Прекрасний зразок мракобісся, стаття в журналі братів Достоєвських «Епоха» (1864-65).
Хто такий Владиславлєв, чоловік небоги Ф. М. Достоєвського і філософ-ідеаліст — можна дізнатися у Вікіпедії.
У староруському правописі Карла Фогта називають Фохтом, у назві я це залишив, але в тексті заміню.
Версія українською
Фізіологічні листи Карла Фохта. Спб. 1864.
Людина і її місце в природі. Публічні лекції Карла Фохта. Т.1 Спб. 1864.
Зоологічні нариси, або старе й нове з життя людей і тварин. Т. 1.
Ім’я Фогта належить до числа найвідоміших імен у просвітленому світі. Він однаково знаний як людям, що за покликанням є вченими, так і тим, хто зазирає в науку лише задля настанови, щоб довідатися про останні, на їхню думку, результати науки. Його слава має, отже, подвійний характер. В одних колах його знають і цінують як ученого, в інших — як популяризатора певних ідей і певного напряму серед натуралістів. Не можна сказати, щоб така слава дісталася йому даром, без зусиль із його боку. Залишаючи за собою право висловитися про значення й ціну популяризаторської діяльності Фогта, ми мусимо вже тепер сказати, що його працьовитість і енергія на користь власних ідей варті наслідування навіть для його противників. У вченому світі Фогт відомий головно як геолог, або палеонтолог, і певною мірою як фізіолог. У геології його нині можна вважати одним із найкращих представників цієї науки в Німеччині. Хто спеціально або бодай із певною увагою вивчав геологію, той, безперечно, оцінив користь підручників із цієї науки, виданих Фогтом. У фізіології, як і в анатомії, також трапляється ім’я Фогта, хоч і в питаннях другорядної ваги, і не можна сказати, щоб учені не цінували його праць і заснованих на них поглядів женевського вченого. Щодо його наукових заслуг, отже, нам лишається повторити лише загальний вирок учених про них. Вони не підлягають жодному сумніву, хоч, можливо, цінуються не з тих боків і не в тих відношеннях, у яких сам Фогт схильний цінувати свої праці. Тому порушувати питання про його наукові заслуги ми зовсім не маємо наміру, тим паче, що немає потреби їх переоцінювати, бо досі ніхто в них не сумнівався, та й навряд чи може бути сумнів у цьому пункті, адже його праці — на очах у всіх.
Нас цікавить інший бік слави Фогта. Його слава іншого ґатунку, значно ширша, ніж наукова. Фогт є представником цілого напряму думок, цілого світогляду. Коли говорять про новітній матеріалізм, із матеріалізмом нерозривно пов’язується спогад про нього як про найголовнішого нині його представника. У цьому відношенні, звісно, не дарма йому приписують таку назву. Справді, як би діяльно він не працював у своїй спеціальності, у поширенні й популяризації так званих останніх результатів науки (звісно, припускається, що вони спрямовані лише на користь матеріалістичного вчення), Фогт ще діяльніший. Не обмежуючись популярними творами з фізіології, зоології та палеонтології, звідки він головно думає запозичувати принципи й матеріал для вчення про людину, наш учений час від часу поміщає в політичних і літературних газетах та журналах популярні статті з тими самими цілями, з тим самим напрямом. Його діяльність на користь матеріалізму набула якогось пристрасного, гарячкового характеру відтоді, як на знаменитому геттінгенському з’їзді натуралістів два табори натуралістів зійшлися віч-на-віч. Наслідком цієї зустрічі, як відомо, стало величезне літературне повінь брошур, книжок, статей у різних журналах. Виступивши на самому зібранні представником матеріалізму або реального методу в природничих науках, Фогт узяв найживішу участь у боротьбі. Його брошури з цього приводу були головно спрямовані проти нещодавно померлого геттінгенського вченого, знаменитого фізіолога Р. Вагнера, і якщо хтось узяв на себе труд прочитати їх (прим. — на книгу Фогта «Забобон і наука» уже є огляд), той знає, до якої пристрасності іноді може доходити теоретична ворожнеча. Відтоді всі твори Фогта почали прикрашатися палкими філіппіками проти людей, яких він вважає представниками іншого напряму. Вони, мабуть, ще дужче пожвавлюють читання його творів: у них є якась прихована пристрасність, постійна готовність зламати спис із противниками. Через це його твори читаються легко й вільно та не без інтересу — особливо людиною, яка саме з популярних книжок Фогта вперше дізнається про природничі науки й про той напрям, представником якого він є.
Щодо матеріалістичного вчення Фогт є значно почеснішим і повнішим його представником, ніж двоє інших його побратимів, Молешотт і Бюхнер. Молешотт старший за Фогта і раніше від нього став відомим як матеріаліст. Але, обмежившись своїм «Kreislauf des Lebens», він відтоді аж до останнього часу майже не подавав голосу. Обійнявши кафедру фізіології в Туринському університеті, він, імовірно, цілковито присвятив себе італійській молоді, а може, висловлюючись його власною мовою, вміст фосфору в його мозку став настільки значним, що зникли жвавість і пристрасність переконання в користі та правдивості матеріалістичної теорії. У всякому разі, за розумовою продуктивністю Молешотт стоїть значно нижче за Фогта. Що ж до Бюхнера, то з ним Фогта й порівнювати не можна; порівняно з останнім перший — не більше ніж муха супроти слона. Про Фогта, принаймні, достеменно відомо, що він має спеціальність, у якій є безперечним майстром, а не учнем, і що його матеріалістичні переконання, принаймні на його думку, випливають із цих спеціальних знань. Про Бюхнера ж можна сказати тільки те, що, можливо, він прочитав дві-три книжки з природничих наук, та й то, мабуть, лише популярні праці самого Фогта або Шлейдена, Россмеслера та ін.
Ось чому ми й обрали його твори як привід, щоб поговорити про цілий напрям, про його наукові засоби, на яких він ґрунтується і якими розпоряджається, про наукові заслуги, про які так багато говорять серед людей, що поділяють цей напрям.
Якщо гідність теорії вимірювати її давністю, то в цьому відношенні матеріалістичне вчення безперечно має перевагу над усіма іншими філософськими вченнями. Філософія й почалася з матеріалізму, бо школа іонійських філософів, з якої починається історія філософії, покладала один матеріальний принцип в основу всіх речей. Левкіпп і Демокріт, від яких веде свій початок теорія атомів, — завжди й усюди вважані родоначальниками матеріалістів, — теж належали до іонійської школи фізіологів, як називає їх Арістотель. Втім, матеріалістам найдавніше походження зараховується не в заслугу, а, навпаки, ставиться на карб. Часто кажуть, що ця теорія вже стара і в наш вік нових думок і напрямів її треба замінити чимось іншим (див. як ідентичним чином Маркс критикує матеріалізм, щоб посісти його місце). Очевидно, цей вислів має лише один прийнятний сенс: за теперішнього розвитку освіти й науки форма думки, якою міг задовольнятися Демокріт, має виявитися недостатньою. Але річ у тім, що новітній матеріалізм пристосовується до сучасного розвитку природничих наук і, хоч цілком несправедливо, привласнює собі значення їхнього останнього результату, останнього слова. Що ж до того, щоб вимірювати гідність думки кількістю часу, протягом якого вона панує в умах, то це означає прикладати до неї мірку, яка їй зовсім не властива. Бо думка не чоботи; тільки чоботи можуть зношуватися й протиратися від часу. Навпаки, та обставина, що в різні часи за дуже різних становищ освіченого світу й різних форм цивілізації виникав матеріалізм, зобов’язує нас глибше шукати умов, які допомагають рости й розвиватися цьому, може бути, дивному витворові людського розуму. Отже, матеріалізм є найдавнішим напрямом філософської думки. Він значно давніший, ніж дуалізм або спіритуалізм, — обставина, що говорить на користь матеріалізму вже тому, що вказує на необхідність підготовки думки до матеріалістичного вчення. Цікаві риси, якими характеризується доля матеріалізму протягом більш ніж 2000 років, що минули від часу його появи на світ. Насамперед ми помічаємо цілковиту відсутність у цьому вченні будь-якого розвитку, якщо розуміти це слово в його строгому значенні. Тричі виникав матеріалізм від часу його появи на світ, розвивався з особливою силою й загрожував убити всі інші філософські теорії. Вчення Демокріта, як відомо, було засвоєне Епікуром і дуже глибоко відбилося на дусі та формі вчення стоїків. Якщо ми згадаємо, що за часів занепаду античної цивілізації епікурейці й стоїки були найрозвиненішим і найпоширенішим типом і що цей тип проник у більшу частину тодішнього освіченого світу, то стане зрозуміло, яку силу мав матеріалістичний напрям думки в тодішній освіті. Потім XVIII століття було століттям тріумфу матеріалізму: бо на його боці стояли тодішня наука, вищі верстви суспільства, що репрезентували науку, літературні сили й таланти. На поширення його було витрачено стільки розуму й енергії, що навряд чи коли-небудь із такою силою людський дух ревно працював для поширення ідеалізму. Нарешті, в наш час матеріалізм стає силою, з якою доводиться рахуватися. Не варто й говорити про поширення його в нашому суспільстві. Матеріалістичний спосіб мислення, або, як неосвічено називаємо його в нас, реальний напрям думки, став ознакою прогресивного розвитку, глибокого знайомства з природничими науками, ознакою молодості й свіжості. За кордоном він теж починає проникати в маси й, під уявним захистом природничих наук, користуватися значенням їхнього неминучого результату. Таким чином матеріалізм виникав за дуже різних форм цивілізації й у різні часи, за різних обставин часу й місця. Але якщо вдуматися в ті форми, в яких він з’являвся, ми не помітимо надто великого розмаїття між ними. Це справді дивовижний факт, що форми його цілком однакові, хоч обставини, серед яких він виникав, були надзвичайно різнорідні. Бо чим відрізняється матеріалізм епікурейців від матеріалізму Демокріта? Чим поліпшено в перших учення останнього про атоми? І чи сказали вони щось нове про людину, про будову речей і рушійні сили при їхньому утворенні? Порівняйте матеріалізм XVIII століття й сучасний, Фогта, наприклад, — у чому можна вказати різницю між ним і матеріалістами давніх віків? Усе та сама історія з атомами та їхніми поєднаннями, заперечення духу як окремої істоти. Тим часом інші філософські напрями дуже змінювалися: відкривалися нові методи, утверджувалися глибші погляди на сенс, значення й причинний зв’язок речей, розширювалося коло предметів, що пояснювалися якимось філософським принципом, — нічого подібного не ставалося з матеріалістичним вченням. Якщо взяти будь-якого сучасного атоміста, то ми не знайдемо в нього нічого нового порівняно з Демокрітом, відмінність знайдемо лише в кількості доказів; бо тоді як Демокріт не знав сучасної фізіології, геології, — нинішній матеріаліст може експлуатувати на свою користь часто погано зрозумілі й ще не доведені істини цих наук.
Чим же пояснити цей факт нерухомості цілого напряму? Звідки в ньому ця окристалізованість, яка заважає йому розвиватися й набувати розвиненіших форм? Вона може бути в ньому, звісно, з двох таких причин. Або він цілком розвинений, так що далі йти нікуди, все пояснюється ним легко й зручно, так само як важко йти далі й особливо сподіватися якихось переворотів для себе сучасній астрономії та оптиці. Або ж матеріалізм і його неминучий супутник — атомізм — цілком позбавлені внутрішнього багатого змісту, позбавлені плідного зерна, з якого могло б розвинутися щось струнке й цілісне. Є підстави вважати, що перша ймовірність не може бути застосована в цьому випадку. Бо де в матеріалізму та астрономічна точність у поясненні явищ? Звідки суперечності й плутанина у вченні? Отже, скоріше можна припустити останню ймовірність. Справді, де те плідне зерно в матеріалізмі, яке могло б мати якусь майбутність, допускати поглиблення в своєму понятті? Яке життя й яке розмаїття змісту потраплять у сіті, сплетені з одноманітних атомів, що відрізняються між собою лише однією фігурою?
Саме цим недоліком внутрішнього багатого змісту й пояснюється, чому немає безпосередньої спадкоємності між матеріалістами різних часів; чому після певного панування над умами він сходив зі сцени й забувався, щоб потім знову, з незначними змінами, воскреснути в умах. Він не міг бути настільки життєздатним, щоб постійно вербувати собі адептів, і ніколи не міг так глибоко пустити коріння в людство, щоб бути завжди, хай і другорядним, а часом і не надто поширеним елементом освіти. Справді, після Демокріта він швидко забувається і лише з ученням епікурейців, а почасти й стоїків, знову з’являється в історії філософії. Із падінням Риму до XVIII століття він знову майже зовсім зникає, і лише принципи Локка знову викликають його на сцену. У XIX столітті він підводить голову з 40-х років, а далі вже може пишатися успіхами аж до нашого часу, кінця якого тепер ще не можна з точністю передбачити. Аналізуючи ближче причини цих фактів, ми побачимо, що матеріалізм ніколи сам не стояв на власних ногах і не виходив на історичну сцену власними силами. Якщо про ідеалізм можна й треба сказати, що ніколи не знищувані, вічно знову й знову оживлювані естетичні та моральні потреби людини підтримували в людях постійний інтерес до цієї форми філософської думки, були стимулами, через які розум і талант безперервно клопоталися в пошуках задовільних відповідей на вічно тривожні для людей питання, і якщо саме цими обставинами пояснюється, чому ідеалізм здебільшого мав переважне значення і ніколи не сходив ані з історичної, ані з філософської сцени, то про матеріалізм слід сказати цілком протилежне. Про ідеалізм можна сказати, що він завжди, крім generatio ab ovo, мав ще силу в generatio Équivoca, тобто, маючи в минулому завжди готові завдання, а в теперішньому — постійну потребу в їх розв’язанні, він мав силу самозародження разом із готовим, плодючим зерном, успадкованим від минулого. Матеріалізм сам по собі ніколи не мав у собі цієї продуктивної сили. Він з’являвся на сцені як необхідний додаток збоку. Адже епікурейський матеріалізм виник зовсім не на ґрунті логіки й був висунутий на сцену зовсім не силою поступу філософської думки, а з’явився для осмислення практичних потреб. Життя занепалої Греції склалося вже так, що людина цінувала своє життя лише як засіб до насолоди, а за занепаду серйозних моральних інтересів могла дбати тільки про насолоду. Зрозуміло, чому для практичної етики такої людини не годилася філософія Платона чи Арістотеля і чому в атомізмі Демокріта епікурейці знайшли гнучкий, слухняний принцип, з яким легко можна було примирити практичну частину теорії. У цьому, здається, не можна сумніватися, зважаючи передусім на практичний характер усієї філософії після Арістотеля. Матеріалізм постав тут, отже, як додаток до практики, що розвинулася без нього, і тримався тому, що життя вимагало такої теорії для осмислення своїх потреб. Звісно, можна виводити матеріалізм XVIII століття з послідовного розвитку принципів Локка. І в цьому відношенні ми цілком погоджуємося з тими, хто стверджує, що сенсуалістична теорія пізнання Локка легко могла привести до матеріалізму. Але оскільки жоден принцип сам собою не розвивається, а для цього потрібні люди, здатні й готові його розвивати, то й у питанні про походження матеріалізму XVIII століття слід пошукати інших допоміжних причин. Імовірно, ми не помилимося, якщо скажемо, що саме в вадах тодішнього політичного й суспільного устрою містилися причини, які надали матеріалізмові сили та поширення. Не забудьмо того шляху, яким пішла боротьба нового напряму зі старим порядком речей. Сумнів насамперед торкнувся ієрархічного устрою церкви, потім перейшов до самих основ релігії, до її значення, походження, — від зовнішнього боку, таким чином, ішов до внутрішнього, до її догматичного змісту. Теологічна полеміка потім змінилася політичною боротьбою, і ось, коли було оголошено війну всьому колишньому порядкові речей, з’являється матеріалізм як фокус, у якому, за тодішнім переконанням, концентрувалися ідеї епохи. Треба розрізняти у філософів XVIII століття покоління Вольтера, д’Аламбера і покоління Гольбаха, Гельвеція, Дідро та Лагранжа. Матеріалізм знадобився таким чином як елемент освіти, необхідний для тодішньої людини, і як суспільна сила, що мала б замінити собою колишні моральні сили та колишній запас ідей, поглядів, переконань. Але вперед його просунула зовсім не його власна сила, а сила подій, для яких він міг стати в пригоді. Тому всі матеріалісти XVIII століття, крім філософського, мали ще суспільне й політичне значення, а філософський бік у них настільки мізерний порівняно з публіцистичним, що лише новітні історики філософії почали говорити про них як про філософів, а раніше цілком віддавали їх історикам суспільного життя. Кожна книжка такого філософа мала переважно публіцистичне значення, значення памфлету проти тодішнього порядку речей і тісно пов’язаних із ним переконань. Тодішня думка, яка ще не вміла відділити пшеницю від полови, зерно від лушпиння, прирекла на руйнування й викорінення з людського духу багато цілком необхідних релігійних, моральних та естетичних істин. Вона вважала тому своїм обов’язком боротися й із цією, на її думку, шкідливою спадщиною середніх віків. Ось що було метою, а матеріалізм слугував лише найкращим засобом для цієї мети. Бо, по-перше, він справді розривав у людині будь-який зв’язок із минулим і, породжуючи пристрасну боротьбу всередині самої людини, будив у ній героїчне почуття та збуджував сили до боротьби зі старим порядком речей. З іншого боку — згадаймо розбещеність тодішніх нравів, так що в цьому відношенні залишається невідомим, чи був матеріалізм породженням таких безладних нравів, чи сам їх спричинив. Ми думаємо, що перше; бо не можна заперечити, що саме моральному розпусті епохи він завдячує тією силою, з якою поширювався в масах, а ставши на ноги, безперечно, і сам мав великий зворотний вплив на нрави.
Майже те саме можна сказати й про матеріалізм нашого століття, тільки з деякими змінами та доповненнями. У певних відношеннях його можна назвати дитиною XVIII століття, хоча він і дещо відрізняється від нього. По-перше, він не має такого суспільного й політичного значення, а з другого боку, він значно тісніше хоче прилучитися до природничих наук, від яких сподівається запозичити для себе силу й міцність. Остання риса особливо характерна для сучасного матеріалізму. Звісно, немає підстав думати, ніби клієнтизм щодо природничих наук мав би якийсь особливий вплив на форму матеріалістичного вчення. Ми побачимо, що, власне кажучи, до його змісту не додалося нічого істотного. Увесь його поступ у різні часи за дуже різних обставин полягав лише в перетворенні доказів на ті самі теми. Коло поглядів на світ і його зв’язок майже завжди залишалося одним і тим самим; змінювалися ж докази, залежно від того, де найзручніше було їх знайти: у XVIII столітті їх шукали переважно у фізиці, а нині — головно у фізіології. І оскільки сучасний розвиток природничих наук пішов значно далі, ніж у XVIII столітті, то й матеріалізм тепер набув більш наукової форми і, якщо вірити надмірним сподіванням та надто палкому захопленню, загрожує перетворитися на науку. У цьому відношенні його можна уподібнити до рослини-паразита: він бере собі соки звідусіль, де тільки можна їх добути, не докладаючи великих зусиль сам.
Але в дитяті, хоч і такому, що розвивалося за своєрідних умов, ми легко можемо відшукати риси, спільні йому з батьком. Ми сказали, що в наш час матеріалізм набув більш наукової форми й прагне стати під безпосередній захист природничих наук. У цьому відношенні він іде дуже далеко та намагається видавати себе за їхнє улюблене дитя. Наскільки це справедливо — ми побачимо нижче. Але з цього ще не випливає, що він обмежується лише науковим характером і позбавлений усякого суспільного характеру. Тут ми маємо наперед сказати, що, говорячи про поширення матеріалізму в масах, ми розуміємо зовсім не науковий матеріалізм, а той матеріалістичний склад розуму й настрій, які безперечно мають у наш час велику силу та значення. Про науковий матеріалізм ми докладно говоритимемо в дальшому продовженні статті. Те, що матеріалізм поширюється в масах, — не таємниця ні для кого. Відомо, як за кордоном поширений тип людей, які надто легко дивляться на життя, на сенс і вагу життєвих завдань, які, відмовившись принаймні від усяких високих естетичних насолод, у задоволенні найближчих чуттєвих потреб убачають мету й сенс свого життя. Їх не можна назвати лише практичними матеріалістами, бо безглуздий склад їхнього життя й напівосвіта зі свого боку встигають розвинути в них хоч і не цілком ясно усвідомлюване переконання в матеріальності душевного світу. Французьке прислів’я: «apres nous le deluge», дуже добре характеризує цю свідомість людей без майбутнього, людей, цілком поглинутих щоденними дрібницями та клопотами й на них поклавших усі свої турботи та інтереси. Візьміть тип сучасного прогресивного джентльмена, яким він постає перед французькою та німецькою буржуазією і навіть перед робітничим класом. Він не повинен мати жодних упереджень, легко ставитися до всіх предметів, мати сіль енциклопедизму XVIII століття з його легким ставленням до релігії, філософії — до всього, що не стосується телеграфів, залізниць, машин, капіталу тощо. Освічений француз не знає нічого вищого за цей тип. Освічений німець хотів би бути таким, тільки він надто для цього неповороткий. Навіть у типі так званих освічених робітників, у Франції переважно і в Німеччині почасти, ми знаходимо риси справжнього матеріаліста, принаймні в тому відношенні, що він сподівається, з одного боку, в новому, на його думку, вченні знайти підстави для більшої повноправності й кращого шматка хліба, а з другого — заперечення установ, що його обмежують і пригнічують, які, на його думку, старе вчення взяло під свій захист. Звісно, немає підстав гадати, ніби цей розлив матеріалістичних поглядів не піде далі й не набуде більших розмірів. Адже сучасний матеріалізм поставлено в значно сприятливіші умови для поширення в масах, ніж матеріалізм XVIII століття. Причини, що сприяють його поширенню, надто могутні, щоб сподіватися на його ослаблення. Ми скажемо про них дещо докладніше.
Перша й найголовніша причина зазначеного явища, звісно, полягає в вадах сучасного соціального та суспільного ладу. Зазвичай мало звертають уваги на цей зв’язок матеріалізму мас із вадами соціального устрою. Але він безперечно існує і навіть такий міцний, що присутність матеріалізму в суспільстві завжди вказує на якесь істотне зло в його устрої. Головне зло сучасного соціального устрою на Заході — це звісно пролетаріат і розумовий, і економічний; маси людей, які не мають ані твердого становища в суспільстві, ані визначених і постійних занять, ані забезпеченості у своєму матеріальному бутті. Ненормальний же побут спонукає шукати й ненормальних засобів для його лікування, а схильність до радикалізму в теоретичному відношенні захоплює до радикального матеріалізму. Бо той факт не підлягає сумніву, що матеріалізм найкраще засвоюється людьми, які за своїми суспільними переконаннями схильні до соціалізму й комунізму, або, навпаки, матеріалізм легко поєднується з цими політичними переконаннями. Як одна з найрадикальніших філософських теорій, він легко споріднюється й поєднується з радикальними суспільними теоріями: бо, кажучи відверто, фізичне поняття атома в комуністичних теоріях застосовується й до людини. Як відомо, вони всі виходять із припущення однакових, цілком рівних потреб людей і тому прагнуть до задоволення їх en masse. Тут немає мови про індивідуалізм, про індивідуальні потреби кожної живої людини, які в різних людей дуже різняться за своєю мірою або формою. Що це, по суті, як не теорія людських атомів, які так само відрізняються один від одного лише постаттю (постать — найзовнішніша ознака), а глибших внутрішніх відмінностей зовсім не мають? І як фізик, обчислюючи дії атомів, бере їх як маси, зовсім не думаючи про їхні відмінності, так само й у зазначених теоріях мало думають про індивідуальні відмінності людських атомів. Звісно, комуністичні теорії можуть існувати й окремо від матеріалізму; але легко помітити, що найдоречніше їм — існувати разом.
Таким чином, вади суспільного устрою підтримують і поширюють силу, що на перший погляд є суто теоретичною. Адже неприродна форма життя, форма суспільних відносин, породжує неприродні теорії й штовхає до радикалізму в поглядах на людину, її сутність, потреби та цілі її життя. Ці причини роблять зрозумілим те явище, що науковий матеріалізм легко засвоюється масами; його новизна й цілковите заперечення багатьох сторін побуту, які історія створювала саме з того припущення, що людина є чимось більшим, ніж голодна істота, — приваблюють до себе голови й надають їм чару нових людей, не схожих на старих.
Далі, сам характер нашого віку якнайкраще сприяє тому, щоб матеріалістичний напрям знаходив підтримку в умах. Нерідко наш вік звеличують як вік реального прогресу, реального спрямування. Справді, наш вік вирізняється суворо реальним спрямуванням. Тепер більше, ніж будь-коли раніше, шукають безпосередньо корисного, шукають того, користь чого можна відчути. Треба згадати, який величезний розвиток дістали тепер прикладні науки або ті частини наук, розробка яких може безпосередньо привести до відкриттів. Можна прямо сказати, що тепер більше, ніж будь-коли, шукають хліба в науці. Через це все, з чого не можна безпосередньо витягти користі, — усе це порівняно занедбане, і якщо прямо не зараховується до схоластики, то трактуєтьcя досить зверхньо. Зазвичай прийнято хвалити такий напрям віку: в ньому вбачають головну запоруку майбутніх успіхів людства. Однак якщо зважити, що науки, предметом яких є історія духу, перебувають через це в порівняно поганому стані, бо головні сили спрямовуються на розвиток безпосередньо корисних наук і, отже, тією самою мірою бідніють діячі на терені перших наук, — то навряд чи загальний розвиток не зазнає від цього втрат. Напрям віку прагне навіть освіту й виховання людини підпорядкувати виключно своїм цілям. І якщо визнати, що вік має в цьому разі повне право і справді гідну уваги потребу, то не може бути й мови про класичну та реальну освіту. Реальна освіта справді більше відповідає духові нашого віку, ніж класична. Сучасна людина постійно поспішає бути корисною — собі, звісно, насамперед, а потім і іншим. Так звана формальна розумова освіта здається сучасній людині марною тратою часу, відхиленням від мети, а отже безглуздою педагогією. І якщо визнати за віком право експериментувати над своїми дітьми та погодитися, що передчасно реальний характер освіти не може зашкодити ґрунтовному розвиткові, а отже й тим самим реальним інтересам, для яких, звісно, теж потрібен ґрунтовний розвиток, — то питання про характер виховання взагалі не може існувати. Тоді слід усі класичні гімназії закрити й на їхнє місце заснувати реальні. Через це рівень естетичного, морального й релігійного розвитку надзвичайно знизився, і на місце багатого внутрішнього життя виступає сучасна ділова людина, корисна, щоправда, але в тому самому сенсі, в якому корисний кінь і будь-яка інша тварина, що задовольняє практичні потреби людини. Зрозуміло, що саме серед цих ділових людей найлегше поширюються матеріалістичні теорії. Адже реальне виховання не розвинуло в них жодної здатності розуміти сенс тих проблем та інтересів, яким не можна задовольнити ручними маніпуляціями. Тому він почувається цілком ніяково, коли в його присутності йдеться про речі, йому зовсім незнайомі, або, краще сказати, він цілковито байдужий до них, бо в ньому немає ні потреби, ні вміння розуміти те, що перебуває поза колом його зору.
Якщо ми до всього цього додамо й ту причину поширення матеріалізму, яка полягає в сучасному стані природничих наук, то нам стане зрозумілим страшний наплив матеріалістичних ідей на уми нашого часу. Теперішній стан природничих наук аж ніяк не такий, щоб чітко окреслилися ті межі, далі яких не можуть проникнути вживані в них методи й прийоми, а коло явищ, предмет їхнього дослідження, ще не стало настільки замкненим, щоб не порушувати надій, що й інші роди явищ, які досі не піддавалися індукції, зрештою не будуть піддані її дослідженню. Про цю обставину ми, втім, сподіваємося поговорити докладніше нижче. Тепер скажемо, що якщо в колі вчених представників природничих наук можуть плекатися надто сміливі надії, то що сказати про масу, яка лише чує дзвін, та не знає, звідки він і що він означає. Не дивно, отже, якщо в ній необґрунтовані надії вчених зростають до незламних упереджень, якщо очікувані результати здаються їй уже здобутими безсумнівними висновками.
Під впливом таких могутніх причин розвивається й поширюється матеріалістичне вчення. Нині воно загрожує з простої наукової школи перетворитися на історичне явище й, укорінившись у масах, внести в загальне життя людства новий настрій, нові ідеали життя, а світ почуттів улаштувати за своїми зразками, не схожими на старі естетичні й моральні ідеали. У багатьох пунктах цей настрій уже прямо дає себе відчути, і навряд чи історик нашого часу був би правий, якби він, між іншим, не звернув уваги й на цю характерну рису нашого часу.
Те, що матеріалізм поширений у нас, теж не підлягає жодному сумніву. Справді, ніде так не поширена платонічна любов до природничих наук, як у нас, і ніде — у такій разючій оберненій пропорції до їхнього справжнього знання. Про останні результати природничих наук у нас мріє не лише велика кількість так званих освічених людей, а й цим мріям спеціально присвячено два товсті журнали. На думку цих мрійників, останні висновки природничих наук змінюють обличчя землі, увесь духовний побут людства, і більша частина того, у що воно вірило дотепер і до чого прагнуло, — має бути здана за непридатністю до архіву. Палати гарячою любов’ю до природничих наук вважається ознакою доброго тону, а триматися нового так званого реального напряму в них слугує ознакою глибокого з ними знайомства. Наскільки в нас поширений цей реальний напрям, свідчать наші занедбані філологічні факультети в університетах і квітучі інші факультети. Нікому не хочеться бути відсталим, а відсталим вважається той, хто здатен засумніватися в кількості благ, які природничі науки дарують людству, і в їхній здатності наперед визначати долю тих сторін людського розвитку, що перебувають поза межами природничо-наукових методів. У цьому відношенні цікаві риси нашого російського матеріалізму: він у багатьох речах різниться від матеріалізму західноєвропейського. Якщо в останньому ще є якийсь стримувальний чинник, то в нашому вітчизняному витворі не помітно геть ніякого. Якщо західноєвропейський матеріалізм не береться грубо за естетичні й моральні сторони людини, то наші матеріалісти передусім терзають саме ці сторони. Вони прагнуть усе звалити в одну купу й зв’язати одним цементом, нібито запозиченим із природничих наук. Варто переглянути статтю одного з таких фанатиків реального напряму, щоб побачити, який це оригінальний наш російський реальний чоловік, яким однотонним штрихом він окреслений і як у всіх своїх потребах і бажаннях керується системою, заснованою на природничих науках. Через це ми дійшли до таких речей, від яких волосся стало б дибки в будь-якого західноєвропейського матеріаліста. І все це говориться таким догматичним тоном, що, мабуть, жоден святий прозеліт ніколи не вважав себе непогрішним так, як наші матеріалісти. Недоведені положення науки вони видають за аксіоми; те, про що не мріє навіть жоден природодослідник, вони подають публіці як останні висновки й результати природничих наук. Можливості сумніву тут не допускається; на їхню думку, вона доводить лише відсталість і незнайомство з наукою. Отож у нас накопичилося стільки аксіом і висновків, що куди не глянь — усюди аксіома або природничо-науковий висновок.
І на чому ж ґрунтується внутрішня сила цих апостолів природничих наук і чому увінчується це апостольське завзяття? Адже не можна сумніватися, що вони діють особливо не без успіху на молодь. Звідки в них сила переконання, доказом чого може слугувати кожен твір цих доморощених філософів? Ми, здається, помилилися б, якби вважали ці переконання такими, що виросли на ґрунті справжнього знання природничих наук. Справжнє знання зовсім не говорить так, як говорять наші публіцисти; воно не визнає за істину те, що ними визнається за безсумнівну аксіому. Читаючи їхні твори, радше здається, що про нерви й мозок міркують люди, які ніколи не бували в анатомічному театрі, а про нервові струми й фізіологічні функції — люди, які не те що самі ніколи не робили фізіологічних дослідів, а й ніколи їх не бачили. Це радше хіміки, які не пішли далі тієї істини, що в природі є лише 62 нерозкладні хімічні елементи, і знають, що крім неорганічної хімії є органічна, яка з часом, імовірно, почне виготовляти в лабораторії людські мозки. Навіть популяризація не лише природничих наук, а й просто добрих книжок про них — і та їм не вдається, бо й у цьому разі потрібне справжнє, а не уявне знання. У нас надто легко дивляться на умови, яких вимагає від популяризатора природничих наук. Уявляють, що досить прочитати дві-три книжки з науки, і після цього вже можна братися до справи популяризації. Тим часом ця справа вимагає, крім таланту писати просто й ясно, ще й повного знайомства з наукою, і якби цю істину усвідомлювали й поважали всі, то не з’явилися б у нас фізіологи, які навчалися, власне, філології, і не було б комічних промахів. Якщо коли-небудь тому спадає на думку сумний стан нашої освіти й просвітництва, то саме тоді, коли до рук потрапляють твори наших російських людей, які в природничих науках не вміють відрізнити правиці від лівиці. Що ж сказати про читачів, серед яких вони поширюються й читаються із захватом і похвалами? Очевидно, відсічі цьому невігластву de cathedra не може бути в беззахисних умах, і ледь пережовані нововідкриті істини потрапляють у круговерть суспільної думки й стають надбанням освіти. Звісно, саме в цьому занепаді просвітництва й треба шукати причини того, чому в нас матеріалізм поширений і поширюється з особливою силою. Брак знання й розвитку не можуть створити в людині самостійного почуття, усвідомлення міцності власних ніг і здатності стояти на них. Через це кожен намагається спертися на чужі ноги, і таким чином більша частина незрілого суспільства зрештою спирається на ті переконання, які висловлюються голосно, спритно, сильно й із певною нахабністю. Цей факт пояснює багато чого з історії нашого розвитку, особливо щодо панування в нас теорій, які невідомо звідки взялися, Бог знає чим тримаються і на що спираються.
Те, що ми сказали, стосується власне матеріалізму мас як суспільного явища. Ми вважали за потрібне сказати про нього кілька слів, бо ігнорувати цю сторону матеріалізму нам здавалося і неможливим, і недоречним. Ми відчуваємо, що тут дещо не договорили. Втім, сподіваємося знову повернутися до цієї теми в продовженні нашої статті. Але матеріалізм мас спирається на науковий матеріалізм, який вважає себе законним породженням сучасної науки. Саме ним живиться матеріалізм мас, від нього останній дістає силу, значення й авторитет. На нього, отже, ми й звернемо увагу в наступній статті. [Але наступної статті вже не знайти, бо журнал мракобісів Достоєвських було закрито].