Оґюст Конт — Соціальне призначення позитивізму, що випливає з необхідного зв’язку його з усією великою західною революцією

Це друга частина книги «Загальний огляд позитивізму» (1848).
Переклад із французької І. А. Шапіро.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, написаного дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.

• Розділ 1. – Зв’язок між французькою революцією та позитивізмом.
• Розділ 2. – Негативна, або руйнівна, фаза революції сприяла ідеї прогресу і, отже, вивченню соціальних явищ.
• Розділ 3. – Докази безсилля метафізичної або критичної доктрини.
• Розділ 4. – Період реакції (від 1794 до 1830 р.).
• Розділ 5. – Стаціонарний стан (від 1830 до 1848 р.).
• Розділ 6. – Знищення королівської влади. Республіканський дух передбачає підпорядкування політики моралі.
• Розділ 7. – Необхідне узгодження між порядком і прогресом. Порядок залишатиметься регресивним, доки прогрес буде анархічним.
• Розділ 8. – Незадовільність різних політичних партій.
• Розділ 9. – Необхідність нової загальної доктрини.
• Розділ 10. – Реформа має бути насамперед інтелектуальною; вона повинна поширитися на весь Захід.
• Розділ 11. – Західна республіка охоплює Францію, Італію, Іспанію, Англію та Німеччину.
• Розділ 12. – Перша спроба відокремити духовну владу від світської відбулася в католицькому середньовіччі.
• Розділ 13. – Відокремлення духовної влади від світської. Заснування духовної влади як органу Західної Республіки.
• Розділ 14. – Моральне вчення позитивізму. Воно полягає у піднесенні альтруїзму над егоїзмом, суспільних інтересів над особистими.
• Розділ 15. – Моральна прогресія почуттів: особисті, сімейні, суспільні. Людське серце може перейти від першого члена до третього лише під впливом сімейних почуттів.
• Розділ 16. – Альтруїзм є справжньою основою особистої моралі.
• Розділ 17. – Моральне виховання має ґрунтуватися на розсудку і на почутті.
• Розділ 18. – Моральний вплив духовної влади на громадську думку; розподіл похвал і осудів, прославлення великих людей, засудження головних ретроградів.
• Розділ 19. – Девіз позитивізму: порядок і прогрес.
• Розділ 20. – Прогрес є лише розвитком порядку.
• Розділ 21. – Теорія прогресу: матеріального, фізичного, інтелектуального й морального.
• Розділ 22. – Політичні настанови. Перехідний режим. Тимчасовий уряд.
• Розділ 23. – Духовне перетворення має передувати світській реформі.
• Розділ 24. – Завдання уряду впродовж духовного міжцарів’я: забезпечити матеріальний порядок, гарантувати свободу слова і дебатів.
• Розділ 25. – Девіз 1830 року відповідав політичному становищу.
• Розділ 26. – Свобода навчання. Скасування бюджету віросповідань і бюджету Університету.
• Розділ 27. – Переважання центральної влади необхідне для забезпечення громадського порядку.
• Розділ 28. – Здатність позитивізму перетворювати, не спираючись ані на Бога, ані на короля.

Розділ I.
Зв’язок між французькою революцією та позитивізмом

Оскільки позитивна філософія характеризується передусім переважанням у своєму світогляді соціальної точки зору, то її практична придатність природно випливає з її власної теоретичної будови, яка, будучи добре зрозумілою, дає змогу без труднощів систематизувати дійсне життя, а не обмежується тим, що дарує нам задоволення суто споглядального характеру. З іншого боку, це природне застосування її значно зміцнить її справжній умоглядний характер, завжди нагадуючи про необхідність зосередити всі наукові сили на одній кінцевій меті, стримуючи, таким чином, по змозі звичайну схильність абстрактних досліджень вироджуватися в пусті міркування.

Але цей загальний зв’язок не був би достатньо міцним, щоб нині забезпечити першість такому новому й такому складному способові мислення, якби весь сучасний стан речей не покладав віднині на філософію нового, точнішого обов’язку — задовольнити величезну соціальну потребу; це призначення філософії має безпосередньо привернути інтерес публіки до її теоретичних успіхів, і її міцність виявиться, таким чином, не менш забезпеченою, ніж її гідність. Тому, розглянувши позитивізм як необхідний продукт розумового руху, я маю тепер вказати на його політичне призначення, бо без цього вказівки його не можна належно оцінити.  

Щоб ясно визначити сутність цього призначення, досить тут добре показати тісний зв’язок нової філософії з усією великою революцією, яка ось уже шістдесят років глибоко хвилює передову частину людства, будучи кінцевим результатом рішучого переходу, що поступово здійснився протягом останніх п’яти століть. 

Ця криза природно мала дві головні фази: одну негативну, що завершилася на наших очах і назавжди зруйнувала стару систему, не давши, однак, ще визначеного й твердого поняття про новий суспільний стан; другу — позитивну, яка вже почалася і яка завершить основне опрацювання нової системи. Здорова філософія мала постати останнім продуктом першої частини кризи й віднині покликана керувати другою її частиною; таков подвійний зв’язок позитивізму з великою революцією, зв’язок, який мені належить тут розглянути.

Розділ II.
Негативна, або руйнівна, фаза революції сприяла ідеї прогресу і, отже, вивченню соціальних явищ

Розумова реакція, що настала слідом за великою революцією, мала те важливе значення, що лише завдяки їй людський розум міг із невсипущою енергією спрямуватися до створення нової системи, справжня природа якої була прихована від найвидатніших мислителів вісімнадцятого століття марними уламками старого ладу. Ця рішуча реакція була, зокрема, необхідною для побудови соціальної науки, оскільки вона прояснює справжню ідею людського прогресу, яка слугує підвалиною соціальної науки і яка інакше не могла б посісти панівного становища.

У давнину, коли порядок речей уважався незмінним, могла з’явитися лише попередня теорія соціальної науки, і великий Арістотель дивовижним чином її опрацював; так само, як у галузі біології суто статичні умогляди тоді народжувалися без жодного динамічного поняття. Усяка ж справжня ідея соціального прогресу була неминуче чужою давнім філософам, бо вони не мали перед очима задовільної історичної картини безперервного поступу людства.

У середні віки цей поступ став настільки очевидним, що могло зародитися, спершу інстинктивно, поняття про нашу здатність удосконалюватися; це сталося завдяки тодішньому загальному переконанню в перевазі католицизму над політеїзмом та іудаїзмом, ще раніше, ніж утвердження феодального режиму на руїнах римського ладу доповнило духовну оцінку підтвердженням громадянського суспільства. Яким би невиразним не було це первісне відчуття людського прогресу, воно все ж мало енергію в дуже високому ступені й було досить поширеним, але значно ослабло під час теологіко-метафізичної суперечки. Щоб зрозуміти справжній початок прогресивного прагнення, що вирізняє велику сім’ю західних народів і вберегло їх від багатьох наукових помилок, треба завжди підноситися до цієї епохи, особливо до того часу, коли метафізика протестантів або деїстів найменше спотворювала шляхетні почуття середніх віків.

Але якою б необхідною не була ця первісна думка, вона, звісно, не могла бути достатньою для побудови основної теорії людського прогресу. Адже, щоб утворити якусь прогресію, треба мати принаймні три члени, а тоді можна було зіставити лише два, а саме: порівнювати середні віки з давниною. До того ж абсолютний характер теологічної філософії, що керувала цим першим порівнянням, заважав навіть припустити існування третього члена, оскільки ця філософія вважала католицько-феодальний режим надзвичайно досконалим, таким, що поступається хіба що релігійній утопії про майбутнє життя.

Коли теологія впала настільки, що вже не становила в цьому відношенні перешкоди для уяви сучасної людини, це падіння спершу спричинило своєрідну розумову реакцію, яка тривалий час була несприятливою для першого опрацювання ідеї прогресу й виявлялася в сліпій ненависті до середніх віків. Майже всі мислителі зневажали тодішні вірування й були охоплені нерозумним захопленням давниною до того, що цілком заперечували перевагу середньовічного суспільного ладу, певне справжнє розуміння якого збереглося лише серед неосвіченої маси і, зокрема, у народів, які не прийняли протестантизму.

Ідея прогресу почала завойовувати уми сучасних народів лише тоді, коли вона відродилася в новій формі в середині сімнадцятого століття завдяки завершенню елементарної еволюції, здійсненої обраною частиною людства в науках і промисловості та навіть, хоч і менш виразно, у сфері красних мистецтв. Але, попри те, що ці часткові наукові здобутки справді стали першим безпосереднім джерелом систематичних уявлень нашого віку про людський прогрес, вони, однак, аж ніяк не могли вказувати на прогрес у суспільному становищі; він залишався навіть більш сумнівним, ніж у середні віки; а тим часом соціальні питання важливіші за всі ці спеціальні точки зору.

Революційне потрясіння, що рішуче штовхнуло Францію, яка є нормальним центром Заходу, на шлях повного перетворення, було, таким чином, необхідним для побудови цієї прогресії; воно вказувало, принаймні в далекій і туманній перспективі, на третій, істотно важливий член, справжній образ нового порядку, порівняння якого із середніми віками ознаменувало собою такий самий загальний і сміливий крок, як той, що його здійснили наші предки доби лицарства під впливом справедливого усвідомлення переваги їхнього суспільного ладу над громадським порядком давніх народів.

Поки католицько-феодальний режим не було остаточно знищено, його гордовиті уламки приховували політичне майбутнє, позбавляючи можливості скласти ясне уявлення про безперервний поступ суспільства. В силу особливості, властивої соціальним явищам, видовище тут має розвиватися одночасно зі спостерігачем. До початку великої кризи політична еволюція, здатна слугувати експериментальною основою для теорії прогресу, залишалася, можна сказати, ще настільки неповною, що розум не був спроможний її оцінити. Сто років тому найвидатніші мислителі насправді не могли реально уявити собі безперервний поступальний хід людства, і воно здавалося їм приреченим на колове або коливальне рухання. Але під впливом революцій справжній інстинкт людського прогресу самостійно й більш-менш рішуче пробудився в усіх здоровомислячих людей спочатку у Франції, а потім і на всьому Заході.

Отже, саме рятівному потрясінню ми завдячуємо силою і сміливістю, що дали нам змогу виробити поняття, на якому з необхідності ґрунтується справжня соціальна наука і, отже, вся позитивна філософія, яка стала загальною лише завдяки цій науці. Без теорії прогресу теорія порядку була б недостатньою, навіть якби було допущено можливість побудувати на ній соціологію, яка може випливати лише з тісного поєднання цих двох теорій; бо прогрес у всіх відношеннях є не чим іншим, як розвитком порядку і водночас є його єдиним і вирішальним показником. Тому зрозуміло, наскільки позитивна філософія безпосередньо випливає з Французької революції, не кажучи вже про те, що аж ніяк не випадковим є збіг революції із завершенням побудови наукового фундаменту цієї філософії.

Але, щоб доповнити цю оцінку, треба тепер визнати, що благотворний вплив розумової реакції, викликаної глибоким потрясінням суспільних підвалин, міг початися лише тоді, коли суто революційний дух настільки ослаб, що світло, яке осяяло майбутнє, вже не заважало бачити сукупність минулого.

Справді, якщо, з одного боку, сильне революційне пробудження почало відкривати нам, хоч і невиразно, третій член соціальної прогресії, то, з другого боку, воно перешкоджало нам справедливо оцінювати другий, доки тривала сліпа ненависть, яку визвольний рух мав нам вселити до всього середньовічного, і без якої ми не могли б остаточно розірвати зі старим порядком. Знищення проміжного члена не менш шкодило виробленню загального поняття, ніж відсутність третього члена, який надто відрізняється від першого, щоб бути з ним безпосередньо порівнюваним. Тому неможливо було утворити справжню теорію людського прогресу, не віддавши спочатку належного середнім вікам, які водночас і поєднували, і розділяли давній і новий стани. А ця справедлива оцінка, звісно, була несумісна з пануванням власне революційного духу.

У цьому сенсі сильна філософська реакція, викликана знаменитим де Местром, відіграла величезну роль у підготовці справжньої теорії прогресу. Попри очевидно ретроградний дух, що надихав цю короткочасну школу, її праці завжди посідатимуть місце серед праць, які підготували систематичний позитивізм, хоча нова філософія в своєму остаточному розвитку рішуче відкинула їх, скориставшись усіма їхніми істотними результатами.

Отже, справжня соціальна наука і здорова філософія могли постати лише як плід молодого, сповненого революційного запалу розуму, який увібрав у себе все цінне з праць реакційної школи щодо історичного значення середніх віків. Лише тоді могло зародитися справжнє історичне спрямування, загальне усвідомлення безперервності людського прогресу, доти невідоме моєму головному попередникові, знаменитому й нещасному Кондорсе.

Того самого часу геніальний Галль завершив нову систематичну розробку біології, створивши наукову теорію внутрішніх функцій мозку, принаймні настільки, наскільки їх дає змогу оцінити індивідуальна еволюція. 

Усе це дає змогу остаточно зрозуміти сукупність соціальних і розумових умов, завдяки яким відкриття соціологічних законів і, отже, створення позитивізму мали відбутися саме в той час, коли я вийшов на філософське поприще, тобто через одне покоління після прогресивної диктатури Конвенту, або майже від часу падіння ретроградної тиранії Бонапарта.

Отже, велике революційне потрясіння, а навіть і тривала реакція, що настала після нього, мали передувати й підготувати систематичну концепцію нової загальної доктрини. Якщо вже філософська обробка позитивізму вимагала такої підготовки, то вона була ще необхіднішою для його суспільного визнання: для цього треба було забезпечити достатню свободу викладу й обговорення його, а особливо схилити на його користь суспільну думку. Було б зайвим тут наполягати на такій очевидній необхідності.

Розділ III.
Докази безсилля метафізичної або критичної доктрини

Після того як ми визнали, що позитивізм став результатом першої фази революції, ми маємо тепер розглянути, чому він мав керувати й другою фазою.

Здорова історична оцінка аж ніяк не стверджує, що революція спричинила руйнування старого порядку; навпаки, вона доводить, що ця велика криза була зумовлена спочатку мимовільним, а потім систематичним внутрішнім розкладом, якому, починаючи з XIV століття, середньовічна політична система дедалі більше піддавалася на всьому Заході й, особливо, у Франції. Аж ніяк не продовжуючи негативного руху попередніх п’яти століть, революція негайно поклала йому край, виявивши в остаточному потрясінні непохитне рішення цілковито зректися одряхлілого ладу й безпосередньо взятися до повного перетворення. Це рішення особливо яскраво виявилося в цілковитому знищенні королівської влади, з якою послідовно були пов’язані всі уламки духовного й громадянського характеру старого французького державного ладу. Але за винятком цього необхідного попереднього акту, що зайняв лише перше засідання головних революційних зборів, рух у цілому від самого початку мав, по суті, органічне призначення, яке особливо виявилося тоді, коли республіканський напрям став переважним.

Проте ясно, що, всупереч цій основній тенденції, перша частина революції насправді була переважно негативною. Ця початкова невдача в царині творення була зумовлена не лише нагальними вимогами важкої й славетної боротьби, яку Франція вела за свою незалежність проти грізних нападів ретроградної коаліції; її слід, головно, приписати суто критичному характерові метафізичних доктрин, які тільки й могли керувати революційним рухом.

Попри природну солідарність двох безперервних розвитку — негативного й позитивного, — що відбувалися від кінця середньовіччя, перший неминуче виявився більш просунутим, ніж другий. Дряхлість старого режиму мала, таким чином, викликати прагнення до повного оновлення ще до того, як попередня підготовка нового ладу могла бути достатньо здійснена, щоб його справжня природа стала в загальних рисах очевидною. Доводиться навіть визнати, що рішуча розробка перетворювальної доктрини не лише не могла передувати революційному потрясінню, а стала можливою лише під його натиском. Тому неважко зрозуміти нездоланну неминучість застосовувати в цей час як органічні принципи суто критичні доктрини, покликані керувати попередньою боротьбою. Хоча ця негативна метафізика ставала безплідною, щойно старий порядок було відкрито засуджено, однак її догмати були єдиними загальноприйнятими й містили єдину формулу, що відповідала суспільному поступові. Отже, початковий рух мав відбуватися під проводом безумовно відсталої доктрини, яка не могла задовольнити своє нове призначення.

Ця філософія, по необхідності безсила щось створити, мала органічне значення лише в тому відношенні, що туманно формулювала, радше сентиментальну, ніж раціональну, програму політичного майбутнього, але аж ніяк не вказувала, яким чином до нього підготуватися. Критичні догмати, піднесені таким чином до рангу органічних принципів, мали невдовзі, в силу свого абсолютного характеру, розвинути глибоке анархічне прагнення, однаково вороже і засадам нового порядку, і руїнам старого ладу.

Отже, рішучий досвід, пам’ять про який незгладима і який завдяки цьому не може бути повторений, показує безумовну органічну нездатність доктрини, що керувала на початку революційним рухом, який лише довів нагальну потребу повного оновлення, не вказавши, однак, його характеру.

Розділ IV.
Період реакції (від 1794 до 1830 р.)

У створеному анархічному стані філософії та політики виникла сильна потреба в порядку, яка мала викликати тривалу ретроградну реакцію; остання почалася легальним деїзмом Робесп’єра, особливо розвивалася після завоювань Бонапарта й мляво тривала, попри запанувавший мир, за його жалюгідних наступників. Її міцним результатом було лише історичне й догматичне доведення школою де Местра нікчемного суспільного значення сучасної метафізики; в умоглядному відношенні її недостатність виявилася в рішучому поширенні позитивного методу на найвищі біологічні теорії завдяки вдалим працям Кабаніса і, особливо, Галля. Втім, цей повільний опір остаточному визволенню людства аж ніяк не досяг своєї політичної мети, а пробудив лише потяг до поступу, внаслідок нездоланної відрази, яку всюди викликала думка про відновлення старого порядку, одряхлілого до того, що його природа й умови стали незрозумілими навіть для тих, хто намагався його відродити. 

Це неминуче пробудження революційного духу стало виявлятися відтоді, коли завдяки настанню миру впала головна опора реакційної системи. Але це оновлення негативної метафізики вже не супроводжувалося жодними ілюзіями щодо її органічної спроможності. Її догмати були прийняті, за браком кращої доктрини, по суті, лише як засіб для спростування ретроградних принципів, так само як останні завдячували уявній прихильності до них громадської думки лише потребі стримувати анархічні прагнення. Нові суперечки, що виникли навколо старих предметів, невдовзі показали публіці, що остаточне розв’язання питань, які її непокоїли, ще неможливе; тому вона надавала реального значення лише умовам порядку і свободи, що стали не менш необхідними для філософської праці, ніж для матеріального добробуту.

Таке становище виявилося надзвичайно сприятливим для побудови остаточної доктрини, основний принцип якої справді з’ясувався протягом цієї останньої фази ретроградного руху, коли я 1822 р. відкрив подвійний загальний закон теоретичної еволюції.

Розділ V.
Стаціонарний стан (від 1830 до 1848 р.)

Уявна байдужість публіки, яка не бачила на жодному прапорі справжньої формули соціального майбутнього, була сприйнята сліпою владою за мовчазне схвалення її безплідних проєктів. Але щойно гарантіям прогресу стала загрожувати серйозна небезпека, пам’ятне потрясіння 1830 р. назавжди поклало край ретроградній політиці, що почалася тридцять шість років тому. Її підвалини вже стали настільки хиткими, що її прихильники самі собою дійшли до заперечення власних доктрин і почали розвивати на свій лад головні революційні вчення. Останні, своєю чергою, відкрито відкидалися їхніми давніми прибічниками, у міру того як вони ставали надбанням уряду. Подвійне й рішуче руйнування реакційної системи найкраще характеризується для історії суперечками, що стосувалися свободи освіти, яку впродовж двадцяти років поперемінно то допускали, то відкидали в ім’я одних і тих самих удаваних принципів, що з обох боків означали лише відстоювання власних інтересів. Це докорінне розкладання старих переконань безпосередньо привело до пробудження громадської думки, яка відтоді вимагала узгодження духу порядку з духом прогресу. Але ця вимога ще виразніше виявила цілковиту відсутність справжнього розв’язання цього великого завдання, бо позитивізм, який єдиний містив принцип розв’язання, ще тільки народжувався. Навпаки, всі ходові думки водночас стали анархічними й ретроградними. Що ж до того погляду, який передбачав їхнє узгодження, то завдяки своїй органічній нікчемності він міг мати лише те реальне значення, що однаково заохочував і анархію, і реакцію, постійно врівноважуючи їх, зіштовхуючи одну з одною. Ніхто, по суті, не вбачав серйозного розв’язання великої революції в удаваному створенні конституційної монархії, яка суперечила всьому минулому Франції й могла дати нам лише марне емпіричне наслідування недосконалого політичного устрою, придатного передусім для Англії.

Отже, ці останні вісімнадцять років слід розглядати як епоху нерухомого стану, коли відсутність панівної доктрини заважала взятися до органічного завершення революції, попри те, що ретроградна реакція, викликана початковим потрясінням, остаточно припинилася. Лише справжні філософи стали на новий революційний шлях відтоді, як побудова соціальної науки дала змогу, нарешті, точно визначити загальний характер людського майбутнього, невідомого моєму головному попередникові. Але для того, щоб перетворювальна доктрина могла вільно прямувати до мирного завоювання суспільства, треба було відкрито засудити офіційну брехню про завершення революції завдяки встановленню парламентарного режиму й передати керівництво духовним переродженням незалежним мислителям. Саме такою, безперечно, буде подвійна філософська дія чудесного політичного перетворення, пережитого Францією.

Розділ VI.
Знищення королівської влади. Республіканський дух передбачає підпорядкування політики моралі

Завдяки разючому інстинкту наших енергійних пролетарів слабкі ретроградні зазіхання влади, що перестала відповідати своєму первісному призначенню, були помічені й спричинили незворотне знищення французької королівської влади, яка давно вже втратила своє колишнє чарування і становила лише сильну перешкоду для прогресу, не приносячи жодної користі для порядку. Її безплідне панування безпосередньо заважало духовному перетворенню, але водночас її реальний вплив був недостатнім, щоб припинити жалюгідне політичне збурення, підтримуване суперництвом суто особистих інтересів.

Республіканський принцип у своєму негативному значенні остаточно підсумовує першу частину революції, унеможливлюючи будь-яке повернення королівської влади, яка, починаючи з другої половини царювання Людовика XIV, природно об’єднувала всі ретроградні прагнення. У своєму позитивному значенні він виражає безпосередній початок перетворення, проголошуючи основне підпорядкування політики моралі, тобто незмінне присвячення всіх сил служінню суспільству.

Без сумніву, цей принцип існує ще тільки як почуття; але саме на ґрунті почуття він мав виникнути, і після своєї необхідної систематизації він саме як почуття завжди пануватиме, як це встановлює перша частина цього міркування. З цієї точки зору французи, як гідний авангард великої родини західних народів, по суті, вже розпочали нормальну еру: адже вони без жодного теологічного втручання проголосили істинний соціальний принцип, що вперше виник у середні віки під впливом католицизму, але дістав змогу посісти перше місце лише під проводом досконалішої філософії та в краще підготовленому середовищі. Отже, Французька республіка прагне освятити основну доктрину позитивізму, яка стверджує загальне переважання почуття над розсудком і навіть над діяльністю. Така вихідна точка невдовзі має привести суспільну думку до розуміння нової філософії як єдиної, здатної впорядкувати цей остаточний лад.

Розділ VII.
Необхідне узгодження між порядком і прогресом. Порядок залишатиметься регресивним, доки прогрес буде анархічним

Новий стан речей робить наочним питання про необхідне узгодження між порядком і прогресом, поставлене впродовж попередньої політичної кризи. Водночас повне безсилля всіх сучасних шкіл виконати цю безсумнівну програму стає, таким чином, ще очевиднішим. Адже безповоротне знищення королівської влади водночас руйнує і останню серйозну перешкоду, що ще заважала суспільному прогресові, і єдину збережену гарантію громадського порядку.

Однак усі політичні напрями, спонукувані тепер з обох боків до творення, обмежуються суто негативною діяльністю, що полягає для кожного в критиці — та ще й вельми невмілій — помилок противників.

У стані, що гарантує прогрес, але залишає беззахисним порядок, останній природно потребує значної опіки, для якої ще немає належного систематичного органу. Тим часом досвід рішуче довів надзвичайну хиткість усякого суто матеріального ладу, заснованого виключно на інтересах і не спирається ні на почуття, ні на переконання. Але, з іншого боку, за відсутності справді панівних доктрин духовний порядок залишається неможливим. Не можна навіть розраховувати на політичний вплив суспільного почуття, яке, будучи позбавлене принципів, часто призводить до безладдя. Через це, хоч недостатність матеріального режиму загальновизнана, він по необхідності триває. Однак республіканський стан знищує найхарактернішу рису цього режиму, а саме хабарництво, яке замінюється більш або менш тривалим посиленням гніту щоразу, коли анархія особливо загострюється. Але ці тимчасові заходи відповідають відповідним вимогам моменту, тоді як порядок, якому в цьому разі загрожує велика небезпека, потребує для свого підтримання енергійніших засобів.

Невдовзі після початкового укладення цього міркування безпрецедентний революційний рух показав, що для захисту громадського порядку республіка має у своєму розпорядженні сили, які значно перевершують ті, якими могла розпоряджатися монархія. Королівська влада втрачає, таким чином, єдину перевагу, що ще говорила на її користь, і віднині її єдиний політичний вияв полягає в ретроградному русі.

Тим часом, завдяки згаданому вище суперечливому становищу, її партія ніби стала тепер органом опору, що підтримує матеріальний порядок. Оскільки лише її доктрини ще зберігають певний органічний, хоч і ретроградний характер, консервативні елементи об’єднуються в ній, не зустрічаючи серйозного спротиву з боку прогресивних елементів, які туманно відчувають власну справжню неспроможність. Але водночас виявляється, що ці принципи вщент зруйновані навіть у прихильників цієї партії, офіційне значення яких ґрунтується на вільному схваленні революційних догматів, приречених, таким чином, загинути в таборі ретроградів. Потреба в порядку тепер така сильна, що вона на певний час забезпечує перевагу партії, яка втратила свої старі переконання і, здавалося, вже зникла з політичного горизонту ще до утвердження нашої республіки. Лише позитивізм може пояснити й покласти край цьому ненормальному станові речей, що ґрунтується на такому очевидному законі: порядок залишається регресивним, доки прогрес має анархічний характер.

Але по суті зрозумілий рух є нездійсненним, і його принципи завжди нейтралізуються непослідовними поступками. Попри самовихваляння ватажків цього руху, які запевняють, що республіканський лад зруйновано, він самочинно продовжує існувати лише завдяки своїй своєчасності, що стає ще очевиднішою через дитяче протидіяння майже всіх офіційних влад. Коли інстинкт удосконалення буде систематизовано, його нездоланний підйом невдовзі вкаже на справжнє джерело сучасного ладу.

Розділ VIII.
Незадовільність різних політичних партій

Уявне панування теологічних теорій, безпідставно готуючи цей нормальний вихід, ставить позитивізм у становище, про яке я мріяв ось уже десять років, а саме створює можливість безпосередньої боротьби між двома органічними системами без жодного втручання критики. Метафізика, яка завжди була непослідовною, тепер остаточно визнається марною в тому самому ладі, в якому вона сподівалася посісти першість. Коли справа доходить до творчої праці, то невдовзі виявляється цілковита марність усіх тих шкіл, які обмежуються безперервними протестами проти теологічних установ, однак допускають їхні основні принципи. Вони настільки знесилені, що вже не можуть належним чином виконувати свою стару заперечну функцію, яка віднині стала побічною належністю позитивізму, що є єдиним твердим оплотом як проти ретроградного руху, так і проти анархії.

Справді, психологи у власному розумінні зазнали поразки одночасно з конституційною королівською владою внаслідок тісної спорідненості цих двох продуктів протестантизму. Але їхні природні противники, ідеологи, які, здавалося, мали б, таким чином, знову здобути свій колишній вплив на народ, не змогли повернути до своїх застарілих доктрин колишньої довіри революціонерів. Найпередовіші з них, негідні спадкоємці вольтерівської й дантонівської шкіл, виявилися цілковито нездатними, через брак серця й розуму, керувати другою частиною революції, яку вони ледь відрізняють від першої. Спершу я судив про них за суто винятковим серед них типом, за шляхетним Арманом Каррелем, якого, на жаль, так рано було вирвано з нашої республіки. Справжні республіканські переконання не могли існувати в тих, хто, вихований у парламентських інтригах, керував або сприяв тривалій змові французької преси, що мала на меті реабілітувати Бонапарта. Їхня жалюгідна влада могла підтримувати матеріальний порядок лише спираючись на ретроградну партію; і вони, ганебно зрікшись своєї філософської віри, невдовзі стали просто її помічниками. Цей потворний союз назавжди залишиться характерним для мерзенного підприємства, всі вільні співучасники якого невдовзі отримають справедливе довічне покарання в очікуванні суворого вироку історії.

Але ця сама тенденція реакційного лицемірства вже виразно виявилася в іншої групи деїстів, учнів Руссо й наслідувачів Робесп’єра. Хоча вони, як ті, що недовго стояли біля керма влади, не так низько впали в очах народу, все ж тепер не мають жодної реальної опори. Їхні дикі анархічні погляди прямо несумісні із загальним сучасним настроєм, що незмінно підтримує промислову діяльність, науковий дух і естетичні смаки. Ці вчені від гільйотини, порожні софізми яких холоднокровно доводили необхідність виняткових жорстокостей, невдовзі були змушені задля збереження своєї популярності схвалити тимчасове скасування державного ешафота. Та сама необхідність змушує їх тепер відмовитися від єдиного реального змісту їхньої кривавої емблеми, що слугує для позначення їхньої партії, яка надто невизначена, щоб носити іншу назву. Зайняті сліпою турботою про метафізичні права, які народ спокійно дозволив у себе відібрати, коли цього, на вигляд, зажадав порядок, і в яких вони вперто вбачають розв’язання республіканського питання, вони так само погано зрозуміли справжні прагнення пролетаріату. Прагнучи завжди пригноблювати в ім’я прогресу, вони беруть за взірець державного ладу короткий і ненормальний політичний стан, який ніколи не повториться. Будучи єдиними прихильниками війни в добу непорушного миру й обмежуючи впорядкування праці знищенням промислової ієрархії, створеної в середні віки, ці фразери, що проповідують анархію, в усіх відношеннях рішуче відкидаються своєю добою. Хоча пролетарі ще живлять певну довіру до негідних або нездатних вождів, однак тепер, коли метафізичні забобони вже не зможуть розпалювати політичні пристрасті, ця довіра, що швидко спадає, не може стати серйозною небезпекою. Справжнє значення анархічної партії полягає передусім у ролі опудала для ретроградної партії, що спонукає середні класи висловлювати їй зовнішнє схвалення, яке завжди суперечить їхньому характерові та їхнім звичкам. Якби, всупереч усякій імовірності, ці марні зрівнювачі стали на чолі уряду, то їхнє нетривале панування невдовзі спричинило б їхнє остаточне падіння, бо воно довело б народові їхню цілковиту нездатність керувати перетворенням Заходу. Отже, під безперервним тиском подій громадська думка дедалі більше висловлюється проти будь-якого метафізичного напряму, так само як раніше висловлювалася проти будь-якого теологічного напряму. Це остаточне падіння всіх відсталих шкіл готує загальне визнання позитивізму, єдиного, що відповідає справжнім прагненням дев’ятнадцятого століття, так само як і його істотним потребам.

Розділ IX.
Необхідність нової загальної доктрини

Щоб доповнити характеристику сучасного стану речей у Франції, досить зазначити, що загальний хід дебатів і, особливо, подій, показуючи з більшою очевидністю, ніж раніше, основну потребу в справді загальній доктрині, здатній покласти край політичним хитанням і усунути або припинити порушення порядку, виявляє також особливу потребу в духовній владі, яка одна тільки може слугувати запорукою практичного значення такої філософії. За всіх своїх незліченних розбіжностей наші метафізичні секти сходяться в цьому тісному змішанні двох основних влад, і це уявлення, починаючи з XIV століття і, особливо, під впливом протестантизму, дедалі більше й більше зводилося в головний революційний догмат, якому ненависний середньовічний лад. 

Подібно до своїх грецьких попередників, удавані сучасні філософи, психологи або ідеологи, завжди домагалися повного зосередження в одних руках усіх людських влад; вони навіть поширювали цю оману серед учених фахівців.

Лише систематичний позитивізм дає тепер змогу оцінити дивовижний інстинкт, що спонукав усіх видатних людей середньовіччя відокремлювати моральну владу від політичної. Це основний поділ, який є взірцевим витвором соціального мистецтва й людської мудрості, надто випередив свою епоху, щоб мати міцний успіх, як через теологічний характер керівних принципів, так і в силу воєнного спрямування активного життя. Становлячи головний фундамент майбутнього ладу, він нині користується розумінням і повагою лише в новій філософській школі, де й посідає належне почесне місце, хоча він користується також симпатіями народів, які не прийняли протестантизму. 

Від самого початку революції вчені педанти прямо прямували до соціального всемогуття, про яке вони завжди мріяли як про ідеальний тип політичної досконалості. Хоча природні успіхи громадської думки вже не допускають небезпечного поширення цієї ретроградної утопії, вони, однак, іще надто безсистемні, щоб завадити деяким спробам у цьому напрямі. Нині ж, коли політичне становище таке, що честолюбство метафізичних новаторів може не обмежуватися роллю простих прихильників міністерства, вони всі, як ніколи, домагаються практичного й теоретичного верховенства. Безперервні чвари в їхньому власному таборі та їхня загальна незгода із сучасним середовищем усувають побоювання, що вони колись матимуть змогу серйозно перешкоджати свободі думки й проведуть як закон якусь доктрину. Але вони досить намагалися в цьому напрямі, щоб ясно показати громадській думці неминуче обтяжливий характер усякої соціальної теорії, що суперечить істинному основному принципові новітньої політики, який полягає в нормальному поділі двох головних влад.

Отже, обурення, яке викличе честолюбство метафізиків, неминуче спонукає до спеціальної оцінки рішучих доказів нової філософії, що дедалі більше й більше представлятиме цей поділ однаково необхідним як для порядку, так і для прогресу. Якщо позитивісти й надалі уникатимуть усякої спокуси, що суперечить їхнім переконанням, їхня мирна поведінка серед марного політичного хвилювання остаточно примирить неупереджену публіку з цією великою ідеєю, віднині звільненою від вірувань, які неминуче супроводжували її перший історичний виступ. Це мимовільне протиставлення дедалі виразніше дає зрозуміти, що як справжня свобода, так і дійсна одностайність можливі тепер лише за панування позитивних доктрин, єдиних, що витримують критику, бо вони спираються на дійсні докази.

Народна мудрість, що дозріла завдяки особливим умовам сучасного політичного стану, невдовзі з нездоланною енергією зажадає від філософів, щоб вони зосереджували всі свої сили на безпосередньому керуванні умами й серцями, без жодного прагнення до політичного панування; гонитва за ним слугуватиме безсумнівною ознакою їхньої розумової безпорадності й навіть моральної нікчемності.

Понад те, знищення королівської влади забезпечує справжнім мислителям цілковиту свободу дослідження і навіть викладу, доки вони зуміють поважати умови порядку. Адже завдяки руйнуванню цього останнього рештку кастового режиму, який раніше привласнював одній родині право вирішення високих соціальних питань, визволення від панування теологічних поглядів було цілком завершене. Як би республіканські урядовці не намагалися пригноблювати, ця належність королівської влади ніколи не зможе серйозно перейти до суто тимчасових влад, які, навіть будучи представлені окремими особами, завжди залежать від голосування людей, що не перебувають при владі. Позитивна філософія без труднощів доведе, що такі уповноважені майже так само, як і їхні довірителі, чужі тим логічним і науковим умовам, яких тепер вимагає всяка систематична розробка моральних і соціальних доктрин. Ці авторитети, позбавлені духовної санкції, можуть, звісно, закликати до підкорення в ім’я порядку; але вони можуть розраховувати на справжню пошану лише тоді, коли суворо обмежуються своєю роллю в громадянському житті, не шукаючи жодного розумового верховенства. Навіть ще до того, як центральна влада створить належні практичні органи, республіканський режим установить це необхідне розмежування сфер впливу в народі, який уже звільнився від усякого ретроградного або анархічного фанатизму. Такий напрям розвинеться тим краще, чим більше зростаючі турботи про підтримання матеріального порядку відволікатимуть діючі влади від усякого втручання в духовний порядок, створення якого, таким чином, виявиться цілком у руках вільнодумців. Не випадковий і навіть не особистий характер має те величезне завоювання, яке я здійснив упродовж усієї моєї наукової діяльності, домігшись свободи викладу — спочатку письмового, потім усного — за різних гнобительських форм правління. Віднині кожен справжній філософ матиме рівноцінну можливість, подібно до мене, подаючи справедливі інтелектуальні й моральні гарантії, яких публіка і уряд мають вимагати від систематичних органів людства. До яких би жорстоких заходів не змушувала колись необхідність приборкувати зрівнювачів, я смію запевнити, що будівничих завжди шануватимуть і невдовзі покличуть на допомогу суспільному порядку, який не може довго обходитися без санкції розуму.

Отже, завдяки важливій політичній зміні, що сталася у Франції, друга частина великої революції, яка тепер відкрилася публіці, як вона вже давно відкрилася справжнім філософам, прагне безпосередніше й швидше розвинути свій справжній загальний характер, закликаючи нову всезагальну доктрину керувати остаточним перетворенням поглядів і звичаїв, що є єдиною твердою основою для поступового перетворення суспільних установ. Але, вказавши, яким шляхом позитивізм тепер здобуває це високе призначення в силу змін, що самочинно відбулися в самому центрі первісного революційного руху, слід доповнити цю оцінку, подаючи духовне перетворення в усьому обсязі його характерних рис, оскільки, згідно зі здоровою історичною теорією, воно неодмінно має охопити весь захід Європи.

Розділ X.
Реформа має бути насамперед інтелектуальною; вона має поширитися на весь Захід

Величезний революційний період, що відділяє нас від середніх віків, стер із нашої пам’яті основний зв’язок, підготований завоюваннями Риму й установлений за Карла Великого різними західними народами, які вже досягли католицько-феодального стану. Попри національні відмінності, згодом посилені завдяки релігійним незгодам, ця широка республіка виявляла всюди впродовж останніх п’яти століть таке інтелектуальне й соціальне розвійне, водночас позитивне й негативне, якого решта, навіть європейська, частина людства досі не досягла. Хоча розрив уз католицизму й скасування лицарських звичаїв значно послабили спочатку загальне почуття подібного братерства, воно прагнуло відродитися в нових формах унаслідок часткової спорідненості, що випливає з повсюдного панування промислового життя, із загальної естетичної еволюції та з очевидної наукової солідарності. Коли політичний розклад став достатньо сильним, щоб усюди викликати повне оновлення, ця подібність цивілізації виявилася в загальному інстинктивному бажанні брати участь у соціальному русі, що досі відбувався лише в одній нації. 

Почин у неминучій великій кризі з необхідності випав на долю населення Франції, яке було до цього підготовлене краще за всяке інше як через докорінне знищення тут старого режиму, так і завдяки основоположній розробці французькими мислителями нової системи. Але діяльні симпатії, виявлені на всьому Заході до перших кроків нашої революції, показали, що наші західні брати надають нам лише честь небезпечного почину в загальному перетворенні передової частини людства, як це проголосило, навіть у розпал нашої оборонної війни, наше пам’ятне республіканське зібрання. Описані хибні уявлення, які згодом характеризували головну фазу реакції, безперечно, мали заглушити з обох боків звичне почуття цієї необхідної солідарності. Але завдяки попереднім свіжим подіям воно всюди було настільки глибоко закладене, що, всупереч безперервним зусиллям різних партій, зацікавлених у вічному збереженні цього виняткового поділу, мир, що настав, знову зробив його дієвим. Повсюдне падіння різних теологічних поглядів значно полегшило це природне прагнення, оскільки головне джерело незгоди вичерпалося. Упродовж останньої фази реакції і, особливо, протягом тривалої зупинки, що настала після неї й щойно завершилася, всі західноєвропейські народи намагалися йти шляхом, більшою чи меншою мірою співзвучним із загальним ходом французької революції. Наш останній політичний переворот міг лише зміцнити цей загальний настрій, який, однак, не може негайно спричинити подібні зміни в менш підготовлених народів. 

Для кожного зрозуміло, що ця одноманітність внутрішнього хвилювання сприяє дедалі більшому зміцненню зовнішнього світу, який сприяв його поширенню. Отже, попри відсутність систематичних зв’язків, рівноцінних тим, що об’єднували народи в середні віки, загальний вплив мирних і розсудливих сучасних звичаїв уже створив між усіма західноєвропейськими націями своєрідне самочинне братерство, яке досі було неможливо здійснити і яке вже не дає змоги розглядати будь-яке остаточне перетворення як суто національне.

Такий погляд більшою мірою, ніж будь-який інший, здатен виразно окреслити справжній загальний характер другої частини революції. Перша частина, хоч у підсумку й була корисною для всього Заходу, мала розвиватися головно у Франції, бо наш народ єдиний дозрів для первісного потрясіння, яке мало навіть запалити його національний патріотизм, аби він міг опиратися ретроградній коаліції. Навпаки, органічне завершення, що почалося після того, як загальна криза досягла своїх природних меж, віднині слід завжди розглядати як справу, спільну для всієї Західної Європи. Воно полягає головно в духовному перетворенні, нагальна потреба якого однаково, хоч і в різних формах, виявилася у п’яти націй, що нині становлять велику сім’ю європейських народів. З іншого боку, європейський характер, який дедалі виразніше проступає в перетворювальному русі, здатен висунути на перший план інтелектуальне й моральне перетворення, тоді як перебудова громадянських установ неминуче має виявляти глибокі національні відмінності. Нині першою соціальною потребою на всьому Заході є спільна доктрина й однакові звичаї, що спираються на одноманітну систему загального виховання, керовану й застосовувану однією й тією самою духовною владою. У міру того як ця потреба буде задовольнятися, усюди відбуватиметься громадянське перетворення відповідно до особливостей кожної національності; але ці необхідні відмінності аж ніяк не порушать основної єдності великої позитивістської республіки, систематичний зв’язок якої буде повнішим і міцнішим, ніж зв’язок католицької республіки, що існувала в середні віки.

Отже, загальний стан Західної Європи не лише сприяє тому, що філософський рух бере гору над політичними заворушеннями, він, крім того, зумовлює рішуче панування духовної влади, яка одна тільки й може здійснити це вільне й систематичне оновлення поглядів і звичаїв у всій його повноті та з належною одноманітністю. Тому старий революційний забобон про змішання двох влад тепер стає прямо шкідливим для соціального перетворення, яке він колись підготував. З одного боку, він висуває на перший план національні особливості, що вже мають підпорядкуватися завданням загальноєвропейського характеру; і водночас, з огляду на те, що дійсна тотожність кризи всюди вимагає однакового розв’язання, він спонукає до виконання цієї умови однорідності шляхом запровадження однакових громадянських установ, що є настільки ж нездійсненним, наскільки й небезпечним.

Хоч у своїй основній праці я ретельно визначив, на підставі сукупності минулого, склад цієї величезної європейської сім’ї, однак, з огляду на надзвичайну важливість, яку це поняття тепер набуває, я вважаю за необхідне тут прямо обґрунтувати методичне перелічення його головних елементів.

Розділ XI.
Західна республіка охоплює Францію, Італію, Іспанію, Англію та Німеччину

Після падіння римського панування і, особливо, від часів Карла Великого Франція незмінно становила необхідний соціальний і географічний центр ядра відбірної частини людства. Єдине велике підприємство, яке Захід здійснив за спільною згодою, — а саме пам’ятні хрестові походи, що характеризують головну фазу середньовіччя, — очевидно, було здійснене під французьким впливом. Щоправда, коли загальний розклад католицько-феодального режиму почав набувати систематичного характеру, центр потрясіння Західної Європи впродовж двох століть виявився переміщеним. Негативна метафізика спершу з’явилася в Німеччині; потім її застосування до громадянського устрою вперше відбулося в Голландії та Англії у формі двох характерних революцій, які, хоч і були неповними через недостатню розумову підготовку, однак послужили вступом до великої кризи. Але після цього подвійного попереднього застосування, що виявило справжнє соціальне призначення критичних догматів, їхнє повне узгодження й рішуче поширення відбувалося у Франції, яка знову стає головним центром опрацювання загальних політичних і моральних питань.

Отже, першорядне становище, яке Франція здобула в перетворювальному русі й яке дедалі більше зміцнюється, по суті є лише природним поверненням до нормального устрою Заходу, тимчасово зміненого внаслідок виняткових обставин. Нових переміщень центру соціального руху можна очікувати лише в такому віддаленому майбутньому, що вони не повинні нас тривожити; насправді вони можуть бути зумовлені широким поширенням цивілізації за межі Західної Європи, як я покажу наприкінці цього міркування.

На півночі й на півдні від цього природного центру містяться дві пари західних держав, головний зв’язок між якими завжди становитиме Франція — і завдяки своїм звичаям та мові, і через своє географічне положення. До першої пари, що по суті є протестантською, насамперед слід зарахувати численне населення Німеччини з різними прилеглими до неї державами, особливо Голландію, яка, починаючи від середніх віків, у всіх відношеннях становила її найпередовішу частину; далі сюди входить британське населення, включно з північноамериканським, попри їхнє нинішнє суперництво. Друга пара, переважно католицька, охоплює: на сході велике італійське населення, яке завжди виразно вирізнялося своїми особливостями, незважаючи на розклад його державного ладу; на заході — сукупність іспанського населення, від якого соціальна наука не повинна відокремлювати споріднених із ним португальців, і яке так поширило вплив Західної Європи своєю широкою колонізаційною діяльністю.

Щоб доповнити соціологічне визначення складу передової частини людства, треба додати сюди два другорядні елементи, які, належачи історично — один у давній, другий у новій історії — до західних народів, а географічно до східних, становлять у всіх відношеннях, з огляду на їхній теперішній стан, природний перехід між Сходом і Заходом; ці елементи такі: на півдні — грецьке населення, а на півночі — польське. Тут не місце вказувати на різні проміжні ланки, що зближують або віддаляють головні частини великої сім’ї.

Такою є величезна республіка, розумовим і моральним вихованням якої нова філософія має тепер керувати, поєднуючи ініціативу, що виходить із французького центру, з природними реакціями, завдяки яким кожен з інших елементів має вдосконалювати цей спільний порив. Таке завдання найкраще характеризує соціальну здатність позитивізму, який справді може виконати це призначення, тоді як метафізична філософія придатна для нього не більше, ніж теологічна. Якщо занепад останньої спричинив розрив зв’язку, що існував у середні віки між західними народами, то руйнівна діяльність другої була безпосереднім чинником цієї події. Тому жодна з них не може претендувати на роль об’єднувачки елементів, попереднє відокремлення яких переважно відбувалося під теологічно-метафізичним впливом. Саме спонтанному позитивізмові, водночас промисловому, естетичному й науковому, ми завдячуємо деякими новими відносинами, які, починаючи від середніх віків, дедалі більше готують відновлення зв’язку між західними державами.

Отже, систематичний позитивний дух, що нарешті досяг своєї повноти, єдиний здатний стати на чолі об’єднавчого руху. Лише йому належить докорінно розсіяти антипатії, які ще живлять різні національності одна до одної, не змінюючи, однак, природних якостей кожної з них, аби створити шляхом мудрого поєднання цих якостей спільний геній нового Заходу.

Розділ XII.
Перша спроба відокремити духовну владу від світської мала місце в католицькому середньовіччі

Повсюдне поширення великої кризи робить цілком очевидним її справді загальний характер, уже встановлений безпосереднім дослідженням її сутності. Таким чином, усі високі соціальні міркування, що стосуються як зовнішніх, так і внутрішніх питань, одностайно свідчать про те, що друга частина революції має полягати переважно в перетворенні принципів і звичаїв на всьому Заході, аби внаслідок цього склалася суспільна думка, нездоланне переважання якої згодом визначить поступове формування політичних установ, відповідних особливостям кожної національності, під загальним керівництвом духовної влади, яка належним чином розробила основну доктрину.

Загальний дух цієї доктрини є передусім історичним, тоді як негативна частина революції мала забезпечити переважання антиісторичного напряму. Сліпа ненависть до минулого тоді була необхідною, щоб рішуче розірвати зі старим порядком. Навпаки, віднині для нашого повного визволення потрібно, щоб ми насамперед віддали належне минулому; така справедлива оцінка особливо властива істинному позитивному духу, єдиному здатному, завдяки своїй незмінно відносній природі, стати на таку точку зору. Найкраща ознака справжньої переваги полягає, без сумніву, як для доктрин, так і для осіб, у правильній оцінці всіх своїх противників. І саме таке є необхідне прагнення сучасної соціальної науки, що тепер ґрунтує визначення майбутнього на систематичному спогляданні минулого. Щоб одна й та сама ідея остаточного перетворення, завжди точно пов’язана із сукупністю людської еволюції, могла всюди вільно стати панівною, існує лише один шлях — назавжди розсіяти туманні й нестройні образи, викликані довільними навіюваннями. Окрім того, зростання переважання соціального почуття разом із природним поступом суспільної думки сприяють тому, щоб остання частина революції набула цього історичного характеру, який глибоко відрізнить її від першої, на що вже вказують багато спонтанних схильностей.

З огляду на таке загальне налаштування позитивізм ніколи не повинен приховувати основного зв’язку, що існує між духовним перетворенням, яке він здійснив, і дивовижною спробою в цьому напрямі, що становить головну характерну рису середньовіччя. Далеко не пропонуючи людству розглядати своє майбутнє перетворення як таке, що не має коренів у минулому, ми постійно закликатимемо його, нині вже досягле зрілого стану, нарешті здійснити шляхетне підприємство, задумане ним у юнацькому віці, коли розумові й соціальні умови ще не дозволяли досягти в цьому відношенні рішучого успіху. Ми надто сповнені майбутнім, щоб побоюватися, ніби нас колись серйозно запідозрять у поверненні до минулого. Це звинувачення було б особливо дивним з боку тих наших противників, які тепер убачають політичну досконалість у первісному, теократичному або військовому змішанні двох основних влад.

Поділ цих влад у середні віки становить найвагоміший крок, який дотепер зробила загальна теорія соціального порядку. Хоча остаточне здійснення цієї ідеї з необхідності мало бути відкладене до кращих часів, проте ця характерна спроба вказала на істотну мету й навіть окреслила головні наслідки. Вона ж поклала підвалини догмату про постійне підпорядкування політики вимогам моралі; цей догмат є відмінною рисою сучасної суспільності й пережив, попри серйозні та часті нападки, навіть падіння вірувань, які вперше його проголосили, як видно з того, що він дістав республіканську санкцію в найпередовішої нації. Відтак бере свій початок це діяльне почуття власної гідності, поєднане зі свідомістю вселюдського братерства, що характеризує західні народи, особливо ті, які не прийняли протестантизму. Сюди слід віднести також одностайне прагнення оцінювати людей відповідно до їхніх особистих розумових або моральних якостей, незалежно від їхнього суспільного становища, цілком при цьому визнаючи необхідність нерівності в розподілі соціальних функцій, що випливає з неминучої практичної переваги одних над іншими. З цією ж спробою слід пов’язати народні звичаї вільного обговорення питань моралі й навіть політики, звичаї, засновані на праві та обов’язку кожного застосовувати до судження про вчинки й осіб універсальну доктрину, запроваджену в суспільну освіту. Нарешті, було б зайвим указувати на пряму тенденцію цього важливого установлення створити єдність західних народів, які не мали іншого систематичного зв’язку.

Усі ці соціальні наслідки, які зазвичай приписують перевагам християнської релігії, за здорової історичної оцінки виявляються такими, що походять з одного головного джерела, а саме з католицького поділу двох влад. Вони лишилися надбанням тільки тих країн, де цей режим міг посісти перше місце, хоча в інших країнах панувала рівноцінна мораль або навіть тотожна релігія. Втім, розклад католицького організму значно сприяв їхній зміні, попри їхній тісний зв’язок із сучасними звичаями, особливо там, де намагалися повернути цій доктрині її первісні авторитет і чистоту.

Позитивізм у всіх відношеннях уже віддав належне католицизмові в значно повнішій мірі, ніж будь-хто з його власних захисників, не виключаючи й знаменитого де Местра, як це визнали деякі щирі органи ретроградної школи. Але ця справедлива оцінка не ґрунтується лише на величі завдання, що випало, таким чином, на долю середніх віків у загальній еволюції людства. Вона випливає також із точного історичного доведення передчасності такого підприємства, політична невдача якого залежала, головним чином, від недосконалості провідних доктрин і протидії відповідного середовища. Хоча монотеїзмові значно менш, ніж політеїзмові, суперечить постійний поділ двох влад, проте з необхідності абсолютна природа будь-якого богословського напряму завжди сприяла виродженню цього порядку в чисту теократію. Його падіння було навіть зумовлене остаточним переважанням цього неминучого прагнення, що викликало в чотирнадцятому столітті загальне засудження, природними виразниками якого стали королі. Так само, хоча цей поділ влад більше узгоджується з власне оборонними війнами середніх віків, ніж із системою завоювань давнини, проте всякий справжній воєнний дух докорінно його відкидає, як такий, що суперечить зосередженню влади, якого вимагає воєнний режим.

Тому цей поділ у той час міг бути справді систематично осмислений лише деякими видатними духовними або світськими мислителями. Його нетривале здійснення було, головним чином, необхідним наслідком усього розумового й соціального стану. Воно майже завжди являло собою лише вид надзвичайно хиткої рівноваги, що постійно коливалася між теократією та імперією.

Розділ XIII.
Відокремлення духовної влади від світської. Установлення духовної влади як органу Західної Республіки

Єдина позитивна цивілізація сучасного Заходу здатна нині здійснити те, що могло бути лише задумане в середні віки, причому вона використовує не тільки цю дивовижну спробу середніх віків, а й необхідну для неї підготовку. Науковий напрям нової філософії та промисловий характер сучасної діяльності природно сприяють тому, щоб віднині постійний поділ влад, водночас самочинний і систематичний, який у середні віки міг бути лише невиразно передчутим завдяки благотворним нашіптуванням палкого інстинкту прогресу, став неминучою і навіть загальнонародною справою.

У розумовому відношенні це підприємство насправді зводиться до необхідного поділу між теорією і практикою, поділу, вже допущеного, хоч і емпірично, на всьому Заході щодо найменш значущих предметів, і було б дивно вважати його небажаним щодо найтрудніших — науки й мистецтва. З соціального погляду воно особливо встановлює природну відмінність між вихованням і дією або між мораллю і політикою, відмінність, безперервний розвиток якої ніхто не наважився б тепер відкрито не визнавати одним із головних благ прогресивної цивілізації. Справжня моральність і істинна свобода глибоко зацікавлені в тому, щоб поведінка й судження могли ґрунтуватися на справжніх принципах, застосування яких, навіть найпридатніше для доведення, майже завжди було б недостатнім, якби воно зумовлювалося виключно й безпосередньо наказом або підкоренням. Щодо загальної гармонії політичних сил ясно, що дві влади, теоретична й практична, мають настільки різні джерела й шляхи стосовно серця, розуму й характеру, що віднині переконувальний і владний вплив не можуть виходити від одних і тих самих органів. Будь-яке серйозне прагнення здійснити цю ретроградну утопію могло б привести лише до нестерпного панування посередностей, однаково нездатних в обох сферах.

У подальшому перебігу цього міркування буде, крім того, доведено, що цей основний поділ природно дедалі більше опинятиметься під нездоланним особливим заступництвом двох соціальних елементів, які переважно вирізняються здоровим глуздом і моральністю.

Наші звичаї вже настільки сприятливі цьому істотному принципові всякої справжньої сучасної політики, що якщо йому й противляться, то виключно через його близькість до нині застарілих вірувань. Але ці революційні упередження розвіються, коли неупереджена публіка побачить, що ця важлива ідея становить нерозривну частину доктрини, єдиної, яка справді вільна від усяких теологічних поглядів.

Кожне людське поняття і навіть кожне соціальне поліпшення мало спершу виникнути під впливом теології, як це ясно доводять усі факти, навіть найдрібніші. Проте це ніколи не заважало людству остаточно привласнювати собі здобутки, якими воно було зобов’язане первісному пануванню вірувань, що їх згодом покидало. Те саме буде й із цим великим політичним принципом, який уже розуміють лише позитивісти і лише як природний висновок із його часткових перевірок. 

Єдиний і прямий опір, який він тепер зустрічає, походить із табору метафізиків, адже він зачіпає їхні честолюбні претензії на абсолютне панування. Звідти ж завжди лунає дивний і часто хибний закид у теократизмі, спрямований іноді на адресу філософів, які відкрито звільнилися від усяких вірувань, що слугують їхнім противникам засобом уникати рішучої суперечки.

Але тяжкі соціальні негаразди, які незабаром спричинить марна впертість педантів, що хочуть регулювати законами те, що має бути виховане звичаями, ясно покажуть громадській думці безумовну своєчасність позитивістського догмату про систематичне відокремлення морального уряду від політичного. Перший, маючи лише силу переконання, завжди обмежується в активному житті роллю простого порадника, тоді як другий, спираючись на матеріальну силу, прямо вказує на поведінку.

На підставі всіх попередніх міркувань органічний напрям, що має характеризувати другу частину революції, постає як поєднання видатного соціального генія середньовіччя і разючого політичного інстинкту Конвенту. У проміжку між цими двома епохами обрана частина людства справді була позбавлена всякої систематичної організації, і в ній відбувся двоїстий злам: розклад старого порядку та підготовлення нового. Ці попередні умови нині вже достатньо виконані: бо, з одного боку, прагнення до соціального оновлення стало нездоланним, тоді як, з іншого, філософія, покликана ним керувати, уже побудована.

Отже, віднині ми покликані знову безпосередньо взятися за здійснення, на кращих розумових і соціальних засадах, великого підприємства, на яке зазіхало середньовіччя, результатом якого має стати встановлення на всьому Заході мирного й розумного порядку, що спиратиметься на систематичне й постійне переважання загальної любові, яка панує і над умоглядом, і над дією. Загальний хід цього переустрою буде таким самим, як і хід попереднього руйнування. Останнє почалося в XIV столітті з усунення на Заході функцій старого організму; так само й остаточне перетворення тепер почнеться з безпосереднього задоволення інтелектуальних і моральних потреб, спільних п’ятьом передовим народам.

Розділ XIV.
Моральне вчення позитивізму. Воно полягає у піднесенні альтруїзму над егоїзмом, суспільних інтересів над особистими

Щоб краще схарактеризувати соціальне призначення позитивізму, я маю коротко вказати на притаманну йому здатність остаточно систематизувати загальну моральність, яка становить мету філософії та вихідний пункт політики. Оскільки про всяку духовну владу слід, головним чином, судити з погляду цієї властивості, то ніщо не може краще виявити природну перевагу духовного боку позитивізму над таким самим боком католицизму.

Для позитивізму моральне мистецтво полягає в піднесенні систематичних інстинктів над егоїстичними спонуканнями, суспільності над особистістю. Такий погляд на моральність притаманний новій філософії, яка, систематизуючи успіхи, досягнуті сучасними народами, лише вона дає справжню теорію людської природи, так недосконало представлену католицизмом.

Користуючись істотним принципом біології, що стверджує основну перевагу органічного життя над усім тваринним життям, соціологія праці пояснює самочинний вплив особистих почуттів, завжди більшою чи меншою мірою пов’язаний з інстинктом самозбереження. Але вона прямо примиряє цю неминучу першорядність із постійним існуванням доброзичливих пристрастей, які католицька теорія вважала чужими нашій організації та навіяними лише надприродною благодаттю, що не підлягає жодним законам.

Отже, велике завдання полягає в тому, щоб штучним шляхом надати суспільному почуттю тієї переваги, якою природно користується особисте почуття. Його розв’язання спирається на інший біологічний принцип — на принцип розвитку функцій і органів унаслідок їхнього постійного вправляння та їхньої схильності до атрофії, щойно вони тривалий час залишаються бездіяльними. Наше ж соціальне життя неминуче викликає безперервне піднесення симпатичних інстинктів, тоді як воно стримує розвиток особистих нахилів, вільне виявлення яких невдовзі призвело б до припинення всіх наших взаємин. Перші, отже, до певної міри відшкодовують свою початкову слабкість властивою їм здатністю до майже безмежного розширення; а природний вплив других більшою чи меншою мірою пом’якшується неминучим опором.

Ці два незмінні прагнення природно зростають у міру того, як людство розвивається, і їхній подвійний поступ є головним показником нашого поступового вдосконалення. Мудрий систематичний вплив — як приватний, так і суспільний — може значно поліпшити цей природний лад речей, посилюючи сприятливі впливи та послаблюючи дію їхніх антагоністів.

Такою є мета морального мистецтва, яке, як і всяке інше, має неминучі межі, хоча в цьому разі вони мають бути менш вузькими, оскільки тут явища, через їхню надзвичайну складність, легше піддаються зміні.

Отже, позитивна мораль, визнаючи за загальний принцип безпосереднє переважання суспільного почуття, відрізняється не лише від метафізичної моралі, а й від богословської. Людське щастя — як приватне, так і суспільне — вона вбачає в якомога більшому розвитку доброзичливих почуттів, які є і найприємнішими, і єдиними, поширення яких може відбуватися водночас у всіх людей. 

Це вчення, таке ж глибоке й чисте, як і просте та істинне, може випливати лише з філософії, яка завдяки властивій їй реальності вже дійшла до встановлення розумового першенства суспільної точки зору, єдино здатної поєднати всі наші позитивні умогляди — як логічні, так і наукові. Метафізика, з огляду на її інтуїтивний метод, ніколи не могла раціонально вийти з індивідуальної сфери. Теологія, особливо християнська, могла піднестися до суспільних теорій лише опосередковано, під тиском нагальних вимог практики. Її природний напрям неминуче мав особистий характер — як щодо мети, поставленої життю кожної людини, так і щодо почуття, яке вона вважає головним.

Хоча наші великодушні почуття мали спершу виявитися за теологічного режиму, однак його моральне значення слід головно приписати мудрості духовенства, яке виправляло істотні вади єдиної доктрини, що її воно могло тоді застосовувати, зважаючи на суспільні умови, що випливали зі стихійного антагонізму між уявними та реальними інтересами. Навпаки, у позитивному стані моральна здатність безпосередньо властива доктрині й може досягти значного розвитку щойно встановляться відповідні переконання, ще до того, як постане якась духовна організація, хоча ця властивість і не усуває потреби в подібній організації. У той час як систематична мораль, тісно пов’язана із сукупністю реальних знань, набуває, таким чином, сталості, доти неможливої, самочинна мораль під безпосереднім і безперервним тиском суспільного почуття прагне підпорядкувати своєму впливові все людське індивідуальне або колективне життя.

Щоб краще зрозуміти досконалу єдність позитивної моралі, якою вона завдячує своєму єдиному принципові загальної любові, слід розглянути значення цього принципу в природній систематизації її різних частин і в спеціальній розробці кожної з них.

Розділ XV.
Моральна прогресія почуттів: особисті, сімейні, суспільні. Людське серце може перейти від першої ланки до третьої лише під впливом сімейних почуттів

Загальна послідовність частин позитивної моралі відповідно до трьох головних ступенів нашого життя — особистого, сімейного, суспільного — самочинно постає як поступовий розвиток основного почуття, що помалу розвивається з афектів, які стають дедалі менш енергійними, але дедалі піднесенішими. Ця природна прогресія насправді становить наш головний засіб для досягнення, наскільки можливо, нормального переважання суспільності над особистістю. Справді, між цими двома крайніми станами людського серця існує проміжний стан, здатний визначити самочинний перехід, на якому ґрунтується справжнє розв’язання моральної проблеми. Лише завдяки сімейним обов’язкам людина зраджує своєму первісному себелюбству й може належним чином піднестися до кінцевої сходинки — до суспільності. Будь-яку спробу спрямувати моральне виховання безпосередньо на посилення останньої, минаючи проміжну сходинку, слід вважати цілком нездійсненною і такою, що пов’язана із серйозними небезпеками для соціального порядку. Така утопічна теорія, надто поширена нині, не лише не становить справжнього соціального поступу, а, по суті, є різким кроком назад, заснованим на хибній оцінці давнини.

З огляду на основне призначення сімейного життя — бути природним зв’язком між себелюбством і суспільністю — досить буде показати тут його необхідну будову, щоб схарактеризувати загальний план позитивної моралі, яка завжди відповідає порядкові природних відносин. 

Індивідуальна еволюція суспільного почуття починається в сім’ї завдяки неминучій дитячій прихильності, цьому першому джерелу нашого морального виховання, з якого постає інстинкт безперервності і, отже, шанування предків: саме так кожна нова істота спочатку входить у зв’язок з усією сукупністю людського минулого. Невдовзі потому братня любов доповнює цей перший зародок суспільності, приєднуючи до нього прямий інстинкт справжньої солідарності. Зрілість далі відкриває нову сімейну еволюцію, вводячи цілком добровільні й тому ще більш суспільні стосунки, ніж мимовільні зв’язки незрілого віку. Ця друга доба морального виховання починається з подружньої прихильності, що є головним підмурком усіх інших; у ній взаємність і нерозривність шлюбних уз забезпечують повноту відданості. Назва цього найвищого типу симпатичних інстинктів не потребує жодного означення. З цього союзу переважно природно випливає остання сімейна прихильність, а саме батьківська, яка, навчаючи нас любити наших нащадків, завершує наше самочинне прилучення до вселюдської суспільності; таким чином, ми поєднуємося з майбутнім так само, як спершу прилучаємося до минулого.

Я мав би розмістити групу сімейних почуттів, що стосуються добровільних стосунків, після тієї, яка належить до мимовільних прихильностей, аби простежити індивідуальний перебіг афективної еволюції з метою подати сімейне життя як необхідний проміжний стан між особистим і соціальним існуванням. Але розташування має бути зворотним, коли безпосередньо встановлюється власна теорія сім’ї як природного елемента суспільства. Тоді потрібно спершу розглядати почуття, що становить головний фундамент сім’ї, утворюючи нову соціальну одиницю, яка часто зводиться до основної пари. Сім’я, одного разу створена шлюбним союзом, увічнюється завдяки батьківській прихильності, супроводжуваній дитячою любов’ю, а потім поширюється завдяки братерським узам, єдиним, що здатні безпосередньо зблизити різні сім’ї. 

У цьому новому порядку сімейні почуття розташовано за їхньою спадною енергією та зростаючим поширенням. Хоча останнє почуття звичайно є з усіх найменш сильним, воно, однак, набуває важливого значення, якщо розглядати його як безпосередній перехід від суто сімейних прихильностей до соціальних стосунків, природним типом яких усюди є братерство. Але щоб доповнити короткий нарис цієї теорії, соціологія має ще розмістити між цими двома порядками почуттів третій, проміжний, досі надто мало оцінений, що стосується слуги, в якому сімейні стосунки змішуються з суспільними. Одна лише назва цього зв’язку має нині, попри наші анархічні звичаї, бути достатньою, щоб нагадати нам, що в усякому нормальному стані людства він становить природне доповнення до сімейних прихильностей, покликане завершити самочинне виховання соціального почуття шляхом спеціального навчання підкоренню й наказуванню, причому і те, й інше має регулюватися загальним принципом взаємної любові.

Цей побіжний нарис головної моральної теорії достатньо характеризує основну якість позитивної систематизації, оцінка якої буде дана впродовж усього трактату, для якого теперішнє міркування слугує лише загальним вступом. Проте я вважаю за необхідне ще вказати тут повне перетворення особистої моралі, у яку лише позитивізм уперше вводить єдиний принцип усієї нової доктрини тим, що безпосередньо пов’язує з любов’ю те, що стосувалося егоїзму навіть у католицькій філософії.

Розділ XVI.
Альтруїзм є істинною основою особистої моралі

Оскільки почуття можуть розвиватися лише шляхом постійного їхнього вправляння, тим необхіднішого, чим слабшою є їхня природна енергія, то, зловживаючи легкістю оцінки, що вирізняє цю першу частину загальної моралі, тобто зводячи обов’язки до простих особистих міркувань обачності, ми тим самим вступаємо в пряме суперечення з істинним духом афективного виховання. Якою б реальною не була користь для особистості від подібних приписів, такий напрям неминуче виробляє користолюбні нахили, які й так уже є надто переважними і мали б, навпаки, по змозі, систематично усуватися. Окрім того, спеціальна мета, що тут переслідується, часто не досягається через те, що моральне рішення надається на розсуд особистості, чим наперед санкціонується природна різноманітність рішень, а також те, що окрема людина, беручи на свою відповідальність наслідки, які з цього випливають і про які лише вона одна може судити, змінює встановлене правило.

Завдяки властивій йому реальності позитивізм цілковито перетворює ці початкові приписи, безпосередньо підпорядковуючи особистість суспільності, оскільки йдеться про їхнє застосування в тій сфері, де інтереси індивіда аж ніяк не є єдиними. Позитивна мораль рекомендує такі основні чесноти, як, наприклад, переваги помірності, цнотливості тощо, аж ніяк не з огляду на їхню користь для особистості. Не заперечуючи їхньої дійсної індивідуальної корисності, вона намагається не надто на ній наголошувати, побоюючись підтримувати звичку до особистих міркувань. Вона, зокрема, ніколи не робить із цих переваг реальної основи для своїх заповідей, завжди пов’язаних із соціальним почуттям. Якби навіть виняткова організація людини оберігала її від згубних наслідків нестриманості та перелюбу, тверезість і стриманість їй так само суворо приписуються як необхідні умови для належного виконання нею своїх суспільних обов’язків. Це поширюється і на найпростішу з усіх особистих чеснот — звичку до охайності; таким чином, просте гігієнічне правило підноситься тим, що його пов’язують із бажанням зробити себе здатнішим служити іншим. Лише таким шляхом моральне виховання може від самого початку набути свого істинного загального характеру, привчаючи людину підкорятися вимогам людства у своїх найменших учинках, що насамперед приводить її до подолання своїх поганих нахилів, оцінка яких тоді стає легшою. 

Таке перетворення особистої моралі достатньо підтверджує істотну перевагу позитивізму, вже зазначену щодо сімейної моралі, яка, однак, становила головну заслугу католицизму і першу основу його прекрасної систематизації.

Було б зайвим окремо зупинятися на суспільній моралі у власному розумінні, де нова філософія має виявити ще безпосереднішу й повнішу здатність, оскільки лише вона може належним чином стати на цю точку зору. Як щодо точного визначення всіх взаємних обов’язків, що випливають із різних реальних стосунків, так і щодо зміцнення та розширення основного почуття загального братерства жодна метафізико-теологічна мораль не може зрівнятися з позитивною, приписи якої, завжди відповідні загальним законам нашої індивідуальної або колективної природи, самочинно пристосовуються до особливостей кожного випадку. Мені в теперішньому міркуванні ще не раз доведеться говорити про цю природну здатність, тож тут мені немає потреби на цьому далі наголошувати. 

Це побіжне окреслення нової систематизації моралі тепер потребує відповідного розгляду загальних засобів, за допомогою яких можна буде встановити й застосувати цю доктрину. Ці засоби бувають двох видів: одні, основні, безпосередньо пов’язані з кожним моральним посвяченням, установлюють принципи й регулюють почуття; інші, додаткові, сприяють правильному застосуванню принципів в активному житті. Ця подвійна функція спочатку є самочинною, здійснюючись єдино завдяки впливові, навіть опосередкованому, загальної доктрини та соціального інстинкту; але вона досягає повної сили лише тоді, коли стає систематичною належністю відповідної духовної влади.

Розділ XVII.
Моральне виховання має ґрунтуватися на розсудку й на почутті

Моральне виховання у власному розумінні позитивізм ґрунтує водночас на розсудку й на почутті, висуваючи, однак, останнє завжди на перший план, згідно з провідним принципом нової філософії. 

Завдяки засобам першого виду моральні приписи будуть, нарешті, зведені до справжніх доказів, здатних витримати будь-яку критику на підставі істинного пізнання нашої особистої та суспільної природи, закони якої дають змогу точно оцінити в реальному приватному чи суспільному житті будь-який прямий або непрямий, спеціальний або загальний вплив усякої прихильності, думки, дії та звички. Відповідні переконання можуть стати такими ж глибокими, як і ті, що формуються на підставі найкращих наукових доказів, із тим природним приростом сили, який має випливати з їхнього вищого значення та їхнього тісного співвідношення з нашими найшляхетнішими інстинктами. 

Сила цих приписів має поширюватися не лише на тих людей, які будуть спроможні зрозуміти всю логічну справедливість подібних доказів. Численні приклади вже показали щодо всіх інших позитивних питань, що поняття, прийняті лише на віру, можуть бути сприйняті й застосовані з таким самим запалом і твердістю, як і ті поняття, які найкраще обґрунтовані. Досить, щоб розумові й моральні умови цієї необхідної віри були належно виконані; і часто сучасна людина, всупереч її уявній непокірності, надто легко підкоряється. Добровільна згода, яку ми щодня висловлюємо щодо будь-яких правил математичних, астрономічних, фізичних, хімічних і біологічних наук, навіть коли при цьому зачіпаються найважливіші інтереси, без сумніву, пошириться на моральні заповіді, коли буде визнано, що вони також доступні незаперечним доказам.

Але, розвиваючи силу доказу до неможливої досі міри, нова філософія завжди уникатиме перебільшення його значення для морального виховання, яке має переважно спиратися на почуття, як на це вказує просте загальне окреслення великої людської проблеми. Якими б слушними не були докази, їхня вихідна точка не може бути безпосередньо моральною, оскільки кожен оцінюватиме поведінку іншого радше, ніж свою власну, згідно з вимогами неупередженості та ясності, обов’язковими для справді наукового умогляду, який завжди має бути об’єктивним, а не суб’єктивним. А така зовнішня оцінка без безпосереднього споглядання власної душі може, щоправда, визначити реальні переконання, але вона не прагне розвивати справжні почуття, самочинне вправляння яких вона, навпаки, може порушити й затримати, якщо стане звичкою. Але такого надміру годі побоюватися в нових моральних провідників людства вже тому, що він прямо суперечить тому глибокому пізнанню істинної людської природи, яке ставить позитивізм незмірно вище за католицизм.

Отже, позитивний напрям краще за будь-який інший завжди вважатиме головним джерелом справжньої моралі безпосереднє піднесення, водночас самочинне й систематичне, соціального почуття, яке він намагатиметься, по змозі, розвивати навіть із найніжнішого віку, користуючись усіма прийомами, які може підказати здорова філософія. Саме в такому постійному вправлянні й полягатиме, головно, як приватне, так і суспільне моральне виховання, якому завжди буде підпорядковано розумове навчання. Я доповню це загальне вказівку нижче поданою характеристикою народного виховання.

Розділ XVIII.
Моральний вплив духовної влади на громадську думку; розподіл похвал і осудів, прославлення великих людей, засудження головних ретроградів

Яким би досконалим не було здобуте виховання, воно не може достатньою мірою спрямовувати поведінку серед бурхливих хвиль активного життя, якщо та сама духовна влада, яка його спрямовувала, не закріпить його значення, поширюючи його систематичне застосування на все наше як приватне, так і суспільне життя шляхом належного нагадування окремим особам і класам або навіть націям про справжній зміст забутих чи не визнаних принципів, особливо про їхнє мудре застосування в кожному випадку. Але тут ще більше, ніж в основному вихованні, духовна влада має звертатися менше до чистого розсудку, ніж до безпосереднього почуття. Її головна сила постане як результат могутньої організації громадської думки, яка санкціонуватиме її справедливий розподіл похвал і осудів, як це буде особливо вказано в третій частині цього міркування.

Цей моральний вплив людства на кожну окрему людину, — що є необхідним наслідком усякої справжньої згоди між принципами й почуттями, — має бути розвинений за позитивного режиму сильніше, ніж будь-коли. Більша реальність панівної доктрини та повна публічність відповідного середовища нададуть у цьому відношенні позитивній духовній владі моральних переваг, яких не мала католицька духовна влада.

Ця природна перевага виявиться, зокрема, у правильній організації вшанування пам’яті померлих, що є в руках будь-якої духовної влади найкоштовнішим додатком до морального виховання. Абсолютний характер теологічної доктрини, ще більшою мірою, ніж недосконалість соціального середовища, зумовив невдачу шляхетних прагнень католицизму до справжньої всеосяжності. Попри всі його зусилля, він ніколи не міг охопити своєю систематичною санкцією більш як вельми обмежену частину часу й простору, поза якою його оцінка завжди була такою сліпою й несправедливою, що тепер він дорікає за це своїм власним ворогам. Лише позитивне прославлення може невпинно й послідовно поширюватися на всі епохи й на всі місця. Спираючись на істинну теорію людської еволюції, воно віддасть належне кожному стану й кожній її фазі; таким чином, воно природним шляхом покличе нащадків підтримувати всі моральні заповіді, навіть приватного характеру, поширюючи до найдрібніших випадків свою загальну систему вшанування пам’яті померлих завжди в одному й тому самому дусі.

Не забігаючи тут наперед із вказівками, що мають увійти до трактату, вступом до якого слугує це міркування, я вважаю, однак, за необхідне вже тепер схарактеризувати цю здатність позитивізму одним прикладом, який може дати матеріал для першого її застосування. Він полягає в щорічному урочистому вшануванні пам’яті на всьому Заході у встановлені дні наших трьох головних попередників у соціальному відношенні — Цезаря, св. Павла і Карла Великого, які є найкращими представниками античності, середньовіччя та католицизму, що пов’язує ці епохи. Жодна з цих видатних осіб досі не могла бути належним чином оцінена через відсутність здорової історичної теорії, яка одна тільки й може вказати на їхню важливу участь в основній еволюції. Ця прогалина помітна навіть щодо св. Павла, попри почесті, що їх віддає йому релігія; позитивізм природним чином піде далі в цьому відношенні, історично представляючи цю велику людину як справжнього засновника того, що неточно називають християнством. Нова всеосяжна доктрина ще в сильнішій мірі є єдиною, здатною правильно оцінити Цезаря, майже не визнаного теологічною та метафізичною філософіями, так само як і Карла Великого, призначення якого католицизм міг окреслити лише вельми недосконало.

Але, незважаючи на недостатність систематичних суджень, вдячне суспільство самочинно підтримувало культ цих трьох великих імен. Звідси зрозуміло, наскільки одностайно буде прийняте всією родиною західних народів гідне позитивістське вшанування їхньої пам’яті.

Щоб доповнити цей характерний приклад, треба ще додати вказівку на двоїстий результат здорової історичної оцінки, яка приводить не лише до вихваляння, а й до осуду. Хоча останній має розвиватися значно менше, ніж перший, із побоювання надмірно культивувати тяжкі й навіть згубні афекти, однак іноді треба вміти енергійно таврувати, аби зробити схвалення наочнішим і, отже, ще більше зміцнювати соціальні принципи та почуття. Так, установлюючи систематичне вшанування пам’яті трьох великих людей, які найбільше сприяли прискоренню людської еволюції, я запропонував би водночас піддавати урочистому осуду двох головних ретроградів, яких нам являє історія, Юліана і Бонапарта, з яких один був більш безрозсудним, а другий — більш злочинним. Реальний вплив цих двох відкинутих був достатньо широким, щоб їхнє справедливе періодичне таврування могло стати однаково популярним у всіх частинах Заходу.

Ці дві різні оцінки минулого становлять водночас неминуче продовження і необхідне доповнення основного призначення духовного організму, а саме — підготовлення майбутнього шляхом виховання у власному розумінні слова. Але це призначення дає підставу для іншого роду додаткових функцій, метою яких є безпосередньо змінювати теперішнє завдяки благотворному впливові як порадника, який будь-яка справді виховна влада природно справляє на будь-яку частину активного життя — як приватного, так і суспільного. Хоча ці поради мають завжди вільно прийматися практиками, вони, тим не менш, є плідними, коли мудро виходять від належного теоретичного авторитету. Вони переважно стосуються взаємних відносин різних класів або народів і прагнуть, по можливості, владнати різні внутрішні чи зовнішні суперечки, що виникають на всьому просторі соціального середовища, яке, допускаючи одну й ту саму доктрину та отримуючи одне й те саме виховання, добровільно визнає одних і тих самих інтелектуальних і моральних провідників.

У третій частині цього міркування мені доведеться визначити головну сферу цього другого роду додаткових функцій, якими тут завершую систематичне окреслення нормальних ділянок нової духовної влади.

Розділ XIX.
Девіз позитивізму: порядок і прогрес

Попередні зауваги дають змогу тепер визначити, яким чином усі характерні риси, що відрізняють цю здатність до перетворення, самочинно реформуються в основному, водночас філософському й політичному, девізі (порядок і прогрес), створення та проголошення якого я завжди вважатиму своєю заслугою.

Насамперед лише позитивізм може міцно обґрунтувати кожне з цих двох важливих понять, розглядуваних водночас як наукові й соціальні. Ця виняткова здатність очевидна щодо прогресу, ясного й повного визначення якого не може дати жодна інша доктрина. Але, хоч щодо порядку вона менш помітна, все ж, як видно з роз’яснень, поданих у першій частині цього міркування, і тут вона не менш реальна, не менш глибока.

Усяка попередня філософія з необхідності мала вважати порядок нерухомим; а ця ідея цілком непридатна до сучасної політики. Позитивна ж філософія, здатна уникати поняття абсолюту, не вводячи, однак, поняття сваволі, може, таким чином, дати єдине поняття порядку, що відповідає нашій прогресивній цивілізації. Вона будує це поняття на непохитній основі, надаючи йому об’єктивного характеру, згідно із загальним догматом про незмінність природних законів, який не допускає в цьому відношенні жодного суб’єктивного відхилення. Для нової філософії штучний порядок, як соціальних, так і всіх інших явищ, необхідно спирається на природний порядок, зумовлений усюди сукупністю реальних законів.

Розділ XX.
Прогрес є лише розвиток порядку

Основне узгодження між порядком і прогресом становить ще невід’ємнішу перевагу позитивізму. Жодна доктрина навіть не намагалася здійснити це необхідне злиття, яке він самочинно встановлює, переходячи відповідно до своєї енциклопедичної системи від найдрібніших наукових випадків до найважливіших політичних питань. Теоретично він зводить це узгодження до необхідного співвідношення між існуванням і рухом, спершу розробленого щодо найпростіших неорганічних явищ, а потім доповненого біологічними поняттями. Після цієї подвійної підготовки, що надає цьому поєднанню переконливої наукової основи, він визначає його остаточне призначення, поширюючи його на здорові соціальні міркування, звідки одразу випливає його практичне значення, притаманне всій позитивній систематизації. Порядок стає тоді незмінною умовою прогресу, тим часом як прогрес становить безперервну мету порядку. 

Нарешті, шляхом глибшої оцінки позитивізм прямо подає людський прогрес як такий, що завжди полягає в простому розвитку основного порядку, який з необхідності містить у собі зародок усіх можливих успіхів. Здорова теорія нашої індивідуальної або колективної природи доводить, що хід наших перетворень відбувається еволюційно, без участі будь-якого творення. Цей загальний принцип цілком підтверджується історичним дослідженням, яке завжди виявляє корені кожної здійсненої зміни, що сягають у глибину, аж до найглибшого первісного стану, зародку всіх майбутніх удосконалень. 

Завдяки цій основній тотожності прогрес, у свою чергу, стає показником порядку. Тому аналіз ідеї прогресу може достатньо схарактеризувати подвійне поняття, на якому водночас спираються соціальна наука й мистецтво. Розглянута таким чином, ця оцінка стає доступнішою для розуміння, особливо в наш час, коли новизна й важливість теорії прогресу сильно привертають увагу публіки, яка по-своєму розуміє величезне значення такої ідеї як необхідної основи всякої здорової моральної та політичної доктрини.

Розділ XXI.
Теорія прогресу: матеріального, фізичного, інтелектуального і морального

Позитивізм вважає сталою метою всього нашого особистого й суспільного існування загальне вдосконалення спершу зовнішніх умов, а потім, особливо, нашої внутрішньої природи. Перший різновид прогресу — той самий для нас і для всіх вищих тварин, які більшою чи меншою мірою прагнуть поліпшити своє матеріальне становище. Попри низький характер прогресу цього роду, він, завдяки своїй більшій легкості, становить для нас необхідний початок удосконалення, вищі ступені якого не можуть бути оцінені народами, що залишилися чужими його найгрубішій формі. Саме це й є причиною спостережуваного нині сильного потягу до матеріального прогресу, в якому обрана частина людства черпає, до того ж, самочинний спонукальний імпульс до найсприятливіших поліпшень, систематичні противники яких не наважуються заперечувати цієї мимовільної первісної принадності. Втім, наша розумова й моральна апатія, що заважає нам узятися за будь-яке інше істотне вдосконалення, пояснює, хоч і не виправдовує, надмірне значення, яке тепер надають матеріальному прогресу. 

Як би там не було, не підлягає сумніву, що лише другий різновид прогресу становить головну характерну рису людства, за винятком слабкого почину, виявлюваного в цьому відношенні деякими вищими тваринами, які справді в найгрубших рисах прагнуть поліпшити також власну природу. 

Це справді людське вдосконалення охоплює три види поліпшень, труднощі яких зростають одночасно з їхньою важливістю та широтою, залежно від того, чи стосуються вони нашої фізичної, інтелектуальної або моральної природи. Його перший ступінь, який може бути розкладений згідно з тим самим принципом, майже зливається своїм початком із простим матеріальним прогресом. Але загалом він є значно важливішим і значно важчим з огляду на його надзвичайно великий вплив на наше справжнє щастя. Ми, наприклад, більше виграємо від найменшого подовження нашого життя або будь-якого зміцнення нашого здоров’я, ніж від найретельніших удосконалень русла наших річок чи наших штучних шляхів сполучення, якими ми ніколи не досягнемо тих переваг, якими користуються птахи завдяки їхній природній організації.  У всякому разі, цей перший вид внутрішнього прогресу не може вважатися винятково властивим людині, оскільки деякі тварини роблять певні самочинні кроки в цьому напрямі, особливо щодо охайності, що є природним початком такого роду самовдосконалення. 

Отже, людство добре характеризується лише інтелектуальними й моральними успіхами, доступними для тварин лише в деяких окремих випадках, тоді як їхній колективний піднесення можливе лише за нашого постійного втручання.

Ці дві вищі сходинки повного вдосконалення не рівні за своєю цінністю, широтою й труднощами, так само як не рівні й дві нижчі сходинки, причому ми завжди оцінюємо їх за їхнім дійсним впливом на приватне або суспільне людське щастя. Наше розумове, наукове або естетичне вдосконалення, як з погляду методу спостереження, так і з погляду індуктивної або дедуктивної здатності, коли соціальний стан дає змогу належним чином нею користуватися, має більше значення для нашої долі й відкриває ширші можливості піднесення, ніж усі фізичні, а тим паче матеріальні поліпшення.

Але згідно з основним поясненням, поданим на початку цього міркування, ясно, що справжнє людське щастя ще більше залежить від морального поступу, здійснити який ми маємо також більше можливостей, хоч він і є важчим. Немає такого інтелектуального вдосконалення, яке в цьому відношенні могло б зрівнятися, наприклад, із дійсним зростанням доброти й мужності. Тому, щоб спростити точне поняття про сукупність нашого особистого або суспільного життя, досить зазначити, що воно має бути головно присвячене моральному вдосконаленню, яке приводить нас до справжнього щастя прямішим і певнішим шляхом, ніж будь-яке інше. Хоч воно й не може звільнити нас від попередніх видів вдосконалення, що мають навіть слугувати поступовою підготовкою до нього, воно тим більше здатне вмістити в собі мету всього нашого життя, що завдяки цьому зв’язку воно природно викликає всі інші вдосконалення.

Отже, наше вдосконалення стосується головно двох моральних якостей, найважливіших для реального життя, а саме для афективного імпульсу й активного рішення; ці якості — доброзичливість і енергія; на це вказує вдалий двозначний зміст у всіх наших західних мовах слова серце в обох статей. Позитивна філософія необхідно прагне розвинути ці якості безпосередніше, повніше й вірніше, ніж будь-яка інша попередня доктрина.

Підпорядковуючи соціальному почуттю всі наші думки, почуття й дії, вона є пройнятою доброзичливістю. Що ж до енергії, то вона всюди її передбачає й постійно вселяє, радикально усуваючи будь-яке обмеження свободи, пробуджуючи в нас усвідомлення справжньої гідності й безперервно спонукаючи нас до приватної та колективної діяльності. Наш власний вступ до цієї остаточної форми існування становить у цьому відношенні вирішальний доказ, зобов’язуючи кожного з нас долати страхи, які колись приводили в вагання наймужніші й найгордіші характери.

Такою є основна система людського вдосконалення, що спершу є матеріальним, далі фізичним, потім інтелектуальним і, нарешті, особливо моральним. Ці чотири головні сходинки можуть бути розкладені за тим самим правилом на другорядні, причому між ними утворюється багато нормальних переходів. Хоч я не можу тут заглиблюватися в ці подробиці, все ж вважаю за необхідне зазначити, що філософський принцип усього цього розкладу тотожний із принципом справжньої енциклопедичної ієрархії, що відповідає або загальності, або складності явищ. Обидва ряди точно відповідатимуть один одному, якщо їх буде складено за одним і тим самим способом. Вони здаються різними лише з огляду на потребу докладніше означити для наукової мети їхню нижню частину, а для соціального застосування — їхню вищу частину. Але ця подвійна драбина істини й добра приводить до одного й того самого висновку як у тому разі, коли соціальна точка зору стає вищою за всі інші, так і в тому, коли найвище благо вбачають у загальній любові.

Ця систематична оцінка основного девізу становить коротку характеристику духовного перетворення, що є головним призначенням нової філософії. Тепер неважко зрозуміти, яким чином позитивізм одночасно здійснює найшляхетніші соціальні спроби католицизму в середні віки й найважливіші умови великої програми Конвенту. Остаточно привласнюючи собі протилежні чесноти, що раніше належали католицизмові та революційному духові, він забезпечує одночасне скасування теологічного й метафізичного способів мислення, бо віднині, коли їхні суперечливі функції краще виконує одна остаточна доктрина, вони обидва вже непотрібні. Нормальне відокремлення духовної влади від світської мало б особливо спричинити це злиття й це необхідне очищення, адже воно було головним предметом цього тривалого підготовчого антагонізму.

Розділ XXII.
Політичні настанови. Перехідний режим. Тимчасовий уряд

Визначивши, наскільки це можливо, розумове й моральне перетворення, яке має характеризувати на всьому Заході другу частину великої революції, мені залишається вказати на необхідні відносини між цим філософським рухом і всією сучасною політикою.

Хоч еволюція позитивізму в основі незалежна від соціальних прагнень, представлених нині рештками старих доктрин, однак загальний хід подій може справити на неї вплив, який важливо передбачити. Навпаки, нова доктрина, хоч і позбавлена можливості істотно змінити відповідне середовище, здатна, однак, здійснити тут поліпшення, на які слід указати. З цих двох поглядів трактат, передмовою до якого слугує цей твір, міститиме ретельне дослідження характеру, який має мати нормальний перехід, покликаний по змозі полегшити настання нормального майбутнього, визначеного справжньою соціальною наукою. Тому ця друга частина мого загального вступу була б неповною, якби я не додав до неї достатньої вказівки на те, якою має бути ця тимчасова політика, що триватиме доти, доки оновлювальна доктрина вільно не здобуде вирішальної переваги.

Головна характерна риса цієї політики визначається її тимчасовим призначенням. Жодна постійна установа не може постати, доки триватиме сучасна анархія думок і моралі. Поки глибокі переконання та систематичні звички не візьмуть гору в усіх важливих випадках суспільного життя, успіх можуть мати лише різні заходи, здатні полегшити це основне переустроєння. Усі інші спроби неминуче будуть недовговічними, як це досвід уже не раз підтверджував, всупереч марній надії їхніх авторів, яку спочатку підтримувало народне захоплення.

Цю неминучу умову нашого революційного стану належно зрозуміли лише пам’ятні збори, що керували республіканським переворотом. З-поміж усіх верховних влад, які протягом двох поколінь намагаються вершити наші долі, лише Конвент зумів уникнути пихатої політичної ілюзії, ніби можна будувати вічні установи, не дочекавшись створення інтелектуального й морального підґрунтя. Тому саме він і залишив найглибші сліди в умах і серцях. Уже тільки тому, що його великі заходи відкрито називалися тимчасовими, не виключаючи навіть тих, які більше стосувалися майбутнього, ніж теперішнього, вони виявлялися в природній гармонії з середовищем, що підлягало зміні. Кожен справжній філософ завжди відчуватиме шанобливе захоплення цією інтелектуальною мудрістю, яка не лише не могла спиратися на жодну реальну теорію, а й мусила безперервно боротися з оманливою метафізикою, духом якої були пройняті уми всіх видатних державних мужів, якими може пишатися Захід від смерті великого Фрідріха. Це переважання було б незрозумілим, якби нагальна необхідність, що його зумовила, не сприяла також значною мірою його піднесенню тим, що виявила неможливість існування в даний час будь-якого остаточного ладу, або тим, що стримувала анархічні ілюзії офіційної доктрини шляхом сильного зосередження політики, яке одне тільки могло перешкодити ретроградному вторгненню.

Коли ця рятівна необхідність утратила свій гострий характер, велике зібрання піддалося, хоч і значно меншою мірою, ніж його попередники, метафізичному потягу до абстрактного й цілісного устрою уявного остаточного стану, тривалість якого не сягнула навіть межі, визначеної на початку для попереднього режиму, що уславив першу половину правління Конвенту.

Згідно зі своєю початковою постановою цей революційний уряд мав припинити своє існування лише в момент загального миру. Але якби він міг протриматися до цього строку, то, ймовірно, довелося б зберегти його й на майбутнє, з огляду на справжню неможливість установити тоді остаточну форму правління.

Ця виняткова політика, без сумніву, була продиктована лише нагальними потребами тодішнього становища, як необхідна для нашої національної оборони. Однак, окрім цієї тимчасової необхідності, яка відсувала на другий план будь-яке інше міркування, існував глибший і стійкіший мотив, який могла виявити лише історична теорія, тоді ще неможлива. Він полягав у суто негативній природі панівної метафізики, що зумовила цілковиту відсутність інтелектуальних і моральних підвалин, потрібних для справжнього політичного переустрою. Хоча цю величезну прогалину й не усвідомлювали, вона, однак, була головною причиною, через яку довелося відкласти запровадження остаточного режиму. Настання миру не забарилося б її виявити, адже її вже усвідомили в протилежному таборі люди, чужі справедливій республіканській боротьбі. Особливо непомітною вона була через неминучу початкову помилку, що приписувала справжню органічну здатність суто критичним доктринам, розробленим упродовж попереднього століття. Коли саме це торжество революційної метафізики зробило очевидною її істотно анархічну природу, прагнення до остаточних побудов стає необхідним початком тривалого ретроградного руху, різні фази якого заповнюють усе наступне століття. Адже відсутність принципів, приурочених до дійсного перетворення, змусила ґрунтувати ці марні спроби на принципах старого ладу, що виражали єдині поняття реального порядку, доступні тоді систематизації.

Глава XXIII.
Духовне перетворення має передувати світській реформі

Наш революційний стан, з огляду на вищезазначену обставину, і досі не дає змоги взятися безпосередньо за світське перетворення через побоювання нових ретроградних спроб, які відтепер водночас виявилися б і анархічними. Хоча позитивізм уже встановив філософські підвалини справжнього остаточного режиму, ці нові принципи, однак, ще настільки мало розвинені й, особливо, так погано оцінені, що вони аж ніяк не можуть керувати політичним життям у власному розумінні. Поки вони не посядуть першого місця в умах і серцях, на що знадобиться, щонайменше, ціле покоління, вони не зможуть спрямовувати поступове зведення остаточних установ.

Нині можна безпосередньо взятися лише за духовне перетворення, яке, попри його надзвичайну трудність, нарешті стало настільки ж здійсненним, наскільки раніше було вкрай необхідним. Коли його буде достатньо просунуто вперед, воно поступово визначить і справжнє світське перетворення, яке, будучи розпочатим передчасно, спричинило б лише нові безладдя.

Звісно, ці смути вже не можуть потягти за собою таких тяжких політичних наслідків, як раніше, адже саме наша глибока духовна анархія перешкоджає переважанню всіх справді міцних і спільних переконань. Єдині доктрини, що колись мали значну перевагу, безповоротно знесилені після того, як незаперечний досвід, супроводжуваний рішучою критикою, довів усюди органічну неспроможність і руйнівну тенденцію революційної метафізики. Ослаблена поступками, зробленими теології, які були зумовлені її творчими прагненнями, вона може лише привести до політики, що вічно вагається між ретроградними устремліннями та анархією, або, точніше, є водночас і утискною, і руйнівною в силу необхідності приборкувати соціальне середовище, для якого панування метафізики стало так само ненависним, як і царство теології.

Але хоча цей корінний розлад і має тепер розвіяти всяке серйозне занепокоєння щодо можливості глибоких політичних смут, віднині неможливих через брак достатньої пристрасності, тим не менш емпіричні прагнення до безпосереднього створення остаточного ладу можуть, попри їхню неминучу безплідність, ще й спричинити прикрі порушення порядку. Внутрішній спокій і зовнішній мир тепер спираються лише на послаблення руйнівних сил, зумовлене розширенням руйнівного руху, але не існує жодної прямої й нормальної гарантії. Цей дивний стан речей неминуче триватиме доти, доки триватиме інтелектуальне й моральне міжцарство, що не дає змоги встановити належну згоду принципів і почуттів, яка одна тільки здатна створити в цьому подвійному відношенні реальну й повну безпеку.

Хоча стихійність цієї тимчасової рівноваги робить її міцнішою, ніж можна було б сподіватися, вона природно викликає всередині країни й навіть поза нею часті тривоги, які, будучи завжди обтяжливими, нерідко на практиці спричиняють згубні реакції. Будь-яка ж спроба негайно взятися за світську реформу не лише не здатна поліпшити цей стан, а й завжди погіршує його, штучно оживляючи одряхлілі доктрини, яким слід було б дати природно згаснути. Марні спроби влади пробудити їх можуть призвести лише до порушення в публіки й навіть серед мислителів тієї розумової свободи, що є необхідною для мирного воцаріння істинних і остаточних принципів.

Отже, попри те, що настав мирний час, наша нова республіканська політика, з огляду на тривале духовне міжцарство, має бути, як і стара, по суті тимчасовою. Цей тимчасовий характер має навіть особливо виразно в ній виявлятися, адже вже не існує жодних серйозних ілюзій щодо органічної цінності офіційної метафізики, яка в силу потреби в якихось принципах, з одного боку, і через брак справжньої соціальної доктрини — з іншого, нині ніби воскресла, що становить разючий контраст із повною відсутністю систематичних переконань у більшості діяльних умів. Ілюзія, спершу неминуча, що змушувала користуватися суто критичними принципами як органічними, не може серйозно відродитися.

Щоб заспокоїтися щодо цього, досить звернути увагу на повсюдне поширення промислових звичаїв, естетичних смаків і наукових прагнень, потрійний стихійний вплив яких несумісний із соціальним пануванням метафізичних догм, як ідеологічних, так і психологічних. Не слід особливо боятися природного захоплення, що тепер повертає нас до першої частини революції, аби знову зміцнити наші республіканські почуття, змушуючи нас незабаром забути і тривалий ретроградний рух, і двозначний нерухомий стан, що відділяє нас від початкового потрясіння, з яким дедалі безпосередніше пов’язуватимуться остаточні спогади людства. Задовольняючи цю потребу, суспільний інстинкт не забариться водночас зрозуміти, що в цій великій епосі головним предметом наслідування для нас має бути лише вражаюча мудрість, із якою конвент упродовж прогресивної фази оцінив необхідність безумовно тимчасової політики, відкладаючи до кращих часів остаточне переустроєння. Є підстави сподіватися, що будь-яка нова спроба створити абстрактну конституцію незабаром викличе у Франції, а отже, й на всьому Заході, глибоке загальне переконання в повній марності подібних дослідів.

Утім, це останнє зусилля згасаючої метафізики здійсниться за умов цілковитої свободи обговорення і серед народу, однаково недовірливого як до політичних сутностей, так і до християнських таємниць. Жоден із попередніх дослідів не проводився за умов, настільки несприятливих для доктрин, що не допускають справжніх доказів, які віднині становлять єдине можливе джерело міцної віри. Отже, навіть якщо нову конституцію буде розроблено з усією належною ретельністю, суспільна думка, можливо, відкине її ще до завершення, не дозволивши їй офіційно існувати навіть той короткий час, протягом якого в середньому протрималися попередні конституції. Будь-яка ж спроба з боку закону обмежити з цього приводу свободу дебатів лише певніше приведе до цього природного наслідку нашого розумового й соціального стану.

Розділ XXIV.
Завдання уряду впродовж духовного міжцарства: забезпечити матеріальний порядок, гарантувати свободу слова й дебатів

Необхідність, що приписує нам суто тимчасову політику, доки триватиме духовне міжцарів’я, визначає також істинну природу цього перехідного режиму. Якби революційний уряд Конвенту протримався до настання загального миру, він, без сумніву, і далі лишався б при владі, змінивши лише відповідно до нових потреб свій головний характер. Поки тривала національна боротьба, він мав являти собою сильну диктатуру, водночас духовну й світську, що відрізнялася від поваленої королівської влади лише вищою напругою, зумовленою надзвичайним прогресивним спрямуванням; саме ця риса й відрізняла її від справжньої тиранії. Але мир неминуче поклав край цьому повному зосередженню політики, без якого захист республіки був би безуспішним. За змінених обставин тимчасовий уряд, що завдячує своїм існуванням лише відсутності істинних соціальних принципів, має допустити повну свободу викладу й суперечок, доти неможливу й навіть небезпечну, але тепер уже необхідну умову вироблення та встановлення нової загальної доктрини, яка одна лише може слугувати твердим підґрунтям для остаточного перетворення.

Це передбачуване перетворення власне революційного уряду має здійснюватися в винятковій політиці, найбільш придатній для французької республіки, що відроджується серед загального віднині непохитного миру й глибокої духовної анархії. Негідні наступники Конвенту перетворили на ретроградну тиранію довірену їм силою обставин прогресивну диктатуру. В останню фазу довгої реакції це повне зосередження було докорінно ослаблене протидією на підставі закону місцевої влади. Хоча центральна влада завжди домагалася офіційного всемогуття, однак неминуче розширення свободи дослідження дедалі більше й більше зводило нанівець її марне духовне панування, залишаючи їй лише світське верховенство, якого вимагав суспільний порядок. Протягом перерви, що настала після реакції, навіть світську диктатуру було законним шляхом знищено завдяки роздробленню центральної влади та посиленню місцевої влади. Обидві ці влади мовчки відмовилися керувати духовним перетворенням, цілковито присвятивши себе дедалі важчому підтриманню матеріального порядку серед повної розумової анархії, яку ще посилював ганебний емпіризм, що вважав можливим заснувати суспільний лад лише на інтересах, без будь-якого морального підґрунтя.

Прогресивний характер, неминуче властивий нашій республіці, безперечно, надає її двом світським органам природного посилення напруги, яке в колишні часи викликало б нездоланну відразу. Але кожен із них учинив би величезну помилку, якби спробував тепер відродити в якійсь формі тимчасову диктатуру Конвенту. Хоча така спроба не могла б увінчатися успіхом, вона, однак, спричинила б тяжкі смути, які віднині були б водночас і анархічними, і ретроградними, відповідно до природи остаточно дискредитованої метафізики, що її при цьому було б застосовано. 

Отже, цілковита відсутність твердих і загальних переконань змушує тепер вести суто тимчасову політику, що обмежується головним чином матеріальним порядком; водночас сприятливі умови внутрішнього й зовнішнього становища не потребують іншої політики для сприяння великому розумовому й моральному оновленню, яке має характеризувати остаточний лад. Розсіюючи назавжди офіційну брехню, згідно з якою конституційну монархію визнавали остаточним результатом Великої революції, наша республіка може проголосити незаперечним лише свій єдиний моральний принцип: повне й постійне панування соціального почуття, що безпосередньо присвячує спільному благу всі реальні сили. 

Такою є тепер єдина, по-справжньому остаточна норма, яку немає потреби переписувати, бо вона самочинно випливає із загальних прагнень, що не дозволяють її оспорювати відтоді, як усі суперечливі упередження цілковито зруйновано. Але що стосується доктрин і, отже, установ, здатних організувати це пряме царство універсальної суспільності, наша республіканська форма правління по суті залишається невизначеною й допускає безліч режимів. Безповоротним, із політичного погляду, тут є лише повне знищення королівської влади, яка, в якій би формі вона не існувала, здавна становила у Франції і навіть, у меншій мірі, на всьому Заході символ регресу.

Це урочисте визнання верховенства соціального почуття — головна заслуга республіканської форми правління — прямо відкидає будь-яке домагання на безпосереднє створення остаточного режиму, бо це суперечить сумлінному пошуку реального розв’язання, що передбачає наявність систематичних умов, джерелом яких не можуть бути сучасні рештки колишніх доктрин. Вимагаючи, щоб розумове й моральне перетворення віднині було щиро надано вільному змаганню всіх мислителів, справжні філософи, таким чином, говоритимуть від імені республіки, для якої надзвичайно важливо тепер перешкодити обтяжливому освяченню будь-якого з нераціональних вірувань. Подібна підтримка буде значно доцільнішою для забезпечення повної філософської свободи проти шкідливих надмірностей політичного руху, ніж інстинктивний опір реакційної влади, виявлений нею протягом парламентської перерви.

Ця сильна, але сліпа відраза до безпосереднього заснування установ віднині, на щастя, буде замінена природним зростанням мудрої суспільної байдужості внаслідок неминучого краху всіх безладних спроб, навіяних різними метафізичними утопіями. Єдина справжня філософська небезпека, яку може становити новий політичний стан, полягає в його прагненні відвертати суспільство і навіть мислителів від усякого глибокого й тривалого розмірковування, спонукаючи їх віддаватися негайним практичним дослідам, заснованим лише на поверховій і поспішній оцінці. Слід визнати, що наш сучасний настрій був би цілком непридатним для початкового розроблення перетворювальної доктрини, якби ця доктрина не була вже проведена за умов примусового рівноваження, яке одне тільки присвячувало їй наш слабкий розум у той час, коли знесилена політична реакція вже не була спроможна перешкодити вільному летові філософської думки. Але справжня концепція остаточно постала в останню фазу ретроградного руху; потім вона розвивалася і навіть поширювалася під час його зупинки за парламентарного режиму. Нині нова філософія виступає як керівниця суспільного прогресу, що назавжди запанував. Ці тимчасові настрої, які могли б завадити її виникненню, досить сприятливі для її оцінки, аби тільки її головні органи завжди вміли з гідністю уникати вульгарної спокуси, що нині спонукає багатьох мислителів віддаватися інтересам дня. Лише позитивна філософія здатна добре оцінити нікчемність і серйозну небезпеку різних метафізичних утопій, які оспорюють керівництво остаточним перетворенням, і вона незабаром відверне публіку від цього марного політичного збурення, щоб зосередити загальну увагу на повному оновленні поглядів і звичаїв на підставі її принципів.

Поки республіканське правління забезпечує позитивізмові повну свободу, необхідну для його справжнього призначення, його можна, з іншого погляду, розглядати як початок нормального стану, що поступово визначає основну незалежність нової духовної влади від місцевої або центральної тимчасової влади. Не лише уряд у власному розумінні невдовзі буде змушений визнати свою нездатність засудити загальну доктрину, яка вимагає наявності високих наукових знань, до яких наші державні мужі здебільшого чужі, а й, крім того, безладдя, спричинювані честолюбними мріями метафізиків, нездатних оцінити сучасне становище, спонукатимуть суспільство довіряти лише мислителям, які відмовляться від усякої політичної кар’єри й урочисто присвятять себе філософії.

Отже, нормальне відокремлення духовної влади від світської, систематично здійснюване позитивізмом, стане наслідком нашого республіканського режиму, який, захоплюючись принадною легкістю безпосередніх застосувань, спочатку ніби заважає нам у цій справі. Хоча здається, що наші революційні упередження ще значно віддаляють нас від цього великого суспільного принципу, однак досвід незабаром змусить уряд і суспільство визнати його, щоб забезпечити водночас порядок і прогрес, яким однаково загрожують метафізичні утопії. Усі справжні мислителі намагатимуться навіть подолати сліпу відразу, яку цей принцип у них викликає, і визнають, що якщо він і засуджує їхнє порожнє політичне честолюбство, то натомість відкриває їм величезне поле шляхетного морального піднесення. Окрім свого високого суспільного призначення, цей новий шлях один лише може привести до здійснення справедливих особистих домагань на звання справжнього філософа, яке нині часто компрометують прагненням філософів до тимчасових успіхів.

Розділ XXV.
Девіз 1830 року відповідав політичному становищу

Справжній характер нашої сучасної політики настільки визначається загальним станом, що практичний інстинкт у цьому відношенні дав здорові теоретичні вказівки, як це доводить вдалий девіз (свобода, суспільний порядок), що самочинно постав у середнього класу на початку тривалого застою. Цей девіз, автор якого невідомий, не мав жодного реального зв’язку з ретроградними прагненнями королівської влади, що занепадала. Хоча за своєю суттю він емпіричний, проте його самочинність робить його здатнішим, ніж будь-яке інше метафізичне правило, формулювати дві головні умови суспільного середовища, яке його породило.

Систематизуючи це навіювання суспільної мудрості, здрава філософія має тепер підкріпити його подвійним доповненням, необхідним для його первісного призначення, але надто суперечним сучасним упередженням, щоб випливати з якогось практичного джерела. Воно полягає в одночасному розвитку двох членів формули й проголошує справжню свободу навчання та зверхність центральної влади над місцевою.

Стислість цього міркування не може завадити мені тут-таки, в обох цих відношеннях, хоч і вкрай побіжно, але повно подати підсумок роз’яснень, призначених для четвертого тому цього трактату.

Розділ XXVI.
Свобода навчання. Скасування бюджету віросповідань і бюджету Університету

Віднині позитивізм справді становить єдине систематичне вчення, що допускає справжню свободу викладу й критики, яку не можуть відкрито проголосити доктрини, нездатні витримати глибокої критики, оскільки вони не спроможні подати якихось переконливих доказів. Ця свобода, здавна забезпечена щодо писемного викладу, тепер має поширитися і на усний виклад та має бути доповнена відмовою світської влади від усякої навчальної монополії.

Вільне навчання, до якого лише позитивізм може цілком щиро прагнути, стало необхідним для нашого стану: з одного боку як перехідний захід, а з другого — навіть як провіщення нормального майбутнього. З першого погляду воно становить необхідну умову для визнання будь-якої доктрини, здатної на підставі ретельного обговорення встановити тверді й загальні переконання, яких потребує кожна законна система народної освіти, хоч вона й не спроможна їх створити. В іншому ж відношенні свобода викладання вже характеризує остаточний стан, проголошуючи цілковиту некомпетентність будь-якої світської влади у справі виховання. 

Отже, позитивізм аж ніяк не заперечує, що навчання має бути підпорядковане певним правилам. Але він установлює, що організація навчальної справи неможлива доти, доки триватиме духовне міжцарів’я; і що, коли вона стане здійсненною, завдяки вільному впливові загальної доктрини вона належатиме виключно новій інтелектуальній і моральній владі. Доти держава має відмовитися від будь-якої повної системи загальної освіти, вона повинна лише мудро заохочувати ті галузі освіти, якими зазвичай найбільше нехтують у приватних навчальних закладах, особливо початкову освіту. Водночас, однак, потрібно дбайливо підтримувати, вдосконалюючи, наскільки це дозволяє нинішній стан знання, різні громадські установи для вищої соціальної освіти, засновані або перетворені конвентом; адже вони містять дорогоцінні самочинні зародки майбутньої навчальної системи. Але все те, що велике зібрання скасувало, тепер має бути остаточно знищене, не виключаючи навіть наукових академій, згубний розумовий і моральний вплив яких показав після їхнього відновлення, наскільки мудрим було їхнє початкове закриття.

Справедливе й постійне піклування уряду про приватні навчальні заклади має стосуватися не доктрини, а звичаїв, ганебно забутих сучасним законодавством. Ось єдина загальна офіційна функція, яку має зберегти в цьому відношенні наш тимчасовий режим. За винятком цього, він повинен надати загальну освіту вільним спробам приватних товариств, аби створити ґрунт для виникнення остаточної системи, негайне побудування якої було б лише небезпечною мрією.

Головна умова такої свободи полягає нині в одночасному скасуванні теологічних і метафізичних бюджетів, надаючи кожному матеріально підтримувати те сповідання й ту освіту, які він надає перевагу. Це подвійне скасування, втім, має здійснюватися зі справедливістю й великодушністю, гідними справжнього перетворення, що стоїть вище від будь-якого злостивого суперництва; отже, потрібно буде відповідно винагородити осіб духовного й педагогічного персоналу, яким доведеться постраждати від заходу, якого вони не могли передбачити. Таке ставлення значно полегшить цей необхідний наслідок стану, який, з огляду на відсутність будь-якої вільно панівної доктрини, забороняє, як ретроградний учинок, законне визнання будь-якої з застарілих систем, що колись сперечалися між собою за духовне верховенство. Наші республіканські звичаї вже достатньо сприятливі для цього режиму, попри прагнення ідеологів успадкувати психологів у користуванні метафізичними вигодами.

Глава XXVII.
Переважання центральної влади необхідне для забезпечення суспільного порядку

Що стосується умов суспільного порядку, то систематична санкція позитивізму має також значно їх зміцнити, подолавши революційні упередження проти прямого переважання центральної влади. Метафізичний поділ влади на виконавчу і законодавчу становить лише хибне емпіричне відображення великого поділу, що виник у середньовіччі між двома елементами, необхідними для управління людством. Незважаючи на марні спроби конституції розмежувати їх, місцева й центральна влада завжди оспорюватимуть одна в одної всю повноту світського авторитету, нераціонально роздрібненого між ними з огляду на тимчасову необхідність. Оскільки все минуле Франції було сприятливим для переважання центральної влади аж до епохи її занепаду наприкінці сімнадцятого століття, то надана нами нині перевага місцевій владі є насправді історичною невідповідністю, яка прагне припинитися водночас із припиненням побоювань, що може настати реакція. 

Республіканський стан, даючи нам у цьому відношенні міцну гарантію, незабаром змінить звичний напрям наших політичних симпатій. Центральна влада не лише являє собою єдину справді відповідальну владу, а й нині є найбільш пристосованою до наших істотних потреб завдяки практичному духові, який необхідно дедалі більше й більше має в ній переважати і який робить її схильнішою відкрито відмовитися від будь-яких домагань на духовне верховенство. Зібрання, що представляє місцеву владу, через свій двозначний характер часто, навпаки, схиляється до теоретичного панування, тим часом як не відповідає жодній із головних умов, яких воно потребує. Переважання місцевої влади було б, таким чином, згубним для справжньої свободи дослідження, в якій вона повинна інстинктивно вбачати природне джерело духовного авторитету, покликаного обмежити її власний авторитет.

Лише позитивізм, який нині один тільки може оцінити ці різні прагнення, наважується також безповоротно проголосити, що вони систематично ведуть до переваги центральної влади в більшості її суперечок із місцевою владою. Філософи, що стоять понад усяким підозрінням у ретроградності чи улесливості, відмовляються від усякого служіння політиці й присвячують себе тепер духовному перетворенню, не побояться енергійно проповідувати безпосереднє панування центральної влади та зведення місцевої влади до необхідних функцій. Наш республіканський режим, попри суперечливі зовнішні ознаки, невдовзі стане сприятливим для цього рятівного перетворення наших первісних революційних звичаїв, бо воно розвіє справедливу недовіру, навіяну ретроградним духом королівської влади, а також полегшить на майбутнє можливість придушувати всяке викривлення, при чому мирний плин нашої звичайної політики не порушуватиметься страхом перед випадковостями, які віднині вже не можуть стати страшними.

Коли центральна влада виявить справді прогресивний характер, вона знайде французьке суспільство готовим до рішучого обмеження місцевої влади шляхом скорочення на три чверті надмірної кількості членів представницьких зборів або ж зведення її істотних прав до періодичного голосування щодо податків. Остання ретроградна фаза й тривалий застій за парламентарного режиму викликали в цьому відношенні в цілого покоління виняткові настрої, які легко можуть змінити мудрий напрям уряду й свідчення здорової філософії. Суперечачи всьому нашому минулому, вони захоплюють нас до наслідування перехідного політичного устрою Англії. Лише завдяки тому, що останнім часом представницька система значно поширилася, вона невдовзі буде дискредитована у Франції; саме цей надзвичайний підйом і виявить її цілковиту недостатність та неспокійний характер, у яких її докоряє справжня філософія.

Окрім цього істотного вдосконалення кожної з двох важливих умов, притаманних нашому тимчасовому режимові, позитивізм систематизує й зміцнює їхній внутрішній природний зв’язок. З одного боку, він дає зрозуміти, що справжня свобода тепер вимагає сильного переважання центральної, справді прогресивної влади, належним чином зведеної до практичного призначення шляхом мудрого зречення від духовного першенства. Адже ця звичайна влада тепер необхідна для приборкання прагнень до утиску з боку різних сучасних доктрин, які, будучи всі більшою чи меншою мірою несумісними з поділом двох соціальних влад, спонукають обґрунтовувати розумову згоду матеріальним гнобленням. До того ж без цієї охоронної влади повній філософській свободі, що відповідає нашим сучасним звичаям, загрожувала б небезпека також з боку анархічних нахилів, властивих духовному міжцарів’ю. З іншого боку, лише збільшення цієї свободи й може дозволити центральній владі досягти постійної переваги над місцевою владою, що є необхідним для дійсного зміцнення суспільного порядку, бо щире шанування свободи негайно розвіює всі побоювання, як би не почався зворотний рух, побоювання, що перешкоджають благотворному розширенню цієї влади.

Якими б емпіричними не були ці досі цілком природні занепокоєння, вони, без сумніву, припиняться щойно після офіційного проголошення свободи навчання й асоціацій, бо тоді світська влада не може сподіватися і навіть помислити про те, щоб надати перевагу якійсь доктрині в остаточному устрої нашого республіканського суспільства.

Розділ XXVIII.
Здатність позитивізму перетворювати, не спираючись ані на Бога, ані на короля

Вказівки, подані в цій другій частині, уже характеризують особливу здатність позитивізму не лише визначати й готувати майбутнє, а й виправляти та поліпшувати теперішнє завжди на підставі точної систематичної оцінки минулого, на підставі здорової теорії людської еволюції. Жодна інша філософія не може приступити до розв’язання питання, яке передова частина людства віднині ставить усім своїм духовним провідникам: перетворити суспільство, не спираючись ані на Бога, ані на короля, завдяки лише нормальному переважанню, водночас приватному й суспільному, соціального почуття, якому належним чином допомагають позитивний розум і реальна діяльність.

Частина третя: Народне значення позитивізму (продовження).