Оґюст Конт — Роль жінки в позитивізмі

Це четверта частина книги «Загальний огляд позитивізму» (1848).
Переклад із французької І. А. Шапіро.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, написаного дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено на розділи.
Інші розділи можна знайти тут.

Розділ 1. – Жінка, будучи афективним елементом суспільства, має стати найвищим регулятором людського життя.
Розділ 2. – Жінка і сучасні ідеї.
Розділ 3. – Позитивізм дає задоволення законним бажанням жінки.
Розділ 4. – Жінка не повинна панувати. Вона має впливати на чоловіка любов’ю та порадою.
Розділ 5. – Спільна дія жінок, філософів і пролетарів становить моральну силу.
Розділ 6. – Позитивізм і католицизм. Нова духовна влада буде вищою за стару.
Розділ 7. – Позитивізм розглядає серце й розум як два елементи, що взаємно допомагають одне одному.
Розділ 8. – Схильність жінки до позитивізму.
Розділ 9. – Католицизм очистив любов на шкоду ніжності.
Розділ 10. – Вплив жінок на пролетарів і філософів.
Розділ 11. – Салон дає жінці змогу справляти соціальний вплив.
Розділ 12. – Головною сферою діяльності жінок завжди буде сім’я.
Розділ 13. – Дружина.
Розділ 14. – Нерозривний шлюб.
Розділ 15. – Вічне вдівство.
Розділ 16. – Мати.
Розділ 17. – Виховання дитини належить матері.
Розділ 18. – Сучасні софізми про права жінок.
Розділ 19. – Еволюція сприяє не рівності статей, а їхньому відокремленню.
Розділ 20. – Чоловік має утримувати жінку.
Розділ 21. – Жінка має здобувати таку саму освіту, як і чоловік.
Розділ 22. – Нагорода, пов’язана з афективною місією жінки.
Розділ 23. – Жінка і лицарство.
Розділ 24. – Культ жінки.
Розділ 25. – Культ жінки готує культ Людства.
Розділ 26. – Видатні жінки.
Розділ 27. – Жінки поширюють позитивізм серед населення південних країн.
Розділ 28. – Жінка є симпатичним елементом пом’якшувальної влади.

Розділ I.
Жінка, будучи афективним елементом суспільства, має стати найвищим регулятором людського життя.

Якою б великою не була сила, яку діяльна співпраця пролетарів має надати соціальному впливові філософів, перетворювальний імпульс потребує ще третього елемента, на який вказує справжня теорія людської природи й підтверджує здорове історичне осмислення великої сучасної кризи.

Наша моральна організація складається не лише з розсудку й діяльності, представниками яких є філософський і пролетарський елементи; вона також характеризується почуттям, у якому, згідно з теорією, викладеною на початку цього «Огляду», зосереджено навіть її переважне начало. А цей вищий чинник, що становить єдину реальну основу людської єдності, не представлений ані достатньо прямо, ані достатньо повно в описаному нами вище основному союзі між філософами та пролетарями.

Звісно, соціальне почуття пануватиме в рішучому піднесенні кожної з цих двох сил. Але його джерело тут не є ані достатньо чистим, ані достатньо глибоким, і тому його сила не відповідала б його призначенню, якби не була натхненна з міцнішого й живішого джерела.

Суспільне почуття нових філософів, без сумніву, відзначатиметься сталістю, оскільки воно пов’язане в них із систематичними переконаннями; але його власна раціональність надто послабила б його енергію, якби менш розсудливий порив постійно не оживляв його. Хоча їхня шляхетна суспільна служба невдовзі має надати їхнім почуттям діяльності, невідомої абстрактним мислителям, усе ж це колективне збудження не може обходитися без емоцій приватного характеру. Навіть те, що їхні звичаї виграють від спілкування з пролетарями, не зможе достатньо заповнити звичайні прогалини умоглядної організації.

З іншого боку, якщо пристрасті, властиві народові, більш самородні й сильніші, ніж пристрасті філософів, то водночас вони загалом відзначаються меншою сталістю і меншою чистотою. Їхнє активне призначення не дає їм бути ані достатньо безкорисливими, ані достатньо стійкими. Усі моральні переваги, пов’язані із систематизацією народного елемента, без природної допомоги м’якших і стійкіших емоцій не могли б відшкодувати шкоди, якої завдають суспільності егоїстичні пориви. Звільняючи пролетарів від потреби формулювати свої скарги або бажання, філософи не можуть змінити їхнього неминучого самолюбства.

Отже, союзу, який з необхідності керуватиме нашим перетворенням, ще бракує достатнього представника вищого людського регулятора. Таким представником може бути лише безпосередньо споріднений із ним елемент, подібно до того, як філософський елемент властивий розсудкові, а пролетарський — діяльності. Такою є основна спонукальна причина необхідності долучення жінок до перетворювального союзу, щойно його прагнення й потреби стануть достатньо доступними для оцінки. Лише цей третій елемент дасть органічному рухові змогу набути свого істинного й остаточного характеру, оскільки він природно забезпечить постійне підпорядкування розсудку й діяльності загальній любові, а тим самим, наскільки можливо, вбереже перший від помилок, а другий — від бунтівного характеру.

Оскільки включення цього елемента дасть позитивізмові необхідний засіб для завершення всього сучасного руху, від якого жінок досі надто усували, то це є для позитивізму неминучим обов’язком.

Розділ II.
Жінка і сучасні ідеї.

Революція досі могла вселяти симпатію лише деяким жінкам; колективного схвалення вони їй поки що не висловлюють, з огляду на істотно заперечний характер її першої частини. Вони й надалі високо цінують переважно середньовічні суспільні установи. А це уподобання зумовлене не лише, як заведено думати, їхніми справедливими жалями з приводу занепаду лицарських звичаїв. Справді, середні віки є для них єдиною епохою, коли культ жінки було належно організовано. Але більш інтимний і менш корисливий мотив визначає, головним чином, їхнє мимовільне тяжіння до цих прекрасних спогадів. Найморальніший елемент людства має надавати перевагу перед усіма іншими єдиному режимові, який прямо звів у принцип перевагу моралі над політикою. Такою, наважуся стверджувати, є таємна причина головних нарікань, які викликає в жінок безпросвітний розклад середньовічної суспільної системи.

Віддаючи належне різним частковим успіхам, якими людство завдячує сучасному рухові, вони вважають їх недостатньою компенсацією загального занепаду, що, на їхню думку, знаменує повернення до старого, коли політика мала перевагу над мораллю. Тимчасова необхідність такого стану речей, що відповідає світській диктатурі, викликаній недосконалістю католицького духу, через брак справжньої історичної теорії має бути погано оцінена умами, майже чужими активному життю. Тож жінкам цілком слушно приписували, на підставі цих шляхетних нарікань, ретроградні прагнення. Вони з більшим правом могли б висунути подібний докір нам — за наше сліпе захоплення грецьким або римським устроєм, який і досі ставиться значно вище за католицько-феодальний режим. Але тривалість цієї омани пояснюється, головним чином, безглуздим вихованням, від якого жінки, на щастя, звільнені.

Як би там не було, ці жіночі настрої наївно виражають головну умову нашого справжнього відродження, а саме потребу відновити систематичне підпорядкування політики моралі, але на більш прямій, ширшій і міцнішій основі, ніж та, на яку воно спиралося в середні віки. Характерним же наслідком такого режиму є культ жінки. Отже, ось якою ціною оновлювальний рух здобуде щире прихильне ставлення жінок! Ця програма, гадаю, може здаватися ретроградною лише тим філософам, які не здатні її здійснити.

Отже, жінки не відвертаються від революції, а лише від антиісторичного напряму, що панував у першій її частині, коли сліпе засудження середніх віків ображало їхні найкращі почуття. Хіба могли вони вітати метафізичний режим, який, здавалося, вбачав людське щастя головним чином у користуванні політичними правами, справжнього потягу до яких жодна утопія ніколи їм не вселить? Але вони глибоко співчувають справедливим народним вимогам, що характеризують головну мету великої кризи. Їхні вроджені бажання завжди сприятимуть прямим зусиллям філософів і пролетарів, спрямованим на перетворення політичних суперечок на суспільні домовленості з належною перевагою обов’язків над правами.

Якщо вони шкодують про свій колишній мирний вплив, то передусім тому, що тепер їх усуває грубий егоїзм, який уже не пом’якшується революційним ентузіазмом.

Отже, всі невдоволення сучасним станом речей, у яких докоряють жінкам, сприяють кращому виявленню основної потреби нарешті розвіяти моральну й розумову анархію, що породжує всі головні приводи для їхніх справедливих звинувачень.

Розділ III.
Позитивізм дає задоволення законним бажанням жінки.

Аби жінки могли цілком прилучитися до революційного руху, досить, щоб він почав прямо прямувати до свого органічного призначення і цілковито відмовився від первісного негативного напряму, необхідність якого жінки не могли збагнути настільки, щоб виправдати його хиби. Треба, щоб цей остаточний кризис поставав аж ніяк не як явище, що не має жодного зв’язку із середньовіччям, а, відповідно до свого справжнього історичного характеру, як покликаний здійснити на кращих засадах загальне панування, яким мораль користувалася в той час. Одним словом, позитивізм має надихнути жінок любов’ю до другої частини революції, засновуючи наші республіканські звичаї на лицарському почутті.

Лише так доповниться перетворювальний рух, який лишився б незавершеним без близької участі того людського елемента, що є найкращим представником основного принципу остаточного режиму, а саме: переваги суспільного почуття над особистим. Тільки філософи можуть надати цьому принципові справді систематичної сталості, яка вбереже його від усяких софістичних спотворень. Діяльне ж проведення його може бути підтримане лише пролетарями, без яких його застосування майже завжди було б утруднене. Але лише жінки мають надати йому повної чистоти, вільної водночас і від розмислу, і від гноблення. У такому складі перетворювальний союз постане як передвістя майбутнього нормального стану людства і живий тип нашої власної природи.

Якби нова філософія не могла заручитися підтримкою жінок, вона мусила б відмовитися від ідеї цілковито замінити теологію в її колишній суспільній функції. Але основна теорія, викладена на початку цього «Огляду», гарантує прийнятність позитивізму для жінок ще безпосередніше, ніж його доцільність для народу. Адже його загальний принцип і його метод розуміння та розгляду великої людської проблеми є лише систематичним проведенням ідей, які спонтанно властиві жінкам. Їм, а також народові, він відкриває шляхетне суспільне поприще і водночас забезпечує задоволення їхніх справедливих особистих бажань.

Ці загальні властивості в тому й іншому випадку аж ніяк не випадкові, а становлять необхідний наслідок реальності, що відрізняє нову філософію, яка завжди ґрунтує свій вільний авторитет на точній оцінці того, що є. Емпіричні упередження не завадять жінкам незабаром зрозуміти, що позитивізм задовольнить краще, ніж католицизм, усі їхні потреби, не лише інтелектуальні, а, особливо, моральні й суспільні, що ще кличуть їх до режиму, відсталість якого їм видна завдяки їхній мудрій проникливості.

Ці упередження випливають тепер із вельми вибачного змішання здорової філософії з її науковим началом. Таким чином, сухість, у якій так справедливо докоряють ученим, закидається новим філософам, розум яких спочатку мусив триматися такого самого ладу думок. Але коли встановляться нормальні відносини між трьома елементами позитивного союзу, несправедливість цієї думки незабаром виявиться. Жінки тоді визнають, що моральна небезпека наших наукових досліджень залежить, головним чином, від їхньої вузької й емпіричної спеціалізації, яка завжди відкидає суспільну точку зору. Вони зрозуміють, що ця небезпека не може поширюватися на ознайомлення з основними філософськими поняттями, значною мірою навіть уродженими, причому різні наукові дослідження становлять лише необхідний ряд попередніх етапів, що сприяють правильному розумінню суспільних питань і краще дають змогу присвятити все наше життя загальному вдосконаленню. Такт, властивий жінкам, дозволить їм не змішувати цієї підготовки, що завжди стосується єдиної мети вдосконалення, з діяльністю, цілковито присвяченою академічним дрібницям. Втім, усе викладене в цьому «Огляді» цілком позбавляє нас потреби в дальших роз’ясненнях із цього питання.

Розділ IV.
Жінка не повинна панувати. Вона має впливати на чоловіка любов’ю і порадою.

У позитивному устрої суспільне призначення жінок безпосередньо є необхідним наслідком їхньої справжньої природи.

Цей пол, без сумніву, вищий за наш щодо найосновнішої властивості людського роду, а саме: прагнення надавати перевагу суспільному почуттю над особистим. Завдяки цій моральній якості, що не залежить від будь-якого матеріального призначення, він завжди заслуговує на наше ніжне благоговіння як найчистіший і найпряміший тип Людства, яке не може бути гідно зображене в образі чоловіка. Але ця природна перевага ще не дає жінкам того суспільного першенства, про яке іноді мріяли сміливі люди, хоч і без їхньої згоди. Адже правильний погляд на реальну мету всього людського існування, що становить їхню позитивну перевагу, поєднується в них із такою ж безсумнівною відсталістю у погляді на різні засоби її досягнення. У всіх видах сили, не лише тілесної, а й розумової та вольової, жінка очевидно поступається чоловікові, відповідно до нормального закону, що взагалі стосується світу тварин. А практичне життя, оскільки воно безперестанку вимагає наполегливої діяльності, з необхідності керується не почуттям, а силою. Якби треба було лише любити, як у змальованому християнством майбутньому житті, вільному від усяких матеріальних потреб, жінка панувала б. Але для боротьби з негараздами нашого теперішнього життя треба, головним чином, діяти й мислити; тому чоловік має панувати, попри те, що в моральному відношенні він стоїть нижче за жінку. У всякому великому підприємстві успіх залежить більше від енергії та таланту, ніж від старанності, хоч остання умова сильно впливає на перші дві.

Такою є природна вада загальної гармонії між трьома частинами нашої моральної організації, що прирікає жінок пом’якшувати за допомогою любові царство сили. Вірне відчуття своєї афективної переваги зазвичай навіює їм бажання панувати, яке поверхова критика надто часто приписує егоїстичним схильностям. Але досвід постійно нагадує їм, що у світі, де необхідні блага рідкісні й важкодоступні, влада неминуче належить сильнішому, а не тому, хто більше любить, хоч останній і більш гідний нею володіти.

Ця вічна суперечка призводить лише до постійного обмеження першості чоловіків. Чоловік тим охочіше йде на поступки — незалежно від усякої чуттєвості, — що в глибині душі він усвідомлює природну перевагу жінок щодо головного атрибута Людства. Він усвідомлює, що його власна влада зумовлена головно вимогами нашого становища, яке покладає на нас завжди важкі праці, у яких егоїзм виявляється сильніше, ніж почуття суспільності. Саме тому в усіх людських суспільствах публічне життя належить чоловікам, а життя жінок обмежене переважно домашнім колом. Цивілізація аж ніяк не знищує цієї природної відмінності, а безперестанку її розвиває, удосконалюючи її, як я нижче вкажу.

Звідси випливає основна подібність в умовах соціального життя жінок, філософів і пролетарів. Тут ми також знаходимо пояснення тісної солідарності між трьома необхідними елементами пом’якшувальної влади.

Щодо філософів, то аналогія ґрунтується на тому, що та сама фатальна обставина, яка заважає жінкам посідати першість у силу їхньої афективної переваги, позбавляє мислителів ще більшою мірою влади, яка, на їхню думку, має належати їм унаслідок їхньої теоретичної переваги. Якби наші матеріальні потреби було легше задовольняти, практична перевага менше перешкоджала б інтелектуальній могутності. Але в такому разі першість більше личила б жіночому елементу. Адже наш розсудок розвивається головно для того, щоб осяювати дійсність, — його власний порив у вельми незначній мірі зумовлюється будовою нашого мозку. Лише любов зберегла б тоді свою незмінну спонтанність.

Отже, влада над реальним світом ще менше належить мислячим істотам, ніж тим, хто любить, хоч пиха вчених і не така безмовна, як марнославство жінок. Всупереч її домаганням, інтелектуальна сила, по суті, не більш моральна, ніж сила матеріальна. Обидві вони становлять лише засіб, моральність якого залежить від його вжитку. У нашій природі безпосередньо моральною є лише любов, яка одна тільки й прагне надати перевагу суспільному почуттю над особистим. Якщо ж любов не може панувати, на якій підставі став би царювати розум?

Усяка практична першість належить діяльності. Отже, роль розсудку, ще більше ніж почуття, зводиться до видозміни реального життя. Ось чому філософський елемент усувається від участі в керівній владі, принаймні настільки ж, наскільки й жіночий елемент. У марній боротьбі за панування розумові завжди вдається лише видозмінювати. Неможливість верховодити стає навіть непрямим джерелом його моральності, яка зіпсувалася б, якби здійснилося його панування. Він може значно поліпшувати природний порядок, але за умови завжди ставитися до нього з повагою. Завдяки своїй здатності до систематизації він пов’язує між собою всі соціальні елементи, яким властиво благотворно видозмінювати матеріальну перевагу. Таким чином, жіночий вплив, як це показало Середньовіччя, є необхідним союзником для всякої духовної влади.

Природну ж солідарність цього впливу з народним елементом буде схарактеризовано наприкінці цього соціологічного аналізу моральної могутності.

Пом’якшувальна сила, будучи спочатку суто афективною, стає потім раціональною, коли до неї долучається розум. Щоб стати активною, їй лишається тільки поєднатися з пролетарською масою, яка природно тяжіє до неї. А це неминуче доповнення зумовлене тим, що народ, хоч і становить необхідну основу практичної влади, так само, як і два інші елементи, не бере участі в управлінні державою.

Сила, у власному розумінні слова, — та сила, що керує діями, але не регулює волю, — випливає з двох вельми різних джерел: маси та багатства. Хоч перше вважається більш матеріальним, ніж друге, насправді воно вносить більше морального елемента, оскільки, випливаючи з участі багатьох, воно передбачає певну солідарність почуттів і думок, менш сумісну з перевагою егоїзму, ніж безпосередня влада багатства. Але навіть із цього боку його вплив надто опосередкований і надто непостійний, щоб воно могло завжди посідати першість. Цей елемент усувається від участі в державному управлінні й зводиться до морального впливу силою матеріальної необхідності, що створює таке саме соціальне становище для жінок і для філософів.

Основна перевага фізичних потреб зумовлює безпосередній вплив багатства, оскільки воно надає засоби для їх задоволення. Адже багаті є природними хранителями матеріалів, які виробляє кожне покоління для полегшення існування та підготовки праці наступного покоління. Таким чином, у руках кожного багатія сама собою зосереджується практична влада, яку маса може подолати лише у виняткових випадках. Ця необхідність виявляється навіть серед войовничих народів, де чисельний вплив, хоч і більш безпосередній, має переважне значення лише щодо способу набуття. Але промисловий стан, за якого насильство перестає бути звичайним джерелом багатства, робить цей соціальний закон особливо відчутним.

Аж ніяк не зменшуючись під тиском успіхів Просвітництва, його природний вплив неминуче зростає в міру того, як постійне збільшення капіталів розширює засоби, що дають змогу існувати особам, які не мають жодного майна. Саме в цьому сенсі завжди залишатиметься істинним аморальне положення давнини: Paucis nascitur humanum genus.

Отже, позбавлена політичної сили, пролетарська маса в сучасних народів стає дедалі необхіднішим елементом моральної сили, як це було роз’яснено в третій частині цього «Огляду». Етика цієї маси, ще більш опосередкована, ніж етика філософського елемента, ще більше підпорядкована практичним міркуванням. Коли управління державою випадково опиняється в руках народної маси, тоді багатство, завдяки своїй здатності пом’якшувати владу, що вже стає насильницькою, набуває, всупереч своїй природі, певного морального характеру.

Вище ми визнали, що головні якості серця й розуму, властиві сучасним пролетарям, випливають переважно з їхнього соціального становища. Вони значно погіршилися б, якби практичний авторитет, притаманний багатству, назавжди перейшов до маси.

Розділ V.
Поєднана дія жінок, філософів і пролетарів становить моральну силу.

Такою є, коротко кажучи, позитивна теорія моральної сили, покликаної пом’якшувати самочинне панування матеріальної сили шляхом необхідної спільної дії трьох соціальних елементів, які не беруть участі в державному управлінні у власному розумінні цього слова. Цей основний твір становить наш головний засіб для розв’язання, наскільки це можливо, великої людської проблеми, а саме для встановлення постійної переваги суспільного життя над особистим.

Кожен із трьох природних елементів пом’якшувальної влади надає їй необхідних якостей. За відсутності першого їй бракувало б чистоти й самобутності; за відсутності другого — сталості й мудрості, за відсутності третього — енергії та діяльності.

Хоча філософський елемент не є ані найпрямішим, ані найдієвішим, проте саме він репрезентує цю силу, бо лише він систематизує її організацію і роз’яснює способи її здійснення, відповідно до істинних законів соціального існування. І саме як систематичному носієві пом’якшувальної сили духовна сила дала йому власну назву. Але таке найменування може породити хибне уявлення про природу сили, значно більш моральної, ніж інтелектуальної. Поважаючи дорогоцінну історичну традицію, позитивізм, однак, виправить цей звичай, що склався в часи, чужі будь-якій соціальній теорії, і в епоху, коли розум уважався центром людської єдності. Тому в позитивному устрої жінки становлять домашнє джерело пом’якшувальної влади, систематичним органом якої стають філософи, а політичною гарантією — пролетарі. Хоча заснування цього основного поєднання належить раціональному елементу, ніколи не слід забувати, що його власна участь є менш безпосередньою, ніж участь елемента афективного, і менш значущою, ніж участь активного елемента. Його соціальний вплив можливий лише за умови, коли він спирається на жіноче почуття та народну енергію.

Отже, необхідність тепер долучити жінок до великого перетворювального руху не лише не створює жодної перешкоди для філософії, яка має ним керувати, а, навпаки, надає їй могутній засіб, виявляючи істинну організацію моральної сили, покликаної регулювати здійснення будь-якої іншої людської влади. Це стане першим кроком до нормального майбутнього, наскільки це дозволяє нинішній перехідний стан, адже перетворювальний імпульс випливає з тієї самої основної спільної дії, яка, будучи краще розвиненою й упорядкованою, згодом стане головною характерною ознакою остаточного режиму. Отож цей завершальний стан людства виявляється цілком узгодженим із нашою власною природою, у якій почуття, розсудок і діяльність, як кожен окремо, так і всі разом, точно відповідають трьом необхідним елементам перетворювального союзу: жіночому, філософському та народному.

Усі соціальні епохи дають змогу, більшою чи меншою мірою, перевірити цю теорію, три сторони якої завжди визначаються однією й тією самою основною необхідністю, що стосується біологічного закону, за яким тваринні функції в організмі підпорядковані функціям живлення. Але в соціології особливо застосовний загальний принцип, указаний у другій частині цього «Огляду» (прогрес є розвитком порядку), що дає змогу пов’язувати кожне динамічне міркування з відповідним статичним поняттям. Адже людська еволюція завжди посилює пом’якшувальний вплив моральної сили, або шляхом особливого розвитку її трьох елементів, або ж зміцнюючи їхню спільну дію. Прекрасне історичне спостереження Робертсона щодо поступового поліпшення долі жінок є лише окремим випадком цього соціологічного закону. Усі ці успіхи мають спільним джерелом біологічний закон, за яким перевага рослинного життя над тваринним зменшується в міру того, як організм зростає і розвивається.

У різних формах давнього політеїстичного ладу пом’якшувальна сила завжди зводилася до домашнього впливу жіночого елемента без будь-якої суспільної допомоги з боку інтелектуальної сили, яка ще незмінно була пов’язана з матеріальною могутністю, спершу як її джерело, а потім як її знаряддя. У середні віки західний католицизм зробив першу спробу систематизувати моральну силу, підпорядкувавши практичний порядок незалежному духовному авторитетові, що зазвичай спирався на допомогу жінок.

Я вже зазначив у третій частині цього твору, що лише сучасна еволюція дала змогу доповнити організацію стримувальної сили включенням до її складу найенергійнішого її елемента, адже тільки тепер почався організований виступ наших пролетарів на соціальній арені. Моральна сила, що спочатку мала суто афективний характер, а згодом стала раціональною, нині може стати активною, не втрачаючи свого основного характеру, бо й далі складається з впливів, що лежать поза політичним порядком у власному розумінні слова. Усі ці сили переконують, радять, судять, але, за винятком украй рідкісних випадків, жодна з них ніколи не наказує. Тому соціальна місія позитивізму полягає, головно, в систематизації спонтанного поєднання трьох необхідних елементів, розвиваючи спеціальне призначення кожного з них.

Всупереч нинішнім упередженням, нова філософія здатна виконати всі умови цього необхідного суспільного служіння. Цю здатність позитивізму достатньо встановлено в попередніх частинах цього «Огляду» щодо філософського елемента і народного елемента, як ізольованих, так і поєднаних між собою. Мені залишається схарактеризувати її тут безпосередньо стосовно жіночого елемента.

Це роз’яснення само собою випливає з афективного принципу, поставленого на початку цієї книги як загальне підґрунтя позитивізму. Спираючи всю здорову філософію на систематичне панування серця, тим самим створюється ґрунт для участі жінок у новій духовній владі як її істотної частини. Католицький дух міг бачити в них лише дорогоцінну допоміжну силу, адже її безпосереднє джерело не залежало від їхнього сприяння. Позитивний же дух оцінює їх як необхідний елемент, бо в них найприроднішим і найчистішим чином виражено його основний принцип. Окрім їхнього домашнього впливу, позитивізм передусім очікує від них приведення двох інших елементів до тієї спільної єдності, від якої кожен із них часто схильний ухилятися і яку спочатку створили жінки.

Якими б сильними не були для справжніх філософів докази, що встановлюють логічну й наукову перевагу соціальної точки зору, яка згодом приводить до систематичного першенства серця над розумом, це непряме переконання не може зробити для них зайвим безпосередній вплив загальної любові. Вони самі чудово знають, наскільки незначне практичне значення суто інтелектуальних впливів, і тому, в інтересах власної місії, ніколи не ухилятимуться від цієї приємної необхідності. Смію думати, що я належно це зрозумів, коли писав 11 березня 1846 року тій, яка, попри свою смерть, назавжди залишиться моєю незмінною подругою (прим. — Клотильда де Во), такі слова: «Щоб стати справжнім філософом, мені особливо бракувало пристрасті, водночас глибокої й чистої, яка дала б мені змогу достатньо оцінити афективний бік людства».

Подібні емоції справляють разючу філософську дію, одразу підносячи розум до справді загальної точки зору, до якої науковий шлях може бути прокладений лише через довгу й важку розробку, що послаблює його первісний запал і тим самим заважає йому діяльно досліджувати нові наслідки встановленого таким чином принципу.

Отже, безпосередній сердечний порив, викликаний жіночим впливом, не лише необхідний для суспільного значення філософії, яка ніколи не змогла б стати народною, якби для її засвоєння була потрібна наукова підготовка, подібна до тієї, що була необхідна для її первісного формування. Постійний жіночий вплив необхідний також для всіх її систематичних виразників, аби стримувати їхню природну схильність до абстрактних умоглядів, що вироджуються в пусті міркування, якими завжди значно легше займатися, ніж здоровими дослідженнями.

Глава VI.
Позитивізм і католицизм. Нова духовна влада буде вищою за стару.

Щоб зрозуміти в цьому відношенні перевагу нового спіритуалізму, було б досить узяти до уваги, що старий був цілковито позбавлений рятівного жіночого імпульсу через безшлюбність духовенства, неминучу для католицької системи. Адже жіночий вплив міг, таким чином, виявлятися лише поза духовною корпорацією, не вдосконалюючи безпосередньо її власних членів, як це справедливо зауважила їдка сатира Аріосто. Незаконні зв’язки духовенства, за винятком украй рідкісних випадків, могли мати не моральне значення, а радше розбещувальне, бо духовні особи, що вступали в ці зв’язки, були змушені постійно лицемірити.

Але безпосереднє порівняння основного характеру двох духовних напрямів ще краще показує, наскільки новий буде здатнішим, ніж старий, належним чином розвивати в усіх класах моральний вплив жінок.

Справді, афективний принцип позитивізму за необхідності є соціальним, тоді як аналогічний принцип католицизму міг бути лише сутнісно особистим. Кожен католицький вірянин завжди переслідував суто індивідуальну мету, яка так ним заволодівала, що заглушала будь-яке почуття, не пов’язане з нею. Щоправда, мудрість духовенства, гідна виразниця народного інстинкту, ставила виконання головних соціальних обов’язків необхідною умовою особистого спасіння. Але цей непрямий спонукальний мотив, хоча й давав змогу нашим почуттям правильно виявлятися, значно псував їхню безкорисливість і навіть їхню чистоту. Нескінченна відплата, обіцяна за всі жертви, не могла створити ґрунту для цілковито безкорисливого почуття, бо для цього потрібна була б неможлива і навіть святотатська відмова від надії на майбутнє, особистий характер якого неминуче оскверняє будь-яку безкорисливу відданість.

Цей спосіб мислення породив негідну моральну теорію, що стала такою небезпечною в руках метафізиків, які зберегли її хибний принцип, знівелювавши її теологічні корективи. Оцінюючи любов до Бога навіть у її найдосконалішій і найчистішій формі, доводиться визнати, що це почуття могло бути суспільним лише опосередковано, з огляду на тотожність мети, такою мірою вказаної всім серцям. Але в основі її власний характер був настільки егоїстичним, що вона вимагала, як взірець досконалості, цілковитого пожертвування всякою іншою прихильністю. Ця тенденція дуже легко помітна в найвидатніших виразниках християнського духу й почуття. Вона особливо виявляється в чудовому поетичному творі того ченця, такого ж ніжного, як і піднесеного, який найкраще зобразив католицький ідеал. Розмірковуючи щодня над цим твором, що не має собі рівного і так гідний бути прикрашеним нашим великим Корнелем, я часто відчував, як подібний спосіб мислення спотворив природну шляхетність серця, яке, попри всі перешкоди, іноді здатне до найчистішого пориву. Видається, що наші цілком безкорисливі почуття вроджені нам значно глибше, ніж це звичайно думають, адже вони не переставали розвиватися, попри панування протягом дванадцяти століть такого гнітючого виховання.

Розділ VII.
Позитивізм розглядає серце й розум як два взаємно допоміжні елементи.

Позитивний спосіб мислення, з огляду на його цілковиту відповідність нашій природі, лише він один може заохочувати прямий поступ — водночас приватний і суспільний — цього разючого атрибута людства, що досі залишався в зародковому стані через брак належного систематичного виховання. Католицьке заохочення діяльності серця по суті було ворожим розумові, який, зі свого боку, з необхідності намагався звільнитися від гніту почуття. Навпаки, позитивна дисципліна природно встановлює найповнішу й найдіяльнішу гармонію між почуттям і розсудком.

У позитивізмі розмисел завжди прагне зміцнювати почуття суспільності, роблячи звичкою реальний зв’язок кожного з усіма. Оскільки наш розум не може зберігати враження, не впорядковані в систему, то відсутність соціальної теорії заважає йому точно оцінити цю звичайну солідарність, яка відкривається йому лише в виняткових випадках. Але позитивна освіта, в якій завжди панує соціальна точка зору, природно зробить таку оцінку надзвичайно легкою, бо всяка форма нашого реального існування, як індивідуального, так і колективного, постійно пов’язується з цими явищами.

Лише теологічний або метафізичний невиразний світогляд може давати й приймати непотрібні роз’яснення, в яких людині часто приписується те, що насправді належить людству. Коли здорова теорія дасть змогу ясно побачити те, що є насправді, кожному лишається тільки придивлятися до власного фізичного, інтелектуального чи морального життя, щоб завжди розуміти свої обов’язки щодо всіх своїх попередників і сучасників. Той, хто став би вважати себе незалежним від інших у своїх почуттях, думках або вчинках, не міг би навіть висловити таке богохульство, не впавши негайно в пряме суперечення, бо його мова йому не належить. Найвидатніший розум не здатен самостійно створити найпростішу мову, адже вона завжди потребує народної співпраці багатьох поколінь.

Після всього сказаного, гадаю, було б зайвим далі зупинятися на характеристиці очевидного прагнення істинного позитивного духу систематично розвивати почуття суспільності, постійно нагадуючи нам, що лише ціле є реальним, тоді як частини можуть мати тільки абстрактне існування.

Окрім цього незмінного благотворного впливу розуму на серце, остаточний стан Людства має дати нашим найкращим почуттям чистіші, пряміші й активніші засоби для розвитку, ніж будь-який із попередніх режимів. Саме так доброзичливі почуття можуть, нарешті, звільнитися від усякого особистого розрахунку. Вони прагнутимуть посісти перше місце, — оскільки це дозволяє наша недосконала природа, — бо вони здатніші нас задовольнити й доступніші для розвитку, ніж усі інші. Серця, чужі теологічним страхам і надіям, лише вони можуть цілком скуштувати справжнє людське щастя, чисту й безкорисливу любов, у чому й полягає найвище благо, яке марно шукали різні старі філософії. Його природну перевагу достатньо характеризує неперевершене спостереження, яке може підтвердити кожна чутлива душа: любити ще краще, ніж бути любимим.

Хоча ця думка нині може видатися екзальтованою, вона, однак, безпосередньо відповідає істинній природі нашої душі, яка завжди більше переживає в активному стані, ніж у пасивному. Щастя бути любимим ніколи не може бути вільним від егоїстичного елемента: як можемо ми не пишатися прихильністю людини, яку ми надаємо перевагу перед усіма іншими? Якщо ж, люблячи, ми буваємо краще задоволені, то це свідчить про природну перевагу цілком безкорисливих прихильностей. Наш основний недолік полягає, головно, в тому, що ці останні вроджені нам значно слабше, ніж егоїстичні схильності, необхідні для нашого збереження. Але щойно вони збуджені, хай навіть із мотивів, що спочатку мають особистий характер, вони прагнуть розвиватися в силу властивої їм приємності. До того ж люди, які нас оточують, створюють для них сприятливий ґрунт, тим часом як вони з необхідності пригнічують наші егоїстичні спонуки.

Звідси зрозуміло, яким чином позитивна філософія, без жодного напруження, зможе систематизувати ці природні поривання, аби надати нашим симпатичним інстинктам такої сталої діяльності, якої вони досі не могли виявляти. Щойно наше серце звільниться від гніту теологів і від сухості метафізиків, воно легко збагне, що реальне благополуччя, як приватне, так і суспільне, полягає головно в якомога більшому розвитку почуття суспільності та в задоволенні особистих бажань лише настільки, наскільки це необхідно з огляду на наші неминучі слабкості. Саме таким шляхом позитивізм виявляється придатним для всіх істот і для всіх станів. У найменших, як і в найважливіших стосунках, освічене людство невдовзі втілюватиме на практиці це очевидне правило: давати краще, ніж брати.

Це постійне збудження серця, своєю чергою, справлятиме на розум благотворний вплив, який спеціально виходитиме від жінок. Я вже достатньо про це говорив і можу тут не вдаватися до докладних пояснень; скажу лише, що саме з почуття я почерпнув істинний принцип усякої позитивної систематизації, навіть систематизації думки. Єдине зауваження, яке я маю тепер додати до попередніх основних міркувань, стосується разючої здатності цього напряму легко долати найвеличніші філософські труднощі. Звертаючись до серця, можна негайно вселити розумові науковий спосіб мислення, придатність якого він довго заперечував би, якби відкрив його лише шляхом міркування. Спробуйте, наприклад, довести чистому геометру, хай навіть видатному й сумлінному, логічну та наукову перевагу соціальних умоглядів над усіма іншими реальними роздумами, — і нам удасться переконати його в цьому лише після довгих зусиль, коли він, так би мовити, вичерпає всі свої індуктивні й дедуктивні аргументи. Навпаки, почуття прямо підкаже пролетареві або жінці, які не здобули жодної освіти, істинність цього великого енциклопедичного принципу, який вони негайно й застосовуватимуть у різних практичних випадках. І лише таким шляхом високі соціальні поняття можуть справді стати переважними, і саме так можна змусити всіх набувати знань, необхідних для їхнього соціального значення.

Симпатичний інстинкт ще більше здатний діяльно викликати соціальні почуття, ніж зазнавати їхнього справедливого впливу. Тому, коли позитивна освіта стане панівною, наявність моральних умов часто вважатиметься запорукою справжньої інтелектуальної здатності. Революційна мудрість Конвенту ніби передчувала можливість такої солідарності, наважуючись іноді ставити республіканські почуття вище за наукові заслуги. Хоча на практиці подібний напрям невдовзі втрачає реальний ґрунт і, доки загальна мораль не систематизована, стає навіть шкідливим, проте докір у ретроградності більше заслуговує нинішній звичай, який не залишає місця серцю в професійних гарантіях, що тепер визначаються єдино розумом. Але ці хибні уявлення історично пояснюються гнітючим характером тих вірувань, які одні лише досі могли безпосередньо керувати вихованням почуття.

Фатальна ворожнеча, що триває від кінця середньовіччя між розумом і серцем, може припинитися лише за панування позитивного духу; жоден інший спосіб мислення не здатен належним чином підпорядкувати розсудок почуттю, не шкодячи водночас власному розвиткові кожного з них, як я це встановив на початку цього «Огляду». Нинішня першість розуму призводить лише до безладдя. Він може стати справді органічним лише тоді, коли зречеться свого верховенства на користь серця. Але це зречення може бути дійсним лише за умови, що воно здійсниться цілком вільно. А такий результат може дати лише позитивізм, бо він ґрунтується на тому самому принципі, на який розсудок спирається у своїх домаганнях, а саме на реальному доказі, від якого дух не може відмовитися, не визнавши себе одиничним. Будь-який інший теологічний або метафізичний засіб неминуче посилив би зло, негайно викликаючи розсудок на новий бунт проти почуття.

Розділ VIII.
Потяг жінки до позитивізму.

Жінки, будучи кращими за нас суддями в оцінці моралі, зрозуміють, що афективна перевага позитивізму над усіма іншими філософіями ще справедливіша, ніж його віднині незаперечні умоглядні переваги. Вони швидко дійдуть цього висновку, коли перестануть змішувати нову філософію з її науковим вступом.

Хоча їхній розум ще менш, ніж наш, здатний до надто загальних індукцій і до вельми розлогих дедукцій, одним словом, до всіх зусиль абстрактного мислення, він, однак, зазвичай краще схильний розуміти поєднання реальності з корисністю, що характеризує позитивність. У цьому відношенні вони стоять вище за пролетарів, маючи до того ж ту спільну перевагу, що вони чужі нашій сучасній безглуздій освіті. Вони ще більше, ніж народ, перебувають у нормальному стані, надзвичайно сприятливому для самочинного й правильного розвитку споглядального життя, внаслідок їхньої звичайної відчуженості від практичної діяльності. Таким чином, їхній розум природно виявляється схильним до здорової філософії, що потребує безкорисливої й неупередженої уваги. Їхня інтелектуальна спорідненість із справжніми філософами, по суті, значно тісніша, ніж близькість останніх із ученими у власному розумінні слова, бо вони схвалюють не лише позитивність, а й загальність, тоді як учені цінують тільки грубу позитивність. Разюча раціональна формула Мольєра, яку я вище застосував до пролетарів, була призначена автором саме для жінок. Саме тому вже перша систематична розробка нової філософії, що почалася завдяки могутньому впливові Декарта, прикувала до себе жіночий розум. Цей основний потяг яскраво виявився, коли позитивний синтез ще не міг дозволити собі високих соціальних і моральних умоглядів. Чи можливо, щоб він не продовжував розвиватися ще дужче, коли позитивізм, нарешті досягнувши повноти, поставив собі за головне завдання те, що може бути найгіднішим предметом розмислу для обох статей?

Отже, нова філософія може вважати як жіночий розум, так і народний здоровий глузд своїми природними допоміжними елементами, без яких вона ніколи не змогла б подолати глибокі упередження наших освічених класів, особливо у Франції, де, однак, має здійснитися її остаточний розвиток.

Розділ IX.
Католицизм очистив любов на шкоду ніжності.

Потрібно зауважити, що необхідна допомога жінок більше залежатиме від моральних симпатій, ніж від інтелектуального тяжіння, щойно жінки безпосередньо оцінять позитивізм і переконаються в його афективній перевазі над середньовічним католицизмом. Серце одразу спрямує їх до єдиної філософії, яка належним чином систематизує загальне панування почуття. Жоден лад думок не здаватиметься їм привабливішим, ніж той, що постає їхнім природним уособленням справді основного принципу людської єдності, поставленого, таким чином, під їхню особливу опіку. Якщо вони тепер ніби жалкують за минулим, то це винятково тому, що ніде не знаходять справедливого задоволення своїм дорогоцінним соціальним інстинктам.

Загальний характер католицького режиму, по суті, ще менше відповідає жіночому почуттю, ніж чоловічому розумові, бо він ображає переважну властивість жіночого серця. У мнимій моральній досконалості християнства завжди змішували ніжність із непорочністю. Щоправда, любов не може бути глибокою, якщо вона не чиста. Але саме в цьому єдиному відношенні католицький лад сприяв розвиткові справжньої пристрасті, тоді як політеїзм головно заохочував чуттєві бажання. Християнство, крім того, незаперечно довело, що моральна чистота, навіть доведена до фанатизму, може існувати без жодної ніжності. Таке тепер головне значення католицизму для жінки, відколи лицарський дух більше не пом’якшує християнської суворості.

Політеїстичний режим, по суті, більше сприяв ніжності, хоча вона тут не відзначалася чистотою. Католицька систематизація почуттів мала центром цілком егоїстичну прихильність, яка особливо ображала найкращі схильності жіночого серця. Окрім того, що любов до Бога штовхала кожного до монастирської самоти, її панування прямо перешкоджало взаємній ніжності. Вимушений любити свою даму через посередництво свого Бога, лицар не міг, без святотатного суперечення, дослухатися до кращих велінь свого серця, завжди пригнічуваного таким посередництвом.

Отже, будучи аж ніяк не зацікавленими в увічненні старого режиму, жінки невдовзі відчують особливий потяг сприяти його безповоротному скасуванню в ім’я головних, властивих їм почуттів. Ця неминуча схильність виявиться тоді, коли моральні умови, природно віддані на їхню справедливу опіку, більше не будуть осквернятися суто матеріальним соціалізмом. Позитивізм же повною мірою забезпечує їхньому серцю, ще краще, ніж їхньому розумові, цю необхідну гарантію. Глибоко знаючи нашу справжню природу, лише він один може належним чином поєднати наївну ніжність політеїзму з дорогоцінною непорочністю католицизму, не побоюючись різних софістичних туманних уявлень, якими вирізняється сучасна анархія. Підпорядковуючи одне одному ці дві основні якості жіночого серця, позитивізм, не вагаючись, поставить ніжність вище за непорочність, як ближчу до спільної мети людського вдосконалення, тобто до переважання соціального почуття над особистим. Жінка, позбавлена ніжності, — ще потворніше соціальне явище, ніж чоловік, позбавлений мужності. Окрім того, значні розумові здібності й навіть надмір енергії в жінки могли б принести їй і довколишнім лише шкоду або, принаймні, якщо ці здібності не будуть приглушені богословською дисципліною. Її характер спонукав би її лише до обурення проти будь-якої реальної влади, а її розум займався б тільки вигадуванням руйнівних софізмів, як це часто виявляється в нашому анархічному стані.

Ідеальні жінки за Контом (тільки на іконі має бути він сам)

Розділ X.
Вплив жінок на пролетарів і філософів.

Отже, згідно з викладеною вище теорією, позитивізм дає жінкам шляхетне соціальне призначення, водночас суспільне й приватне, цілком відповідне їхній справжній природі. Не полишаючи сім’ї, вони мають своєрідно брати участь у помірній владі разом із пролетарями та філософами, відмовляючись, ще рішучіше, ніж вони, від будь-якої керівної ролі навіть у домашньому побуті. Вони, одним словом, є природними жрицями Людства, як про це докладніше буде сказано наприкінці цього «Огляду». Їхня функція полягає, головно, у безпосередньому плеканні афективного начала людської єдності, найчистішим уособленням якого вони є.

На цьому терені вони мають справляти суспільний вплив на всі класи, завжди створюючи ґрунт для переваги почуття над розсудком і над діяльністю. Я вже достатньо вказав, яким чином вони впливають на філософів, які, — якщо тільки не захочуть бути негідними своєї місії, — відчують особисту потребу дедалі частіше підкріплювати свою душу в цьому самочинному джерелі справжньої суспільності, аби краще боротися з властивими їм сухістю та багатослів’ям.

Почуття, коли воно чисте й глибоке, саме виправляє свої природні зловживання, бо вони неминуче шкодять благу, яке воно незмінно переслідує. Навпаки, хиби розуму й неправильні вчинки можуть бути вказані і, особливо, виправлені лише любов’ю, яка одна безпосередньо від них страждає. Звідси випливає природний і безперервний обов’язок жіночого елемента м’яко застерігати два інші елементи помірної влади, аби привести їх до основного принципу, що перебуває під особливою охороною жінок, виправляючи в кожному з них властиві йому вади.

Що ж до пролетарів, то цей жіночий вплив головно призначений для боротьби з їхнім природним прагненням зловживати властивою їм енергією, аби здобути силою те, чого вони мали б домагатися шляхом вільної згоди. Попри труднощі такої місії, жінки тут зустрінуть менше перешкод, ніж їм доведеться подолати, виправляючи у філософів зловживання міркуванням. Досі було мало прикладів, щоб філософи під жіночим впливом відмовлялися аргументувати, коли треба відчувати. Навпаки, хоча жіночий вплив ще аж ніяк не систематизовано, він часто виправляє в народі зловживання енергією. Ця відмінність, без сумніву, зумовлена відсутністю нині справжніх філософів, бо так не можна назвати жалюгідних софістів, риторів, психологів або ідеологів, нездатних до жодного реального розмислу. Але, крім того, вона особливо залежить від панівних рис характеру кожного класу. Зарозумілість педантів завжди виправлятиметься жіночим впливом менш успішно, ніж народне насильство; бо пролетар сильніше за філософа перейнятий афективним началом, пряме звернення до якого становить єдину зброю жінок. Садизм створює для них значно більше перешкод, ніж пристрасть. Жіночий вплив, належно поєднаний із народним інстинктом, справді становить нашу головну запоруку проти величезних суспільних потрясінь, які, здається, має викликати нинішній анархічний стан умів. Хоч розум і не здатний виправити згубні софізми, серце вміє оберігати нас від зумовлених ними безладів. Вражаюча непослідовність, з якою я вище привітав наших комуністів, слугує в цьому відношенні вирішальним доказом.

Отже, серед теологічних хиб, що мимоволі прагнуть зруйнувати або паралізувати суспільство, небагато пролетарів постійно виявляють ніжне благоговіння до жінок, не спостережуване тією ж мірою в жодного з сучасних класів. Важливо зупинитися на цих радісних прикладах не лише для того, щоб віддати належне половині людського роду, яку мало цінують, а й, особливо, аби, з огляду на ці спонтанні прояви анархічного стану, збагнути важливі моральні засоби, які обіцяє нам нормальне майбутнє. Настанови педантів, звісно, не мали жодного впливу на цей коштовний результат; навпаки, вони радше перешкоджають його здійсненню, зміцнюючи своїми безглуздими спростуваннями ті самі хиби, на які самі ж і нападають. Ми цілковито завдячуємо цим народному почуттю, належно збудженому природним впливом жінок. Протестантські народи, у яких цей вплив слабший, тепер практично більше потерпають від метафізичного комунізму. Жінкам же ми особливо завдячуємо тим, що організація людської сім’ї нині зазнає незначних ударів, попри глибоко ретроградний республіканізм, який висуває практиковане в деяких давніх народів повне поглинення сім’ї вітчизною як тип новітньої суспільності.

Це благотворне прагнення до практичного виправлення всіх моральних хиб настільки властиве жінкам, що воно поширюється навіть на систематичні спокуси, які чоловіки через свою грубість вважають нездоланними. Згубні наслідки розлучення ось уже три століття послаблюються в протестантській Німеччині завдяки інстинктивній відразі, яку жінки живлять до цього інституту. Так само тепер стримуються ще відчутніші ураження, що загрожують основному інститутові шлюбу й готуються метафізичним напрямом, який завдяки нашій анархії дістав змогу оновити свої старі хиби. Жодна з останніх не могла мати серйозного успіху серед жінок, хоч усі вони здаються надзвичайно здатними їх спокусити. Бачачи їхню безсилість спростувати подібні софізми, які може розв’язати лише справжня соціальна наука, наші проповідники анархізму поспішно доходять висновку, що жіночий розсуд тут буде переможений. Але, на щастя, жінки, як і пролетарі, судять у цьому разі лише за навіюванням почуття, яке веде їх значно краще, ніж розум, позбавлений тепер усякого принципу, здатного попередити або виправити його серйозні хиби.

Після сказаного було б зайвим довше зупинятися на характеристиці природної здатності жінок усюди виправляти моральні вади, властиві кожному із суспільних елементів. Якщо цей коштовний вплив уже надзвичайно дієвий, будучи лише наслідком самочинного пориву серця, то він має набути значно більшої сталості й навіть поширення за систематичної допомоги реальної філософії, яка відкине всі софізми й розвіє всі невідповідності, від яких чистий інстинкт не може нас достатньо оберегти.

Таким чином, вплив жінок на суспільне життя не має бути суто пасивним і виявлятися лише в необхідному схваленні істинної суспільної думки, формульованої філософами й проголошуваної пролетарями. Окрім цієї постійної індивідуальної або колективної участі, вони мають також справляти активний моральний вплив, аби всюди нагадувати основний принцип, первісним джерелом якого вони стали і найкращими органами якого вони, природно, завжди будуть. Але, щоб завершити характеристику цієї двоїстої суспільної функції, важливо відзначити її природну узгодженість із необхідною умовою, що приписує жінкам діяти головно в колі домашнього життя.

Розділ XI.
Салон дає жінці змогу справляти суспільний вплив.

Західноєвропейська цивілізація вже давно знайшла природний вихід із цього уявного супереччя, яке стародавні мали б уважати нерозв’язним і яке насправді всюди ще існує. Коли середньовічні звичаї забезпечили жінкам справедливу внутрішню свободу, на Заході невдовзі постали благотворні добровільні союзи, де суспільне життя тісно перепліталося з приватним під проводом жінки. Розвинувшись головно у Франції протягом тривалого перехідного стану, ці періодичні лабораторії, в яких сама собою вироблялася думка, тепер здаються віджилими або виродженими, через нашу розумову й моральну анархію, що не допускає жодного вільного обміну почуттів і думок. Але такий суспільний звичай, який свого часу так сильно сприяв філософському рухові, що породив велику сучасну кризу, не може зникнути в середовищі, де істинна суспільність прагне взяти гору. У міру того, як нова філософія об’єднуватиме уми й серця, цей звичай дедалі ширше й дедалі рішучіше поширюватиметься.

Такою є природна форма, в яку лише й може гідно влитися суспільна діяльність жінки, постаючи тут переважною за спільною згодою всіх інших. Коли салони будуть таким чином перетворені, вони втратять свій колишній аристократичний характер, що віднині став глибоко ретроградним. Позитивістський салон, завжди керований жінкою, доповнить систему союзів трьох загальних елементів пом’якшувальної влади. Насамперед ці елементи урочисто збиратимуться в храмах Людства, де, звісно, головуватимуть філософи; тим часом участь жінок і пролетарів має там залишатися переважно пасивною. У клубах, де народний елемент природно панує, жінки й філософи відіграватимуть роль співчутливих членів, але без права вирішального голосу. Нарешті, жіночі салони розвиватимуть діяльнішу й тіснішу інтимність між трьома пом’якшувальними силами, які охоче підкорятимуться керівному впливові, що відповідає цим зібранням. Саме тут жінки змушуватимуть підкорятися своїй м’якій моральній дисципліні, щоб придушувати в зародку всі порочні або злі спонукання. Непрямий, але доброзичливий і щирий порада може часто змусити філософа зійти з хибного шляху, вказаного йому честолюбством, або відмовитися від гордовитої помилки. Серця пролетарів тут очистяться від зародків насильства й заздрості під впливом невтомної наполегливості, святість якої вони зуміють оцінити. Завдяки вправному й правильному розподілу тут похвал і докорів вельможі та багатії ясно зрозуміють, що всі люди, наділені будь-якою перевагою, морально покликані постійно служити людям, не наділеним жодними перевагами.

Розділ XII.
Головною сферою діяльності жінок завжди буде сім’я.

Яким би не було реальне значення суспільної ролі жінки, відведеної їй у остаточному устрої Людства, її шляхетне суспільне покликання передусім характеризується її священним домашнім покликанням, цим природним джерелом усякого її впливу як необхідного елемента пом’якшувальної влади. Жодна сучасна філософія не може належним чином підтримати цю природну основу нашої істинної суспільності. Метафізика поширила на неї свій розділяльний аналіз, і її софізми не зустрічають раціонального спростування. Але правила домашнього життя не меншою мірою потерпають і від теологічного емпіризму, який уперто намагається підпорядкувати їх згубній опіці одряхлілих вірувань, що вже давно шкодять усьому тому, що колись забезпечували. Розпусні пісні трубадурів свідчать нам, що, починаючи з кінця середньовіччя, марні протести духовенства були безсилі проти тяжких ударів, яких поверхова критика завдавала вже святості шлюбного союзу. Ці протести ще менше могли потім завадити скандальному прийняттю, яке всюди зустрічали ці легковажні прославляння сімейної аморальності, публічно проголошувані навіть у присутності королів. Отже, ніщо не є дивнішим, ніж це сліпе домагання теології зберегти за собою опіку над догматами сімейного життя, які вона не спромоглася вберегти від анархічної критики і які насправді підтримуються в сучасних народів лише завдяки благотворному суспільному і, особливо, жіночому інстинкту. Хіба вони могли б устояти проти правдоподібних софізмів, спираючись, як на єдину опору, на наївний вигад про фізичне походження жінки, коли авторитет, що його стверджував, сам був скинутий і позбавлений довіри?

Віднині лише позитивна філософія може убезпечити їх водночас від метафізичної розпусти й від теологічного безсилля, шляхом незмінного поєднання їх із сукупністю реальних законів нашої природи, як особистої, так і суспільної. Цей зв’язок буде догматично встановлено в другому томі нового трактату, систематичним вступом до якого є нинішня праця. Вимушений тут обмежитися короткою заувагою про цей основний предмет, я сподіваюся, що вона, принаймні, покаже рішучу здатність позитивізму обґрунтувати істинну моральність.

Груба оцінка, грубо сформульована ретроградним героєм, вочевидь, визнає тепер за жінкою лише її тваринне покликання, звідки багато утопістів готові вивести висновок, що виховання малих дітей має бути цілком надане абстрактним турботам держави. Позитивна теорія шлюбу і сім’ї прагне, головним чином, установити, що основний обов’язок жінки цілком не залежить від функції розмноження і будує його на найважливіших властивостях нашої природи.

Попри моральну вагу материнства, двозначність слова «дружина» рішуче свідчить, що суспільний інстинкт вважає істотним покликанням жінки роль дружини. Окрім того, що людський шлюб часто буває безплідним, негідна дружина майже ніколи не може бути доброю матір’ю. Саме тому позитивізм має в усіх відношеннях переважно розглядати жінку просто як подругу чоловіка, спершу усуваючи зі своєї оцінки її материнську функцію.

Розділ XIII.
Дружина.

З погляду, окресленого в попередньому розділі, шлюб становить найелементарніший і найдосконаліший щабель справжнього співжиття, яке в жодному іншому випадку не може досягти повного вияву. У цьому союзі, про перевагу якого свідчать усі освічені мови, найшляхетніша мета людського життя досягається з можливою повнотою. Позитивізм уявляє наше існування як безперервне прагнення до загального вдосконалення і висуває на перше місце моральне вдосконалення, що характеризується передусім підпорядкуванням егоїзму почуттю суспільності. А цей безсумнівний принцип, спеціально встановлений у другій частині цього «Огляду», безпосередньо приводить до справжньої теорії шлюбу, усуваючи будь-яку неясність і будь-який сумнів.

Справді, природні відмінності між двома статями, щасливо доповнювані нерівністю їхнього суспільного становища, роблять кожну з них необхідною для морального вдосконалення іншої. У чоловіка, очевидно, переважають якості, пристосовані до активного життя, з невіддільною від нього споглядальною здатністю. Жінка стоїть вище щодо ніжності, тоді як він перевершує її в усіх видах сили. Жодна близькість не може зрівнятися з тією, що встановлюється між двома істотами, настільки схильними взаємно служити одна одній і ставати кращими під впливом одна одної, не маючи при цьому ґрунту для звичайного суперництва. Цілком добровільний характер їхнього союзу слугує до посилення його привабливості, коли вибір обома сторонами зроблено вдало.

Отже, таке, згідно з позитивною теорією, головне призначення шлюбу: доповнювати й зміцнювати виховання серця, розвиваючи найчистіші й найживіші з усіх людських симпатій.

Безперечно, подружнє почуття випливає, особливо в чоловіків, із статевого інстинкту, який є суто егоїстичним і без якого, однак, взаємна прихильність була б зазвичай недостатньо сильною. Але більш любляче серце жінки, загалом, набагато менше потребує цього грубого збудження. Тому його вища чистота благотворно діє в сенсі шляхетнішого любовного почуття чоловіка. Ніжність сама по собі настільки приємне переживання, що, щойно вона виникла завдяки будь-якому спонуканню, вона вже триває в силу власної принадності, і після припинення первісного стимулу. Тоді шлюбний союз стає найкращим зразком справжньої дружби, яку прикрашає неповторне взаємне володіння. Адже повна дружба може бути досягнута лише між різними статями, бо тільки тут вона вільна від будь-якого справжнього чи можливого суперництва. Жоден інший добровільний зв’язок не допускає такої повноти довіри й невимушеності. Це єдине джерело, з якого ми можемо цілком напитись справжнього людського щастя, що полягає, головним чином, у тому, щоб жити для іншого.

Але, крім власної цінності, цей святий союз набуває нового суспільного значення як необхідна перша основа загальної любові, що є кінцевою метою нашого морального виховання. Я вже вказав у другій частині, наскільки хибною й небезпечною є думка багатьох удаваних соціалістів, які вбачають суперечність між цими двома крайніми членами ряду, що зображає еволюцію людського серця. Той, хто не може глибоко прив’язатися до істоти, яку він обрав для найінтимнішого спільного життя, завжди видаватиметься вельми підозрілим як відданий член суспільства, що складається здебільшого з незнайомих йому людей. Наше серце може належно звільнитися від свого первісного егоїзму лише тією єдиною інтимністю, яка є повною і міцною вже в силу свого виняткового призначення. Коли воно зробило цей рішучий крок, воно поступово підноситься до щирої загальної прихильності, здатної активно впливати на поведінку, хоч і з енергією, що зменшується в міру того, як зв’язок розширюється.

Суспільний інстинкт уже відчуває цю необхідну солідарність, ясно окреслену справжньою теорією людської природи, яка зрештою зробить її цілком невразливою для метафізичних зазіхань. Чим систематичнішою ставатиме моральна сила жінки завдяки позитивній філософії, тим більше поважатиметься глибока мудрість народного звичаю, який завжди в приватному житті шукав надійних гарантій суспільного життя. Однією з найочевидніших ознак загального морального розкладу, що характеризує нашу розумову анархію, є ганебне законодавство, яке ще й досі діє, завдяки якому ось уже тридцять років усе приватне життя Франції було ніби замуроване психологами, які, очевидно, потребували подібного китайського муру.

Розділ XIV.
Нерозривний шлюб.

Коли головне призначення подружнього союзу цілком зрозуміле, тоді стають ясними його необхідні умови, які суспільство прагне лише вдосконалювати згідно з природним порядком.

Насамперед цей основний союз може досягти своєї істотної мети лише тоді, коли він є винятковим і нерозривним. Ці дві характерні риси настільки йому властиві, що в незаконних зв’язках вони самі собою виявляються. Лише цілковита відсутність нині будь-яких моральних і соціальних принципів дає змогу зрозуміти, як у людей могла з’явитися зухвалість серйозно твердити, що непостійність і легкість прив’язаностей є головними запоруками людського щастя. Жоден тісний зв’язок не може бути глибоким, якщо він не буде міцним і тривалим; бо сама думка про можливість зміни має обурювати. Хіба для того, щоб дві настільки різні істоти, як чоловік і жінка, могли добре пізнати одна одну й гідно покохати, наше коротке життя — надто великий строк? Проте людські серця зазвичай настільки непостійні, що суспільство мусить втручатися, аби уникнути хитань і зрад, бо якби їм надати свободу, людська істота перетворилася б на сумний ланцюг дослідів, позбавлених сенсу й гідності.

Статевий інстинкт може бути могутнім засобом удосконалення лише тоді, коли він підпорядкований постійній і суворій дисципліні; у необхідності останньої легко переконатися, придивляючись до життя численних незахідноєвропейських народів, які ще не спромоглися достатньо її встановити. Даремно намагалися звести вибір між багатоженством і єдинобраччям до простого кліматичного чинника. Ця легковажна гіпотеза так само суперечить загальному спостереженню, як і здоровій теорії людства. Безперервно вдосконалюючи інститут шлюбу, як і всяке інше людське установлення, наш рід усюди віддаляється від найповнішого багатоженства й прямує до найдосконалішого єдинобраччя. Як на півночі, так і на півдні можна знайти стан полігамії, якщо простежити досить довгий ряд попередніх соціальних віків: у південних країнах, так само як і в північних, стан моногамії стає переважним у міру того, як розвивається суспільність; це спостерігається тепер навіть на Сході серед його найцивілізованіших народностей.

Отже, західноєвропейське єдинобраччя є одним із найкоштовніших установлень, якими ми завдячуємо середньовіччю. Воно, можливо, більше за будь-який інший інститут сприяло блискучій соціальній перевазі великої родини сучасних народів. Хоча в протестантських націй розлучення глибоко спотворило його, проте вплив цієї тимчасової омани тут значно пом’якшується справедливим відразливим почуттям жінки та пролетарського інстинкту, які обмежують сферу його застосування привілейованими класами. Емпіричне посилення офіційної метафізики вселяє серйозні побоювання, що цей бич може поширитися у Франції. Але здорова філософія вчасно приходить на допомогу, щоб стримати ці швидкоплинні й штучні ідеї, які докорінно суперечать сучасним звичаям. Цю боротьбу можна спрямувати так, щоб прискорити встановлення здорової шлюбної теорії. Позитивізм тим більше має право на це сподіватися, що завдяки своєму розумно відносному духові він може без жодної послаблювальної непослідовності робити у виняткових випадках поступки, несумісні з абсолютним характером богословської доктрини. Позитивна філософія лише одна може примирити необхідну загальну обов’язковість різних моральних правил із вмотивованими винятками, які неминучі для всяких практичних приписів.

Розділ XV.
Вічне вдівство.

Позитивна філософія не лише не робить поступок анархічним тенденціям, а й удосконалює основну єдність людського шлюбу; а саме, вона запровадить у звичай, хоч і без будь-якого законного примусу, обов’язковість вічного вдівства, яке є остаточним доповненням істинної моногамії. Народний інстинкт завжди високо цінував таку суто сердечну відданість. Але досі жодна доктрина не була достатньо чистою або достатньо енергійною, щоб теоретично встановити подібний обов’язок. З огляду на високий вплив, який надає позитивізмові його повна систематичність, завдяки якій усі його рішення ґрунтуються на сукупності реальних законів, він без труднощів приведе всі ніжні душі до визнання цього додаткового обов’язку, що випливає з того самого принципу, що й основне правило. Бо якщо позитивістський шлюб покликаний насамперед удосконалювати людське серце, то вдівство стає природним продовженням єдності зв’язку.

Забуття будь-якої систематичної моралі тепер заважає розуміти моральну велич, властиву цій посмертній сталості, яку колись гідно практикували багато жінок. Але глибоке пізнання нашої істинної природи подає таку увагу до пам’яті померлого як коштовне джерело вдосконалення, доступне, навіть у молодості, всім шляхетним людям.

Справді, добровільне вдівство дарує розумові, тілу, так само як і серцю, всі істотні переваги цнотливості, не наражаючи їх на серйозні моральні небезпеки безшлюбності. Це вічне обожнювання пам’яті, яку смерть робить зворушливішою і стійкішою, дає змогу кожній великій душі, особливо філософській, краще присвятити себе активному служінню Людству, тим самим відкриваючи вихід гідному приватному почуттю любові. Отже, як істинне індивідуальне щастя, так і спільне благо приписують подібний обов’язок усім тим, хто здорово оцінює і те, й інше.

Це святе продовження найдосконалішого зв’язку, крім завжди глибокого задоволення, яке воно дарує, знайде також природну нагороду в ще вищому напруженні. Якщо почуття зв’язку переживає одного з двох членів, чому б суспільній вдячності не забезпечити їхню єдність і після смерті другого, замкнувши в одній гробниці ці серця, які смерть не змогла розлучити? Це урочисте увічнення гідного шлюбу іноді могло б бути наперед присуджене, якщо справжні виразники суспільної думки вважають шлюб гідним такої честі. Це спонукало б тоді до нових суспільних подвигів тих людей, які вбачали б у цьому закон повного й остаточного ототожнення пам’яті двох осіб. Минуле вже дає нам кілька прикладів подібної солідарності; такими є союзи між Данте й Беатріче або Лаурою й Петраркою. Але ці виняткові випадки не можуть дати справедливого уявлення про цю нову установу, яка, таким чином, може здаватися можливою лише для рідкісних натур. Пов’язуючи всюди приватне життя із суспільним сильніше, ніж це будь-коли було можливо, остаточне перетворення дасть змогу застосувати ту саму нагороду до всіх сердець, що її заслуговують, у межах їхньої власної оцінки.

Ось яким чином позитивістська ніжність природним шляхом знайде дорогоцінні втіхи, не вбачаючи потреби шкодувати за химерами, які принижують розум і серце. Моральна перевага нового ладу виявляється навіть у тому, що він дає втіху лише в зміцненні зв’язку. Адже так звеличувані християнські втіхи схиляють до укладення інших союзів, чим спотворюють головну сутність шлюбу й породжують двозначність, погано сумісну з туманною теологічною утопією. До позитивізму жодна доктрина не могла догматично приписувати вдівство й установити спільність гробниці як подвійне граничне доповнення людської моногамії. Саме таким удосконаленням нашої моральної шляхетності нова філософія завжди має відповідати на безглузді упередження й ганебну наклепницьку брехню.

Отже, позитивізм робить теорію шлюбу незалежною від будь-якого фізичного призначення, постаючи цю основну зв’язку як головне джерело морального вдосконалення і, отже, як істотну основу справжнього людського щастя — як суспільного, так і приватного. Це систематичне очищення тим цінніше, що воно не передбачає виняткової захопленості, а випливає лише з глибокого вивчення Людства. Особисте й суспільне значення шлюбу таким чином цілком здійснюється в союзі, який, хоч і є ніжнішим за братський союз, однак залишається таким само цнотливим. Попри те, що статевий інстинкт зазвичай необхідний, особливо в чоловіка, для початкового пробудження ніжності, прихильність може розвиватися й без задоволення цього інстинкту. Якщо тільки зречення статевого життя достатньо вмотивоване з обох боків, воно веде до ще більшої взаємної відданості.

Розділ XVI.
Мати.

Оцінивши таким чином власне призначення шлюбу незалежно від материнства, нам залишається доповнити соціологічну теорію жінки розглядом материнської функції, яка є необхідним розширенням моральної місії дружини.

З цієї нової точки зору позитивізм також підносить гідність жінки, надаючи матері головну керівну роль у домашньому вихованні, систематичним доповненням якого є потім суспільне виховання, як я це вказав у третій частині.

Розділ XVII.
Виховання дитини належить матері.

Це філософське рішення випливає з основного принципу, згідно з яким за нормального стану суспільства необхідно доручати виховання духовній владі, природною представницею якої в надрах кожної родини є жінка. Це правило зачіпає нинішні упередження лише внаслідок революційного прагнення розуму, що почалося наприкінці середньовіччя, узяти гору над серцем. Сучасні народи, таким чином, поступово звикали нехтувати моральною частиною виховання й надмірно дбати про його інтелектуальну частину. Але, завершуючи революційний стан установленням систематичного першенства серця над розумом, позитивізм повертає моральному вихованню його природну перевагу, як я це вище роз’яснив. Тому жінки, які були б насправді малоздатні стояти на чолі нинішньої освіти, краще, ніж у середні віки, візьмуть на себе загальне керівництво освітою, в якій мораль завжди пануватиме і в якій до досягнення статевої зрілості послідовно здійснюватимуться естетичні застереження.

Наші лицарські предки зазвичай виховувалися таким чином під жіночим впливом і, звісно, не були розніженими. Якщо ж така підготовка личила воїнам, то як може викликати побоювання її застосування до мирного суспільства? Чоловіче керівництво необхідне лише для навчання — як теоретичного, так і практичного. Що стосується морального виховання, то, як я це вказав, воно має перейти у відання філософів лише у віці, коли стає систематичним, тобто впродовж останніх років, що передують повноліттю. І навіть філософи мають справляти моральний вплив головно на дорослих людей і вказувати їм правильне застосування в реальному житті, як приватному, так і суспільному, принципів, прищеплених у молодості. Уся несистематична мораль, тобто виховання почуттів, яке, по суті, найбільше впливає на все життя, має головно залежати від матері. Саме з огляду на цю обставину важливо виховувати дитину в родині й скасувати, як я це пропонував, схоластичні монастирі.

Природна перевага жінок для цієї основної ролі завжди буде з глибокою пошаною визнана істинними філософами. Вони ніколи не забудуть, що найчуйніші істоти за необхідністю найздатніші розвивати в інших ті почуття, які мають узяти гору. У згоді з народною мудрістю позитивна філософія незмінно вчитиме, що культура серця важливіша за розвиток розуму. Завдяки притаманній їй реальності вона ніколи не перебільшуватиме значення систематизації й не ігноруватиме істотних умов останньої. Справді, систематизувати, особливо в галузі моралі, можна лише те, що вже існує спонтанно. Отже, справжній і безпосередній розвиток різних людських почуттів неминуче має передувати будь-якій філософській дисципліні.

Цей основний обов’язок, що починається одночасно з життям дитини й триває протягом усього періоду фізичного розвитку, необхідно лежить на жінках. Їхня здатність у цьому відношенні така, що за відсутності матері вдало обрана чужа жінка, якщо вона зуміє ввійти до родини як її член, виявляється зазвичай придатнішою для цієї ролі, ніж сам батько. Лише ті душі, в яких почуття панує, можуть належним чином осягнути його важливість. Лише вони справді знають, що більшість людських учинків, особливо тих, що здійснюються в юному віці, слід значно менше оцінювати самі по собі, ніж за виявлюваними ними прагненнями та за звичками, які вони породжують. Щодо почуття не буває байдужих дій. З цієї точки зору найменші вчинки дитини можуть сприяти виконанню основного й подвійного правила всієї позитивної освіти — як домашньої, так і систематичної: розвивати почуття суспільності й придушувати егоїзм.

Незначні вчинки спершу навіть більше придатні для здорової оцінки відповідних почуттів, на яких спостереження тоді може краще зосередитися, не відволікаючись особливими обставинами. Крім того, лише з цих малих зусиль дитина може почати важке навчання внутрішній боротьбі, яка пануватиме над усім її життям, щоб поступово підпорядкувати егоїстичні спонукання систематичним інстинктам.

З огляду на ці різні міркування можна стверджувати, що навіть найвидатніший наставник за своїми сердечними якостями завжди поступатиметься добрій матері. Хоча остання часто не здатна завжди формулювати й обґрунтовувати свої рішення, проте остаточний вплив їх завжди засвідчить справжню перевагу її морального виховання. Ніхто інший не зможе так користуватися кожною нагодою, щоб без афектації підкреслити природну принадність добрих почуттів і тривогу, пов’язану з егоїстичними навіюваннями.

Ця соціологічна теорія матері природно пов’язується з теорією дружини, оскільки материнський вплив, попри природне згасання, незмінно продовжує керувати сердечними поривами аж до віку вступу в шлюб. Тоді чоловік, непомітно керований жінкою, домовляється з нею щодо свого добровільного підпорядкування їй протягом усього решти свого життя, чим і завершує своє моральне виховання. Ця істота, покликана діяти, вбачає своє головне щастя в гідному підпорядкуванні спасенному впливові істоти, призначеної любити.

Отже, основна роль, водночас приватна й суспільна, відведена жінці в позитивному устрої, становить у всіх відношеннях лише широкий систематичний розвиток її власної природи. Таке однорідне й таке визначене покликання не залишає жодного серйозного сумніву щодо її відповідного соціального становища. Жодна інша істотна обставина не може краще підтвердити загальний принцип людського мистецтва, а саме: штучний порядок завжди полягає в зміцненні й поліпшенні природного порядку.

Розділ XVIII.
Сучасні софізми про права жінок.

Усі перехідні епохи породжували, подібно до нашої, софістичні хибні уявлення щодо соціального становища жінок. Але природний закон, що вказує афективній статі на істотно домашнє існування, ніколи не був серйозно змінений. Цей закон настільки реальний, що сам собою бере гору, хоч би суперечливі софізми й залишилися без достатнього спростування. Домашній порядок устояв проти хитрих нападів грецької метафізики, ще сповненої юнацького запалу й спрямованої на уми, нездатні до будь-якого систематичного захисту. Тому не можна вважати серйозною небезпекою появу з надр нашої розумової анархії деяких жалюгідних відтворень руйнівних утопій, проти яких енергійна сатира Арістофана достатньо розбудила народний інстинкт.

Хоча справжні соціальні принципи тепер відсутні ще повніше, ніж упродовж переходу від політеїзму до монотеїзму, зате і людський розсудок, і, особливо, почуття нині також значно краще розвинені. Жінки в ті часи були надто принижені, щоб відкидати, хоча б мовчазним протестом, ученi хибні уявлення своїх удаваних захисників, яким, отже, доводилося боротися лише проти розуму. Але в сучасних народів благотворна свобода західних жінок дає їм змогу виявляти рішучу відразу, яка, за відсутності раціонального виправлення, виявляється достатньою для відхилення цих розумових омани, спричинених мінливістю серця. Саме жіноче почуття одне лише тепер пом’якшує практичну шкоду, яку, здавалося б, мали б завдати ці анархічні прагнення. Безділля посилює цю небезпеку в наших привілейованих класах, де багатство, до того ж, справляє згубний вплив на моральну організацію жінок. Проте навіть там зло насправді не надто глибоке або ж вкрай обмежене. Ніколи не вдавалося спокусити багато чоловіків і ще менше жінок, лестячи їхнім поганим нахилам. Справді страшні лише ті спокуси, які діють на наші добрі нахили з метою спотворити їхній напрям. Тому утопії, що безпосередньо зачіпають усю жіночу ніжність, не могли мати реального успіху навіть у колах, найбільш схильних до їх прийняття. Але серед народу, де їхня шкода була б особливо спустошливою, відраза до них значно рішучіша, бо народне життя ясніше й виразніше вказує обом статям їхнє справжнє взаємне становище. Отже, саме тут, де найважливіше зміцнити домашні догмати, позитивізм зустріне менше перешкод для повного здійснення своєї природної теорії соціального становища жінок, відповідно до вказаного мною вище подвійного призначення їх.

У своєму найсистематичнішому опрацюванні ця теорія випливає з головного принципу, що стосується нормального поділу двох основних влад, принципу, який панує над усіма соціальними питаннями. Бо мотиви, в силу яких життя жінки зосереджується в надрах сім’ї, причому вона не бере жодної участі в управлінні, навіть домашньому, по суті є лише повнішим застосуванням міркувань, що взагалі забороняють владі, яка пом’якшує, будь-яке здійснення влади, що керує. Жінки, становлячи найчистіший і найсамородніший елемент моральної сили, мають краще виконувати властиві їй умови. Афективний вплив, що характеризує жінок, вимагає ще більшою мірою, ніж умоглядна здатність, повного зречення діяльності, властивої правлячій статі. Якщо навіть філософи повинні утримуватися від практичної діяльності, то жінки мають ще більше підстав відмовитися від неї, навіть якби природний порядок суспільства надавав їм вибір. Бо ніжність почуття, що становить їхню головну перевагу і джерело їхнього справжнього впливу, ще більшою мірою піддається псуванню в активному житті, ніж чистота й загальність теоретичних принципів. Здійснення практичного авторитету не може узгоджуватися з постійним пануванням цілісного світогляду, бо воно займає розум спеціальними питаннями. Але воно ще значно більше шкодить чистоті почуття, розвиваючи егоїстичні спонуки. Ця небезпека була б тим неминучішою для жінок, що їхня надзвичайно ніжна душа зазвичай позбавлена енергії й не спроможна належним чином боротися з розбещувальними впливами.

Чим глибше вивчатиметься цей основний предмет, тим зрозумілішим стане, що їхнє соціальне становище не лише не шкодить їхньому справжньому покликанню, а й у найвищій мірі здатне розвивати й навіть удосконалювати їхні головні якості. Природний порядок людських суспільств у всіх відношеннях не такий уже й поганий, як це зображують безглузді міркування. Без природного панування матеріальної сили моральний авторитет виродився б, бо втратив би своє значення. Якби філософи й пролетарі здобули світське верховенство, вони невдовзі спотворили б свої високі розумові й сердечні якості. Але володіння владою ще більше спотворило б жіночу природу. Цю тенденцію дуже легко помітити у вищих класах, де багатство часто надає жінкам згубної незалежності й навіть невластивої їм влади. Саме це, головним чином, і зобов’язує шукати найкращий жіночий тип серед пролетарів, бо ніжність тут краще розвивається і швидше досягає справжньої переваги. Багатство, ще більше ніж безділля, сприяє зникненню й занепаду моральності у привілейованих жінок.

Розділ XIX.
Еволюція сприяє не рівності статей, а їхньому відокремленню.

Стосовно жінок, як і в будь-якому іншому відношенні, безперервний прогрес людства лише краще розвиває основний порядок. Взаємне становище обох статей не лише не виявляє жодного прагнення до рівності, що неможливо в силу їхньої природи, а й сукупність минулого виразно показує незмінну тенденцію людської еволюції різкіше висувати їхні істотні відмінності.

Середньовіччя, попри важливе поліпшення, внесене ним у умови соціального співіснування жінок, позбавило їх, однак, жрецьких функцій, які вони поділяли з чоловіками в політеїстичному стані, де священнодійство було радше естетичним, ніж науковим. Коли становий принцип утратив у сучасних народів своє давнє значення, жінок було усунуто від участі в королівській владі та в будь-якій іншій державній владі. У всіх, навіть найпростіших, виявах практичної діяльності простежується та сама тенденція — дедалі більше усувати жінок від різних промислових професій, навіть від тих, до яких, здавалося б, вони мають бути найбільш придатні. Таким чином, життя жінки дедалі більше зосереджується на сім’ї, замість того щоб від неї віддалятися, і водночас вона краще виявляє належний моральний вплив. Ці дві тенденції не лише не суперечать одна одній, а, навпаки, неминуче солідарні.

Не вдаючись у обговорення жалюгідних ретроградних утопій, важливо зрозуміти, щоб краще оцінити реальний лад, що, якби жінки будь-коли здобули ту світську рівність, якої, всупереч їхньому бажанню, домагаються для них їхні самозвані захисники, то їхні соціальні гарантії постраждали б так само, як і їхній моральний характер. Адже в такому разі вони опинилися б на більшості теренів віч-на-віч із щоденною гострою конкуренцією, якої не змогли б витримати, а водночас практичне суперництво зіпсувало б головні джерела взаємної любові.

Розділ XX.
Чоловік повинен утримувати жінку.

Замість руйнівних мрій про рівність для жінок, природний принцип цілком забезпечує існування жінок, визначаючи світські обов’язки активної статі щодо статі афективної. Позитивізм, завдяки властивій йому реальності, лише він один може систематизувати цей принцип так, щоб надати йому належного переважання. Але нова філософія аж ніяк не створила тієї загальної тенденції, яку вона, за справедливою оцінкою сукупності людського руху, нині проголошує. Чоловік повинен утримувати жінку — такий природний закон нашого роду, цілком узгоджений, головно, з домашнім способом життя афективної статі. Це правило, яке дотримується навіть на найнижчому щаблі суспільності, розвивається й удосконалюється, у міру того як здійснюється людська еволюція. Усі матеріальні поліпшення, яких вимагає нинішній стан жінок, зводяться до кращого застосування цього основного принципу, наслідки якого мають позначатися в усіх соціальних відносинах і, зокрема, у питанні про заробітну плату робітників. Відповідаючи природній тенденції, це правило пов’язується з благородним призначенням жінок як афективного елемента пом’якшувальної влади. При цьому цей обов’язок стає аналогічним до обов’язку, що приписує активному класові утримувати клас мислячий, аби той міг гідно виконувати свою основну суспільну службу, з тією лише різницею, що обов’язки активної статі щодо статі афективної ще священніші вже через домашній характер жіночого служіння. Стосовно мислителів обов’язки практичних діячів є лише колективними; стосовно жінок вони переважно індивідуальні. Втім, ця пряма відповідальність, що лежить окремо на кожному чоловікові щодо обраної ним подруги, не звільняє всю активну стать від опосередкованого обов’язку щодо всієї афективної статі. За відсутності чоловіка й батьків суспільство має забезпечити матеріальне існування жінки, винагороджуючи її тим за її неминучу світську залежність і, особливо, за її необхідну моральну службу.

Отже, таков, у цьому відношенні, істинний загальний сенс людського прогресу: робити жіноче життя дедалі більш домашнім і звільняти його від усякої зовнішньої праці, аби краще забезпечити виконання його афективного призначення. Привілейовані стани вже визнали, що жінок слід звільнити від усякої важкої праці. І це — майже єдина сторона відносин між двома статями, в якій наші пролетарі мають наслідувати звичаї своїх світських провідників. В усякому іншому відношенні народна маса на Заході краще розуміє практичні обов’язки чоловіків щодо жінок. Вона навіть соромилася б покладати на жінок варварську важку працю, що й досі обтяжує безліч жінок, якби тільки наш промисловий лад дозволив усунути цю потворність. Саме серед наших вельмож і багатіїв можна, головно, спостерігати ганебний і до того ж шахрайський торг, у якому аморальне втручання водночас визначає приниження однієї статі й розбещення іншої. Краще з’ясовуючи справжнє покликання жінки й ширше розширюючи шлюбний вибір, сучасні звичаї швидко покладають край цій підлій торгівлі, що випливала зі звичаю давати нареченій посаг, звичаю, який уже майже зник серед наших пролетарів.

Позитивістський принцип матеріальних обов’язків чоловіка щодо жінки систематично виганяє цей залишок варварства навіть із середовища наших привілейованих станів. Щоб краще досягти цієї мети, досить буде застосувати на практиці наслідок, що випливає із соціологічної теорії афективної статі, згідно з яким жінкам має бути заборонено будь-яке спадкування. Без цієї заборони скасування посагу було б обійдено шляхом урахування майбутнього стану. Оскільки жінка звільнена від усякого матеріального виробництва, знаряддя праці, які одне покоління готує для наступного, мають успадковуватися чоловіками. Аж ніяк не встановлюючи жодної нової привілеї, цей спосіб передавання майна природно пов’язаний із тяжкою відповідальністю. Ця додаткова віра, без сумніву, не викличе серед жінок серйозного спротиву. Здорове виховання, понад те, зробить їм зрозумілою особисту користь, яку принесе їм цей захід, уберігаючи їх від негідних женихів. Але цей важливий захід має стати законом лише після того, як він здобуде вільне переважання в наших звичаях, завдяки загальному переконанню в його здатності зміцнити нову організацію сім’ї.

Розділ XXI.
Жінка повинна отримувати таку саму освіту, як і чоловік.

Щоб завершити характеристику соціального становища жінок у позитивному устрої, досить вказати, виходячи з тієї самої теорії, яким має бути їхнє виховання.

Розуміння основної ролі жінок розвіює в цьому відношенні будь-який сумнів, покладаючи обов’язок поширити на обидві статі, майже в однаковій формі, систему загальної освіти, окреслену нами вище для пролетарів. Ця система, будучи вільною від усякої спеціалізації, однаково пасує симпатизуючому елементу помірної влади, як і елементу діяльному, навіть щодо наукових знань. Якщо для пролетарів ми визнали необхідність здорової історичної теорії, то подібна необхідність поширюється також на жінок, у яких вона має належним чином розвивати соціальне почуття, завжди недосконале, доки свідомість солідарності не доповнена свідомістю безперервності. Визнаючи ж для обох статей потребу в подібній теорії та в моральній систематизації, що з неї випливає, не можна заперечити однакову неспроможність у передбаченій нею науковій підготовці, яка, до того ж, прямо надає всім рівноцінного значення. Нарешті, оскільки жінки мають керувати природним вихованням, то треба, щоб вони також брали участь у систематичній освіті, що становить необхідне доповнення першого. Суто чоловічим є лише так зване професійне навчання, щодо якого ми визнали, що воно несумісне з жодною особливою системою, а полягає в ґрунтовному вправлянні, яке настає після розумного теоретичного розвитку. Отже, як жінки, так і філософи отримають однакову освіту з пролетарями.

Однак, проголошуючи цю рівність освіти обох статей, я далекий від думки, висловленої моїм славетним попередником Кондорсе, що шкільні заняття мають бути спільними. Моральна оцінка, яка завжди повинна переважати, суворо забороняє таке змішування, однаково згубне для обох статей. У храмі, клубі, салоні — ось де жінки й чоловіки завжди зможуть вільно зустрічатися. Але в школі ці передчасні зіткнення завадять і тим, і тим розвивати власний характер, не кажучи вже про очевидний безлад, який вони внесуть у заняття. Поки почуття тих і тих недостатньо сформувалися, вельми важливо, щоб їхні стосунки залишалися випадковими й обмеженими та перебували під постійним наглядом матерів.

Проте ця необхідність вести заняття в школі окремо з кожною статтю, хоч знання, які там здобувають обидві статі, однакові, аж ніяк не повинна призвести до організації окремого кадру вчителів для жінок. Такий заклад, окрім своїх фінансових незручностей, особливо призвів би до спотворення жіночої освіти, породжуючи неминучий упереджений погляд на нижчий рівень освіти вчителів жіночих шкіл.

Аби основна освіта справді була однаковою для обох статей, необхідно, щоб учителі були спільні, незважаючи на поділ уроків. План, окреслений у третій частині цього «Огляду», легко узгоджує ці дві умови, вимагаючи, щоб кожен філософ мав у громадській школі не більш як два уроки на тиждень. Ці заняття можна без труднощів подвоїти, не доводячи викладачів до того перевтомлення, на яке так справедливо скаржаться нинішні вчителі. До того ж, оскільки кожен філософ має послідовно пройти з учнями сім річних щаблів позитивної освіти, то обов’язок навчати окремо обидві статі може бути врегульований так, щоб позбавити професора виснажливого повторення. Втім, видатні своїми якостями чоловіки, яким завжди буде доручено цю подвійну службу, невдовзі самі на досвіді дізнаються, якою має бути різниця в прийомах викладання відповідно до природної відмінності аудиторій, різниця, яка, однак, ніколи не повинна порушувати необхідної однорідності методів і доктрин.

Підносячи в суспільній думці гідність жіночих знань, ця тотожність викладачів має також справляти благотворний вплив на інтелектуальний і моральний характер самих філософів. Вони, таким чином, менше захоплюватимуться непотрібними подробицями й природно повернуться до цілісного світогляду. Основне підпорядкування розуму серцю стане для них також звичнішим, коли вони знайомитимуться водночас із характерами, найбільш раціональними й найбільш сентиментальними. Це однакове навчання двох статей доповнить енциклопедичну всеосяжність нових філософів. Вимушені, таким чином, паралельно розглядати всі класи реальних понять і однаково зацікавлювати ними дві настільки різні аудиторії, вони неминуче мають володіти особистими якостями, що відповідають їхній високій соціальній службі. Але водночас сукупність цих умов настільки обмежить їхній вибір, що знайти достатньо придатних людей для здійснення подібного плану можна буде лише тоді, коли їхній набір буде мудро організовано, а їхнє матеріальне існування належним чином забезпечено. До того ж не забудьмо, що їхня корпорація має носити західноєвропейський характер, а аж ніяк не національний; тож позитивістські урядовці ще частіше змінюватимуть своє місце перебування, ніж католицькі сановники в середні віки.

Беручи до уваги всі наведені вище міркування, нетрудно визнати, що позитивна освіта обох статей може бути широко організована для всіх жителів Заходу, не потребуючи навіть таких безплідних або радше шкідливих витрат, яких тепер завдає одне лише англіканське духовенство. І все ж кожен чиновник-філософ отримає цілком пристойну матеріальну винагороду, хоча жоден із них, звісно, ніколи не буде розбещений багатством.

Корпорація філософів чисельністю в двадцять тисяч була б тепер достатньою і, ймовірно, завжди буде достатньою для обслуговування всіх духовних потреб населення п’яти західних держав, оскільки вона дасть змогу запровадити в двох тисячах пунктів позитивістської території повну систему семирічного навчання.

Вплив жінок і пролетарів ніколи не може стати достатньо систематичним, щоб у якийсь спосіб зробити зайвим втручання філософів. Тим часом дедалі ширше залучення їх до сукупності помірної влади зменшить колишнє розростання суто мислячого класу, який за теологічного режиму сягнув надзвичайних розмірів. Кількість людей, що користуються достатком, не займаючись виробництвом, стане тому настільки незначною, а ця привілея буде настільки заслуженою, що не викликатиме слушних докорів. Усюди зрозуміють, що витрати на утримання філософів і жінок аж ніяк не є обтяжливими для активного класу, а становлять найкоштовніше джерело його вдосконалення та його справжнього щастя, забезпечуючи правильний розвиток умоглядних і афективних функцій, які є характерними рисами людства.

Отже, всі питання, що стосуються соціологічної теорії жінок, без труднощів розв’язуються відповідно до основного принципу, встановленого на початку цієї четвертої частини щодо соціального призначення афективної статі, зумовленого її природною організацією. Будучи природженими органами почуття, яке одне тільки й керує людською єдністю, жінки становлять найпряміший і найчистіший елемент помірної влади, покликаної дедалі більше й більше морально вдосконалювати необхідне панування матеріальної сили. Вони виконують свої обов’язки морального виховання людства спершу як матері, а потім як дружини. Звідси ясно, що їхнє життя має ставати дедалі домашнішим, а їхня загальна освіта — дедалі повнішою, аби їхнє соціальне становище дало їм змогу краще виконувати своє покликання.

Розділ XXII.
Нагорода, пов’язана з афективною місією жінки.

Тепер легко доповнити це коротке визначення призначення жінки характеристикою природної нагороди, що випадає на її долю.

Жодне інше покликання не дає такою мірою зрозуміти, наскільки щастя кожної істоти полягає, головно, у розвитку своєї природної функції. Адже всі жінки, по суті, мають одну й ту саму місію — любити. Але це єдина місія, що допускає необмежену кількість виконавиць і, аж ніяк не боячись суперництва, розширюється зі зростанням числа учасниць. Призначені підтримувати афективне джерело людської єдності, жінки зазнають найбільшого щастя, коли належно розуміють своє справжнє покликання і коли можуть вільно його виконувати. Їхня соціальна служба вирізняється тією дивовижною рисою, що заохочує розвиток їхнього природного інстинкту й приписує їм емоції, які всі люди надають перевагу над усіма іншими.

Отже, жінкам загалом лишається тільки бажати, щоб остаточне відродження краще пристосувало їхнє соціальне становище до їхнього призначення, звільняючи їх, з одного боку, від будь-якої зовнішньої діяльності та забезпечуючи, з другого, їхній справедливий моральний вплив. Позитивний же режим прямо задовольнить це подвійне бажання завдяки сукупності матеріальних, розумових і моральних поліпшень, які він внесе в життя жінки.

Але, крім цієї природної винагороди за вкрай корисну службу, позитивізм має виконати щодо жінок те, що середньовіччя могло лише спробувати зробити, а саме систематизувати постійну вдячність, дедалі більше навіювану їхнім рятівним моральним впливом. Одним словом, нова загальна доктрина лише одна може належно встановити водночас суспільний і приватний культ жінки. Це буде перший постійний щабель основного культу Людства, який стане спільним центром як філософського, так і політичного позитивізму, як я це поясню в завершенні цього «Огляду».

Розділ XXIII.
Жінка і лицарство.

Наші лицарські предки зробили в цьому відношенні дивовижні спроби, оцінені нині лише жінками. Але їхні шляхетні зусилля не могли бути достатніми через надто войовничий характер їхнього суспільного почуття, а також через незадовільність панівної доктрини. Проте вони залишили в цій галузі нетлінні пам’ятки, і навіть ми завдячуємо їм найкращою частиною наших західних звичаїв, хоч уже значно змінених нашою анархією.

Негативна філософія минулого століття стверджувала, що лицарство ніколи не може відродитися, оскільки воно пов’язане із застарілими віруваннями, що віднині стали відсталими. Але цей зв’язок був радше уявним, ніж реальним, і до того ж мав суто тимчасовий характер. Його неправильно перебільшували сучасні захисники католицизму, які не могли виразно розрізнити афективне джерело цього вражаючого установлення за його теологічним освяченням.

Феодальне почуття, без сумніву, становило прямий і природний початок лицарства; згодом його санкціонував католицизм, який тоді був єдиним систематичним органом. Але теологічний принцип по суті мало відповідав лицарському духові; згідно з першим людина мала зосереджувати всю свою турботу на химерному майбутньому, тим часом як другий спрямовував усю нашу енергію до реального життя. Постійно служачи то своєму Богові, то своїй дамі, середньовічний лицар не міг пізнати тієї повної моральної єдності, яка лише й могла б цілковито розвинути його доброчесну й шляхетну місію.

Наближаючись до кінця революційного перехідного часу, ми починаємо розуміти, що лицарство далеко не остаточно зникає і має посісти переважне місце в новому устрої, який спочиває на мирнішому суспільному почутті та на людянішій доктрині. Бо цей важливий інститут відповідав основній потребі, що дедалі більше розвивається в міру того, як людство просвітлюється, а саме: добровільному заступництву всім слабким. Перехід від завойовницької діяльності давніх до оборонної політики феодальних воїнів мав спричинити його перший загальний вияв, схвалений у ту епоху панівними віруваннями. Незаперечне ж переважання мирного життя ще більше сприятиме його поширенню, коли цю велику світську рису сучасного порядку буде належно систематизовано й моралізовано. Лише призначення лицарського почуття змінюється відповідно до благотворної переміни, яку наша цивілізація дедалі більше вносить у звичну форму утиску. Оскільки матеріальна сила втратила свій воєнний характер і набула промислового, то переслідування має своїм об’єктом не особу, а майно.

Це остаточне перетворення має багато переваг, і тому, що воно зменшує серйозність небезпеки, і тому, що робить заступництво легшим і доцільнішим; але воно ніколи не усуне добровільного і навіть систематичного заступництва. Інстинкт руйнування завжди дає себе живо відчувати в усіх тих, хто матиме, у якій би то не було формі, змогу йому віддаватися.

Отже, в позитивному устрої має природно посісти місце, як загальне доповнення до систематизації моралі, правильний розвиток лицарських звичаїв у світських керівників. Ті з них, хто буде одушевлений такою самою великодушністю, як їхні героїчні попередники, присвятять вільному захистові всіх пригноблених не свою шпагу, а своє багатство, свою діяльність, а в разі потреби — всю свою енергію. Так само, як у середні віки, це добровільне служіння практикуватиметься головно щодо класів, які особливо потерпають від світського гніту, тобто щодо жінок, філософів і пролетарів. Неможливо припустити, щоб інститут, найкраще пройнятий суспільним почуттям, міг лишитися чужим для устрою, який найповніше розвине суспільне почуття.

З цієї точки зору остаточне відтворення лицарських звичаїв приведе лише до оновлення великого середньовічного інституту, відповідно до нового розумового й суспільного стану. Тепер, як і тоді, самовіддане служіння сильних на користь слабких стане природним продовженням підпорядкування політики моралі. Саме таким шляхом пом’якшувальна влада знаходить великодушних заступників саме в надрах керівної влади, яку вона має змусити гідно й суворо виконувати свої суспільні обов’язки. Але, крім цього загального служіння, феодальне лицарство мало щодо жінок більш спеціальне й більш інтимне призначення, стосовно якого перевага позитивного устрою буде найповнішою й найочевиднішою.

У своїй спробі утворити культ жінки феодальне почуття зустрічало з боку католицького принципу мало сприяння і в багатьох відношеннях навіть серйозні перешкоди. Будучи безпосередньо несприятливими для справжньої взаємної ніжності, християнські звичаї сприяли її піднесенню лише опосередковано, приписуючи постійну цнотливість, необхідну умову справжнього кохання. В усіх інших відношеннях лицарським симпатіям доводилося вести безперервну боротьбу з егоїстичною суворістю режиму, який завжди допускав шлюб лише як неминучу слабкість, що не сприяє особистому спасінню. Навіть благотворну заповідь про цнотливість тоді було спотворено корисливими мотивами, які значно шкодили її моральному значенню. Ось чому, незважаючи на разючу сталість наших великодушних предків, у середні віки могли бути зроблені лише недосконалі спроби встановити культ жінки, особливо в народних звичаях. Всупереч емпіричним претензіям католицизму, є цілковиті підстави вважати, що, якби феодальний стан міг розвиватися під впливом політеїзму, лицарські почуття радше взяли б гору.

Глава XXIV.
Культ жінки.

Лише позитивний устрій, у якому, з огляду на цілісність систематизації, думки завжди сприятимуть звичаям, дає ґрунт для повного розвитку культу жінок. Підносячи ніжність до головної жіночої риси, новий культ, однак, відведе належне місце цнотливості, яку він нарешті пов’яже з її справжнім джерелом і суттєвим призначенням як головною умовою щастя й удосконалення. Глибоке вивчення людської природи без труднощів усуне в цьому важливому питанні жалюгідні софізми, навіяні нашою анархією поверховим умам, поєднаним із грубими серцями. Навіть науковий матеріалізм у цьому відношенні становитиме мало реальних перешкод для моральної місії позитивізму. Відомий лікар Гуфланд уже зауважив, що всім відома міць давніх лицарів цілком усуває будь-яке серйозне заперечення щодо фізичних небезпек постійного стримання. Не розчленовуючи різні частини цього питання, позитивна оцінка легко встановить, що цнотливість, яку спершу накладають як умову всякої глибокої ніжності, не менш важлива для матеріального й інтелектуального вдосконалення людини й людства, так само як і для їхнього морального поступу.

Як видно з міркувань, викладених у цій четвертій частині, позитивізм належним чином надає і розумові, і серцю змогу здійснювати протягом усього реального, як приватного, так і суспільного, життя водночас індивідуальний і колективний культ статі активної та статі афективної. Створені, щоб любити й бути любленими, звільнені від усякої практичної відповідальності, добровільно віддалені до домашнього святилища, наші західні позитивістки завжди зустрічатимуть у родині чисту пошану й цілком щиру вдячність. Як природні жриці Людства, вони будуть вільні від власних сумнівів і від страшного суперництва мстивого бога. Кожен із нас із дитинства навчиться бачити в усій їхній статі головне джерело людського щастя й удосконалення, як суспільного, так і приватного.

Усі ці скарби любові, які наші предки втратили заради містичної мети й якими наші революційні звичаї згодом нехтували, тоді будуть дбайливо зібрані й застосовані до їхнього справжнього призначення народами, чужими всякій принизливій химері. Істоти, створені для дії та пройняті свідомістю своєї влади над реальним світом, убачатимуть своє найвище щастя в гідному підпорядкуванні благотворному моральному впливові істот, присвячених любові. Одним словом, чоловік схилятиме коліна лише перед жінкою.

Це постійне поклоніння жінці випливає з глибокої вдячності, що постійно визначається точною оцінкою реальних благодіянь статі афективної щодо статі дієвої. Завдяки звичному переконанню кожному позитивістові стане ясно, що наше справжнє благополуччя, як приватне, так і суспільне, залежить головним чином від морального вдосконалення, а останнє переважно зумовлюється впливом жінки на чоловіка, спершу як матері, а потім як дружини. Неможливо, щоб таке постійне почуття не викликало ніжної й діяльної пошани до статі, яку, з огляду на її суспільне становище, усунуто від усякого корисливого суперництва. У міру того, як жіноче покликання буде краще зрозуміле й краще розвинене, кожна жінка стане для кожного чоловіка найкращим уособленням Людства.

Але цей культ, що спочатку випливав із вдячності, природно живленої чоловіками щодо жінок, згодом, завдяки систематичній оцінці, буде визнано за новий засіб досягти щастя й досконалості. Моральна недосконалість дієвої статі зобов’язує її розвивати, шляхом безперервної вправи, ніжні почуття, які в неї надто бездіяльні. Ніщо не може краще сприяти виконанню цієї важливої умови, ніж звичне здійснення на практиці приватного й суспільного культу жінки. Саме таким шляхом позитивізм знову знайде ту високу моральну користь, яку католицизм добував із молитви.

За поверхової оцінки цей релігійний звичай тепер видається невіддільним від корисливих мрій, що зумовили його зародження у первісних людей. Але католицька систематизація завжди прагнула його від них звільнити, хоч теологічний світогляд ніколи не міг цього дозволити в повній мірі. Від Св. Августина всі чисті душі, підносячись над християнським егоїзмом, дедалі краще розуміли, що молитва не обов’язково має бути проханням. Коли запанує справжня теорія людської природи, стане можливим краще оцінити цю високу функцію, яку остаточний порядок має ще більше розвинути, спираючись на кращий принцип.

У нормальному стані людства молитва, очищена від особистого розрахунку, стане, згідно зі своїм справжнім призначенням, урочистим індивідуальним або колективним виливом великодушних почуттів, завжди пов’язаних із загальними поглядами. Позитивізм приписуватиме щоденну молитву як засіб проти егоїстичних спонукань і вузьких ідей, які зазвичай навіює активне життя. Тому її рекомендуватимуть головно чоловікам, бо вони більше потребують такого засобу, що регулярно повертав би їх до цілісних поглядів і безкорисливих прихильностей, від яких звичайна діяльність їх віддаляє.

Щоб краще забезпечити її доцільність, важливо, аби її предмет було чітко визначено. А ця умова природно виконується культом жінки, який тому може стати благотворнішим, ніж культ Бога. Безперечно, людська молитва зрештою має мати на увазі передусім Людство, як я це особливо зазначу наприкінці цього «Огляду». Але ця мета була б надто невиразною й не дала б тих спасенних результатів, яких можна сподіватися від такого звичаю. Можливо, жіноча любов здатна на таке раптове й пряме розширення. Але як би там не було, дієва стать, навіть у особі мислячого класу, який ще більше схильний усе узагальнювати, не може на це претендувати. Тому спершу приватний, а потім суспільний культ жінки лише й може підготувати чоловіка до реального культу Людства.

Навряд чи є такий нещасливець, який не міг би знайти серед жінок гідний предмет — чи то дружину, чи матір — особливої прихильності, здатної вберегти його серце від непостійності в його приватному обожнюванні люблячої статі. Смерть, яка, здається, мала б зруйнувати цей особистий культ, навпаки, може, коли він міцно збудований, його зміцнити, ще більше його очищаючи. Позитивізм зуміє виразно показати зв’язок теперішнього з усім минулим і навіть майбутнім не лише в колективному житті. Коли його доктрина, що об’єднує всіх індивідів і всі покоління, стане звичною, вона дасть кожному змогу краще оживити свої найдорожчі спогади. Крім того, в позитивному устрої, навіть у найменш значних громадян, приватне життя буде глибоко пов’язане із суспільним життям. Добре освічені уми вже звикли жити зі своїми видатними попередниками середньовіччя і навіть давнини майже так само, як вони жили б зі своїми відсутніми друзями. Чому серце, значно енергійніше за розум, не могло б також дозволити собі це ідеальне воскресіння?

Суспільне життя вже дає нам численні приклади симпатій і антипатій, у високому ступені розвинених у цілих народів щодо головних історичних постатей, особливо коли їхній реальний вплив піддається оцінці. Ніщо не заважає поширити на приватні випадки й на особисті стосунки таку саму афективну здатність.

Наша моральна культура досі формувалася за такого мало задовільного режиму, що ми тепер не можемо собі достатньо уявити, наскільки успішним буде її позитивне перетворення, за якого всі почуття й думки зосередяться на людському житті. Можливість жити з померлими є однією з найкоштовніших переваг людства, у якого ця можливість дедалі більше розвивається в міру того, як його ідеї розширюються, а його почуття очищуються. Позитивізм має сприяти самочинному й систематичному збільшенню цієї можливості не лише для суспільства, а й для окремих осіб. Він поширить її також на майбутнє, даючи нам змогу жити з тими, які ще не народилися; це злиття з майбутніми поколіннями було неможливе раніше лише через брак справжньої історичної теорії, що охоплює одним цілісним поглядом долі людства. Безліч прикладів показує нам здатність людського серця до емоцій, які не мають іншого об’єктивного підґрунтя, крім ідеального. Видіння, властиві політеїстові, містичні почуття монотеїста знаменують у минулому природну здатність, яку майбутнє має використати, надавши їй реальнішого й шляхетнішого призначення, відповідно до кращої загальної філософії.

Отже, навіть ті, кому не пощастило б знайти гідний предмет особистої прихильності, могли б, однак, належним чином установити для себе приватний культ жінки, обираючи серед наших попередниць тип, найбільш відповідний їхній власній природі. Люди з сильнішою уявою могли б таким самим шляхом відкрити для себе сферу майбутнього, створюючи собі ще досконаліший ідеал.

По суті, те, про що ми щойно говорили, часто робили наші лицарські предки, попри своє наївне невігластво. Засвоєння здорової історичної теорії має збільшити в цьому відношенні наші природні здібності.

Позитивна доктрина тим краще поширить цю благотворну здатність на майбутнє й на минуле, що зможе вберегти її від великого послаблювального відхилення від предмета, підпорядкувавши її об’єктивним законам, здатним стримувати самочинну мінливість людського серця.

Розділ XXV.
Культ жінки підготовляє культ Людства.

Я мав наполягати на цьому іноді реальному, іноді ідеальному заснуванні приватного й індивідуального культу жінки, бо інакше її суспільний і колективний культ не матиме властивого йому глибокого морального значення. Об’єднання чоловіків сприяє зміцненню й розвиткові їхніх власних почуттів, але не може їх їм навіювати, і якби кожен окремо не відчував постійно ніжного благоговіння до тих, на кому зосереджені наші головні пристрасті, то юрба, що складалася б із таких осіб, обмежувалася б повторенням у храмах Людства порожніх формул на честь жінок. Але ті, хто щодня щиро виливає перед ними свої найпотаємніші ніжні почуття, часто зможуть за їхньої дійсної допомоги запалити свої шляхетні пристрасті до найпліднішого ентузіазму.

У моєму останньому листі до моєї вічної подруги я їй кажу: «серед найтяжчих мук, які тільки можуть випливати з прихильності, я не переставав відчувати, що головна умова щастя — це щоб серце завжди було переповнене любов’ю до гідного предмета». Після нашого фатального об’єктивного розлучення щоденний досвід краще підтвердив цю оцінку, яка, до того ж, цілком збігається зі справжньою теорією людської природи. Саме через засвоєння подібних індивідуальних звичок можна належним чином підготувати практичне здійснення щирого колективного поклоніння жінці.

Позитивізм, безперечно, ще більше здатний до цього суспільного культу жінки, ніж до її приватного культу. Адже лише систематична перевага соціального погляду дає змогу віддавати належну шану основному призначенню люблячої статі. У середні віки на великих зібраннях лицарі виявляли водночас свої різні індивідуальні почуття, не підносячись, однак, ніколи вище за просте колективне продовження приватного культу. Хоча цей приватний культ має залишатися передднем загального, останній полягатиме, головно, у прямому вияві вдячності народу до жіночої статі за її суспільне служіння як природного органу основного принципу людської єдності й першого елемента помірної влади. А така оцінка була неможлива в середні віки через брак справжньої соціальної теорії, що охоплює сукупність реальних відносин. Вона навіть була б несумісна з панівною доктриною, у якій Бог привласнив Собі місце людства.

Розділ XXVI.
Виняткові жінки.

Похвала винятковим жінкам настільки входить до завдань позитивізму, що він може поширювати її навіть на аномалії. Безперечно, суспільний культ жінки, як і її приватний культ, має стосуватися, головно, її афективного покликання, що її характеризує. Але слід також уміти віддавати належні почесті винятковим натурам, які справді прислужилися людству або на терені чистого мислення, або в галузі практичної діяльності, ще більш чужої жіночому типові.

Абсолютний характер теологічної філософії позбавляв її тієї гнучкості, яка тяжко позначилася б на її головних соціальних приписах. Тому католицизм, попри свої початково щирі жалощі, змушений був залишати без вшанування пам’ять найвизначніших жінок, культ яких тоді, по суті, був би ще шкідливішим для моралі, ніж корисним для політики. Ніщо не характеризує краще це необхідне безсилля теологічної філософії, як дивовижна історія героїчної діви, що врятувала Францію в XIV столітті. Людовик XI, справедливо оцінюючи її видатні заслуги, порушив питання про її канонізацію, яку схвалила папська влада. Однак ця влада не визначила, як на практиці здійснювати вшанування її пам’яті, і це невдовзі привело духовенство до того, що воно поступово охололо до цього великого імені, яке особливо нагадувало йому про його соціальне безсилля. Така поведінка аж ніяк не випадкова і навіть не заслуговує на осуд; бо спершу її підказували цілком законні на той час побоювання моральних небезпек, пов’язаних із подібним ушануванням, яке могло б діяти розбещувально на жіночу вдачу.

Але ця несумісність існує лише для абсолютної доктрини, нездатної вшанувати виняткову жінку, не порушивши правила. Позитивізм ще переконливіше, ніж католицизм, доводить, що військове життя надзвичайно далеке від справжнього покликання жінки. Проте лише він один може гідно вшанувати незрівнянну діву, пам’яттю якої знехтувала теологічна філософія через своє безсилля і яку метафізичний цинізм наважився очорнити навіть у Франції. Урочисте поминання її в кожну річницю її славетного мучеництва буде не лише національним, а й західноєвропейським, як і здійснене нею величезне благодіяння, без якого нормальний центр обраних народів, можливо, втратив би свою незалежність, необхідну для його європейської ролі. До того ж, оскільки весь Захід більшою чи меншою мірою поділяє омани вольтер’янства, він має так само весь, без винятку, сприяти їхньому позитивістському виправленню.

Аж ніяк не ображаючи жіночої вдачі, це виняткове прославлення зможе її зміцнити, характеризуючи даний випадок як відхилення від норми і показуючи, за яких умов можливе подібне вшанування. Це стане новим підтвердженням того, що відносний характер позитивізму надає йому чимало моральних переваг, адже лише позитивізм здатен цінувати винятки, не послаблюючи значення правил. Це призначення позитивістського культу жінки чоловіком порушує вельми делікатне питання щодо способу задоволення такої самої потреби в іншої статі. Якщо чоловіки не можуть прямо піднестися до реального культу Людства інакше, як через це природне переддвер’я, то жінки, хоч і, можливо, більш люблячі, також потребують аналогічної підготовки. Але в них вона, безперечно, має набути іншого спрямування, щоб краще розвинути в кожної статі ті моральні якості, які їхня природа залишила недостатньо розвиненими. Бо енергія так само є характерною рисою людства, як і ніжність, про що свідчить вдале двозначне значення слова серце. Чоловік, від природи недостатньо ніжний, потребує в цьому відношенні частого вправляння, що для нього можливе на ґрунті поклоніння жінці. Навпаки, афективна стать, якій бракує енергії, має спрямувати свою спеціальну підготовку до остаточного культу Людства так, щоб більше розвивати в собі мужність, ніж любов. Але я, як чоловік, не в змозі глибше дослідити ці інтимні потреби жіночого серця. Філософське світло відкриває мені цю непомічену прогалину, не даючи, однак, змоги її заповнити. Це завдання може бути розв’язане лише жінкою; і я доручив би його моїй незабутній подрузі, якби цьому не завадила її передчасна смерть, яку, сподіваюся, разом зі мною оплакуватиме весь цивілізований світ.

Думки, викладені в цій четвертій частині, змушують мене, як філософа, глибоко відчувати нашу об’єктивну розлуку. Я вважаю, що мені вдалося цілком установити основну здатність позитивізму належним чином долучити жінок до великого сучасного руху, здійснюючи, краще за католицизм, усі їхні бажання домашнього й соціального характеру, з огляду на ту шляхетну й природну роль, яку він відводить їм у остаточному устрої. Проте я не можу сподіватися на їхню діяльну участь, яка могла б випливати з достатнього засвоєння ними таких поглядів, доки виклад їх не буде здійснений жінкою, єдиною, здатною цілком пристосувати його до їхнього характеру й звичок. Доти їх навіть вважатимуть нездатними коли-небудь зрозуміти нову філософію, попри те, що вони, як було зазначено вище, за самою своєю природою тяжіють до позитивізму.

Усі ці перешкоди виявилися цілком усувними завдяки сприянню моєї шляхетної й ніжної подруги, якій я присвятив цей новий трактат. Хоча це виняткове присвячення може видатися перебільшеним, тепер, через п’ять років після цього вияву мого благоговіння, я боюся, що надто слабо висловив ту глибоку вдячність, яку відчуваю до цієї жінки за її доброчесний вплив, без якого моральний розвиток позитивізму був би надовго відкладений.

Однаково визначна і своїм розумом, і своїм серцем, Клотильда де Во розуміла здатність нової філософії належним чином перетворити жіночий вплив, так спотворений від кінця середніх віків у добу революційного перехідного стану. Непонята всіма, особливо власною родиною, вона, однак, завдяки своїй великій душі не живила до людей жодної злоби. Але, споглядаючи пережиті нею такі ж незвичайні, як і незаслужені нещастя, вона, завдяки своїй винятковій чистоті, не піддалася руйнівним для сім’ї софізмам ще раніше, ніж розумом оцінила істинну теорію шлюбу. Єдиний твір, який вона надрукувала, містить у цьому відношенні дивовижне правило, що з огляду на власну долю авторки стає особливо зворушливим: «Негідно великих сердець, — каже вона, — поширювати на інших душевні тривоги, які вони самі переживають». У чарівній новелі, що передує її праці про позитивізм, ми знаходимо наведене нижче характерне міркування про покликання жінки, таке переконливе в устах такого судді: «Дарувати чоловікові зручності й радощі домашнього вогнища та отримувати від нього натомість засоби до існування, здобуті працею, хіба це не є справжнім призначенням жінки? Мені набагато приємніше бачити бідну матір сімейства, яка пере білизну своїх дітей, ніж ту, що заради заробітку поширює поза сім’єю плоди свого розуму. Я, звісно, виключаю видатних жінок, яких їхній геній виштовхує з вузьких домашніх сфер. Такі жінки мають дістати змогу вільно розвивати свої суспільні дарування, бо вияв є справжнім світильником, що освітлює шлях вищих умів».

Ці думки, висловлені молодою пані, однаково визначною і своєю красою, і своїми моральними якостями, вже є достатнім спростуванням наших анархічних утопій. Але, крім того, ширший твір, який смерть завадила завершити, був безпосередньо призначений для відбиття ударів, завданих основам сім’ї однією красномовною сучасницею, що, однак, поступалася нашій авторці і талантом, і доброчесністю. Керована почуттям, ця надзвичайно обдарована душа вміла підкорятися справедливому впливові розуму. Приступаючи до своїх позитивістських праць, вона писала мені: «Я краще, ніж будь-хто інший, зрозуміла слабкість нашої природи, коли її не спрямовано до високої й недосяжної для пристрастей мети». За кілька часу потому, серед найприємніших дружніх впливів, її жіноче перо майже несвідомо накреслило таку глибоку моральну сентенцію: «Нашому роду, більше ніж будь-якому іншому, потрібні обов’язки, щоб виховати почуття».

Тож не дивно, що моя свята Клотильда, маючи таку підготовку, правильно зрозуміла моральне значення позитивізму, хоча змогла присвятити вивченню цього питання лише останній рік свого життя. За кілька місяців до своєї смерті вона писала мені з цього приводу: «Якби я була чоловіком, ви мали б у моїй особі захопленого учня; натомість я пропоную вам щиру прихильницю». Саме цей лист так характеризує її передбачувану участь у моральному утвердженні нової філософії: «Жінка завжди виграє від того, що скромно йде позаду новаторів, хоча й втрачає при цьому частину свого пориву». Водночас, характеризуючи нашу розумову анархію, вона подає такий прекрасний образ: «ми всі ще стоїмо непевною ногою на порозі істини».

Подібна співробітниця, що поєднувала в собі всі якості, досі розсіяні між різними видатними жінками, невдовзі змогла б долучити свій пол до остаточного відродження, оскільки вона вже нормально здійснювала вплив почуття на розсудок, а саме в цьому й має згодом полягати головне суспільне служіння жінок. Після її достатнього ознайомлення з позитивною філософією я хотів визначити певну, хоч і широку, мету всій її співпраці в царині позитивізму — мету, цілком відповідну її інтелектуальній і моральній природі.

Вважаю за обов’язок викласти тут цю мету, щоб краще схарактеризувати особливу участь жінок у встановленні позитивізму на Заході, яка аналогічна їхньому кінцевому суспільному служінню. Вона стосується головно двох численних південних народів. В інших народів вона обмежується впливом на окремих осіб, які, хоч і живуть в емансипованому середовищі, відстали у своєму розвитку. Численні успіхи, яких уже було досягнуто в цьому останньому випадку, наперед переконують мене в загальному значенні нижче наведених засобів.

Розділ XXVII.
Жінки поширюють позитивізм серед населення південних країн.

Звільнення думки на Заході почалося в двох північних народів (Англії та Німеччини) і супроводжувалося всіма небезпеками, пов’язаними з рухом, який у той час міг бути лише емпіричним. Завдяки утвердженню протестантизму застій, створений метафізикою, набув сталості, що дуже шкідливо позначилася на поступі минулих епох і що й досі становить головну перешкоду для рішучого оновлення. На щастя, позбавлений цієї удаваної реформації, нормальний центр Західної республіки (Франція) згодом надолужив утрачене час, одразу перейшовши під впливом вольтеріанства до повної емансипації, що дозволила йому знову посісти природно належне йому місце глави загального остаточного відродження. Але, уникнувши таким чином непослідовності й вагань протестантизму, французький народ виявився беззахисним перед анархічними тенденціями, які мали спричинити цілковите панування революційної метафізики. Це систематичне заперечення, що тривало надто довго, тепер становить головну перешкоду для остаточного перетворення, яке воно так вдало підготувало.

Отже, можна сподіватися, що внаслідок свого неминучого поширення серед двох південних народів західна емансипація знайде сприятливіші умови серед населення, де католицизм досі краще встояв спершу проти протестантизму, а потім проти деїзму. Якщо Франція перестрибнула через кальвінізм, то чому б Італії або навіть Іспанії не могли оминути також вольтер’янство? Природною компенсацією уявної відсталості південних народів було б те, що вони безпосередньо перейшли б від католицизму до позитивізму, не зупиняючись серйозно ні на якому заперечному вченні. Хоча нова філософія не могла зародитися серед цих народів через їхню недостатню попередню підготовку, вона, однак, може там одразу посісти панівне становище після того, як буде належним чином розроблена у своєму природному осередку. Досить, щоб позитивізм, не займаючись жодною прямою критикою, віднині безпосередньо конкурував із католицизмом на ґрунті всіх його теперішніх або навіть минулих соціальних функцій.

Усі пам’ятки, особливо поетичні, свідчать, принаймні щодо Італії, що до релігійного руху, започаткованого Лютером, західні вірування були в більшому занепаді на Півдні, ніж на Півночі. Запізнілий опір католицизму не міг там достатньо оживити християнську віру. Ці народи, яких вважають відсталими, насправді сповідують погляди католицизму лише тому, що не знаходять іншого шляху для реального задоволення своїх моральних і соціальних потреб. Серце там краще, ніж деінде, налаштоване на позитивізм, бо там менше спотворений інстинкт братерства, який у північних протестантів зазнав таких тяжких ударів від розвитку промисловості. Водночас розум там менше віддалений від основного принципу нової політики — нормального відокремлення світської влади від духовної.

Отже, позитивізм там досягне рішучої переваги, щойно буде визнано його справжню здатність краще за католицизм задовольняти всі умови, що характеризували середньовічний лад. А така оцінка належить радше до сфери почуття, ніж до сфери розсудку, оскільки ці умови були головно моральними. Тому подібна пропагандистська місія цілком відповідає особливій природі жіночого таланту. Саме через жінок позитивізм має проникнути до Італії та Іспанії, тоді як чоловіки вже внесли його до Англії і, особливо, до Голландії, яка, починаючи від середніх віків, є постійним авангардом ідей усієї Німеччини. Але цей заклик до позитивізму італійців та іспанців може належним чином виходити лише від видатної француженки, а аж ніяк не від француза, бо слова, що йдуть від серця, будуть краще зрозумілі серцем. Це коротке зауваження, мені здається, може спонукати належно оцінити мою незрівнянну подругу, якій я призначав таку роль, і підготувати їй гідну наступницю.

Отже, перший рішучий приклад підтверджує мою природну надію залучити жіночі серця до філософського руху, який тепер указує їм високу соціальну місію, що є характерним початком їхнього майбутнього нормального служіння. Яким би винятковим не здавалося це перше співробітництво, воно могло лише передувати загальному приєднанню жінок до цього руху. Адже обдаровані натури лише раніше за інших зазнають перетворень, які мають стати загальними і кращими органами яких вони є. Окрім її разючих природних моральних і розумових якостей, передчасно дозрілих через пережите нею горе, жодні інші обставини не схиляли мою святу подругу стати до лав позитивістів. Якби вона належала до пролетарів або до неосвіченого класу, вона, можливо, ще легше вловила б основний дух і соціальне призначення нової філософії.

Глава XXVIII.
Жінка є симпатичним елементом пом’якшувальної влади.

Як видно з міркувань, викладених у цій четвертій частині, найсистематичніший елемент пом’якшувальної влади пов’язаний родинними узами з найсимпатичнішим елементом, так само як і з елементом найенергійнішим. Лише це приєднання жіночого елемента дає змогу філософам завершити організацію моральної сили, що спочатку ґрунтувалася на союзі з народом. Даючи тепер поштовх перетворювальному рухові, який має завершити революцію, це рішуче поєднання зусиль філософів, пролетарів і жінок уже відкриє остаточний лад, бо кожен пом’якшувальний елемент діятиме тут відповідно до свого майбутнього нормального призначення і свого природного становища щодо керівної влади. Таким чином, філософський елемент, що об’єднує два інші, знайде для своєї соціальної місії в кожній родині сприятливу приватну підтримку, посилену в кожному місті могутнім суспільним співробітництвом.

Усі впливи, які мають залишатися чужими практичному управлінню, тоді сприятимуть підпорядкуванню спеціальної політики сталим правилам загальної моралі. В особливих випадках діяльна участь народу звільнятиме два інші пом’якшувальні елементи від будь-якого прямого втручання, що могло б спричинити спотворення їхнього умоглядного або афективного характеру, який важливо зберігати в його первісній чистоті й тому тримати їх завжди осторонь від участі в будь-якій владі.

Але ця подвійна й основна підтримка, роблячи моральну силу значнішою, ніж у середні віки, поставить її систематичним носіям тяжкі умови. Особливо потрібно буде, щоб у жерця Людства його сердечні якості завжди перебували в гармонії з його цілісним світоглядом. Він зможе здобути прихильність прекрасної статі й допомогу народу лише за умови, що стане таким чуйним і чистим, як жінка, і водночас таким енергійним і безтурботним, як пролетарій. Без цього рідкісного поєднання моральних якостей нова теоретична влада ніколи не досягне того соціального впливу, якого вимагає позитивізм. Хоч у її руках будуть усі внутрішні й зовнішні засоби впливу, вона невдовзі зрозуміє, що крайня недосконалість людської природи ставить вічні перешкоди здійсненню характерного завдання позитивізму — установити постійну перевагу суспільного почуття над особистим.

Частина п’ята: Естетична здатність позитивізму (продовження).

Оґюст Конт — Роль жінки в позитивізмі

Розділ I. Жінка, будучи афективним елементом суспільства, має стати найвищим регулятором людського життя.

Розділ II. Жінка і сучасні ідеї.

Розділ III. Позитивізм дає задоволення законним бажанням жінки.

Розділ IV. Жінка не повинна панувати. Вона має впливати на чоловіка любов’ю і порадою.

Розділ V. Поєднана дія жінок, філософів і пролетарів становить моральну силу.

Глава VI. Позитивізм і католицизм. Нова духовна влада буде вищою за стару.

Розділ VII. Позитивізм розглядає серце й розум як два взаємно допоміжні елементи.

Розділ VIII. Потяг жінки до позитивізму.

Розділ IX. Католицизм очистив любов на шкоду ніжності.

Розділ X. Вплив жінок на пролетарів і філософів.

Розділ XI. Салон дає жінці змогу справляти суспільний вплив.

Розділ XII. Головною сферою діяльності жінок завжди буде сім’я.

Розділ XIII. Дружина.

Розділ XIV. Нерозривний шлюб.

Розділ XV. Вічне вдівство.

Розділ XVI. Мати.

Розділ XVII. Виховання дитини належить матері.

Розділ XVIII. Сучасні софізми про права жінок.

Розділ XIX. Еволюція сприяє не рівності статей, а їхньому відокремленню.

Розділ XX. Чоловік повинен утримувати жінку.

Розділ XXI. Жінка повинна отримувати таку саму освіту, як і чоловік.

Розділ XXII. Нагорода, пов’язана з афективною місією жінки.

Розділ XXIII. Жінка і лицарство.

Глава XXIV. Культ жінки.

Розділ XXV. Культ жінки підготовляє культ Людства.

Розділ XXVI. Виняткові жінки.

Розділ XXVII. Жінки поширюють позитивізм серед населення південних країн.

Глава XXVIII. Жінка є симпатичним елементом пом’якшувальної влади.

Матеріали за темою

Нові статті та короткі нотатки