Оґюст Конт — Релігія Людства

Це завершальна частина книги «Загальний огляд позитивізму» (1848).
Переклад із французької І. А. Шапіро.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, написаного дореформеним правописом (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.

• Розділ 1. – Основні риси нового ладу: любов як принцип, порядок як підвалина і прогрес як мета.
• Розділ 2. – Гармонія між серцем, розумом і характером.
• Розділ 3. – Духовна і світська влада.
• Розділ 4. – Роль жінки.
• Розділ 5. – Роль пролетарія.
• Розділ 6. – Розв’язання великої людської проблеми.
• Розділ 7. – Людство є істинна Велика Істота.
• Розділ 8. – Жерці Людства.
• Розділ 9. – Статичний погляд на Людство.
• Розділ 10. – Динамічний погляд на Людство.
• Розділ 11. – Наука і вчені.
• Розділ 12. – Релігія Людства більше сприяє мистецтву, ніж науці.
• Розділ 13. – Поетичне зображення нового Верховного Істоти.
• Розділ 14. – Людство і божества.
• Розділ 15. – Культ Людства.
• Розділ 16. – Культ великих людей. Позитивістський календар.
• Розділ 17. – Культ померлих.
• Розділ 18. – Сприяння різних красних мистецтв.
• Розділ 19. – Позитивізм вищий за католицизм.
• Розділ 20. – Найвищим щастям буде жити для інших.
• Розділ 21. – Нова форма молитви.
• Розділ 22. – Позитивістська мораль.
• Розділ 23. – Нова духовна влада.
• Розділ 24. – Дуалізм між моральною ієрархією та практичною ієрархією.
• Розділ 25. – Права й обов’язки. Ніхто не має іншого права, окрім права виконувати свої обов’язки.
• Розділ 26. – Соціальне почуття вимагає солідарності між усіма людьми і, особливо, безперервного зв’язку між усіма поколіннями.
• Розділ 27. – Функції нової духовної влади. Повне відокремлення духовного елемента від світського, теорії від практики, поради від наказу.
• Розділ 28. – Функції капіталістів або світських вождів.
• Розділ 29. – Необхідний вплив моральних сил на сили матеріальні.
• Розділ 30. – Як обмежити й приборкати зловживання капіталістів.
• Розділ 31. – У новому ладі багатство може передаватися у спадок.
• Розділ 32. – Матеріальна відповідальність капіталістів.
• Розділ 33. – Нормальні відносини між філософами, пролетарями та капіталістами.
• Розділ 34. – Еволюція революційних девізів.
• Розділ 35. – Перший девіз: Свобода, Рівність.
• Розділ 36. – Другий девіз: Свобода, Суспільний Порядок.
• Розділ 37. – Третій і останній девіз: Порядок і Прогрес.
• Розділ 38. – Необхідність тимчасової політики впродовж перехідного періоду. Новий уряд має бути доручений трьом пролетарям.
• Розділ 39. – Західний позитивний комітет, орган нової духовної влади.
• Розділ 40. – Західна Республіка. Її головні установи: флот, монета, колеж, релігійний стяг, політичний прапор.
• Розділ 41. – Нова доктрина придатна для людей усіх рас і всіх кліматів, але їхнє добровільне приєднання до неї, звісно, відбуватиметься з неоднаковою швидкістю.
• Розділ 42. – Релігія Людства. Завдяки своїй моральній піднесеності, інтелектуальній перевазі та соціально-політичній доцільності вона може розв’язати велику сучасну проблему.
• Розділ 43. – Кожна людина тепер має вибрати між ретроградно-анархічним табором служителів застарілого Бога та органічно-прогресивним табором служителів Людства.

Розділ I.
Основні риси нового ладу: любов як принцип, порядок як підстава і прогрес як мета.

Любов як принцип, порядок як підстава і прогрес як мета; такою, згідно з цим довгим вступним міркуванням, є основна риса остаточного ладу, який позитивізм починає встановлювати, упорядковуючи все наше особисте й суспільне існування завдяки незмінному поєднанню почуття з розсудком і діяльністю. Ця остаточна систематизація краще, ніж будь-коли раніше, задовольняє всі головні умови, необхідні як для спеціального розвитку різних сторін нашої природи, так і для їхнього загального зв’язку. Провідне значення афективного життя тут установлено краще, ніж раніше, оскільки позитивізм приводить до загального панування соціальне почуття, яке може безпосередньо осяяти будь-яку думку й будь-яку дію.

Ніколи не будучи обтяжливим щодо розуму, це панування серця освячує ум, віднині присвячуючи його безперервному служінню громаді, щоб він осявав цю діяльність і зміцнював її провідне значення. Отже, розсудок, належно підпорядкований почуттю, набуває авторитету, якого досі ще не міг здобути, як єдиний здатний відкривати основний порядок, що необхідно керує всім нашим існуванням, згідно з природними законами різних явищ. Ця об’єктивна основа справжньої людської мудрості глибоко впливає навіть на наші пристрасті, які знаходять у необхідності узгоджуватися з нею джерело стійкості, здатне стримувати властиву їм мінливість і безпосередньо пробуджувати симпатичні інстинкти. Покликаний до виконання шляхетної ролі, що оберігає його від будь-якого безплідного блукання, науковий геній знаходить найщедрішу поживу в оцінці всіх реальних законів, які впливають на нашу долю, і, особливо, у вивченні нашої власної індивідуальної або колективної природи. Перевага соціологічної точки зору, аж ніяк не перешкоджаючи навіть найабстрактнішим умоглядам, збільшує їхню сталість і їхню гідність, указуючи єдиний відповідний їм напрям.

Забезпечуючи розсудкові його справедливий вплив на людське життя, цей остаточний лад зміцнює й розвиває звичний політ уяви, покликаної віднині до виконання свого головного призначення, а саме до постійного ідеального відтворення дійсності. Наукові функції потрібні лише для побудови зовнішньої основи всіх наших понять. Але щойно ця операція завершена, естетичні функції виявляються більш придатними для нашого розуму, причому, однак, ця необхідна основа, здатна, понад те, запобігати помилкам останніх, має залишитися недоторканною. За цієї єдиної загальної умови естетичні функції безпосередньо заохочуються позитивною систематизацією як ті, що найповніше відповідають її афективному принципові й найбільше наближають до її активної мети. Глибоко пов’язані з новим способом життя, вони зазвичай становлять у ньому найприємнішу й найспасеннішу вправу нашого розуму, який не міг би прямішим шляхом прямувати до культивування почуттів і досягнення досконалості.

Випливаючи спочатку з активного життя, остаточна систематизація повертається до нього зі зростанням енергії, коли, після тривалої умоглядної підготовки, вона досягне афективного принципу, який тоді стане її безпосереднім джерелом. Аж ніяк не породжуючи розніженості, любов, що слугує їй підставою, спонукатиме нас завжди до найповнішої діяльності й до присвячення всього нашого життя загальному вдосконаленню. Афективний принцип зобов’язує нас вивчати природний порядок лише для того, щоб краще застосовувати наші індивідуальні або колективні сили до його штучного поліпшення. Ледь намічене досі навіть щодо матеріального світу, це нормальне призначення поки що могло займати лише мізерну частину людських зусиль. Розвиток цього принципу міг би завдати шкоди лише в тому разі, якби він обмежився досягненням нижчих щаблів досконалості. Але щойно наша умоглядна мудрість безпосередньо охопить свою головну сферу, наша дієва мудрість починає застосовуватися переважно до найважливіших явищ, де природний порядок і недосконаліший, і доступніший до зміни. Після того, як практичний бік життя буде, таким чином, посилено й систематизовано, почнеться прагнення до інтелектуального поліпшення і ще більше до морального вдосконалення, у сенсі набуття як ніжності, так і мужності. Приватне й суспільне життя віднині виявляються пов’язаними однією й тією самою головною метою, що звеличує всі дії. Віднині необхідне панування практики, аж ніяк не будучи ворожим теорії, буде приписувати їй, головно, найскладніші дослідження для розкриття істинних законів нашої особистої й соціальної природи, пізнання яких завжди буде недостатнім для задоволення наших реальних потреб. Замість того, щоб породити моральну суворість, така постійна діяльність безперестанку спонукатиме нас до кращого розуміння того, що загальна любов становить не лише наше головне щастя, а й наймогутніший засіб, необхідний для здійснення всіх інших.

Розділ II.
Гармонія між серцем, розумом і характером.

Коли людське існування спочиватиме на позитивних засадах, серце, розум і характер взаємно зміцнюватимуть і розвиватимуть одне одного завдяки постійній систематизації своїх природних функцій. Ніколи суспільне й приватне життя не могли бути так тісно пов’язані, як за цього однакового присвячення одній і тій самій істотній меті, причому вони різняться лише широтою своїх засобів. Віддаючи, по змозі, завжди перевагу суспільності над особистістю, як приватне, так і суспільне життя безперестанку й у всіх відношеннях віддають їй усі афективні, умоглядні та активні сили.

Глава III.
Духовна і світська влада.

Відповідно до цього остаточного розв’язання великої людської проблеми соціальне мистецтво, безпосередньо присвячене її загальному вирішенню, віднині бере за основний принцип нормальний поділ двох елементарних влад, з яких одна моральна, дорадча, а друга політична, керівна. Необхідна перевага останньої, що завжди спирається на матеріальну силу, відповідає вродженій перевазі особистості в нашій недосконалій природі, в якій найгрубші потреби виявляються найнагальнішими й найпостійнішими. Без цієї нездоланної фатальності наше індивідуальне життя було б позбавлене стійкості й напряму; але, особливо, наше колективне існування не мало б ані характеру, ані активності. Ось чому моральна влада, що спирається на переконання й упевненість, має завжди залишатися пом’якшувальною, ніколи не стаючи керівною.

Спираючись на почуття й на розсудок, вона спеціально репрезентує суспільність, яку лише вона безпосередньо розвиває. Але вже в силу того, що вона відповідає нашим найвищим властивостям, вона не може досягти практичної переваги, що належить найенергійнішим. Поступаючись світській владі в силі, але перевершуючи її в гідності, вона завжди протиставляє своє уявне розподілення людей відповідно до їхніх розумових і моральних якостей дійсному розподілу за багатством, походженням або суспільним становищем. Не досягаючи ніколи того, щоб її принципи оцінювання здобули перевагу, вона, проте, спричиняє благотворну зміну природного порядку всякого суспільства, сприяючи поширенню цілісного світогляду й почуття обов’язку, які практична діяльність прагне спотворювати.

Це основне призначення пом’якшувальної влади, потреба в якій відчувається всюди, систематизується завдяки характерній здатності цієї влади готувати нас до реального життя за допомогою правильного загального виховання, зосередженого головним чином на моралі, навіть у своїй інтелектуальній частині. Присвячена, таким чином, умогляду й почуттю, ця пом’якшувальна влада може стати гідним і систематичним органом суспільності лише тоді, коли завжди залишатиметься непричетною до дії. Тому її перший обов’язок полягає в подоланні у власних надрах марних прагнень до світського панування, які, незважаючи на недостатню чистоту їхнього звичайного джерела, можуть стати спасенними лише для натур, справді призначених до панування. Це урочисте зречення від багатства й почестей є первісною основою справжньої теоретичної влади та попередньою умовою її законного опору значним зазіханням практичної влади. Таким чином вона здобуває головну й постійну підтримку, розвиваючи природну спорідненість із соціальними елементами, які, як і вона, з необхідності чужі політичній владі.

Глава IV.
Роль жінки.

Жінки, що становлять перше природжене джерело пом’якшувального впливу, внаслідок своєї в найвищому ступені афективної природи, стають, через своє пасивне суспільне становище, домашніми співробітницями справжньої духовної влади. Вона тісно долучає їх до своєї істотної ролі, доручаючи їм усе домашнє виховання, а в позитивному устрої суспільне виховання становить лише необхідне систематичне доповнення останнього. Як дружини, вони ще більше поділяють функції духовної влади, пом’якшуючи за допомогою афективного впливу прагнення до матеріальної переваги, яке вона пом’якшує лише засобом переконання.

У тій сфері суспільного життя, що відповідає їхній природі, вони з власного спонукання допомагають цій владі у виробленні громадської думки, — систематичним виразником якої ця влада стає, — оцінюючи вчинки й особливо осіб відповідно до принципів, які вона їм прищепила. Це тісне співробітництво розвинеться краще, коли всі жінки, належним чином звільнені чоловіками від усяких матеріальних турбот, не володітимуть ані багатством, ані владою, як ми це так часто спостерігаємо серед пролетарів.

Глава V.
Роль пролетаря.

Близькість народу до філософської влади, хоч і менш безпосередня, ніж близькість жінок, однак природно надає їй енергійну громадянську підтримку в її неминучому антагонізмі з політичною владою. Позбавлені водночас і матеріального дозвілля, і індивідуальної сили, пролетарі не можуть постійно брати участь у практичному управлінні, доцільність якого зумовлюється головним чином його зосередженістю. Навпаки, моральна сила, що випливає зі вільного сприяння, допускає і навіть вимагає загальної участі. Пролетарі ж, звільнені від усякої серйозної практичної відповідальності, природно долучаються до теоретичної влади завдяки своїй розумовій свободі й особистій безтурботності, які схиляють їх, краще ніж освічені класи, до цілісного світогляду та великодушних почуттів.

Тому, коли загальне виховання, яке буде переважно призначене для них, дасть їм змогу краще формулювати свої бажання, вони створять головну основу справжньої громадської думки. Їхні потреби, так само як і їхні схильності, завжди зближатимуть їх із філософською духовною владою, яка систематично відстоюватиме їхні інтереси проти зазіхань панівних класів.

Натомість за цю природну послугу духовна влада дістане від них значну допомогу для виконання своєї великої суспільної місії — невпинно підпорядковувати світську владу вимогам моральності. В особливих випадках, які потребували б політичного втручання помірної влади, активний характер її народного елемента звільнить її філософський елемент від непритаманної йому ролі, що відбилася б на ньому майже так само згубно, як і на її жіночому елементі.

Розділ VI.
Розв’язання великої людської проблеми.

Унаслідок слабкого впливу розсудку на нашу недосконалу природу нова духовна влада не могла б безпосередньо змусити поважати суспільну гідність істинної теорії та її справедливе ставлення до практики. Але її солідарність із жінками та пролетарями забезпечить їй могутню підтримку в кожному місті й навіть у надрах кожної родини для організації законного морального впливу бідних на багатих. Загальна освіта, понад те, надасть їй додаткову підтримку серед керівних класів завдяки добровільному вступові їхніх найшляхетніших членів до своєрідного нового лицарства.

Проте, попри цю широку організацію моральної сили, в нас так сильно й самочинно розвинена особистість, що дійсне розв’язання великої людської проблеми завжди залишатиметься нижчим за наші справедливі побажання. Це міркування, що поширюється на всі види нашої істинної долі, має лише спонукати нас до ще більшого зосередження всіх наших зусиль на вдосконаленні природного порядку в його найважливіших відношеннях, які водночас є і найбільш мінливими, і найменш досконалими.

Наш головний поступ, як колективний, так і індивідуальний, полягає в безперервному розвитку цієї, винятково нам належної, влади над нашими власними недосконалостями, особливо моральними. Ця характерна схильність не могла достатньою мірою розвинутися в давнину, яка мала лише підготувати її вияв, створивши необхідний інтелектуальний і суспільний ґрунт. Її призначення було навіть настільки несумісне з прямою постановкою великого людського питання, що вона завжди, навпаки, вимагала цілковитого підпорядкування моралі політиці.

Але ця шляхетна мета так відповідає нашому роду, що, починаючи від середньовіччя, він відкрито до неї прямує, незважаючи на перешкоди, створювані недостатнім виконанням двох попередніх умов. Панівна доктрина не була ані достатньо реальною, ані достатньо повною; характер суспільності залишався ще надто воєнним і надто аристократичним, щоб дозволити встановити остаточне переважання моралі над політикою. Проте неминуча незадовільність цієї разючої спроби не завадила західним народам оцінити цей основний принцип, який згодом пережив безповоротний занепад думок і звичаїв, що породили його спочатку.

Щоб надати йому вирішальної переваги, потрібно було, аби справжній філософський дух, довгий час обмежуваний найпростішими дослідженнями, поступово охопив усю сферу умогляду й став цілком систематичним, досягнувши, зрештою, суспільного способу мислення. Водночас необхідно було, щоб промислова діяльність остаточно взяла гору над військовою діяльністю в усіх народів, підготованих до цього римською культурою та католицько-феодальним режимом.

Це подвійне основне вступлення відбувалося, поряд із загальним розкладом старого порядку, протягом довгого перехідного періоду, що відділяє нас від середньовіччя. Рішучий потрясіння (прим. Революція 1789) спонукало тоді передову частину людства знову безпосередньо взятися, на кращих теоретичних і суспільних засадах, за дослідження великої проблеми, поставленої нашими побожними й лицарськими предками, щоб нарешті дійти до її корінного розв’язання, яке позитивізм тепер систематизував і сформулював.

Розділ VII.
Людство є істинна Велика Істота.

Усі головні фази цієї колективної підготовки вимагають, щоб окрема особистість, сама собою або систематично, отримувала рівноцінну підготовку, інакше поступ виявився б лише поверховим. Далі необхідно, щоб ці різні форми й ступені людського переродження, крім їхнього тісного зв’язку, всі природно прямували до одного й того самого центру, здатного безпосередньо встановити основну єдність остаточного ладу речей. Без цього зосередження позитивна систематизація не може цілковито замінити систематизацію теологічної філософії, попри вищу однорідність і солідарність її реальніших і стійкіших елементів.

Отже, до свого афективного принципу, раціональної основи й активної мети позитивізм має додати єдиний центр, який охоплював би водночас почуття, розсудок і діяльність. Такою є остання умова його приватного й суспільного панування.

Ця умова цілком виконується завдяки тому, що всі позитивістські погляди природно сходяться у великому понятті Людства, яке назавжди замінило поняття Бога й установило остаточну єдність, повнішу й міцнішу, ніж тимчасова єдність первісного порядку. Таким чином, поширення й застосування нової загальної доктрини стає доступним усім серцям і, отже, всім умам, причому вони тепер звільняються від довгого й важкого засвоєння її наукового вступу, що залишається необхідним лише для її систематичних органів.

З огляду на свою ще більш моральну, ніж інтелектуальну, природу загальний центр позитивізму відразу нагадує афективний принцип остаточної систематизації. Адже, оскільки характерна особливість цієї нової Великої Істоти полягає в тому, що вона необхідно складається з окремих елементів, то все її існування спирається на взаємну любов, яка постійно пов’язує її різні частини, причому жоден розрахунок ніколи не міг би замінити цього інстинктивного почуття.

Цьому прямому переважанню суспільного почуття відповідає безперервний розвиток цілісного світогляду, який один лише дає змогу розглядати спільну самочинну участь, результатом якої є цей неосяжний організм, а не зупинятися на часткових зіткненнях. Отже, розсудок так само, як і любов, бере участь у цьому остаточному зосередженні наших поглядів навколо одного поняття. Крім того, лише він доповнює це поняття справжньої Верховної Істоти, відкриваючи всі зовнішні й внутрішні умови її реального існування.

Але діяльність не меншою мірою, ніж почуття й розсудок, властива природі позитивістської єдності. Бо найскладніший організм має, більше ніж будь-який інший, безперестанку впливати на відповідне середовище, аби, пристосовуючись до нього, видозмінювати його. Звідси народжується необхідний прогрес, що завжди є лише розвитком порядку, який випливає з любові.

Отже, в Людстві стисло й безпосередньо представлені три головні характерні риси позитивізму: суб’єктивний рушій, об’єктивний догмат і активна мета. До цієї єдиної Великої Істоти, необхідними членами якої ми, без сумніву, є, віднині належатимуть усі сторони нашого індивідуального або колективного існування: наші роздуми — щоб її пізнати, наші пристрасті — щоб її любити, і наші дії — щоб їй служити.

Ось яким чином позитивісти можуть, краще за будь-яких богословів, розглядати життя як справжній культ, однаково інтимний і загальнодоступний. Це постійне поклоніння Людству запалить і очистить усі наші почуття, піднесе й осяє наші думки, облагородить і зміцнить усі наші дії. Велика проблема, поставлена в середні віки, виявляється, наскільки це можливо, безпосередньо розв’язаною, адже підпорядкування політики моралі тут необхідно випливає зі святого переважання суспільності над особистістю.

Саме таким шляхом позитивізм стає, нарешті, справжньою релігією, єдиною повною і реальною, призначеною здобути перемогу над усіма недосконалими й тимчасовими систематизаціями, що випливають із первісного теологізму.

Єдності давніх теократій було недостатньо, бо її суто суб’єктивна природа ніколи не могла цілком охопити практичне існування, завжди підпорядковане об’єктивній дійсності. Обмежена почуттям і розсудком, ця первісна систематизація втратила значну частину своєї інтелектуальної сфери, коли естетичний дух безповоротно звільнився від теократичної опіки, аби краще пристосуватися до реального життя, відповідно до свого природженого покликання. Залишившись єдиними суддями в царині науки й моралі, жерці згодом пережили падіння свого теоретичного авторитету, невдовзі після того, як розвиток найпростіших абстрактних позитивних теорій створив ґрунт для зародження філософії у власному розумінні слова.

Хоча ця філософія тоді могла бути лише метафізичною, вона, проте, зробила спробу дати антигрецьку систематизацію, яка, хоч і не мала жодних органічних переваг, зруйнувала політеїзм і, зрештою, перетворила його на монотеїзм. У цій крайній формі теологічної філософії спекулятивний авторитет духовенства постраждав так само сильно, як і принцип її доктрини. Духовенство тоді втратило своє наукове панування, як раніше втратило своє першенство в царині естетики. Воно зберегло лише моральний авторитет, невдовзі підірваний розумовою емансипацією, реальним джерелом якої був позитивний дух, хоча метафізичний дух і послужив йому ще систематичним органом.

Розділ VIII.
Жерці Людства.

Коли наука достатньо розширилася, щоб, у свою чергу, відокремитися від філософії, вона не забарилася виявити своє необхідне прагнення до нового цілісного світогляду, однаково суперечного всякій метафізиці, як і всякій теології. Це остаточне побудування, природно пов’язане з безперервним і довгим рядом підготовчих праць, у яких філософія й теологія не потребували, привело позитивний дух до систематизації активного життя, що слугувало для нього опорною точкою в його заволодінні сферою умогляду.

Але цей двоїстий розвиток міг завершитися лише після недавнього створення справжньої соціальної науки, заснованої на моїй історичній теорії. Віднині справжні вчені, піднісшись до філософської гідності, необхідно прагнутимуть набути жрецького характеру, бо це остаточне наукове опрацювання приводить до систематичного переважання афективного принципу, внаслідок чого постає повне й однорідне побудування.

Піднесені таким чином до жерців Людства, нові філософи мають набути інтелектуального й морального значення, ширшого й міцніше вкоріненого, ніж перевага жрецької корпорації в давнину. Їхнє необхідне зречення від усякого світського авторитету стає основною умовою цього духовного першенства, що забезпечує систематичний поділ між теорією і практикою. Жодне теократичне виродження не може мати місця в устрої, де порада й наказ ніколи не можуть виходити від одних і тих самих осіб.

Завдяки цьому повному зреченню як кожного окремо, так і всієї корпорації, від почестей і багатства, жерці Людства набудуть небувалого значення, зосередивши у своїх руках інтелектуальне верховенство, а також естетичну, наукову й моральну перевагу, які залишалися розділеними від часу падіння теократії. Отже, розсудок, уява й почуття поєднуються разом, щоб глибоко змінити необхідне панування практичної діяльності відповідно до справжніх законів загальної моралі, від яких вона постійно відхиляється.

Ця нова пом’якшувальна влада набуде тим більшого впливу, що її систематизація передуватиме й готуватиме безпосереднє встановлення остаточного устрою; тим часом як теологізм досяг єдності лише в добу свого занепаду. Позитивне ж духовенство має перетворити водночас усі функції, що стосуються нашого власного вдосконалення, закликаючи науку вивчати Людство, поезію — оспівувати його, а мораль — вселяти до нього любов, аби, завдяки цій спільній дії, політика безперестанку намагалася йому служити.

Подібна місія надає реальній науці досі невідомих їй величі й міцності, адже лише вона дає нам змогу пізнати природу та стан справжньої Великої Істоти, поклоніння якій має спрямовувати все наше існування. Хоча здається, що це основне призначення випливає безпосередньо лише із соціологічних досліджень, воно, однак, необхідно ґрунтується на двоякому логічному й науковому введенні, що стосується спочатку зовнішнього світу, а потім індивідуальної людини й дає змогу оцінити середовище та діючу силу, що виявляється в цих важливих явищах.

Розділ IX.
Статичний погляд на Людство.

Культ позитивістів не звертається, подібно до культу теологів, до істоти абсолютної, ізольованої, незбагненної, буття якої приймається на віру без жодних доказів і не допускає жодного реального порівняння. Жодна таємниця не повинна затемнювати самородну очевидність, що характеризує нову Верховну Істоту. Вона буде гідно оспівана, люблена й ушанована лише після достатнього пізнання всіх природних законів, які керують її існуванням, що є найскладнішим із явищ, доступних нашому розумінню.

З огляду на свою надзвичайну складність, вона має ще більшою мірою, ніж будь-який інший організм, дві властивості: внутрішню солідарність і зовнішню пристосовуваність, притаманні кожному живому тілу. Незважаючи на її безмежне поширення в часі й просторі, точна оцінка кожного з обумовлюваних нею явищ показує нам її всеохопну узгодженість (consensus). Її існування також надзвичайно залежить від зовнішньої необхідності, що випливає щодо кожної реальної істоти із сукупності нижчих законів. До всіх звичайних неминучих явищ — математичних, астрономічних, фізичних, хімічних і біологічних — приєднуються ще явища соціологічні, чужі натурам, недостатньо піднесеним. Але в силу цієї ж складності цей величезний організм необхідно впливає, більшою мірою, ніж будь-який інший, на весь реальний світ, справжнім главою якого він є. Таким чином, наукове визначення постає як справді верховна істота, що найкраще виявляє всі властивості життєвості.

Але ще одна істотна риса, притаманна лише йому, має доповнити його основне поняття, систематично показуючи необхідну незалежність його власних елементів. У той час як різні частини будь-якого іншого організму не можуть жити самостійно, велике тіло складається з реально відокремлюваних життів. Хоча ця незалежність не заважає узгодженості, вона, так само як і спільна праця, необхідно випливає з природи цієї істоти, яка втратила б усю свою перевагу, якби її елементи стали невіддільними. Трудність узгодити ці дві однаково основні умови достатньо пояснює повільність цієї вищої еволюції.

Однак пізнання нової Великої Істоти не потребує, подібно до пізнання старої, суто суб’єктивного абстрагування. Поняття про неї випливає, навпаки, з точної об’єктивної оцінки: адже людина, у власному розумінні слова, існує лише в надто абстрактному мозку наших метафізиків. По суті, реальним є лише людство, хоча складність його природи досі перешкоджала нам систематизувати це поняття, що становить необхідну межу нашого наукового пізнання.

Ця остання оцінка приводить до доповнення систематичної концепції Верховної Істоти, розрізняючи в ній два роди основних функцій, з яких одні стосуються діяльності, а інші — зв’язку між окремими частинами. Насправді безпосередньо діють у ній лише відокремлювані частини, але успішність їхніх операцій залежить від їхньої мимовільної або обдуманої узгодженості.

Таким чином, для існування цього організму необхідні водночас зовнішні функції, що головно стосуються його матеріального буття, і функції внутрішні, спеціально призначені для поєднання його рухомих елементів. Це необхідне розділення функцій, по суті, зводиться до поширення на колективний організм знаменитої теорії неперевершеного Біша про розрізнення в кожному індивідуальному організмі двох життів: живлення і зв’язування. Тут же відкривається справжнє й систематичне джерело нормального поділу двох соціальних влад. Світська влада, що лише керує, випливає з особистості й розвиває діяльність, результатом якої є основний порядок; тим часом духовна влада, суто пом’якшувальна, безпосередньо репрезентує суспільність і встановлює кооперацію, що визначає прогрес. Таким чином, у концепції Великої Істоти перша відповідає апаратові живлення, а друга — нервовій системі індивідуального організму.

Розділ X.
Динамічний погляд на Людство.

Попереднє статичне дослідження дає змогу науці безпосередньо оцінити відповідне динамічне існування, застосовуючи мою основну теорію людської еволюції, як це буде викладено в третьому томі цього трактату.

Наше Велике Существо не є ні нерухомим, ні абсолютним; його релятивна природа робить його в найвищій мірі доступним розвиткові: одним словом, воно найживіше з усіх відомих істот. Воно дедалі більше поширюється й ускладнюється завдяки безперервному накопиченню людських поколінь.

Але його необхідні зміни, так само як і його основні функції, підпорядковані незмінним законам. Усі ці закони, віднині доступні оцінці, становлять більш вражаюче видовище, ніж піднесена нерухомість колишньої Верховної Істоти, пасивне існування якої переривалося лише незбагненними примхами.

Отже, лише реальна наука може дати нам змогу зрозуміти цю вищу форму життя, що охоплює всі наші життя й панує над ними. І в цьому разі, цілком так само, як і щодо найпростіших явищ, лише шляхом систематичного вивчення минулого можна визначити майбутнє й схарактеризувати теперішнє. Таким чином, від нормальної концепції Великої Істоти ми переходимо до історії її безперервного утворення, яка в цілому становить стислий огляд усіх успіхів, досягнутих у всіх галузях.

У давнину пізнання його було несумісне як із впливом теологічного духу, так і з розвитком воєнної діяльності, що спирається на рабство виробників. Ідея вітчизни, спершу вкрай обмежена, одна тільки могла тоді становити необхідний вступ до ідеї Людства.

Із цього первісного націоналізму в середні віки постає почуття всезагального братерства, внаслідок оборонного характеру нової воєнної діяльності та вільного злиття надприродних вірувань у монотеїстичну релігію, сповідувану всім Заходом. Розвиток лицарських звичаїв і перша спроба нормального відокремлення світської влади від духовної вже вказували на безпосередню діяльність великого організму, що виявлялася в підпорядкуванні політики моралі.

Але химерична й егоїстична природа панівних вірувань і військово-аристократичний характер цього перехідного режиму дозволяли здійснити в цьому напрямі лише підготовчу працю, а саме — знищити всяке особисте рабство, що й було головним результатом цієї великої епохи. Оскільки промислові звичаї почали таким чином переважати, то почуття братерства могло спертися на справді всезагальну діяльність. Водночас рішучий розвиток раціональної позитивності підготував остаточне опрацювання соціальної науки, єдиної, здатної систематизувати подібні попередні праці, щоб безпосередньо взятися до побудови поняття про справжню Велику Істоту.

Це поняття спершу систематизувалося в умоглядних функціях, особливо в наукових, які два століття тому дали першу формулу [Автор має на увазі таку думку Паскаля: «весь ряд людей, що простягається крізь стільки віків, слід розглядати як єдину людину, яка завжди існує і безперестанку пізнає»], що стосується цього неосяжного й вічного організму. У період необхідного розкладу теологічно-військової системи новітня еволюція, користуючись усією попередньою органічною працею, породила реальне поняття безперервного поступу, що характеризує це колективне життя.

Але ідея Людства могла побудувати нову основну єдність лише після рішучого потрясіння [Революція 1789], яке, з одного боку, показало невідкладність всезагального перетворення і, з другого, викликало створення філософії, здатної його систематизувати. Саме так споглядання нового Великого Сутнього завжди супроводжувало його поступове формування. Його теперішня концепція стисло виражає як усі наші соціальні підготовки, так і всі наші позитивні умогляди.

Глава XI.
Наука і вчені.

Після такої характеристики безпосереднього призначення перетвореної науки було б надто довго доводити важливість її необхідного неорганічного й біологічного вступу, віднині тісно пов’язаного з остаточним догматом. Очевидно також, що найнижчі її частини набувають завдяки цьому найвищого соціального значення, як через їхню логічну перевагу, так і в силу їхньої наукової необхідності.

Щоправда, релігія Людства нині вимагає докорінної зміни академічного методу, оскільки він водночас і аморальний, і нерозумний, особливо у Франції. Цей подвійний недолік насправді зумовлений: у геометрів тим, що вони зупинилися на порозі позитивізму, у біологів — емпіричною тенденцією працювати без системи. Здоровий глузд і мораль невдовзі засудять усяку теоретичну спеціальність, яку не розглядатимуть і не розроблятимуть відповідно до енциклопедичних поглядів, здатних пов’язати її з сукупністю нашого існування. І лише таким шляхом можна боротися з ідіотизмом і егоїзмом, що вже пустили дуже глибоке коріння і неминуче породжені сучасною анархією.

Але це необхідне очищення згодом забезпечить суспільне визнання всім справжнім науковим працям, навіть тим, що стосуються найменш важливих питань. Математичні знання, звільнені від їхньої згубної сухості, виявлять свою приховану моральну здатність як єдину реальну основу справді непохитних переконань, яких не здатні досягти щодо вищих умоглядів ті, хто не може скласти їх собі щодо найпростіших.

Коли тісний зв’язок усіх наших понять буде достатньо оцінено, Велика Істота відкине як публіциста, чужого геометрії, так і геометра, що нехтує соціологією. Так само біологічні дослідження, очищені від їхнього небезпечного матеріалізму, набудуть важливого значення завдяки своїм теоріям, найближчим до остаточної науки й найбільш здатним підготувати основний догмат. Розум, який забажав би пізнати Верховну Істоту, не оцінивши спершу нижчі форми життя, не менш гідний осуду, ніж той, що відмовився б шукати в біології її єдиного нормального призначення.

Ставши необхідними для моральних доказів і належним чином підпорядковані настановам серця, всі здорові наукові теорії віднині виявляться глибоко пов’язаними зі священнослужінням Людству. Царство справжнього почуття викличе піднесення справедливого розуму, який, своєю чергою, зміцнить це царство доводами розуму. Окрім своєї очевидної необхідності для регулювання безпосередньої діяльності Великої Істоти, природна філософія прагне далі до її вдосконалення, черпаючи у зовнішньому світі єдину міцну основу, сумісну з усіма нашими почуттями.

Непохитно присвячена прямому або опосередкованому вивченню Людства, наука набуває справді священного характеру як систематична основа всезагального культу. Лише вона одна може допомогти нам правильно пізнати не тільки природу і стан Великої Істоти, а й її долі та її послідовні прагнення. Виконуючи це священне служіння, безмірна трудність якого вимагає постійного поєднання всіх наших умоглядних сил, наші найменші наукові процеси благороднішатимуть, завдяки своєму постійному зв’язку з найвищими функціями. Сувора точність і надзвичайна обережність позитивного методу, що часто здаються дитячими через їхнє безплідне застосування, будуть шануватися і рекомендуватися як необхідні гарантії доцільності праці, пов’язаної з нашими головними потребами. Буде визнано, що, аж ніяк не будучи несумісною з істинним почуттям, справжня раціональність може значно сприяти його зміцненню й розвиткові, краще розкриваючи всі реальні, а особливо соціальні, відносини.

Розділ XII.
Релігія Людства більше сприяє мистецтву, ніж науці.

Але яким би переконливим не було величчя, яке здобуде освічена наука завдяки новому культу, значення, яке він неминуче надасть поезії, буде ще прямішим і повнішим, відповідно до її діяльнішого й загальнішого призначення. Віддавши себе віднині оспівуванню Людства, естетичний геній відчує себе безпосередньо покликаним до виконання своєї природної місії, до якої весь його попередній розвиток був лише необхідним вступом; цей вступ майже завжди нетерпляче здійснюється мистецтвом, що раніше за науку звільнилося від теократичного ярма. Воно цілком мирилося лише з політеїстичним режимом, який давав йому змогу вільно ідеалізувати всі наші елементарні почуття й наївно зображати богів відповідно до людського типу. Потай бунтуючи проти монотеїзму, який значно обмежив його розмах, воно, починаючи з кінця середніх віків, прагне нарешті заволодіти своєю справжньою сферою, до того часу підпорядкованою туманним забобонам. Культ справжньої Великої Істоти невдовзі відкриє йому невичерпне поле діяльності, закликаючи його ідеалізувати, головно, наше колективне життя, лише слабкі риси якого могла показати йому давнина, мало сприятлива для високої поезії.

Розділ XIII.
Поетичне зображення нового Верховного Существа.

Насамперед мистецтво має взяти значну участь у побудові основного типу за однієї лише умови — завжди узгоджуватися з важливими науковими даними. Адже наука не може визначити природу й призначення нового Верховного Существа настільки, щоб задовольнити потреби культу, об’єкт якого має бути чітко уявлений, аби його можна було любити без зусилля й ревно йому служити. Естетичному генію належить заповнити неминучі прогалини, які в цьому відношенні залишає науковий геній, завжди стримуваний тісними межами дійсності, особливо в подібному питанні. Його власний характер спонукає його краще зображати характер Людства, яке за своїми рисами є радше естетичним, ніж науковим. Незалежність і єдність, поєднання яких вирізняє Велику Істоту з-поміж усіх інших живих організмів, є також уродженими властивостями поезії. Хоча її природа є радше симпатичною, ніж природою науки, проте її твори більш індивідуальні, оскільки в них особливості обдарування кожного автора виступають виразніше, бо він менше завдячує ними своїм попередникам і сучасникам.

Отже, основний синтез, що встановлює остаточний культ, може виходити від мистецтва більше, ніж від науки, яка створить для нього лише необхідний фундамент. Поезія братиме тут ще більшу участь, ніж під час початкової розробки політичних типів, де її так звеличувана співпраця була радше уявною, ніж реальною, і, по суті, зводилася до оздоблення міфів, створених теократією. Лише поезія, зрештою, поставить нас на справжню людську точку зору, належним чином пояснивши нам усі істотні властивості Великої Істоти, до складу якої ми входимо. Вона оспівуватиме і її матеріальну силу, і її фізичне вдосконалення, і її розумовий поступ, і, особливо, її моральне вдосконалення. Чуже аналізові, мистецтво пояснить нам природу й стан Людства, зображаючи його справжнє призначення, його безперервну боротьбу проти сумних гонінь долі, що стала джерелом щастя і слави, його повільну попередню еволюцію та прекрасне майбутнє, яке його чекає. Уже одна історія всезагальної любові — необхідної душі нового Великого Существа — дасть оновленій поезії невичерпний матеріал для зображення в індивіді й, особливо, в роді вражаючої безперервної професії, яка, виходячи з найгрубішої хтивості, поступово приводить нас до найчистішої ніжності.

Розділ XIV.
Людство і божества.

Соціальне служіння мистецтва часто набуватиме порівняльної форми, завдяки якій, без будь-якої спеціальної критики старого культу, саме собою виявиться перевагу нового культу. Щоб краще підкреслити головні властивості справжньої Великої Істоти, мистецтву часто доведеться, особливо спочатку, зіставляти їх із неминучою недосконалістю всіх її попередників. Абсолютна, нескінченна й незмінна природа теологічних типів не узгоджується з істотними умовами доброти, мудрості й могутності, поєднання яких стає для нас зрозумілим лише відносно реальної істоти, підпорядкованої нездоланним законам. На місце богів, діяльних і симпатичних, але позбавлених ані гідності, ані моральності, монотеїзм поставив божество то косне й безпристрасне, то непроникне й непохитне, але завжди величне.

Реальності, що характеризують нове Верховне Істоту, його відносна й змінна природа дають нам змогу зробити повнішу оцінку, яка до того ж краще здатна підносити нас, не перестаючи панувати над нами. Кожен бачить у ньому найвище істоту, від якої в усіх відношеннях залежить його власна доля, завжди підпорядкована колективній еволюції. Але це панування не пригнічує нас, подібно до давньої всемогутності, бо кожен гідний індивід усвідомлює, що він, у свою чергу, необхідний для великого організму. Він верховний лише завдяки нашому сприянню, і його влада лише вища за владу інших відомих істот. Жоден принизливий страх не затьмарює нашої любові до нього, і, однак, він завжди вселяє нам щире благоговіння. Далекі від того, щоб вважати його досконалим, ми ретельно вивчаємо його природні недосконалості, аби, по змозі, їх виправляти. Наша любов до нього шляхетна й ніжна, і спонукає нас не до ганебного шукання, а до діяльної турботи про вдосконалення.

Але всі ці переваги нового культу, спершу окреслені філософією, можуть бути достатньо розвинуті лише поезією. Уже Ґете і, особливо, Байрон передчули моральну велич людини, звільненої від усякого обтяжливого забобону. Однак вони могли творити лише бунтівні типи, відповідно до їхнього революційного служіння. Треба вийти з негативного стану, в якому тодішній стан речей утримував їхній геній, і піднестися до позитивного споглядання сукупності реальних законів, особливо соціологічних, аби гідно оспівати нову людину в присутності нового бога.

Розділ XV.
Культ Людства.

Жрецька місія оновленого мистецтва виявиться ще в третій загальній формі, а саме в керівництві громадськими або приватними святами, які становитимуть більшу частину обрядів культу. Для виконання цієї служби жерці Людства мають, по суті, застосовувати радше свою естетичну здатність, ніж науковий талант. Адже ця важлива функція має, по суті, полягати в кращому виявленні статичної й динамічної природи великого організму шляхом ідеалізації його різних характерних рис.

Отже, потрібно буде встановити два роди свят, що стосуються двох необхідних властивостей основної істоти, і вшановувати то її буття, то її діяльність, щоб розвивати два необхідні елементи справжнього соціального почуття. Статичні свята слугуватимуть для зображення порядку й тим самим збуджуватимуть інстинкт солідарності; динамічні ж свята характеризуватимуть прогрес, щоб дати краще зрозуміти безперервність.

У цьому двоякому періодичному поповненні загальної освіти всі принципи, встановлені останньою, виявляться розвинутими й зміцненими, але без жодного прагнення до повчання, завжди супротивного справжньому генію мистецтва, яке має просвітлювати лише, усолоджуючи. Втім, зазначений постійний зміст цих урочистостей не завадить позитивістському духовенству застосовувати їх, за слушної нагоди, до головних подій кожного реального становища.

Свята, що стосуються порядку, звісно, будуть менш конкретні й суворіші, ніж свята, пов’язані з прогресом. Вони мають характеризувати статичну солідарність великого організму, що виявляється в різних основних функціях любові, яка його оживляє. Найзагальнішим і найвеличнішим буде вшанування Людства, яке відбуватиметься на всьому Заході в перший день нового року, що нині є єдиним загальним святом, яке прикрашає наше прозове існування.

Ця урочистість, що починає рік, має безпосередньо виявляти найширшу солідарність, аби згодом до неї могли прилучитися всі розгалуження нашого роду. Її доповнюватимуть у тому самому місяці три другорядні свята, що стосуються нижчих щаблів асоціації, — нації, провінції та міста. За цим першим безпосереднім святкуванням соціального зв’язку на початку кожного з чотирьох наступних місяців відбуватиметься святкування чотирьох сімейних відносин: подружніх, батьківських, дитячих і братських, а в наступний місяць — справедливе вшанування прислуги, у власному розумінні цього слова.

Ця статична система водночас подасть справжню теорію нашої, як колективної, так і індивідуальної природи, і відповідні правила здорової моралі. Суто особисті спонуки, попри їхнє переважання, не мають тут окремо зображуватися, оскільки призначення цього культу, головно, полягає в підпорядкуванні їх симпатичним інстинктам. Хоча позитивна освіта надає великого значення відповідним чеснотам, вони не заслуговують на особливе прославлення, яке могло б пробудити егоїзм. Їх слід вихваляти лише опосередковано в усіх частинах людського культу, з огляду на їхній реальний вплив на великодушні пристрасті.

Отже, в естетичній картині наших властивостей і обов’язків справді немає жодної прогалини. Ця картина не потребує також окремого вказування на необхідне підпорядкування Великої Істоти сукупності явищ зовнішнього світу. Справді, ця необхідність дається взнаки всюди: чи то в прославлюваних нею наших схильностях, чи то в зумовлених нею наших умоглядах, чи то в обумовленій нею нашій діяльності. Сама періодичність наших урочистостей відповідно до рухів планети, на якій ми живемо, достатньо нагадує про нашу неминучу підлеглість зовнішнім фатальним явищам.

Розділ XVI.
Культ великих людей. Позитивістський календар.

Що ж до динамічних свят, призначених прославляти прогрес, то всі вони разом мають репрезентувати історію так само, як статичні репрезентують мораль. Естетичний культ Людства тут стає конкретнішим і живішим, полягаючи головно у звеличенні найкращих індивідуальних типів, що належать до різних фаз великої еволюції. Водночас потрібно також, щоб головні етапи поступального суспільного руху прославлялися абстрактно, незалежно від усякого особистого вшанування. Присвятивши цьому місяці, що лишаються незайнятими статичним культом, можна буде встановити чотири свята з рівними проміжками для звеличення трьох великих станів минулого: ідолопоклонства, багатобожжя та єдинобожжя, і, нарешті, майбутнього стану, який є нормальним межею цього вшанування.

Оскільки загальний зв’язок епох тоді буде встановлено, кожен місяць буде присвячено одному з головних представників різних еволюцій Великої Істоти. Але я не повторюватиму тут спеціальних вказівок із цього питання, поданих мною в ранньому виданні цього «Огляду», що виходило окремими частинами, коли я ще не розрізняв достатньо культ конкретний від культу абстрактного. За кілька місяців, нагальні потреби нашого республіканського стану спонукали мене виробити під назвою позитивістського календаря повну систему поминання великих людей Заходу, догматичний виклад якої природно знайде місце в останньому томі цього трактату. Успіх цієї окремої книжки цілком підтвердив своєчасність такого виступу. До цієї книжки я й відсилаю читача, прохаючи його таким чином ознайомитися з тимчасовим розподілом західного року, тепер прийнятим серед більшості позитивістів.

Глава XVII.
Культ усоплих.

Ця західна система індивідуального прославлення згодом пошириться на різні місцеві випадки і, нарешті, на приватне життя; родинні вшанування ввійдуть у тісний зв’язок із найширшими суспільними маніфестаціями через посередництво двоякого установлення, яке позитивізм вважає для себе за честь запозичити в католицизму. З одного боку, зворушливе свято, яке я переніс на останній день нашого року, й надалі закликатиме всі західноєвропейські народи водночас оплакувати своїх дорогих покійників, полегшуючи свої страждання цим спільним виливом почуттів. Благородні паризькі пролетарі щороку доводять, що найповніша емансипація аж ніяк не заважає необхідному культу смерті, навіть тепер, коли його нова систематизація ще не завершена.

По-друге, остаточне перетворення зуміє зберегти й удосконалити надто мало поцінований звичай давати хресні імена, за допомогою якого старий режим так благотворно пов’язував приватне життя із суспільним, закликаючи кожного наслідувати у своїх учинках когось зі святих. У цьому індивідуальному доповненні виявиться найвища здатність нового культу до всякого поминання, з якого не буде виключено жодної епохи й жодного місця; тим часом як абсолютний дух католицизму був несумісний, особливо в цьому відношенні, з його прагненнями до всезагальності.

Попри стислість попередньої вказівки, вона достатньо характеризує двояку систему позитивістських свят, згідно з якою на оновленому Заході на кожен тиждень буде призначено окреме суспільне прославлення порядку або людського прогресу, що буде тісно пов’язане з приватним культом через гідне обожнювання жінки. Уся ця естетична частина загального культу безпосередньо прагнутиме розвивати основу всього — любов, відкриваючи їй шляхи для правильного розвитку, належно встановленого поезією, до якої потім долучаються різні спеціальні мистецтва, пов’язані зі звуками та формами. Панівна манера вислову завжди матиме характер щирої оцінки, що спонукає до глибокої вдячності, без домішки таємниці чи афектації. Прагнучи перевершити всіх своїх предків, оновлені народи зуміють віддати належне їхнім заслугам і ставитися з повагою до створених ними різних форм суспільності. Мрії, колись утішні, а нині принизливі, перестануть відвертати від єднання з Великою Істотою, долучитися до якої, наскільки це можливо, кожен неминуче бажає.

Система поминання матиме на меті, головно, розвивати в усіх природне бажання увічнювати наше існування єдиним реально можливим для нас способом. Коли один і той самий основний закон охоплює сукупність людських відносин, тоді кожному належить жити справжнім життям у минулому і навіть у майбутньому; але воно недоступне для тих, хто приписує явища непроникній волі. Благородне змагання, викликане постійним звеличенням наших гідних попередників, спонукатиме кожного заслужити також це невід’ємне долучення до безмежної й вічної істоти, що складається радше з усоплих, ніж із живих.

Коли система поминання буде цілком розвинена, жодна гідна людина не буде з неї виключена, якими б скромними не були її заслуги перед родиною, містом, нацією або всім Заходом. Нова загальна освіта невдовзі дасть змогу всім позитивістам зрозуміти, що така нагорода за всяку гідну поведінку цілком може замінити всі ті марні надії, які надихали їхніх попередників.

Існування в інших являє собою цілком реальну форму життя, адже, по суті, саме так і минає краща частина нашого життя. Позбавлені досі можливості систематично підноситися до соціальної точки зору, ми не могли оцінити цієї істини. Але повний синтез, який естетичний культ Людства має зробити звичним для всіх, невдовзі відкриє шлях до високих моральних насолод, що безпосередньо розвивають почуття солідарності й, особливо, безперервності.

Ця здатність вільно подовжувати наше життя, пов’язуючи його з минулим і майбутнім, аби краще розвивати його в теперішньому, становить необхідне відшкодування дитячих ілюзій, які ми безповоротно втратили. Та сама наука, що, нарешті досягнувши зрілого стану, позбавила нас цих суб’єктивних утіх, тепер будує об’єктивну основу досі неможливої винагороди й дає кожному надію на повне прилучення до Великої Істоти, статичні й динамічні закони якої вона нам відкриває.

На цьому непохитному фундаменті лише поезія може організувати суспільний і приватний культ, який тісно прилучить нас до цього всезагального існування, незбагненного для умів, не звільнених від упереджень. Уява, осяяна розсудком, дістане змогу розгорнути свої сили повніше й доцільніше, ніж під час свого першого політеїстичного виступу. Жерці Людства зуміють звести науку до побудови основної сфери мистецтва, як естетичного, так і технічного.

Але в такому вигляді поезія, відповідно до нашої природи, стане головним предметом активного або пасивного застосування наших умоглядних здібностей. Покликана безпосередньо виконувати своє справжнє призначення, вона прикрасить і звеличить усе наше життя, розкриваючи нам наш зв’язок із Великою Істотою. За її допомогою нове духовенство, ще краще, ніж старе, запровадить урочисті обряди для всіх важливих моментів індивідуального життя, особливо для народження, шлюбу, смерті; в цих обрядах головно вказуватиметься на цей необхідний зв’язок, однаково властивий і приватному життю, і суспільному. Вимушені віднині зосереджувати на реальному житті всі наші бажання і всі наші зусилля, ми з кожним днем дедалі більше розумітимемо, наскільки для нас важливо застосовувати до нього всі засоби нашої уяви, розсудку, почуття й діяльності.

Глава XVIII.
Сприяння різних красних мистецтв.

Це високе призначення основного мистецтва невдовзі пошириться на інші красні мистецтва, що запозичують у нього ідеї, яким вони за допомогою звуків і форм надають більшої виразності. Покликані, як і поезія, прославляти теперішнє Вищу Істоту, вони здобудуть, таким чином, невичерпну сферу, яка дасть їм змогу не шкодувати про застарілі химери, що ще вважаються, в силу панівного емпіризму, необхідними.

Сучасна музика, переважно зайнята зображенням почуттів, що стосуються приватного життя, цілком відбила суспільне життя лише в знаменитій і єдиній пісні, яка завжди постане короткою характеристикою нашого великого революційного імпульсу. Саме культу Людства, заснованому на позитивній освіті й установленому поезією, має бути присвячене найсуспільніше з усіх спеціальних мистецтв, яке гідно оспівуватиме наш рід і його долю та прославлятиме всіх наших історичних постатей. У цьому загальному естетичному призначенні живопис і скульптура шляхетно використають властиву їм здатність і нададуть зображенню Великої Істоти більшої ясності й точності, ніж це могла зробити поезія навіть за допомогою музики.

Усі разючі спроби, зроблені художниками, починаючи від середньовіччя, для зображення християнського типу жінки, розглядатимуться як несвідома підготовка до символічного зображення Людства в образі жінки, єдиному, що йому відповідає. Цей суспільний поштовх дасть змогу скульптурі подолати технічні труднощі, які постають у групових зображеннях і невдовзі стануть її головним полем діяльності. Нині вона створює лише барельєфні зображення; але в барельєфі геній форми поєднує обидва властиві йому способи. Деякі винятки дають змогу передбачити, наскільки скульптура розшириться й звеличиться, коли вона підніметься таким чином до свого остаточного призначення — створювати складні твори, що складаються з однієї або кількох груп, що дасть їй змогу успішно розробляти великі сюжети, які досі лишалися чужими для її сфери.

Хоча архітектура має останньою приєднатися до нового культу, її нормальна участь буде не менш важливою, ніж участь інших красних мистецтв. Нове Верховне Істота не може завжди задовольнятися храмами, зведеними давньому богові, так само як і монотеїзм не обмежився політеїстичними спорудами, що діставалися йому в міру того, як занепадали відповідні вірування. Нині важко сказати, які будівлі виявляться придатними для культу, в якому різні функції викладання й посвячення будуть докорінно перетворені. Менш визначене, ніж будь-яке інше мистецтво, це монументальне визнання великої єдності зможе стати характерним лише тоді, коли Захід, уже засвоївши нову освіту, достатньою мірою освоїться з культом, установленим поезією, підтримуваною музикою й доповнюваною двояким графічним мистецтвом. Тоді передові народи породять будівлі, що відповідатимуть їхнім остаточним переконанням.

Отже, справжні храми Людства почнуть поставати лише з поколінням, безпосередньо покликаним застосувати розумове й моральне оновлення до повного політичного перетворення. Доти новий культ, по можливості, використовуватиме будівлі, зведені для старого культу, у міру того, як їх покидатимуть колишні прихильники цього культу.

Глава XIX.
Позитивізм вище за католицизм.

Основна єдність, яку любов сама собою надає остаточному ладу, здатна оновити як естетичного генія, так і генія наукового, закликаючи їх до виконання їхнього нормального призначення — вивчати й прославляти єдину істинну Велику Істоту, щоб викликати до неї любов і дедалі більше сприяти її вдосконаленню. Примушений, таким чином, незмінно служити серцю, розум не лише не зазнає утиску від цього необхідного підпорядкування, а й водночас дістає невичерпну поживу та важливе призначення.

У цьому прямому розвитку всіх наших споглядальних функцій кожна з них знаходить цілком відповідне її власній природі покликання. Систематичний культ Людства має бути збудований поезією, але на непохитному підмурку, який може створити лише наука, узгоджуючись із реальним порядком. Аж ніяк не втручаючись у сферу розсудку, уява тут гідно розвиває своє природжене переважання, яке нова філософія санкціонує, визнаючи його таким само благотворним, як і природним. Саме таким шляхом, завдяки істинному пануванню почуття, що діяльно спрямовує всі наші функції до їхнього справжнього спільного призначення, наше життя нарешті досягає повної гармонії, до якої воно завжди прямувало. Усі попередні зусилля уяви й розсудку, навіть найнеузгодженіші, тепер оцінюються в тому сенсі, що вони розвинули наші сили, вказали умови їхньої рівноваги й виявили їхню здатність сприяти нашому щастю, якщо їх мудро систематизувати. Ми, зокрема, схиляємося перед величезною заслугою середніх віків, які зробили шляхетну спробу збудувати повний синтез, необхідна підготовка до якого ще не була завершена, попри інтелектуальні та соціальні результати політеїстичного режиму.

Знову беручись на кращих засадах за це вражаюче будівництво, яке тепер уже не може не вдатися, засновники культу Людства, попри різницю часів і засобів, вважатимуть себе справжніми спадкоємцями великих людей, висунутих прогресивним католицизмом. Розумова й соціальна спадщина справді належить тим, хто продовжує або здійснює попередні починання, а аж ніяк не емпіричним прихильникам застарілих доктрин, які вже суперечать своєму первісному призначенню й тому покинуті власними засновниками.

Але постійне усвідомлення цієї необхідної наступності не може, однак, завадити порівнянню, що здатне краще схарактеризувати остаточний синтез. Гідно прославляючи заслуги й благодіяння католицизму, сукупність позитивістського культу дасть виразно зрозуміти, наскільки єдність, заснована на любові до Людства, в усіх відношеннях перевершує єдність, що спиралася на любов до Бога.

Християнський синтез охоплював насправді лише афективне життя; він відкидав уяву й боявся розсудку; через це його перевага не могла бути достатньо очевидною й міцною. У власній сфері його принцип не набув соціального спрямування, яке з разючою наполегливістю намагалося надати йому католицьке духовенство. Нездійсненна й егоїстична мета не могла відповідати реальному й симпатичному існуванню. Загальне панівне почуття становило справжній опосередкований зв’язок лише тоді, коли воно не суперечило істинному соціальному почуттю. А сама природа такого культу робила цей конфлікт нормальним явищем, і згода могла бути лише випадковою, бо любов до Бога майже завжди вимагала, навіть від найкращих людей, цілковитого пожертвування всякою іншою пристрастю.

Отже, цей синтез сприяв піднесенню моралі лише в тому сенсі, що встановлював бодай якусь моральну дисципліну, кращу за анархію, за якої могли взяти гору наші найгрубіші інстинкти. Окрім того, попри зусилля головних містиків, прихильність до Бога не користувалася справжньою взаємністю. Нарешті, гнітючі покарання й надмірні винагороди, пов’язані в цій штучній систематизації з кожною настановою, принижували наш характер і оскверняли наші найкращі спонукання. Основна заслуга цієї спроби полягала в тому, що вона вперше узгодила всі наші почуття; тим часом політеїстична дисципліна охоплювала зазвичай лише вчинки, іноді звички, але ніколи не сягала пристрастей, які є джерелом і тих, і тих. Хоча цей християнський синтез був збудований на єдиному принципі, який тільки й можна було застосувати, його реальний успіх міг виявитися лише в опосередкованому сприянні розвиткові наших кращих схильностей. Він міг бути настільки доцільним, попри свою невизначеність і абсолютність, лише завдяки мудрості духовенства, яке безперестанку пом’якшувало небезпечні наслідки цього режиму, заснованого на сваволі. Коли це духовенство, ставши наприкінці середніх віків ретроградним, утратило свої моральні чесноти й свою незалежність, християнська доктрина, надана власним вадам, невдовзі виродилася в дедалі зростаюче джерело занепаду й розбрату.

Глава XX.
Найвищим щастям буде жити для інших.

Синтез, заснований на любові до Людства, завдяки властивій йому реальності виявляється захищеним від подібного занепаду, і його вплив дедалі зростатиме в міру того, як розвиватиметься наш рід. Нове Велике Істота анітрохи не боїться критики й не перешкоджає розвиткові уяви. Будь-яке глибоке дослідження необхідно приведе до кращого розуміння його буття й до ліпшої оцінки сукупності його благодіянь відтоді, як його природні закони нарешті стали відомі. Воно викликає найширший злет уяви, щоб по змозі долучити кожного з нас до свого спільного життя в часі й просторі, доступних нашим здоровим міркуванням. Його культ єдиний може систематизувати всі наші умоглядні побудови, як естетичні, так і наукові, утворюючи єдиний вічний зв’язок, який допускають наші думки й наші почуття. Жоден інший лад не міг би встановити, не вдаючись до хитрощів і обтяжливих приписів, перевагу почуттів над розсудком і над діяльністю. Він безпосередньо підносить суспільність до єдиного принципу істинної моралі, яка, однак, бере до уваги й уроджений вплив особистості.

Таким чином, жити для інших стає найвищим щастям. Тісно злитися з Людством, співчувати всім його минулим перипетіям, передбачати його майбутні долі, діяльно сприяючи їхній підготовці, — такою звичайно буде мета кожного існування.

Увесь відповідний цьому культу лад думок розглядає егоїзм як наш головний недолік, який належне індивідуальне або колективне виховання може значно зменшити, але ніколи не може цілковито виправити. Ця дедалі більша влада над нашою власною природою стає найкращим способом приватного або суспільного вдосконалення з огляду на її безпосередній зв’язок із життям Великої Істоти та щастям її елементів.

Розділ XXI.
Нова форма молитви.

Натхненний справжньою вдячністю, яку кожне дослідження ще більше посилює, новий культ зуміє уникнути будь-якого корисливого прохання, що завжди принижує наші почуття. Ми звертатимемося з молитвою до істинної Верховної Істоти лише для того, щоб засвідчити їй нашу щиру вдячність за її теперішні й минулі благодіяння, які сповіщають нам про її майбутній поступ. Хоча, згідно із законами нашої природи, це постійне виявлення неодмінно спричинить глибоке моральне вдосконалення, ця шляхетна нагорода не може породити жодного особистого розрахунку, бо вона залежить від несвідомої сили почуття. Наше щастя полягатиме, головно, в тому, щоб любити; і ми зрозуміємо, що любов, більше ніж будь-яке інше почуття, розвивається шляхом вправляння, і лише одна любов може виявитися водночас і однаковою мірою придатною для всіх індивідів та зростати від такого сприяння. Нова Велика Істота, вселяючи нам незмінне благоговіння, стане для нас ближчою, ніж будь-коли були наші первісні боги, навіть коли вони втратили свою гідність. Чужа будь-якій примсі, вона так само діяльно, як і ми, бере участь у віддаваних їй почестях, бо поважає все те, що сприяє її величі. Тоді як старий бог не міг приймати наші вияви благоговіння, не принижуючи самого себе дитячим марнославством, новому будуть завжди воздаватися лише заслужені похвали, які послужать до його вдосконалення, так само як і до нашого. Ця повна взаємність між почуттям і впливом може бути властива лише остаточному культу, що має предметом істоту відносну, видозмінювану й доступну вдосконаленню, яка становить сукупність своїх власних поклонників і краще, ніж кожен із них, підпорядкована певним законам, що дають змогу передбачати її бажання та прагнення.

Розділ XXII.
Позитивістська мораль.

Позитивістська мораль поєднує в собі всі властивості спонтанності й усі переваги доведення. Тісно пов’язана з усім нашим життям, вона не допускає жодної хитрощі, яка могла б заглушити або позбавити докорів сумління, пов’язаних із кожним реальним злочином. У кожному індивідуальному явищі вона показує нам свій справжній, прямий або непрямий, соціальний вплив, що зобов’язує нас судити себе без поблажливості.

Хоча на перший погляд здається, що вона більше вирізняється ніжністю, ніж енергією, однак любов, яка її надихає, ніколи не буває інертною й наполегливо спонукає нас до найбільшої діяльності, яку тільки допускає здійснення переслідуваного нею завжди блага. Просвітлена справжньою наукою, вона незмінно відчуває, що ми повинні самі створити єдине Провидіння, яке могло б поліпшити нашу жорстоку долю.

Наш великий організм, хоч і перевершує всі відомі істоти, визнає, що його існування, підпорядковане незмінним законам, не допускає в жодному відношенні ані абсолютного задоволення, ані навіть абсолютної безпеки. Усі зовнішні або внутрішні реальні умови нашого життя можуть виявитися порушеними, не виключаючи нашої моральності та нашого розуму, які є нашими головними джерелами. Саме серед подібних випадковостей, завжди можливих, треба знаходити силу достатньо жити, тобто любити, мислити, діяти в інтересах істинної Великої Істоти, відганяючи гнітючі тривоги й марні докори.

Але той самий лад думок, який вимагає від нас цієї мужності й цієї покори, постійно дає нам і засоби, що полегшують наш життєвий шлях. Бо він вселяє нам постійну свідомість нашої справжньої переваги й оберігає нас від принизливих помилок, завдяки чому ми відчуваємо живе задоволення навіть у невдалій боротьбі з жорстокою долею, яку не завжди можна змінити. Почуття цієї неминучості стає новим джерелом глибокого вдосконалення, усуваючи як надмірну передбачливість, так і глибоку байдужість, особливо щодо особистості, яку теологічна й метафізична мораль завжди тримали в розслаблювальній тривозі, вимагаючи від неї постійних жертв. З благородством коритися всім нездоланним лихам і мудро та енергійно діяти в усіх випадках, де зміна можлива, — такий практичний характер індивідуального або колективного позитивістського існування.

Попри корінний недолік християнської доктрини, католицизм під впливом часу прагнув від кінця середньовіччя до перетворення в цьому дусі, але систематичне освячення такого перетворення було, однак, несумісне з його власним принципом. Ці марні прагнення, де духовенство бореться проти власної теорії, залишають слід лише серед народів, які не прийняли протестантизму. Їхній Бог ставав би дедалі туманнішим і недостатнішим символом Людства, якби соціальний занепад духовенства не заважав йому брати участь у загальному самочинному русі. Хоча ця поступова зміна завжди буде надто слабкою, вона, проте, слугує незаперечним знаком нового напряму, мимоволі прийнятого серцями й умами тих західних народів, яких вважають найбільш чужими сучасному вільнодумству.

Цей несвідомий симптом набуває особливо вирішального значення щодо культу жінки, який є характерним вступом до істинного культу Людства. Від дванадцятого століття Свята Діва здобуває, головно в Іспанії та Італії, дедалі більший вплив, проти якого духовенство часто марно протестувало і який воно, щоб зберегти власну популярність, змушене було іноді санкціонувати. Таке пряме й переважне обожнення цієї ніжної істоти естетичного почуття не могло не змінити істотно культу, що його породив. Воно здатне слугувати проміжною ланкою між мораллю наших предків і моральним ладом наших нащадків, поступово перетворюючись на уособлення Людства. Але цей щасливий перехід не може здійснитися під проводом офіційного, навіть італійського чи іспанського, духовенства. Він знайде чистіших діячок в особі жінок, які мають поширити позитивізм серед наших південних братів.

Отже, необхідна перевага доведеної моралі над одкровенною коротко виражається в остаточній заміні любові до Бога любов’ю до Людства. Цей новий принцип однаковою мірою виключає і метафізику, і теологію, бо він відкидає будь-який особистий розрахунок і вбачає приватне або суспільне щастя в прямому й безперервному розвитку доброзичливих почуттів. Любити Людство — ось, по суті, вся здорова мораль, якщо правильно розуміти справжній характер такої любові та умови, потрібні для її постійного панування. Це діяльне панування суспільності над нашою основною особистістю може постати лише як результат повільного й важкого виховання серця за сприяння розуму. Головна підготовка полягає в розвитку взаємної ніжності двох статей, якій передують і яку супроводжують інші родинні прихильності.

Але всілякі вимоги моралі, навіть особистої, можуть також бути пов’язані з любов’ю до Великої Істоти, яка є найкращою мірою їхньої справжньої ваги й найвірнішим засобом для встановлення безсумнівних заповідей. Таким чином, принцип свідомої систематизації збігається з принципом несвідомого розвитку, що робить загальну доктрину однаково доступною для всіх.

Глава XXIII.
Нова духовна влада.

Перетворені однією й тією самою релігією, наука, поезія та мораль прагнуть утворити міцне поєднання, на якому спочиватиме наше нове життя. Це постійне присвячення розсудку й уяви на службу почуттю завжди само собою мало місце у жінок, у цих перших природних носійок пом’якшувальної влади. Але воно могло набути високого суспільного значення лише будучи систематизованим відповідно до загальної доктрини. Саме це й було здійснено в середні віки, коли встановилася теологічна єдність. Тоді пом’якшувальна влада почала складатися зі своїх двох необхідних елементів, з яких один був симпатичний і приватний, а другий — систематичний і суспільний.

Попри благотворний вплив, який тривалий час справляв цей перший досвід, він міг бути лише простою підготовкою до остаточної систематизації, бо спирався на недостатній і тимчасовий синтез. Католицька доктрина й культ справді охоплювали лише афективне життя та й то на підставі штучного й неміцного принципу. Уся сфера умогляду, як естетична, так і наукова, майже так само вислизала з-під їхнього впливу, як і практичне життя; особистий же вплив духовенства страждав від того, що його суспільній незалежності постійно загрожувало військове середовище, в якому здійснювалася ця рання спроба. Перш ніж промислове життя почало розвиватися, естетичний і метафізичний піднесений рух середніх віків уже розхитав цю крихку систематизацію, що невдовзі стала несумісною з прогресом, яким вона спочатку керувала. Без сприяння інтелектуальної переваги моральний вплив не може становити справжньої духовної влади, здатної реально пом’якшувати сильне панування матеріальної сили. Ось чому основна умова істинного перетворення полягала в припиненні повного бунту розуму проти серця, який почався наприкінці середніх віків і джерело якого сягає навіть епохи найбільшого розвитку грецької метафізики.

Позитивізм подолав цю величезну трудність, побудувавши соціальну науку на підставі всіх попередніх наук і встановивши, таким чином, умоглядну єдність. Його принцип узгодження, що охоплював діяльність, далі поширюється на почуття й будує цілісний синтез, такий самородний, як і систематичний, здатний усе перетворити через посередництво культу істинної Великої Істоти. Таким чином, має постати нова пом’якшувальна влада, однорідна й повна, міцна й прогресивна водночас, і краще забезпечена, ніж стара, жіночою допомогою, необхідною для її суспільного значення.

Якби не було матеріальних необхідностей, що панують над нашим існуванням, ця подвійна сила була б достатньою для того, щоб цілковито його регулювати. Звільнені від усякої тяжкої праці, ми тоді прямо прямували б до найвищого блага, загальної любові, яка потребувала б лише інтелектуального розвитку, здатного посилювати її вплив за допомогою мудрого застосування розсудку і, особливо, уяви. Попри свою фантастичність, ця гіпотеза може мати велике значення, бо вона вказує нам ідеальну межу, до якої ми дедалі більше прагнутимемо наближати реальне життя. Коли цю утопію буде достатньо розроблено естетичним генієм, вона надасть новому культу засоби, що перевершують ті, які старий культ черпав із туманного й безглуздого зображення майбутнього щастя. Лише за неї можлива суспільна класифікація, заснована на інтелектуальних і моральних чеснотах, незалежно від будь-якої матеріальної могутності. Справді, людей тоді оцінюватимуть лише за їхньою здатністю любити й утішати Людство.

Глава XXIV.
Дуалізм між моральною ієрархією та практичною ієрархією.

Хоча вищезазначений розподіл ніколи не може здобути перевагу, ані навіть утвердитися, проте його завжди слід розглядати як можливий, аби мудро протиставляти його дійсній ієрархії, в якій матеріальна могутність, навіть випадкова, має більше значення, ніж власні заслуги. Жерці Людства, належно підтримувані жінками, застосують для зміни наявного порядку це протиставлення, що вказує на незаперечний контраст, причому вони знайдуть безпосередню підтримку в загальній освіті та у відповідному культі. Основна реальність цієї абстрактної ієрархії, яка не задовольняє лише практичні вимоги, має надати їй значення, якого не мало теологічне осудження, засноване на невиразному й сумнівному розподілі людей за класами.

Коли суспільство визнаватиме лише власне Провидіння, воно, в більшості випадків, буде достатньо схильне встановити подібну ієрархію, щоб впливати на тих, хто особливо вважає її неможливою. Однак цей нормальний вплив завжди муситиме зважати на природні закони, що стосуються розподілу почестей і багатства, намагаючись поліпшити їхнє природне здійснення, але не змінюючи їхнього практичного призначення.

Це необхідне узгодження вимагає, щоб абстрактна класифікація обмежувалася індивідами й не втручалася в конкретну залежність, що існує між різними посадами. Справжня особиста перевага настільки рідкісна, що суспільне життя витрачалося б на безплідні й нескінченні суперечки, якби захотіли завжди доручати кожну функцію її найкращому виконавцеві й водночас усувати від посади старих службовців, хай навіть від цього могла б постраждати справа. Подібна тенденція внесла б надзвичайний безлад навіть у духовну ієрархію, де здібності можна оцінити краще. Але в моральному відношенні вельми важливо й не пов’язано з жодною політичною небезпекою показувати при кожній слушній нагоді, наскільки порядок, що спирається на силу, відрізняється від порядку, заснованого на гідності. Повага, виявлена таким чином до найдостойнішого, не зачепить авторитету сильнішого.

Хоча св. Бернар користувався більшою пошаною, ніж будь-хто з сучасних пап, проте він завжди, як простий абат, поважав церковну ієрархію. Св. Павло ще краще вказав на цей обов’язок, визнавши офіційну перевагу апостола Петра, який, як було відомо, стояв значно нижче за нього і розумом, і серцем. Усі правильно організовані цивільні або військові корпорації являють, у меншому масштабі, часті приклади подібного примирення між абстрактною оцінкою осіб і конкретним порядком посад, які вони обіймають. Протилежність двох класифікацій перестає бути згубною і сприяє моральному вдосконаленню всіх, а водночас виправдовує необхідну недосконалість такого складного організму.

Отже, релігія Людства породжує інтелектуальну й моральну владу, яка була б достатньою, щоб керувати нами, якби наше існування було вільне від усякої тяжкої матеріальної потреби. Попри дійсну недосконалість нашої природи, громадськість узяла б гору вже завдяки властивій їй чарівності, якби нездоланні потреби не пробуджували безперервно особистість. Відчуваючи їхній переважний тиск, наше існування необхідно перебуває під пануванням егоїстичної діяльності, яка підпорядковує собі безпосередній розвиток розсудку, уяви й навіть почуття.

Тому подвійна влада, яка, здавалося, призначена керувати, має прагнути лише видозмінювати. Її афективний елемент легко сприймає цю необхідність, бо серце завжди намагається здійснити благо, коли знає його справжні умови. Але розум не може бути таким самим мудрим, і він вельми неохоче погоджується служити замість того, щоб царювати. Його марне честолюбство вносить у світ більше безладу, ніж честолюбство, в якому він так докоряє знатності й багатству.

Наша головна трудність тепер полягає в тому, щоб знайти спосіб його регулювати й забезпечити йому законне задоволення, аби теоретична влада була справді пом’якшувальною і ніколи не прагнула стати керівною.

Це основне перетворення, неможливе в давнину, коли розум або пригнічував, або був пригнічений, мало не вдатися і в середні віки, за військово-теологічного ладу. Позитивізм, завдяки властивій йому реальності, може виконати цю операцію в середовищі, де переважає промислова діяльність. Зважаючи на дану ним точну оцінку нашого справжнього призначення, позитивізм має, зрештою, перетворити політику і звести її до діяльного культу Людства, подібно до того, як мораль становить його афективний культ, а наука й поезія — культ умоглядний. Такою буде головна місія нового західного духовенства, належно підтримуваного жінками та пролетарями.

Глава XXV.
Права і обов’язки. Ніхто не має іншого права, крім права виконувати свої обов’язки.

Остаточне перетворення полягає, головним чином, у заміні прав обов’язками, аби краще підпорядкувати особистість громадськості. Слово право має бути так само суворо вигнане з політичної мови, як слово випадок — з істинно філософської мови. Перше з цих двох теологічно-метафізичних понять вважатиметься аморальним і анархічним, а друге — нераціональним і софістичним. Будучи однаково несумісними з остаточним станом, вони годилися для сучасних народів лише в епоху революційного переходу, з огляду на їхню розкладницьку дію на стару систему. Справжні права могли існувати лише доти, доки духовна влада походила від надприродної волі. Щоб боротися проти цих теократичних авторитетів, метафізика останніх п’яти століть запровадила уявні людські права, які могли приносити лише негативну користь. Коли ж спробували надати їм справді органічного призначення, вони негайно виявили свою антигромадську природу, що виявилася в прагненні завжди підтримувати індивідуальність.

У позитивному устрої, що не допускає небесних уповноважень, ідея права безповоротно зникає. Кожен має обов’язки щодо всіх людей, але ніхто не має права у власному розумінні цього слова. Справедливі індивідуальні гарантії випливають лише із загальної взаємності зобов’язань, яка є моральним еквівалентом колишніх прав, але не становить тих серйозних політичних небезпек, що були пов’язані з останніми. Інакше кажучи, єдине право, яким володіє кожна людина, — це право виконувати свій обов’язок. Лише таким шляхом політика може, нарешті, справді підпорядкуватися моралі, згідно з разючою програмою середньовіччя. Католицизм міг лише невиразно поставити це величезне соціальне питання, розв’язання якого, несумісне з жодним теологічним принципом, неминуче випало на долю позитивізму.

Щоб цього досягти, він перетворює політику на знаряддя служіння Людству, тобто закликає її штучно сприяти різним функціям, що належать до порядку або прогресу, які Велика Істота природно виконує. Це остаточне призначення нового культу становить його найважливішу частину, без якої всі інші виявилися б недостатніми й невдовзі стали б примарними.

Справжня любов не обмежується бажанням блага; вона спонукає, наскільки можливо, його здійснювати. Вона наказує нам вивчати й прославляти Людство не лише для того, щоб дарувати нам приємне задоволення, яке дає розмисел і любовне виливання почуттів; вона, головно, має на меті схилити нас краще служити цій Верховній Істоті, збереження й удосконалення якої вимагають від нас безперервної діяльності. Подібне призначення становить головну характерну рису нового культу. Адже старий Бог, по суті, аж ніяк не потребував жодних наших послуг. Тому всякому теологічному культу, особливо від часу монотеїзму, загрожувала небезпека виродитися в квієтизм. Це виродження було відвернене лише тим, що мудре духовенство, яке було щасливим вираженням загального інстинкту, використовувало невиразність цих теорій для спонукання до діяльності. Але це рятівне перетворення могло бути вельми доцільним лише доти, доки духовенство зберігало повну соціальну незалежність. Та відтоді, як католицизм, унаслідок захоплення світської влади, був позбавлений незалежності, квієтичні тенденції, які він міг стримувати лише штучно, знову почали природно розвиватися в більшості його справжніх прихильників.

Натомість у позитивізмі сама доктрина спонукає до найширшої діяльності, незалежно від турбот духовенства. Це самородне й безперервне спонукання прямо випливає з відносної та залежної природи нового Великого Существа, що складається з власних поклонників.

Глава XXVI.
Соціальне почуття вимагає солідарності між усіма людьми і, особливо, безперервного зв’язку між усіма поколіннями.

Головна характерна риса основної діяльності, яка освятить усе наше існування, полягає у безмежній співпраці, уявлення про яку не може дати жоден менш складний організм. Ця узгодженість дій, однаково пов’язана з часом і простором, вимагає двох необхідних щаблів соціального почуття: дійсної солідарності та історичної безперервності. Глибоке вивчення кожного статичного або динамічного соціального явища завжди виявить пряме чи опосередковане сприяння всіх сучасних існувань і всіх попередніх поколінь у певних географічних і хронологічних межах, які розсуваються в міру того, як розвивається Велика Істота. Безсумнівне щодо наших думок і почуттів, це необхідне співробітництво має ще більшою мірою мати місце щодо наших дій, які є результатом ще повнішого сприяння. Ця обставина найкраще показує, наскільки хибним і аморальним є поняття права у власному розумінні цього слова, що завжди передбачає абсолютну індивідуальність.

Дійсне підпорядкування політики моралі прямо випливає з того, що всіх людей слід розглядати не як окремі істоти, а як різні органи єдиної Великої Істоти. Тому в усякому правильно влаштованому суспільстві кожен громадянин завжди ставав суспільним діячем, який, погано чи добре, виконує свої спонтанні або систематичні обов’язки.

Цей основний принцип емпірично заперечувався лише протягом тривалого революційного перехідного часу, який тепер завершується і який, унаслідок зловживань старого порядку, що став ретроградним, перетворився на анархію, що була для того часу прогресивною, але нині не узгоджується зі своєю первісною метою. Позитивізм зробить цей принцип цілком нездоланним, підкріпивши його доводами, що відповідають сукупності реальних знань.

Це остаточне доведення стане раціональною основою морального авторитету нового духовенства, яке лише одне може в кожному окремому випадку точно оцінити справжню співпрацю й чітко визначити відповідні обов’язки. Без його наукового втручання, доповнюваного його естетичним служінням, соціальне почуття ніколи не могло б настільки розвинутися, щоб глибоко змінити звичний спосіб дії. Адже воно звелося б лише до простої солідарності в теперішньому, що становить тільки його перший щабель.

Наші найчистіші соціалісти нині подають чимало прикладів цієї сумної обмеженості, яка, залишаючи теперішнє без коренів у минулому, штовхає нас у невизначене майбутнє.

У кожному соціальному явищі, особливо сучасному, попередники беруть участь більше, ніж сучасники. Матеріальні праці, особливо ті, що залежать від участі великої кількості людей, ще більше здатні підтвердити повну реальність цієї оцінки. Ця необхідна безперервність показує краще, ніж проста солідарність, наскільки колективне життя є єдино реальним, адже індивідуальне життя може існувати лише як абстракція. Вона є головною характерною рисою нашої суспільності: бо в багатьох інших тварин існує одночасна співпраця, тоді як ми лише розуміємо й розвиваємо послідовну співпрацю, що є головним джерелом нашої поступової еволюції.

Отже, соціальне почуття залишається надзвичайно недосконалим, вельми безплідним або навіть таким, що породжує смуту, доки воно обмежується сучасними відносинами. Усі хибні теорії, які заперечують спадковість, ґрунтуються на цьому помилковому нехтуванні історичною безперервністю. Адже нашим щирим утопістам бракує лише реальних знань, щоб визнати цю корінну хибу. Визнання колективної спадковості, яку не можна серйозно заперечувати, невдовзі привело б їх до кращого розуміння індивідуальної, а точніше, домашньої спадковості. Але в міру того, як завдяки практиці вони наближатимуться до розуміння дійсності, вони почнуть погоджуватися з тим, що солідарність не може бути навіть достатньо осмислена без безперервності.

Справді, з одного боку, особистість у своєму розвитку несвідомо відтворює головні фази соціальної еволюції, і тому кожному необхідно знати її загальний хід, щоб розуміти власну історію. З іншого боку, всі послідовні стани Великої Істоти ми спостерігаємо в різних народів, які ще не злилися з нею; тож ми не можемо належно їм співчувати, якщо не ставимося з достатньою пошаною до того, що було послідовно пережите західними народами.

Наші великодушні соціалісти або комуністи, особливо пролетарі, невдовзі зрозуміють вади й небезпеку цієї подвійної непослідовності, і вони постараються заповнити розумову прогалину, що паралізує їхні моральні зусилля. Жерці Людства створять ще кращий ґрунт для сприйняття сукупності історичних теорій серед найчистішого й найсамороднішого елемента помірної влади. Адже жінки природно схильні цінувати безперервність, перше джерело якої вони становлять.

Глава XXVII.
Функції нової духовної влади. Повне відокремлення духовного елемента від світського, теорії від практики, поради від наказу.

Справжнє соціальне почуття, спершу солідарності, а потім, особливо, — безперервності, не може зміцнюватися й розвиватися без наукового підґрунтя, що необхідно залежить від сукупності позитивних умоглядів. Такою є перша підстава, водночас раціональна й афективна, для неминучого поділу двох елементарних сил у остаточному устрої. Коли соціальне вдосконалення стане головною метою нашої діяльності, ми зрозуміємо, що подібні явища не можна змінювати, не знаючи їхніх природних законів. Вивченням же останніх може займатися лише клас людей, у найвищому ступені споглядальних, які присвятили себе цьому важкому дослідженню й наділені дорадчим авторитетом, що випливає з пов’язаної з їхньою діяльністю ролі наставників. Якщо щодо найпростіших мистецтв західний розум уже визнав, що теорія може бути розроблювана й викладена лише мислителями, чужими практиці, то він не забариться ще категоричніше приписати подібний поділ для найважчого й найважливішого мистецтва. Це мудре рішення неминуче візьме гору над усіма протилежними течіями, коли всюди визнають, що явища, пов’язані з цим мистецтвом, підпорядковані незмінним законам, надзвичайна складність і залежність яких є новою причиною для того, щоб доручити їхнє вивчення справжнім філософам.

Цей систематичний поділ стає також істотною підставою здорової сучасної політики з іншого важливого погляду, а саме як необхідний для гідної особистої діяльності не менш, ніж для мудрої суспільної співпраці. Справді, Велика Істота характеризується незалежністю своїх різних індивідуальних або домашніх елементів не менш, ніж їхнім загальним сприянням. Якщо порядок вимагає передусім цієї останньої умови, то прогрес більше пов’язаний із першою. А ці дві однаково владні необхідності виявлялися непримиренними в давнину, внаслідок корінного змішання духовної влади зі світською, які завжди походили від одних і тих самих жрецьких або військових органів. Особисту незалежність тут звичайно приносили в жертву загальній співпраці. Ось чому ідея прогресу залишалася невідомою навіть утопістам. Жодне примирення між цими двома умовами не могло мати місця, доки середньовіччя не здійснило разючої спроби відокремити пом’якшувальну силу від керівної влади, аби політика підпорядкувалася моралі. Відтоді суспільна діяльність залежить передусім від вільного приєднання серцем і розумом до загальної доктрини, що встановлює, без жодного свавілля, загальні правила поведінки, які стосуються як тих, хто наказує, так і тих, хто підкоряється. Саме таким чином, попри свою крайню розумову й соціальну недосконалість, цей перший досвід уже дав цінні моральні й політичні результати.

Найповніша незалежність тоді могла поєднуватися з найщирішою відданістю в усіх справжніх представників лицарства. Жоден західний клас не залишився чужим цьому новому поєднанню особистої гідності із загальним братерством. Це поєднання настільки відповідає нашій природі, що воно здійснилося, щойно з’явилася можливість систематично його утвердити. Воно збереглося, попри глибокі зміни, яких зазнало, і тоді, коли впали відповідні вірування, особливо в народів, які не прийняли протестантизму.

Завдяки цьому в середні віки стало можливим створення загальної теорії великого організму шляхом усунення корінної суперечності, що існувала доти між цими двома характерними властивостями. Таким чином, та сама еволюція, яка привела теологію до тимчасової єдності, з якої починається її занепад, поступово підготувала появу нової, повнішої й реальнішої єдності, що має керувати остаточним устроєм.

Але, попри переваги й навіть успішність цього раннього досвіду, він не міг дати остаточного розв’язання питання, несумісного з духом і характером такої проміжної епохи. Теологічний принцип і військова діяльність однаковою мірою відкидали це нормальне відокремлення теоретичної влади від практичної. Воно могло протягом кількох століть тимчасово існувати в неповному обсязі лише завдяки певній самочинно встановлюваній рівновазі, що завжди коливалася між теократією та імперією.

Навпаки, позитивний дух і промислова діяльність природно тяжіють до такого поділу, який, зрештою систематизований, забезпечує сучасним народам основне примирення незалежності із солідарністю.

Насамперед цей остаточний стан, подібно до католицького ладу, а ще вищою мірою, має перевагу підпорядковувати поведінку всіх людей правилу, заснованому на переконанні, без жодного гнобливого начала. Але природа нової віри, завжди доступної доведенню, зробить цей духовний вплив також незрівнянно вищим за старий — і за гідністю, і за міцністю. Адже католицьке наставляння могло уникнути сваволі лише шляхом заміни простих людських велінь надприродними примхами. Якими б перевагами не вирізнявся такий лад, свобода тут не могла бути достатньо забезпечена, оскільки накази, яким доводилося коритися, залишалися нез’ясованими, а змінено було лише їхнє джерело.

Подальші зусилля метафізиків, які намагалися обґрунтувати нашу гідність підпорядкуванням законам, мали ще менший успіх. Адже вони, по суті, прагнули відновити давнє панування свавільних примх, позбавлених лише санкції теократії, яка робила їх водночас і гіднішими пошани, і менш примхливими. Це примирення між незалежністю та солідарністю, що становить істинну свободу, може здійснюватися лише тоді, коли воно підпорядковується об’єктивним законам, звільненим від будь-якого суб’єктивного спонукання і тому завжди доступним справжнім доказам.

Такою буде величезна соціальна користь наукового генія, належно поширеного на найскладніші й найважливіші явища. Людина вже не буде рабом людини: вона підкоряється лише зовнішній необхідності, якій коряться також ті, хто цього вимагає; ці накази, зумовлені зовнішньою необхідністю, ніколи не принижують нас, навіть коли вони непохитні. Але нова мудрість, понад те, навчає нас, що вони майже завжди змінні, особливо щодо наших найважливіших властивостей. Тоді наша гідність перестає бути пасивною, і ми присвячуємо все наше індивідуальне або колективне існування безперервному вдосконаленню системи, дійсними провідниками якої ми є. Природні закони, що її становлять, стають необхідною основою нашого діяльного втручання, спрямовуючи наші зусилля й зміцнюючи наші наміри. Чим краще вони будуть відомі, тим більше наша поведінка буде вільною від усякого свавільного і від усякого рабського підпорядкування. Насправді ці зовнішні правила лише рідко можуть бути настільки визначеними, щоб у кожному випадку усунути потребу в наказових приписах. Але тоді серцю належить прийти з обох боків на допомогу недостатності розуму, щоб надто слабо вмотивовані веління були виконані з любові. Повністю уникнути свавільних примх неможливо, але для нашої гідності досить, щоб вони були підпорядковані одноманітності зовнішніх законів, а розсудок і почуття незмінно прагнули звузити сферу їхнього повсякденного впливу. А ця подвійна умова безперечно виконується в позитивному ладі, де промислове життя і науковий дух сприяють тому, щоб кожен ставав дедалі незалежнішим від будь-якої особистої примхи й водночас тісніше єднався із загальним організмом.

Отже, позитивізм забезпечує свободу і людську гідність завдяки тому, що вважає: соціальні явища, так само як і всі інші, підпорядковані природним законам, які в певних межах змінюються нашою мудрою діяльністю, особливо колективною. Навпаки, від усіх метафізичних утопій, що віддають суспільство на поталу законодавчим примхам, не беруть до уваги вроджених властивостей і домагаються солідарності лише шляхом придушення незалежності, як це було в давнину, можна чекати тільки гноблення й приниження.

Таким чином остаточний культ систематизує активне існування Великої Істоти відповідно до сукупності її природних законів, причому він або доповнює інстинкт солідарності почуттям безперервності, або примиряє неминучу незалежність її різних органів із їхньою необхідною спільною діяльністю. Тоді політика може, нарешті, справді підпорядкуватися моралі, бо обов’язок замінить право. Теоретична влада проголошує незаперечні правила, в яких розсудок і почуття завжди спільно сприяють зміні діяльності. Якими б не були органи практичної влади, її здійснення набуває незмінного морального характеру. Навпаки, всі метафізичні системи обмежуються регулюванням обсягу кожної влади, не даючи потім жодного принципу для поведінки чи оцінки.

Глава XXVIII.
Функції капіталістів або світських вождів.

Від розгляду активного культу Людства в цілому слід тепер перейти до його головного підрозділу, щоб завершити характеристику нормального відокремлення духовної влади від світської, що становить основний принцип позитивної політики.

Безперервна діяльність Великої Істоти стосується або її зовнішнього стану, або її власної природи. Хоча кожна з цих двох важливих функцій водночас стосується і порядку, і поступу, перша переважно пов’язана із збереженням, а друга — з удосконаленням. Цей величезний організм має передусім, як і всякий інший, безперестанку діяти на відповідне середовище, щоб підтримувати й поширювати своє матеріальне існування. Його практичне життя тому, головно, присвячене задоволенню цих нездоланних потреб, що вимагають постійного виробництва багатих матеріалів. Безперервне вироблення цих матеріалів із плином часу стає залежним від послідовного сприяння поколінь більше, ніж від одночасного сприяння індивідів. Виконуючи ці грубі, але необхідні функції, ми працюємо переважно для наших нащадків, а задоволеннями наших головних потреб зобов’язані нашим попередникам.

Кожне покоління виробляє понад власні потреби матеріальні багатства, призначені полегшити працю й підготувати засоби до існування для наступного покоління. Отже, органи цієї передачі стають природними керівниками промислової праці, і вони не користуються перевагами, пов’язаними з володінням знаряддями виробництва та предметами споживання, лише за виняткової нездатності. До цієї практичної переваги додається природне зосередження капіталів у руках мудрих і вправних адміністраторів.

Такі світські провідники сучасного суспільства. Остаточний культ має підтримувати їх як органи живлення Великої Істоти, які або збирають і переробляють сировину, або розподіляють її всюди під безперервним впливом центрального органа.

Гордуючись своїм безпосереднім і щоденним значенням, спонукувані, понад те, особистими інстинктами, які самі лише й можуть викликати їхню напружену діяльність, вони природно прагнуть зловживати своїм практичним переважанням, щоб накласти на суспільство ярмо тяжкої необхідності, неприйнятної ні для почуття, ні для розуму. Тому їхнє самочинно встановлюване панування потребує безперестанного пом’якшувального впливу моральних сил. Таке головне політичне призначення другої загальної функції Великої Істоти.

Глава XXIX.
Необхідний вплив моральних сил на сили матеріальні.

Мозкова життя Великої Істоти, що прямо стосується її власного вдосконалення, навіть фізичного, але особливо інтелектуального й морального, спершу здається ніби призначеною, як і в нижчих організмів, для сприяння процесові живлення. Однак невдовзі ми помічаємо, що вона розвиває довкола себе чар, властивий лише їй, і такий, що є головним джерелом нашого щастя. Тоді ми, навпаки, починаємо розглядати людське життя як призначене для вільного розвитку розуму, уяви й, особливо, почуття, а лише практичні вимоги безперестанку змушують нас до тяжкої діяльності. Ця важлива функція, яка ніколи не може стати переважною, поза тим безпосереднім задоволенням, що вона нам дає, стає нашим головним засобом, спершу несвідомим, а потім систематичним, для регулювання за допомогою розуму й серця більшою чи меншою мірою сліпої дії органів живлення. Найчистіше й найприродніше джерело цього морального впливу полягає в жіночому впливі, що репрезентує афективне життя індивідуального мозку. Але він може бути цілком дієвим лише тоді, коли поєднується з філософською силою, яка, попри свою безпосередню слабкість, так само необхідна для колективного організму, як споглядальна функція мозку необхідна для індивіда.

До цих двох необхідних елементів пом’якшувальної влади Велика Істота, досягнувши зрілого стану, додає третій, який доповнює цю організацію і становить головну підвалину її політичного втручання, породжуючи, зрештою, активну функцію соціального мозку — вплив пролетарів.

Від цього додаткового елемента насправді залежить можливе розв’язання великої людської проблеми, а саме перевага суспільності над особистістю. Відсторонений від практичної влади через брак дозвілля й багатства, він, однак, необхідний для виконання праць, що є джерелом світського панування. Пов’язаний із теоретичною владою завдяки спорідненості смаків і однаковому становищу, він від неї очікує, головно, систематичної освіти, потребу в якій глибоко відчуває, вбачаючи в ній джерело гідності й поліпшення, а також безпосереднього щастя.

Незважаючи на те, що народна праця поглинає багато часу, для умів, які, не маючи змоги спеціалізуватися в тій чи тій науковій галузі, зазвичай прагнуть здобути загальні погляди, усе ж залишається велика можливість самоосвіти, причому вони завжди надають перевагу тим знанням, у яких користь і реальність перебувають у тісному поєднанні. Водночас серця пролетарів, чужі тривогам, пов’язаним зі шляхетністю або багатством, становлять вдячніший ґрунт для розвитку великодушних почуттів, принадність і значення яких краще виявляються в їхньому житті. Оскільки вони можуть переважати лише своєю чисельністю, пролетарі більше прагнуть до єднання, ніж світські правителі, кожен із яких володіє матеріальним пануванням, що в його очах є істотним і робить його самотнім.

Ось таким чином пом’якшувальна влада природним шляхом знаходить серед практичних сил, самочинний розвиток яких вона має змінювати, енергійного союзника, цілком доступного моральному впливові, найміцнішою опорою якого він стає. Будучи водночас частковим і загальним, активним і споглядальним, не перестаючи бути надзвичайно афективним, народ становить необхідну проміжну ланку між теоретичним авторитетом і практичною владою, з якими він майже однаковою мірою пов’язаний, отримуючи з одного боку освіту й пораду, з іншого — працю й допомогу. Він репрезентує енергію Великої Істоти, так само як жінки репрезентують її чутливість, а філософи — її розум.

Глава XXX.
Як обмежити й приборкати зловживання капіталістів.

Ця потрійна мозкова сила має спершу навчитися шанувати необхідні функції живильного органа, а вже потім морально впливати на них і систематизувати їх. Вона повинна їх регулювати, надаючи їм, по змозі, більшої шляхетності, відповідно до постійної здорової оцінки їхньої природи.

Безперечно, треба подолати безпідставну пиху, так само нераціональну, як і аморальну, світських провідників сучасного суспільства, які вважають себе творцями й володарями матеріальної сили, утвореної всіма їхніми сучасниками та попередниками. Але, віднині підносячи їх до рангу справжніх суспільних служителів, покликаних керувати капіталами й спрямовувати матеріальну працю, слід шанувати й підтримувати їхню дорогоцінну службу, а не принижувати чи придушувати її.

Нормальний поділ духовної влади від світської негайно до цього приводить, покладаючи на капіталістів переважно моральну відповідальність, а не політичну, як це робила руйнівна метафізика. Коли нове духовенство вичерпає щодо них засоби переконання, що випливають із загальної освіти, воно зможе вдатися до систематичного осуду, якому народна згода й жіноча санкція нададуть у кожному місті й у кожній родині страшної сили. Щоб приборкати крайні відхилення, цей нормальний засіб може дійти до виключення із суспільства, яке, за належного застосування, стане завдяки згаданій вище подвійній опорі рішучішим, ніж у середні віки, коли організація пом’якшувальної влади мала лише досвідний характер. Але й тоді вплив має бути суто моральним. Якщо у виняткових випадках, які ставатимуть дедалі рідкіснішими, зловживання вимагатиме певних політичних заходів, то єдиним суддею в цьому питанні буде світська влада.

Розділ XXXI.
У новому устрої багатство може передаватися у спадок.

Всупереч метафізичним запереченням проти спадкової передачі матеріальних багатств, новий кодекс моралі зуміє в більшості випадків усунути головні зловживання цього природного способу володіння. За заміни права обов’язками не доводиться турбуватися про те, хто володіє даною владою, а лише про те, щоб він правильно нею користувався. Позитивізм, понад те, виявить соціальні переваги інституту спадщини щодо функцій, які, не потребуючи жодної особливої здібності, можуть добре виконуватися особами, що дістали лише домашню підготовку. Особливо з морального погляду люди, які виросли в багатстві, доступніші до великодушності, ніж ті, хто повільно нажив його, хай навіть чесним шляхом.

Отже, спадкова передача, яка спочатку застосовувалася до всіх функцій, може без обмежень застосовуватися до тих, що потребують найменшої спеціальної вправності й полягають лише в збереженні капіталів, а не стосуються їхнього використання. Якби призначали інших хранителів, то суспільні інтереси від цього анітрохи не виграли б. Сучасна промисловість уже засвідчила адміністративну перевагу приватних керівників, до яких поступово переходять усі ті соціальні функції, що можуть виконуватися окремими особами, за винятком теоретичних функцій, які завжди мають колективний характер.

Заздрісні тиради проти спадкових багатств не можуть завадити їхнім володарям часто бути найкориснішими органами Людства, аби лише мудре виховання, належним чином підтримуване загальною думкою, спрямовувало природних щасливців до добра. Попри бідність, властиву трьом необхідним елементам пом’якшувальної влади, саме в їхньому середовищі не виникатимуть ці марні протести, хіба що деякі члени забудуть гідність і умови своєї спільної афективної, споглядальної та активної служби.

Розділ XXXII.
Матеріальна відповідальність капіталістів.

Єдині матеріальні інтереси, які моральна сила має оспорювати в політичної сили, регулюються двома загальними принципами, що випливають із точного оцінювання природного порядку. З одного боку, чоловік має утримувати свою дружину, з другого — активний клас має утримувати клас споглядальний.

Такі два основні умови, очевидно потрібні природою Великої Істоти, щоб її афективні та споглядальні функції могли належно виконуватися. Добробут окремих осіб і суспільства настільки залежить від переваги почуття над розумом і над діяльністю, що його ніколи не буде куплено надто дорогою ціною, якщо для досягнення його половина нашого роду не братиме участі в промисловій праці. У найменш розвинених племенах активна стать бере на себе в цьому відношенні постійне зобов’язання, яке завжди відрізняє людське кохання, навіть найгрубішого ґатунку, від простого звірячого хтивства. У міру того, як Велика Істота розвивається, ця умова існування виразніше постає й краще задовольняється. Остаточний культ підносить її до рівня основного обов’язку, від якого зазвичай ніщо не звільняє ані індивіда, ані рід.

Що ж до другої умови, то старе духовенство давно її освятило; і нинішня анархія по суті її шанує, принаймні там, де протестантизм не надав надто великої переваги індивідуальності. Систематично стверджуючи її як необхідну для теоретичних функцій Людства, доведеться радше звужувати, ніж розширювати її, особливо порівняно з колишнім режимом, де володіння багатством значно сприяло самочинному виродженню католицизму.

Щоб нормальний поділ духовної влади від світської було цілковито здійснено, слід, аби нові філософи завжди залишалися так само далекими від багатства, як і від панування. Якщо жерці Людства, нарівні з жінками, мають бути чужими будь-якій практичній владі, то вони не повинні бути багатшими за пролетарів і мають розпоряджатися лише засобами, щоб жити пристойно, відповідно до свого суспільного становища. І лише за дотримання цієї подвійної умови вони зможуть гідно проголошувати свої думки й давати поради, чистота яких ніколи не викликатиме сумнівів.

Отже, у своєму нормальному управлінні спільним багатством світські вожді мають задовольнити ці дві необхідні вимоги під час нормування плати за працю промислових робітників і суспільної винагороди теоретичної праці. Яким би важким не здавалося тепер виконання цієї умови, лише цією законною ціною й може бути куплена стійкість практичної рівноваги. Нинішні володарі переваги, яка вже не може спиратися на порожні особисті права, можуть оголосити таку програму неприйнятною. У такому разі їхні функції якимось чином перейдуть до нових органів доти, доки Велика Істота не знайде служителів, які не відступатимуть від свого основного служіння, що є необхідною умовою тієї переваги, якої вони домагаються.

Але в цих справедливих межах їхнє благотворне панування викличе любов і повагу як необхідні для вищого існування. Розум і серце спільними та злагодженими зусиллями змусять усюди зникнути ниці пристрасті й руйнівні доктрини, породжувані нині силою, яка від часу занепаду католицької дисципліни прагне знищити будь-який справжній моральний обов’язок в ім’я своїх удаваних прав. Ця сила незабаром зрозуміє, що подібні приписи, добровільне виконання яких становить заслугу кожного, лише дають багатим змогу уникнути політичної тиранії, що тепер їм загрожує. Тоді вільне зосередження багатств усі розглядатимуть як необхідну умову їхньої повної доцільності, особливо соціальної, адже великі обов’язки потребують для свого виконання великих сил.

Глава XXXIII.
Нормальні відносини між філософами, пролетарями та капіталістами.

Таким-то шляхом жерці Людства здійснять моральне перетворення матеріальної сили, аби живильний апарат належним чином функціонував на користь усіх органів Великої Істоти. Відмовившись від цілком законної, але тимчасової боротьби, народ гідно розвине свої природні схильності до благоговіння й завжди підкорятиметься своїм світським начальникам та довірливо ставитиметься до своїх духовних влад. Пролетарі зрозуміють, що справжнє щастя аж ніяк не залежить від багатства, а зумовлюється, головно, задоволенням інтелектуальних, моральних і соціальних потреб, яке для них доступніше, ніж для правлячих класів. Вони без жалю відмовляться від насолод, що їх дають багатство й влада та становлять природну винагороду за практичну діяльність. Після сумлінного виконання своєї спеціальної служби честолюбство кожного з них виявлятиметься лише в прагненні гідно виконати свою спільну функцію як активного союзника теоретичної влади, сприяючи в мудрих щоденних бесідах виробленню справжньої громадської думки.

Народ, який добре розумітиме справжні умови духовного управління, довірятиме лише духовенству, завжди схильному підпорядковувати розум серцю й забезпечувати моральність реальної науки завдяки незмінному зреченню світських переваг. Якщо хибне честолюбство спокусить деяких філософів на шлях політичної кар’єри, то пролетарі зуміють енергійно застосувати до них загальну доктрину й підтримати справедливу перевагу практичного авторитету.

Хоча мистецтво завжди має підпорядковувати науці свої загальні натхнення, однак лише воно повинно керувати будь-яким застосуванням позитивних теорій. Практична нездатність теоретиків, уже визнана щодо нижчих мистецтв, буде систематично доведена, особливо стосовно політичних функцій. Філософи мають опікуватися освітою і, отже, давати пораду; люди, що стоять на чолі промисловості, мають діяти і передусім управляти — таке нормальне розподілення, до якого народ зуміє всюди прищепити повагу як до необхідного для гармонії Великої Істоти.

Глава XXXIV.
Еволюція революційних девізів.

Активний культ Людства, доповнюючи його умоглядний і афективний культ, закріплює справжній загальний характер єдиного політичного перетворення, яке могло б припинити велику західну революцію. Але це остаточне оновлення всіх соціальних установ не може прямо розпочатися тепер, оскільки воно потребує попереднього переустрою поглядів і звичаїв на філософських засадах, уже встановлених позитивізмом, на що підуть праці принаймні одного покоління. Тому протягом цього проміжку політика має залишатися, по суті, тимчасовою, хоч і спрямованою в дусі остаточного стану.

Нині визнано лише афективний принцип нового режиму: постійне підпорядкування політики моралі. Воно, справді, становить справжній, віднині невід’ємний, органічний сенс декларації Французької Республіки, яка стверджує, що всі люди мають служити Людству. Що ж до систематизації, яка одна тільки може здійснити цей основний принцип, то позитивізм установив її підвалини, але суспільний розум їх ще, однак, не прийняв. Слід сподіватися, що невдовзі девіз, який характеризує цю нову політичну філософію, сам собою здобуде всенародне освячення.

Глава XXXV.
Перший девіз: Свобода, Рівність.

Призначена сповіщати про безповоротне зречення від старого порядку, але нездатна якимось чином указати природу остаточного стану, негативна частина революції вся цілком умістилася в глибоко суперечливому девізі: Свобода, Рівність, — несумісному ні з якою реальною організацією. Адже за вільної еволюції необхідно розвиваються будь-які відмінності, особливо розумові й моральні; тож, аби підтримувати рівність, доводиться придушувати еволюцію.

Але ця корінна невідповідність не послаблювала заперечної енергії цієї первісної формули, де ненависть до минулого затуляла розуміння майбутнього. Її прогресивна тенденція настільки пом’якшувала тоді її анархічну природу, що вона могла надихнути першу спробу заснувати істинну політику на сукупності історичних чинників, — спробу, здійснену, хоч і не цілком вдало, в безсмертному творі мого славетного попередника Кондорсе. Отже, майбутнє остаточне переважання історичного напряму давало про себе знати вже за панування антиісторичного духу.

Тривалий ретроградний рух, що неминуче настав після цього рішучого потрясіння, жодного разу не міг мати справжнього девізу через приховану антипатію, яку він завжди викликав у людей думки й людей серця. Його міцними наслідками могли бути лише загальне переконання, спершу досвідне, а потім систематичне, в органічному безсиллі революційної метафізики та опрацювання історичних матеріалів, яке, давши першу оцінку середньовіччя, сприяло підготовці позитивізму.

Глава XXXVI.
Другий девіз: Свобода, Громадський Порядок.

Коли, завдяки пам’ятним подіям 1830 р., закінчилася ця ретроградна реакція, започаткована Робесп’єром, розвинена Бонапартом і подовжена Бурбонами, то двозначний нерухомий стан, який тепер завершився, породив новий тимчасовий девіз. Знаменита формула: Свобода, Громадський Порядок, що переважала впродовж півпокоління, вірно відбивала соціальне середовище, яке стало для неї джерелом. Її значення було тим реальнішим, що вона створилася сама собою, без будь-якої урочистої санкції. Вона постала плодом суспільного розуму, який, не бачачи на жодному прапорі істинної формули соціального майбутнього, обмежився узгодженням двох умов, необхідних для його підготовки. Цей другий девіз ближче, ніж перший, підходив до органічної мети революції. Тут було виключено антигромадське поняття рівності, всі моральні переваги якого забезпечує, але без жодної політичної небезпеки, незнищенне почуття вселюдського братерства, яке, починаючи від середньовіччя, не потребує на Заході особливого формулювання. Важливе поняття порядку було введено до цієї формули на підставі досвіду й із застереженням, гідним епохи, коли анархія умів і сердець наказувала обмежуватися внутрішнім і зовнішнім матеріальним порядком.

Глава XXXVII.
Третій і останній девіз: Порядок і Прогрес.

Другий тимчасовий девіз перестав бути задовільним відтоді, як політична перевага республіканського принципу відкрила нам позитивну частину революції [1848], що вже почалася для справжніх філософів, коли я заснував справжню соціальну науку. Але, відмовляючись від останньої формули, суспільний розум не міг бути настільки ретроградним, щоб прийняти первісну, яка годилася лише для початкового потрясіння. Хоча цілковита відсутність соціальних переконань і може пояснити її офіційне воскресіння, це не завадить здоровим умам і шляхетним серцям з власної волі прийняти систематичний девіз майбутнього: Порядок і Прогрес. Його філософський і політичний характер було достатньо окреслено в другій частині цього «Огляду», тож тут я можу обмежитися вказівкою на його походження та спосіб його встановлення.

Він пов’язується з попереднім так само, як цей останній був пов’язаний із першим, через посередництво одного з елементів цього соціального поєднання, за необхідності подвійного, як і всяке інше, навіть неорганічне, поєднання. Окрім того, він своєрідно санкціонує також поняття, спільне для перших двох девізів, адже всякий прогрес передбачає свободу. Але він прямо віддає порядку першорядність, яка йому належить і без якої він не може охопити всю свою природну сферу, що є водночас суспільною і приватною, теоретичною і практичною, моральною і політичною. Включаючи прогрес як мету і вияв порядку, він проголошує поняття, яке було підготовлене первісним потрясінням і яке набуде панівного значення під час органічного завершення західної революції. Примирення цих двох важливих умов, досі неможливе, вже досягнуте всіма передовими умами. Хоча суспільний розум іще не надав йому санкції, усі щирі люди самі собою прагнуть до нього після останньої фази ретроградного руху. Його майбутнє проголошення дедалі більше наближається, судячи з виявлюваного збігу між ретроградними прагненнями та анархічними тенденціями, що дедалі більше зумовлюються одними й тими самими бажаннями.

Глава XXXVIII.
Необхідність тимчасової політики впродовж перехідного періоду. Новий уряд має бути доручений трьом пролетарям.

Але навіть якби вже тепер здійснилося припустиме нами поєднання майбутнього систематичного девізу з його основним принципом, цього все одно було б недостатньо для того, щоб запровадити нині остаточний лад, який потребує попереднього завершення духовного міжцарів’я. Тому, доки найближче покоління прагнутиме досягти цієї важливої умови, коли всі уми й усі серця, особливо пролетарські та жіночі, мають надавати посильну допомогу філософському духовенству, слід установити тимчасовий уряд, метою якого було б підтримувати всередині країни й назовні порядок, необхідний для перехідного періоду. Позитивізм може взяти на себе також цей винятковий обов’язок, оскільки його точна історична оцінка двох станів, минулого й майбутнього, дає йому змогу створити доцільний тимчасовий проміжний стан.

Для розв’язання цього завдання позитивізм закликає тепер до життя новий революційний уряд, так само пристосований до позитивної частини революції, як разюче політичне творіння — Конвент — був пристосований до її негативної частини. Його характеризує сучасне узгодження між повною свободою викладу або обговорення і практичним переважанням належно перетвореної центральної влади. Усне або письмове дослідження стане цілком вільним як завдяки знищенню гнітючого фіскального чи карального законодавства, так і завдяки тому, що буде зруйновано негідну стіну, якою психологи відгородили діяльність державних мужів від приватної оцінки; так, зокрема, завдяки скасуванню подвійного офіційного бюджету — теологічного або метафізичного, — який і тепер лише перешкоджає справжній свободі навчання. Оскільки за наявності цієї основної гарантії центральна влада вже не вселятиме серйозних побоювань щодо ретроградних спроб, її необхідне переважання над місцевою владою набуде тієї напруженості, якої нині вимагає підтримання матеріального порядку серед розумової й моральної анархії. Ось чому зібрання представників французького народу, скорочене приблизно до 200 членів, збереже лише право щорічного голосування за податок, запропонований правлячим комітетом, і право перевірки торішніх видатків. Усі державні заходи, як законодавчі, так і виконавчі, мають виходити від центральної влади, зобов’язаної лише заздалегідь виносити їх на вільне обговорення газет, народних зібрань і окремих мислителів, причому, однак, це загальне обговорення ніколи не повинно створювати їй жодних перешкод.

Забезпечивши, таким чином, незмінний поступальний напрям верховного комітету, залишається сформувати його так, щоб він завжди мав практичний характер, необхідний для його перехідного призначення. Саме тому позитивна теорія вказує на пролетарів як на єдине середовище, з якого можуть бути обрані такі державні мужі, що могли б стати гідними наступниками членів Конвенту. Отже, центральну владу буде доручено трьом народним правителям, які зосередять у своїх руках усі повноваження міністрів і королівські функції, керуючи один внутрішніми справами, другий — зовнішніми, а третій — фінансами. Вони скликають і розпускають під власною моральною відповідальністю зібрання провінційних депутатів, у яких, без жодного формального припису, переважатимуть особи, що стоять на чолі промисловості; вони безоплатно виконуватимуть покладені на них обов’язки, які завжди відповідатимуть їхнім повсякденним заняттям. За змін особового складу уряду, можливих у перехідному стані, цього невеликого числа правителів буде досить, щоб підтримувати безперервність, даючи змогу окремо репрезентувати попередню фазу, майбутній напрям і теперішній стан речей.

Цей тимчасовий уряд, хоч і є з необхідності революційним, наближається, наскільки це можливо, до нормального стану. Чисто світська верховна влада, що його характеризує, відрізняється від такої в нормальному стані лише тим, що її членів вербують із класу, зазвичай чужого практичній владі, яка має бути остаточно надана особам, що стоять на чолі промисловості. Але необхідність цієї єдиної аномалії настільки зумовлена теперішнім станом справ, що її застосування, до того ж вельми обмежене, не може завдати жодної реальної шкоди звичаям пролетарів. Оскільки найважливіше — зробити моральним активне життя, то вкрай важливо надати політичне переважання тому практичному елементу, який найбільш доступний для розуму й серця, для морального впливу. Його політичне панування не перешкоджатиме вільному розвиткові світської влади, а, навпаки, підготує її нормальне верховенство, вселяючи її представникам потребу в повному оновленні, приватному й суспільному, без якого вони залишилися б негідними посісти призначене їм в остаточному ладі місце. Водночас дорадчий вплив у такий спосіб правильно вводиться в новий уряд. Спершу будучи цілком несвідомим, він дедалі більше набуватиме систематичності, у міру того як відбуватиметься вільне філософське оновлення, на якому ґрунтуватиметься остаточний режим.

Цей новий тимчасовий режим тим більше відповідає своєму призначенню, що, хоч його й викликано нагальними потребами стану Франції, він придатний і для всіх достатньо передових народів, у яких великий кризис уже виявився. Таким чином, від самого початку друга частина революції набуває західного характеру, тоді як перша мала бути лише національною.

Пролетарська природа нової центральної влади всюди виявить подібні риси, оскільки революційне верховенство належатиме класові, найкраще звільненому від усякої місцевої антипатії та більш схильному розумом і серцем до всезагального союзу. Навіть якщо цей режим обмежиться протягом кількох років однією Францією, він невдовзі перетворить на всьому Заході стару дипломатію.

Такі головні переваги, які систематичне обґрунтування має надати другому революційному урядові, тоді як перший міг випливати лише з емпіричної оцінки, виправленої поступальним інстинктом Конвенту.

Докладніші вказівки з цього питання читач знайде в спеціальній доповіді, опублікованій у серпні 1848 р. Позитивістським Товариством.

Розділ XXXIX.
Західний позитивний комітет, орган нової духовної влади.

Коли, завдяки утворенню тимчасового уряду, внутрішній спокій і зовнішній мир, попри продовження розумової та моральної анархії, буде забезпечено, величезна перетворювальна праця може діяльно виконуватися в атмосфері віднині недоторканної філософської свободи. Аби ця праця йшла по змозі успішно, важливо, щоб вона здійснювалася за допомогою філософсько-політичної асоціації, про яку було заявлено в моєму основному трактаті 1842 р., де я надав їй характерну назву Західного позитивістського комітету.

Маючи своїм місцеперебуванням, головно, Париж, цей комітет спочатку складатиметься з восьми французів, семи англійців, шести німців, п’яти італійців і чотирьох іспанців. Цієї кількості буде досить, щоб усі головні елементи кожного західного населення були в ньому представлені. Так, до німецького представництва ввійдуть: один голландець, один пруссак, один швед, один данець, один баварець і один австрієць. Так само П’ємонт, Ломбардія, Тоскана, Римська держава і Неаполь дадуть представників від Італії. Нарешті, Каталонія, Кастилія, Андалузія і Португалія достатньо репрезентуватимуть іберійське населення.

Цей рід постійного собору нової Церкви має допустити до свого середовища всі необхідні елементи пом’якшувальної влади і навіть має приєднати до себе тих представників керівної влади, особисте оновлення яких уже досить просунулося вперед, щоб гідно сприяти загальному оновленню. Таким чином, він від самого початку охопить усіх практиків і всіх теоретиків. Основний союз між філософами і пролетарями тут особливо виявиться, а також і інші щирі зв’язки, що стосуються навіть відсталих класів. Щоб гідно відповідати своєму головному призначенню, він ще з більшим підставами допустить третій загальний елемент пом’якшувальної влади, здатний найкращим чином репрезентувати основну перевагу серця над розумом. Отже, крім тридцяти згаданих вище членів, він включить до свого складу шістьох видатних жінок, двох француженок і по одній від кожної іншої західної гілки. Окрім їхнього нормального впливу, їхня особлива участь необхідна для того, щоб належним чином поширити позитивізм серед наших південних братів, згідно з благородною роллю, яку я призначав для своєї святої подруги, вирваної передчасною смертю в оновленого комітету, в якому вона могла б із гідністю посісти місце.

Тим часом як різні національні уряди всюди підтримуватимуть матеріальний порядок, ці вільні попередники остаточного режиму керуватимуть на Заході тією перетворювальною працею, яка поступово розвіє духовне міжцарів’я, що становить єдину істотну перешкоду для соціального перетворення. Вони тому мають сприяти розвиткові й поширенню позитивізму, так само як і його дедалі ширшому застосуванню, усіма шляхетними засобами, які опиняться в їхньому розпорядженні. Окрім усного й писемного, народного й філософського навчання, вони особливо постараються по змозі запровадити остаточний культ Людства, який уже може бути негайно розпочатий, принаймні в частині, що стосується системи поминання. Їхній політичний вплив зможе навіть безпосередньо підкреслити західний характер нового режиму, сприяючи прийняттю всюди деяких загальних заходів, користь яких визнано вже давно, але які досі не могли здійснитися через брак центрального органу, що стоїть понад національним суперництвом.

Глава XL.
Західна Республіка. Її головні установи: флот, монета, колеж, релігійний стяг, політичне знамено.

Першим загальним заходом буде заснування західного флоту, призначеного як для загального нагляду за морями, так і для теоретичних або практичних досліджень. Його екіпаж, вільно вербований і оплачуваний п’ятьма гілками великої західної родини, гідно замінить чудових морських лицарів, що зникли разом із католицизмом. Його прапор природно стане першим урочистим проголошенням спільного позитивістського девізу.

Цей перший характерний захід природно викличе другий, значення якого не менш безсумнівне і який, однак, не міг здійснитися з огляду на західну анархію, зумовлену політичним падінням католицизму. Він полягатиме у встановленні різними світськими властями спільної монети, що полегшить на всьому Заході промислові угоди. Три кулі із золота, срібла й платини, кожна вагою в п’ятдесят грамів, становитимуть достатню різноманітність. На великому колі, паралельному малому плоскому підставі, належатиме вигравіювати основний девіз. На полюсі слід було б зобразити безсмертного Карла Великого як історичного засновника Західної Республіки, ім’я якого можна було б написати навколо його шляхетного зображення. Це ім’я, однаково шановане на всьому Заході, могло б служити, спільною стародавньою мовою, для загальновживаного найменування загальної монети.

Указавши на цей подвійний захід, який невдовзі зробить оновлювальний комітет популярним, вважаю зайвим окремо зупинятися на різних операціях, що безпосередньо стосуються його головного призначення. Проте я маю тут зазначити вільне заснування західного колежу, який може становити систематичне ядро справжнього мислячого класу. Покликані утворити остаточне духовенство, ці нові філософи мають переважно вербуватися серед пролетарів, хоча гідних представників інших класів не усуватимуть. Вони запровадять семирічне навчання позитивізму в усіх місцях, де ґрунт буде сприятливим для його насадження. Крім того, вони висунуть із свого середовища вільних місіонерів, які проповідуватимуть усюди загальну доктрину, навіть поза західними межами, згідно з порядком, зазначеним нижче. Успіхові цієї справи дуже сприятимуть звичайні подорожі пролетарів-позитивістів.

Щоб краще зрозуміти це тимчасове навчання, треба звернутися до другого видання Доповіді Позитивної Школи, надрукованого 1849 р. Позитивістським Товариством.

Окрім цих спеціальних заходів, я маю тут докладніше вказати на одну загальну установу, однаково пов’язану з нормальним режимом і з кінцем перехідного часу. Вона стосується систематичного знамена, водночас західного й національного, потреба в якому вже інстинктивно відчувається і яке має всюди замінити ретроградні емблеми, але тільки не анархічними девізами. Органічний перехід має розпочатися з поширення всюди кольорів і девізів, властивих остаточному стану.

Щоб визначити, яким має бути політичний стяг, слід спершу встановити тип релігійної хоругви. На її білій стороні має бути зображено символ Людства у вигляді тридцятирічної жінки, що тримає на руках свого сина. На другому боці буде викарбувано священну формулу позитивістів: любов як принцип, порядок як підстава і прогрес як мета, причому тло цього боку має бути зеленим, тобто природним кольором надії, що личить емблемам майбутнього.

Цей самий колір єдино придатний і для політичного стяга, спільного для всього Заходу. Оскільки він має майоріти як прапор, на ньому не може бути живопису, а натомість на верхівці древка стоятиме статуетка Людства. Основну формулу буде розкладено на два девізи — по одному для кожного з його зелених боків, — що характеризують позитивізм: один науково-політичний — Порядок і Прогрес, другий морально-естетичний — Жити для інших. Якщо перший мають надавати перевагу чоловіки, то другий єдино личить жінкам, які таким чином зможуть нарешті взяти гідну участь у наших суспільних маніфестаціях.

Із цього західного стяга легко зробити різні національні стяги, додавши до нього просту облямівку з теперішніх кольорів кожної національності. У Франції, яка має взяти на себе ініціативу в цьому нововведенні, ця облямівка відтворить наші три кольори в теперішньому порядку, але з переважанням середнього білого поля, з поваги до нашого старого стяга. Це вдале поєднання однорідності й різноманітності виразно покаже, що новий західний союз здатен сумлінно шанувати всі, навіть найслабші нації, з яких кожна збереже власні емблеми, не порушуючи спільного символу. Усі другорядні емблеми, що всюди випливають із головного стяга, природно зазнають тієї самої метаморфози.

Пропонуючи цю символізацію, проголошену два роки тому на моїх щотижневих курсах, я вказую на найпрямішу функцію позитивного комітету, яка найкраще характеризує весь сенс його вільного втручання.

Хоча ця перетворювальна асоціація має поступово набути величезного поширення, важливо, однак, щоб її центральне ядро завжди залишалося обмеженим своїми тридцятьма шістьма первісними членами, за винятком згаданого вище двоякого доповнення. Кожен із членів може потім заснувати серед своїх співвітчизників численнішу групу, яка могла б так само розростатися. Ці послідовні приєднання, ступені яких майже необмежені, краще забезпечать єдність і однорідність позитивної Церкви, не шкодячи ані її міцності, ані її активності. Остаточне перетворення буде гарантоване, коли до цього добровільного союзу вступить переважна частина кожного західного елемента.

У цьому поступовому русі числа, наведені тут для представників різних національностей, означатимуть лише приблизний ступінь їхньої участі в діяльності комітету. Цей трактат пояснить, на підставі сукупності минулого, дещо інший порядок, за яким п’ять груп західних народів братимуть участь у позитивістському русі. Він відрізняється від попереднього порядку тим, що Італія тут підноситься на друге місце, Іспанія — на третє, тоді як Англія опиняється на останньому. Уже в третьому виданні мого позитивістського календаря я обґрунтовую цю важливу зміну, повне виправдання якої, природно, належить четвертому тому цього трактату.

Розділ XLI.
Нова доктрина придатна для людей усіх рас і всіх кліматів, але їхнє добровільне приєднання до неї, звісно, відбуватиметься з неоднаковою швидкістю.

Рішучий рух, що зрештою має охопити весь наш рід, сам собою дістане перше нормальне розширення, коли перейде із Заходу до народів, для яких він стане джерелом нового життя і в яких політична незалежність не могла зруйнувати суспільного зв’язку. В силу цього власне західний комітет невдовзі долучить до себе дванадцять колоніальних членів, по двоє від Північної Америки, Південної Америки, Індії, Австралії, як Голландської, так і Іспанської.

Досягнувши, таким чином, чисельності у сорок вісім членів, позитивний комітет потім поповнить свій нормальний склад шляхом поступового включення дванадцяти членів — представників різних відсталих народів. Кожен із них, у свою чергу, має зазнати остаточного перетворення, в якому Захід візьме на себе лише ініціативу під проводом Франції.

Дуже важливо, щоб це розширення сталося не надто рано, бо, якщо його буде погано зрозуміло, воно шкідливо позначиться на ясності й енергії оновлювального руху. Але не слід забувати, що Велика Істота буде цілком сформована лише після загального об’єднання всіх її органів. Між простою національністю, далі якої соціальний геній давнини ніколи не йшов, і остаточним Людством середні віки встановили надто нині ігноровану проміжну стадію, створивши вільний Захід. Наш перший політичний обов’язок нині полягає в перебудові останнього на непохитних засадах, для чого необхідно припинити анархію, спричинену падінням католицько-феодального режиму. У міру того, як ця систематизація здійснюватиметься, вона всюди покаже, що Захід становить лише останню підготовку до справжнього Людства, яке ми завжди передчували з нашої колиски, але яке досі, поки переважали теологізм і війна, було неможливе навіть у самій ідеї.

Основні закони людської еволюції, що становлять філософський фундамент остаточного ладу, необхідно придатні для всіх кліматів і для всіх рас, причому можливі лише відмінності у швидкості їхнього засвоєння. Ці зрозумілі запізнення віднині мають бути відшкодовані більш систематизованим розвитком, вільним від небезпек і коливань, властивих початковому прогресу, який міг бути лише дослідним, бо саме його оцінка вказала загальний закон.

Здійснюючи віднині серед наших відсталих братів це мудре й великодушне втручання, Захід відкриє найшляхетніше поле діяльності соціальному мистецтву, належним чином заснованому на реальній науці. Завжди відносні, хоч і не довільні, завжди делікатні, хоч і енергійні, ці природні впливи, водночас приватні й суспільні, національні й західні, становитимуть морально-політичну систему, яка виявиться незмірно вищою за теологічний або військовий прозелітизм. З часом вони зосередять на собі головну увагу позитивного комітету, хоча спершу будуть для нього лише другорядною справою.

Це поступове розширення, звісно, почнеться з решти білої раси, що всюди переважає дві інші раси. Її остаточне прилучення до Великої Істоти пройде через три головні фази, дві монотеїстичні й одну політеїстичну, з яких кожна полегшить наступну, і які репрезентуватимуть східне поширення оновлювального руху.

Хоч величезне російське населення й залишилося чужим католицько-феодальному просвітництву, яким ми завдячуємо середньовіччю, однак його християнська релігія, попри змішання двох влад, тепер висуває його як авангард монотеїстичного Сходу. Західний рух дістане тут своє перше рішуче поширення завдяки двом природним посередникам — релігійному й політичному, а саме Греції та, особливо, Польщі. Це поширення могло б серйозно сповільнитися лише в разі дійсного відокремлення від Росії цих двох різнорідних додатків.

Далі остаточне оновлення пошириться на монотеїстів-мусульман, спершу в Туреччині, потім у Персії. Позитивізм природно зустріне тут симпатії, яких католицизм не міг здобути і які вже досить помітні. Арабська цивілізація завжди фігуруватиме серед головних елементів нашої великої середньовічної підготовки, як шляхетна поширювачка грецької науки.

Нарешті, остання фаза розширення, несвідомі корені якої вже існують, прилучить до Великої Істоти численне політеїстичне населення, що доповнює білу расу. Виняткова впертість теократичного режиму не завадить позитивізмові знайти, за природної допомоги Персії, справжні точки дотику з Індією. Це є необхідною перевагою доктрини, яка, завжди уважно ставлячись до сукупності людської еволюції, уміє належним чином цінувати найдавніші системи суспільності.

На цих трьох щаблях поширення позитивний комітет долучить до себе першу половину своїх чужоземних членів, шляхом послідовного прийняття до складу одного грека, одного росіянина, одного єгиптянина, одного турка, одного перса і, нарешті, одного індуса.

Попри свій упертий політеїзм, жовта раса тепер усюди зазнає змін під впливом монотеїзму, як християнського, так і, особливо, мусульманського. Завдяки цій підготовці, що відбувається сама собою, позитивний комітет невдовзі знайде тут досить прихильників, щоб майже одночасно прийняти до своїх членів одного татарина, одного китайця, одного японця й одного малайця.

Він, нарешті, остаточно доповнить свій основний склад, включивши двох представників чорної раси: одного від тієї частини цієї раси, яка зуміла енергійно розбити кайдани чудовиського рабства [Гаїті], другого — від частини, що ще залишилася чужою західній культурі [Центральна Африка]. Хоч ми, через нашу пиху, вважаємо цю останню частину приреченою завжди лишатися на нижчому щаблі розвитку, однак її вроджені якості схиляють її до прийняття єдиної філософії, яка розглядає фетишизм як необхідний початок усякої підготовчої еволюції.

Позитивний комітет, імовірно, досягне цього остаточного складу в шістдесят членів раніше, ніж припиниться духовне міжцарів’я в центрі Великої Істоти. Але яким би світське перетворення не сприяло згодом цьому широкому філософському підприємству, необхідність п’яти послідовних фаз для цього розширення не дає підстав припускати, що його можна буде завершити до спливу двох століть. Проте ця систематизувальна діяльність комітету невдовзі набуде зростаючого значення, як для безпосередньої підготовки відсталих націй, так, особливо, для зміцнення сім’ї передових народів у її новій вірі, покликаній, таким чином, засвідчити свою характерну всезагальність.

Розділ XLII.
Релігія Людства. Завдяки своїй моральній піднесеності, інтелектуальній перевазі та соціально-політичній доцільності вона може розв’язати велику сучасну проблему.

Остаточний режим настільки вже з’ясовано, що ми можемо, не чекаючи активного зіставлення його з усіма різними фазами попереднього ладу, розумом і серцем розпочати повне оновлення, енергійно підготовлене нашими революційними попередниками. Їхня ненависть до минулого заважала їм пізнати майбутнє. Віднині, навпаки, історичний дух і соціальне чуття взаємно підсилюють одне одного. Керовані завжди інстинктом безперервності, без якого солідарність залишається недостатньою, ми прямуємо до майбутнього, лише спираючись на минуле, усім фазам якого наш остаточний культ віддає належне. Аж ніяк не зменшуючи нашої оновлювальної енергії, ця щира й повна справедливість, яку тільки ми одні можемо віддати, не впадаючи в непослідовність, завершує визволення нашої думки, звільняючи нас від будь-яких реальних поступок щодо віджилих систем. Оцінюючи їхню природу та їхнє призначення краще, ніж це могли зробити їхні емпіричні прихильники, ми бачимо в кожній із них необхідну, але тимчасову підготовку до остаточної системи, що має відразу виконати всі ці часткові завдання.

Нова систематизація, зіставлена особливо з останньою системою, що керувала сім’єю передових народів, постає в цьому «Огляді», який є лише простим вступом до великого трактату, уже більш реальною, повнішою й стійкішою. Усі якості, притаманні вражаючому середньовічному режимові, зміцнені й удосконалені позитивізмом, який один лише приводить розум до непорушного підпорядкування справедливому пануванню серця. Наші побожні й лицарські предки, як нам видається, гідно застосували найкращу доктрину, яку допускала їхня доба. Ці визначні попередники стояли б нині в наших лавах і проголосили б остаточне скасування своєї тимчасової філософії, що поступово виродилася й стала символом відсталості та джерелом незгоди.

Досягнувши своєї повної єдності, так само самородної, як і систематичної, наша доктрина може витримати пряме зіставлення, яке дає змогу здоровим умам і чистим серцям збагнути її необхідну перевагу як для почуття й уяви, так і для розсудку та діяльності. Усе життя, приватне чи суспільне, стає, таким чином, ще більшою мірою, ніж у політеїстичному світогляді, справжнім безперервним культом, що завжди надихається загальною любов’ю. Усі думки, почуття й дії без зусиль відносяться до одного й того самого Великого Істоти, в найвищому ступені реального, доступного й співчутливого, складеного зі своїх власних поклонників, хоч і очевидно вищого за кожного з них. Саме його поняття являє собою все минуле, розумове й соціальне, як безповоротне падіння теологізму та військової справи, несумісних із будь-якою справжньою теоретичною загальністю та з будь-якою дійсно спільною діяльністю. Скрізь забезпечуючи перевагу вродженої моральності, ця остаточна релігія безпосередньо перетворює філософію, поезію й політику, завжди присвячувані згідно з їхнім істинним зв’язком вивченню й прославленню Людства та служінню йому — істоті найвідноснішій і найвідкритішій до вдосконалення. Ставши таким чином синтетичною, реальна наука стає святою, бо на підставі сукупності зовнішніх і внутрішніх законів будує об’єктивний фундамент, який один лише може стримувати природне хитання наших думок, мінливість наших почуттів і нерішучість наших намірів. Нарешті покликана до соціального служіння, поезія стає назавжди улюбленим заняттям усіх умів, бо ідеалізує всі сторони Великого Істоти й гідно виражає суспільну та приватну вдячність йому, з якої випливає наше внутрішнє вдосконалення.

Але, розкриваючи всю принадність, притаманну цьому вивченню й цьому прославленню, нова релігія, що завжди вирізняється реальністю та корисністю, ніколи не зможе виродитися в аскетизм або квієтизм. Любов, яка нею керує, не може бути пасивною: вона збуджує розсудок і, особливо, уяву лише для того, щоб краще спрямовувати діяльність, що породила позитивність, згодом поширену на сферу умогляду і, нарешті, на афективне життя. Таким чином наше життя присвячується безперервному вдосконаленню природного порядку, спершу щодо матеріальних умов нашого існування, а потім щодо нашої власної фізичної, інтелектуальної та моральної природи. Тому головна її мета полягає в моральному поступі нашого особистого, домашнього й соціального життя, що є головним джерелом приватного й суспільного добробуту. Нарешті, політика, підпорядкована моралі, стає нашим основним мистецтвом, за допомогою якого ми присвячуємо всі наші зусилля служінню істинному Верховному Істоті, згідно з сукупністю його власних природних законів.

Головною чеснотою давнього соціального ладу, особливо римського, було активне переважання суспільного життя, відповідно до форми й міри суспільної діяльності, доступних цьому первісному стану, в якому домашнє життя ще не було належним чином усталене. У середні віки католицизм почав безпосередню систематизацію загальної моралі, але звертав переважну увагу на приватне життя, усі головні душевні явища якого було підпорядковано вражаючій дисципліні, що сягала найпотаємніших джерел наших вад і наших чеснот. Але соціальна неспроможність провідної доктрини тоді привела лише до суперечливого рішення, бо, придушуючи особистість, вона водночас навчала цілковито відвертатися від суспільного життя й присвячувати себе егоїстичному переслідуванню нездійсненної мети. Уся тимчасова значущість цієї великої спроби випливала з уперше здійсненого відокремлення моральної влади від політичної, які в давніх завжди змішувалися. Але це відокремлення, що постало як емпіричний результат загального стану речей, тоді не могло вдатися, бо суперечило як духові доктрини, так і формі суспільності. Попри співчуття жінок, католицький режим, якому бракувало енергійної підтримки пролетарів, невдовзі впав під ударами світської влади, сприятливої до виродження духовенства.

Цей ранній досвід може бути належно знову розпочатий і цілковито здійснений лише в позитивному режимі, що поєднує соціальний геній давнини із соціальним генієм середніх віків, аби виконати велику політичну програму Конвенту.

Остаточна релігія безпосередньо ставить людині священним завданням постійне переважання суспільності над особистістю. Наскільки це дозволяє крайня недосконалість нашої моральної природи, вона розв’язує його шляхом загального й безперервного розвитку сімейних прихильностей, що становлять єдиний реальний перехід від егоїстичних інстинктів до загальних симпатій. Щоб зміцнити й розвинути це корінне рішення, вона встановлює нормальний поділ, інтелектуальний і соціальний, теоретичної влади від практичної, причому одна — загальна й дорадча — керує лише вихованням; друга — приватна й повелівна — завжди керує дією. Усі соціальні елементи, які природно усунуті від участі в дійсному управлінні, стають необхідними охоронцями цієї основної конституції. Жерці Людства, ці систематичні носії помірної влади, у своїй законній боротьбі проти влади керівної можуть завжди розраховувати на жіноче співчуття й народну допомогу. Але цю подвійну підтримку отримає лише той, хто, крім інтелектуальних якостей, потрібних для вправного перетворювача, матиме ще необхідніші моральні якості й зуміє показати, що його серце так само вміє співчувати, як жіноче серце, і так само енергійне, як пролетарське. Перша запорука цієї здатності полягає в щирому зреченні від повелівання і навіть від багатства. Тоді нова релігія остаточно замінить стару, як таку, що краще виконує все її дійсне призначення — і соціальне, і розумове. Відійшовши слідом за політеїзмом і фетишизмом назавжди в царину історії, монотеїзм буде включено, поряд із ними, до загальної системи поминання, в якій істинна Велика Істота завжди віддаватиме належну шану своїм різним попередникам.

Розділ XLIII.
Кожна людина тепер мусить вибрати між ретроградно-анархічним табором служителів застарілого Бога та органічно-прогресивним табором служителів Людства.

Отже, не лише в ім’я здорового глузду позитивісти мають тепер спонукати всіх двозначних сектантів нарешті вибрати між абсолютним і відносним, між марним шуканням причин і реальним вивченням законів, між режимом свавільних примх і режимом довідних необхідностей. Віднині, головно, почуття матиме вирішальний голос у цьому суперництві й надасть перевагу істинній суспільності.

Монотеїзм тепер на Заході так само виснажений і так само чинить розбещувальний вплив, як політеїзм п’ятнадцять століть тому. Від часу непоправного ослаблення дисципліни, що становила його головну моральну силу, його так звана доктрина приводила лише до осквернення серця ненаситною жадобою та до приниження характеру рабським страхом. Завжди ворожий уяві, він змусив її повернутися назад до політеїзму й фетишизму, які становлять єдині можливі підвалини теологічної поезії. Він ніколи не міг щиро підтримувати активне життя, що виникало лише або оминаючи його, або розриваючи створювані ним шляхи. Нині він прямо стає на заваді найшляхетнішій діяльності, що спонукає нас перетворювати суспільний стан, бо його марне провидіння заважає пізнати будь-який справжній закон, здатний привести до раціонального передбачення, спроможного керувати мудрим втручанням.

Його щирі прихильники незабаром відмовляться керувати світом, у якому вони проголошують себе прибульцями. Нове Верховне Істота не менш ревниве, ніж старе: воно не допускає служителів, підлеглих іншим володарям. Але найдіяльніші теологи, монархісти, аристократи й навіть демагоги вже давно не мають доброї віри. Їхній Бог став номінальним главою лицемірної змови, віднині радше смішної, ніж ганебної, що прагне відвернути народ від усіх важливих суспільних поліпшень, обіцяючи йому нездійсненну відплату, яка вже втратила всяку довіру в очах західних пролетарів, особливо паризьких. Будь-який теологічний напрям: католицький, протестантський чи деїстський, насправді сприяє продовженню й обтяженню моральної анархії, перешкоджаючи рішучому переважанню соціального почуття й цілісного світогляду, які тільки й можуть породити ясні переконання та тверді звичаї. Усі сучасні руйнівні утопії дістали від монотеїзму або своє підґрунтя, або свою санкцію. Сам католицизм утратив можливість перешкоджати самочинному розвиткові у своїх головних представників різних революційних омани.

Отже, саме в інтересах порядку, ще більше ніж в ім’я прогресу, ми закликаємо всіх, хто бажає вийти з пагубного розумового й морального хитання, чітко висловитися на користь теологізму або позитивізму. Нині є лише два табори: один ретроградний і анархічний, у якому Бог править безладно; другий — органічний і прогресивний, систематично відданий Людству.

Зосередивши всі наші турботи на реальному існуванні, ми надамо йому повного поширення не лише в теперішньому, а й у минулому та навіть у майбутньому, бо воно завжди підпорядковане єдиному основному закону, що дає нам змогу без труднощів охопити всю його сукупність. Вважаючи наше головне щастя у загальній любові, ми якнайбільше житимемо для інших, глибоко пов’язуючи приватне життя із суспільним, відповідно до естетичного культу, належним чином підпорядкованого науковому догматові. Після того, як ми таким чином розвинемо, прикрасимо й освятимо наше тимчасове існування, ми заслужимо вічне включення до Великої Істоти, що необхідно складається з усіх своїх шляхетних елементів. Сукупність її культу дає нам змогу збагнути глибоку реальність і незрівнянну приємність такого ототожнення, невідомого всім тим, кому будь-який різновид теологізму заважає точно пізнати майбутнє й оцінити щире самозречення.

Кінець