Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Карла Фогта — тут.
Огляди на інші книжки Фогта: 1. «Забобон і наука»; 2. «Політичні завдання опозиції в наш час»; 3. «Людина і її місце в природі»; 4. «Дослідження сучасного становища в Європі»; 5. «Дослідження про держави тварин»; 6. «Фізіологічні листи» і «Зоологічні листи» — тут.
Позиція Фогта щодо відносин між Німеччиною та Францією радше схиляється на бік Франції. Що Фогт є агентом французького уряду, ще Карл Маркс говорив у книжці «Пан Фогт» (1860), і загалом це справді так. Ми вже говорили про це в огляді книжки «Дослідження сучасного становища в Європі» (1859). Але тепер ми можемо розглянути книжку «Політичні листи», де це питання додатково прояснюється. У першому листі, написаному 10 жовтня 1870 року з Женеви, Карл Фогт звертається до свого друга Фрідріха Кольба (такого самого ворога об’єднання Німеччини на основі Пруссії та прихильника федералізації Німеччини) з міркуваннями про політичну ситуацію в Європі під час франко-прусської війни. Текст побудовано у формі особистого листа, але він має виразно публіцистичний і філософсько-політичний характер. Фогт починає з визнання необхідності висловлювати свої погляди, попри те що вони навряд чи вплинуть на загальний перебіг подій. Сучасність він сприймає як охоплену «загальним запамороченням», у якій небагатьом тверезомислячим належить підтримувати між собою діалог задля збереження розуму й морального начала.
Фогт вважає війну 1870 року прямим і неминучим продовженням конфлікту 1866 року. Він стверджує, що її було підготовлено й спровоковано з обох боків — як з боку Пруссії, так і Франції. Берлін і Париж, на його думку, не намагалися уникнути конфлікту, а навпаки — діяли в напрямі його загострення. Він із певною іронією зазначає, що на Заході все відбувалося з великим галасом і театральністю, тоді як Схід діяв приховано, але ефективніше. Особливо він підкреслює майстерність Бісмарка, який зумів перекласти на Францію провину за розв’язання війни, тим самим очистивши себе від відповідальності в очах громадськості. Далі Фогт ділиться спогадом про мить, коли дізнався про початок війни — перебуваючи на Енгстленальпі, він сприймав французьку мобілізацію як виставу, що прикриває розтрату державних коштів. Він був переконаний, що Наполеон III лише імітує підготовку, аби отримати грошову компенсацію й продовжити правління. Однак він помилився: війну все-таки було оголошено. Уже тоді він був упевнений у поразці Франції, і це передбачення, як згодом підтвердилося, виявилося пророчим. Він підкреслює, що війна, оголошена Францією, була не лише безглуздою, а й злочинною, і з погляду логіки, і з погляду моралі. Німеччина, на його думку, не могла лишитися осторонь і мусила захищатися, але існує небезпека, що самооборона переросте в нове насильство, співмірне за масштабом із початковою агресією.
Далі він звертається до питання анексії Ельзасу та Лотарингії з боку Німеччини, яке стає центральною темою міркувань. Фогт різко виступає проти завоювання цих територій. Він розглядає аргументи на користь анексії й послідовно їх спростовує. Почавши з так званих «природних кордонів», він показує всю умовність цього поняття. Французи вважали Рейн природним кордоном, німці — Вогези. Але він указує, що поняття «природних кордонів» і «національних кордонів» рідко збігаються, а приклади розселення народів, рослин і тварин у Європі показують, що фізико-географічні бар’єри не є абсолютними в етнічному сенсі. Наступним аргументом прихильників анексії є стратегічні інтереси: мовляв, Німеччина має зміцнити свої східні рубежі й убезпечити себе від майбутніх нападів. Тут Фогт глузливо й критично розглядає позицію генералів на кшталт Мольтке та ідеї стратегічного мислення. Він вважає, що міркування про «флангові позиції» та фортеці на зразок Меца і Страсбурга — це рештки архаїчного військового мислення, яке на практиці мало що дає. Він указує, що якби фортеці було зруйновано, їх ніхто б і не відновлював, особливо з огляду на нове співвідношення сил. Ба більше, якщо логіку стратегічної оборони довести до абсурду, то Європа незабаром опиниться окупованою «заради безпеки» з усіх боків. Особливий гнів Фогта викликає те, що Німеччина виправдовує насильство правом на «національне об’єднання». Він стверджує, що анексія без згоди населення цілковито руйнує поняття народного суверенітету. Якщо народ не має права обирати собі державу — тоді будь-який народ, зокрема й сам німецький, утрачає право на майбутнє самовизначення. Хто анексує Ельзас без волі народу — той не має права потім вимагати для себе цього самого права.
Історичні аргументи, на його думку, не менш сумнівні. Так, Ельзас був частиною Священної Римської імперії, але Німеччина за минулі століття сама вдавалася до анексії чужих територій, зокрема й у Північному Шлезвігу, де живе данське населення. Фогт із обуренням відкидає лицемірне апелювання до «історичної справедливості», яка, на його думку, має починатися з чесного ставлення до самих себе. Але найпереконливіший, на погляд Фогта, аргумент проти анексії полягає у волі самих жителів Ельзасу. Вони вважають себе французами, і насильницьке приєднання до Німеччини порушує засадничий принцип народного суверенітету. Він підкреслює, що серед населення не спостерігається жодної ознаки бажання перейти до складу Німеччини. Фогт іронізує над спробами німецьких емісарів знайти бодай найменшу підтримку серед місцевих жителів і вказує, що в політичному сенсі навіть ті, хто зберігає німецьку мову й традиції, лояльні до Франції. Він вважає, що правильним було б запропонувати загальнонародне голосування в Ельзасі під контролем нейтральної сторони, де люди самі вирішать, у якій державі хочуть жити. Тоді результат буде легітимним і стійким. В іншому разі приєднання території призведе лише до нестабільності, заворушень, еміграції та ненависті.
У другому листі, від 14 жовтня 1870 року, Фогт поглиблює тему волі французького народу. Він запевняє, що Франція не хотіла цієї війни. Як і в Пруссії 1866 року, правляча еліта нав’язала війну народові. Він малює картину морального тиску й маніпуляції, за якої прості громадяни і навіть солдати не розуміли й не приймали війни. Багато мобілізованих були налякані й відправлені на фронт у напівпритомному стані. Фогт називає цю війну «однаково злочинною» для обох сторін, указує, що обидві держави — і Франція, і Німеччина — обдурили свої народи, використавши націоналізм і державні інтереси як прикриття для амбіцій правлячих еліт. Завершуючи, Фогт ділиться листом від французького друга, який висловлює розпач, але й рішучість боротися до кінця заради свободи й республіки. Він каже, що якщо Франція капітулює без боротьби, це буде смерть не лише для держави, а й для демократичних ідеалів, за які вона бореться. Цей лист відображає внутрішню мотивацію французького опору й слугує спростуванням того образу фанатичних, сповнених ненависті до німців французів, який активно насаджувався в німецькій пресі.
Третій лист, датований також 14 жовтня 1870 року, являє собою ідейно насичену відсіч тим, хто намагається виправдати або прикрасити війну й завоювання Ельзасу та Лотарингії. Він відкривається саркастичною реакцією на статтю Венедея, який у дусі патріотичного захвату подає анексію як початок нової «ери справедливості» і нібито закликає до великодушності переможених французів, мовляв, ті самі мають із радістю поступитися Ельзасом Німеччині. Фогт різко засуджує такого роду демагогію. Він пародіює претензію на «історичну справедливість» і порівнює її з формулою «давай почнемо справедливість із того, що ти віддаси мені своє майно». Він наголошує, що вся риторика навколо анексії — від слів про «природні кордони» до квазіморальної герменевтики «історичної відплати» — це, по суті, замасковане прагнення до наживи й експансії. На його думку, всі ці розмови — лише «позолота» на «голому інстинкті грабунку», який війна пробуджує як у армії, так і в масах. Фогт іронізує, що коли переможений має «великодушно» погодитися на власне розчленування, то це вже не політична угода, а політичний абсурд.
Одна з його основних ідей полягає в тому, що якщо Німеччина справді хоче бути «цивілізованою нацією», вона має поводитися як моральна й просвітлена держава, а не як дикий агресор. Він проводить різку межу між правом на захист і правом на захоплення. Перше — морально виправдане, друге — глибоко безчесне. Те, що в мирний час здавалося б злочином, тепер стає героїзмом: Фогт із особливою відразою пише про те, як того, хто відібрав би в селянина клапоть землі, було б засуджено, але державний діяч, який приєднує провінції, завойовані кров’ю, разом із цілими мільйонами жителів, стає героєм. Один і той самий генерал може розстріляти солдата за дрібну крадіжку і водночас пограбувати ціле місто через військові збори та реквізиції. Таким чином, війна, на його думку, — це каталізатор варварства, що повертає культуру до примітивного права сили; вона розбещує всі верстви суспільства: від простих солдатів до політиків і професорів. Вона перетворює навіть ліберального буржуа на кровожерного націоналіста. Анексія, на його думку, закріплює цей моральний занепад: вона робить насильство нормою, право — фікцією, мораль — політичною зручністю.
Далі Фогт торкається природи самого інституту війни. Він зазначає, що попри гуманізацію війни на індивідуальному рівні — наприклад, поліпшення поводження з полоненими та пораненими — у масштабах держави війна залишається такою ж варварською й безжальною, як і в минулі століття. Він пише, що армії перетворюються на машини, керовані згори, де індивідуальна мораль не відіграє ролі, а логіка грабунку, контрибуцій і насильства й далі домінує. Тому Фогт доходить висновку: якщо Німеччина претендує на моральне лідерство в Європі, вона має відмовитися від ідеї територіального розширення. Інакше вона сама спростовує власні декларації про право, цивілізацію, захист слабких і міжнародну справедливість. Перемога, пише Фогт, не дає права на грабунок. Якщо Німеччина хоче утвердити в Європі новий моральний вимір міжнародних відносин, вона має відмовитися від анексії, попри спокусу. Тоді її перемога стане символом нового світу, а не новим приводом для майбутньої війни. Фогт розвиває навіть радикальнішу пропозицію: замість анексії — створити потужний міжнародний пакт, у якому Німеччина та інші держави присягнуть ніколи не змінювати кордони без волі населення. Це, на його думку, дало б Європі справжню стабільність, позбавило б малі держави страху перед поглиненням, а великі — спокуси експансії. Однак він одразу визнає, що його пропозиції навряд чи будуть почуті. Реалії прусського мілітаризму, монархічного деспотизму та культу Бісмарка роблять таке рішення неможливим. Проте він не мовчить і заявляє, що, попри все, ніколи не відмовиться від своєї громадянської доблесті та обов’язку говорити правду.
У четвертому й п’ятому листах Фогт продовжує роздуми про внутрішню політику Німеччини. Він пише, що весь апарат мілітаризації, розроблений Бісмарком, спрямований на одне: зробити військову систему постійною, беззаперечною і незалежною від народної волі. У цьому він убачає головну приховану мету анексії. На його думку, війна й завоювання потрібні правлячому режимові не заради інтересів народу, а для того, щоб виправдати вічне існування «залізної» мілітаристської структури, яка тримає суспільство в покорі. Він наголошує, що такі системи потребують постійного ворога, постійного страху, постійної мобілізації — без цього вони просто впадуть під вагою власної штучності. Фогт вважає, що анексія приведе до зміцнення саме Пруссії, а не всієї Німеччини, і її буде використано як інструмент для остаточного перетворення Німецької імперії на знаряддя прусського абсолютизму. Він критикує ідею так званого «Reichsland» — автономної території в складі імперії, яка нібито не буде безпосередньо підпорядкована Пруссії. На його думку, це лицемірство. Назва може бути будь-якою, але насправді все буде під контролем прусського уряду та його ставлеників.
Окремо Фогт проходиться по критиці реакційних законів і репресій. Він нагадує, як у Пруссії, під виглядом боротьби з безладом, заарештовували демократичних діячів, робітників, соціалістів, а опозиційну пресу піддавали цензурі. Усе це, на його думку, свідчить про те, що опозиція сильніша, ніж здається, якщо влада боїться навіть її найменших проявів. Він висміює заяви уряду про те, що опозиція незначна, вказуючи: якби це було так — ніхто б не витрачав сил на її придушення. Після цього Фогт у сатиричній, але гостро аналітичній формі говорить про бюрократичний чинник, що стоїть за ідеєю анексії. Фогта дивує, що в Пруссії майже всі освічені й офіційні кола виступають за анексію Ельзасу і Лотарингії, тоді як проти неї — лише демократи, соціалісти і робітники, на кшталт Якобі. Останніх заарештовують, їх переслідують, і це, на думку Фогта, яскравий доказ того, що боротьба проти анексії — не маргінальне явище, а вияв справжнього сумління суспільства. Він висловлює надію, що коли згасне п’янкий чад перемоги, до народу прийде зріліше розуміння суті того, що сталося. Але все-таки, як же можливо, що все «освічене» суспільство підтримує анексію? Відповідь він знаходить в інтересах і структурі бюрократичної машини. Анексія, на його думку, відкриває можливість призначити тисячі чиновників на нові, престижні посади. Фогт іронічно порівнює їх із «сараною», готовою налетіти на завойовану територію. Поданий ним образ — хижа канцелярська армія, що мріє переселитися з похмурих глухих містечок на кшталт Гумбіннена в теплі й родючі землі Ельзасу — сповнений злої сатири, що відсилає ще до «Держав тварин» (1851).
Надії на майбутнє
Шостий лист, від 21 жовтня 1870 року, завершує книгу і є підсумковим розмислом про зовнішньополітичні наслідки війни. Фогт звертає увагу на те, як змінилася міжнародна реакція на німецькі успіхи. На початку війни весь світ засудив агресію Франції та підтримав Німеччину, але з плином часу симпатії почали схилятися до переможених. На думку Фогта, причина в тому, що Німеччина, з жертви агресії, перетворюється на агресора. Вона йде далі самооборони, висуває територіальні претензії, порушує міжнародні договори й виявляє ті самі риси, які раніше засуджувала в Наполеоні. Він звертає увагу на дволикість дипломатичного дискурсу Бісмарка: німецькому суспільству він каже одне, іноземним дипломатам — інше. Так, французькому дипломатові Жюлю Фавру він пояснює, що втрата Ельзасу не послабить Францію сильніше, ніж її посилення за рахунок Савої та Ніцци. Але своїм він каже, що лише приєднання Ельзасу зможе убезпечити Німеччину від майбутніх нападів. У цьому Фогт убачає відверту дволикість, що підриває довіру не лише до Пруссії, а й до самої ідеї європейської рівноваги.
Він завершує листи песимістично. Німеччина, на його думку, згаяла історичний шанс — замість того щоб стати моральним і політичним лідером нового європейського порядку, вона піддалася спокусі сили й продовжує стару, реакційну політику в нових формах. Замість того щоб зміцнювати народне право, вона утверджує династичний абсолютизм. Замість того щоб стати взірцем для наслідування, вона стає загрозою. Замість об’єднання через свободу — об’єднує через страх. Він завершує листи так само, як і почав: з ясним переконанням, що правота не залежить від сили, що справедливість — не предмет компромісу, а основа всякої справжньої культури.