яку публіка інстинктивно і не без підстав називає матеріалізмом, адже останній, справді, завжди прагне принизити найвищі судження, уподібнюючи їх до найпримітивніших. Цей напрям був тим неминучішим, що всюди він ґрунтується на необхідній залежності менш загальних явищ від більш загальних, з чого випливає законний дедуктивний вплив, завдяки якому кожна наука бере участь у безперервній еволюції наступної за нею науки, спеціальні індукції якої інакше не могли б набути достатньої раціональності. Тому кожна наука мусила тривалий час боротися проти зазіхань попередньої, і ця боротьба існує ще й тепер навіть між найдавнішими науками. Вона цілком припиниться лише тоді, коли всі науки підпорядкуються дисципліні здорової філософії, яка всюди забезпечить перевагу справедливому розумінню істинних енциклопедичних відносин, так погано оцінюваних сучасним емпіризмом.

У цьому сенсі матеріалізм становить небезпеку, нерозривно пов’язану з прилученням до науки в тій формі, в якій воно досі мусило відбуватися, а саме тоді, коли кожна наука прагне поглинути наступну за нею на правах більш давньої й краще встановленої позитивності. Отже, зло лежить значно глибше й поширене ширше, ніж думають ті, хто на нього скаржиться. Його помічають тепер лише щодо найвищих умоглядів, на яких воно, справді, позначається найбільше, бо вони потерпають від зазіхань усіх інших наук; але воно існує також для будь-якого елемента нашої наукової ієрархії, не виключаючи її математичної основи, яка на перший погляд здається від нього природно звільненою. Справжній філософ бачить матеріалізм у прагненні сучасних пересічних математиків підпорядкувати обчисленню геометрію або механіку, як у більш явному зазіханні фізики всіма математичними науками, або в зазіханні хімії фізикою, особливо біології хімією і, нарешті, в незмінній схильності визначних біологів розглядати соціальну науку просто як наслідок або додаток до біології. Усюди ми бачимо один і той самий корінний порок — зловживання дедуктивною логікою — і один і той самий необхідний результат — неминуче підпорядкування вищих наук сліпому пануванню нижчих.

Отже, всі істинні вчення нині більшою чи меншою мірою матеріалістичні, залежно від більшої чи меншої простоти й загальності явищ, які вони вивчають. Геометри більшою мірою, ніж інші, схильні до цієї помилки з огляду на їхнє мимовільне прагнення класти в основу побудови єдиної умоглядної системи найгрубші умогляди: числові, геометричні або механічні. Але біологи, які найенергійніше повстають проти такого зазіхання, своєю чергою, заслуговують на ті самі докори, коли вони, наприклад, претендують усе пояснити в соціології суто другорядними впливами клімату й раси, адже вони не зважають при цьому на основні закони, які можуть бути розкриті лише за допомогою історичних індукцій.

Ця філософська оцінка матеріалізму водночас пояснює природне джерело й глибоку несправедливість грубої помилки, яку я намагаюся тут остаточно виправити. Аж ніяк не сприяючи подібним небезпечним помилкам, позитивізм, навпаки, лише він один може цілком їх усунути завдяки своїй винятковій здатності віддавати належне законним прагненням, емпіричним перебільшенням яких є ці помилки. Досі зло стримувалося лише самочинним опором теологічно-метафізичного духу; і ця тимчасова функція становила необхідне, хоч і недостатнє, призначення власне спіритуалізму. Але такі перепони не могли заважати енергійному наступові матеріалізму, наділеного в очах сучасних мислячих людей певним прогресивним характером завдяки його тривалому зв’язку зі справедливим обуренням людства проти світогляду, що став ретроградним. Тому, попри ці безсильні протести, гнітюче панування нижчих теорій тепер завдає значної шкоди незалежності й гідності вищих наук. Задовольняючи незрівнянно краще, ніж це було можливо раніше, все те, що є законного в протилежних домаганнях матеріалізму й спіритуалізму, позитивізм безповоротно виганяє обидва напрями: один як анархічний, другий як ретроградний.

Ця подвійна послуга позитивізму самочинно випливає зі створення істинної енциклопедичної ієрархії, що забезпечує кожній елементарній науці вільний індуктивний розвиток, не порушуючи її дедуктивного підпорядкування. Але цим основним примиренням ми будемо, зокрема, зобов’язані загальному логічному й науковому пануванню, яке нова філософія одна лише може забезпечити соціальній точці зору. Коли, отже, перше місце відводиться найшляхетнішим умоглядам, для яких матеріалістична тенденція є найнебезпечнішою і водночас також найнеминучішою, то вона прямо постає не менш відсталою, ніж спіритуалістична, оскільки обидві однаково перешкоджають опрацюванню завершальної науки. Тим самим виключення обох тенденцій виявляється навіть пов’язаним із сукупністю соціального перетворення, яким може керувати лише точне пізнання природних законів, притаманних моральним і політичним явищам.

Незабаром мені випаде нагода також показати, наскільки соціологічний матеріалізм нині шкодить соціальному мистецтву, оскільки він схильний не визнавати найосновнішого принципу останнього, а саме систематичного поділу влади на духовну і світську, поділу, який тепер особливо важливо зробити непорушним, відтворюючи на кращих засадах дивовижну будову середніх віків. Таким чином ми переконаємося, що позитивізм глибоко протилежний матеріалізмові не лише за своїм філософським характером, а й за своїм політичним призначенням.

Щоб зробити цю коротку оцінку водночас більш неупередженою і більш рішучою, я навмисне усунув тяжкі моральні звинувачення, які зазвичай висувають проти матеріалізму. Ці звинувачення, так часто спростовувані досвідом, насправді суперечать, навіть коли вони щирі, істинній теорії людської природи, оскільки наші здорові або хибні погляди, на щастя, не здатні справляти на наші почуття й нашу поведінку того абсолютного впливу, який їм зазвичай приписують. Завдяки їхньому тимчасовому зв’язку із загальним поступальним рухом матеріалістичні хибні уявлення сучасних людей, навпаки, часто супроводжувалися великодушними спонуками. Але, крім того, що ця тимчасова солідарність уже припинилася, слід тепер визнати, що навіть у найкращих випадках ця інтелектуальна тенденція завжди певною мірою затримувала самочинний поступ наших найшляхетніших інстинктів, оскільки вона була схильна усувати або хибно тлумачити афективні явища, недоступні для її грубих гіпотез. Вельми переконливим прикладом такого впливу матеріалізму є сумний вирок, винесений знаменитим Кабанісом середньовічному лицарству. Хоч серце цього філософа було таке ж чисте, і навіть таке ж ніжне, як його розум був піднесений і широкий, проте його матеріалістичні погляди завадили йому належно оцінити дивовижну організацію культу жінки, створену нашими енергійними предками.

Це рішуче усунення двох головних звинувачень, які природно тепер спрямовують на адресу систематичного позитивізму через його початкову солідарність з емпіричним позитивізмом, позбавляє мене потреби довго зупинятися на частих закидах у фаталізмі й оптимізмі, несправедливість яких значно легше показати.

Розділ XX.
Позитивізм не вірить у неминучість долі: він підтримує думку, що людина може і повинна видозмінювати зовнішній порядок

Не слід дивуватися тому, що від самого зародження реальних теорій фаталізм завжди супроводжував кожне нове завоювання позитивізму. Коли якісь явища переходять з-під опіки хотінь, навіть по суті видозмінених, під владу законів, то контраст між їхньою правильністю в останньому випадку та первісною мінливістю має, по суті, спершу навіяти думку про приреченість, яку потім можна спростувати лише завдяки глибокій оцінці в істинно науковому дусі. Ця помилка тим неминучіша, що наш первісний тип природних законів стосується незмінних для нас явищ небесних рухів, які завжди говорять нам про існування безумовної необхідності, що потім мимоволі поширюється на складніші явища, у міру того як до них застосовується позитивний метод. Треба навіть визнати, що догмат позитивізму всюди передбачає сувору незмінність основного порядку, самочинні або штучні зміни якого можуть бути завжди лише другорядними або тимчасовими. Бо вважати, що останні не обмежені жодними межами, означало б повне заперечення природних законів.

Але якщо, таким чином, зрозуміла неминучість звинувачення у фаталізмі, яке завжди спрямовують на адресу нових позитивних теорій, то так само очевидно, що сліпе наполягання на подібному закиді тепер свідчить про вельми поверхове розуміння істинного позитивізму. Бо якщо для всіх явищ природний порядок незмінний у своїх головних станах, то також для всіх, за винятком небесних, його другорядні стани тим доступніші до зміни, чим вони складніші.

Позитивний дух, який необхідно визнає приреченість, поки обмежується математико-астрономічними теоріями, негайно втрачає свій первісний характер, щойно починає поширюватися на фізико-хімічні дослідження і, особливо, на біологічні міркування, де зміни можуть бути вельми значними. Піднявшись, нарешті, до сфери суспільствознавства, він остаточно звільняється від закиду, якого заслуговував у добу свого дитинства, оскільки відтепер головно займатиметься явищами, що піддаються найбільшим видозмінам, особливо завдяки нашому втручанню.

Отже, очевидно, що догмат позитивізму веде нас не до оцінювання, а до діяльності, переважно соціальної, значно певніше, ніж це будь-коли міг зробити теологічний догмат. Розвіюючи марні страхи й нездійсненні надії на допомогу, він утримує нас від втручання в хід речей лише у випадку безумовної неможливості.

Розділ XXI.
Позитивізм не каже, що все на краще в цьому світі: історичні факти він розглядає відносно, але не виправдовує всіх

Звинувачення в оптимізмі ще менш обґрунтоване, ніж попереднє; адже ця тенденція, на відміну від фаталізму, не має певної первісної солідарності з позитивним напрямом. Її джерело, навпаки, суто теологічне; її вплив щодня слабшає в міру того, як розвивається позитивізм.

Хоча незмінні небесні явища природно вселяють нам ідею досконалості тією ж мірою, що й ідею необхідності, їхня простота, однак, виявляє стільки вад природного порядку, що оптимізм навряд чи став би шукати в них головну опору, якби перша розробка їхньої теорії не відбувалася за панування монотеїстичних поглядів, які спонукали припускати в них вияв абсолютної мудрості. Спираючись на теорію еволюції, на яку тепер спирається систематичний позитивізм, нова філософія самочинно й дедалі рішучіше виступає і проти оптимізму, і проти фаталізму, у міру того як вона охоплює складніші умогляди, в яких стають помітними як недосконалість природного устрою, так і його видозміни. Тому як це звинувачення, так і попереднє найменше доречні щодо соціальних теорій. Якщо на їхню користь і справді ніби знаходяться деякі доводи, то нині це пояснюється тим, що мислителі, які розробляють цю галузь, не могли добре знати її природу й умови, бо не були достатньо пройняті справді науковим духом. Через брак належної логічної підготовки вчені нашого часу справді часто зловживали особливим характером соціальних явищ і вважали абсолютним їхній самочинний мудрий хід, який, щоправда, вищий за планомірність, допустиму їхнім ступенем складності. Але оскільки ці явища зумовлені розумними істотами, що постійно прагнуть виправляти вади свого колективного устрою, вони й мають являти собою досконаліший порядок, ніж у тому разі, якби за тієї самої міри складності їхні дієві сили були сліпими. Оскільки справжнє поняття добра завжди стосується відповідного соціального стану, то немислимо, щоб якийсь стан речей або зміна не могли в певних відношеннях знайти собі виправдання, без якого вони були б незрозумілими, як такі, що суперечать природі людей даної епохи та характерові подій. 

Такі мотиви підтримують нині небезпечне прагнення до політичного оптимізму навіть у найвидатніших мислителів, які, не здобувши суворо наукової освіти, не в змозі остаточно звільнитися від теолого-метафізичних звичок щодо найвищих умоглядів. У самочинній гармонії між кожним соціальним ладом і відповідним станом цивілізації вони, завдяки неточності визначення, вбачають неіснуючу досконалість. Але було б несправедливо приписувати позитивізмові помилки, очевидно несумісні з його дійсним спрямуванням і зумовлені виключно недостатньою логічною та науковою підготовкою тих осіб, які досі розробляли соціальні питання. Обов’язок усе пояснювати призводить до виправдання лише тих учених, які в соціології не вміють відрізнити вплив осіб від впливу становищ.

Розділ XXII.
Різні значення слова «позитивне»: відносне, органічне, точне, достовірне, корисне, дійсне. Згодом воно набуде також морального значення

Розглядаючи загалом цю стислу оцінку основного напряму позитивізму, нетрудно тепер зрозуміти, що всі характерні риси нової філософії природно підсумовуються в назві, яку я дав їй на самому початку її зародження.

Справді, в усіх західних мовах словом позитивне і двома похідними від нього словами позначаються дві властивості — реальність і корисність, поєднання яких достатнє для визначення справді філософського духу, що, по суті, може бути лише узагальненим і систематизованим здоровим глуздом. Цей самий термін на всьому Заході нагадує про дві якості — достовірність і точність, якими сучасне мислення глибоко відрізняється від античного. Остання загальновизнана властивість переважно характеризує суто органічну тенденцію позитивного духу й тим відокремлює його, попри первісний зв’язок, від просто метафізичного духу, який завжди міг бути лише критичним: у цьому виявляється соціальне призначення позитивізму, а саме замінити теологію в духовному спрямуванні людства. 

Це п’яте значення істотного терміна здорової філософії природно приводить до відносного характеру нового інтелектуального напряму, оскільки сучасний розум зможе відмовитися від критичного ставлення до минулого лише тоді, коли відмовиться від будь-якого абсолютного принципу. Коли публіка на Заході зрозуміє це останнє, не менш реальне, хоч і прихованіше співвідношення, позитивне стане всюди невіддільним від відносного, так само як тепер воно нерозривно пов’язане з органічним, точним, достовірним, корисним і дійсним.

Коли ці головні якості істинної людської мудрості поступово поєднаються в одному вдалому найменуванні, залишиться лише побажати, щоб до них за необхідності пізніше приєдналися моральні властивості. Хоча ця формула досі охоплювала тільки прості інтелектуальні риси, однак природний хід сучасного розумового руху дає підстави сподіватися, що слово «позитивне» зрештою набуде характеру, ще більше пов’язаного із серцем, ніж із розумом. Це останнє розширення здійсниться тоді, коли буде належним чином усвідомлено, що позитивний імпульс, саме в силу реальності, яка від самого початку є його єдиною ознакою, має тепер привести до систематичного переважання почуття над розумом і навіть над діяльністю. Завдяки такому перетворенню філософія знову отримає своє первісне шляхетне призначення, що відповідає етимологічному значенню цього слова (любов до мудрості); це стане можливим лише завдяки примиренню моральних і розумових умов у завершальній побудові істинної соціальної науки.

Частина друга: Соціальне призначення позитивізму, що випливає з необхідного зв’язку його з усією великою західною революцією (продовження).