Оґюст Конт — естетична здатність позитивізму

Це п’ята частина книги «Загальний огляд позитивізму» (1848).
Переклад із французької І. А. Шапіро.
Передруковано групою Echafaud з початкового документа, написаного дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.

• Розділ 1. – Позитивізм і мистецтво.
• Розділ 2. – Художник має втішати життя, а не спрямовувати його.
• Розділ 3. – Політичний вплив поетів і літераторів. Небезпеки цього впливу.
• Розділ 4. – Загальна теорія мистецтва.
• Розділ 5. – Роль поезії.
• Розділ 6. – Мистецтво встановлює гармонію між почуттями, думками та діями.
• Розділ 7. – Естетичний процес: наслідування, ідеалізація, вираження.
• Розділ 8. – Класифікація красних мистецтв.
• Розділ 9. – Поезія.
• Розділ 10. – Музика.
• Розділ 11. – Живопис, скульптура, архітектура.
• Розділ 12. – Мистецтво в давнину.
• Розділ 13. – Мистецтво в середні віки.
• Розділ 14. – Мистецтво в наш час.
• Розділ 15. – Майбутнє мистецтва.
• Розділ 16. – Мистецтво й освіта.
• Розділ 17. – Мистецтво й суспільні свята.
• Розділ 18. – Ідеалізація великих епох і великих людей.
• Розділ 19. – Нова система освіти сприятиме виявленню естетичних обдарувань.
• Розділ 20. – У майбутньому художників буде залучено до участі в духовній владі.
• Розділ 21. – Порівняння між естетичним генієм і генієм філософським або науковим.
• Розділ 22. – Мистецтво і жінка.
• Розділ 23. – Мистецтво і пролетар.
• Розділ 24. – Участь мистецтва в перетворювальному русі.
• Розділ 25. – Позитивізм більш сприятливий для красних мистецтв, ніж будь-яка інша філософія.

Розділ I.
Позитивізм і мистецтво.

Охарактеризувавши основний дух і соціальне призначення єдиної філософії, яка могла б припинити революцію, я досить докладно роз’яснив, яким чином цей систематичний рух має здобути рішучу перевагу завдяки діяльній співпраці пролетарів і щирій однодумності жінок. Але перетворювальна сила, що ґрунтується на такому поєднанні трьох елементів, ще не охоплює всієї сукупності людських здібностей, якщо не буде виконано важливої додаткової умови, яку мені ще належить охарактеризувати.

Розсудок має не лише підкорятися розумові, допомагаючи йому керувати діяльністю; необхідно також, щоб він, не віддаючи себе цілковито у владу уяви, спонукав і регулював останню. У нормальному стані нашої природи естетичні функції мають надто важливе значення, щоб ними можна було нехтувати в остаточному устрої людства і, отже, в систематизації, що має його створити. Але позитивізм настільки задовольняє ці додаткові умови, що, попри емпіричні упередження, мені неважко буде показати його безпосередню здатність належним чином упорядкувати сучасне мистецтво, яке, від кінця середніх віків, так марно шукає спільного напряму й високого призначення.

Нова філософія, на мою думку, заслуговує на ті звичайні докори в антиестетичній тенденції, які їй зазвичай адресують, лише тоді, коли її змішують із її науковим вступом, від якого так мало суддів нині вміють її відрізнити. Адже ці звинувачення могли, не без підстави, бути спрямовані проти позитивної філософії лише доти, доки вона перебувала на своїй попередній стадії, на стадії розпорошеної спеціалізації, яку сучасні вчені помилково подовжили. Ніщо так не суперечить красним мистецтвам, як вузькість поглядів і характерні для нашого наукового напряму зловживання аналізом і міркуванням; цей напрям, до того ж, вельми згубно позначається на моральному розвитку, що є першим джерелом усякої естетичної схильності.

Але позитивний дух неминуче звільняється від своїх початкових вад у міру того, як він розширюється й систематизується, переходячи, згідно з моїм енциклопедичним законом, до найвищих досліджень. Дійшовши до соціальних умоглядів, що становлять його остаточне істинне призначення, він, завдяки властивій йому реальності, має охопити як естетичні поняття, так і афективні міркування, аби справді представити всю сукупність людських явищ, як індивідуальних, так, особливо, колективних. Примирившись, таким чином, із двома родами переживань, які спочатку відкидав, позитивізм, захоплений їхньою природною принадністю, невдовзі безпосередньо віддається їм і нарешті визнає їхнє нормальне значення в нашій особистій або соціальній організації. Ось яким чином повніший і систематичніший розвиток природно припиняє розбрат, що спочатку панував між сучасним розсудком, з одного боку, і почуттям та уявою — з другого.

Кожен уважний читач, дійшовши до цього місця теперішнього «Огляду», мусить переконатися у відсутності уявних антиестетичних тенденцій у нової філософії. Навіть якби позитивізм не відводив безпосередньо красним мистецтвам важливої ролі, то й тоді його опосередкований вплив був би для них не менш сприятливим, з огляду на його основний принцип, його характерну мету та його головні засоби. Єдина філософія, яка віднині може підпорядкувати розум серцю, повинна сприяти розвиткові наших естетичних здібностей уже в силу того, що вона довіряє почуттю, яке є справжнім джерелом останніх, головну систематизувальну роль у побудові людської єдності. Тому соціальна доктрина, що прагне припинити революційний стан, такий несприятливий для красних мистецтв, готує для них широкий простір і міцну основу, встановлюючи тверді переконання та стійкі звичаї, без яких поезія не може створити або пробудити нічого великого. Спонукаючи наших пролетарів шукати свого справжнього щастя в постійному розвитку їхніх афективних і умоглядних здібностей, позитивізм через освіту, основа якої переважно естетична, забезпечує мистецтву його природну аудиторію.

Але щоб передбачити природну в цьому відношенні здатність нової філософії, досить розглянути її значення в жіночому питанні, її прагнення піднести соціальну гідність афективної статі, водночас зміцнюючи сімейні підвалини. Адже з усіх соціальних елементів жінка, безперечно, є елементом найбільш естетичним, як за своєю природою, так і за своїм становищем; позитивний же лад значно зміцнює й розвиває і те, і те. Якщо наше інстинктивне прагнення до добра зазвичай завдячує жінкам своїм першим розвитком, то вони ще краще прищеплюють нам почуття прекрасного, будучи однаково здатними його вселяти й відчувати. Їхня зовнішність дає нам уявлення водночас про всі види краси — не лише фізичної, а й інтелектуальної та, особливо, моральної. Усі їхні дії прикрашаються природним прагненням до ідеальної досконалості щодо всіх їхніх занять, навіть мимовільних. Їхнє домашнє життя, звільнене від зовнішньої діяльності, лише сильніше розвиває в цьому відношенні їхні природні схильності. Адже істота, присвячена почуттю, має сама собою всюди шукати найкращого, спершу в реальному світі, а потім в ідеальному образі.

Отже, доктрина, що підносить жінок до первинного елемента пом’якшувальної влади й довіряє їм керівництво основним вихованням, не може дати підстави для будь-якої підозри в антиестетичній тенденції.

Показавши безпідставність цих упереджень, мені залишається безпосередньо перейти до характеристики необхідної здатності позитивізму відвести мистецтву належне місце в сучасному ладі й надати йому систематичної організації та нормального призначення, що породить могутні засоби й навіть нові органи. До того ж остаточна функція естетичного елемента вже окреслена його теперішньою участю в перетворювальному русі звичаїв разом із народним і жіночим елементами.

Розділ II.
Художник має втішати життя, а не спрямовувати його.

Перш ніж окреслити тут цю додаткову оцінку, я вважаю за необхідне виправити з цього приводу глибоку, хоч і тимчасову, помилку, яка прагне спотворити всі загальні поняття, що стосуються мистецтва, перебільшуючи його значення в силу цілком природної реакції, зумовленої нашою розумовою та моральною анархією.

Від Гомера до Корнеля всі визначні естетичні генії завжди вважали переважним призначенням мистецтва втішати життя і, отже, поліпшувати його, але аж ніяк не спрямовувати його. Справді, жоден здоровий розум не міг би припустити, що інтелектуальна перевага колись належатиме уяві. По суті, така думка дорівнювала б піднесенню божевілля до зразкового мислення, коли суб’єктивні натхнення ставляться вище за об’єктивні поняття.

Наші здатності уявлення та вираження неминуче підпорядковані нашим функціям розуміння й поєднання. Цей статичний закон незмінний і ніколи не зазнавав справжньої зміни. Його можна навіть установити за спотворення мозкових функцій, що вносить безлад у наші зовнішні стосунки, не порушуючи, однак, основної гармонії наших різних внутрішніх операцій.

Хоча марнославна гордість останніх поетів давнини вже навіювала їм деякі омани, подібні до нинішніх домагань, мистецтво, проте, ніколи не розглядалося як регулятор політеїстичного суспільства, попри естетичні властивості панівних вірувань. Навпаки, «Іліада» і, особливо, «Одіссея» могли б, у разі потреби, слугувати доказом того, наскільки соціальний вплив красних мистецтв, навіть звільнених від теократичної опіки, мав у той час другорядний характер. В епоху занепаду політеїзму в утопії Платона подано концепцію суспільного ладу, в якому систематично відсутній будь-який вплив поезії. Монотеїстичний режим Середньовіччя ще рішучіше відкидав ці естетичні домагання, хоча справжнє призначення мистецтва в цю епоху було найкраще зрозуміле. Але коли цей режим почав розкладатися, з’явилися, навіть у незрівнянного Данте, паростки омани, які протягом останніх п’яти століть постійно розвивалися завдяки революційному перехідному часові й, нарешті, досягли теперішнього стану поетичної пихи.

Дійшовши до можливих меж теологічного стану й іще не маючи змоги передбачити позитивний стан, Західна республіка в усіх відношеннях посіла таку заперечну позицію, яка доти була неможливою. Щораз більша недовіра звела нанівець усі правила й установи, які колись стримували хибні честолюбні прагнення. Внаслідок цього поступового розкладу суспільних принципів наївне захоплення, яким зачарований народ винагороджував естетичне натхнення, породило безпідставні політичні домагання різних митців і, особливо, поетів, їхніх природних головних представників. Хоча будь-який суто критичний напрям несумісний із справжньою поезією, нове мистецтво, від самого свого зародження в чотирнадцятому столітті, бере дедалі діяльнішу участь у загальному руйнуванні старого режиму.

Однак, доки заперечну доктрину не було повністю вироблено й не дістало свого вираження в революціях, що передували великій кризі, естетичний вплив залишався лише допоміжним елементом у руйнівному русі, яким керували метафізики та правознавці. Але цей стан речей змінився, і поетичне честолюбство почало набувати переважного характеру протягом вісімнадцятого століття, коли вже систематизовані заперечні вчення стали рішуче поширюватися. Тоді духовне керівництво руйнівним рухом дедалі більше переходить від учених у власному розумінні слова до чистих літераторів, радше поетів, ніж філософів, але позбавлених будь-якого справжнього покликання. Настання великої кризи природно дало цьому невизначеному класові змогу здобути політичні вигоди зі свого першорядного становища в революції, яке триватиме доти, доки не почне переважати напрям безпосереднього перетворення суспільства.

Розділ III.
Політичний вплив поетів і літераторів. Небезпеки цього впливу.

Поданий нами історичний нарис водночас і пояснює, і відкидає анархічні утопії нашого віку, що пропонують щось на кшталт естетичної педантократії. Ці мрії, навіяні нестримною пихою, можуть здаватися здійсненними лише метафізикам, які завжди схильні безумовно освячувати виняткові випадки. Якщо філософів слід усунути від управління, то поети ще менш для цього придатні. Їхня розумова й моральна стійкість, що дає їм змогу краще відбивати відповідне середовище, водночас робить їх непридатними для владного керівництва. Лише суворе й систематичне виховання може достатньо виправити їхні природні вади, які тому мають бути в них надзвичайно сильно розвинені в епоху, чужу будь-якому глибокому переконанню. Як другорядні члени інтелектуальної влади, поети можуть віддаватися своєму справжньому покликанню лише тоді, коли вони ще рішучіше, ніж головні члени, відмовляються від світського верховенства. Філософи лише нездатні діяти, але вони можуть радити, тоді як поети не повинні претендувати ні на ту, ні на іншу роль. Ідеалізувати й спонукати — ось їхня подвійна природна функція, яку можна належно виконати лише за умови виняткового зосередження на ній. Ця функція досить шляхетна й досить широка, щоб поглинути всіх, хто справді призначений для неї. Тому омани естетичного честолюбства виявилися лише від часу настання порядку речей, цілком несумісного зі справжнім мистецтвом, бо в ньому відсутні визначені звичаї та справжні переконання. Усі ці невдалі або збиті з дороги поети дали б інший напрям своєму суспільному життю, якби завдяки переважанню загальної доктрини й суспільних поглядів справжня поезія вже стала можливою. До цього моменту естетичні натури й надалі згасатимуть або розбещуватимуться в атмосфері жалюгідної політичної агітації, більш сприятливої для посередностей, ніж для справжніх талантів.

Нормальний стан людської природи однаковою мірою підпорядковує уяву розсудкові, а останній — почуттю. Будь-яке тривале відхилення від цього основного порядку однаково згубне і для серця, і для розуму. Уявне царство уяви стало б ще розбещувальнішим, ніж царство розуму, якби воно не було, ще менш ніж останнє, сумісне зі справжніми умовами життя людства. Але, хоча воно нездійсненне, саме прагнення встановити його, замінюючи штучною й часто хибною захопленістю спонтанні та глибокі емоції, може значно розладнати приватне життя. Це неправильне переважання уяви має ще більшою мірою шкодити суспільному життю, коли жодна соціальна перепона не стримує естетичного самолюбства. Тоді мистецтво починає поступово відхилятися від свого справжнього призначення — тішити й удосконалювати людство. Якби воно стало метою існування, воно невдовзі занепало б і розбестило б водночас і своїх служителів, і свою публіку. Воно поступово звелося б до надання чуттєвих насолод або навіть до простого вдосконалення техніки, без будь-якої моральної тенденції. Естетичні схильності, належно стримувані, так удосконалили сучасні звичаї, що можуть, у разі їхнього вільного розвитку й незаконного панування, стати глибоко розбещувальними. Відомо, до якої жорстокості дійшла Італія, протягом останніх століть переслідуючи єдину мету — створити красиві чоловічі голоси.

Вироджуючись таким чином, мистецтво, таке здатне розвивати симпатичні інстинкти, може прямо пробуджувати найогидніший егоїзм, викликаючи цілковиту байдужість до інших людей у тих, хто вбачає своє найвище щастя в насолоді звуками або формами.

Такою є неминуча небезпека, ще більш моральна, ніж розумова, пов’язана з приватним і, особливо, суспільним переважанням естетичних схильностей, навіть коли вони реальні. Але треба також визнати, що це порушення основного порядку невдовзі приводить до неминучого тріумфу посередностей, які, завдяки тривалій вправі, засвоюють прийоми виконання.

Саме так ми поступово підпали під ганебне панування, — не менш згубне для мистецтва, ніж для філософії, — впливів, що, очевидно, мають другорядне соціальне значення. Жалюгідна здатність виражати те, чого не відчуваєш і не мислиш, нині дарує примарну перевагу талантам, однаково нездатним і до будь-якої естетичної творчості, і до будь-якого наукового розуміння. Ця політична аномалія, що є головною характерною рисою нашого революційного стану, має стати згубною в моральному відношенні, якщо ці незаслужені перемоги не дістаються, як рідкісний виняток, настільки піднесеним душам, щоб зуміти стримати хибний порив.

Поети, з огляду на загальніший характер їхнього мистецтва, що дає їм змогу бути ще честолюбнішими, піддаються цим небезпекам ще більше, ніж художники у власному розумінні слова. Але розробка спеціальних мистецтв тягне за собою це зло в ще непривабливішій формі, завдяки жадобі до грошей, що нині оскверняє стільки талантів. Саме тут відсутність будь-якого правила створює ґрунт для вияву дитячого марнославства, яке ставить в один ряд і справжніх творців у царині естетики, і простих наслідувачів.

Такі необхідні наслідки поступового зростання поетичного честолюбства протягом довгого сучасного перехідного часу. Я мав із належною повнотою схарактеризувати тут хиби, що тепер заважають будь-якій здоровій оцінці природи й призначення мистецтва. Але це суворо критичне вступне слово не може образити справді естетичні душі, які й самі вже близькі до розуміння того, наскільки нинішній режим перешкоджає вияву будь-якого справжнього покликання. Всупереч розлогим міркуванням зацікавлених осіб, для справжнього піднесення мистецтва потрібне приборкання посередностей, принаймні тією ж мірою, що й заохочення обдарованих натур. Справжній смак завжди нерозлучний із відразою.

Саме тому, що мистецтво постійно має, головно, розвивати в нас інстинкт досконалості, його щирих цінителів глибоко обурює будь-який слабкий твір. Щаслива перевага взірцевих естетичних творів — викликати захоплення, що не слабшає з віками, — звільняє нас від удаваної потреби підтримувати смак творами, які його псують. Якщо мені буде дозволено висловити власні враження, я можу заявити, що ось уже тринадцять років, ідучи за своїм розумом, а також за своїми схильностями, я обмежую коло свого звичного читання великими західними поетами, не відчуваючи ані найменшої цікавості до сучасних творів, що вирізняються прикрою плідністю.

Розділ IV.
Загальна теорія мистецтва.

Після цих попередніх зауваг я маю безпосередньо перейти до характеристики естетичної здатності позитивізму й показати насамперед, як він природно вибудовує справжню загальну теорію мистецтва, з якої досі існували лише окремі вдалі частини. Ця систематизація естетики випливає водночас із суб’єктивного принципу, об’єктивного догмату та активної мети нової філософії, які були визначені в двох перших частинах цього «Огляду».

Мистецтво завжди полягає в ідеальному відтворенні того, що є, і призначене розвивати наш інстинкт досконалості. Його сфера тому така ж широка, як і сфера науки. І те, й інше, кожне по-своєму, охоплюють сукупність реальних явищ, які наука оцінює, а мистецтво прикрашає. Вони оперують своїми предметами, йдучи одним і тим самим природним шляхом, згідно з моїм енциклопедичним законом, тобто піднімаючись від найпростіших і найзовнішніших умоглядів до умоглядів найскладніших і тих, що найближче стосуються людини. Отже, основна драбина істинного, яка, як ми бачили в другій частині, йде паралельно з драбиною доброго, відповідає також шкалі прекрасного, так що встановлюється найтісніша гармонія між трьома великими творіннями Людства: філософією, політикою та поезією.

Справді, видовище неорганічного світу і, особливо, спостереження небесних явищ відкриває нам перші риси краси: порядок і велич, які тут легше вловити, ніж у складніших і менш правильних явищах. Вищі ступені прекрасного не можуть бути належно оцінені душами, нечутливими до цієї початкової сходинки. Але якщо філософія розглядає вивчення неорганічного світу лише як необхідний вступ, щоб потім піднестися до свого найвищого призначення — служити людству, то поезія ще з більшою підставою має так чинити. Її тенденція в цьому відношенні навіть ще виразніша, ніж однорідна тенденція політики, яка, спершу обмежуючись матеріальним удосконаленням, довго зупиняється на фізичному, а потім на інтелектуальному вдосконаленні, перш ніж безпосередньо перейти до своєї головної мети, а саме до морального вдосконалення. Поезія швидше проходить три попередні сходинки й з меншими зусиллями підноситься до споглядання моральної краси. Почуття природно становить її головну сферу. Тут вона знаходить свої засоби, так само як і свою мету.

З усіх людських явищ пристрасті є явищами наймінливішими і тому найкраще ідеалізованими, а також найдоступнішими вдосконаленню в силу їхньої надзвичайної складності, яка, згідно з позитивістським законом, зумовлює їхню більшу недосконалість. Але вираження, навіть дуже недосконале, має значно впливати на функції, які за своєю природою прагнуть виливатися назовні. Якщо визнано, що вираження має значення для думки, то як може воно не впливати на розвиток почуттів, більш схильних до вияву.

Отже, будь-яка розробка красних мистецтв, навіть обмежена чистим наслідуванням, може стати корисною моральною вправою, коли вона належним чином пробуджує наші симпатії та антипатії. Але ця здатність має бути значно досконалішою, якщо відтворення, замість того щоб бути цілком вірним, допускає певну ідеалізацію. Тоді мистецтво підноситься до свого справжнього призначення: створення живих типів, постійне споглядання яких може вельми вдосконалити наші почуття і навіть наші думки. Перебільшення цих образів є необхідною умовою їхнього призначення, оскільки вони мають перевершувати дійсність, аби спонукати нас до її поліпшення. Ці штучні емоції, надзвичайно важливі вже для приватного життя, стають ще могутнішими чинниками в суспільному житті, як через вищу значущість їхніх сюжетів, так і через взаємне збудження, що випливає з взаємодії вражень окремих осіб.

Розділ V.
Роль поезії.

Ось таким чином позитивізм пояснює й підкріплює загальну оцінку, відводячи поезії постійне місце між філософією та політикою, як такої, що випливає з однієї й готує іншу. Саме почуття — це найвище начало всього нашого існування — підпорядковується об’єктивному догматові, побудованому філософією, про зовнішній порядок, що панує над Людством. Ще з більших підстав уява має підпорядковуватися цьому догматові. Ідеальність завжди має бути підпорядкована реальності, бо інакше створений образ може виявитися слабким або невиразним. Політика, що ставить собі за мету поліпшення природного порядку, повинна спершу його пізнати. І поезія, хоч і обмежується тим, що уявляє поліпшення, ніколи не претендуючи на їхнє здійснення, все-таки не може обійтися без цього вивчення. Її вимисли, без сумніву, мають сягати далі за можливості, які політика лише й бере до уваги; проте вони живляться з одного й того самого джерела — з оцінки того, що є.

Наші штучні вдосконалення завжди можуть полягати лише в мудрій зміні природного порядку, до якого слід передусім постійно ставитися з належною пошаною. Але наші уявні поліпшення, хоч і ширші, не менш підпорядковані цьому основному закону, який позитивна філософія встановлює однаково і для поезії, і для політики. Ця необхідність не переставала бути регулятором уяви навіть у найпоетичніші епохи, коли існували інші уявлення про зовнішній реальний світ, ніж тепер. Індивідуальна еволюція щодня відтворює цей неминучий хід, показуючи нам, як дитина завжди схильна підпорядковувати свій ідеал своїм послідовно набутим поняттям про реальне.

Але якщо, з одного боку, поезія залежить від філософії у справі створення своїх типів, то, з іншого, вона впливає на політику щодо їхнього призначення. У всякій людській дії виконання передбачає уяву, а остання — споглядання. Людина може збудувати поза собою лише те, що спершу мислила в собі. Цей внутрішній тип, необхідний навіть для найменших механічних або геометричних робіт, завжди вищий за реальність, якій він передує і яку готує. А для всіх тих, хто не змішує поезію з віршуванням, є безсумнівним, що останнє не становить естетичної ідеальності в її найелементарнішій і найзагальнішій функції. Ця функція, що безпосередньо поширюється на соціальні явища, для яких мистецтво і наука, головно, призначені, часто ними ігнорується й лише іноді недосконало виявляється через брак справжньої систематизації. Коли її буде належним чином упорядковано, вона служитиме регулятором для утопій, підпорядковуючи їх реальному порядку в тому його вигляді, як він вимальовується в майбутньому на підставі минулого. Бо утопії є для соціального мистецтва, у власному розумінні слова, тим, чим є геометричні, механічні тощо типи для відповідних мистецтв. Визнаючи їх необхідними для найменш значних побудов, як можемо ми уникнути їх для найтрудніших? Тому, попри емпіричний стан політичного мистецтва, кожному великому перевороту передувала, на одне чи два століття раніше, відповідна утопія, яку навіює естетичному генію Людства тьмяне усвідомлення його становища та його потреб. Позитивізм аж ніяк не виганяє утопій, а прагне поставити їх на належне місце в остаточному ладі й водночас полегшити їхній розвиток та їхній вплив, постійно підпорядковуючи їх сукупності реальних законів, як і будь-яке інше естетичне явище. Але це систематичне визнання утопій також розвіє головні небезпеки політичної поезії, яка нині вносить смуту в суспільний порядок лише через брак справді філософського джерела, відсутність якого має схиляти нас до поблажливості щодо цих наївних витворів людської творчості.

Уся ця позитивістська теорія сама собою підсумовується одним словом завдяки щасливій двозначності звичного найменування сукупності естетичних функцій. Називаючи їх усі мистецтвом par excellence, народний інстинкт, з якого беруть початок усі наші мови і який значно просвітленіший, ніж це припускає пиха цивілізованої людини, тьмяно передчув справжнє енциклопедичне місце поезії, що перебуває між філософією та політикою, але ближче до останньої, ніж до першої. Хоч удосконалення, винайдені красними мистецтвами, здійснюються за допомогою механічних мистецтв, проте поезія, змінюючи наші почуття, уже чинить опосередковане, але важливе поліпшення. Якщо не відокремлювати від неї красномовство, яке, по суті, є її першим, дуже часто незрілим виявом, то виявиться, що вона головно справляє найтрудніший і найвирішальніший вплив на наші пристрасті, збуджуючи або заспокоюючи їх не за своїм уподобанням, а згідно з їхніми природними законами. Саме цим вона стає, як це завжди відчували, могутнім допоміжним знаряддям моралі.

Отже, її назва, що стосується дії радше, ніж споглядання, є найкраще обґрунтованою, оскільки вона має на увазі передусім найширше й найважливіше вдосконалення, у здійсненні якого матеріальні мистецтва — фізичні й навіть інтелектуальні, попри їхнє значення, — є лише другорядними або підготовчими. На початку новітньої еволюції, в епоху, коли наука у власному розумінні цього слова була ще ледь помітною, її часто називали наукою в усіх західних говірках. Але в міру того, як науковий геній і естетичний геній вільно розвивалися, їхні характерні відмінності було краще осмислено, і всюди назва мистецтво зрештою взяла гору, тож саме нею позначаються всі наші поетичні функції. Ця історична зміна ще виразніше підтверджує позитивістську характеристику ідеалізації як проміжної ланки між оцінкою та здійсненням.

Розділ VI.
Мистецтво встановлює гармонію між почуттями, думками та діями.

Після всього сказаного неважко зрозуміти, яким чином мистецтво є найповнішим і найприроднішим виразником людської єдності, адже воно безпосередньо пов’язане з трьома родами наших характерних виявів — із почуттями, думками та діями. Його джерелом є перші, ще очевидніші, ніж два інші. Підставою для нього є другі, а метою — треті. Звідси випливає його щаслива здатність однаково впливати на всі частини нашого особистого або суспільного існування і, отже, його виняткова перевага — дарувати насолоду людям усіх станів і всіх вікових груп.

Мистецтво непомітно приводить до реальності надто абстрактні міркування теоретиків і водночас спонукає практиків до шляхетних і безкорисливих умоглядів. Завдяки своєму проміжному характерові воно особливо призначене для того, щоб розвивати природні стосунки між пристрастю та розсудком. Воно однаково здатне пробуджувати почуття в осіб, надто зайнятих розумовою працею, і розвивати смак до роздумів у найпалкіших душах. Отже, відома приказка, що подає мистецтво як природне відображення людства, справедлива не лише щодо суспільного життя, яке мало створити ґрунт для його виникнення й краще виявити його реальність. Мистецтво слід поширити на все наше існування, яке воно відтворює й змінює, бо саме з нього воно й постає.

Піднімаючись до біологічного джерела цієї соціологічної гармонії, ми бачимо, що вона випливає з необхідного зв’язку, який існує між м’язовою та нервовою системами. Наші рухи, спершу мимовільні, а потім добровільні, передають наші внутрішні враження, і особливо моральні, та впливають на них, оскільки самі з них випливають. Такою є перша зародкова форма справжньої теорії мистецтва. У тваринному царстві будь-яке уявлення обмежується більш або менш виразною мімікою, що становить також у людини природжений початок естетичної еволюції.

Розділ VII.
Естетичний процес: наслідування, ідеалізація, вираження.

Наше основне визначення безпосередньо доповнює статичну теорію мистецтва, вказуючи на його три щаблі або три головні форми. Всупереч марним метафізичним розрізненням між наслідуванням та винаходом, усі мистецтва наслідують і всі також ідеалізують. Оскільки дійсність завжди становить природне джерело ідеалізації, мистецтво спочатку буває суто наслідувальним. У нашому індивідуальному або колективному дитинстві рабське наслідування навіть у найдрібніших діях, подібно до того, як у тварин, є першим виявом наших естетичних здібностей. Але, всупереч домаганням дитячого марнославства, зображення заслуговує тепер на ім’я мистецтва лише настільки, наскільки воно стало красивішим, тобто досконалішим у тому сенсі, що стало в основі вірнішим, подаючи з більшою виразністю головні риси, які спершу спотворювалися через емпіричне змішування. Саме в цьому й полягає ідеалізація, яка, починаючи від перших взірцевих творів давнини, дедалі більше характеризує естетичне опрацювання. Однак, не заперечуючи переваги цього другого щабля, ніколи не слід забувати про необхідність першого, без якого не можна було б ані зрозуміти справжнє джерело мистецтва, ані навіть його власну природу.

Характеризоване таким чином переважно ідеальним творенням, естетичне опрацювання доповнюється третьою функцією, яка не була необхідною для його першої форми, але стає неминучою для другої, якій бракує вираження у власному розумінні слова, без якого виявлення стало б неможливим. Ось чому мова, що розпоряджається звуками або формами, природно становить останню естетичну операцію, яка не завжди відповідає попередній. Якщо вона надто недосконала, поет може створювати найпіднесеніші твори, і все ж його обдарування не буде належно оцінене, оскільки передача їх залишається недосконалою. Навпаки, великий стилістичний талант може забезпечити собі незаконну, а отже лише тимчасову, перевагу, подібну до тієї, якою Расін тривалий час користувався над Корнелем.

Поки мистецтво обмежується первісним наслідуванням, воно не відчуває потреби в особливій мові, місце якої воно посідає. Але коли зображення ідеалізується, причому деякі риси виявляються яскравіше, а інші затінюються або змінюються, тоді картина стає безпосередньо зрозумілою лише її авторові, який може зробити її доступною для розуміння інших лише за допомогою додаткової праці, що стосується винятково способу вираження. Ця завершальна операція, без якої мистецтво лишається незрілим або, принаймні, не має успіху, зводиться до того, що поет пристосовує свої символи до свого внутрішнього типу, так само як спершу він їх пристосовував до зовнішньої природи. Лише в цьому сенсі можна прийняти принцип Греті, згодом поширений на інші спеціальні мистецтва, — що спів походить від слова, а проміжною ланкою між ними є декламація. Можна було б застосувати цей принцип також до найзагальнішого мистецтва, розглядаючи ораторський спосіб вираження як сполучну ланку між віршуванням і прозою. Але історичний напрям, що характеризує нову філософію, зобов’язує виправити ці погляди й подати цей зв’язок радше в зворотному напрямі, принаймні щодо епох, у які водночас формуються мистецтва й мови.

Усі наші здатності до вираження завжди мають естетичне походження, оскільки ми виражаємо лише те, що сильно пережили. Тому вони, особливо на початку, стосуються радше почуттів, ніж думок, з огляду на більшу енергію перших, які є головними збудниками всякого вияву. Навіть у наших найрозвиненіших мовах, у яких розум під тиском суспільних потреб так сковав почуття, ще можна щодня констатувати це необхідне джерело, якщо звернути увагу на музичну частину найнепомітнішої промови. Якщо ретельно дослідити підвищення й пониження голосу, якими рясніє навіть найсухіший виклад математики, доведеться визнати, що вони йдуть від серця, а не від розуму, і що завдяки цьому стає можливим визначити моральний характер навіть найменш натхненного оратора. Біологія легко пояснює цей закон, вказуючи, що м’язова реакція, словесна чи мімічна, з якої випливає вираження, головно керується афективною частиною мозку, бо його споглядальна частина надто бездіяльна, щоб викликати скорочення, які не здаються їй необхідними. Ось чому соціологія бачить в основі кожної мови зібрання всього того, що в естетичній еволюції людства є самородного й загального, і що служить для задоволення спільних потреб вияву. Спеціальні мистецтва спершу експлуатують цю суспільну сферу, а потім її розширюють. Але операція не змінює характеру, чи здійснюється вона народним інстинктом, чи окремою особистістю. Результат у більшості випадків і тепер більше залежить від почуття, ніж від розсудку, попри сучасний бунт розуму проти серця.

Отже, слово походить від співу, а писемність — від малювання, бо спершу ми виражаємо те, що нас найбільше зворушує. Наші соціальні потреби згодом зумовили посилене вживання і навіть розширення тієї частини співу або малювання, яка стосується активного життя та відповідного ступеня споглядального життя, що є головними предметами звичайних повідомлень. Тоді афективний характер вираження, який спочатку зумовив утворення знаків, поступово зникає, поступаючись місцем практичному призначенню, і саме вираження стає швидшим і менш виразним. Початок мови, таким чином, доводиться приписати довільній угоді, самородна загальність якої, однак, була б незрозумілою.

Такою є, коротко кажучи, соціологічна теорія людської мови, розглядуваної як такої, що перебуває у зв’язку з усіма естетичними функціями; з ними ж збігається мова всіх інших тварин, але жодна з них не прикрасила настільки свій спів або свою міміку, щоб піднестися до мистецтва у власному значенні слова.

Розділ VIII.
Класифікація красних мистецтв.

Щоб схарактеризувати тут філософію мистецтва з усіх її статичних боків, досить тепер указати естетичну ієрархію. Утворюючи енциклопедичну проміжну ланку між теоретичною ієрархією та ієрархією практичною, вона ґрунтується на тому самому основному принципі спадної загальності, який я вже давно встановив як загальний регулятор усіх позитивних класифікацій. Ми вже бачили, що драбина прекрасного, зведена на ньому, по суті, еквівалентна тій, яка спершу була встановлена для істини, а потім поширена на добро. Ми повинні застосувати його також для встановлення ряду красних мистецтв у порядку їхнього виникнення й послідовності, подібному до того, який я у своєму великому філософському трактаті встановив для наукової та промислової систем.

Справді, ця класифікація виходить зі спадної загальності та зростаючої енергії наших різних засобів вираження, які водночас стають дедалі технічнішими. Естетичний ряд, який своїм вищим членом безпосередньо пов’язаний із теоретичним рядом, таким чином, своїм нижчим членом безпосередньо торкатиметься практичного ряду, відповідно до справжнього інтелектуального становища мистецтва між наукою та промисловістю. Стаючи менш загальним і більш технічним, мистецтво, хоч і завжди зосереджене на людині, менш безпосередньо стосується наших найважливіших властивостей і більше тяжіє до неорганічної природи, щоб переважно виражати просту матеріальну красу.

Розділ IX.
Поезія.

Щоб побудувати естетичну ієрархію, яка задовольняла б усі ці умови класифікації, необхідно поставити на її чолі, як основу для всіх інших, мистецтво найзагальніше й найменш технічне, а саме поезію у власному розумінні слова. Хоча враження, які вона справляє, є найслабшими, її сфера, очевидно, найширша, бо вона охоплює все наше життя — особисте, сімейне й суспільне. Подібно до спеціальних мистецтв, вона змальовує наші дії і, особливо, наші почуття радше, ніж наші думки; однак лише вона одна може застосовуватися до наших найабстрактніших думок, не обмежуючись тим, щоб краще їх формулювати, а ставлячи собі за мету їх прикрашати. Вона, по суті, популярніша за будь-яке інше мистецтво, по-перше, завдяки більшій досконалості цієї останньої здатності, а потім — завдяки природі своїх засобів вираження, безпосередньо запозичених із загальновживаної мови, що робить її одразу зрозумілою для всіх. Віршування, безперечно, необхідне для всякої справжньої поезії: але воно аж ніяк не становить окремого мистецтва. Попри свою особливу форму, поетична мова завжди є лише простим удосконаленням народної мови, від якої вона відрізняється тільки кращими зворотами. Її технічний бік зводиться до просодії, яку кожен може вивчити за кілька днів. Цей зв’язок із загальновживаною мовою такий тісний, що поетичний геній ніколи не міг успішно виявитися мертвою або чужою мовою.

Окрім того, що поезія відзначається більшою загальністю, самородністю й популярністю, вона, як мистецтво par excellence, стоїть вище за всі інші мистецтва щодо спільної для них усіх характерної функції ідеалізації. З усіх мистецтв вона найбільше ідеалізує і найменше наслідує. Завдяки цим своїм різним якостям поезія завжди панувала над усіма мистецтвами, і її перевага дедалі виразніше виступатиме в міру того, як в естетиці перевагу надаватимуть ідеалізації, а значення вираження визнаватимуть другорядним. Справді, спеціальні мистецтва можуть перевершувати поезію лише в цьому останньому відношенні, виражаючи з більшою енергією ті сюжети, які їм доступні, але які вони майже завжди запозичують у поезії.

Розділ X.
Музика.

Прийнявши поезію за перший член естетичного ряду, легко тепер знайти місце для всіх інших красних мистецтв, які самі собою розташуються відповідно до їхньої більшої або меншої подібності до неї. Насамперед їх треба розрізняти за почуттям, до якого вони звертаються; таким чином, художній порядок виявиться у відповідності з порядком, який біологи, починаючи з Галля, встановили для спеціальних чуттів відповідно до їхньої спадної суспільності. Ми маємо лише два справді естетичні чуття: слух і зір, єдині здатні піднести нас до ідеалізації. Хоча нюх має досить синтетичний характер, він, однак, надто слабко розвинений у людини, щоб міг дати матеріал для мистецтва. Наші два естетичні чуття відповідають двом видам нашої природної мови — словесному й мімічному. З першого чуття виникає лише одне мистецтво — музика, тоді як друге, хоч і менш естетичне, охоплює три мистецтва, що належать до форм. Останні мають більш технічний характер, ніж музика, і їхня сфера менш широка, а водночас вони далі відходять від поетичного джерела, з яким музика тривалий час залишається в нерозривному зв’язку. Можна також відрізняти перше мистецтво як таке, що звертається до чуття, функція якого є мимовільною, що значною мірою сприяє тому, що його емоції є самороднішими й глибшими, хоч і менш визначеними, ніж у тому разі, коли враження не може виникнути без волі того, хто його переживає. Нарешті, це розрізнення відповідає ще й відмінності між часом і простором, які входять як головні елементи до мистецтва тонів і до мистецтв форми, оскільки перше переважно виражає послідовність, а другі — співіснування. Розглянута з усіх цих точок зору, музика безперечно становить перше зі спеціальних мистецтв і другий член нашого естетичного ряду. Хоча педанти, з корисливих міркувань, значно перебільшують технічні вимоги музики, однак як для її розуміння, так і навіть для творення в цій галузі потрібно набагато менше попередньої підготовки, ніж для трьох інших спеціальних мистецтв. Тому її в усіх відношеннях доводиться визнати більш популярною і більш суспільною.

Розділ XI.
Живопис, скульптура, архітектура.

Що стосується трьох мистецтв, які через посередництво поєднань форм звертаються до чуття, функція якого переважно мимовільна, то той самий ієрархічний принцип відводить перше місце живопису, а останнє — архітектурі, ставлячи між ними скульптуру. Лише живопис розвиває всі засоби зорового вираження, поєднуючи колірний ефект із силою рисунка. Його сфера, як приватна, так і суспільна, ширша, ніж сфера двох останніх мистецтв. Він ближче підходить до поезії, з якою його так часто порівнювали, хоча технічна вправність тут і необхідніша, і важче досяжна, ніж у музиці, проте вона тут менше сковує естетичний розмах, ніж у скульптурі та архітектурі. Тому ці два останні мистецтва є найменш ідеалізуючими й найбільш наслідувальними. Нарешті, архітектура ще менш естетична, ніж скульптура. Технічні прийоми тут стають переважними, і більшість її творів слід розглядати радше як промислові, ніж як художні. Обмежена майже виключно зображенням матеріальної краси, вона виражає моральну красу лише за допомогою прийомів, нерідко малозрозумілих. Але сталість і сила вражень, які вона викликає, завжди забезпечують їй місце в ряду красних мистецтв, і цьому, зокрема, сприяють визначні суспільні споруди, що являють собою найвражаючіше відображення кожної соціальної епохи. Досі найкращою характеристикою цього високого призначення були вражаючі собори, що є монументальною ідеалізацією середньовічних почуттів; на них архітектура з такою гідністю виявила свою природну здатність поєднувати всі красні мистецтва в одному творі.

Розділ XII.
Мистецтво в давнину.

Ці короткі зауваги достатньо з’ясовують тенденцію нової філософії систематизувати основну теорію мистецтва, розглядуваного з різних статичних точок зору. Тепер потрібно, головним чином, оцінити високе соціальне призначення, яке позитивізм указує естетичному генію, як у кінцевому устрої людства, так і в підготовчій праці, що має привести до нього.

Виходячи з історичної теорії, що характеризує нову філософію, доводиться насамперед визнати, що, всупереч наявним сильним упередженням щодо цього питання, еволюція мистецтва, як і еволюція науки та промисловості, дотепер могла мати лише підготовчий характер, внаслідок того, що ще не було достатнього збігу всіх істотних умов.

Необхідне переважання уяви в побудові первісних доктрин дало хибний привід до перебільшення естетичних нахилів давніх. Таким чином, політеїзм розглядався як витвір мистецтва відтоді, як перестали розуміти вміщене в ньому релігійне вчення. Але той факт, що політеїстичні вірування так довго панували, вказує на те, що вони аж ніяк не були естетичними витворами, а породжувалися завжди філософським генієм людства в єдино можливій тоді самородній формі, як це встановлює моя теорія еволюції. Участь поезії виявилася, відповідно до її постійного призначення, лише в їх оздобленні. Лише політеїстична філософія за своєю природою була сприятливішою для піднесення мистецтва, ніж будь-яка інша пізніша філософія. Саме тому до цього теологічного віку й належить початок нашого індивідуального або колективного естетичного просвітництва. Проте мистецтво не злилося з античним устроєм. Воно навіть могло вільно виявити себе лише тоді, коли позбулося опіки теократії, яка, відводячи йому підлеглу роль, утруднювала його творчість, підтримуючи необхідну непорушність різних вірувань; до того ж і природа давньої суспільності була несприятлива для мистецтва. Оскільки воно майже не могло зображати домашні або особисті почуття, то лише суспільне життя, завдяки властивим йому енергійним і стійким звичаям, ставало для нього широким полем діяльності. Але можна помітити, що естетичний геній давнини, не виключаючи й незрівнянного Гомера, лише неохоче вправлявся на цій войовничій стороні життя, через брак гіднішого предмета ідеалізації. Єдина широка соціальна оцінка, яку ця сторона життя допускала, а саме систематичне порівняння на підставі послідовності завоювань, була ще недоступна. Коли вона стала можливою, давній режим уже наближався до свого кінця, і ця шляхетна політика могла надихнути Вергілія лише на кілька разючих віршів, підсумованих характерним піввіршем pacis imponere morem.

Розділ XIII.
Мистецтво в середні віки.

Всупереч емпіричним упередженням, суспільна система середніх віків за своєю природою була б значно сприятливішою для красних мистецтв, якби могла тривати довше. Це було, щоправда, не завдяки панівним віруванням, антиестетична тенденція яких спричинила дивну непослідовність, що виявилася в тому, що християнство штучно підтримувало політеїстичні догмати. Указуючи кожному індивідуальну й нездійсненну мету, монотеїстична релігія заохочувала лише ту поезію, що стосувалася особистого життя, найінтимніші вияви якого знайшли ідеалізоване вираження в разючих містичних творах, яким бракувало тільки доброго стилю. В усіх інших відношеннях католицизм сприяв піднесенню красних мистецтв лише тим, що підготував для них кращий прийом, коли організація духовенства виявилася спроможною виправити інтелектуальні та моральні вади християнських вірувань. Але середньовічне суспільне життя було значно естетичнішим, ніж давнє. Хоча воно зберегло свій воєнний характер, ставши переважно оборонним, воно набуло деяких високонравних рис, що зробили його вельми сприятливим для поезії. Справедлива емансипація жінок дала змогу, нарешті, розвивати всі сторони сімейного життя. Нове почуття особистої гідності, цілком сумісне з відданістю суспільству, зробило можливою повну ідеалізацію особистого існування. Тому дивовижний інститут західного лицарства, в якому були представлені ці три характерні риси середніх віків, усюди викликав вільний естетичний піднесений рух, що зустрів кращий прийом, ніж у будь-яку попередню епоху.

Але цей загальний поштовх, це неусвідомлюване джерело сучасного мистецтва, не міг бути достатньо стійким, бо середні віки в усіх відношеннях становили лише перехідну епоху. Коли мова й суспільство настільки сформувалися, що естетична здатність цього режиму могла, нарешті, виявитися у створенні безсмертних творів, католицько-феодальна система вже була вщент пошкоджена завдяки зростаючому переважанню заперечливого руху. Отже, мистецтво мало ідеалізувати вірування та звичаї, чий відчутний занепад позбавляв поета й публіку глибоких переконань, що є необхідною умовою будь-якого сильного естетичного враження.

Розділ XIV.
Мистецтво в наш час.

Занепад естетичного імпульсу, даного мистецтву в середні віки, у тривалий революційний період, що відділяє нас від цієї епохи, був ще опосередковано посилений швидким розкладом, якому дедалі більше підлягали всі розумові та суспільні впливи. Хоча негативна роль ніколи не личила мистецтву, воно, однак, відчувало таку потребу звільнитися від ярма християнства, що від самого початку сприяло сучасному визвольному рухові. Незрівнянний твір Данте виразно характеризує це виняткове поєднання двох протилежних імпульсів. Цей антиестетичний стан, коли все перетворювалося і навіть спотворювалося, перш ніж могло бути ідеалізоване, змусив мистецтво шукати штучного виходу в давніх зразках тих твердих і виразних звичаїв, яких воно не знаходило довкола себе.

Отже, класицизм упродовж кількох століть дає єдиний засіб для розвитку красних мистецтв, який, однак, не дає йому набувати тієї оригінальності й популярності, що характеризували його в середні віки. Зразкові твори, які з’явилися за такого несприятливого для мистецтва спрямування, є найкращим підтвердженням самородності наших естетичних функцій. Але коли й це штучне джерело виявилося всюди вичерпаним, повний розпал негативного руху дозволяв мистецтву виконувати лише одну важливу, хоч і тимчасову, операцію, а саме — ідеалізувати саме сумнів. Це крайне застосування мистецтва, яке не могло бути довго розроблюване, було використане в разючих піснях Байрона і Ґете, головно для поширення серед протестантського населення визвольних ідей, що йшли із західного філософського центру (Франції).

Отже, минуле показує нам, що естетичний піднесення випливає радше з самородних прагнень людства, ніж із будь-якого систематичного спонукання. Ще ніколи розумові умови цього імпульсу не могли бути виконані водночас із соціальними. Нині відсутні і ті, й ті; тим часом ніщо не виявляє уявного занепаду наших естетичних здібностей. Мистецтво не лише безперервно розвивалося всупереч усім цим перешкодам, а й дедалі більше прилучалося до загального життя. Обмежене в давніх винятковою публікою, воно було настільки слабко пов’язане з основним порядком речей, що насолоди, які воно дарувало, не знаходили собі місця навіть в утопіях про майбутнє життя. Середні віки всюди породили наївну схильність розвивати ці приємні інстинкти як одне з наших найкоштовніших утішень. Культивування цих інстинктів тоді було піднесено до головного заняття небесного життя. Усі класи західного суспільства дедалі більше пристрастилися до цих найшляхетніших насолод, спершу в царині поезії, потім у царині спеціальних мистецтв, особливо найсуспільніших із них. Особи, що розробляли їх і навіть лише уявляли себе митцями, набули сильного впливу, який сучасна анархія довела до того, що доручає їм політичну роль, не відповідну їхній природі.

Розділ XV.
Майбутнє мистецтва.

На підставі всіх попередніх міркувань ми можемо припускати, що найближче майбутнє стане епохою естетичного піднесення людства, — епохою, для якої минуле могло слугувати, як і в усякому іншому відношенні, лише необхідною підготовчою стадією. Коли завершиться цей самочинний початок, що мав місце впродовж нашого довгого дитинства, наш стан розумової й моральної зрілості дасть змогу належним чином систематизувати заняття красними мистецтвами, так само як і заняття наукою та промисловістю, які нині однаково прийшли в розлад. Остаточне відродження не може відбуватися без включення мистецтва в сучасний порядок речей, підготовлений рядом поколінь, що передували нам. Знову беручись, на кращих теоретичних засадах, до великої соціальної споруди, розпочатої в середні віки, позитивізм відновить також разюче естетичне розвинення, перерване класичною реакцією. Будучи таким чином відновленим, воно, завдяки своїй глибокій солідарності, водночас самочинній і систематичній, з усією сукупністю остаточного режиму зможе потім дедалі більше розвиватися. Ось що мені залишається прямо з’ясувати, щоб достатньо схарактеризувати тут естетичну здатність нової філософії.

Як єдине віднині можливе джерело твердих і загальних переконань, що слугують підвалиною для стійких і визначених звичаїв, позитивізм уже необхідний для майбутнього розвитку сучасного мистецтва. Тлумач і глядач мають однаково виконати цю попередню умову, щоб наше особисте, сімейне й соціальне життя стало справді доступним ідеалізації. Естетичними є лише ті емоції, які глибоко відчуваються і самі собою сприймаються. Коли суспільство позбавлене будь-якого інтелектуального й морального характеру, мистецтво, покликане його зображати, також не може вирізнятися останнім і зводиться до невиразної вправи здібностей, надто природжених для того, щоб залишатися бездіяльними, навіть якщо вони не служать для досягнення якоїсь великої мети. Отже, важливе значення позитивізму для естетики випливає насамперед із його здатності завершити революцію шляхом надання безпосередньої переваги органічному рухові.

Але тут важливо зрозуміти, що, крім цього безсумнівного значення, спільного для всякого перетворення, принцип позитивістського переустрою, головно, сприятливий піднесенню красних мистецтв саме тому, що він приводить до панування поглядів і звичаїв, найбільш придатних для мистецтва.

Не можна уявити собі більш естетичного світогляду, ніж той, що підносить почуття до необхідної основи людської єдності й єдиною метою всього нашого існування вважає загальне вдосконалення, особливо моральне. Хоча на перший погляд здається, що нова філософія ставить собі за мету лише зробити людей більш систематичними, доводиться, однак, невдовзі визнати, що вона встановлює цю необхідну узгодженість людських учинків лише для того, щоб зробити нас більш співчутливими й більш солідарними, ґрунтуючи моральну діяльність на непохитних переконаннях. Навчаючи, що головне задоволення кожного полягає у сприянні щастю іншого, позитивізм нарешті вказує мистецтву його найкраще призначення, а саме — розвивати доброзичливі почуття, куди естетичніші за інстинкти ненависті й гноблення, єдині досі оспівувані. Коли розвиток цих почуттів стане нашою головною метою, тоді поезія безпосередньо ввійде, як складова частина, в остаточний порядок речей і набуде важливого значення, яке досі було для неї неможливим.

Попри наукове походження нової філософії, науку тоді буде зведено до її справжньої ролі, а саме — будувати об’єктивну основу людської мудрості, яка має слугувати необхідним фундаментом для мистецтва й промисловості, що повинні особливо привертати до себе нашу постійну увагу. Замінюючи всюди абсолютне відносним, зводячи все до Людства, наука обмежить вивчення істини тим, чого вимагає розвиток добра і прекрасного. Розробка ж наукових питань, що виходить за межі цього призначення, вважатиметься відхиленням шляхом пустих умоглядів від головної мети нашого індивідуального або колективного існування.

Необхідне підпорядкування ідеальності дійсності не завадить мистецтву систематично справляти на науку благотворний вплив, який досі не міг мати місця через панування абсолютного. Коли досягнуто ступеня істини, що задовольняє всі наші потреби, тоді навіть для найменших явищ завжди залишається певна теоретична свобода, яку ми з цілком спокійною совістю можемо використати для прикрашання наших наукових концепцій, аби зробити їх зрозумілішими і, отже, кориснішими.

Цей вплив прекрасного на істину, особливо, доцільний щодо найважливіших теорій, що безпосередньо стосуються Людства. Оскільки точність тут водночас і менш можлива, і менш важлива, то естетичні міркування мають більше видозмінювати наукові концепції, що належать до основної розробки головних історичних типів. Але коли метою існування стане загальне вдосконалення, перевага природно буде надана тій стороні розумової діяльності, яка найбільш здатна розвивати в нас інстинкт досконалості.

Розділ XVI.
Мистецтво й освіта.

Загальні сприятливі умови, створювані позитивізмом для розвитку наших найенергійніших і найкраще пов’язаних з афективним принципом розумових здібностей, особливо виявляться в новій системі освіти. Із вказівок, даних у третій частині, читач уже знає, що ця освіта буде радше естетичною, ніж науковою, як того вимагає істинна теорія людської еволюції. Участь науки виявиться тут у остаточній систематизації того, що мистецтво, кероване почуттям, саме підготує. Оскільки естетичний піднесення людства передував його науковому розвиткові, то такий самий порядок має дотримуватися і в індивідуальній освіті, яка, згідно з позитивною доктриною, повинна йти тим самим шляхом, що й колективне виховання. Це прагнення спершу надати перевагу поетичній освіті становить тепер єдиний розумний принцип нашого загалом безглуздого класичного методу. Втім, відомо, наскільки подібне домагання лишається примарним у курсі знань, що приводить лише до хибного розуміння всіх красних мистецтв і навіть до глибокої до них відрази. Щоб схарактеризувати естетичну нікчемність цього методу, досить нагадати, що протягом століття офіційне захоплення звело в кумир французьких педантів того з наших вправних поетів, якому, можливо, було найбільш чужим будь-яке справжнє поетичне чуття.

Здійснюючи те, що досі невдало намагалися здійснити, позитивістська освіта дасть змогу кожному пролетареві, обох статей, змалку добре засвоїти всі красоти справжньої поезії — не лише національної, а й західної. Естетичне піднесення може бути щирим і доцільним лише тоді, коли воно спершу виявляється у творах, що змальовують нашу власну форму суспільності. Я вже вказав в іншому місці, як молодий позитивіст доповнить свою поетичну освіту, знайомлячись з оригінальною ідеалізацією давнього життя. Його освіта не обмежиться вивченням основного мистецтва; вона пошириться також на спеціальні мистецтва, які творять за допомогою звуків або за допомогою форм.

Саме таким шляхом естетичне споглядання і розмисел, окрім власної принадності, будуть призначені до кола позитивних знань для підготовки до наукового спостереження і розмислу. Як для індивіда, так і для роду поєднання образів має слугувати підставою для поєднання знаків, які спочатку були слабкими образами. Відповідно до здатності мистецтва відтворювати все те, що може нас цікавити, початкова позитивістська освіта природно зробить звичними головні поняття, які має систематизувати її наукова частина. Ця природна підготовка особливо позначиться на історичних дослідженнях, до яких зможуть приступити лише особи, вже ознайомлені з поетичним уявленням про різні соціальні епохи та їхніх головних представників.

Розділ XVII.
Мистецтво й суспільні свята.

Посідаючи помітне місце в позитивній освіті, мистецтво братиме також участь у необхідному доповненні, якого вимагає остання, маючи на меті прищепити окремим особам і класам почуття та принципи, які практична діяльність завжди прагне спотворити. У всіх приватних і суспільних урочистостях, що переслідують це важливе завдання, позитивізм впливатиме більше за допомогою естетичних вражень, ніж за допомогою наукових пояснень. Це переважання має тут бути навіть помітнішим, ніж в освіті у власному розумінні слова. Справді, оскільки загальна основа людської мудрості тоді буде систематизована, досить буде звернутися з відповідним закликом, і філософське духовенство займеться не стільки пізнаванням, скільки викладом, природа якого переважно естетична.

Революційний емпіризм уже викликав невиразне передчуття цієї соціальної функції сучасного мистецтва як головного регулятора суспільних свят. Але явна нікчемність усіх спроб, здійснених у цьому напрямі від початку революції, може слугувати достатнім підтвердженням того, що лише філософія здатна виконувати цю роль, яка виявилася не під силу політиці. Оскільки будь-яке свято має полягати в урочистому виявленні реальних почуттів, самочинність завжди становить його неодмінну умову. Отже, влада, що тут керує, некомпетентна, і навіть влада, що радить, має втручатися лише як орган, який систематизує попередні настрої.

Від часу падіння католицизму ми не маємо справжніх свят, і вони зможуть відродитися лише за вільного розвитку позитивізму. Доти світська влада й надалі марно влаштовуватиме за участю безладного натовпу лише негідні подоби їх, у яких глядачі замінюють видовище. Її емпіричні претензії часто стають навіть тиранічними, коли вона нав’язує довільні формули для неіснуючих почуттів. Жодна суспільна діяльність не підпадає настільки очевидно під єдину компетенцію духовної влади, яка одна лише здатна регулювати поривання, що їх викликають. Мета, яку вона переслідує, тоді стає естетичною. Адже всяке справжнє вшанування, навіть приватне і, особливо, суспільне, по суті становить твір мистецтва, оскільки воно призначене для словесної або мімічної ідеалізації відповідних почуттів. Жодна функція не може бути настільки естетичною, бо виявлення почуттів зазвичай потребує тісного поєднання чотирьох спеціальних мистецтв під проводом основного мистецтва. Ось чому світська рутина завжди була змушена в цьому відношенні підкорятися приватним настановам митців, навіть коли, за відсутності справжніх поетів, вона зверталася по пораду до простих живописців або скульпторів.

Щоб констатувати естетичну здатність позитивізму в цьому відношенні, досить нагадати про культ жінки, зазначений у четвертій частині цього «Огляду», і про культ Людства, який буде окремо викладено в загальному висновку. Обидва ці культи справді становитимуть головні джерела позитивістських свят, як приватних, так і суспільних. Тож тут немає потреби в прямому роз’ясненні питання, яке я вже вчора розробив і про яке незабаром говоритиму докладніше, оскільки це дозволять тісні рамки цього простого вступу до спеціального трактату.

Призначаючи мистецтву основний обов’язок, що зміцнить його суспільну гідність, позитивна філософія має надати йому також нові загальні засоби і, особливо, відкрити йому всю історичну сферу, до опрацювання якої досі було зроблено лише слабкі спроби.

Розділ XVIII.
Ідеалізація великих епох і великих людей.

Вимушена, під впливом класицизму і за відсутності гідних сюжетів у сучасному житті, шукати натхнення в античному світі, нова поезія сама собою вже прийшла до ідеалізації попередніх епох людства. Такою була основна риса творчості нашого великого Корнеля, який присвятив усі свої драми вражаючому зображенню різних епізодів із життя римлян. Наростання переваги історичного напряму породило в наші дні в епічних творах аналогічний ряд менш досконалих спроб щодо наступних часів: такою є взірцева творчість Вальтера Скотта і Манцоні.

Але ці часткові вияви поетичної шани були лише спонтанними вказівками на нове поле, яке позитивізм має відкрити естетичному генію, надаючи йому вільний доступ до минулого і навіть до майбутнього. Для того щоб цю безмежну сферу можна було передати поезії, філософія мала спершу охопити її в усій її сукупності. А абсолютний дух, властивий теологічній і метафізичній філософіям, досі перешкоджав розумінню різних суспільних епох, зокрема настільки, щоб їх належним чином ідеалізувати. Навпаки, позитивізм, що завжди залишається релятивним, характеризується передусім історичною теорією, яка надзвичайно полегшує інтимне споглядання всіх форм існування, через які пройшло і пройде Людство. Щирий монотеїст не може правильно зрозуміти й успішно зобразити звичаї, що належать до станів багатобожжя або ідолопоклонства. Поет-позитивіст, переконаний у існуванні нерозривного зв’язку між усіма попередніми станами, може настільки злитися з будь-якою епохою, щоб пробудити наші симпатії до стану, внутрішні сліди якого кожен із нас знаходить у самому собі. Саме таким чином ми можемо сприймати давні язичницькі вірування, не послаблюючи різними застереженнями їхнього вражаючого естетичного значення, що було неможливо для християн.

Отже, нове мистецтво покликане буде гідно оживити всі попередні віки, з яких лише деякі були достатньо ідеалізовані, головно Гомером і Корнелем. Воно тим більше може розраховувати на естетичне значення цього джерела, що та сама філософія, яка відкриє йому це джерело, зуміє підготувати публіку до того, щоб знаходити в ньому насолоду. Цей майже невичерпний ряд благотворних епічних або драматичних творів буде тісно пов’язаний, з одного боку, з усією системою позитивної освіти, а з другого — із систематичним культом Людства, що полегшить оцінку і сприятиме прославленню всіх суспільних фаз.

Нарешті, слід визнати, що остаточна філософія, надаючи мистецтву ширші засоби, дасть йому також кращих служителів, оскільки сприятиме припиненню вузької спеціалізації, яка прямо суперечить тенденції до синтезу, що завжди характеризує справжню поезію.

Розділ XIX.
Нова система освіти сприятиме вияву естетичних обдарувань.

Позитивізм неодмінно розвиватиме всі справжні естетичні обдарування завдяки системі загальної освіти, яка, будучи запровадженою для пролетарів, буде придатною також для всіх інших класів суспільства. Оскільки ми можемо ідеалізувати й зображати лише те, до чого звикли, поезія завжди спиралася на певну філософію, здатну надати твердого спрямування всім нашим думкам і почуттям. Тому всі справжні поети, від Гомера до Корнеля, здобували найповнішу загальну освіту, яку тільки можна було отримати в їхню добу. Необхідно, щоб естетичний геній усе обміркував, перш ніж усе відтворювати. Навіть тепер, коли наша анархія скрізь сприяє переважанню емпіричної спеціалізації, уявні поети, які вважають себе звільненими від обов’язку вивчати філософію, насправді запозичують цю необхідну основу з відсталих теологічних або метафізичних систем. Їхня безглузда спеціальна освіта, що обмежується розвитком лише вміння писати, однаково шкідлива і для розуму, і для серця. Перешкоджаючи їм виробити глибокі переконання, вона прагне лише розвивати в них механічну вправність, потрібну для технічного боку мистецтва, не навчаючи їх оцінювати ідеалізацію, яка є його головною характерною рисою. Цій освіті ми завдячуємо сумним розмноженням віршомазів і літераторів, чужих усякому справжньому поетичному чуттю й здатних лише тривожити суспільство своїм нестримним честолюбством. Будучи переважно технічною, нинішня спеціально-мистецька освіта в усіх відношеннях страждає ще більшими вадами в тих, хто не отримує жодної іншої освіти.

Отже, ніщо не може звільнити осіб з естетичними обдаруваннями від основної та загальної освіти. Якщо ми визнали її необхідною для жінок, то хіба можуть не відчувати в ній потреби поети й художники?

Але завдяки тому, що вона глибоко естетична, вона робить для них зайвою будь-яку спеціальну освіту, за винятком тієї, що сама собою випливає з підготовчих вправ. Жодна інша професія не може так легко обійтися без спеціального навчання, яке прагне лише згладити необхідну оригінальність, заглушуючи естетичний порив технічною працею. Не потрібно навіть зберігати професійну освіту для спеціальних мистецтв, які, подібно до ремесел, слід вивчати шляхом старанних вправ у наслідуванні гідних зразків.

Очевидна безпорадність наших суспільних музичних і художніх шкіл у цьому відношенні позбавляє потреби будь-яких пояснень. Окрім серйозних моральних небезпек, які вони несуть, ці установи можуть лише спотворювати будь-яке справжнє естетичне обдарування. Отже, поети й художники насправді потребують лише загальної освіти, призначеної для публіки, переживання й думки якої вони мають зображати. Завдяки відсутності спеціалізації вона дає більше можливостей для розвитку й виявлення справжніх талантів. Вона так само розвиватиме природну любов до всіх красних мистецтв, які тісно пов’язані між собою; тому сильну підозру викликають ті обдаровані в мистецтві особи, які з гордістю твердять, що розуміють лише якесь одне мистецтво. Ця універсальність завжди була характерною рисою великих майстрів, навіть упродовж останніх століть. Її зникнення в наш час може слугувати достатнім підтвердженням того факту, що в епохи, коли мистецтво позбавлене соціального значення й філософського спрямування, не буває великих художників. Якщо прості любителі мають розбиратися в усіх галузях мистецтва, то чи можливо, щоб справжні художники розуміли лише один спосіб ідеалізації та вираження?

Розділ XX.
У майбутньому художників буде залучено до участі в духовній владі.

Роблячи загальну освіту глибоко естетичною, позитивізм таким чином знищить усяке спеціальне навчання, що суперечить справжньому піднесенню мистецтва й здатне лише висувати на перший план посередність. Другий наслідок цього напряму полягатиме в тому, що не існуватиме класу людей, які виключно присвячують себе розробці красних мистецтв, оскільки останні тоді стануть природним додатком до функцій, що характеризують три елементи помірної влади. Особливо це матиме місце щодо загального мистецтва.

За теократичного режиму, з якого всюди починається людська еволюція, лише практична діяльність була відокремлена від споглядального життя. Але різні умоглядні функції залишалися поєднаними в одних і тих самих органах, без жодного розрізнення між сферами, які згодом розрізняються як естетична й наукова. Хоча подальший поділ був необхідний для розвитку кожної з них, він, однак, суперечив основному порядку, що допускає лише один головний суспільний поділ, а саме на теорію і практику. Отже, він має викликати нове поєднання — тісніше, ніж первісне існування, — усіх теоретичних здібностей, необхідний вплив яких на активне життя був би послаблений у разі їхнього розпорошення. Але це остаточне злиття має здійснитися лише після достатнього часткового розвитку всіх його головних елементів. А ця необхідна підготовка потребувала всього часу, що відділяє нас від теократичного стану. Мистецтво мусило відокремитися від спільного стовбура раніше за науку, з огляду на його швидший розвиток і більш незалежний характер. В епоху Гомера жрецька корпорація вже не була естетичною, але ще залишалася науковою до появи філософів у власному значенні слова, яких невдовзі змінили чисті вчені.

Саме таким чином метод спеціалізації, застосування якого є нормальним лише в промисловості, мав спершу поширитися на мистецтво, а потім на науку. Але після того, як лише завдяки йому став можливим рішучий підйом різних умоглядних елементів, звільнених від утисків теократії, цей попередній метод, через надто тривале застосування, тепер є головною перешкодою для встановлення остаточного порядку, до якого й були спрямовані всі ці часткові приготування. Їхнє тісне поєднання на підставі нового принципу віднині стає головною умовою справжнього перетворення.

Оцінюючи головні функції помірної влади як з виховного, так і з дорадчого боку, легко помітити, що вони вимагають постійного поєднання естетичних настроїв із науковими здібностями. Якщо публіці мають бути властиві обидві ці характерні риси, то як можуть вони бути розділені в її справжніх духовних провідників? Останніх, однак, і далі називатимуть радше філософами, ніж поетами, бо їхні звичайні якості мають радше науковий, ніж естетичний характер; але вони повинні розуміти мистецтво так само добре, як і науку. Наука вимагає систематичного вивчення, тим часом як для засвоєння мистецтва досить простого вправляння, за винятком технічного боку спеціальних мистецтв. З іншого боку, високі естетичні функції не потребують постійних органів, оскільки їхнє головне значення залежить від переваги їхніх творів, які зберігають вічну здатність усюди ставати засобом ідеалізації та формулювання наших приватних або суспільних почуттів. Досить, щоб належна освіта однаково готувала тлумачів і слухачів насолоджуватися досконалістю та відкидати посередність. Тому всі стани можуть, як ми це часто бачили, висувати зі свого середовища гідних і виняткових служителів мистецтва для задоволення нових реальних потреб в афективному вияві. Але ця роль природно особливо пасує класові філософів, який, коли в ньому розвинеться справжній остаточний характер, буде настільки ж симпатичним, наскільки й систематичним.

Розділ XXI.
Порівняння між естетичним генієм і генієм філософським або науковим.

Між естетичним генієм і генієм науковим, по суті, не існує жодної органічної несумісності, оскільки вони насправді відрізняються один від одного лише способами вираження, які в одного конкретні й ідеальні, а в другого абстрактні й реальні. Обидва вони вживають аналітичний метод у своїх попередніх працях і однаково прагнуть до остаточного синтезу. Хибні теорії, що припускають їхню незгоджуваність, упереджено зупиняються на якомусь тимчасовому стані, відповідно до абсолютної тенденції всякої метафізичної доктрини. Якщо вони, справді, досі жодного разу не були представлені одними й тими самими особами, то це лише тому, що їхні характерні обов’язки не можуть виконуватися одночасно. Будь-який суспільний стан, що вимагає великих філософських зусиль, неминуче виявляється нездатним викликати справжній поетичний піднесений стан, бо він неминуче спричиняє переворот у засадничих думках, стійкість яких, навпаки, необхідна для мистецтва. Ось чому історія показує нам, що перевороти в царині поезії настають після філософських революцій, але ніколи не відбуваються одночасно.

Вивчаючи інтелектуальні типи, які не знайшли належного середовища, легко переконатися, що одні й ті самі особи могли б із однаковим успіхом розробляти філософію або поезію, залежно від епохи свого появлення. Дідро, без сумніву, був би великим поетом у більш естетичний час, так само як Ґете був би видатним філософом за іншого суспільного руху. Усі вчені, які працювали радше індуктивно, ніж дедуктивно, виявляють очевидні ознаки поетичної здатності.

Чи є винахід абстрактним, чи конкретним, чи застосовується він до пізнання реальності, чи для ідеалізації, у своїй основі він завжди являє собою ту саму мозкову функцію, що має різні призначення, головні випадки яких ніколи не можуть співіснувати. Вражаючий синтетичний геній нашого великого Бюффона слід історично оцінювати як самородний вияв цього остаточного злиття наукової та естетичної здібностей. Боссюе дав би ще переконливіший приклад однакової здатності до найвищої філософії та до найвеличнішої поезії, якби сучасний йому суспільний стан дав йому виразніший поштовх у тому чи тому напрямі.

Отже, всупереч нинішнім упередженням, жодна природна несумісність не завадить класові, який зазвичай присвячує себе власне філософським заняттям, висунути зі свого середовища, коли це знадобиться, також найкращих представників поезії. Для цього досить буде, щоб найвидатніші мислителі перейшли від наукової діяльності до естетичної, відповідно до природної схильності всіх великих умів творити в тій галузі, яка виявляється найпотрібнішою для їхньої доби.

Лише щодо спеціальних мистецтв, з огляду на їхні технічні вимоги, буде необхідно, щоб ними винятково зайнялися деякі обрані майстри, які тоді стануть членами-змагальниками духовної влади, завдяки їхній цінній участі у всеосвіті. Навіть у цих виняткових випадках нинішня спеціалізація буде значно змінена, оскільки цей рідкісний високий дар буде долею лише натур, достатньо естетичних, щоб однаково мати смак до всіх красних мистецтв, що дасть їм змогу розробляти, подібно до італійських митців шістнадцятого століття, водночас три мистецтва, що стосуються форми.

Ця поетична здатність нових філософів виявлятиметься зазвичай лише у формі постійної схильності належним чином розуміти різні способи ідеалізації та сприяти їхній правильній оцінці. Вони виконуватимуть свою естетичну функцію лише для організації суспільних свят. Але коли для задоволення суспільних потреб знадобляться видатні епічні або драматичні твори, найпомітніші з них стануть поетами у власному розумінні слова, бо суто філософське служіння суспільству тоді не потребуватиме найобдарованіших умів. Оскільки великі праці з систематизації та ідеалізації віднині мають чергуватися з меншими проміжками, ніж колись, можна припустити, що вони могли б виконуватися одними й тими самими особами, якби людське життя було тривалішим. Але короткочасність нашого земного існування і юнацький запал, необхідний для всіх видатних творів, дозволяють робити таке припущення лише для того, щоб краще схарактеризувати основну тотожність двох здібностей, які тепер вважаються несумісними.

Розділ XXII.
Мистецтво і жінка.

Щодо відносно менш складних і численніших творів, естетична компетентність помірної влади часто виявлятиметься у виняткових працях її жіночого елемента. Спеціальні мистецтва, особливо ті, що стосуються форми, безперечно, залишаться недоступними жінкам, з огляду на те, що вони потребують технічної вправності, яка мало їм властива і повільне засвоєння якої могло б заглушити їхні вражаючі природжені якості. Але передові жінки здатніші, ніж чоловіки, до всіх поетичних творів, що не потребують напружених і тривалих зусиль. Саме цією сферою вони мають обмежити свою участь в умоглядних працях, бо наукові успіхи несумісні з їхньою справжньою природою.

Коли нова загальна освіта систематично долучить жінок до загального руху, вони значно вдосконалять усі види поезії, що стосуються особистого й сімейного життя. Правильно оцінювати твори мистецтва і створювати їх, по суті, одна й та сама здатність, з тією лише різницею в ступені, яка надзвичайно згладжується вправою. Чому ж жінки не могли б перевершувати чоловіків щодо всіх творів, які вони вже вміють краще оцінювати?

Великі епічні або драматичні поеми, призначені ідеалізувати суспільне життя, здаються мені єдиними, що були б вищими за їхні естетичні сили. В усіх інших відношеннях поезія є для них природним заняттям; і воно перебуває в гармонії з їхнім соціальним становищем, навіть коли їхній талант виявляється винятковим. Наші почуття, що стосуються приватного життя, ніхто не може зобразити краще, ніж найчистіші їхні збудники, тобто жінки, у яких природжена талановитість висловлюватися доповнює прагнення до ідеалізації.

Отже, естетичну організацію людства слід вважати недосконалою, доки більшість поетичних, а можливо, також і музичних творів не будуть зобов’язані своїм походженням спекулятивній діяльності люблячої статі. Це жіноче втручання особливо необхідне для того, щоб поезія, що стосується приватного життя, набула міцного морального характеру, до якого вона так схильна і якого чоловіки, в силу своєї грубості, можуть досягти лише шляхом зусиль, несумісних з естетичною самородністю. Наївна принадність Лафонтена і витонченість Петрарки поєднуються таким чином природно з чистішою й глибшою ніжністю, що надасть невеликим поетичним творам досі неможливої довершеності.

Розділ XXIII.
Мистецтво і пролетар.

Що стосується третього необхідного елемента помірної влади, то його естетична здатність має бути менш виразною, оскільки його активне призначення більше віддаляє його від умоглядного життя, яке передбачає таке творення. Проте всі невеликі твори, в яких енергія й безтурботність становлять головні джерела справжнього натхнення, пасують пролетарям більше, ніж жінкам і, особливо, ніж філософам.

Коли позитивістська освіта належним чином просвітить західноєвропейський народ, вона висуне з його середовища гідних поетів і навіть музикантів, завдяки властивим йому схильностям, як це вже засвідчує безліч прикладів. Окрім цієї спеціальної участі деяких пролетарів в естетичній еволюції, увесь народ опосередковано справляє на неї значний вплив, адже саме він є, головним чином, творцем мови.

Отже, такою є остаточна організація мистецтва в позитивному устрої: жодних естетичних класів у власному розумінні слова, за винятком кількох майстрів-спеціалістів; але таке загальне виховання, яке розвиває глибоке розуміння всіх способів ідеалізації та сприяє їх опрацюванню трьома елементами помірної влади. У головному розподілі поетичної праці між силами, що не беруть участі в управлінні, філософам відводяться всі сюжети, пов’язані із суспільним життям, тоді як твори, що стосуються приватного або особистого життя, доручаються жінкам або пролетарям, залежно від того, чи потребують вони переважно ніжності, чи енергії.

Таким чином, розумова праця, що найкраще характеризує людство, розвинеться більше в тих класах, у яких наша природа виявляється найяскравіше. У цій приємній співпраці не братимуть участі лише ті, хто, постійно дбаючи про здобуття почестей або багатства, зводять естетичне життя до суто пасивних насолод, утім посилюваних загальною позитивною освітою. Тісно пов’язані з великими соціальними обов’язками, наші функції ідеалізації безпосередньо прямуватимуть до свого шляхетного афективного призначення. Втративши свій спеціальний характер, мистецтво вже не становитиме тих моральних небезпек, яким піддається всяке життя, присвячене виключно вираженню.

Розділ XXIV.
Участь мистецтва в перетворювальному русі.

Охарактеризувавши нормальне включення мистецтва в остаточний устрій людства, мені залишається лише з’ясувати його основну участь у сучасному позитивному перетворювальному русі. Щодо трьох необхідних елементів цього оновлювального потоку, ми вже визнали, що кожен має йому сприяти, виконуючи тепер у сильнішому ступені, хоч і в менш правильній формі, ту роль, на яку вказує йому остаточна організація. Якщо ж цей шлях, природний для філософів, які систематично виступають ініціаторами переустрою, придатний також для пролетарів, що його зміцнять, і навіть для жінок, які його освятять, — він має однаково поширюватися і на естетичне доповнення цієї потрійної органічної функції. Безпосереднє дослідження показує безсумнівність цієї необхідної подібності.

Головна функція мистецтва завжди полягає в побудові типів, підстави для яких дає йому наука. А ця операція особливо необхідна для введення суспільства в новий лад. Коли філософія достатньо розробить його головні теоретичні основи, вони ще залишаться надто невизначеними, щоб відповідати своєму практичному призначенню. Адже систематичне вивчення минулого може безпосередньо подати нам майбутнє лише в загальних рисах. Навіть щодо найменших явищ наукове визначення не може стати повним, якщо не перейде межі, властиві прямому досвідному доведенню. Особливо результати соціологічних досліджень залишаються значно нижчими від ступеня повноти, ясності й точності, якого вимагають поняття, призначені стати загальними. Саме тут поезія має виступити, заповнити неминучі прогалини філософії та надихнути політику.

На початку політеїстичного стану вона вже виконує цю природну роль щодо недосконалих творів систематичної теології. Вона з ще більшим успіхом може доповнити об’єктивну оцінку, в якій уява бере меншу участь. У загальному висновку цього «Огляду» я докладніше зупинюся на цій необхідній поетичній функції, пов’язаній із центральною концепцією позитивізму. Читач зможе тоді поширити те саме пояснення на всі інші головні випадки.

Щоб виконати це велике призначення, позитивістському мистецтву природно доведеться подавати нам картини прийдешнього відродження людства, розглянутого з усіх доступних ідеалізації боків. Його друге загальне сприяння оновлювальному рухові виявиться в розвитку його первісної в ньому участі.

Це нове служіння мистецтва, по суті, зводиться до регулювання утопій, постійно підпорядковуючи в них ідеальність дійсності, як у всякому іншому поетичному творі. Розумова свобода, яку сучасна анархія начебто надає цим утопіям, зрештою призводить лише до значного обмеження їхнього справжнього піднесення, бо вона викликає побоювання навіть у найпалкіших мрійників, чий розум не може лишатися нечутливим до загальних потреб гармонії думки. Але коли уява прагне лише розвивати й оживляти царину розуму, тоді найсуворіші мислителі охоче підкоряються чарові, який, аж ніяк не спотворюючи дійсності, лише краще виявляє її головні характерні риси, надто недостатньо визначені наукою.

Отже, вказуючи утопіям їхнє справжнє призначення, позитивізм сильніше викличе цей новий рід поетичних творів, який, черпаючи своє натхнення в соціології, може так багато сприяти спрямуванню західноєвропейського народу до нормального стану людства. Усі п’ять естетичних способів вираження беруть участь у цьому благотворному спонуканні, даючи нам змогу наперед оцінити, відповідно до властивої кожному з них ідеалізації, принадність і велич нового особистого, сімейного та суспільного життя.

Це друге загальне сприяння мистецтва великому переустрою природно викличе третє, потреба в якому тепер так само нагальна і яке має змусити західні народи остаточно порвати з безплідними рештками минулого, що заважають розуміти майбутнє. Для цього буде досить надати порівняльного спрямування картинам прийдешнього ладу, про які я вище говорив.

Від початку сучасного перехідного часу, тобто з XIV століття, мистецтво головно розвивалося в критичному дусі, який, однак, мало відповідає його природі, переважно синтетичній. Його органічне ж піднесення може, однак, цілком узгоджуватися з тією другорядною боротьбою проти поглядів і, особливо, проти звичаїв, що лишилися нам від старого порядку або від перехідного періоду, якої ще вимагає теперішній стан. Ця боротьба, з найглибшими коренями в минулому, тим менше позначиться на великій місії позитивістського мистецтва, що вона не потребуватиме жодної прямої критики. Ні щодо богослов’я, ні щодо метафізики, ми віднині не маємо потреби в будь-якій полеміці, навіть філософській, а тим паче поетичній. Усе зводиться до простого суперництва, найчастіше прихованого, між протилежними способами задоволення одних і тих самих моральних і соціальних потреб, що практикуються відповідно католицизмом і позитивізмом. А ця другорядна боротьба, наукові підстави якої вже встановлено, цілком під силу мистецтву, бо тут доводиться звертатися радше до почуття, ніж до розсудку. Наприкінці четвертої частини я вказав найхарактерніший випадок, а саме шляхетне співробітництво, яке я мав намір надати моїй святій подрузі і яке мало полягати в поширенні позитивізму серед двох південних народів, де естетичне втручання жінок може, головно, мати успіх.

У цій третій соціальній функції нова поезія безпосередньо поєднає свою теперішню місію зі своїм остаточним призначенням, ідеалізуючи минуле так само, як раніше ідеалізувала майбутнє. Адже утвердження позитивізму вимагає, щоб католицизмові в усіх відношеннях було віддано повну справедливість. Аж ніяк не применшуючи моральної й політичної заслуги середньовічного режиму, поезія, керована філософією, має спершу належно оспівати останній, аби краще схарактеризувати незаперечну перевагу остаточного порядку. Таким чином вона зробить перший крок до виконання свого нормального обов’язку, що полягає в оживленні минулого, природний зв’язок якого з майбутнім має стати цілком очевидним для всіх, в інтересах як систематичного розуму, так і суспільного почуття.

Хоча це потрійне служіння, завдяки якому позитивістське мистецтво почне брати участь в остаточному ладі, належить до найближчого майбутнього, воно, однак, не може здійснитися негайно, бо потребує філософської підготовки, ще недостатньо набутої ні західноєвропейською публікою, ні представниками мистецтва. Мирне покоління, яке щойно почало здійснювати у Франції другу частину великої революції, може надати вільну перевагу позитивізмові не лише серед справжніх мислителів, а й серед паризького народу, що вершить долі всього Заходу, і навіть серед найпередовіших жінок. Наступне ж покоління, корячись даному імпульсові, зможе ще до завершення століття, розпочатого Конвентом, саме собою доповнити цей розумовий і моральний рух, виявляючи новий естетичний характер відродженого Людства.

Розділ XXV.
Позитивізм більш сприятливий для витончених мистецтв, ніж будь-яка інша філософія.

Міркування, викладені в цій п’ятій і останній частині, дають змогу розглядати позитивну філософію як більш сприятливу, ніж будь-яка інша філософія, для безперервного піднесення всіх витончених мистецтв. Доктрина, що закликає людство до загального вдосконалення, має глибоко проникнути в усі умогляди, найбільш здатні розвивати наш інстинкт досконалості. Вона підпорядковує їх систематичному вивченню дійсності лише для того, щоб надати ідеальності об’єктивної основи, необхідної для її сталості й гідності.

Але естетичні функції, організовані таким чином, більше пасують, ніж наукові функції, природі й силам нашого розуму і, особливо, його головному призначенню — побудові людської єдності; адже вони безпосередньо стосуються афективного принципу цієї систематизації. Після прямого розвитку почуття мистецтво може далі слугувати найкращим засобом, щоб зробити нас водночас ніжнішими й шляхетнішими.

Вплив мистецтва на наше мислення може виявитися навіть у вдосконаленні нашої здатності до систематизації, оскільки воно змалку привчає нас розуміти справжні властивості будь-якої людської побудови. Наука могла тривалий час надавати перевагу аналітичному методу; тим часом мистецтво, навіть серед своєї теперішньої анархії, завжди прагне до синтезу, що є необхідною метою всіх наших роздумів. Коли воно, всупереч своїй природі, працює задля руйнування, то може виконати свою справу лише через побудову. Отже, смак і звичка до естетичних побудов мають схиляти нас краще будувати на стійкому ґрунті дійсності.

З огляду на всі ці обставини мистецтво, кероване почуттям, стає для позитивізму головною підвалиною загальної освіти, до якої згодом долучається наука лише для необхідної об’єктивної систематизації.

Таке злиття науки з мистецтвом зобов’язує нових філософів глибоко розуміти всі витончені мистецтва. Хоча зазвичай ця здатність є пасивною, вона має розвинутися в головних філософів до найвищої активності в епохи філософського застою та посиленого поетичного руху. Без цього важкого доповнення їхня діяльність не може набути того вільного морального піднесення, до якого вона здатна за своєю природою і якого вимагає її призначення. Жрець Людства виявить свою остаточну перевагу над служителем Бога лише тоді, коли його систематичний розум належно поєднається із захватом поета, а також із жіночою симпатією та енергією пролетаря.

Загальний висновок: Релігія Людства (продовження).