Поставлена близь 412 р. до н. е. п’єса «Єлена» у певному сенсі відкрила шлях до нового жанру «нової афінської комедії» та елліністичних романів. Приблизно в той самий час, між постановками «Єлени» та «Іона», в афінському театрі було поставлено трагедію «Електра», що розповідає про те, як Орест убив свою матір. Загалом датування цієї п’єси подається по-різному, і в деяких варіантах вважається, що її було поставлено ще 420 р., приблизно в часи постановки «Благальниць». За логікою самого сюжету, її варто було б датувати навіть пізніше за «Єлену», тож ми розташували її відразу наступною. Як би там не було, п’єса Евріпіда розповідає про ту саму історію, яку ми вже бачили у творчості Есхіла, а також повторює сюжетну арку і навіть назву п’єси Софокла, а отже, тут є що порівнювати.
Якщо коротко, сюжет п’єси такий: цар Мікен Агамемнон одразу після свого повернення з Трої гине від рук власної дружини Клітемнестри та її коханця Егісфа, який захоплює трон. Дія п’єси починається з таємного повернення з вигнання єдиного сина Агамемнона — Ореста. Його сестра Електра, силоміць видана за бідного селянина, стає помічницею Ореста в помсті за смерть батька. Вона заманює Клітемнестру до свого дому, і там Орест убиває матір. У фіналі Діоскури обіцяють матеровбивці, що його виправдає афінський Ареопаг. У цій п’єсі, як і в інших, Евріпід по-новому тлумачить міфологічні сюжети, вносячи до них побутові деталі та роблячи жінок активнішими учасницями подій. Так, саме в цій трагедії Електра вперше бере безпосередню участь у помсті за батька. Незвичним є і вибір місця дії: це не царський палац, а село, де живе Електра зі своїм чоловіком-селянином. Новизна ще й у тому, що Орест і Електра, помстившись за батька, не відчувають упевненості у своїй правоті; навіть Діоскури, обіцяючи у фіналі традиційно щасливий розв’язок, не можуть схвалити матеровбивство. Усе це сприяє дегероїзації міфу в п’єсі.
Дилема спадковості й виховання
Отже, Електру видали заміж за безрідного орача, щоб вона (вірніше, її дитина) не могла всерйоз претендувати на престол узурпатора Егісфа. В принципі їй навіть пощастило, бо Егісф не був би проти вбити її, про всяк випадок, і лише патронаж Клітемнестри стримує його наміри. Чоловік-орач при цьому виявився людиною доброчесною і скромною, він живе своєю чесною працею і навіть не сприймає Електру як законну дружину. При ньому вона зберігає невинність, і орач сподівається, що Орест простить його за цей шлюб під примусом, коли повернеться. Виходить, він у мовчазній опозиції й чекає реваншу династії Атрідів. Особливо виразно Евріпід підкреслює працьовиті якості орача. Він навіть намагається віднадити Електру від роботи в полі, оскільки вона дівчина царської крові й вихована в розніженості, але Електра, захоплена духовною перевагою орача, сама проситься йому допомагати в роботі. Складається своєрідна ідилія, платонічний шлюб двох максимально шляхетних своєю душею стоїків.
Проте з вуст Електри звучать також і мотиви гордості. Наприклад, коли її кликали на свято, вона скаржиться, що тепер має дуже бідний вигляд, а вона ж не якась там проста дівчина, а дочка самого Агамемнона, переможця Трої. Особливо цікаво, що, розповідаючи про свою історію стороннім людям, вона каже, що на свята їй дорога закрита. Тим часом насправді ми бачимо, що її туди дуже навіть наполегливо запрошували. Виходить, вона сама собі ставить межі й скаржиться на них, хоча об’єктивно їх не існує, окрім як у її фантазії про поведінку, «належну» царственій особі. Це типове самобичування, яке подається нам як стоїчна чеснота.
Про своє тяжке життя Електра скаржиться в класичній «сцені впізнавання», де розмовляє зі своїм братом Орестом, не впізнаючи його відразу. Орест і Пілад, що прибули до Аргоса, вдають послів від Ореста, аби нібито розвідати становище й доповісти командирові, який лише збирається прибути. Тут, критикуючи царя-узурпатора, Електра наголошує на тому, що «він мені велить плодити жебраків…». І що одразу впадає в око, вона значно більше, ніж Орест, хоче помститися. Електра без вагань готова вбити матір і померти сама, тоді як Орест ще міркує про те, чи правильно це. І коли Орест, якого все ще не впізнали, знайомиться з чоловіком Електри, то теж відкрито захоплюється його доброчесністю. Це знайомство приводить Ореста до першого й найбільшого філософського міркування всієї п’єси:
Узнай поди, яка кров тече
У чоловіка в жилах, розберися
В серцях людей, серед цієї ткані барвистої
У родині вельмож росте нікчемний син,
І добрі в злих виходять діти.
Багач у душі пустелю оголить,
А світлий розум під лахміттям криється.
Чого-чого не надивишся. Де ж
І в чому шукати мірило? Якщо в грошах —
Помилишся… І в бідності — пастка:
Нужда — поганий учитель. Серед воєнних?
Та хто ж оцінить доблесть їх у бою?
Свідки там хіба є? Чи не простіше
Гру долі визнати й скоритися…
Ось чоловік — ні влади в нього,
Ні славетних родичів, і в світі
Не прогримить про нього слава, — тим часом
Чи знайдеться серед аргосців кращий?
О гордовиті, чи лишите ви нас
За знатністю ділити, забувши душу?
Чи в житті кров, а не м’яка вдача людей
Робить достойними? Так, із добрих
Господарі й громадяни, а ті,
Вельможами народжені, хіба не
Статуями на площах стояти
Їм личить? Про силу рук, либонь,
Подумаєш, щоб підперти спис,
Та й то не так — спис у хоробрих влучніший…
А хоробрості душа дає притулок…
В устах Електри ми бачили, що вона мислить цілком в аристократичному дусі: для неї важливі походження, багатство, і вона вважає цілком справедливим, щоб багаті люди мали все те, що їм нібито належить за правом крові. Суто технічно Орест теж із нею згоден, і саме тому він прийшов до Аргоса мститися. Але все ж бачимо, що, на відміну від Електри, Орест вагається й ставить запитання загальнофілософського характеру. Його нам змальовують радше як філософа й інтелігента, який виконує свій обов’язок радше віддаючи данину традиції, ніж щиро сповнений пристрасті до помсти. Далі це ще позначиться на його поведінці. Тут цікаво те, що Евріпід не пропонує нам ідеї «шляхетної бідності», хоча суто технічно ідилія хлібороба говорить саме про неї. Він узагалі не бачить жодних твердих критеріїв, за якими можна було б напевно гарантувати душевну шляхетність. Тут можна було б зробити висновок, що за належного виховання будь-яка людина може стати шляхетною, але Евріпід воліє дійти висновку, що все людське життя пронизане чистою випадковістю. Це не означає, що він не погоджувався із софістами щодо важливості виховання, але показує, що для нього важлива сама дихотомія випадковості й необхідності, і той факт, що тут панує випадковість, очевидно, лякає Евріпіда.
Критика Есхіла
Невдовзі до халупи хлібороба приводять людину, яка колись урятувала малого Ореста, відправивши його за кордон. Цей старець був вихователем самого Агамемнона і теж перебував у мовчазній опозиції до нового режиму. До халупи він потрапив тому, що мав допомогти Електрі з припасами, аби гідно нагодувати гостей (бо ж не можна, мовляв, годувати аристократів-послів бозна-чим), але старець одразу впізнав у невідомому мандрівникові Ореста. Ще на підході до дому, керуючись лише словесним описом послів, він почав підозрювати, що це сам Орест під прикриттям. Тому старець почав питати Електру, чи здатна вона впізнати свого брата за якимись прикметами. У цьому фрагменті Евріпід буквально висміює Есхіла. За версією Есхіла, Електра впізнає свого брата, орієнтуючись на низку ознак: локон його волосся, слід, який він залишає на могилі Агамемнона, і предмет одягу, який вона пошила для нього багато років тому. Сцена впізнавання в Евріпіда явно висміює розповідь Есхіла. У п’єсі Евріпіда вона сміється з ідеї використання таких знаків для розпізнавання свого брата, тому що:
- немає жодної причини, чому їхнє волосся мало б збігатися, адже скільки завгодно може бути блондинів;
- слід, залишений Орестом, зроблений ще дитиною, аж ніяк не нагадував би слід мандрівника. Та й порівнювати його зі ступнею сестри теж безглуздо: вони росли з різною швидкістю і взагалі різні;
- ну і було б нелогічно, якби дорослий Орест і далі носив одяг, пошитий для нього ще в дитинстві, адже він явно вже не за розміром.
Замість усього цього, що було в есхілівській версії трагедії, Ореста впізнають по шраму, який він дістав, коли в дитинстві переслідував лань у домі. Це пародійно-героїчний натяк на сцену з «Одіссеї» Гомера. В «Одіссеї» цілителька Евриклея впізнає щойно повернутого Одіссея по шраму на стегні, який він дістав у дитинстві під час свого першого полювання на вепра. В «Одіссеї» повернення Ореста до Аргоса і помста за смерть батька кілька разів розглядаються як взірець поведінки Телемаха. Евріпід, зі свого боку, використовує свою сцену впізнавання, щоб натякнути на сцену з «Одіссеї». Замість епічного героїчного полювання на вепра Евріпід вигадує напівкомічний інцидент за участю оленяти.
Із розмови зі старцем Орест довідався, що в місті в нього зовсім немає союзників. Честь честю, але Орест розорений і не має жодних переваг, щоб із ним хотіли мати справу. Тому Орест у відчаї каже: «О, мета ясна… Але засоби, старче, засоби…». Але після короткого брейншторму вони складають план. Цар Егісф має відлучитися з міста заради якоїсь храмової жертви, і там він буде особливо вразливим. Тут його має наздогнати Орест, тим часом як Електра візьме на себе Клітемнестру й придумає спосіб виманити й її. У найкращих традиціях п’єс Евріпіда тут ставиться умова, що в разі провалу Ореста — Електра негайно покінчить життя самогубством. Або цілковитий успіх, або смерть. Орест успішно вбиває свого противника, переманивши його свиту на свій бік. Причому сцена вбивства змальована дуже мальовничо: удар ножа проламує Егісфу хребет, просто в найкращих традиціях Mortal Kombat. Але загалом варто зазначити, що п’єса справді непогано написана з погляду стилю. Евріпід вдало використовує метафори. Наприклад, коли Електра обговорює пастку для матері, то на запитання, що дасть їй простий вихід матері за міську браму, вона відповідає: «і в пекло їх надовго обернути». І таких моментів у п’єсі достатньо.
Убивство Клітемнестри затягнулося, і Орест встигає принести труп царя до ніг Електри. Недовго вагаючись, Електра все ж вирішує… прочитати трупові гнівний монолог, який вона хотіла висловити йому ще за життя. І лише після цієї сцени до них нарешті приходить Клітемнестра. Її виманили в село звісткою про те, що Електра народила спадкоємця й онука. Але тепер, побачивши матір, Орест заціпенів. Адже вона ж його рідна кров, і він не може її вбити. Орест навіть наважується сказати Аполлону, що той був невігласом у момент, коли давав пророцтво вбити матір. Ну, або, в крайньому разі, під виглядом Аполлона йому віщав злий демон. Та все ж, попри ці богохульні висловлювання й різкий спротив, Електра змушує його взяти себе в руки й сховатися в домі зі зброєю.
У розмові з дочкою Клітемнестра розгортає апологію свого вчинку. Історія відома: Агамемнон — тиран, що заслуговує на смерть. Головні кривди, яких він завдав, — убивство Іфігенії (хоча ми знаємо, що боги її врятували, див. «Іфігенія в Тавриді«) ну і ввів у дім другу дружину. Головний наголос усе ж іде саме на вбивство дочки. Центральна частина цих звинувачень звучить так:
О, я б усе простила, якби місто
Інакше їм не взяти, якби дім
Або дітей рятував він цією жертвою,
Та він убив дитя заради жінки
Розпусної, за те, що чоловік не вмів
Зрадницю гідно покарати.
О, я тоді мовчала — я до забуття
Готувала вже серце й карати
Атріда не збиралася. Та з Трої
Менаду цар безумну привіз
На шлюбне ложе й став у світлиці
Двох жінок тримати. О жінки, наш жереб —
Сліпа пристрасть. Нехай необачно
Холодність муж нам виявить, зараз
На зло йому коханця заводимо
І нас же всі потім у всьому винять,
Забуваючи зачинщиків образи…
А якби був викрадений Менелай
І я б Ореста смертю викуповувала
Сестрі своїй на втіху, — чи батько
Твій стерпів би? Так, значить, сміє близьких
Моїх карати Атрі́д, а мені терпіння
Наказано й жертви? Так, його
Убила я — мені не було дороги
Іншої, як у край його ворогів. Друзі
Йому б моїх образ не помстилися..
На це їй відповідає корифей хору, тобто, можливо, сам Евріпід закадровим голосом автора:
Так, ти права, але в правді — твій сором:
Ні, жінки, коли розумом здорові,
Чоловікам у всьому покірні, про хворих
Я говорити не стану — тих зі рахунків…
Електра наводить кілька аргументів проти матері, один дуже слабкий: мовляв, вона від природи була шльондрою й почала фарбуватися перед дзеркалом, щойно Агамемнон поїхав. Мовляв, так роблять лише ті, хто збирається зраджувати чоловікові, інакше ніяк. А отже, вона була готова до зради практично миттєво. Ну а другий аргумент, трохи сильніший, полягав у тому, що насправді Клітемнестра лише прикривається Іфігенією, адже якщо їй так глибоко важлива доля її дітей, то чому вона допустила вигнання Ореста й ув’язнення Електри? Вони ж теж її діти. Але новий чоловік виявився для неї важливішим. Щоправда, хоча логічно цей аргумент досить сильний, цілком зрозуміло, чому до цих дітей вона ставилася гірше. Адже вони відкрито демонстрували підтримку Агамемнона й засуджували її. Зрештою, вона ж виявилася права, і вони її вбили.
Як би там не було, вона виманила матір у дім, де її вже чекав Орест. І разом діти вбивають свою матір. Орест і тут страждає від скоєного більше, ніж Електра. Сестра намагається переконати його, що головна вина лежить на ній, але це слабка втіха. Невдовзі з небес приходять брати Клітемнестри, напівбожественні Кастор і Полідевк, щоб повідомити Орестові про те, як тепер він буде приречений на переслідування з боку Еріній. Вони дають героям вказівки, що робити далі. Орест має тікати від Еріній до Афін, щоб там постати перед судом; а Електра має поховати матір і стати дружиною Пілада, і всі вони мають назавжди покинути рідне місто Аргос. Після довгого слізливого прощання герої вирушають у путь.
Порівняння Есхіла, Софокла та Евріпіда в опрацюванні образів Ореста й Електри
У Есхіла ще велика пошана до міфу, у нього боги значною мірою вершать долю людей. У Софокла Електра й Орест — теж поборники законів, даних богами, у Евріпіда ж вони просто нещасні діти, покинуті матір’ю заради коханця Егісфа. В Есхіла було показано лише мить вагання Ореста перед убивством матері, тоді як Орест Софокла безжальний. Його роль обмежується виконанням вищої волі. Евріпід же зображає страшні муки сина, який не може підняти руку на матір, а коли Електра докоряє йому в малодушності, то він, закривши обличчя плащем, щоб не бачити матері, уражає її мечем. Убиваючи матір, Електра й Орест у трагедіях Есхіла та Софокла беззастережно виконують священну волю Аполлона, що захищає права батька. Якщо в Софокла доля каже, що мститися потрібно, — то цілком можна не виявляти жалю навіть до власних рідних. Софокл ставить питання детермінізму і божественної справедливості навіть вище за шанування предків і важливість родинних зв’язків. Але, як ми бачили, Евріпід піддає цю точку зору серйозному сумніву, а його Орест навіть наважився назвати бога Аполлона дурнем. На відміну від есхілівської версії трагедії, Орест Софокла, не вагаючись, виконує волю Аполлона й не страждає від переслідування Еріній; його образ відіграє в п’єсі другорядну роль. На перший план Софокл висуває його сестру Електру, яка й надихає Ореста на помсту, і навіть безпосередньо керує його діями. Щоб відтінити очевидно героїчний характер Електри, яка свідомо обирає шлях мучениці, їй протиставляється лагідна сестра Хрисофеміда, що теж страждає від принижень з боку Клітемнестри та Егісфа і навіть прагне відплати, але не здатна здійснити помсту за вбивство батька. Евріпід не вводить жодної додаткової сестри, і його Електра далеко не така люта, як у Софокла; хоча сам Евріпід, значною мірою закадровими поясненнями, намагається показати, що загалом він тут іде за версією Софокла. Трагедія Евріпіда виявляється своєрідним компромісом між версіями Есхіла та Софокла, бо в нього, як раніше в Есхіла, знову повертається тема докорів сумління Ореста, і, на відміну від софоклівської версії, Орест у Евріпіда цілком є головним персонажем п’єси.