Оґюст Конт — Народне значення позитивізму

Це третя частина книги «Загальний огляд позитивізму» (1848).
Переклад із французької І. А. Шапіро.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, написаного дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.

• Розділ 1. – Риси подібності між філософами та пролетарями.
• Розділ 2. – Положення пролетаря сприяє розвиткові великодушних почуттів і загальних поглядів.
• Розділ 3. – Конвент і пролетарі.
• Розділ 4. – Верховна влада народу. Позитивізм її не допускає; але він визнає, у крайніх випадках, право на повстання.
• Розділ 5. – Перетворення метафізичного догмату про верховну владу народу.
• Розділ 6. – Здатність пролетаріату стати опорою для духовної влади.
• Розділ 7. – Моральна й політична сила перетвореної громадської думки.
• Розділ 8. – Організація громадської думки.
• Розділ 9. – Робітничі клуби.
• Розділ 10. – Філософські органи громадської думки.
• Розділ 11. – Необхідне поєднання трьох елементів громадської думки: доктрини, сили й органу.
• Розділ 12. – Комунізм.
• Розділ 13. – Соціалізм.
• Розділ 14. – Позитивна теорія власності.
• Розділ 15. – Відмінності між комунізмом і позитивізмом.
• Розділ 16. – Необхідне узгодження між незалежністю та сприянням.
• Розділ 17. – У промисловому устрої керівники необхідні.
• Розділ 18. – Комунізм ігнорує історичну безперервність.
• Розділ 19. – Попри шляхетність мотивів, що викликали комунізм, як система він не має жодної цінності.
• Розділ 20. – Контролювати використання багатства доцільніше, ніж оспорювати право багатого.
• Розділ 21. – Інститут спадкування не заслуговує на ті нападки, яких він зазнає.
• Розділ 22. – Інтелектуальна праця, що є соціальною силою, має бути впорядкована.
• Розділ 23. – Вплив громадської думки на капіталістів.
• Розділ 24. – Відмова брати участь у справі або страйк.
• Розділ 25. – Позитивізм і соціалізм. Точки згоди та розбіжностей.
• Розділ 26. – Необхідність нової системи освіти для розв’язання соціальних проблем.
• Розділ 27. – Народна освіта. — Короткий виклад нової системи.
• Розділ 28. – Користь подорожей для поповнення освіти.
• Розділ 29. – Зосередження знань.
• Розділ 30. – Роль держави.
• Розділ 31. – Союз між філософами та пролетарями.
• Розділ 32. – Пролетарі більше не живлять жодної довіри до теології.
• Розділ 33. – Пролетарі мають також відмовитися від метафізичних ідей.
• Розділ 34. – Сліпе благоговіння пролетарів перед літераторами й адвокатами.
• Розділ 35. – Пролетар має вважати себе таким, що перебуває на суспільній службі.
• Розділ 36. – Пролетар не повинен прагнути ні до багатства, ні до політичної кар’єри.
• Розділ 37. – Свобода спілок і свобода навчання.
• Розділ 38. – Пролетарі й війна.
• Розділ 39. – Упродовж перехідного періоду політична влада має бути централізована.
• Розділ 40. – Упродовж перехідного періоду влада має, як виняток, бути довірена пролетарям.

Розділ I.
Риси подібності між філософами та пролетарями.

З огляду на філософську природу й особливе призначення позитивізму, йому доводиться шукати головну опору поза всіма духовними або світськими класами, які досі більшою чи меншою мірою брали участь в управлінні людством. За винятком рідкісних поодиноких особистостей, число яких, утім, невдовзі значно зросте, кожен із цих класів, завдяки своїм упередженням і пристрастям, природно становить серйозні перешкоди для розумового й морального перетворення, що має характеризувати другу частину великої західної революції. Неправильне виховання й емпіричні звички заважають їм створити цілісний світогляд, якому віднині потрібно підпорядкувати всі спеціальні поняття. Діяльний аристократичний егоїзм у них зазвичай перешкоджає справжньому переважанню суспільного почуття, цього найвищого принципу нашого відродження.

Не лише не можна розраховувати на класи, панування яких було назавжди зруйноване на початку революційної кризи, а й ми повинні очікувати майже так само сильного, хоч і прихованішого, спротиву з боку тих класів, які досягли найвищого суспільного становища, якого вони так довго домагалися. Їхні політичні прагнення зводяться, головним чином, до володіння владою, не торкаючись ані її призначення, ані її здійснення. Вони цілком серйозно вважали, що парламентарний режим, властивий перехідному стану спокою, який нині завершується, є завершенням революції. Вони ще довго шкодуватимуть про цю епоху застою, бо вона була особливо сприятливою для їхньої честолюбної діяльності. 

Повне суспільне перетворення лякає ці середні класи майже так само, як і старі дворянські стани. І одні, і другі охоче погодилися б, наскільки це можливо, продовжити в нових формах, навіть республіканських, теологічну систему лицемірства, що нині становить єдиний реальний залишок ретроградного режиму. Ця аморальна система є для них подвійно привабливою, бо вона забезпечує шанобливе підкорення мас, не покладаючи на вождів жодних суворих обов’язків. Якщо їхні критико-метафізичні упередження прагнуть увічнити духовне міжцарів’я, що перешкоджає остаточному переважанню, то їхні пристрасті не меншою мірою бояться воцаріння нового морального авторитету, який, безперечно, передусім дасться взнаки людям заможним.

У вісімнадцятому столітті більшість вельмож і навіть королів могла прийняти суто негативну філософію, яка, звільняючи їх від багатьох труднощів, приносила їм легку славу й не вимагала від них жодної серйозної жертви. Але ця обставина ще не дає підстав сподіватися, що наші заможні й освічені класи так само прихильно поставляться до позитивної філософії, яка нині починає дисциплінувати уми, аби перетворити звичаї.

З огляду на цю подвійну причину, позитивізм може зустріти щире колективне схвалення лише серед класів, які, будучи звільнені від марного навчання словам і сутностям та природно одушевлені діяльною суспільністю, віднині становлять найкращу опору для здорового глузду й моральності. Одним словом, наші пролетарі є єдиними, хто здатен стати рішучими помічниками нових філософів. Імпульс до перетворення залежить, головним чином, від тісного союзу між цими двома крайніми елементами остаточного ладу. Всупереч їхній природній відмінності, — утім, радше уявній, ніж дійсній, — у своїй основі вони мають багато спільних інтелектуальних і моральних рис. Розум тих і тих дедалі виразніше виявлятиме той самий інстинкт реальності, однакову перевагу корисного й однакове прагнення підпорядковувати думки, що стосуються дріб’язкових питань, цілісним поглядам. З обох боків розвинуться такі великодушні звички мудрої байдужості до матеріальних благ і однакової зневаги до світських почестей; принаймні тоді, коли справжні філософи, завдяки спілкуванню з гідними пролетарями, остаточно вироблять власний характер.

Коли ці основні симпатії зможуть достатньо виявитися, стане ясно, що кожен пролетар у багатьох відношеннях є природженим філософом, так само як кожен філософ з різних боків являє собою систематичного пролетаря. Крім того, ці два крайні класи виявлять однакове ставлення до проміжного класу, який зосереджує у своїх руках світське переважання і від якого тому зазвичай залежить їхнє спільне матеріальне існування.

Усі ці подібності природно випливають із їхнього становища й призначення. Якщо ці останні ще недостатньо виразно окреслені, то це зумовлюється, головним чином, відсутністю справжнього філософського класу, що нині налічує лише кількох ізольованих представників. Хоча справжні пролетарі, на щастя, не такі вже й рідкісні, однак лише у Франції, а точніше лише в Парижі, вони могли виявити себе гідним чином вільними від усяких безглуздих вірувань і від усякого порожнього суспільного престижу. Лише в Парижі можна осягнути глибоку реальність наведеного вище оцінювання.

Розділ II.
Становище пролетаря сприяє розвиткові великодушних почуттів і загальних поглядів.

Ми бачимо, що повсякденні заняття пролетаря значно сприятливіші для філософських роздумів, ніж заняття середніх класів, бо вони не поглинають його настільки, щоб заважати послідовному мисленню навіть під час практичної праці. Цей розумовий дозвілля полегшується морально природною відсутністю відповідальності: становище праці саме собою оберігає його від честолюбних розрахунків, що безперестанку тривожать підприємця. Характер роздумів того й іншого визначається навіть цією подвійною відмінністю, в силу якої один тяжіє до загальних понять, а другий — до спеціальних поглядів. Для гідного пролетаря так звана нині вузька спеціалізація прямо постає у своєму справжньому світлі, тобто як така, що притуплює розумові здібності, бо вона прирікає розум на таку жалюгідну діяльність, що вона в нас ніколи не запанує, попри емпіричні наполягання наших економістів-англоманів. Навпаки, ця виняткова й безперервна спеціалізація має здаватися значно менш принизливою і навіть ніби необхідною для підприємця та навіть для вченого, які застосовують її до питань, що займають посередніші уми, принаймні тоді, коли здорове виховання не розвинуло в них смаку й звички до абстрактних узагальнень.

Але моральна протилежність між двома формами практичного існування ще різкіше виступає, ніж їхня інтелектуальна протилежність. Гордість, яку зазвичай вселяють світські успіхи, по суті погано виправдовується тим родом чеснот, що потрібні для здобуття, хай і цілком законного, високого становища або багатства. Ті, хто більше цінує внутрішні якості, ніж видимі результати, без труднощів визнають, що практичні перемоги, як промислові, так і воєнні, залежать переважно від характеру, а не від розуму чи серця. Вони вимагають, головно, поєднання певного ступеня енергії з розсудливістю та достатньою наполегливістю. Коли ці умови наявні, розумова посередність і моральна недосконалість аж ніяк не завадять скористатися сприятливими обставинами, які зазвичай необхідні для подібних успіхів. Можна навіть стверджувати, без жодного перебільшення, що бідність думок і почуттів часто сприяє виявові й підтриманню відповідних нахилів. Коли потрібен великий піднесений порив трьох активних якостей, то він радше визначається особистими спонуками жадібності, честолюбства або славолюбства, ніж вищими інстинктами.

Отже, якої б пошани не заслуговувало будь-яке законне піднесення, філософія, далекоглядна більше, ніж релігія, не може на цій підставі робити висновок про моральну перевагу вельмож і багатіїв, оскільки це не випливає з істинної теорії людської природи.

Звичайне існування пролетаря значно більше здатне саме собою розвивати наші кращі інстинкти. Навіть щодо трьох активних якостей, від яких головно залежать світські успіхи, у нього зазвичай виявляється недостатнім лише розсудливість, що зменшує значення двох інших у приватному житті, не шкодячи, однак, їхньому суспільному застосуванню. У всякому разі, моральна перевага пролетарського типу визначається переважно безпосереднім піднесенням різних вищих інстинктів. Коли остаточна систематизація поглядів і звичаїв закріпить справжній характер, властивий цьому величезному основному класові сучасного суспільства, стане зрозуміло, що різні домашні прихильності природно мають тут розвиватися більше, ніж серед проміжних класів, які надто зайняті особистими розрахунками, щоб гідно оцінити подібні зв’язки.

Але головне моральне значення пролетарського життя стосується власне соціальних почуттів, які тут самі собою діяльно розвиваються, навіть із дитячого віку. Саме тут ми зазвичай знаходимо найкращі зразки справжньої прихильності, навіть серед тих, хто в силу своєї постійної залежності, що надто часто завдяки нашим аристократичним звичаям переходить у безправ’я, здаються приреченими на моральну убогість. Щире благоговіння, чисте від усякої улесливості, наївно розвивається тут щодо видатних осіб усякого роду, причому воно не нейтралізується педантичним зарозумінням і не бентежиться світським суперництвом. Великодушні спонуки тут підтримуються завжди мимовільно зумовленими особистим досвідом діяльними симпатіями до страждань, властивих людству. У жодному іншому середовищі соціальне почуття не зустрічає стільки спонтанного збудження, принаймні що стосується активної солідарності, в якій кожен, зберігаючи свою виразну індивідуальність, бачить головний засіб досягнення добробуту. Якщо інстинкт людської безперервності ще недостатньо розвинений серед пролетарів, то це залежить головно від відсутності в них систематичної культури, єдино доцільної в цьому відношенні.

Нині було б зайвим доводити, що жоден інший клас не дає стільки частих і таких рішучих прикладів щирого й скромного самозречення в кожному випадку справжньої суспільної потреби. Нарешті, важливо зазначити з цього приводу, що, з огляду на відсутність правильного виховання, всі ці високі моральні якості слід розглядати як уроджені пролетаріатові, відколи докорінне визволення народних умів не дає змоги відносити ці результати до релігійного впливу. Хоча цей настільки ж не визнаний тип пролетаря насправді існує ще поки що лише в Парижі, його перша поява в центрі Заходу має дати всім справжнім спостерігачам достатнє уявлення про повне остаточне поширення характеру, настільки відповідного здоровій теорії людини, особливо коли позитивізмові вдасться належним чином систематизувати ці самородні прагнення.

Розділ III.
Конвент і пролетарі.

Завдяки цій короткій оцінці стає зрозумілим разючий соціальний інстинкт, що спонукав Конвент шукати серед наших пролетарів головної опори не лише проти виняткових небезпек, які йому загрожували, а й для остаточного перетворення, до якого він палко прагнув, хоч і не міг визначити його природу. Однак, з огляду на відсутність справді загальної доктрини та внаслідок анархічного впливу панівної метафізики, цей основний союз тоді було задумано в дусі, що суперечив його головній меті, оскільки він за звичаєм закликав народ узяти політичну владу у свої руки. Подібний напрям, без сумніву, визначався тимчасовими потребами тодішнього стану, коли захист республіки залежав головно від пролетарів, єдиних відданих і непохитних. Але, будучи, згідно з абсолютним духом офіційної теорії, визнаним за остаточний, він невдовзі став несумісним із суттєвими умовами сучасного суспільства. Це не означає, що народ узагалі не повинен, навіть у разі потреби, надавати допомогу, навіть матеріальну, для підтримання світської влади. Таке підпорядковане втручання як у внутрішні, так і у зовнішні справи не лише не є анархічним, а, очевидно, становить необхідну гарантію будь-якого нормального ладу. Треба навіть визнати, що в цьому відношенні французькі звичаї ще вельми недосконалі, оскільки вони спонукають наше населення байдуже ставитися до повсякденних дій охоронної поліції. Але будь-яка пряма участь народу в політичному управлінні для розв’язання важливих соціальних заходів у сучасній державі доречна лише в період революції. У ж остаточному стані вона неминуче буде анархічною, якщо не стане цілком примарною.

Розділ IV.
Народний суверенітет. Позитивізм його не допускає; але в крайніх випадках він визнає право на повстання.

Не допускаючи метафізичного догмату про народний суверенітет, позитивізм систематично виводить із нього все те, що в ньому справді є благотворного, як для виняткових випадків, так, особливо, для нормального існування, усуваючи величезні небезпеки, пов’язані з його повним застосуванням. У революційній практиці його головне значення полягає в прямому виправданні права на бунт. Позитивна ж політика подає це право як крайній засіб, необхідний для будь-якого суспільства, яке, за умов безумовного підкорення, надто проповідуваного сучасним католицизмом, ризикувало б потрапити під ярмо тиранії. З наукового погляду, слід убачати в ньому рятівну кризу, ще більш необхідну для колективного, ніж для індивідуального життя, відповідно до очевидного біологічного закону, що стверджує: хворобливий стан тим частіший і тим тяжчий, чим складніший і вищий організм. Отже, ніхто не може серйозно побоюватися, що майбутнє панування позитивізму, яке спричинить зникнення власне революційного духу, колись схилить до пасивного підкорення. Це означало б прийняти хворобу за остаточний вид здоров’я. Глибоко відносний характер нової соціальної доктрини, навпаки, робить її єдино здатною докорінно примирити звичайне підкорення з винятковим повстанням, як цього водночас вимагають здоровий глузд і людська гідність. Зберігаючи це небезпечне ліки для справді крайніх випадків, вона без вагань його схвалить і навіть рекомендуватиме, коли воно стане безумовно необхідним. Але вона виконає цю тимчасову функцію і не запровадить у звичай віддавати політичні питання та вибори на суд очевидно некомпетентних людей, яких вона, понад те, зуміє схилити до добровільної відмови від їхніх анархічних прав.

Що ж до нормального припису, який справді містить у собі, хоч і в дуже невиразній формі, метафізична теорія народовладдя, то позитивізм особливо здатний звільнити його від небезпечної домішки й тим самим збільшить його соціальне значення, аж ніяк не послаблюючи його. Він розрізняє в ньому два вельми відмінні одне від одного поняття, які досі змішувалися, — одне політичне, що застосовується в деяких визначених випадках, друге моральне, яке має загальне застосування.

Розділ V.
Перетворення метафізичного догмату про народний суверенітет.

Перше зводиться до проголошення від імені соціальної маси окремих постанов, головні мотиви яких усі громадяни зазвичай можуть достатньо оцінити і які безпосередньо стосуються практичного існування всієї спільноти, як-от: судові вироки, оголошення війни тощо. У позитивному ладі ці шляхетні приписи, підказані звичним інстинктом загальної солідарності, стануть ще переконливішими, оскільки будуть звернені до всього людства, а не до окремого народу. Але було б безглуздо поширювати цей звичай на ті численні випадки, коли населення, не здатне саме ухвалити рішення, має ухвалювати рішення осіб, наділених його довірою. Ця соціальна необхідність залежить або від складності питання, яке треба розв’язати, або від надто опосередкованого чи надто обмеженого впливу заходу, що його пропонують. Типовим прикладом можуть слугувати рішення — часто вельми важливі — що стосуються наукових понять, а також більшість практичних промислових, медичних тощо правил. У всіх цих випадках позитивізм може легко вберегти народну справедливість від руйнівних помилок, які набувають серйозного значення лише під впливом метафізичної пихи, майже невідомої нашим неосвіченим пролетарям.

З іншого боку, нормальне тлумачення уявного народовладдя зводиться до основного обов’язку спрямовувати всю соціальну діяльність до спільного блага, втім, вельми відносного, якщо йдеться про пролетарську масу: як у силу її переважної чисельної переваги, так і, особливо, з огляду на труднощі, пов’язані з її природним становищем, що потребує штучного піклування, в якому інші верстви суспільства мало потребують. Але, якщо розуміти це в такому сенсі, то це, по суті, республіканське поняття збігається із загальним підґрунтям істинної моралі, що виявляється в прямому й безперервному переважанні суспільності над особистістю. Позитивізм не лише не суперечить цьому поняттю, а, як уже було доведено в цьому огляді, є єдиним принципом його повної систематизації, навіть умоглядної. Привласнивши собі назавжди це велике соціальне правило, тимчасовим виразником якого після падіння католицизму була метафізична філософія, він остаточно очищає його від усякого анархічного духу. Адже він переносить на моральний ґрунт те, що революційна доктрина з такою небезпекою ставить на політичний ґрунт, завдяки властивому їй упередженню, що стосується постійного змішування двох основних сил. Невдовзі я матиму нагоду спеціально вказати, наскільки це рятівне перетворення не лише не послабить республіканський принцип, а, навпаки, посилить його безперервну доцільність, не вдаючись до обманів чи заколотів, які його метафізична форма завжди прагне викликати.

Розділ VI.
Здатність пролетаріату стати опорою для духовної влади.

Тепер ми переходимо до прямої характеристики головної колективної участі, яку мають брати пролетарі в остаточному устрої людства. Вона належить їм у силу їхньої природної здатності стати необхідними союзниками духовної влади в її потрійній соціальній функції — в оцінюванні, керуванні й навіть у підготовці. Усі інтелектуальні й моральні властивості, які ми щойно відзначили в пролетаріату, сприяють тому, щоб зазначена його роль незмінно зберігалася за ним. За винятком класу філософів — головного органу духу спільності, — жодна інша частина сучасного суспільства не може так, як пролетарі, бути схильною поводитися належним чином із загальної точки зору.

Перевага пролетарів над іншими верствами суспільства ще очевидніша у володінні соціальним чуттям; у цьому відношенні вони зазвичай стоять навіть вище за справжніх філософів, надто абстрактні прагнення яких значно виграють від повсякденного зіткнення з уродженими шляхетними поривами народу.

Отже, пролетаріат більшою мірою, ніж будь-який інший клас суспільства, природно пристосований розуміти й, особливо, відчувати дійсні моральні засади, хоча він і не спроможний звести їх у струнку систему. Ця вроджена здатність виявляється передусім щодо власне соціальної моралі, яка є найважливішою і найзавершенішою з трьох головних частин загальної моралі.

Нарешті, крім цих природних схильностей і серця, колективні потреби пролетаріату неминуче спонукають його підтримувати головні моральні правила, які зазвичай є для нього корисними. Щоб піднести ці правила до належної висоти в активному житті, духовна влада не може надто розраховувати на допомогу попередніх класів, що є природними носіями світського панування, зловживання якого її настанови мають пом’якшувати й виправляти. Звичайні егоїстичні прагнення вельмож і багатих шкідливо позначаються, головним чином, на пролетаріаті, а тому саме пролетарів і треба закликати на підтримку моральних правил. Вони тим більше здатні енергійно підтримувати їх, що за необхідності не повинні брати участі у власне політичному управлінні. Будь-яка їхня участь у світській владі була б не лише анархічною за своїм характером, а й відвернула б їх від головного ліки, яким соціальний порядок зцілює всі недуги, що їх мучать. Народна мудрість невдовзі оцінить безсумнівну нікчемність пропонованих нині негайних рішень. Вона не забариться зрозуміти, наскільки її законні вимоги переважно пов’язані з моральними засобами, які позитивізм надає пролетарям, хоча цей останній закликає їх також не прагнути до примарної влади, що сіє смуту.

Це основне прагнення народу сприяти духовній владі в її головному соціальному завданні настільки природне, що воно вже виявилося в середні віки стосовно католицизму; подібною ж схильністю треба пояснити й ті симпатії, які останній, попри свій загальний занепад, іще викликає в народів, що не прийняли протестантизму. Поверхові спостерігачі часто сприймають цю прихильність за справжнє визнання цих вірувань, а по суті це найбільша до них байдужість. Але цю історичну помилку розвіє прийом, який невдовзі ці народи, неправильно зараховані до відсталих націй, виявлять позитивізмові, коли зрозуміють його здатність краще за католицизм задовольнити основні потреби, справедливо підказувані їм соціальним інстинктом.

Розділ VII.
Моральна й політична сила перетвореної громадської думки.

Як би там не було, це вроджене тяжіння пролетаріату до духовної влади не могло значно розвинутися в середні віки, оскільки народний елемент ледве звільнився від решток рабства, коли католицизм користувався найбільшим впливом. Здорова історична теорія навіть вважає відсутність цієї підтримки однією з причин неминучого краху шляхетної спроби католицизму. Це передчасне духовне вчення, через неминуче зубожіння відповідних вірувань, а також унаслідок ретроградного характеру духовних авторитетів, по суті вже розпалося до того часу, коли пролетаріат став настільки значною соціальною силою, що був би спроможний надати йому рішучу підтримку, якби воно того заслуговувало.

Отже, вся новітня еволюція сприяла тому, щоб позитивізм організував основний союз між філософами й пролетарями, однаково підготовленими до цього остаточного союзу завдяки позитивним і негативним змінам, що відбулися на Заході протягом останніх п’яти століть.

Цей перетворювальний союз покликаний, головно, створити панування громадської думки, яка, починаючи з кінця середньовіччя, згідно з усіма інстинктивними й систематичними передбаченнями, має стати головною характерною ознакою остаточного ладу людства.

Благотворний вплив громадської думки неминуче стане найважливішою опорою моральності — не лише суспільної, а й приватної, а навіть особистої — серед тих народів, у яких кожна людина муситиме жити дедалі більше на виду в усіх, що дасть змогу суспільству справді контролювати діяльність кожного. Неминучий занепад теологічних ілюзій робить цю силу особливо необхідною, оскільки більшість людей, навіть розвинених розумово, не має в достатній мірі природної моральності. Після незрівнянного задоволення, що безпосередньо супроводжує постійне вправляння соціального почуття, загальне схвалення становитиме найкращу нагороду за добру поведінку. Залишити по собі доступну пам’ять завжди було головним бажанням кожного, навіть за теологічного режиму. У позитивному ладі це шляхетне честолюбство набуде ще більшого значення як єдиний засіб задовольнити нашу внутрішню потребу увічнити наше існування; і сила громадської думки, будучи необхіднішою для нового морального ладу, розвивається в ньому з більшою напруженістю. Реальність, властива завжди доктринам, що відповідають сукупності фактів, краще забезпечує авторитет правил моральності та їх доцільне застосування, ніж туманні й авторитарні метафізичні або теологічні приписи. З іншого боку, пряме й постійне звернення до суспільного інтересу як до єдиного принципу позитивної моралі постійно викликає втручання громадської думки, яка є єдиним природним суддею всякої поведінки, спрямованої, таким чином, до спільного блага. Теологічно-метафізичне вчення про особисте значення існування кожної людини, звісно, не допускало подібного звернення.

Далі вже не доводиться доводити, що щодо політики у власному розумінні сила громадської думки має стати її регулювальним началом. Вплив цієї сили дається взнаки вже тепер, попри нашу розумову анархію, щоразу, коли завдяки якомусь рішучому поштовху усуваються корінні суспільні розбіжності, які зазвичай зводять нанівець її значення. Її вплив виявляється навіть тоді, коли громадська думка збивається на хибний шлях, чому наші уряди майже ніколи не спроможні достатньо протидіяти.

Наведені тут докази двоякого роду дають змогу судити про те, яке важливе значення має набути закономірне користування цією силою, коли вона постане не як наслідок випадкового й тимчасового збігу думок, а як систематичне сповідування загальних принципів. Звідси можна ясно побачити, наскільки остаточне відродження суспільних установ залежить, головно, від попереднього перетворення думок і звичаїв.

Таке духовне підґрунтя не лише необхідне для того, щоб визначити, у чому має полягати громадянське переустроєння, а й дасть головні засоби для здійснення цього підприємства. У міру відновлення розумової й моральної єдності воно неминуче керуватиме поступовим розвитком нової політичної системи. 

Отже, головні суспільні поліпшення можуть бути здійснені задовго до того, як духовне перетворення буде завершено. У середні віки католицький лад відігравав значну роль у відродженні суспільства, попри те, що його власна внутрішня організація ще мало просунулася вперед. У нашому відродженні подібне співвідношення між духовним і світським поступом має мати місце ще більшою мірою.

Розділ VIII.
Організація громадської думки.

Подвійне призначення громадської думки саме визначає головні умови її нормальної організації. Її моральне й політичне значення вимагає, насамперед, істинних суспільних принципів, далі — публіки, яка, схваливши їх, санкціонувала б їхнє спеціальне застосування, і, нарешті, систематичного органу, який, після встановлення загальної доктрини, керував би її повсякденним застосуванням. Попри його природну очевидність, цей аналіз громадської думки ще настільки мало визнаний, що тут необхідні деякі прямі вказівки для характеристики кожної з трьох загальних умов.

Перша, по суті, полягає в поширенні на соціальне мистецтво основного поділу між теорією і практикою, необхідність якого в незначних випадках уже ніхто не оспорює. Саме завдяки цій обставині нова духовність невдовзі буде визнана вищою за стару. У середні віки загальні принципи моральної й політичної поведінки могли мати лише емпіричний характер, освячений тільки релігією. Уся перевага цього ладу над античним у цьому відношенні обмежувалася відокремленням цих правил від їхнього приватного застосування, завдяки чому вони ставали предметом безпосереднього попереднього вивчення й були захищені від впливу мінливих пристрастей. Однак, незважаючи на важливість такого поділу, йому бракувало осмисленості, і тому здоровий глузд мав у кожному окремому випадку з’ясовувати застосування принципів, які спершу були туманними й абсолютними, відповідно до природи самих вірувань. З огляду на це доцільність цього першого спіритуалізму зумовлювалася його опосередкованою здатністю розвивати соціальне почуття в тій єдиній формі, яка тоді була можлива.

Позитивний спіритуалізм тепер має значно задовільніший характер, оскільки ґрунтується на повній систематизації, водночас об’єктивній і суб’єктивній. Не втрачаючи нічого у практичній цінності, соціальні принципи набувають вагомого теоретичного авторитету й, особливо, непохитної сталості завдяки їхній необхідній пов’язаності з сукупністю реальних законів нашої особистої або колективної природи. Ці закони підтвердять, принаймні, всі ті принципи, які не будуть безпосередньо з них виведені.

Пов’язані, таким чином, постійно з основною суспільністю, практичні правила зможуть у кожному випадку зазнавати ясного й однорідного тлумачення, здатного усунути будь-які софізми. Ці раціональні принципи, що роблять нашу поведінку незалежною від хвилинних спонукань, лише й можуть забезпечити доцільне застосування соціального почуття та вберегти нас від помилок, які часто спричиняють його довільні навіювання. Його прямий і постійний розвиток, без сумніву, становить у реальному житті — як суспільному, так і приватному — перше джерело моральності. Але ця необхідна умова зазвичай недостатня для приборкання природного панування егоїзму, якщо практичну поведінку не буде наперед окреслено, в кожному важливому випадку, згідно з довідними правилами, спершу прийнятими на віру, а потім — через переконання. Ні в якій справі щире й палке бажання досягти успіху не звільняє нас від потреби пізнати природу й умови добра. Політична й моральна практика не може бути звільнена від цього обов’язку, хоч безпосередні навіювання почуття в цьому разі дієвіші, ніж у всіх інших. Безліч прикладів із суспільного й приватного життя вже цілком показали, наскільки почуття може збити нас на хибний шлях, коли його спонукання не просвітлені належними принципами. Саме так, за відсутності систематичних переконань, первісні великодушні поривання республіканської Франції щодо решти Заходу невдовзі виродилися в жорстоке гноблення, коли відсталий вождь розбудив себелюбство французів.

Зворотні випадки ще звичайніші й також здатні характеризувати цю природну солідарність між почуттями та принципами. Хибна соціальна доктрина часто сприяла природному пануванню егоїзму, спотворюючи поняття про загальне благо. Сучасна історія дає тому разючий приклад, а саме незаслужену довіру, яку в Англії виявляють до софістичної теорії Мальтуса про народонаселення. Попри несхвальне сприйняття, з яким ця теорія зустрілася в усіх інших західних народів, і незважаючи на те, що її вже відкинули сміливі англійські мислителі, це аморальне хибне уявлення й досі надає лише видиму наукову санкцію злочинній антипатії, яку провідні класи живлять до будь-якого глибокого відродження британського населення.

Після встановлення загальної доктрини наступною головною умовою для створення панування громадської думки є наявність соціального середовища, здатного втілювати основні принципи. Ось чого, головно, бракувало католицькому спіритуалізмові, крах якого тому був неминучим, навіть якби релігійні вірування були тривкішими.

Я вже достатньо вказав, чому сучасний пролетаріат є міцною й природною опорою для нової духовної влади. Потреба в ній є так само безсумнівною, як і її природне виникнення. Хоч позитивна доктрина сама по собі незрівнянно доцільніша за всі недоведені заповіді, однак не слід сподіватися, що переконання, які вона навіює, колись зможуть цілком зробити цю сильну підтримку зайвою. Розсудок аж ніяк ще не може бути таким безпосереднім авторитетом у нашій недосконалій організації. Навіть соціального почуття, попри його надзвичайно велике значення, було б недостатньо для звичайного й належного керівництва активним життям, якби громадська думка не зміцнювала добрі особисті наміри.

Для того, щоб почуття суспільності взяло гору над особистими інтересами, потрібне не лише постійне втручання справжніх загальних принципів, здатних розвіяти будь-який сумнів щодо поведінки в кожному окремому випадку, а й безперервний вплив усіх на кожного — як для приборкання егоїстичних спонукань, так і для пробудження симпатичних почуттів. Без цієї загальної співпраці почуття й розсудок виявилися б завжди майже недостатніми, оскільки наша недосконала природа завжди прагне задовольнити особисті інстинкти. 

Вище ми бачили, що пролетарі природно становлять у цьому відношенні головне джерело громадської думки — не лише в силу їхньої чисельної переваги, а, особливо, завдяки їхнім розумовим і моральним якостям у поєднанні з їхнім соціальним становищем. Таким чином, позитивізм, поставивши, нарешті, основну проблему людського життя, лише й указує в самій природі великого організму різні істотні підстави її реального розв’язання.

Розділ IX.
Робітничі клуби.

Віднині ніщо не може завадити нашим пролетарям, як ізольованим, так і, особливо, об’єднаним у товариства, вільно судити про повсякденне застосування і навіть про загальні принципи соціального режиму, що з необхідності зачіпає їх більше, ніж будь-який інший клас. Пам’ятне прагнення нашого народу утворювати всюди клуби, без особливого до того спонукання й попри відсутність будь-якого справжнього ентузіазму, ще раз довело, наскільки матеріальні утиски, яких раніше зазнавали ці природні схильності, суперечили нашим звичаям. Ці прагнення не лише не можуть піти на спад, а мають дедалі більше вкорінюватися й розвиватися. Адже вони цілком відповідають звичкам, почуттям і потребам пролетарів, які становлять головну основу цих союзів.

Справжня соціальна доктрина має їх зміцнювати, надаючи їм правильнішої організації та важливішої мети. Аж ніяк не будучи в якомусь сенсі анархічними, вони по суті є непомітною й природною підготовкою до звичаїв остаточно відродженого людства. Ці союзи підтримують соціальне почуття завдяки постійному благотворному його збудженню. Громадська думка виробляється водночас і швидше, і повніше, принаймні після достатньої індивідуальної підготовки до неї.

Ніхто тепер не підозрює, яке важливе й благотворне значення набудуть ці природні прагнення, коли справді загальна доктрина належним чином їх упорядкує. Тоді вони стануть головною опорою для духовного перетворення, якому, таким чином, буде забезпечено активну підтримку народу, тим рішучішу, що вона завжди буде вільною і мирною.

Побоювання, що ці союзи можуть спричинити політичні заворушення, зумовлені лише емпіричною оцінкою нашого революційного минулого. Замість того щоб підтримувати й розвивати в пролетарів бажання користуватися так званими політичними правами, робітничі клуби, навпаки, відвертатимуть їх від усякого марного втручання в політику, закликаючи наших пролетарів до їхньої основної соціальної служби як головного допоміжного елемента духовної влади. Цю шляхетну й нормальну майбутність позитивізм подасть їм як привабливішу, ніж можуть бути для них тепер метафізичні ілюзії.

Клуб, по суті, має головно замінити церкву або, радше, підготувати новий храм під поступовим тиском перетворювальної доктрини, яка помалу надасть першості остаточному культу Людства, як я це особливо вкажу наприкінці цього огляду.

Не перешкоджаючи вільному розвиткові всіх прогресивних прагнень, наш республіканський лад невдовзі виявить спонтанне прагнення нашого народу спрямувати віднині цим новим руслом різні соціальні почуття, єдиним регулятором яких тривалий час був католицизм.

Розділ X.
Філософські органи громадської думки.

Щоб завершити виклад справжньої теорії громадської думки, мені лишається тільки вказати тут на те, що неодмінно має існувати філософський орган, який пов’язує доктрину з публікою, без чого їхня взаємодія була б майже безрезультатною. Ця остання умова ще неминучіша, ніж перша; і вона насправді завжди мала місце, бо кожне вчення передбачає наявність його первісних засновників і навіть звичайних учителів. Було б очевидною суперечністю вважати, що моральні й політичні принципи мають високе соціальне значення, і водночас допускати, що особи, які їх установлюють або викладають, позбавлені будь-якого духовного авторитету.

Негативна метафізика, спершу протестантська, а потім деїстична, могла, звісно, тимчасово допустити таку невідповідність, коли розумова частина суспільства була переважно зайнята тим, щоб убезпечити себе від католицького регресу. Під час цієї тривалої боротьби кожен перетворювався на свого роду священика, що тлумачить на власний розсуд учення, яке могло обійтися без власних органів, оскільки воно полягало головно в критиці. Наші різні метафізичні організації прямо освятили такий стан речей своїми попередніми деклараціями, які ніби давали кожному громадянинові загальний засіб для соціальної оцінки, що позбавляв його потреби звертатися до спеціальних тлумачів. На жаль, я не можу тут докладніше розглянути це хибне поширення на стійкий органічний стан того порядку, який міг відповідати лише революційному перехідному стану.

Щодо найпростіших мистецтв ніхто не наважився б вимагати, щоб загальні правила існували без теоретичної розробки або щоб їхнє спеціальне тлумачення було надане простому інстинктові практика. Як може бути інакше щодо найважчого й найважливішого мистецтва, складніші й менш точні правила якого потребують у кожному випадку спеціального пояснення? Докази соціальних принципів ніколи не стануть настільки задовільними, щоб позитивна доктрина могла коли-небудь, навіть за найкращої постановки освіти, позбавити від потреби вдаватися в приватному чи суспільному реальному житті до допомоги філософських порад. Моральні мотиви, що вказують на необхідність такого постійного посередницького органу між правилом і застосуванням, ще рішучіші, ніж інтелектуальні міркування. Якщо, з одного боку, філософський орган лише один може достатньо знати справжній дух керівної доктрини, то, з іншого боку, саме він є єдино здатним надавати гарантію чистоти, піднесеності й неупередженості, без яких його поради майже не мали б значення для перетворення індивідуальної чи колективної поведінки. Саме через його посередництво має, головно, здійснюватися цей вплив усіх на кожного, визнаний вище необхідним для справжньої моральності. Щоправда, він не є головним джерелом громадської думки, як це часто вважають пихаті теоретики. Але хоча сила останньої по суті випливає з вільного народного визнання, це природне сприяння стає цілком успішним лише за систематичного проголошення одностайних суджень, окрім виняткових випадків, коли достатньо прямого вияву народної волі.

Отже, пролетаріат і філософи є двома солідарними елементами в особливому виробленні й навіть у звичайному вияві справжньої громадської думки. За відсутності першого з цих елементів найкраще встановлена доктрина була б зазвичай безсилою; без другого вона майже ніколи не мала б достатньої міцності, щоб подолати постійні перешкоди, які наша особиста й суспільна природа протиставляє практичному пануванню основних правил. 

Ця потреба в систематичних органах для керування й проголошення громадської думки дається, по суті, взнаки навіть серед нашої духовної анархії щоразу, коли настає справжній вияв громадської думки, який не міг би мати місця, якби ніхто не взяв на себе ініціативи або відповідальності. У приватному житті це втручання часто відсутнє; у наявності потреби в ньому нас переконує незадовільність на практиці навіть найменш спірних правил, якщо їхнє спеціальне застосування не регулюється жодним постійним авторитетом. Легше оцінювання і діяльніші почуття тоді прагнуть недосконало заповнити цю велику прогалину.

Внаслідок складніших умов і вищих вимог суспільного життя воно ніколи не залишалося цілком позбавленим систематичного втручання. У кожному з його виявів і тепер проступає необхідна участь певного духовного авторитету, представниками якого найчастіше є філософи й літератори.

Отже, наше розумове й моральне безначалля не позбавляє громадську думку керівників і тлумачів. Тільки їй доводиться задовольнятися особами, які можуть подати лише особисті свідчення, що не гарантують міцності їхніх переконань і чистоти їхніх почуттів. Поставлене таким чином позитивізмом питання про організацію громадської думки не може тривалий час залишатися невирішеним. По суті, це питання зводиться до нормального поділу на дві соціальні влади, так само як головну умову позитивної доктрини було вище зведено до відповідного поділу на теорію і практику. З одного боку, ясно, що здорове тлумачення моральних і політичних правил може, — як і для будь-якого іншого мистецтва, — походити лише від філософів, які присвятили себе вивченню природних законів, на яких ці правила ґрунтуються. А для того, щоб філософи могли зберігати цілісний світогляд, що й становить єдину їхню інтелектуальну заслугу, — вони повинні ретельно утримуватися від будь-якої участі в активному житті, особливо суспільному, під впливом якого їхня умоглядна здатність невдовзі слабшає. З другого боку, ця умова не менш необхідна для збереження чистоти їхніх почуттів і духовної неупередженості, що є подвійною моральною гарантією їхнього суспільного або приватного авторитету.

Розділ XI.
Необхідне поєднання трьох елементів громадської думки: доктрина, сила й орган.

Такою є, коротко кажучи, позитивна теорія громадської думки. Завдяки своїм трьом необхідним елементам: доктрині, силі й органові, громадська думка глибоко пов’язана з усією сукупністю духовного перетворення; або, радше, вона становить лише найзвичайнішу оцінку цього основного предмета. Усі її частини перебувають між собою в тісній природній згоді. Якщо позитивні принципи можуть розраховувати лише на підтримку пролетарів, то останні, зі свого боку, відтепер не можуть співчувати жодному іншому вченню. Те саме можна сказати й щодо філософських органів, незалежність яких може бути встановлена й підтримувана лише народом.

Наші вчені інстинктивно відкидають потребу в двох владах, бо це призвело б до систематичного обмеження їхнього честолюбства. Цей поділ влади лякає також багатіїв, які побоюються, що він породить моральний авторитет, здатний накласти на їхній егоїзм нездоланну вузду. Лише пролетарі тепер можуть зрозуміти цю реформу й співчувати їй, бо їм доступніші цілісні погляди та соціальне почуття. Краще захищені, особливо у Франції, від метафізичних софізмів і аристократичних спокус, їхній розум і серце готові легко засвоїти правила позитивізму, що стосуються цієї основної умови нашого справжнього відродження.

Ця теорія громадської думки ясно вказує, в якому становищі вже перебуває організація цього важливого сучасного регулятора і чого йому, головно, ще бракує. Уже існують доктрина, сила і навіть орган, але ці елементи ще не вступили між собою у взаємне поєднання. Тому весь успіх відродження залежить, зрештою, від тісного союзу між філософами й пролетарями.

Щоб завершити характеристику цього остаточного союзу, мені залишається вказати на загальні вигоди, які він може дати народові у питанні про нормальне задоволення його законних вимог.

Головне поліпшення, що невдовзі має розвинути й зміцнити всі інші, полягає в тому, що пролетарі, завдяки своєму шляхетному соціальному призначенню, відтепер стануть необхідними помічниками духовної влади. Цей величезний клас людей, який від самого свого зародження в середні віки залишався чужим новому ладу, тоді посіде становище, цілком відповідне його власній природі й загальному благу. Окрім своїх спеціальних занять, усі члени цього класу братимуть важливу участь у суспільному житті. Таке народне співробітництво, аж ніяк не порушуючи основного порядку, є найміцнішою запорукою порядку вже тільки тому, що воно буде не політичним, а моральним.

Такою є остаточна зміна, яку позитивізм вносить у спосіб суспільного втручання пролетарів, означений революційним духом. Бурхливу суперечку про права ми замінюємо мирним визначенням обов’язків. Марні суперечки про володіння владою замінено дослідженням правил, що стосуються мудрого її здійснення.

За поверхової оцінки сучасного стану може видатися, що наші пролетарі ще дуже далекі від подібного настрою. Але глибше вивчення цілком може переконати, що навіть досвід розширення політичних прав, який вони тепер здійснюють, невдовзі покаже їм непридатність цього засобу, що мало відповідає їхнім природним потребам. Не зрікаючись формально цих прав, — що було б несумісно з їхньою соціальною гідністю, вони, керовані мудрим інстинктом, не забаряться ще рішучіше їх скасувати. Позитивізм без труднощів переконає їх, що, якщо духовна влада для повного досягнення своєї соціальної мети має всюди розгалужуватися, то для збереження порядку, навпаки, потрібне звичайне зосередження світської влади. Це переконання постане передусім як результат здорової оцінки суто моральної природи основних труднощів, що справедливо непокоять наших пролетарів.

Розділ XII.
Комунізм.

Пролетарі вже зробили в зазначеному вище напрямі самочинний крок, значення якого ще дуже погано зрозуміле. Знамените утопічне вчення, що швидко поширюється серед них, поки що, з огляду на брак кращої доктрини, слугує їм для формулювання власної точки зору на головне соціальне питання. Хоча досвід першої частини революції не розчарував їх остаточно в політичних ілюзіях, він, однак, з’ясував, що власність для них важливіша, ніж влада у власному розумінні слова. Поширюючи на цей пункт велику соціальну проблему, комунізм надає велику послугу, якої не можуть применшити тимчасові побоювання, викликані його метафізичними формами. Тому цю утопію слід ретельно відокремити від численних помилок, породжуваних нашою духовною анархією, що закликає нездатні або погано підготовлені уми до найважчих умоглядів. Ці непотрібні теорії настільки мало характерні, що доводиться розрізняти їх за іменами їхніх авторів.

Комунізм не названий іменем якоїсь особи й не є випадковим плодом виняткового становища. У ньому слід убачати самочинний поступ, радше афективний, ніж раціональний, справжнього революційного духу, який нині прагне займатися переважно моральними проблемами, відсуваючи на другий план власне політичні питання.

Звісно, ці питання розв’язуються комуністами, як і їхніми попередниками, винятково політичним шляхом, оскільки вони також хочуть спрямовувати поведінку за допомогою влади. Але питання, яке вони нарешті поставили, неодмінно потребує морального розв’язання; його політичне розв’язання виявиться настільки недостатнім і згубним, що невдовзі неодмінно має взяти гору розв’язання, вказуване позитивізмом, який стане керівником остаточного перетворення поглядів і звичаїв.

У комунізмі слід особливо цінувати властиві йому шляхетні почуття, а не марні теорії, що слугують тимчасовим вираженням цих почуттів у середовищі, де вони ще не можуть інакше формулюватися. Наші пролетарі, дуже мало пройняті метафізичними поглядами, приймаючи цю утопію, аж ніяк не надають цим доктринам такого самого значення, як люди вчені. Щойно вони знайдуть кращий вираз для своїх законних бажань, вони, не вагаючись, нададуть перевагу ясним і реальним поняттям, здатним слугувати підвалиною для міцного мирного ладу, перед туманними й примарними ідеями, анархічний напрям яких вони невдовзі інстинктивно зрозуміють. До цього моменту вони мають примикати до комунізму як до єдиного руху, який нині може підносити й енергійно підтримувати найосновніше питання. Навіть побоювання, викликані рішенням, яке вони тепер пропонують, сприяють приверненню й зосередженню загальної уваги на цьому важливому предметі, який без цього постійного нагадування усувався б або ігнорувався б метафізичним емпіризмом і аристократичним егоїзмом наших правлячих класів.

Утім, і тоді, коли наші комуністи перероблять свої ідеї, їм немає потреби відмовлятися від своєї назви, яка вказує лише на основне переважання соціального почуття. Але наше благотворне республіканське перетворення позбавить їх навіть цього найменування й запропонує їм рівноцінне означення, що не викликає тих побоювань, які пов’язані зі словом «комунізм».

Отже, нова філософія не лише не боїться комунізму, а, навпаки, розраховує на швидкий успіх серед більшості пролетарів, що приєдналися до нього, особливо у Франції, де абстрактні вчення мають мало впливу на цілком вільнодумних людей. Цього результату необхідно буде досягати в міру того, як народ знайомитиметься з основною здатністю позитивізму розв’язувати краще за комунізм головну соціальну проблему.

Розділ XIII.
Соціалізм.

Нова формула, що сама собою взяла гору серед наших пролетарів після першого видання цього міркування, уже виразно виявила, що їхній настрій змінився. Схваливши вдалий вислів «соціалізм», вони тим самим одночасно прийняли проблему комуністів і відкинули їхнє розв’язання її, нині, здається, безповоротно відкинуте. Але сучасні соціалісти можуть оминати комунізм лише доти, доки посідають пасивну або критичну позицію. Якщо вони здобудуть політичне верховенство раніше, ніж їхні ідеї зрівняються з їхніми почуттями, вони неминуче дійдуть до анархічних помилок, які тепер інстинктивно відкидають. Ось чому швидке поширення соціалізму вселяє ґрунтовне занепокоєння класам, опір яких, спираючись на досвід, становить тепер єдину закономірну гарантію матеріального порядку.

Справді, проблема, поставлена комуністами, допускає розв’язання лише в комуністичному дусі, доки триває революційне змішання духовної та світської влади. Отже, одностайне заперечення, з яким стикаються ці утопії, має всюди підготувати сприятливий ґрунт для позитивізму, який віднині тільки й може вберегти Захід від будь-якої серйозної комуністичної спроби. Нарешті, спираючи сучасну політику на належний систематичний поділ влад, що вперше виник у середні віки, творча партія тепер прагне задовольнити бідних і водночас заспокоїти багатих! Запропоноване нею нормальне розв’язання невдовзі зробить ці недовговічні означення непотрібними. Остаточно очищена давня назва “республіканці” завжди буде достатньою для позначення справжніх перетворювальних почуттів, тоді як назва “позитивісти” винятково характеризуватиме погляди, звичаї й навіть відповідні установи.

Розділ XIV.
Позитивна теорія власності.

Спонукуваний властивою йому реальністю, а також постійним прагненням присвятити розсудок на службу почуттю, позитивізм подвійно прагне обґрунтувати систематизацію спонтанного комуністичного принципу на соціальній природі власності та на необхідності її впорядкувати.

Справжні філософи, не вагаючись, підтримують своїм авторитетом інстинктивні протести пролетарів проти неправильного визначення власності, прийнятого більшістю сучасних юристів, які приписують цьому інститутові абсолютну індивідуальність, право користуватися і зловживати. Ця антисоціальна теорія, історично зумовлена надмірною реакцією проти виняткових утисків, несправедлива й безпідставна.

Оскільки жоден вид власності не може бути створений або навіть переданий в інші руки виключно його володільцем без необхідної спеціальної та загальної співпраці суспільства, то й користування ним ніколи не повинно бути суто індивідуальним. Завжди й усюди суспільство більшою чи меншою мірою втручалося та підпорядковувало користування ним соціальним потребам. Податок справді робить усе суспільство учасником кожного приватного володіння; і загальний хід цивілізації не лише не зменшує цієї участі, а, навпаки, постійно її збільшує, особливо серед сучасних народів, дедалі ширше розширюючи зв’язок кожного з усіма.

Інший загальний звичай показує, що в деяких крайніх випадках суспільство навіть вважає себе вправі цілковито заволодіти власністю. Хоча право конфіскації у Франції було тимчасово скасоване, проте цей єдиний випадок його скасування, зумовлений недавніми зловживаннями цим безсумнівним правом, не може виявитися стійкішим за традиції, що підтримують це право, і владу, яка його встановила. Наші комуністи, таким чином, чудово спростували юристів щодо загальної природи власності.

Цілком прийнятна також їхня основна критика економістів, метафізичні правила яких перешкоджають будь-якому соціальному впорядкуванню особистого володіння. Це догматичне хибне уявлення, спричинене, як і попередні, неправильним втручанням, прямо суперечить здоровій філософії, хоча воно й визнає, що суспільні явища підпорядковуються природним законам, і тим начебто до неї наближається. Схоже на те, що економісти схвалили цей основний принцип лише для того, щоб одразу виявити, наскільки вони нездатні його зрозуміти; бо, перш ніж поширювати його на найважливіші явища, їм слід було розглянути його щодо найменш значних; занехаявши це, вони показали своє цілковите нерозуміння тенденції природного порядку — ставати, в міру ускладнення, дедалі зміннішим. Оскільки вся наша діяльність ґрунтується на цьому понятті, то не можна виправдати педантизму економічної метафізики, з яким вона засуджує безперервне втручання людської мудрості в різні галузі соціального руху. Природні закони, що керують цим рухом, насправді не лише не перешкоджають нам безперервно його видозмінювати, а, навпаки, мають сприяти кращому застосуванню нашої діяльності, яка тут виявляється доцільнішою й необхіднішою, ніж щодо всіх інших явищ.

Отже, з цих різних боків основний комуністичний принцип поглинається позитивізмом. Значно зміцнюючи його, нова філософія також розширює його, оскільки застосовує його до всіх форм людського існування, які, згідно зі справжнім республіканським духом, усі без винятку мають бути віддані на служіння суспільству. 

Егоїстичні почуття й дріб’язкові погляди неминуче переважали впродовж довгого революційного перехідного стану, що відділяє нас від середніх віків. Але ані ті, ані ті не відповідають остаточному устроєві сучасного суспільства. У будь-якому нормальному стані людства кожен громадянин є державним урядовцем, більш або менш визначені переваги якого водночас зумовлюють його права й обов’язки. Цей загальний принцип, без сумніву, має поширюватися також на власність, яку позитивізм розглядає передусім як необхідну соціальну функцію, що полягає в нагромадженні та управлінні капіталами, за допомогою яких кожне покоління готує поле діяльності для наступного. Така нормальна оцінка звеличує володіння власністю, не обмежуючи його справедливої свободи й навіть викликаючи до нього більшу пошану.

Розділ XV.
Розбіжності між комунізмом і позитивізмом.

Але саме в цьому пункті здорові соціологічні теорії цілковито розходяться з інстинктивними поглядами народної мудрості. Приймаючи й навіть значно доповнюючи комуністичну аргументацію, позитивісти цілковито відкидають комуністичне розв’язання, яке вважають недостатнім і руйнівним. Наше розв’язання, головно, відрізняється від останнього запровадженням моральних засобів замість політичних.

Отже, головна соціальна відмінність між позитивізмом і комунізмом зрештою стосується нормального відокремлення світської влади від духовної; цей захід, якого досі бракувало в усіх уявленнях про оновлення, завжди виявляється в основі кожної важливої соціальної проблеми як єдиний остаточний вихід для людства. Краще характеризуючи комуністичну помилку, позитивізм її виправдовує, бо цю хибу він поділяє з усіма іншими визнаними нині доктринами. Якщо майже всі високоосвічені уми не розуміють основного принципу сучасної політики, то хіба можна докоряти народному інстинкту за те, що він досі перебував під цим всесвітнім впливом революційного емпіризму?

Мені немає потреби, особливо тут, братися за спеціальне дослідження давньої утопії, ґрунтовно спростованої двадцять два століття тому великим Арістотелем, який, таким чином, проголосив органічний характер позитивної філософії навіть на першій стадії її виникнення. Крім того, крайня непослідовність сучасного комунізму вказує на цілковиту відсутність у ньому розсудливості й водночас на шляхетне сентиментальне джерело його. Адже він відрізняється від давньої утопії, представленої переважно Платоном, головно тим, що останній, окрім спільності майна, проповідував також спільність жінок і дітей, що насправді й було необхідним наслідком цієї утопії.

Якими б пов’язаними не були ці дві помилки, цю утопію розуміють у такому сенсі лише небагато вчених, чий погано спрямований розум тривожить мало діяльне серце. Наші ж неосвічені пролетарі, будучи шляхетно непослідовними, приймають лише ту частину цієї неподільної хибної утопії, що стосується їхніх соціальних потреб, енергійно відкидаючи все те, що ображає наші кращі почуття. 

Не вдаючись до докладного обговорення всіх цих ілюзій, важливо зазначити головні вади відповідного їм методу, оскільки, за винятком позитивізму, вони більшою чи меншою мірою властиві всім оновлювальним школам. Вони полягають, з одного боку, в незнанні або навіть запереченні природних законів, що керують соціальними явищами, а з другого — у зверненні до політичних засобів там, де на першому місці мають стояти моральні засоби. Справді, ці дві взаємопов’язані помилки зумовлюють недостатність і небезпечність різних утопій, що марно сперечаються між собою за керівництво нашим відродженням. Щоб зробити цю оцінку яснішою, я застосую її до найяскравішої помилки, від якої кожен без труднощів може поширити її й на всі інші.

Розділ XVI.
Необхідне узгодження між незалежністю та сприянням.

Незнання реальних законів суспільності виявляється насамперед у небезпечному прагненні комунізму придушувати будь-яку індивідуальність. Окрім того, що таким чином ігнорується природна перевага особистого інстинкту, з поля зору випадає також одна з двох основних характерних рис колективного організму, в якому поділ функцій є так само необхідним, як і їхня участь. Якби між усіма людьми встановилася така солідарність, що люди стали б матеріально невіддільними, як це спостерігається в деяких потворних випадках зовнішнього зрощення двох людей, суспільство негайно перестало б існувати. Ця крайня гіпотеза дає змогу зрозуміти, наскільки індивідуальність необхідна для нашої соціальної природи, адже вона створює ґрунт для розмаїття одночасних зусиль, завдяки чому суспільне життя стоїть вище за будь-яке особисте існування.

Велике завдання людства полягає в узгодженні, по змозі, цього необхідного розділення з не менш необхідним єднанням. Виключна турбота про цю останню умову призвела б до знищення будь-якої реальної діяльності й навіть справжньої людської гідності, бо всяка відповідальність перестала б існувати. Попри радощі домашнього вогнища, часто відсутність незалежності робить нестерпним існування під постійною опікою родини. Що ж було б, якби кожен перебував у подібному становищі щодо байдужої громади?

Такий величезний недолік усіх утопій, що приносять у жертву справжню свободу анархічній рівності або навіть перебільшеному братерству. У цьому сенсі позитивізм по суті приєднується — хоч і на підставі іншого принципу, — до рішучої критики, якій комунізм зазнав у наших економістів, особливо в шанованому трактаті найпередовішого з них (Дюнуайє).

Розділ XVII.
У промисловому устрої керівники необхідні.

Комунізм суперечить також соціологічним законам тим, що він ігнорує природну організацію сучасної промисловості, з якої хоче усунути необхідних керівників. Армія не може існувати без офіцерів, так само як і без солдатів; це просте поняття однаково застосовне до промислового устрою, як і до військового порядку. Хоча сучасна промисловість і досі безсистемна, однак природно встановлений поділ на підприємців і робітників становить, без сумніву, необхідний зародок остаточної організації. Жодне велике підприємство не могло б існувати, якби кожен виконавець мав бути також управителем або якби управління було невизначено доручене інертному й безвідповідальному натовпу.

Сучасна промисловість, очевидно, безперервно прагне розширювати свої підприємства, причому кожне збільшення негайно спричиняє ще більше розширення. А ця природна тенденція, будучи аж ніяк не несприятливою для пролетарів, лише вона й дає змогу справді систематизувати матеріальне життя, коли його буде належно впорядковано моральним авторитетом. Адже філософська влада покладе саме на найбільших керівників підприємств обов’язки, сприятливі для їхніх підлеглих. Якби матеріальна могутність не була достатньо зосереджена, ми не мали б необхідних сил для виконання великих моральних приписів, або ж довелося б вимагати надмірних жертв, несумісних із будь-яким промисловим рухом.

Такою є неминуча вада всякої реформи, що обмежується турботою про захоплення суспільної або приватної влади, замість того щоб упорядкувати користування нею, в чиїх би руках вона не перебувала. Таким шляхом зводяться нанівець сили, доцільне вживання яких становить наш головний засіб для усунення надзвичайних соціальних труднощів.

Розділ XVIII.
Комунізм ігнорує історичну неперервність.

Отже, попри шанобливе почуття, яке вселяє сучасний комунізм, через відсутність у ньому справді наукового обґрунтування він зовсім не придатний як засіб для зцілення суспільної недуги. Можна навіть висунути нашим комуністам тяжчий докір, а саме — у прямій обмеженості їхнього соціального інстинкту. Адже почуття солідарності, яким вони так пишаються, обмежується теперішнім часом, і в ньому відсутня історична неперервність, що, однак, становить головну характерну рису людства. Коли вони зміцнять свій моральний порив на історичному ґрунті й простежать історично той зв’язок, який вони бачать лише на обмеженому проміжку, вони негайно помітять необхідність загальних умов, які тепер ними ігноруються. Тоді вони зрозуміють важливість інституту спадкування як природного способу передавання одним поколінням іншому вже виконаних праць і засобів для їхнього вдосконалення.

Поширення цього інституту на індивідуальне життя є лише наслідком його очевидної необхідності в колективному житті. Але докори, яких у цьому відношенні заслуговують наші комуністи, можуть бути спрямовані також на адресу всіх інших новаторських сект, що, внаслідок свого антиісторичного спрямування, мають на увазі завжди суспільство без предків, навіть тоді, коли вони цікавляться передусім нащадками.

Усі ці безсумнівні вади не можуть завадити здоровій філософії поблажливо судити про сучасний комунізм, беручи до уваги або його справжнє джерело, або його дійсне призначення. Було б украй несправедливо судити окремо про вчення, яке має сенс і цінність лише щодо середовища, в якому воно виникло. Тут воно своєрідно виконує необхідну функцію, прямо вказуючи на головну соціальну проблему, яку лише позитивізм, що народжується, міг краще сформулювати.

Було б цілком безпідставно припустити, що досить самої постановки питання без небезпечного розв’язання, яке нині її супроводжує. Це означало б цілковито ігнорувати реальні вимоги нашого слабкого розуму, який навіть у сфері найпростіших предметів не може тривалий час зупинятися на питаннях, позбавлених будь-якої відповіді. Якби, наприклад, Галль і Бруссе лише ставили ті проблеми, які наважилися розв’язати, їхні принципи виявилися б безсумнівними, але безплідними, через відсутність спонуки до оновлення, що може випливати лише із систематичного розв’язання, яким би ризикованим воно не здавалося спочатку. Яким чином можна було обійти цю потребу розуму в найтяжчих і найпалкіших питаннях?

Нарешті, якщо уважно порівняємо комуністичні хибні уявлення з іншими соціальними доктринами, що в наші дні, навіть офіційно, посіли панівне становище, наш висновок буде на користь перших. Хіба вони, наприклад, є більш безглуздими і за своєю суттю небезпечнішими, ніж емпіричні утопії, які протягом цілого століття користувалися у Франції великим успіхом і ще й тепер захоплюють багатьох учених, — утопія завершення Великої революції шляхом установлення парламентарного режиму, придатного лише для перехідного стану Англії?

Окрім того, наші удавані консерватори уникають комуністичних хибних уявлень лише тим, що відкидають або оминають відповідні питання, які, однак, стають дедалі неминучішими. Коли ж вони починають їх розглядати, то, своєю чергою, впадають у ті самі небезпечні помилки, неминуче спільні для всіх шкіл, що відкидають відокремлення духовної влади від світської і прагнуть замінити виховання звичаїв створенням законів. Так, наприклад, офіційні доктрини нині пропонують суто комуністичні установи: дитячі притулки, ясла тощо, тоді як народний інстинкт справедливо засуджує їх як такі, що суперечать загальному розвиткові сімейних прив’язаностей.

Розділ XIX.
Незважаючи на шляхетність мотивів, що викликали комунізм, як система він не має жодної цінності.

За винятком тимчасового протидіяння іншим хибним доктринам, комунізм має цінність лише завдяки шляхетності почуттів, що його породили, але його примарне й руйнівне розв’язання соціальної проблеми ніколи не може бути допущене. Проте саме це шляхетне моральне джерело збереже за ним дедалі зростальний вплив до того часу, коли наші пролетарі визнають, що задоволення тих самих потреб можна досягти м’якшими й дієвішими засобами.

Наш республіканський лад, який на перший погляд здається таким сприятливим для цієї утопії, однак невдовзі має применшити її значення, оскільки він прагне безпосередньо санкціонувати соціальний принцип, що є заслугою комунізму, але водночас звільняє його від небезпечних ілюзій, які його спотворюють. У Франції, де легкість набуття всюди розвиває природну схильність до власності, особливо нічого боятися практичних наслідків цих хибних уявлень; навпаки, їхній благотворний вплив виявиться в тому, що віднині буде серйозно звернено увагу на справедливі народні вимоги. Але в тих західних державах, де через те, що аристократія менш занепала, а пролетаріат більш пригнічений і менш розвинений, а надто в Англії, небезпека стане серйознішою. Навіть серед католицьких народів, де справжнє братерство становило найкращу перепону для анархічного егоїзму, комуністичних заворушень можна остаточно уникнути лише завдяки швидкому поширенню позитивізму, покликаного розвіяти всі соціальні омани й дати істинне розв’язання всім питанням, що їх породжують.

Природа соціальної недуги показує, що засіб для її зцілення має бути передусім моральним, і народний інстинкт не забариться збагнути цю необхідність, що спирається на дійсне знання людства. У цьому сенсі комунізм, сам того не відаючи, готує практичне панування позитивізму, з непреоборним запалом ставлячи проблему, яку лише нова філософія може насправді мирно розв’язати.

Розділ XX.
Контролювати використання багатства доцільніше, ніж оспорювати право багатого.

Не вдаючись у безплідну й бурхливу суперечку про походження та обсяг приватної власності, нова філософія прямо встановлює моральні правила, що стосуються її соціального призначення. Розподіл реальних сил, і особливо матеріальних, настільки недоступний нашому втручанню, що ми змарнували б наше недовге життя на безплідні й нескінченні суперечки, якби взялися головно за виправлення саме в цьому відношенні вад природного порядку. Для публіки важливо знати не те, в чиїх руках перебуває та чи інша соціальна влада, а те, як її володарі нею користуються; і з цього боку наші зусилля можуть бути застосовані з більшим успіхом. До того ж, регулюючи призначення власності, ми опосередковано впливаємо на володіння нею.

Ці необхідні правила за своїм походженням мають бути моральними, а не політичними, а у своєму застосуванні — загальними, а не спеціальними. Усі ті особи, які мають їм підкорятися, приймуть їх добровільно, в силу виховання, і дотримуватимуться їх, зберігаючи гідність свободи так, як це вже розумів Арістотель. Завдяки моральному прирівнюванню приватної власності до суспільного обов’язку, їх не буде змушено виконувати тиранічні приписи, що глибоко принижують людську природу, оскільки знищують добровільність і відповідальність. Ця нормальна оцінка часто застосовуватиметься навіть у зворотному сенсі, аби зміцнити становище суспільних службовців, замість того щоб похитнути власників.

Справжній республіканський принцип полягає в спрямуванні всіх сил суспільства до спільного блага. Для цього потрібно, з одного боку, точно визначити те, чого в кожному випадку вимагає загальна користь, а з другого — усюди створити відповідні настрої. Ця подвійна й постійна функція може бути виконана за наявності, передусім, основної доктрини, належної освіти та правильно керованого суспільного духу. Отже, вона має головно залежати від філософського авторитету, який позитивізм поставив на чолі сучасного суспільства.

Безперечно, через людську слабкість надалі будуть потрібні, крім суто морального управління, ще й закони у власному розумінні цього слова для приборкання найпряміших і найнебезпечніших правопорушень. Але це неминуче доповнення невдовзі стане ще менш потрібним, ніж воно було в середні віки за соціального панування католицизму. Духовні покарання й нагороди беруть гору над світськими в міру того, як завдяки еволюції в людині розвивається почуття зв’язку кожного з усіма; ця еволюція відбувається трьома природними шляхами: через чуття, розсудок і діяльність.

Розділ XXI.
Інститут спадкування не заслуговує на ті нападки, яких він зазнає.

Будучи мирнішим і доцільнішим, ніж комунізм, завдяки своїй більшій істинності, позитивізм дає також ширше й повніше розв’язання великих соціальних проблем. Щодо власності слід вважати таким самим вузьким, як і руйнівним, поверхове й часто заздрісне засудження інституту спадкування за те, що він веде до нетрудового володіння. Розглядаючи ці емпіричні звинувачення з морального погляду, одразу помічаєш їхній корінний недолік, що полягає в цілковитому ігноруванні основної властивості такого способу передання, а саме: він краще за будь-який інший розвиває схильності, сприятливі для правильного використання багатства. Адже розум і серце в цьому разі уникають скнаристих або непристойних звичок, які зазвичай породжує повільне нагромадження капіталів. Спадкове володіння багатством спонукає нас бути чуйнішими. Таким чином, ті, кого таврують іменем паразитів, за мудрого перетворення поглядів і звичаїв можуть легко стати найкориснішими з усіх багатіїв.

До того ж відомо, що нетрудове існування стає дедалі рідкіснішим у міру того, як завдяки цивілізації стає дедалі важче жити без заробітку. Отже, прагнення зруйнувати суспільство через зловживання, що спостерігаються в ньому, мають тимчасовий характер і можуть набути навіть сприятливого морального спрямування, є в усіх відношеннях помилкою, що заслуговує на глибоке осудження.

Розділ XXII.
Інтелектуальна праця, що є соціальною силою, має бути впорядкована.

Позитивістське розв’язання стоїть вище за комуністичне також завдяки своїй повноті. Комунізм займається виключно багатством, начебто саме воно нині єдині неправильно розподілені й погано керовані соціальні сили. Однак існують і інші реальні зловживання більшості інших людських здібностей, особливо інтелектуальних дарувань, які наші утопісти навіть не намагаються впорядкувати.

Позитивізм, будучи єдиним ученням, здатним розглядати всю сукупність нашого існування, лише він один може утвердити справжню перевагу соціального почуття, поширюючи його на всі форми нашої реальної діяльності.

Моральна вимога підпорядкування приватних занять суспільному служінню ще більшою мірою застосовна до вченого, митця тощо, ніж до простого пролетаря, як щодо джерела здібностей, так і щодо їхнього призначення. Проте, прагнучи зробити спільним надбанням матеріальні блага, єдині, які можуть цілком належати окремим особам, комуністи не поширюють цієї утопії на духовні блага, які могли б значно швидше зазнати такого перетворення. Часто навіть апостоли комунізму виявляються запеклими прихильниками уявної літературної власності. Ця непослідовність лише підтверджує нікчемність соціальної доктрини, що виявляє своє безсилля в випадках, найбільш відповідних її призначенню. Адже таке розширення негайно показало б незручність політичних приписів і необхідність моральних правил, які лише й здатні однаково забезпечити правильне використання реальних сил.

Самочинність, яка безумовно необхідна для успішного інтелектуального пориву, звісно, заважає комуністичному інстинкту підпорядкувати його своїй статутній утопії. Навпаки, позитивізм не зустрічає жодних труднощів і не викликає жодного обурення, коли поширює свій моральний вплив на сили, що найбільше потребують мудрого керівництва. Поважаючи їхню справедливу свободу, він зміцнює також свободу менш важливих здібностей, придушення яких може мати небезпечні наслідки.

Коли істинна мораль гарантує соціальний напрямок будь-якої приватної діяльності, вільний розвиток останньої, без сумніву, збільшує суспільне значення. Аж ніяк не обмежуючи приватну підприємливість, сучасна цивілізація покладає на моральність дедалі більше функцій, особливо матеріальних, які раніше виконувало урядництво у власному розумінні слова. Ця нездоланна тенденція помилково привела економістів до заперечення потреби в будь-якій справжній систематизації. Вона вказує лише на зростання переваги моральних приписів над політичними постановами.

Розділ XXIII.
Вплив громадської думки на капіталістів.

Характерна здатність позитивізму переносити на моральний ґрунт розв’язання головних соціальних труднощів має послужити задоволенню справедливих народних вимог, зумовлених різними промисловими конфліктами. Очищені таким чином від будь-якого анархічного прагнення, законні бажання пролетаріату набудуть нездоланної сили, особливо коли їх буде проголошено в ім’я вільно панівної доктрини та від імені філософського авторитету, однаково безстороннього й просвіченого. Навіюючи народові звичну повагу до його світських керівників, ця духовна влада зуміє приписати останнім обов’язки, від яких вони не зможуть ухилитися. Оскільки всі класи, завдяки загальній освіті, засвоять основні засади покладених на них особливих зобов’язань, то почуття і розсудок, будучи єдиною зброєю та підтримувані лише громадською думкою, набудуть такого практичного значення, про яке нині ніщо не може дати уявлення. Навіть згадуючи середні віки, важко скласти про це правильне поняття, бо ми приписуємо почуттю страху або нездійсненним надіям те, що випливало головно з енергійного розподілу похвал і осуду. За необхідності потребуючи допомоги громадської думки, позитивний дух надасть їй тієї широти й сталості, яких не міг дати їй католицький дух, як я це вказав у другій частині цього міркування.

Розділ XXIV.
Відмова брати участь у справі або страйк.

Отже, єдине нормальне розв’язання звичайних суперечок, що виникають між робітниками та підприємцями, можливе лише шляхом вищого посередництва філософського авторитету, вільно шанованого всіма. Щоб дати зрозуміти всю доцільність такого розв’язання, треба поширити його на впорядкування матеріального антагонізму між двома активними класами. Цей конфлікт між багатими та масою ще не міг значно розвинутися, оскільки об’єднання, яке лише й робить його значущим, досі було можливе лише для одного боку. Хоча в Англії законодавство не забороняє пролетарям вступати до спілок, проте недостатній розумовий і моральний розвиток англійського робітничого класу заважає йому належним чином скористатися цим правом.

Коли французська трудяща маса отримає змогу об’єднуватися так само вільно, як і роботодавці, матеріальний антагонізм набуде таких розмірів, що невдовзі обидві сторони відчують потребу в духовному примирному органі. Філософське примирення, однак, не може претендувати на цілковите скасування крайніх засобів; але воно значно обмежить їхнє застосування, а також пом’якшить їх. Ці засоби зведуться з одного й другого боку до відмови брати участь у справі, що має всюди бути надана кожному вільному діячеві на його особисту відповідальність за наслідки, даючи йому лише у виняткових випадках зрозуміти важливість його звичайної функції. Робітника не можна примушувати до праці сильніше, ніж підприємця — до управління підприємством. Моральна влада засудить лише будь-яке зловживання тією чи тією стороною цією крайньою формою протесту, що завжди становить право різних елементів колективного організму, з огляду на їхню природну незалежність.

У найспокійніші часи кожен суспільний діяч міг у виняткових випадках відмовитися від виконання своїх обов’язків, як це часто робили в середні віки священники, професори, судді тощо. Тож слід обмежитися впорядкуванням цього права. Його впорядкування в галузі промисловості становитиме одне з другорядних завдань філософської влади, з якою майже завжди природно радитимуться щодо подібних заходів, як і щодо будь-якої іншої серйозної суспільної чи приватної події. Коли вона схвалить припинення робіт або усунення від посади, то ця висока санкція надасть такому способові дії такої сили, якої він тепер не має. Лише таким шляхом частковий захід зможе поширитися спершу на всіх членів однієї й тієї самої професії, потім з однієї галузі промисловості на всі інші, і навіть зрештою перейти на всі західні народи, які вільно визнають одних і тих самих духовних провідників.

Щоправда, філософське несхвалення не зможе завадити особам, які відчують себе скривдженими, застосовувати на свій ризик цю крайню форму протесту; адже справжня теоретична влада завжди лише радить і ніколи не наказує. Але в такому разі, — якщо тільки філософи не помилилися у своєму осуді, — цей захід не зможе стати широким і значним, що зазвичай є необхідним для його повного успіху.

Ця теорія страйків, по суті, зводиться до впорядкування в промислових відносинах згаданого вище права відмовитися від виконання найвищих соціальних функцій як крайнього засобу будь-якого колективного організму. Вона однаково застосовна як до найпростіших і приватних випадків, так і до випадків найрідкісніших і найважливіших. Філософське втручання, покликане чи добровільне, завжди сильно впливатиме на результат: або шляхом систематизації законних, але емпіричних прагнень, або шляхом засудження їхнього особливого вияву.

Розділ XXV.
Позитивізм і соціалізм. Точки згоди та розбіжностей.

Сукупність попередніх міркувань приводить до точного визначення головної практичної відмінності між політикою позитивістів і політикою комуністів або соціалістів. Усі оновлювальні школи сходяться на тому, що необхідно, головно, зайнятися народом, аби забезпечити йому належне місце в сучасному суспільстві, яке, починаючи з кінця середніх віків, готує своє остаточне влаштування. Їхні погляди збігаються також щодо природи важливих соціальних потреб пролетарів, — з одного боку, у нормальній освіті, а з другого — в упорядкованій праці, — які однаково потребують систематизації.

Ось і все, що позитивізм справді має спільного з нашими різними прогресивними доктринами. Але він глибоко відрізняється від усіх них планом і способом здійснення організації цієї подвійної потреби. Він вважає, що систематизація другої має ґрунтуватися на першій, тоді як досі їх передбачали одночасними; і навіть намагалися впорядкувати працю, перш ніж організувати освіту.

Хоча ця відмінність у порядку на перший погляд здається незначною, вона, однак, достатня, щоб докорінно змінити хід нашого відродження. Адже панівний нині метод, по суті, прагне розпочати матеріальне перетворення незалежно від духовного; тобто збудувати суспільну споруду без інтелектуальних і моральних підвалин. Звідси випливає загальне бажання задовольнити справедливі народні вимоги шляхом безплідної й згубної переваги суто політичних заходів, доцільність яких здається безпосередньою. Навпаки, позитивізм висуває на перше місце мирний і надійний, але опосередкований і поступовий вплив почуття та розуму, підкріплений мудрою громадською думкою, під систематичним проводом справжніх філософів, підтримуваних вільною народною згодою. 

Одним словом, подвійне розв’язання загальної соціальної проблеми завжди буде емпіричним і революційним, залишаючись при цьому суто національним, або ж стане раціональним і мирним, маючи справді західний характер, залежно від того, чи організація праці передуватиме організації освіти, чи слідуватиме за нею.

Розділ XXVI.
Необхідність нової системи освіти для розв’язання соціальних проблем.

Моя характеристика значення позитивізму для народу була б недостатньою, якби я коротко не вказав тут на таку систему загальної освіти, яка має становити водночас і головну функцію нової духовної влади, і наймогутніший спосіб задоволення законних бажань пролетарів.

Соціальна заслуга католицизму полягала, головним чином, у тому, що вперше, наскільки це було можливим у середні віки, було встановлено систематичну загальну освіту, однаково доступну для всіх класів, не виключаючи навіть тих, що ще перебували в рабстві. Ця важлива реформа неминуче була пов’язана з початком творення духовної влади, незалежної від світської. Окрім її тимчасових благодіянь, ми завдячуємо їй і деяким вічним принципом, а саме: мораль має переважати над наукою.

Але цей перший досвід мав бути надзвичайно неповним, як через недосконалість середовища, в якому він здійснювався, так і через вади доктрини, що ним керувала. Призначена переважно для пригноблених народів, ця освіта мала, головним чином, прищеплювати майже пасивну покору, і лише правлячим класам приписувалися обов’язки, але без будь-якої справжньої інтелектуальної культури. Ця подвійність цілком відповідала вченню, яке вбачало основну мету кожного індивідуального існування поза соціальним життям і представляло всі явища підпорядкованими таємній волі.

З цих різних боків католицька система освіти могла бути справді придатною лише в середні віки, у добу поступового визволення обраної частини людства від давнього рабства, шляхом перетворення цього інституту спершу на кріпацький стан, щоб згодом досягти повного звільнення особистості. За давнього ладу католицька система була б руйнівною; за нового — вона була б рабською й недостатньою. Вона мала слугувати лише тривалим і важким переходом від однієї форми суспільності до іншої. Після свого звільнення від особистої залежності пролетарі почали розвивати прогресивну діяльність, прагнучи досягти справді колективного становища, але невдовзі вони відчули, що ця система аж ніяк не може задовольнити їхні інтелектуальні та соціальні потреби.

Проте саме вона досі була єдиною справжньою системою загальної освіти, бо не можна присвоїти цю назву уявній університетській освіті, яка завдяки метафізикам поступово, починаючи з кінця середніх віків, узяла гору на всьому Заході. То було лише розширення спеціальної освіти, яку раніше здобували священики і яка зводилася переважно до вивчення латинської мови та діалектики, необхідної для захисту богословських догм. Етика ж залишалася пов’язаною лише з теологічною освітою. По суті, ця метафізична й наукова освіта сприяла переходові до нового порядку лише своєю критикою, хоча вона побічно й брала участь в органічній еволюції, а особливо в естетичній. Її недостатність і нераціональність дедалі виразніше виявлялися в міру того, як вона поширювалася серед нових класів, справжнє призначення яких, як активне, так і умоглядне, вимагало зовсім іншої підготовки. Тому ця уявна загальна система ніколи не мала успіху серед пролетарів, навіть у протестантських народів, хоч кожен віруючий ставав у них ніби священником.

Отже, через старечу неміч теологічного методу й безсилля метафізичного способу мислення, заснування справжньої системи народної освіти випадає на долю позитивізму, бо лише він нині здатен належним чином примирити два роди однаково необхідних умов, а саме: розумові й моральні, які від кінця середніх віків постійно протиставлялися. Перевага серця над розсудком тепер буде міцніше встановлена, ніж за католицького режиму, причому на свободу справжнього умогляду не буде вчинено жодного посягання. Бо, як і в активному житті, розсудок завжди впорядковуватиме почуття, природний розвиток якого, що починається від народження, невпинно зростатиме завдяки потрійному вправлянню: особистому, сімейному й соціальному.

Розділ XXVII.
Народна освіта. — Короткий виклад нової системи.

Характеризуючи головне призначення нової духовної влади, я вже прямо торкнувся остаточного узгодження загальної моралі. Ось чому я маю тут обмежитися вказівкою на високе становище, яке вона спершу самочинно, а потім систематично посідатиме в усьому курсі позитивної освіти, і на те, яким чином вона сама собою виявиться пов’язаною з усією системою реальних знань.

Подібна освіта, а також практичне життя, до якого вона має підготувати, завжди підпорядковуватиме уми суспільній користі, вважаючи останню метою, а першу — засобом. Вона особливо призначена підготувати пролетарів до їхньої шляхетної соціальної служби як головних помічників філософської влади, а також спонукати їх краще виконувати свої спеціальні функції.

Охоплюючи період від народження до повноліття, вся освіта поділяється на дві загальні частини: одна, по суті самочинна, що завершується з настанням повної зрілості або з початком навчання ремеслу, має по можливості відбуватися в сім’ї й полягає, головним чином, у розвитку естетичного смаку; друга — систематична — переважно складатиметься з низки публічних наукових курсів про основні закони різних родів явищ і слугуватиме фундаментом для моральної координації, яка має спрямувати всі раніше набуті знання до їхнього спільного соціального призначення. До строку, визначеного тривалим досвідом як час законного повноліття, коли в нас заведено вважати практичне навчання завершеним, кожен пролетар, таким чином, виявиться підготовленим розумом і серцем до суспільного й приватного служіння.

Перша половина домашнього виховання має бути присвячена, під керівництвом батьків і особливо матерів, фізичному вихованню, аж до завершення другого прорізування зубів. Це попереднє виховання, яке доти полягало в грубих вправах для м’язів, відтак головно складатиметься з розвитку чуттів і спритності, тим самим готуючи нас до спостереження й дії. У цей період не може бути й мови про навчання у власному розумінні, навіть про навчання читанню й письму; освіта зводиться до засвоєння всіляких фактів, що природно привертають до себе увагу, яка тільки-но пробуджується. Філософія індивіда, як і філософія роду відповідного віку, обмежується чистим фетишизмом, природний перебіг якого не повинно порушувати жодне непотрібне втручання. Уся турбота батьків полягає в тому, щоб прищеплювати дітям погляди й звички, які згодом виправдає систематична освіта. Безперервний діяльний розвиток добрих почуттів є в цьому віці найкращою основою справжньої моральності.

Протягом приблизно семи років, що минають між зміною зубів і статевою зрілістю, це домашнє виховання починає набувати систематичного характеру, але лише щодо красних мистецтв; однак дуже важливо, особливо з морального погляду, щоб воно й надалі відбувалося в лоні сім’ї.

Справжнє естетичне навчання завжди зводиться до більш або менш правильних вправ, які не потребують жодних спеціальних лекцій, принаймні для загальної освіти, хіба що у випадках підготовки до певних професій. Тож ніщо не завадить проводити їх у домашньому середовищі, починаючи з другого позитивістського покоління, коли краще розвинений смак дасть батькам змогу керувати цими заняттями. Вони охоплюватимуть головно, з одного боку, поезію як основне мистецтво, а з другого — музику й малювання як два найважливіші спеціальні мистецтва. Отже, цей вік під час вивчення поезії буде присвячений засвоєнню західних мов, без яких сучасну поезію не можна належно оцінити. Окрім свого естетичного призначення, ці заняття можуть мати й високу моральну мету, а саме — розвіювати національні упередження та європеїзувати позитивістські звичаї. Здорова філософія покладає на кожен народ соціальний обов’язок знати всі мови прикордонних націй. Відповідно до цього безсумнівного принципу Франція, з огляду на своє центральне становище, яке приносить їй стільки переваг, змушена вивчати чотири європейські мови. Коли всі природні зв’язки п’яти передових народів буде зміцнено завдяки загальному застосуванню такого правила, загальна західноєвропейська мова невдовзі сама собою постане без жодного сприяння метафізичних утопій щодо абсолютної єдності людської мови.

Протягом цієї останньої половини початкової освіти, коли переважно розвиватиметься уява, індивід здійснить власну філософську еволюцію, піднімаючись від простого первісного фетишизму до справжнього політеїзму, як це свого часу зробив рід, перебуваючи на тій самій стадії. Ця неминуча подібність між особистим розвитком і суспільним поступом завжди більшою чи меншою мірою виявлялася, попри застереження християнського емпіризму, які ніколи не могли відвернути дитину від наївних фантазій, властивих цьому фазису. Позитивна освіта дбайливо поставиться до цього необхідного прагнення, не вимагаючи від батьків, однак, жодного лицемірства й не допускаючи в майбутньому суперечності. Щоб усе примирити, досить буде бути щирим і сказати дитині, що її первісні вірування відповідають лише дитячому вікові й мають привести її до інших, згідно з основним законом усякої людської еволюції. Подібне мудре ставлення, крім своєї наукової переваги — привчити дитину до цього головного догмату позитивізму, — природно впливає на зародження почуття суспільності, наперед налаштовуючи на співчутливе ставлення до численних народів, які ще перебувають на цій сходинці інтелектуального життя.

Друга частина позитивної освіти не може залишатися суто домашньою, оскільки вона потребує шкільного викладання, в якому більшість батьків зможе брати лише другорядну участь. Але ця необхідність не повинна, однак, призвести до позбавлення дитини сімейного життя, яке не перестає бути вельми важливим для її моральної еволюції, вимоги якої завжди мають перевагу. Вона може слухати найкращих учителів, не наражаючи свої особисті й навіяні сім’єю моральні звички на зміни, яких неминуче завдають наші схоластичні монастирі. Спілкування з однолітками, яке, на перший погляд, відшкодовує шкоду, завдану в цьому разі особистості, може бути досягнуте ще краще завдяки вільному знайомству з іншими сім’ями, причому можна брати до уваги почуття симпатії. Ця вимога, що водночас полегшує й удосконалює народну освіту, може виявитися непридатною лише для деяких професій, спеціальна підготовка до яких, можливо, й надалі потребуватиме навчання в закритих закладах. Але я сумніваюся, що навіть у цих виняткових випадках ця необхідність залишатиметься остаточно неминучою.

Що ж до загального ходу систематичної освіти, то він уже чітко й точно накреслений енциклопедичним законом, який становить другий необхідний елемент моєї теорії еволюції. Адже наукові знання пролетаря, як і знання філософа, мають спершу стосуватися неорганічного світу, а потім нашої власної особистої та суспільної природи, щоб створити подвійну раціональну основу для нашої повсякденної поведінки.

Відомо, що знання про неорганічні тіла містяться у двох галузях попередніх наук: математично-астрономічній і фізико-хімічній. Кожній із них позитивна освіта присвятить два роки. Однак на першу, з огляду на її надзвичайну обширність і переважно логічний характер, знадобиться по дві щотижневі лекції, тоді як для всієї решти освіти пролетарія буде досить однієї лекції на тиждень. Завдяки тому, що в цей період вимоги ремісничого навчання будуть вельми незначними, цей початковий перевага теоретичних занять не спричинить труднощів. Після цієї підготовки буде розпочато вивчення біології, яку можна легко опанувати протягом п’ятого року, і її курс складатиметься із сорока лекцій, цілком філософських і популярних. Далі шостий навчальний рік буде присвячено остаточній систематизації всіх реальних умоглядів шляхом вивчення статичної та динамічної соціології, яка зробить загальнодоступними істинні поняття про будову й рух людських суспільств, особливо сучасних. Такий фундамент дасть змогу використати сьомий і останній рік позитивного вчення для спрямування сукупності цієї освіти до її головного соціального призначення за допомогою методичного викладу моралі, кожне основне доведення якої тепер можна буде цілком оцінити на підставі здорового погляду на світ, життя і людство.

Під час опанування всіх цих наук тримісячні канікули кожного року будуть присвячені публічним іспитам, що мають на меті констатувати ступінь засвоєння учнями навчального матеріалу. Учні охоче продовжуватимуть займатися красними мистецтвами серед наукових праць, якщо тільки керівники мудро заохочуватимуть природні смаки. У зв’язку з цим протягом останніх двох років філософської освіти учні добровільно захочуть вивчати дві головні давні мови як поетичне доповнення, пов’язане понад те з історичними й моральними теоріями, якими пролетарій у той час займатиметься. Якщо грецька мова дає, головно, поняття про зародження мистецтва, то латинська ще корисніша для повного розуміння нашої соціальної безперервності.

Філософська еволюція індивіда, подібно до еволюції роду, завершить своє поступове підготування протягом цих семи років розумового розвитку переходом від первісного політеїзму до вродженого монотеїзму, завдяки зростанню впливу розсудку на уяву, що переважала на початку. Треба буде також ставитися з повагою до цього вільного метафізичного переходу, коли кожен наївно віддає останню данину головним умовам розвитку людини. Слід визнати, що цей попередній спосіб мислення завжди відповідатиме абстрактній і незалежній природі математичних теорій, які поглинуть перші два роки навчання. Поки дедукція переважає над індукцією, розум неминуче залишається схильним до метафізичних понять. Їхній самочинний розвиток невдовзі приведе кожного до зведення своїх початкових теологічних ідей до більш або менш невиразного деїзму; останній завдяки фізико-хімічним теоріям, без сумніву, згодом виродиться в певного роду атеїзм, який під благотворним впливом біологічних і особливо соціологічних понять остаточно буде замінено істинним позитивізмом.

Таким чином остаточна систематизація моралі збігається з повним особистим усвідомленням загального людського зв’язку, що дасть змогу новому членові людства як слід ставитися до всіх своїх предків і сучасників, не перестаючи працювати для прийдешніх поколінь.

Розділ XXVIII.
Користь подорожі для поповнення освіти.

Цей план народної освіти на перший погляд здається несумісним із дорогоцінною звичкою пролетарів — звичкою, виробленою властивою їм мудрістю, — присвячувати останні роки навчання ремеслу, вільним подорожам, таким корисним для розуму й серця. Але цей прекрасний звичай аж ніяк не суперечить осілому способові занять, оскільки він дає змогу тривалий час перебувати в головних промислових центрах, де робітник природно знайде можливість прослухати річний курс, відповідний до того, який він прослухав би на батьківщині. Однорідність філософської корпорації та її одноманітне територіальне поширення усунуть незручності, пов’язані з такими переміщеннями. Оскільки кожен систематичний курс потребує лише семи викладачів, кожен із яких послідовно проходить усі енциклопедичні щаблі, то загальна кількість учителів буде настільки незначною, що вони всюди будуть однаково гідними і всюди так само однаково винагороджуватимуться. Аж ніяк не перешкоджаючи подорожам пролетарів, позитивний лад речей надасть їм нового інтелектуального й соціального характеру, поширюючи їх на весь Захід, де пролетарій зможе всюди легко продовжувати свою освіту, не натрапляючи навіть на труднощі через незнання мови.

Ці мудрі мандри, завдяки яким розвинеться братерство західних народів, понад те доповнять естетичну освіту, оскільки сприятимуть як кращому засвоєнню мов, вивчених у юнацькому віці, так, особливо, кращому розумінню музичних, мистецьких або архітектурних творів, які можна правильно оцінити лише на місці.

Розділ XXIX.
Сконцентрування знань.

Нині можуть виникати побоювання, що триста шістдесят лекцій цього семирічного навчання не дадуть змоги належним чином охопити всю сукупність основних знань. Але про це слід судити не за обширністю відповідних теперішніх курсів, що залежить від їхньої надмірної спеціалізації і, особливо, від емпіричної розпорошеності більшості викладачів, які користуються хибним науковим методом. Коли здорова філософія переробить різні позитивні теорії й надасть перевагу цілісному світоглядові, заснованому на соціальному почутті, постане звичка до концентрації понять і до змістовніших лекцій, які завжди спрямовуватимуть, а не замінюватимуть добровільні зусилля, що зумовлюють усякий справжній педагогічний успіх. Забутий нині винятковий приклад дає змогу скласти собі певне уявлення про таке оновлення. Я маю на увазі знамениті курси, вдало названі революційними, які в перший час існування Політехнічної Школи проходили за три місяці курсу трьох років. Те, що тоді було разючим винятком, спричиненим, головно, республіканською екзальтацією, може стати нормальним явищем, коли моральна сила спиратиметься на повну розумову систематизацію, невідому нашим видатним попередникам.

Дидактичне значення почуття досі ігнорувалося, оскільки, починаючи з кінця середніх віків, культура розуму збігається з інертністю серця. Але безперервне добровільне й систематичне підпорядкування розуму соціальному почуттю, що становить головну характерну рису позитивізму, буде плідним і в теоретичному, і в моральному відношенні. Батьки й учителі скористаються в кожному курсі народної освіти всіма сприятливими нагодами для розвитку в своїх вихованців соціального почуття, звичне звернення до якого прикрашатиме найсухіші лекції. Розум буде головно присвячений зміцненню й розвиткові серця, яке, своєю чергою, оживить і спрямовуватиме його. Ця тісна солідарність між загальними думками й великодушними почуттями полегшить наукові заняття пролетарія тим більше, що останні відбуватимуться після занять естетичних, які породять добрі звички й прикрасять усе наше життя.

Глава XXX.
Роль держави.

Призначаючи цей освітній курс переважно для народу, я не лише хотів краще схарактеризувати його загальне поширення та його філософську природу. На мою думку, не повинно існувати жодної іншої організованої освіти, принаймні загальної. Священний обов’язок, який таким чином сплачує республіка щодо пролетарів, аж ніяк не поширюється на класи, що мають змогу виховувати своїх дітей на власний розсуд. Втім, ця спеціальна освіта може бути лише приватним розвитком або, в найкращому разі, певним застосуванням здорової загальної освіти, яка дасть кожному змогу набувати, навіть без сторонньої допомоги, ці другорядні знання.

Що ж до професійного навчання, то воно навіть щодо найважливіших мистецтв має бути суто практичним, відокремленим від справжньої освіти. Панує нині з цього приводу хибна думка зумовлена тим, що від часу скасування католицького режиму, на жаль, відсутня будь-яка загальна освіта. Адже дорогі заклади, створені протягом останніх трьох століть на всьому Заході й належним чином перетворені у Франції Конвентом, становлять по суті лише наукові зародки, необхідні для остаточного оновлення загальної освіти. Наскільки їхнє теоретичне значення безсумнівне, настільки можна сумніватися в їхньому практичному значенні, задля якого, здається, вони й створені: відповідні мистецтва легко могли б без них обійтися, навіть без Політехнічної Школи, Музею природничої історії тощо. Вони мають велику цінність лише як тимчасові засоби, подібно до всіх здорових установ нашої анархічної епохи. У цьому сенсі їх тепер можна з користю перетворити під впливом такої філософії, яка, не створюючи ілюзій щодо їхньої довговічності, краще пристосує їх до важливого сучасного призначення. З огляду на різні міркування вона запропонує навіть деякі нові установи, особливо вищу школу філософії, яка охоплюватиме сукупність людських мов, згідно з їхніми справжніми аналогіями, чим відшкодує необхідне знищення греко-латинських кафедр.

Безперечно, однак, уся ця попередня споруда не доживе до кінця дев’ятнадцятого століття, коли візьме гору остаточна система справжньої загальної освіти. Теперішня потреба в ній не повинна вводити в оману щодо її справжнього характеру та її призначення.

Держава, по суті, зобов’язана дати освіту лише пролетарям; і, мудро організувавши її, вона не потребуватиме жодної спеціальної установи. Ці остаточні принципи значно полегшують народну освіту й водночас її підносять. Вони спонукали нації, провінції та міста навперебій просити у західної влади найвидатніших викладачів для цих курсів, і всякий справжній філософ вважатиме за честь читати на них, коли всі зрозуміють, що справжня популярність освіти необхідно збігається з її систематичною піднесеністю. Ця діяльність природно стане головною функцією більшості носіїв нової духовності, принаймні протягом більшої частини їхньої практичної кар’єри. 

Як видно з попередніх вказівок, цю загальну освіту аж ніяк не можна тепер безпосередньо організувати. Якими б не були в цьому відношенні щирі наміри різних сучасних урядів, їхні емпіричні зусилля значно зашкодили б спорудженню цієї великої будівлі, якби вони захотіли прискорити його і, особливо, якби спробували ним керувати.

Справді, усяка справжня система освіти передбачає попередній вплив істинної філософської та соціальної доктрини, що визначає її природу й призначення. Діти не можуть виховуватися на принципах, які розходяться з переконаннями батьків, а також без допомоги останніх. Хоча систематична освіта згодом має значно зміцнити погляди й звичаї, що вже прищепилися в соціальному середовищі, вона, однак, неможлива, доки ці зв’язувальні принципи самі собою не набудуть достатнього переважання. До того часу розумової й моральної систематизації можуть досягти лише особи, достатньо підготовлені й такі, що намагаються, по змозі, виправити вади та прогалини власної освіти, керуючись новою всеосяжною доктриною. Ці повільно дозрілі особисті переконання вказуватимуть загальний шлях найближчому поколінню, якщо доктрині справді судилося запанувати.

Такий, у цьому відношенні, природний хід, якого не може змінити жоден штучний вплив. Тому, аж ніяк не закликаючи сучасні уряди вже тепер організувати загальну освіту, ми повинні спонукати їх щиро відмовитися від дозвільних або обурливих прав, які вони — особливо у Франції — ще привласнюють собі щодо цього предмета. Вище я вказав двояке виняткове положення, що допускається цим загальним правилом стосовно початкової та вищої спеціальної освіти, які мають дедалі більше привертати до себе увагу суспільства як необхідні зародки справжнього оновлення. Крім того, вельми важливо, щоб світська влада, центральна чи місцева, відмовилася від свого дивного керівництва навчальною справою, установивши шляхом одночасного скасування бюджету на утримання богословських і метафізичних навчальних закладів повну свободу навчання — дві головні умови якої я вище вказав. Поки загальна доктрина не візьме гору, зусилля сучасних урядів, спрямовані на пряме відродження народної освіти, можуть бути лише ретроградними, бо їм доведеться спиратися на якусь із відсталих доктрин, які слід цілковито замінити іншими.

Отже, нині слід, головним чином, намагатися прищепити дорослим систематичні переконання, які згодом створять ґрунт для справжнього оновлення освіти у власному значенні слова. Серед головних засобів, як друкованих, так і усних, які можна застосовувати на цій підготовчій стадії, я маю особливо вказати на більш-менш методичний ряд народних курсів про різні позитивні науки, включно з історією, яка віднині заслуговує посісти серед них місце. Але ці курси можуть виявитися цілком доцільними лише тоді, коли вони матимуть справді філософський і, отже, соціальний характер навіть у викладі найпростіших математичних теорій. Вони мають також залишатися незалежними від будь-якого уряду, щоб уникнути впливу будь-якої офіційної доктрини.

Усім цим умовам можна задовольнити, якщо вважати ці курси західноєвропейськими, а не суто національними. Таким чином досягається активна участь вільної філософської асоціації, до якої на всьому Заході добровільно належатимуть усі, хто може гідно й безкорисливо співпрацювати в цій великій справі перехідного періоду. Позитивізм один лише може тепер викликати подібну організацію. І саме таким шляхом невдовзі розвинеться основний союз між філософами й пролетарями.

Відповідно до цього незалежного руху зусилля, спрямовані на поширення позитивістських переконань, природно збігатимуться з вільним піднесенням духовної влади, яка в них знайде опору для нашого відродження. Перехідний же режим дедалі більше наближатиметься до нормального стану, у міру того як окреслюватиметься солідарність між цими двома крайніми класами остаточного ладу.

Щоб краще зрозуміти цю поступову тенденцію, можна порівняти позитивістські курси з відповідними клубами. Тим часом як одні безпосередньо готують майбутнє, інші переслідують ту саму мету, обговорюючи минуле й спрямовуючи теперішнє, так що водночас виробляються три головні форми нового спіритуалізму.

Розділ XXXI.
Союз між філософами й пролетарями.

Сукупність наведених вище міркувань уже досить виразно характеризує остаточну систему народної освіти та безпосередній перехідний щабель, що має її підготувати. У цей перехідний час союз між філософами й пролетарями дасть важливі для обох сторін результати задовго до того, як на Заході стане можливим нормальний стан. Ця енергійна підтримка дасть змогу зароджуваному спіритуалізмові здобути повагу і навіть любов світських вождів, які нині особливо схильні зневажливо ставитися до будь-якої нематеріальної сили. Їхня марнославна гордість не раз спонукатиме їх вдаватися до допомоги філософів, щоб утихомирити справедливе обурення пролетарів. Якою б величезною не здавалася завжди сила натовпу, по суті вона значно поступається силі багатства. Адже перша, головно, залежить від солідарності, яка, щоб стати тривалою, потребує інтелектуальної й моральної згоди, доступнішої філософському впливові, як у позитивному, так і в негативному сенсі. Хоча філософам ніколи не вдасться цілковито керувати пролетарями, як про це мріяли деякі безпринципні люди, вони, однак, зможуть у багатьох речах змінити їхні пристрасті й поведінку, коли належним чином застосовуватимуть свою моральну владу задля порядку або прогресу. Цей вільний вплив може випливати лише з почуття довіри й вдячності, зумовлюваного передусім наданими послугами. Оскільки ніхто не може надати достатньої ваги власним домаганням, саме філософам належить представляти правлячим класам справедливі вимоги пролетарів, тим часом як останні змушуватимуть світську владу поважати нову духовну владу. Завдяки цьому взаємному обміну послугами бажання одних буде очищено від будь-якої анархічної тенденції, а домагання інших будуть вільні від марнославного честолюбства. Аж ніяк не принижуючи власної гідності егоїстичними прагненнями, кожен із двох класів, таким чином, отримає задоволення своїх головних потреб і обмежуватиметься шляхетним виконанням своєї соціальної функції.

Щоб завершити характеристику позитивістської політики, єдино належної пролетарям, мені залишається вказати на розумові й сердечні якості, які вона в них передбачає і з яких випливають ті вимоги, що пролетарі мають висунути своїм союзникам-філософам.

Ці різні умови, зрештою, зводяться до кращого розвитку властивих народові схильностей, які вже переважають у центрі великого західного руху.

В інтелектуальному відношенні існують дві головні умови: одна — негативна, або визволення, друга — позитивна, або підготовка.

Розділ XXXII.
Пролетарі більше не живлять жодної довіри до теології.

Негативна умова вже достатньою мірою виконана, принаймні в Парижі, щодо теологічного ладу, який глибше впав в очах наших пролетарів, ніж деінде. Безпідставний деїзм, на якому ще зупиняються багато вчених, не викликає жодної довіри в народі, на щастя, чужому наукам про слова й сутності, — наукам, які самі лише можуть продовжити цю надзвичайну затримку в сучасному визвольному русі. Потрібно лише, щоб справжні схильності народного духу виявилися виразніше, аби уникнути будь-яких ілюзій щодо інтелектуального характеру нашого відродження. А це рішуче відродження не забариться здійснитися в тій цілком вільній середовищі, де нова філософія слугуватиме органом систематизації. Ми маємо на це розраховувати тим більше, що це відродження тісно пов’язане із соціальними потребами народу, адже система теологічного лицемірства — система, яку тепер треба остаточно зруйнувати, — була, головно, встановлена або, принаймні, застосована з метою протидії справедливим вимогам народу. Цей аморальний обман веде лише до розумового закріпачення пролетарів і прагне тільки обійти їхні законні бажання реального поліпшення, відвертаючи їх нездійсненною надією на майбутнє.

Отже, лише пролетарі можуть і повинні викрити цей обман, радше сміховинний, ніж огидний, для чого їм досить відкрито й енергійно заявити про свої переконання так, щоб у правлячих класів не лишилося на цей рахунок жодних сумнівів. Їм доведеться відвернутися від усіх учених, які виявляться недостатньо вільнодумними або хоч трохи причетними до цього систематичного удавання, на яке, починаючи з Робесп’єра, спираються всі ретрогради: як демагоги, так і монархісти. Тим, хто щиро вважає наше соціальне життя тимчасовим вигнанням, у якому кожен має по змозі менше брати участь, міцна народна мудрість не забариться відповісти пропозицією відмовитися, згідно з їхнім власним принципом, від будь-якої участі в управлінні суспільним ладом, чужим їхній єдиній меті.

Розділ XXXIII.
Пролетарі мають також відмовитися від метафізичних ідей.

Визволення наших пролетарів від метафізичних ідей просунулося менше, але воно, однак, так само необхідне, як і позбавлення їх теологічних поглядів. У народів, які не прийняли протестантизму, метафізичні блукання, що нині оплутують уми німців, безперечно, не користуються великою довірою. Але народ усюди, навіть у Парижі, в силу хибного упередження з повагою ставиться до відповідної освіти, хоча сам, на щастя, цієї премудрості не скуштував. Тому вкрай важливо розвіяти цю останню ілюзію наших пролетарів, яка віднині одна лише перешкоджає піднесенню соціального почуття. Вона ґрунтується насамперед на надто частому змішуванні освіченості з розумом, звідки народ простодушно робить висновок, що лише освічені люди здатні керувати. А ця помилкова, хоч і цілком вибачна думка часто призводить до обрання неспроможних керівників.

Найкраща оцінка нашого суспільства покаже народові, що, всупереч пихатості наших освічених людей і навіть учених, більшість справді сильних умів тепер перебуває поза цими групами, а саме серед тих, кого так зневажають, — практиків, а інколи й серед найнеосвіченіших пролетарів. У середні віки, коли виховання переважало над освітою, краще міркували й уміли захоплюватися та користуватися глибокою реальною мудрістю вельми неуківських лицарів. Прямота, проникливість і навіть зв’язність думок — це взагалі якості, цілком незалежні від будь-якої освіти, і їхній розвиток значно більше зумовлюється практичним життям, ніж теоретичним навчанням. Що ж до цілісного світогляду, який є головною підставою всякої політичної здатності, то можна з упевненістю сказати, що він переважно відсутній у освічених класів.

Розділ XXXIV.
Сліпе благоговіння пролетарів перед літераторами й адвокатами.

Попереднє зауваження далі приводить до оцінки головного джерела глибокої помилки, у якій я докоряю найпередовішим із наших пролетарів. Ця помилка переважно випливає з їхнього хибного змішування всіх видів освіти. Політична довіра, яку вони, на жаль, іще живлять до літераторів та адвокатів, показує, що чар педантів у них пережив престиж богословів і монархістів. Але природний плин нашого республіканського життя, за систематичного впливу здорової філософії, зрештою розвіє й цей упереджений погляд. Народ незабаром інстинктивно зрозуміє, що постійна вправа в письмовому або усному висловленні думок не лише не створює міцної гарантії здатності розуміти, а, навпаки, може зробити нас нездатними до будь-якої точної й рішучої оцінки. Спираючись на освіту, позбавлену будь-яких справжніх принципів, вона майже завжди передбачає або зумовлює цілковиту відсутність твердих переконань. Більшість цих людей, які вивчають мистецтво формулювати чужі думки, зрештою стають нездатними відрізнити істину від брехні в найпростіших питаннях, навіть коли цього вимагає їхній власний інтерес. Тому народ має, нарешті, відмовитися від сліпого захоплення ними й перестати довіряти їм свою долю. Повага до людей, що стоять вище на соціальній драбині, звісно, необхідна для доброго порядку; але це ієрархічне почуття має бути краще спрямоване.

Прийшовши таким чином до дослідження питання про те, якою має бути їхня власна розумова підготовка і, отже, розумова підготовка їхніх розумових представників, пролетарі зрозуміють, що вона переважно полягає в систематизації за допомогою здорових наукових теорій уродженого їм позитивного духу. Їхня повсякденна праця вже містить у собі зародки справжнього філософського методу й спрямовує їхню увагу до головних природних законів. Тому паризькі пролетарі — природний тип західного народу — розуміють краще, ніж більшість наших учених, цей тісний зв’язок реальності з корисністю, що характеризує позитивне мислення. Їхні спеціальні заняття значно менше викликають потребу в узагальненні. Але вони залишають дозвілля для думки, завдяки чому можуть розвиватися природні нахили всіх здібних людей.

Однак саме соціальний погляд незабаром дає народові зрозуміти, наскільки для нього важливо доповнити й узгодити свої реальні уявлення. Вирішивши тепер, наскільки можливо, виправити істотний поганий лад речей, він переконається в необхідності спершу пізнати його справжні закони, як це робиться в усякому іншому господарстві. Далі він зрозуміє, що не можна правильно оцінити теперішнє, не пов’язавши його, з одного боку, з минулим, а з другого — з майбутнім. Навіть необхідність змінити природний плин соціальних явищ пробудить у ньому бажання ознайомитися з їхньою історією та їхнім характером, аби краще уникнути будь-якого хибного або надмірного втручання.

Визнавши, таким чином, що політичне мистецтво залежить, ще більше, ніж будь-яке інше, від знання відповідної науки, народний розум незабаром зрозуміє, що ця наука, аж ніяк не будучи ізольованою, потребує попереднього вивчення індивідуальної людини та зовнішнього світу. Отже, він пройде всю основну ієрархію позитивних уявлень і свідомо повернеться до джерела, яке йому природно вказують його спеціальні заняття, що стосуються, головним чином, неорганічного світу.

Цей необхідний хід пролетарського розуму незабаром покаже йому позитивну філософію як єдину придатну для народу, як теоретично, так і практично, оскільки вона охоплює ту саму сферу, має те саме призначення й так само висуває на перший план соціальні міркування. Народний інстинкт, таким чином, переймається свідомістю, що це вчення обмежується впорядкуванням того, що в ньому є уродженим, і що це впорядкування значно збільшує суспільну й приватну силу моралі та здорового глузду, цього звичайного двоїстого підґрунтя віднині нероздільних умоглядної й активної мудростей.

Тоді наші пролетарі з соромом згадуватимуть, що колись доручали найскладніші розслідування людям, які навіть не знали точної різниці між кубічним сантиметром і кубічним дециметром. З другого боку, не слід особливо побоюватися того, що вчені у власному розумінні цього слова, такі шановані середніми класами, тепер набудуть великого впливу на народ. Вони ненависні народові через своє байдужне ставлення до високих соціальних питань, перед якими неминуче тьмяніють їхні академічні заняття дрібницями. Притаманний їм емпіризм робить їх нездатними задовольнити справедливі вимоги цих наївних умів, які, за висловом великого Мольєра, хочуть мати ясне уявлення про все. У міру того, як марнославне честолюбство сучасних учених змушуватиме їх виходити за межі тієї галузі, якою вони досі займалися, народний розум із подивом помічатиме, наскільки їхній такий розхвалений спосіб мислення звузив їхнє розуміння, звівши його до кількох нескладних і найчастіше маловажливих питань. Здорова філософія розвіє цей природний подив, пояснивши, яким чином цей різновид академічного ідіотизму став наслідком неправильного подовження перехідної стадії. Цей тимчасовий спосіб мислення, будучи прогресивним упродовж останніх трьох століть саме тим, що він дав змогу виконати довгу підготовчу наукову працю філософського оновлення, накресленого Беконом і Декартом, мав стати ретроградним відтоді, коли, внаслідок завершення цієї підготовчої праці, стало можливим узятися до безпосереднього побудування науки, що неминуче стосується Людства. Аж ніяк не сприяючи головному сучасному розумовому рухові, він є, особливо у Франції, серйозною перешкодою для рішучого розширення й узгодження цього руху, як це разюче передчувала революційна мудрість Конвенту, коли вона наважилася на сміливу думку закрити Академію наук. Наші пролетарі незабаром зрозуміють, наскільки політичний інстинкт великого зібрання був вірним. Тому слід гадати, що вони зуміють відмовити у своїй довірі метафізикам або літераторам, не шукаючи заступництва в поганих учених. Їхня соціальна мета навіюватиме їм, що їм потрібні узагальнення і позитивність. І тоді як головні представники промисловості, в силу вузькості своїх поглядів, і далі захоплюватимуться нашими вченими, народ політично тяжітиме до справжніх філософів, надзвичайно нечисленна кількість яких зросте завдяки закликові пролетарів і навіть завдяки вступові останніх до їхніх лав.

Розділ XXXV.
Пролетар має вважати себе таким, що перебуває на суспільній службі.

Що стосується моральних умов народного піднесення, то вони випливають, головно, з діяльного відчуття важливості основного призначення пролетаріату, пов’язаного зі свідомістю його теперішнього становища.

З першого погляду наші пролетарі можуть морально вважати себе справжніми суспільними службовцями, водночас спеціальними й загальними. Однак такий характер їхньої діяльності аж ніяк не повинен спричинити зміну теперішньої форми приватної винагороди, що природно встановлюється за будь-яку послугу, настільки безпосередню й обмежену, що її особлива оцінка може бути прямою і звичайною. Треба лише доповнити цю індивідуальну винагороду за кожну діяльність справедливою суспільною вдячністю щодо трудівника, так само як у нас уже заведено чинити стосовно так званих ліберальних професій, де плата за працю не звільняє від вдячності. У цьому сенсі стихійний республіканський напрям Конвенту випередив систематичні вказівки здорової філософії в характеристиці народної співпраці.

Щоб зрозуміти справжнє значення своєї спеціальної праці, пролетарям досить припустити її повне або навіть тимчасове припинення, що негайно спричинило б розлад основного порядку сучасного життя. Набагато важче для них нині оцінити свою загальну участь, яка є головним джерелом суспільної думки і, отже, істотною опорою морального авторитету. Але, згідно з моїми попередніми роз’ясненнями, ця нормальна функція так неминуче випливає з їхньої природи й стану, так відповідає їхнім колективним потребам, що розуміння її ставатиме для них дедалі доступнішим у міру того, як перебіг подій дасть змогу або навіть вимагатиме її застосування.

Це поступово зростаюче усвідомлення своєї ваги може набути істотно шкідливого напряму лише в тому разі, якщо пролетарі зосередять свою увагу на тому, що метафізики називають політичними правами. Зайняття цими питаннями відвернуло б народ від моральних питань, що стосуються користування владою, і втягнуло б його в безплідні суперечки, які стосуються звичайного володіння нею.

Але ця небезпека не викликає серйозного занепокоєння, особливо у Франції, де інстинкт пролетарів не зіпсований метафізичним фанатизмом. Настановчі перестороги наших ідеологів, навіть офіційних, не завадять народній мудрості зрозуміти, що не в цьому полягає її справжнє соціальне призначення. Теперішнє пересичення виборчими голосуваннями незабаром приведе до добровільного скасування цього примарного права, яке вже не має навіть принадності привілею. Марні зусилля зосередити увагу народу на суто політичних питаннях не зможуть відвернути його від справжніх соціальних проблем, дійсне розв’язання яких є переважно моральним. Він ніколи не дозволить звести результати великої революції до простих переміщень осіб або змін партійних угруповань, ані навіть до будь-яких змін центральної влади.

Цей настрій народу вимагає рівноцінних прагнень від тих, хто бажає стати його духовними провідниками. Подібно до нього, вони мають ставити соціальні проблеми вище за прості політичні питання й краще за нього цінувати істотно моральну природу відповідних рішень. Для цього вони насамперед повинні прийняти як нормальну основу сучасної організації систематичне відокремлення духовної влади від світської. Цей принцип настільки відповідає народним потребам, що невдовзі народ вимагатиме від усіх своїх інтелектуальних вождів, аби вони його прийняли. Щоб краще його забезпечити, він, без сумніву, змусить їх формально зректися будь-яких домагань на центральну або навіть місцеву світську владу.

Присвячуючи себе, таким чином, виключно служінню Людству, справжні філософи вселятимуть більше довіри своїм союзникам-пролетарям, а також правлячим класам. Звільнена від безпосереднього застосування, соціальна теорія зможе дістати вільний розвиток, який, аж ніяк не спричиняючи безладу, належним чином підготує нормальне майбутнє, не нехтуючи й теперішнім перехідним станом. Водночас соціальна практика, звільнена від марних наставницьких претензій, більше не зберігатиме жодного ретроградного зв’язку з віджилими доктринами й поступово пристосовуватиметься до прогресивних настанов суспільного духу, енергійно виконуючи водночас свою необхідну матеріальну службу.

Розділ XXXVI.
Пролетар не повинен прагнути ні до багатства, ні до політичної кар’єри.

Щоб краще відповідати своєму теперішньому й остаточному призначенню, народні звичаї мають лише ще більше розвивати свій самобутній характер. Для цього пролетарський інстинкт передусім повинен очиститися від усякого марнославного прагнення до почестей або особистого багатства. Метафізичний емпіризм охоче звів би результати великої революції до розширення для народу доступу до політичної або громадянської влади. Але ця можливість, хоч і необхідна для остаточного ладу, аж ніяк не відповідає справжнім народним потребам, оскільки вона може сприяти лише індивідуальним поліпшенням, які не змінюють долі соціальної маси, а радше часто прагнуть її погіршити, внаслідок відходу з неї найенергійніших членів. Лише Конвент зумів належним чином оцінити цей факт. Тільки він умів поважати пролетарів як таких, у їхній приватній діяльності та в їхній загальній участі в державному житті, що є головним відшкодуванням непривабливих матеріальних умов їхнього існування. Усі вожді, як ретроградного, так і стаціонарного станів, які прийшли після Конвенту, намагалися, навпаки, відвернути їх від соціальної мети, полегшуючи їм особистий доступ до вищих становищ. Звиклі до сліпої рутини середні класи мимоволі приєдналися до цієї розбещувальної політики й почали проповідувати, що всі мають наслідувати їх і прагнути робити заощадження. Ця звичка до заощадження необхідна для нагромадження й управління капіталами; отже, вона має переважати в проміжній частині остаточного організму. Але вона була б недоречною і навіть згубною в усіх інших частинах, там, де матеріальне існування головним чином залежить від якоїсь заробітної плати. Філософи й пролетарі мають однаково остерігатися звичаїв, що прагнуть принизити їхній моральний характер, зазвичай не поліпшуючи їхнього фізичного становища. І для тих, і для тих відсутність будь-якої серйозної практичної власності та вільний підйом — як суспільний, так і приватний — споглядального й афективного життя становлять головні умови справжнього щастя. Всупереч думці наших економістів, які стверджують, що ощадні каси мають важливе соціальне значення, здорова філософія цілком схвалить рішучу відразу, яку виявляє до цих організацій народний інстинкт, убачаючи в них передусім постійне джерело морального розбещення, оскільки вони зазвичай приглушують великодушні почуття. Емпіричні міркування проти шинків не завадять їм і надалі залишатися єдиними місцями народних зібрань, де виробляється почуття суспільності, що заслуговує на значно більше заохочення, ніж егоїстичне відвідування ощадних кас. Що ж до справжніх особистих небезпек, пов’язаних із цією мудрою передбачливістю, то вони разом із розвитком цивілізації постійно зменшуються, причому зберігається характер пролетаря, який водночас становить його головну гідність і найкоштовнішу втіху. Це виправлення випливає передусім зі зростального піднесення почуттів і думок. Закликаючи народ до суспільного життя, позитивна філософія зуміє зробити клуб найкращим корективом шинку.

У цьому відношенні філософам належить дослухатися до великодушних настанов народного інстинкту. Будь-яка жадоба до грошей, як і будь-яке світське честолюбство осіб, що прагнуть до духовного управління людством, викликатимуть цілком слушну підозру з боку народу, оскільки вони таким чином виявлять свою моральну неспроможність, зазвичай пов’язану з прихованим безсиллям думки.

Моральна влада філософів, яким допомагають пролетарі, у позитивному ладі полягає передусім у тому, щоб безперервно змінювати, шляхом справедливого розподілу пошани, соціальне групування, в якому завжди має переважати матеріальне значення. Хоча субординація посад не перестає існувати, кожну посадову особу, однак, оцінюватимуть відповідно до якостей її розуму й серця, що убезпечить і від анархії, і від рабства. Ніщо не зможе завадити народові зрозуміти, що справжні якості, необхідні для виконання різних суспільних посад, є вельми неспівмірними зі світським пануванням, яке вони дають. Він дедалі більше усвідомлюватиме, що справжнє людське щастя аж ніяк не пов’язане з тим чи тим високим становищем і що воно радше може стати долею скромного становища, хіба що за винятком тих виняткових особистостей, які мають прагнути до влади — за міркуванням, можливо, більш згубним, ніж корисним для нашої колективної мудрості в застосуванні до суспільного блага. Справжні пролетарі, так само як і справжні філософи, невдовзі перестануть заздрити високому становищу, яке неминуче пов’язане із серйозною відповідальністю.

Коли цей взаємозв’язок перестане бути примарним, народ переконається, що все соціальне мистецтво має на меті задовольнити його справедливі потреби шляхом спільної діяльності його духовних провідників із його світськими керівниками. Тому він не прагнутиме ані слави, купленої ціною тяжких роздумів, ані могутності, поєднаної з постійними клопотами. Даючи змогу вільно виявлятися необхідним теоретичним і практичним обдаруванням, соціальна маса зможе насолоджуватися станом, що відповідає нашій звичайній організації, згідно з якою справжнє благополуччя переважно пов’язане з помірним вправлянням чуття й розсудку та з помірною ж діяльністю. Оскільки матеріальну нужду буде усунуто, кожен шукатиме справедливого винагородження за свою добру поведінку в незмінній, навіть посмертній, пошані тієї частини людства, яка могла його оцінити.

Одним словом, означення, що збереглося в силу хибної скромності, але випливає з інстинктивно зрозумілої соціальної дійсності, дедалі більше відповідатиме характерові вищих посадових осіб, які будуть мимовільними слугами своїх добровільних підлеглих. Позитивне суспільство буде так організоване, що його теоретичні й практичні провідники, попри особисті вигоди, пов’язані з їхнім становищем, часто шкодуватимуть, що не народилися або не залишилися пролетарями. Для великих душ світське чи духовне першенство завжди приносило тривале задоволення лише тому, що відкривало їм ширше соціальне поле й дозволяло брати більшу участь у творенні суспільного блага. Головна ж перевага остаточного порядку полягатиме в тому, що для всіх стане доступним цей благотворний зв’язок приватного життя з громадським, і навіть найнікчемнішому громадянинові буде забезпечено соціальний вплив — не розпорядчий, а дорадчий, завжди співмірний з його старанністю та заслугами.

Усі міркування, викладені в цій третій частині, підтверджують положення, висловлене на її початку, про необхідну здатність пролетаріату становити головну опору не лише остаточної системи, а й нашого тимчасового ладу, який, якщо розглядати його таким чином, неминуче буде тим менше відрізнятися від підготовлюваного ним нормального стану. Головні умови цієї політики перехідного часу, які я вказав, завершуючи другу частину, знаходять найкращу гарантію в природних настроях західноєвропейського народу, і особливо у Франції. Нашим світським керівникам слід розсудливо зважати на народні прагнення замість того, щоб намагатися ними керувати: адже вони самі собою відповідають нашим справжнім сучасним потребам у свободі та громадському порядку.

Розділ XXXVII.
Свобода союзів і свобода навчання.

Свобода критики й свобода слова існують у Франції повніше, ніж будь-де, і ґрунтуються, головно, на розумовій емансипації наших пролетарів, особливо паризьких. Вони звільнилися від усіх богословських поглядів, не приставши до жодного метафізичного вчення. Але повна відсутність систематичних переконань разюче узгоджується в них із покірністю розуму, що спонукає їх приймати ті переконання, в яких поєднані реальність і корисність. Усі інші класи сучасного суспільства силоміць нав’язують головам доктрини, що не витримують критики. Лише народ може зміцнити й розширити свободу, необхідну справжнім філософам для виконання їхньої функції. І жодна сила закону не може вселити такого відчуття безпеки, як ця моральна гарантія. Якими б не були зазіхання деяких ватажків чи партій залишатися на місці або йти назад, їм не вдасться пригнобити такий народ. Це є найпереконливішою обставиною, що закріплює за Францією природну роль провідниці великого західноєвропейського відродження.

Народ невдовзі подолає негативне ставлення до свободи союзів і свободи навчання. Населення з таким сильним суспільним інстинктом не дозволить остаточно позбавити себе права утворювати вільні союзи, які дадуть йому змогу задовольняти свої головні схильності та переслідувати свої головні інтереси. Глибоко усвідомлювана ним потреба в справжній освіті, дати яку однаково неспроможні як метафізики, так і теологи, дедалі більше спонукатиме його сприяти з непереборною енергією встановленню справжньої свободи навчання, головні умови якої без такої підтримки ще довгий час були б неможливі. Що ж до політики, як зовнішньої, так і внутрішньої, то народна гарантія тут не менш необхідна. Мир, як і свобода, залежить від основного настрою наших пролетарів.

Розділ XXXVIII.
Пролетарі й війна.

Разюча спокійність, що панує нині на Заході, зумовлена переважно непереборною відразою, яку живлять наші пролетарі до війни. На це вказують не стільки марні жалощі різних ретроградних партій з приводу занепаду військового духу, скільки необхідне запровадження спершу у Франції, а потім на всьому Заході примусового набору, що виразно характеризує наші сучасні звичаї. Отже, всупереч хибним тлумаченням, слід визнати, що до наших армій добровільно йдуть лише офіцери. Пролетарі, до того ж, менше, ніж будь-який інший клас, перейняті національними упередженнями, які хоч і значно послаблені, але все ще сіють незгоду у великій європейській родині. Вони сильніше виявляються в середніх класах, переважно через промислове суперництво. В очах пролетарів вони всюди зникають перед основною подібністю схильностей і становища трудівників усього Заходу.

Ця благотворна солідарність невдовзі набуде належної міцності внаслідок загальної участі народу у розв’язанні великого соціального питання, яке він нині порушив, — питання про відведення йому належного місця в новому ладі. І з огляду на повсюдне панування цього інтересу жодна військова чи промислова омана не зможе його подолати й викликати війну на Заході.

Розділ XXXIX.
Упродовж перехідного періоду політична влада має бути централізована.

Могутні суспільні заворушення, щоправда, менш сприятливі для внутрішнього порядку, ніж для зовнішнього миру. Але тривога, не без підстав навіювана нам нинішньою духовною анархією, не може завадити нам належно оцінити гарантії, які дають нам, навіть у цьому відношенні, справжні прагнення пролетарів. Перевага центральної влади над місцевою, яка, як ми вище бачили, необхідна для суспільного порядку, може бути досягнута лише за сприяння народу. Уряд, у власному розумінні слова, якщо тільки він не викликатиме побоювань у ретроградності, без труднощів знайде в ньому підтримку проти зборів депутатів, де майже завжди пануватиме антипролетарська тенденція. Між цими двома видами світської влади народний інстинкт природно надасть перевагу тій, чий практичніший характер і менш двозначна роль краще відповідають його головним бажанням.

Порожні конституційні суперечки вигідні для честолюбців із середніх класів, бо вони полегшують їхню політичну кар’єру. Але ця безплідна агітація викликає мало зацікавлення і часто справедливу зневагу в народу, якому вона не може принести жодної користі й законні вимоги якого вона прагне обійти, збільшуючи непевність єдиної влади, здатної їх задовольнити.

Отже, народна прихильність забезпечена будь-якій адміністрації, яка зуміє її заслужити, особливо у Франції, де політичні пристрасті вже вщухли завдяки нездоланному впливові порушених суспільних питань.

Підтримка пролетарів має не лише зміцнити центральну владу, а й значно поліпшити її звичайний характер; адже вона приведе її до її справжнього практичного призначення тим, що звільнить її від порожніх теоретичних претензій. З огляду на всі ці міркування, прагнення філософів до систематизації віднині зустрінуть сприятливіші умови для свого здійснення завдяки добровільному впливові їхніх союзників-пролетарів.

Щоб краще схарактеризувати це рятівне втручання народу в сучасну політику, мені лишається ще вказати, яка група населення могла б висунути зі свого середовища центральний уряд, здатний керувати перехідним станом світської влади до моменту припинення духовного міжцарів’я.

Вдала двозначність, що її виражає, особливо у французькій мові, слово народ (peuple), постійно нагадує, що пролетарі не утворюють справжнього класу, а становлять суспільну масу, з якої постають, як необхідні органи, різні спеціальні класи. Від часу знищення каст, останнім рештком яких була королівська влада, наші світські провідники вербувалися головно з пролетарського середовища. У нормальній державі потрібно лише, щоб ці нові володарі, перш ніж обійняти будь-яку державну посаду, попередньо набули в приватній практиці вміння керувати, необхідного для їхньої політичної діяльності.

У будь-якому правильному устрої уряд, у власному розумінні слова, може бути лише розширенням громадянської влади. Ось чому остаточний лад сучасних суспільств забезпечує головним представникам промисловості володіння світською владою. Хоча вони ще здаються малоздатними до цієї влади, вони невдовзі її здобудуть, коли духовне перетворення зробить їх гіднішими її й полегшить їм користування нею, спростивши її та надавши їй суто практичного характеру.

Проте жодна з цих двох умов нині ще не виконана, що утруднює доступ до світської влади особам, які, зрештою, стануть її законними представниками. Вони вже можуть узяти на себе різні спеціальні обов’язки, як ми це нещодавно бачили, навіть щодо функцій, що на перший погляд здаються цілком чужими промисловим здібностям. Але за винятком поодиноких особистостей, на можливість появи яких ніщо не вказує і від яких не має залежати наш тимчасовий режим, — ці класи ще не здатні замінити королівську владу в її ролі центрального органу. Досі вони надто далекі від тієї піднесеності поглядів і почуттів, яку міг би їм дозволити такий політичний злет. Втім, ця подвійна умова практичної першості й поза промисловістю взагалі виконується не краще. Її наявність ще менше спостерігається серед учених, особливо у Франції, де академічний режим так звузив розум, висушив серце й розслабив характер, що більшість учених стала нездатною до дійсного життя і, зокрема, до найменшого керівництва, навіть наукового.

Розділ XL.
Упродовж перехідного періоду влада має бути, у порядку винятку, довірена пролетарям.

Нездатність наших різних спеціальних класів до суспільної служби змушує шукати іншого засобу для задоволення цієї революційної вимоги й звернутися туди, де цілісний світогляд менш стиснутий і почуття обов’язку розвинене краще. Здорова історична теорія дає мені підстави рішуче заявити, що лише наші пролетарі можуть висунути зі свого середовища гідних представників найвищої світської влади до завершення духовного міжцарів’я, тобто щонайменше на час одного покоління.

Звільнившись від усякого педантократичного чи аристократичного чару, легко побачити, при раціональному дослідженні, згідно з міркуваннями, наведеними на початку цієї третьої частини, що в народу спільність думок і шляхетність почуттів є більш можливими й безпосередніми, ніж у всіх інших класів. Звичайна нестача адміністративних понять і звичок робить наших пролетарів малоздатними до різних спеціальних посад у практичній державній діяльності. Але ця обставина не є для них перешкодою ні до користування найвищим авторитетом, ні до виконання високих соціальних функцій, що потребують справжньої широти поглядів і не передбачають жодних спеціальних знань. Коли ці важливі посади будуть зайняті гідними пролетарями, їхній мудрий і скромний інстинкт зуміє знайти належних осіб у надрах тих класів, звідки їх досі вербували. Оскільки їхній умілий добір забезпечить практичний характер і прогресивний дух уряду, вони зможуть без остраху використовувати всі спеціальні здібності навіть тих осіб, яким, як тим, що стоять дуже високо, служба республіці може бути найбільш неприємною.

Отже, всі світські елементи, — під впливом могутнього імпульсу з боку пролетарів, — належно сприятимуть нашому остаточному перетворенню, особливо серед військових і суддів, які особливо здатні до перетворення на справжніх республіканців. У той час як це володіння верховною владою підбадьорить і заспокоїть народну масу та зробить зайвими звичайні прийоми стримування, воно впливатиме на представників промисловості так, що вони дедалі більше й більше ставатимуть гідними того світського високого призначення, яке на них чекає, у міру того як їхні почуття очищуватимуться, а погляди розширюватимуться.

Отже, умови свободи й суспільного порядку створять ґрунт для передання революційним шляхом центральної влади кільком видатним пролетарям на час духовного міжцарів’я. Їхнє воцаріння не породить у пролетарській масі небезпечних честолюбних прагнень, подібних до тих, які тепер викликає в цьому середовищі жага збагачення; бо всі ясно зрозуміють виняткову природу й необхідні умови цієї рідкісної величі.

Призначення цієї політичної аномалії визначає також її форму здійснення. Треба насправді звільнитися від корисливої рутини, яка останнім часом зробила з місцевої влади своєрідну обов’язкову підготовку до центральної влади, хоча насправді саме центральна влада завжди була предметом честолюбства парламентарів. Незаперечний досвід достатньо підтвердив у цьому відношенні здорові теоретичні міркування, згідно з якими така школа може виховувати лише непотрібних базік, позбавлених будь-якої справжньої політичної здатності, якими були, наприклад, жирондисти. Окрім того, що наші пролетарі, йдучи таким шляхом, навряд чи могли б перемогти, слід визнати, що якби їм випало нещастя досягти успіху, вони втратили б прямоту й самобутність, які становлять тепер їхні справжні якості та роблять їх гідними цієї виняткової відповідальної ролі.

Отже, тимчасову посаду, яку позитивізм призначає для вождів пролетарів, останні повинні будуть посісти відразу, без жодних парламентарних околичностей. Тоді наш прямий рух до остаточного відродження набуде того характеру, який йому має бути властивий: мирного й енергійного, завдяки добровільній і систематичній співпраці філософів, вільних від усякого світського честолюбства, і диктаторів, чужих будь-якій духовній тиранії. Суспільний розум віднині вважатиме бунтівником і водночас ретроградом кожного вченого, який домагатиметься світської влади, і кожного правителя, який забажає повчати. Одним словом, наш революційний уряд зазнає того внутрішнього перетворення, в якому потребував уряд Конвенту, якби це дивовижне політичне творіння могло, як того хотіли його творці, проіснувати до настання загального миру.

Такою є остаточна угода між істинними філософами та істинними пролетарями щодо керівництва органічним завершенням великої революції шляхом мудрого відновлення режиму Конвенту, не спотвореного дослідами, здійсненими його різними наступниками доби реакції та застою. Цілісний світогляд і соціальне почуття однаково властиві обом елементам цього основного поєднання, що є необхідною запорукою для справжнього перехідного часу й певним закладом нормального майбутнього.

Якщо один із них є спонтанним представником цього майбутнього, то інший має стати його систематичним органом. Теоретичні прогалини наших пролетарів легко заповнять філософи, які, підкоряючись нездоланній вимозі соціального почуття, ознайомлять своїх союзників зі здоровою історичною теорією, без якої людська солідарність постає позбавленою своєї головної особливості — безперервності. Хоча моральна недосконалість сучасних філософів створює багато труднощів для пролетарів, проте народний рух зустріне підтримку в їхньому високому переконанні щодо загального переважання серця; це переконання буде спроможне подолати порожню пиху, яка могла б розладнати цей союз, що має на меті оновлення.

Частина четверта: Роль жінки в позитивізмі (продовження).