Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Карла Фогта — тут.
Огляди на інші книжки Фогта: 1. «Забобон і наука»; 2. «Політичні завдання опозиції в наш час»; 3. «Людина і її місце в природі»; 4. «Дослідження сучасного становища в Європі»; 5. «Політичні листи»; 6. «Фізіологічні листи» і «Зоологічні листи» — тут.
Книга Карла Фогта являє собою унікальне поєднання сатири, політичної критики, наукової метафори й філософських роздумів, у якому він використовує образи тваринних спільнот, таких як бджолині вулики, мурашники та колонії морських організмів, для аналізу людських суспільств, насамперед німецького суспільства середини XIX століття (див. Бюхнер, «Психічне життя тварин»). Написана в період після революційних подій 1848-1849 років, вона відбиває глибоке розчарування Фогта в політичній реакції, що панує в Німеччині, та в інтелектуальній еліті, яку він звинувачує в зраді ідеалів свободи й прогресу. Книга адресована широкій аудиторії, але з явним викликом академічним колам, про що свідчить підзаголовок: «Молодим і старим на користь і для втіхи, а професорам наперекір». Цей твір — не стільки науковий трактат, скільки їдкий памфлет, у якому наукові алегорії слугують інструментом критики суспільних і політичних вад. Фогт починає книгу з передмови, що задає тон усьому текстові: він неодноразово цитує перського поета Хафіза, щоб підкреслити розрив між поетичною красою природи й сухим педантизмом учених, які, на його думку, не здатні осягнути справжню сутність життя. Фогт заявляє, що його мета — показати, як тваринні спільноти, попри їхню уявну простоту, демонструють організацію, яка навіть перевершує людську своєю ефективністю та стабільністю. На початку він звертається до недавніх подій у Німеччині, де йому нібито написав якийсь вигаданий друг:
«Нехай мертві спочивають! Навіщо далі переслідувати цих готов? Вони вже не партія. Їхня газета «Deutsche Zeitung» розвалилася через брак передплатників, — вони самі не лише померли, а й стали німими, що, як вам відомо, ще промовистіше для професорів, бо їхні язики блукають по землі й після смерті, як язик тієї знаменитої дружини, яка з того світу все ще надихалася щоночі читати проповіді. Нехай вони спочивають у могилі, яку вони невтомно викопали для себе, — не виносьте їхніх трупів, — вони гниють і викликають відразу у світу, який тепер хоче не розтинів, а операцій на свіжому м’ясі».
Через уявний діалог із другом Фогт обговорює, чи варто й далі критикувати цих «мертвих» політиків. Друг радить залишити їх у спокої, стверджуючи, що вони втратили вплив, а дехто навіть звернувся до радикальних ідей, наприклад, Генріх фон Гагерн нібито став республіканцем. Фогт скептично відкидає цю думку, називаючи таких політиків «гнойовими жуками», які бруднять сучасність і риються в минулому, щоб заднім числом виправдати свої дії. Він зображує цих політиків, хай навіть вони й «трупи», як усе ще небезпечних, порівнюючи їх із комахами, що вдають мертвих, аби уникнути небезпеки, але готові повернутися, щойно загроза мине. Він звинувачує їх у тому, що вони обманювали народ 1848 року, видаючи свої корисливі інтереси за боротьбу за свободу, і висловлює розчарування в німецькій інтелігенції, яка, на його думку, зрадила революцію, підтримуючи реакційні сили. Професорів порівнюють із «зозулиним слином» на німецькому дубі, а їхню діяльність — із паразитизмом, що висмоктує життєві соки нації. І ще в безлічі різних дрібних порівнянь Фогт використовує образи природи, щоб висміяти своїх опонентів. Наприклад, коли уявні політики спілкуються між собою, то це розмова двох оленів-жуків, де Фогт використовує метафору оленя в різних відтінках — від жертви зради до наївного дурня. Він не обмежується загальними міркуваннями й часто звертається до конкретних постатей і подій. Так, він обсипає своїми саркастичними похвалами Генріха фон Гагерна, одного з лідерів лібералів, називаючи його «жертовним ягням», яке шукає «пащу реакції», щоб героїчно загинути, але так і не знаходить її. Він також висміює інших політиків, таких як Дальман, Бідерман і Велькер, приписуючи їм дурість, жадібність або боягузтво. Фогт зізнається, що його сумніви щодо людської досконалості посилилися саме у Франкфурті, де він спостерігав за «найкращими людьми нації» — політиками Національних зборів, і окремо висловлює зневагу до філософської школи Гегеля:
Час від часу в мене виникають невеликі сумніви щодо того, чи справді людина є найдосконалішою істотою? Скільки зусиль було докладено, щоб ми зрозуміли це ще змалку! <…> Абсолюту взагалі не існує, можливо, навіть у мозкових витворах молодих філософів-гегельянців. Але я вважав, що людина — найдосконаліша тварина. Дитяча віра! <…> Оскільки німець завжди спершу схоплює питання в його загальності, а потім проникає в часткове (практичні народи роблять навпаки), то чому я маю так далеко відступати від своєї німецької натури? За словами пана Лаубе, у лівому русі так багато французького характеру, що треба постійно пильнувати себе, аби не виявити тут і там слідів французької риси на німецькому сюртуку.
Також уже на початку книги Фогт запроваджує матеріалістичну перспективу, стверджуючи, що людські ідеї та переконання безпосередньо залежать від харчування: наприклад, селяни Тельтова зберігають консерватизм завдяки ріпі, а прусська знать — завдяки гусячому жиру. Кава, за його словами, стала революційним напоєм, що пробудив людство, тоді як картопля сприяє стабільності. Але найцікавіше, що для цього Фогт використовує теорію атомізму, «оскільки віра є лише властивістю атомів тіла, зміна віри залежить тільки від способу заміни атомів тіла». І поглинання атомів ріпи заміщує певні частини тіла селян, роблячи їх дедалі консервативнішими. Майже напевно, коли Енгельс узагальнював, що «вульгарні матеріалісти» зводять усю історію до тієї банальності, що люди їдять, то він мав на увазі саме цю книгу. Але, звісно ж, усе це Фогт говорить несерйозно, або лише напівсерйозно. Та навіть така жартівлива теорія насправді стає приводом для розкриття однієї з ключових ідей книги, якою є роль матеріальних умов у житті суспільств.
У якій би формі не виявлялася тваринна потреба в державі — в абсолютній чи конституційній монархії, в республіці з кастовими відмінностями чи без них, у демократичному чи аристократичному соціалізмі, — матеріальна потреба завжди є тим важелем, за допомогою якого рухається і приводиться в рух уся державна машина.
Фогт стверджує, що як тваринні, так і людські спільноти залежать від харчування та ресурсів. Він саркастично зауважує, що німецькі політики ігнорують цю просту істину, мріючи про велич, але не дбаючи про хліб насущний для народу. Як приклад він наводить кавову революцію: кава, за його словами, пробудила людство від «законного державного сну», спричинивши неспокій і революційні ідеї, тоді як картопля, навпаки, сприяє стабільності та консерватизму. Цей пасаж, хоч і жартівливий, лише підкреслює матеріалістичний підхід Фогта: навіть ідеали свободи й прогресу залежать від економічних основ, а матеріальні умови буквально визначають суспільну свідомість. Фогт тут саркастично припускає, що реакція триватиме, доки кавові врожаї на Яві не відновляться, а картопля не перестане бути основою харчування німців.
Закони, за якими керується суспільний світ, таємничі. Але закони механіки, на жаль! надто добре відомі — суспільність, однак, не змогла навіть стати шкідливою для світопорядку. Коли Лаплас представив свою «Небесну механіку» імператорові Наполеону, той запитав його, чому він не згадує в книзі Бога. «Сире, — відповів Лаплас, — я не потребував цієї гіпотези!». Страшно подумати, що Лаплас спрямував би свою винахідливість на вивчення законів, які керують людським суспільством. Християнська німецька держава не могла б використати його як професора; навіть відроджені березневі міністерства були б змушені звільнити його за такі принципи, згубні для молоді. На щастя для нових будівничих держав, таємничі закони, частково засновані на картоплі, каві, ріпі та гусах, були запідозрені лише небагатьма й не зрозумілі нікому.
І ось, переходячи до тваринних держав, Фогт стверджує, що їхня стійкість зумовлена радше незмінністю їхнього харчування. Наприклад, бджоли залежать від пилку й меду, що визначає їхню поведінку: влітку вони активні та схильні до роїння, узимку пасивні й залишаються у вулику. Ця стабільність контрастує з людськими суспільствами, де торгівля продуктами призвела до нестабільності та зміни державних форм. Загалом, чим різноманітніше харчування, тим і розвиненішим стає організм, а людство почало харчуватися різноманітно відтоді, як усі продукти з різних континентів опинилися у вільному доступі. Але чим розвиненішою стає індивід, чим більше в нього виникає різних складних ідей, тим важче утримувати суспільство в покорі та стабільності. Саме тут Фогт дарує нам одну з найяскравіших метафор усієї цієї книжки, закликаючи людство до анархії. Цей текст настільки добрий, що наведу його цілком, тим паче що так стане значно легше зрозуміти справжні політичні погляди самого Фогта:
Я хотів би виокремити лише один результат як істотний і загальний. Яким би досконалим не було тваринне суспільство, створене певним видом завдяки його творчій думці, завжди можна помітити, що споріднені види, які живуть у більш або менш досконалій анархії, перебувають на вищому щаблі організації. Існують тваринні стани різного ступеня досконалості: чим вони нижчі, тим більше вони скасовують особистість і перетворюють її права на обов’язки щодо суспільства. Атрофія організації йде в ногу з цим; самі індивіди поступово гинуть у таких надто добре керованих державах і часто редукуються до такої міри, що індивід виступає лише як орган цілого, без визначальної вільної волі, без пересування, без самостійності в усіх відношеннях.
Отже, переслідування ідеї державного устрою в тваринних державах мститься нам через зупинку росту й деградацію індивідів. Здається, цілком неважливо, чи лежить принцип тваринної держави в соціалізмі, у республіканському, аристократичному чи монархічному ладі. У суто соціалістичній державі поліпів індивід зводиться до ролі простого платника податків (який постачає продовольство всій державі) і виробника потомства, як і в монархічній ілотській державі стрічкового черва, з тією лише різницею, що тут, унаслідок монархічної тенденції цілого, приниження індивіда (члена) навіть зростає аж до примусової еміграції та вигнання індивідів із материнської держави.
Цілком протилежний напрям має місце за поступового розвитку в бік анархії. Індивід стає тим досконалішим, чим більше він звільняється від держави, — його індивідуальні органи, а отже, і його здібності зростають у внутрішній енергії та зовнішній красі; він підноситься на вищий рівень досконалості, як у цілому, так і в деталях. Анархія гартує органи, загострює чуття й збільшує розумову силу — як особистість, що стикається зі стихіями та їхніми ворогами, індивід в анархії використовує всі свої органи й здібності, щоб досягти незалежності, яка йому необхідна в бою. Яка різниця між шакалом і вовком, які, треба визнати, є доволі вільними республіканцями, і хитрою лисицею, що анархічно живе у своїй норі й перебуває під патріархальною дисципліною батьків лише протягом свого короткого дитинства!
Як же соромно має бути тим, хто надає перевагу державній владі над державною свободою, перед обличчям цього простого факту, який можна довести аж до найдрібніших деталей. Воістину, мав рацію мій друг Л. Саймон із Тріра, коли на підставі філософських принципів проголосив анархію, повну свободу особистості, найвищою метою людства; коли він твердив, що кожна форма правління, кожен закон є ознакою недосконалості нашої цивілізованої держави. Кожен живий атом прагне анархії, прагне свободи й розвивається до найвищої досконалості лише в світлі цього сонця!
Тож нехай усі, хто плекає в серці прагнення до вдосконалення людського роду, подбають про те, щоб спрямувати всі свої думки й зусилля на те, якнайшвидше, якнайповніше й якнайширше здійснити анархію. Це лжепророки, які вірять, що можуть урятувати людство за допомогою законів, систем і державних інституцій; це лжепророки, які справді вірять, що можуть зробити людей щасливими, змінивши уряд і систематично роблячи їх щасливими згори! Прогрес людства до кращого полягає лише в анархії, і метою його прагнення може бути тільки анархія.
Прийди ж, мила, рятівна для світу анархіє, до якої зітхають пригнічені уми як керованих, так і правлячих, як до єдиного спасителя від цих умов отупіння, прийди й визволи нас від зла, що зветься державою! Нещодавно злий революціонер Прудон закликав іронію врятувати людство! Я, консервативний дослідник тварин-держав, далекий від іронії! Зі святою щирістю переконання я вказую на наших братів, тварин, на наших відсталих товаришів у прагненні до досконалості, і звертаюся до вас, дурні державні мужі, до вас, черви в канцелярії параграфів: дивіться й просвітлюйтеся! Беріть приклад зі своїх побратимів на цій землі! Подивіться, як вони, закуті в державні кайдани, марно трудяться, марно борються за досконалість, як вони залишаються на тому рівні, на який їх поставили закони суспільства-держави! Подивіться й переконайтеся самі, як ті, хто звільнився від цих ланцюгів, вільно прямують угору, до досяжної для них мети досконалості, як вони борються й перемагають в анархії, з анархією, завдяки анархії!
Тваринні держави як модель: бджоли, мурахи й поліпи
Тепер Фогт підбирається до центральної метафори цієї книжки — порівняння людських суспільств із тваринними державами. Він починає з однієї з найпопулярніших метафор — із бджолиного вулика, який називає словом «Біненштаат» (бджолина держава), і з іронією описує його як монархію, де «Її Величність» (бджолина матка) відіграє центральну роль. Цей образ дає Фогтові змогу висміяти монархічні інститути, показуючи, що навіть у природі влада королеви обмежена й підпорядкована колективним інтересам. Як каже нам Фогт, бджолиний вулик «уже був прототипом монархічного інституту для греків», але іронічно тішиться, що дурні греки вирішили відмовитися від монархії й обрали республіки, на відміну від розумних німецьких інтелектуалів, які обґрунтовують вселенську необхідність монархічних держав.
У них був Демосфен, але не було Дальмана!
Переконаний республіканець Фогт висміює ліберальний конституціоналізм того часу, змальовуючи серію кумедних сценок, і завершує їх словами: «Більше не питають, чи добре, доцільно, розумно це чи ні, — питають лише, чи конституційно це». На науку конституціоналістам він пропонує подивитися на приклад конституційної монархії в тваринному царстві, а саме у бджіл, щоб німці змогли бодай свою улюблену монархію зробити кращою, бо вона така погана, що їм є чому повчитися навіть у бджіл. Щоправда, монархію бджіл він змальовує не як надто приємну систему влади:
Я покажу вам її, цю конституційну монархію в тваринному царстві, з самодержцем угорі, який навіть убиває власних дітей, щоб утриматися на троні, з спадковим перством, підтримуваним необов’язковістю працювати, з бідними, пригнобленими людьми, які мусять спрямовувати свою зворушливу турботу на піклування про своїх дітей і на прогодування свого потомства й які лише зрідка підводяться з рабства, щоб знову в нього зануритися!
Далі нам докладно показують будову організму бджоли та соціальний устрій вулика, але робиться це в літературному стилі й із постійними відсиланнями до політичної сучасності Німеччини. Наприклад, ротовий апарат бджоли, що включає верхню губу, гострі щелепи, щіточки та хоботок, описується як інструмент для збирання нектару й пилку, а також для будівництва сот. Але крім самого опису, Фогт проводить паралель, порівнюючи щелепи бджіл із губами політиків, таких як Дальман, чиї слова джерелять «конституційний мед». А коли доходить до опису бджолиних ніг, то він узагалі розганяється до такої міри, що його критику ледь чи відрізниш від марксистської:
У будь-якій небезпеці, у будь-якій боротьбі ноги — це запорука конституціоналіста; він довіряє себе їм, то тікаючи від демократії до табору абсолютизму, то тікаючи від абсолютизму до табору демократії. Але особливо коли йдеться про те, щоб кинутися в жертву між багнетами братів, що воюють, і загасити кров’ю конфлікт, який розгоряється, саме в цьому разі ноги конституціоналіста здаються наділеними силою крил, аби понести його з поля бою в протилежному напрямку — до миру й порядку..
Отже, бджолина держава поділяється на три касти: королева, трутні та робочі бджоли. Королева, єдина самка, здатна відкладати яйця, уособлює народ, але її фізичні особливості — довге черевце й короткі крила — обмежують її рухливість. Трутні, самці, більші за робочих, із великими очима й без робочих інструментів або жала, живуть коштом праці інших; це місцева аристократія й опора реакційного режиму. Робочі бджоли, що становлять більшість, — це стерильні самки, чиї статеві органи недорозвинені через убоге харчування в юності. Фогт бачить у цьому метафору гноблення пролетаріату, навмисно позбавленого можливостей задля підтримання еліти. Чисельність вулика обмежена: 600-1000 трутнів і 15-30 тисяч робочих під однією королевою. Він іронізує над ідеєю створення спадкової аристократії в людському суспільстві, де на мільйони працівників припадає лише жменька багатих, називаючи це «лумпацократією». При цьому знову підкреслюється, що співвідношення еліти й рабів у вулику набагато демократичніше, ніж у людському суспільстві. Робочі бджоли, попри свої здібності й відданість, позбавлені насолод, жертвуючи всім заради вулика. І цю їхню самовідданість знову порівнюють із пролетаріатом.
Книга описує процес виховання бджіл: яйця матки поміщають у просторі чарунки й рясно годують, тоді як яйця робочих — у тісні, з мінімальним доглядом. Ця відмінність визначає їхню долю, показуючи, що пролетаріат не народжується таким, а створюється системою. Іноді яйця робочих випадково потрапляють до маточних чарунок, і з них виростають матки, що підкреслює потенціал кожної особи за належних умов. Життя робочих бджіл поділяється на польові роботи (збирання нектару й пилку) та внутрішні обов’язки (догляд за личинками, будівництво стільників). Польові бджоли насолоджуються свободою, але наражаються на небезпеки, як-от напади птахів чи ос. Домашні бджоли, навпаки, живуть у темряві вулика, доглядаючи за молоддю й підтримуючи лад. Їхня відданість і жертовність контрастують із ледарюванням трутнів і матки. Фогт описує роїння як процес створення нового вулика. Матка, оточена робочими, залишає старий вулик, щоб заснувати новий. Люди часто втручаються, надаючи вулики, але Фогт убачає в цьому експлуатацію: людина забирає мед і віск, обертаючи бджіл на своєрідних кріпаків. Це зіставляється з людськими системами, де еліта привласнює плоди праці мас, виправдовуючи це турботою.
Вулик ізсередини затемнено, щоб приховати його таємниці, що автор тлумачить як прагнення конституційної монархії уникати прозорості. Бджоли замазують усі щілини прополісом, залишаючи лише вузький льоток. Будь-яка спроба освітити вулик викликає паніку: робочі замазують шибки, трутні непокояться, а матка метушиться. Але якщо світло проникає постійно, то пролетарі усвідомлюють своє становище, вулик охоплює революційна агітація: робочі перестають працювати, ігнорують матку, а трутні тікають. У підсумку вулик гине, бо робочі, виховані в монархічному дусі, не можуть створити нову систему й розчиняються в анархії. Матка відіграє центральну роль, відкладаючи яйця робочих, трутнів і майбутніх маток. Її життя спокійне, доки не з’являються нові матки, що викликають її лють. Вона намагається вбити суперниць, але робочі часто захищають молодих, змушуючи стару матку покинути вулик із частиною робочих для створення нового. Нова матка, вилупившись, знищує сестер, щоб закріпити владу. Після цього вона вирушає на шлюбний політ із трутнями, повертаючись для продовження роду. Робочі, попри жах від її злочинів, приймають її як утілення майбутнього вулика. Якщо матка помирає, залишивши спадкоємиць, вулик продовжує функціонувати без потрясінь. Якщо спадкоємиць немає, робочі обирають личинку робочої бджоли й вирощують її як матку, демонструючи гнучкість системи, але також і її монархічну закостенілість, оскільки бджоли не здатні перейти до республіки. Фогт убачає в цьому трагедію: навіть звільнившись, народ повертається до монархії через відсутність альтернативного мислення. Але, як і більшість інших тваринних організацій, Фогт використовує бджолиний вулик для мимолітної критики комунізму:
Певна річ, бджолину монархію можна було б назвати й автократією, пом’якшеною соціалістичними інститутами та відсутністю народної свідомості. Повернувшись, бджола пропонує своїм товаришам достаток свого меду — собі вона бере лише те, що їй потрібно, аби втамувати голод, — усе інше здається до державних складів і сховищ. Тут ми бачимо певний соціалістичний елемент, що переростає навіть у комунізм. Насправді, попри монархічне керівництво державою, попри існування привілейованого класу, умови життя робочих бджіл ґрунтуються винятково на комунізмі і можуть бути пояснені лише в ньому й через нього. Цей комунізм доходить до повного скасування власності, навіть родини, у робітничому класі; жодна робітниця не має власної квартири — вона усамітнюється в першій-ліпшій келії або, подібно до російських кріпаків, спить переважно зі своїми товаришами в коридорах і на ґанку королівських палаців. Дітей не годують і не виховують у родині, а спільно в стільниках: кожна жінка-опікунка годує стільки, скільки може, не виявляючи особливої прихильності до жодної личинки. Приватна власність не існує; надлишки меду й пилку бджола здає до спільних державних сховищ, з яких забезпечується харчування колонії в голодні часи та взимку. Але лише робочі мають право на ці склади, які вони самі й наповнюють; трутні позбавлені можливості користуватися ними, а їхні люті спроби захопити навіть це останнє джерело допомоги трудящим провокують найкривавіші революції. Отже, існування соціальних інститутів, що сягають найдальших меж комунізму, цілком сумісне з конституційно-монархічною формою правління.
<…>
Можна було б також назвати бджолину державу соціал-демократичною монархією зі спадковою кастовою системою, якби не треба було побоюватися, що це глибоко похитне конституційно-державну свідомість найкращих людей Німеччини.
<…>
Гризуча рана сучасних держав — постійна армія — не існує в бджолиній монархії. Простий тваринний розум не розуміє, як можна коштом держави годувати безліч марних нероб, які не роблять жодного внеску в працю, а є лише споживачами. Кожен пролетар озброєний, кожен уміє користуватися зброєю — безпеку держави покладено на спільноту громадян.
І якщо соціалізм так добре сумісний із монархією, то Фогт лише дивується тому, що парламентарі Німеччини так сильно бояться цього самого соціалізму. Виходить, навіть у бджіл монархія хоч трохи пом’якшена якимись гуманнішими принципами, чим не можуть похвалитися німецькі парламентарі! Кульмінацією книги стає опис революцій у вулику, що відбуваються наприкінці літа, коли запаси вичерпуються. Трутні вимагають доступу до меду, посилаючись на свої аристократичні привілеї, що викликає гнів робочих бджіл. Після невдалої петиції до королеви робочі бджоли повстають, знищуючи трутнів і їхні личинки. Королева, яка підтримувала трутнів, опиняється під вартою, але робочі бджоли прощають її, вірячи в її обіцянки реформ. Однак із приходом весни королева знову відкладає яйця трутнів, відновлюючи стару систему. Фогт підкреслює марність таких революцій: без зміни свідомості мас вони лише тимчасово полегшують тиск, але не усувають кореня проблеми. Насамкінець автор звертається до людей, закликаючи вчитися у бджіл. Він стверджує, що революції неминучі в системах, заснованих на нерівності, але їхній успіх залежить від здатності народу скористатися їхніми плодами. Конституційні реформи, на його думку, ведуть лише до посилення гноблення, подібно до російських порядків, де селянські бунти не змінюють суті системи. Бджолиний вулик стає дзеркалом людських суспільств, де монархічний дух і звичка до підкорення перешкоджають справжній свободі. Фогт завершує саркастичним закликом до політичних діячів, таких як Безелер, усвідомити уроки бджіл, щоб уникнути краху їхніх власних систем.
Варто зазначити, що це дуже й дуже скорочена версія барвистої історії бджолиної держави, і аналогій із людським життям там величезна кількість. Але для переказу доводиться сильно скорочувати. Читаючи цю книжку, можна подумати, що читаєш якусь казку про тварин. Бджоли там ведуть діалоги між собою, плетуть інтриги, відстоюють класові інтереси тощо. Ця книжка справді варта того, щоб її читали навіть сьогодні.
Просуваючись далі, Фогт розширює свою аналогію, розглядаючи мурашники, термітів і морські колонії, такі як поліпи і так звані «бласентраґери» (плавучі колонії, подібні до фізалій), особливе місце приділяє тарганам. Він описує будову всіх цих тварин із науковою точністю, але постійно вплітає в оповідь політичні паралелі. Наприклад, мурашник стає черговою метафорою суспільства, де трудящі маси (робочі мурахи) забезпечують добробут, а «шляхетні» особини (аналог аристократії) паразитують на їхній праці. Але мурахи в його викладі все ж відіграють найшляхетнішу роль. Він описує, як мурахи будують мости й ведуть війни за ресурси, порівнюючи це з людськими арміями, які діють заради матеріальної вигоди. Він жартує, що бджолиний вулик захищений від «соціал-демократичних» мурах водяними бар’єрами, але мурахи все одно проникають усередину, використовуючи «існуючі умови»: натяк на революційні сили, які обходять перепони реакції. Як приклад він наводить гіпотетичну промову мурахи, який намагається надихнути родичів на війну за ресурси — і не заради абстрактних ідей, а заради конкретної вигоди, такої як доступ до медвяної роси. Ця сцена знову ілюструє матеріалістичний підхід Фогта: тварини діють заради виживання, а не заради порожніх ідеалів. Так само, описуючи тарганів як неких бандитів-грабіжників, у чому Фогт знову знаходить риси комунізму (майже всі тварини в нього хоч у чомусь та комуністи), на сторожу справедливості знову виходять мурахи:
Ці чорні хлопці, не зустрічаючи опору, розповзлися б по всій країні, сіючи всюди злидні й страждання своєю ненажерливістю, якби не мали ворога, який поклявся безжально мститися й завжди готовий покласти край їхньому поступові. Це мурахи-воїни, сини соціал-демократичних вільних держав, які є безперечними володарями землі в південних регіонах. Їхня соціальна структура, тісна дружба, братня любов і здатність до самопожертви дають їм змогу здолати будь-якого ворога, навіть найбільшого й найнебезпечнішого, що в сто разів переважає їх силою. Мурахи стежать за тарганами. Вони терплячі й часто дозволяють їм безперешкодно діяти впродовж багатьох років. Але іноді спалахує, мов електрична іскра, вся родина соціал-демократичних мурах. Від дерева до дерева, від купи до купи, від лісу до лісу летять їхні посланці, розносяться їхні шумові сигнали. Усюди ви натрапите на незліченні зграї, що співають: «Народе, вставай! Гримнув грім! Хто боягузливо складає руки на коліна?». Усі рушають до місць збору, і ось нарешті армію зібрано. Командири організовують військо, формують ударні колони, розподіляють важке й легке озброєння та вишиковують фалангу в бойовий порядок. О друзі, я бачив таку армію, і моє серце й досі тремтить при думці про тих незліченних воїнів, що проходили маршем повз мене.
Після всіх приготувань до війни Фогт описує барвисту битву армій мурах і тарганів, яку він нібито й сам спостерігав одного разу, коли мурахи штурмували якусь тарганячу фортецю (людський дім). Приховані алегорії Фогта тут натякають на те, що Німеччині радше навіть потрібні соціал-демократи, які зможуть здолати всіх елітарних шкідників, як мурахи долають бджіл або тарганів. Побіжно Фогт також згадує поліпів і коралові рифи, називаючи їх «соціалістичними фаланстеріями», що існували ще в доісторичні часи. Очевидна відсилка до Фур’є. Також він наводить приклад устриць, які обирають новий ґрунт для колоній, уникаючи старих структур, на відміну від людей, що чіпляються за застарілі системи. Він показує, як тваринні спільноти здатні переживати катастрофи й відновлюватися, на відміну від людських держав, які руйнуються через внутрішні суперечності. Тут він саркастично порівнює німецьку ідею єдності, втілену у Франкфуртській конституції, з картковим будиночком, що розвалився від першого ж подиху реакції.
О! Вони розумні, засновники тваринних держав, ці герої тваринної цивілізації. Що більше я вникаю в їхні конституції, їхні форми правління, їхній поступовий розвиток, то більше я червонію за нас самих!
Філістери-бульбоносці
Але особливо Фогт захоплюється описом «бласентрагерів» (буквально «бульбоносців»), яких використовує як метафору для аналізу соціальних, політичних і економічних структур, насамперед бюрократії, державної влади та фінансових систем. Фогт саркастично порівнює поведінку й організацію цих морських істот із функціонуванням суспільства, приділяючи особливу увагу критиці державної машини, капіталізму та соціальних інститутів, таких як освіта й оподаткування. На початку тексту докладно описується поведінка бульбоносців. Це морські організми, що з’являються на поверхні моря лише за умов абсолютного спокою. Найменше хвилювання, будь-який рух води чи подув вітру змушують їх миттєво занурюватися в глибину, щоб уникнути впливу зовнішніх сил. Цю потребу в спокої інтерпретовано як метафору прагнення певних соціальних груп або систем до стабільності й нерухомості, що уникають будь-яких змін чи потрясінь. Бульбоносці символізують певну «партію спокою», консервативні елементи суспільства, які бояться реформ, революцій або будь-якого порушення status quo.
Бульбоносці описуються як складні організми, що складаються з багатьох частин, кожна з яких виконує свою особливу функцію. Але центральним елементом є «повітряна бульба», яка підтримує організм на плаву й регулює його рух. Ця порожнеча — найважливіше: вона регулює рівновагу, забезпечує плавання, спрямовує потік енергії. Парадоксально, але саме «ніщо» (порожнеча, повітря) керує всім. Це чергова алегорія, що символізує конституційну монархію як порожню форму. Бульба керує циркуляцією «життєвого соку» (життєвої сили), що символізує фінансові потоки й ресурси, які живлять державу. Але загалом організм бульбоносців складається з кількох частин, кожна з яких відповідає певному аспектові суспільства:
- Повітряна бульба (державна скарбниця): Як уже згадано, бульба — це символ фінансової системи держави, яка, будучи «порожньою» (наприклад, через борги), однак підтримує всю структуру. Фогт саркастично зауважує, що ця «порожнеча» сприймається як щось необхідне для функціонування держави, подібно до того, як боргова економіка нібито сприяє процвітанню, що ілюструється прикладом Англії, де національний борг вважається основою економічної могутності й нібито стимулює економіку (сам він, утім, скептично ставиться до цієї ідеї).
- Плавальні дзвони (бюрократія): Ці елементи, розташовані нижче бульбашки, символізують бюрократію. Вони механічно виконують команди, що надходять згори, і забезпечують рух організму. Дзвони описуються як жорсткі, обмежені у своїх діях і цілковито залежні від центрального стовбура (державної системи). Вони працюють ритмічно, суворо за розкладом, що відбиває рутинну й безініціативну природу бюрократів. Молоді «бруньки» цих дзвонів, розташовані ближче до бульбашки, символізують студентів або майбутніх чиновників, яких готують до служби в державних структурах.
- Смоктальні роти: Ці частини організму являють собою алегорію еліти або привілейованих класів, які привласнюють більшу частину ресурсів. Їх описують як ненаситних, таких, що поглинають усе, що трапляється на їхньому шляху, і залишають лише рештки для загальної системи. Смоктальні роти претендують на роль годувальників держави, стверджуючи, що їхня діяльність підтримує циркуляцію ресурсів. Ці істоти твердять, що без їхнього «перетравлювання» весь організм загине, але насправді вони збагачуються коштом інших. Їхні «касові простори», наповнені «золотими зернами», символізують накопичення багатства.
Є там також і «захисні лусочки», що символізують армію, і «репродуктивні органи» як аналог релігії та культури. Особливу роль відіграють «Proletarier» — крихітні істоти, які служать ловцями здобичі. Вони — робітничий клас, наймані працівники, які не мають індивідуальності. Їхнє завдання — за допомогою спеціальних ловчих ниток витягувати дрібну живність, яку потім пожирають глоткові органи. Ці пролетарії легко губляться, гинуть, замінюються новими, і ніхто не переймається їхньою долею. Вони лише інструмент, потрібний еліті.
Ця модель дає Фогту змогу подати державу як єдиний організм, де кожна частина виконує свою функцію, але дисбаланс призводить до краху. Фогт докладно описує будову «бласентрагерів», їхню військову організацію він порівнює з мілітаризованими державами, такими як Пруссія. Релігія, за його словами, відіграє роль стабілізатора, але в занепадницьких державах стає лише інструментом експлуатації. Та найзначніша частина тексту присвячена критиці бюрократії і системи освіти, які автор розглядає як інструменти підтримання влади й придушення свободи. Бюрократи (плавальні дзвони) зображуються як позбавлені самостійності, такі, що працюють лише за вказівкою згори й дбають тільки про збереження свого становища. Їхнє існування залежить від державної скарбниці, і будь-яку зміну системи вони сприймають як загрозу. Система освіти, особливо університети, зазнає особливо дошкульної критики. Автор описує їх як «розплідники для майбутніх чиновників», де молодих людей позбавляють індивідуальності і готують до ролі слухняних слуг держави. Університети називаються «дресирувальними закладами», де вільний дух придушують заради підготовки до іспитів і служби. Професорів зображено як корисливих ділків, які дбають не про науку, а про особисту вигоду, заманюють студентів заради прибутку й підтримують систему, вигідну державі. Далі Фогт переходить до сатиричного опису фінансової системи, порівнюючи державну скарбницю з повітряною бульбашкою, яка, попри свою «порожнечу», поглинає величезні ресурси. Державний борг і дефіцит бюджету називаються «чудовиськами», що пожирають багатство суспільства.
Революційні події 1848 року згадуються як загроза для системи бульбашконосців, яка завжди прагне спокою. Метафора досягає кульмінації в описі загальної кризи: при хвилюванні води вся структура поринає в хаос. Ловчі нитки втягуються, органи стискаються, бюрократичні органи відпадають (порівнюються з міністрами, які втратили портфелі). Але організм швидко відновлюється, бо система самовідтворюється. Навіть якщо важливий орган «відривається», його місце швидко посідає інший. Потім Фогт згадує «unersetzliche Gagern» (незамінного Гагерна), натякаючи на політиків, які самі себе вважають винятковими, але система легко замінює їх, як бюрократичні вузли. Він саркастично описує, як бюрократи й еліти в паніці реагують на революції, чіпляючись за свої привілеї, але водночас підкреслює, що революційні зміни неминучі, хоч і болісні. Фогт висловлює співчуття молодим людям, вихованим у системі, що позбавляє їх самостійності, але вважає, що їхня нездатність до свободи — результат виховання, а не вроджена риса.
Ближче до кінця він зосереджується на князівстві Монако як на пародії на абсурдні методи оподаткування та державного управління. Князя Монако описано як правителя, який під виглядом турботи про народ запроваджує численні податки й монополії, збагачуючи себе та свою скарбницю. Серед прикладів:
- Податок на зміну власника землі: Цей податок настільки високий, що продаж землі тричі призводить до повної втрати її вартості на користь скарбниці.
- Податок на худобу: Запроваджується реєстр тварин, де народження і смерть кожної тварини фіксуються зі сплатою мита, що створює бюрократичні труднощі для селян.
- Монополія на хліб: Князь монополізує виробництво і продаж хліба, змушуючи жителів купувати неякісний продукт за завищеними цінами, а спроби ввезення хліба караються штрафами й арештом.
- Контроль над освітою: Князь створює державну школу з високими зборами, забороняючи приватну освіту й виїзд дітей за кордон для навчання.
- Маніпуляції з валютою: Князь карбує монети з високим вмістом домішок, які потім забороняються в сусідніх країнах, що призводить до фінансових втрат для підданих.
Він обклав податками все: землю, воду, гній, навіть помийні ями. Урівняльне оподаткування стало пародією на справедливість. Народ скинув князя, але автор додає, що навіть ця дія була порушенням «божественного права», бо князь, як монарх, мав право на все. Це карикатура на «священне право» феодальних держав. Фінансову політику описано як абсурд: обкласти податками навіть продукти життєдіяльності тіла. Текст пронизаний критикою соціальних інститутів і класової нерівності. Фогт знову висміює ідею «конституційної монархії», порівнюючи її з повітряною бульбашкою, яка нічого не робить, але вважається необхідною. Однак, попри постійні співчутливі порівняння на користь робітничого класу, він також критикує й соціалістичні ідеї, такі як фур’єризм, ікаризм або сен-симонізм, указуючи на їхню утопічність і наївність, але водночас визнає, що бульбоносці у своїй організації справді реалізують певний ідеал мирного співіснування, незалежного від форми правління. Фогт описує різновиди цих істот: вони можуть мати форми монархічні, республіканські, аристократичні, демократичні — але суть одна: бульбашка нагорі, циркуляція внизу, підпорядкування і залежність від центру.
Бульбоносці з республіканською або монархічною формою, аристократичного чи демократичного спрямування, пурпурові, білі або безбарвні, завжди балансують свою повітряну бульбашку на верхньому кінці, який часто грає найрозкішнішими барвами й приваблює погляд полум’яними червоними або синіми променями. Отже, бульбоносці — це справжні соціальні держави, організація яких незалежна від форми їхнього правління і які справді втілили ту мрію мирного соціалізму, ікаризму, учнів Сен-Сімона, Фур’є, Кабе і Вейтлінга, згідно з якою соціальна реформа має здійснюватися мирним шляхом без застосування насильства за будь-якої форми правління. Зворушлива добродушність політичних дітей, які вимірюють силу переконання за тими успіхами, яких вона досягла в них самих, і забувають, що опозиція розумному поступові завжди походить лише від тих, хто волів би бути вбитим, аніж переконаним — і з простої причини: бо обидва варіанти для них цілком рівнозначні, а перший відбувається швидше й без зайвого клопоту. Собака, у якої хочуть відібрати шматок м’яса, захищає його ціною свого життя, навіть якщо цей шматок цілком незаконно їй належить і вона щойно вкрала його з чужої кухні. Чому ж людина, найжадібніша до власності істота на всій Землі, не віддасть своє життя за володіння, хай навіть незаконне, особливо якщо цей нерозумний стан забезпечує їй матеріальні умови для життя? Так само марно логічно доводити слузі, здатному лише чистити фраки й чоботи, що на землі більше не повинно бути панів і слуг, як і намагатися переконати робітника, здатного тільки прясти вовну, що прядильна машина збільшує національне багатство й зменшує витрати праці. Перший прокляне державу свободи, яка позбавила його пана, службою якого він себе утримував, а другий постарається розбити ненависну машину, навіть передбачаючи, що при цьому свинцева палиця констебля розтрощить його твердий череп…
Крім того, Фогт явно ворог комунізму, але не лише й не стільки тому, що це вороги приватної власності, а, як можна зрозуміти з останніх частин книги, — тому, що комуністи ратують за сильну державу. Фогт не вірить у те, що таким кепським інструментом можна зробити справді добрі справи. Він переконаний, що навіть якщо змусити державу працювати на спільне благо, то вона за самою своєю задумою настільки ієрархічна й бюрократична, що врешті-решт відродиться якийсь потворний гібридний режим напівмонархії. Власне тому він і змішує комунізм із різними консервативними угрупованнями, а коли згадує того ж Луї Блана, то поміщає його до ряду диктаторів. Фогт також убачає тісний зв’язок між ідеями націоналістів і жорсткою політикою державної централізації. Тому він виступає і проти націоналізму, як космополіт:
Свята свобода! Як обмовляють тебе ці люди, які від твого імені говорять про державу й націю, про розвиток найвищого ступеня жорстокості — державної влади! Могутня нація! — ось їхня найвища мета, їхнє останнє бажання! Що їм до свободи особистості, до свободи ближнього? Вони хочуть бути могутніми, щоб пригноблювати ближніх, нав’язувати їм свою волю — раби всередині й раби назовні — ось ідеал шанувальників державної влади. Ту жорстокість, що сидить у них усередині й яку вони, оскільки надто боягузливі, щоб виявляти її індивідуально, хочуть виплеснути спільно — через державу. Тому вони прагнуть утворити замкнене коло, що зветься нацією. Як? Бо мені не поталанило народитися на тому чи іншому клаптику землі, я тепер маю бути до нього прикутий усіма своїми прагненнями й надіями — і заради заперечення всіх загальнолюдських інтересів маю втішатися свідомістю, що я — німець? Прекрасна втіха! Особливо в наші дні!