Переклад статті з німецької Вікіпедії, яка, як це не дивно, є найкращим узагальнювальним матеріалом на тему матеріалістичної суперечки 50-х років XIX століття.
Оригінал німецькою і українська версія.
Так звана «Суперечка про матеріалізм» (нім. Materialismusstreit) відбувалася в середині XIX століття, переважно в Німеччині, а її найактивніша фаза припадає на проміжок у 10 років, близько 1846-1856 рр. Ця суперечка розгорталася навколо світоглядних наслідків природничих наук. Під впливом методологічного оновлення біології та занепаду ідеалістичної філософії у 1840-х роках було сформульовано матеріалізм, що претендував на наукове пояснення людини. У центрі суперечки стояло питання про те, чи сумісні результати природничих наук із концепціями нематеріальної душі, особистого Бога і вільної волі. Крім того, дискусія зосереджувалася на гносеологічних передумовах матеріалістичного світогляду.
У своїх «Фізіологічних листах» 1847 року зоолог Карл Фогт (див. наша стаття) заявив, що «думки стосуються мозку приблизно так само, як жовч — печінки або сеча — нирок». Полемічну прихильність Фогта до матеріалізму критично сприйняв фізіолог Рудольф Вагнер у промові на Геттінгенських зборах природодослідників у 1854 році. Вагнер стверджував, що християнська віра і природничі науки утворюють здебільшого незалежні одна від одної сфери. Тому, на його думку, природничі науки не можуть нічого сказати щодо існування Бога, нематеріальної душі чи вільної волі.
«Не слід щоразу залишати це без відповіді, коли це фривольне кодло намагається ошукати націю, позбавивши її найдорожчих благ, успадкованих від наших батьків, і безсоромно дихає народові в обличчя смородом, що піднімається з бурхливого вмісту його нутрощів, водночас навіюючи, ніби це — найчистіший аромат».
Нападки Вагнера викликали не менш різку реакцію з боку Фогта, а матеріалістичну позицію в наступні роки захищали також фізіолог Якоб Молешотт (див. наша стаття) і лікар Людвіг Бюхнер (див. наша стаття), брат відомого письменника Георга Бюхнера. Матеріалісти позиціонували себе як передовий загін у боротьбі проти філософської, релігійної та політичної реакції, хоча кожен із них розставляв акценти по-своєму. Водночас вони могли розраховувати на широку підтримку з боку буржуазії. Обіцянка науково-природничого світогляду стала визначальним елементом культурних конфліктів кінця XIX і початку XX століть.
Розвиток наукового матеріалізму
Емансипація біології
Виникненню популярного матеріалізму сприяла полеміка проти романтично-ідеалістичної натурфілософії (Шеллінг, Окен та ін.), яка стала звичним явищем після 1830 року й справила однаковий вплив на природничі науки, філософію та політику. З погляду історії науки особливо значущою виявилася розроблена Маттіасом Шлейденом клітинна теорія. У своїй праці Beiträge zur Phytogenesis («Про походження рослин»), опублікованій 1838 року, Шлейден проголосив клітину основним будівельним елементом усіх рослин, а також означив відкрите 1831 року клітинне ядро як ключовий чинник росту рослин. Клітинна теорія структури рослинних організмів становила істотну переорієнтацію ботаніки, яка доти переважно характеризувалася макроскопічним описом форм. Водночас Шлейден пов’язав свою теорію будови рослин із методологічною атакою на ідеалістичну натурфілософію. Клітинна теорія, за його твердженням, ґрунтується на емпірично перевірюваному спостереженні, адже «в царині тілесних природничих наук людина володіє лише тією кількістю фактів, які вона сама спостерігала». Спекуляції натурфілософів, навпаки, не ґрунтуються на суворому спостереженні, і тому, на думку Шлейдена, слід відкинути все «кустарне виробництво систем і теорій».
Програму Шлейдена щодо методологічного оновлення ботаніки в наступні роки було перенесено й на інші біологічні дисципліни. Уже 1839 року Теодор Шванн опублікував працю «Мікроскопічні дослідження про подібність у будові та рості тварин і рослин». Шванн заявив, що клітинна теорія розкриває універсальний принцип життя: усі живі істоти повністю складаються з клітин і, більше того, утворення органів можна пояснити ростом і розмноженням клітин. У зв’язку з цим Рудольф Вірхов проголосив: «Життя за своєю суттю є клітинною діяльністю». Таким чином, клітинна теорія відкрила перспективу природничо-наукової теорії життя, на яку матеріалісти змогли спертися лише за кілька років.
Відмова від ідеалістичної філософії
Паралельно з методологічною переорієнтацією біологічних дисциплін в інтелектуальній атмосфері передберезневого періоду (Vormärz) розвивалася загальна критика консервативної спадщини німецького ідеалізму. В самих природничих науках критика методів натурфілософії залишалася поміркованою, і багато біологів і далі залишалися переконаними анти-матеріалістами. На противагу цьому вже за кілька років після смерті Гегеля 1831 року почали формуватися філософські течії, які розривали з німецьким ідеалізмом і у світоглядному сенсі.
Особливого значення й суспільної вибуховості набула критика релігії, сформульована Людвігом Фейєрбахом у його творі «Сутність християнства». Фейєрбах із 1824 року навчався у Гегеля в Берліні, відвідував кожну з його лекцій протягом двох років і аж до 1830-х років писав тексти в дусі традиційного ідеалізму. Однак у Фейєрбаха, як і в багатьох інших молодогегельянців, почали виникати сумніви. Молодогегельянці не лише з підозрою ставилися до політичного консерватизму німецького ідеалізму, а й водночас систематична філософія, відірвана від емпіричних спостережень, здавалася їм дедалі хибнішою. До 1839 року Фейєрбах нарешті був готовий критикувати свого вчителя на фундаментальному рівні. Ідеалістична система Гегеля, попри всю свою логічну стрункість і зв’язність, на його думку, неприпустимо відірвалася від чуттєвої природи. Філософія, вважав він, має ґрунтуватися на чуттєвій даності — лише так вона може привести до пізнання природи й дійсності. «Марна, отже, всяка спекуляція, що прагне перевершити природу і людину». Ідею погляду на природу, звільненого від спекуляції, поділяли як Фейєрбах, так і нові біологічні напрями. Однак метою Фейєрбаха була не природничо-наукова, а антропологічна теорія людини.
Наскільки вибуховою була антропологія Фейєрбаха, стало особливо очевидно в його філософії релігії. Ідеалістична філософія, стверджував він, помилково намагалася довести істинність теологічних учень за допомогою абстрактної аргументації. Насправді ж релігія — це не метафізична істина, а вираження людських потреб. Ні теологи, ні філософи не можуть довести існування Бога, оскільки Бог — це вигадка, що випливає із самої «природи людини». Аргументація Фейєрбаха не була спрямована проти релігій як таких; для релігійної віри, на його думку, справді існують вагомі підстави. Однак ці підстави мають психологічний характер: релігії задовольняють реальні людські потреби. Натомість філософсько-теологічні докази існування Бога — це лише спекулятивні фантазії. Релігійну критику Фейєрбаха сприйняли як радикальний наступ на загальноприйняту, панівну культуру. До середини 1840-х років він став осередком філософських рухів до оновлення.
Карл Фогт і політична опозиція
Матеріалістичні тези фізіолога Карла Фогта, що почали публікуватися з 1847 року, стали зовнішнім приводом до матеріалістичної суперечки. Перехід Фогта до матеріалізму значною мірою був зумовлений рухами за оновлення в галузі природознавства й культури, але його політичний розвиток відіграв не менш важливу роль. Народжений у Гіссені 1817 року, Фогт зростав у родині, яка поєднувала природничо-наукові та соціально-революційні тенденції. Батько Карла, Філіпп Фрідріх Вільгельм Фогт, був професором медицини в Гіссені, доки 1834 року не прийняв професорську посаду в Берні через загрозу політичних переслідувань. Політичні інтриги були в традиціях родини матері; усі троє братів Луїзи Фоллен були змушені покинути країну через свою націоналістичну й демократичну діяльність.
Адольф Фоллен у 1817 році уклав «Основи майбутньої імперської конституції» і два роки по тому був заарештований за «німецькі інтриги». Еміграція до Швейцарії врятувала його від десятирічного ув’язнення у фортеці. Карл Фоллен в одному з листків захистив ідею тираноубивства і тому вважався ідейним натхненником замаху на письменника Августа фон Коцебу. Йому вдалося втекти до Сполучених Штатів, де з 1825 року він став професором німецької мови в Гарвардському університеті. Наймолодший із братів, Пауль Фоллен, у 1833 році разом із Фрідріхом Мюнхом заснував «Гіссенське товариство переселенців». Їхній проєкт — створення німецької республіки в США — не здійснився, і Пауль Фоллен оселився як фермер у штаті Міссурі.
Карл Фогт почав вивчати медицину в Гіссені 1833 року, але невдовзі звернувся до хімії під керівництвом Юстуса Лібіха. Експериментальні методи Лібіха разюче контрастували з ідеалістичною натурфілософією. Як один із засновників органічної хімії, Лібіх відкидав розмежування між живими процесами та мертвою матерією, тим самим надаючи Фогтові інтелектуальну передумову для його пізнішого матеріалізму. Однак уже 1835 року політичні обставини унеможливили продовження навчання в Гіссені: поширилися відомості, що Фогт допоміг утекти студентові, який зазнавав політичних переслідувань. Унаслідок цього він сам став об’єктом поліцейського розшуку. Фогт емігрував до Швейцарії, де 1839 року завершив навчання на медичному факультеті.
На початку 1840-х років Карл Фогт перебував у контакті з політичною опозицією та новими напрямами в природознавстві, однак ще не сформував свого світоглядного матеріалізму. Це змінилося під час його трирічного перебування в Парижі, яке відіграло вирішальну роль у радикалізації як його політичних поглядів, так і філософського світогляду. Знайомство з анархістами Михайлом Бакуніним і П’єром-Жозефом Прудоном справило глибокий і тривалий вплив на політичне мислення Фогта. З 1845 року він почав публікувати свої «Фізіологічні листи» (підсумкове видання всіх листів датоване 1847 роком) — популярний виклад фізіології, за зразком «Хімічних листів» Лібіха. Перші листи ще не містили ознак матеріалістичних поглядів Фогта; лише в листі 1846 року «Про нервову силу й душевну діяльність» він стверджував:
«Місце свідомості, волі, мислення слід шукати, зрештою, виключно й тільки в мозку».
Проте спочатку політична практика переважала над матеріалістичною теорією. Завдяки клопотанню Лібіха та Олександра фон Гумбольдта Фогта було призначено професором зоології в Гіссені — саме тоді, коли в березні 1848 року почалася Німецька революція, а демократичні сили в різних частинах Німеччини піднялися проти так званої реакції. Коли революція березня 1848 року дійшла й до маленького університетського міста Гіссена, Фогта було обрано командиром громадської варти, а згодом він представляв 6-й виборчий округ Гессен-Дармштадта у Франкфуртських національних зборах у 1848–1849 роках. Після того як прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти запропоновану йому імператорську корону, а політичні поразки призвели до розпаду Національних зборів, Фогт разом із рештою 158 депутатів вирушив до Штутгарта, де на початку червня 1849 року було сформовано так званий «Залишковий парламент» (Rumpfparlament), що проіснував лише кілька тижнів до насильницького розпуску.
Призначений цим парламентом одним із «П’яти імперських регентів», Фогт опинився в самому центрі політичної опозиції. Уже 18 червня того самого року війська Вюртемберга зайняли місце проведення конференції. Фогт емігрував до Швейцарії й знайшов притулок у домі своїх батьків. Зазнавши невдачі в політичних прагненнях і втративши академічну кар’єру, він знову зосередився на біологічних дослідженнях, яким тепер надавав радикального світоглядного значення.
Хід подій
Матеріалістична суперечка до 1854 р.
Не маючи чітких академічних перспектив, Карл Фогт 1850 року вирушив до Ніцци, щоб присвятити себе зоологічним дослідженням. Його опублікована наступного року праця «Дослідження про держави тварин» поєднала зоологію з їдкою сатирою на становище в Німеччині. У політичному сенсі ця книжка була маніфестом на користь анархізму: «будь-яка форма держави, будь-який закон — це ознака незавершеності нашого природного стану». Біологічний аргумент Фогта на користь анархізму ґрунтувався на переконанні в безперервності між «державами» тварин і людей: оскільки людина — це теж природний і цілком матеріальний організм, то й людське суспільство має підпорядковуватися тим самим природним закономірностям. З погляду Фогта, сама біологія передбачала не лише матеріалізм, а й підрив існуючого порядку. У передмові він прямо звертається до німецької публіки:
«Тож іди ж, моя маленька книжечко, як стара істина в новому вбранні. Мандруй тією злощасною землею, мовою якої ти говориш, але дух якої навряд чи вийде тобі назустріч».
І справді, завдяки своїм популярним і полемічним випадам Фогт зумів привернути увагу широкої німецької громадськості. 1852 року вийшла його книжка «Картини з життя тварин» (Bilder aus dem Thierleben), у якій він не лише подав розгорнутий виклад матеріалізму, а й піддав різкій критиці німецьких університетських учених. Кожен ясно мислячий біолог, на його думку, має визнати істинність матеріалізму, оскільки залежність душевних функцій від функцій мозку очевидна. Ця залежність, як він стверджував, особливо виразно виявляється в експериментах на тваринах: так, «ми можемо в голуба, крок за кроком, відсікати душевні функції, зрізаючи по частинах його мозок». А якщо душевні функції залежать від мозку, то й душа, за Фогтом, не може пережити смерть тіла. І якщо функції мозку підпорядковані законам природи, то те саме слід визнати й щодо «душі»:
«Отже, двері буде широко відчинено для простого матеріалізму — людина, як і тварина, є лише машиною, її мислення є результатом певної організації, — а вільна воля, отже, скасовується? […] Справді, так воно і є. Це й справді так».
Той, хто не хотів погодитися з цими висновками, на думку Фогта, просто не розумів логічних наслідків фізіологічних досліджень. Насамперед це стосувалося анатома й фізіолога Рудольфа Вагнера з Геттінгена, який 1851 року в Augsburger Allgemeine Zeitung розкритикував Фогта за те, що той нібито підміняє Бога «сліпою, несвідомою необхідністю». Крім того, Вагнер висловив припущення, що душа дитини складається в рівній мірі з душі матері й душі батька. Цей тезис став для Фогта зручною мішенню: складена душа дитини не лише суперечить теологічній догмі про неподільність душі, а й є фізіологічним абсурдом. Тілесні ознаки, такі як риси обличчя, передаються від батьків дітям природним шляхом. Те саме, стверджував Фогт, стосується і мозку, а отже, успадкування рис характеру цілком може бути пояснене матеріалістично.
Геттінгенське зібрання природодослідників
Улітку 1854 року 31-ше Зібрання природодослідників у Геттінгені, на якому переважала боротьба за «Богом створену душу», дало Рудольфу Вагнеру можливість виступити з публічною реплікою. У своїй доповіді «Про сотворення людини та субстанцію душі» він звинуватив матеріалістів у тому, що вони, заперечуючи вільну волю, підривають моральні основи суспільного порядку:
«Ми, зібрані тут, якими б різними не були наші індивідуальні світогляди, ми, хто бачив, співпереживав, а нерідко й брав участь в останніх битвах нашої нації, — ми також маємо запитати себе: якими будуть результати наших досліджень для виховання і майбутнього нашого великого народу?»
З погляду Вагнера, матеріалізм Фогта суперечить моральній відповідальності вченого, оскільки перетворює людину на сліпу й безвідповідальну машину. Того самого року Вагнер опублікував ще одну працю, у якій доповнив моральну критику загальнішою аргументацією про зв’язок між знанням і вірою. На думку Вагнера, ці дві сфери значною мірою незалежні: жодне природничо-наукове знання не може ані довести, ані спростувати релігійну віру.
Фізіологи, стверджував він, описують внутрішню будову й функціонування тілесних органів, тоді як матеріалісти інтерпретували ці описи, ототожнюючи фізичні й душевні функції. Дуалісти ж виходять із того, що тілесні процеси впливають на нематеріальну душу. Ні та, ні інша інтерпретація, за Вагнером, не випливає із самої фізіологічної картини, а тому природничі науки не можуть розв’язати питання про душу.
«У біблійному вченні про душу […] не знайдеться жодного положення, яке б суперечило будь-якому догматові сучасної фізіології та природознавства».
Сліпа віра і наука
Публіцистичні памфлети Вагнера, спрямовані на широку публіку, остаточно вивели матеріалістичну дискусію, що назрівала вже кілька років, у центр суспільної уваги. Фогт негайно відповів брошурою Köhlerglaube und Wissenschaft. Eine Streitschrift gegen Hofrath Rudolph Wagner in Göttingen («Сліпа віра вугляра і наука. Памфлет проти придворного радника Рудольфа Вагнера в Геттінгені», див. наш огляд під назвою «Забобон і наука»). У першій половині цей текст вирізняється передусім різкими нападами ad hominem на Вагнера. Той, на думку Фогта, аж ніяк не є серйозним і плідним ученим, а лише привласнює результати чужих досліджень, виступаючи редактором незліченних публікацій. Ба більше, він нібито намагався придушити своїх матеріалістичних критиків за допомогою державної влади. Особливе обурення Фогта викликало твердження Вагнера, ніби заперечення свободи волі з боку матеріалістів у світлі політичних подій 1848 року (Березнева революція) є суспільно безвідповідальним:
«Жалюгідна й нікчемна людино! Де ж ти боровся, співчував, брав участь, з якої б то не було сторони? […] Ми тебе не бачили — ані в лавах наших ворогів, ані в лавах наших друзів, і можемо вигукнути слідом за поетом: “Сором тобі, хлопчиську, що ховається за піччю!”»
У другій частині праці Фогт переходить до більш систематичного спростування тези Вагнера про нібито можливу сумісність «наївної віри вугляра» й природничо-наукового знання. Той, хто поміщає душу в царину, цілковито недоступну емпіричній перевірці, — може, звісно, уникнути прямого спростування з боку фізіології, однак робить цілком безплідне і, зрештою, навіть незбагненне припущення. Залежність душевних функцій від функцій мозку, стверджує Фогт, однозначно свідчить на користь тотожності тіла й душі й не може бути проігнорована самим лише аксіоматичним твердженням про нематеріальну душу. Ця логіка, на його думку, вже визнається навіть самим Вагнером — щодо всіх органів, окрім мозку. Адже Вагнер не стверджує, що на додачу до біологічних процесів у м’язах потрібна ще якась м’язова душа, яка й спричиняє скорочення м’яза. І точно так само він не стверджує, що до роботи нирок, окрім фізіологічних процесів, додається душа нирки, яка спричиняє виведення продуктів обміну речовин. «Лише у випадку мозку цього не хочуть визнати; лише тут хочуть запровадити спеціальний, для решти органів недійсний, нелогічний умовивід».
Харчування, сила і матерія
Хоча полемічні тези Фогта викликали жорсткий опір в академічних і політичних колах, до 1855 року матеріалізм як світоглядна позиція вже оформився в потужний інтелектуальний рух. Фогт здобув підтримку двох молодших учених — Якоба Молешотта і Людвіга Бюхнера, які також виносили свої матеріалістичні тези в публічний простір через популяризаторські видання. Ці троє поступово почали сприйматися як риторичні постаті-«вожді» зв’язного й переконливого матеріалізму, а сама полеміка навколо матеріалізму перетворилася на каталізатор широких дискусій — як про роль популяризації науки, так і про місце природознавства в суспільній та світоглядній структурі. Уже наприкінці 1850-х років ці дебати перейшли в обговорення дарвінівської теорії розвитку видів.
Якоб Молешотт, народжений 1822 року в нідерландському Хертогенбосі, познайомився з філософією Гегеля в ранньому віці, але зрештою вирішив вивчати медицину в Гайдельберзі. Перебуваючи під сильним впливом філософії Фейєрбаха, він узявся за питання обміну речовин і дієтології. Відповідно до матеріалістичних переконань Молешотта, їжа поставала основою як тілесних, так і духовних функцій. У творі «Учення про їжу» (1850) він прагнув популярного застосування своїх досліджень і пропонував докладні плани харчування для збіднілих верств населення. Матеріалізм, за його задумом, мав не лише заперечувати існування нематеріальної душі та Бога, а й позитивно сприяти поліпшенню життя людини. 1850 року Молешотт надіслав примірник своєї праці Фейєрбаху, який того ж року опублікував впливову рецензію під назвою «Природознавство і революція». У 1840-х роках Фейєрбах ще визначав свою філософію поза опозицією «ідеалізм — матеріалізм», але тепер він відкрито став на бік матеріалістів. Поки філософи безплідно сперечаються про співвідношення тіла й душі, писав він, природничі науки вже давно знайшли відповідь:
«Їжа перетворюється на кров, кров — на серце й мозок, на думки й настрої. Людське харчування — основа людської свідомості та світогляду. Хочете поліпшити народ? Дайте йому не декламації проти гріха, а кращу їжу. Людина є те, що вона їсть».
Однак ще впливовішим, ніж союз Молешотта з Фейєрбахом, виявився союз Людвіга Бюхнера з широкою громадськістю. Бюхнер, народжений 1824 року в Дармштадті, ще студентом познайомився з Фогтом, а 1848 року став учасником очолюваної ним громадянської варти. Після невдалого досвіду асистентської роботи на медичному факультеті в Тюбінгені він вирішив опублікувати стислий і зрозумілий виклад матеріалістичного світогляду. Книга «Сила і матерія» (Kraft und Stoff) стала справжнім бестселером: за перші 17 років вона вийшла 12 виданнями й була перекладена 16 мовами. На відміну від Фогта і Молешотта, Бюхнер не спирався на власні наукові дослідження, а запропонував доступне узагальнення вже відомих даних, яке було зрозумілим навіть без попереднього знання філософії чи науки. Відправною точкою він поставив підкреслюване вже Молешоттом єдність сили і матерії: жодна речовина не існує без властивих їй сил, і жодна сила не існує без матеріального носія. Із цієї єдності безпосередньо випливає неможливість існування нематеріальної душі — адже вона мала б існувати без матеріального носія, що, на думку Бюхнера, немислимо.
Реакції в XIX столітті
Філософія неокантіанства
Матеріалізм розвивався зусиллями таких природодослідників, як Фогт, Молешотт і Бюхнер, які подавали свої тези як наслідки емпіричних досліджень. Університетська філософія, здавалося, дискредитувала себе як безпідставна спекуляція після краху німецького ідеалізму. Навіть філософ Фейєрбах тепер покладав надії на природничі науки у розв’язанні філософської проблеми співвідношення душі й тіла. Однак лише в 1860-х роках із розвитком неокантіанства виникла впливова філософська критика матеріалізму. 1865 року Отто Лібман у своїй праці «Кант і епігони» піддав різкій критиці всі філософські напрями від німецького ідеалізму до Шопенгауера, завершуючи кожен розділ формулою: «Отже, ми мусимо повернутися до Канта!». Виходячи з цієї позиції, філософ Фрідріх Альберт Ланґе наступного року опублікував свою працю «Історія матеріалізму». Апелюючи до Канта, Ланґе звинувачував матеріалістів у «філософському дилетантизмі», оскільки ті ігнорували фундаментальні положення кантівської філософії.
Головною темою «Критики чистого розуму» була проблема умов усякого можливого — зокрема й природничо-наукового — пізнання. Кант стверджував, що людське знання не відображає світ таким, яким він є сам по собі. Усяке пізнання вже попередньо структуроване такими категоріями, як «причина і наслідок» або «єдність і множинність». Ці категорії, за Кантом, не належать самим речам, а привносяться в них пізнавальним суб’єктом. Аналогічно й простір із часом не мають абсолютної реальності, а є формами людського споглядання. Оскільки будь-яке пізнання попередньо формується категоріями та формами чуттєвості, людина ніколи не може осягнути «речі в собі». Тому, стверджував Кант, питання про нематеріальну душу, особистого Бога чи вільну волю не можуть бути предметом наукового доведення.
З погляду Ланґе, головна помилка матеріалістів полягала в ігноруванні Канта. Матеріалізм стверджує, що в реальності існує лише матерія, але не бере до уваги, що навіть природничо-науковий опис матерії аж ніяк не є описом абсолютної реальності. Наукове знання вже передбачає апріорні категорії та форми споглядання, а отже не може претендувати на доступ до «речей у собі». Цікаво, що в цих міркуваннях Ланґе знайшов підтримку в одного з найпопулярніших природодослідників — Германа фон Гельмгольца, який розглядав свої фізіологічні дослідження органів чуття 1850-х років як емпіричне підтвердження вчення Канта. У лекції «Про людський зір», прочитаній 1855 року, Гельмгольц спершу виклав фізіологічні основи зорового сприйняття, а потім дійшов висновку, що зір не дає достовірної картини зовнішнього світу. У повній згоді з Кантом він стверджував, що будь-яке сприйняття зовнішнього світу вже заломлене через інтерпретацію людською свідомістю, а тому доступ до «речей у собі» неможливий:
«Як і з оком, так само і з іншими чуттями: ми ніколи не сприймаємо предметів зовнішнього світу безпосередньо, а лише впливи цих предметів на наш нервовий апарат».
Ignoramus et ignorabimus (Не знаємо і ніколи не дізнаємося)
Для матеріалістів-природодослідників посилання на Канта видавалося не більш ніж черговою спекулятивною атакою на здобутки науки, і тому вони не стали систематично розбирати аргументи неокантіанців. Набагато небезпечнішою виявилася критика фізіолога Дюбуа-Реймона, який у своїй промові «Про межі пізнання природи», виголошеній 1872 року, оголосив свідомість фундаментальною межею для природознавства. Його формула Ignoramus et ignorabimus (лат. «Ми не знаємо і ніколи не дізнаємося») спричинила тривалу полеміку довкола самої ідеї природничо-наукового світогляду. Так звана «суперечка про Ignorabimus» стала не менш бурхливою, ніж дебати між Фогтом і Вагнером двадцятьма роками раніше, але тепер конфлікт ще сильніше перемістився в політичну площину. Однак цього разу матеріалісти опинилися в обороні.
Головною слабкістю матеріалістів, на думку Дюбуа-Реймона, була їхня нездатність переконливо обґрунтувати тотожність мозку й душі. Фогт, Молешотт і Бюхнер обмежувалися лише вказівкою на залежність душевних функцій від мозкових: ушкодження мозку призводить до порушення психічних здібностей, як це можна довести на експериментах із тваринами. Ця залежність, на їхню думку, робить ідею нематеріальної душі неправдоподібною, а отже, матеріалізм — єдино можливим висновком. Відтак, стверджували вони, зовсім не потрібно пояснювати, як саме мозок породжує свідомість. Так, Бюхнер писав у «Силі і матерії»:
«Втім, для мети цього дослідження може бути цілком байдужим, чи можливо і яким чином уявити собі, як душевні явища виникають із матеріальних сполучень або дій мозкової речовини, або як тілесний рух переходить у духовний. Досить знати, що матеріальні рухи за посередництвом органів чуття впливають на дух».
Дюбуа-Реймон, навпаки, стверджував, що доведення відносин залежності аж ніяк не є достатнім для матеріалізму. Той, хто хоче звести свідомість до мозку, має також пояснити свідомість за допомогою функцій мозку. Однак такої пояснювальної схеми матеріалісти запропонувати не можуть: «Який мислимий зв’язок існує між певними рухами певних атомів у моєму мозку, з одного боку, і, з другого боку, тими первісними, далі не піддатними визначенню, незаперечними фактами: „Я відчуваю біль, відчуваю задоволення; я відчуваю солодкий смак, вдихаю аромат троянди, чую звук органа, бачу червоне“». З погляду Дюбуа-Реймона, не існує мислимого зв’язку між об’єктивно описаними фактами тілесного світу та суб’єктивно визначеними фактами свідомого переживання. Отже, свідомість окреслює собою принципову межу пізнання природи.
Промова Дюбуа-Реймона про Ignorabimus, здавалося, вказувала на фундаментальну слабкість наукового матеріалізму. У той час як Фогт, Молешотт і Бюхнер стверджували матеріальність свідомості, вони відкрито визнавали, що не можуть пояснити свідомість у термінах функцій мозку. Не в останню чергу під впливом цієї проблеми концепція природничо-наукового світогляду наприкінці XIX століття еволюціонувала від матеріалізму до монізму. Ернст Геккель, найвідоміший представник «моністичного світогляду», погоджувався з матеріалістами в запереченні дуалізму, ідеалізму та ідеї безсмертної душі:
«Монізм же […] визнає у Всесвіті лише одну-єдину субстанцію, яка водночас є Богом і природою; тіло і дух (або матерія й енергія) для нього нерозривно пов’язані».
Однак монізм Геккеля відрізняється від матеріалізму тим, що не визнає первинності матерії: тіло і дух — це нероздільні й однаково фундаментальні аспекти однієї субстанції. Такий монізм, здавалося, давав змогу обійти проблему, окреслену Дюбуа-Реймоном. Якщо матерія і дух є однаково фундаментальними аспектами однієї субстанції, то дух уже не зобов’язаний бути поясненим через матерію. Навіть Бюхнер убачав у такому монізмі правильну відповідь на філософську критику матеріалізму. У листі до Геккеля 1875 року він писав:
«Я […] тому ніколи не вживав означення ‘матеріалізм’ для свого напряму, оскільки воно викликає цілком однобічне уявлення, і лише мимоволі згодом тут і там його приймав, бо широка публіка не знала іншого слова для всього цього напряму […]. Запропоноване Вами означення ‘монізм’ саме по собі дуже добре; однак залишається питання, чи приживеться воно у широкої публіки».
Політичний і світоглядний вплив
Матеріалісти, можливо, й здобули велику популярність серед населення, але в політичному плані вони були значно менш успішними. Пропаганда матеріалізму коштувала Фогту, Молешотту й Бюхнеру їхньої професійної кар’єри в німецьких університетах. Пропаговане Фогтом революційне змістовне наповнення матеріалізму не змогло утвердитися в добу реакції після 1848 року. У політичних рухах другої половини XIX століття природничо-науковий матеріалізм також лишився без істотного впливу — зокрема через розбіжності з Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. Маркс називав Фогта «дрібноакадемічним пивним горлопаном і невдалим парламентським оратором», і конфлікти дедалі більше переростали в особисті доноси. Так, наприклад, Фогтові з боку оточення Маркса було висунуто звинувачення в тому, що він нібито працював французьким шпигуном.
Змінене політичне становище відбивається і в творчості Ернста Геккеля, який перейняв у матеріалістів ідею природничо-наукового світогляду, але надав їй нового політичного спрямування. Геккель, на 17 років молодший за Фогта, утвердився в 1860-х роках як представник дарвінізму в Німеччині. У своїй полемічній критиці «церковної мудрості і […] псевдофілософії» він, безперечно, був близький до природничо-наукових матеріалістів. Фогт убачав у фізіології початок природничо-наукового світогляду. Геккель претендував на те саме, посилаючись на Чарлза Дарвіна:
«У цій інтелектуальній боротьбі, яка нині охоплює все мисляче людство й готує гідне людини буття в майбутньому, з одного боку, під світлим знаменом науки стоять: свобода духу й істина, розум і культура, розвиток і прогрес; з іншого ж боку, під чорним знаменом ієрархії: рабство духу й брехня, нерозумність і грубість, забобон і регрес».
Однак «прогрес» у Геккеля розумівся переважно як антиклерикальний — в опозиції до церкви, але не як політичний — в опозиції до держави. Культуркампф Бісмарка проти католицької церкви, що розпочався 1871 року, дав Геккелю змогу пов’язати антиклерикальний монізм із політикою Пруссії. Напередодні Першої світової війни висловлювання Геккеля ставали дедалі націоналістичнішими, расові теорії та євгеніка пропонували нібито природничо обґрунтоване виправдання шовіністичної політики. Таким чином, ідеал Фогта про політично революційне природознавство остаточно зазнав краху.
Сприйняття у XX столітті
Науковий матеріалізм справив значний вплив на світоглядні суперечки XIX століття. У 1860-х роках дебати навколо теорії еволюції Дарвіна та монізму Геккеля дедалі більше виходили на передній план. Однак питання про природничо-науковий світогляд і далі залишалося предметом суперечок; а книга Бюхнера «Сила і матерія» залишалася бестселером. Межовими стали Перша світова війна та смерть Геккеля 1919 року. У Веймарській республіці дебати 1850-х років уже не здавалися актуальними, філософські течії міжвоєнного періоду, попри всі змістові відмінності, загалом були критичними до матеріалізму. Це стосується і логічного позитивізму, який, хоча й дотримувався ідеї наукового світогляду, тлумачив її послідовно антиметафізично. Згідно з критерієм осмисленості логічних позитивістів, висловлювання вважалося зрозумілим лише в тому разі, якщо його можна було емпірично перевірити. Матеріалізм і монізм за цим критерієм виявлялися неспроможними — нарівні з ідеалізмом і дуалізмом. Усі ці позиції постали, таким чином, як хибні фантазії минулої, спекулятивної епохи філософії. До матеріалістичних теорій свідомості знову звернулися лише в 1950-х роках в англосаксонській філософії. Однак на той час природничо-наукові матеріалісти XIX століття були остаточно забуті. У жодному з цих текстів не згадуються Фогт, Молешотт чи Бюхнер; повоєнні матеріалісти зосереджувалися радше на сучасних нейронауках.
Навіть в історії науки й філософії природничо-науковий матеріалізм до 1970-х років значною мірою ігнорувався. Досить рано його почали сприймати в НДР під впливом Дітера Віттіха, який 1960 року захистив дисертацію про наукових матеріалістів і 1971 року видав у видавництві Akademie Verlag збірник текстів під назвою «Фогт, Молешотт, Бюхнер: Праці з дрібнобуржуазного матеріалізму в Німеччині». Віттіх, який обіймав єдину кафедру теорії пізнання в НДР, у своєму розлогому вступі високо оцінив політичну, наукову й антирелігійну діяльність матеріалістів. Водночас він наголошував на їхніх філософських вадах: «дрібнобуржуазні матеріалісти» були «вульгарними матеріалістами, бо наполягали на метафізичному матеріалізмі в той час, коли діалектичний матеріалізм став не лише можливістю, а й реальністю».
1977 року вийшла монографія «Scientific Materialism in Nineteenth Century Germany» американського історика науки Фредеріка Грегорі, яка й досі вважається засадничою працею. На думку Грегорі, значення Фогта, Молешотта і Бюхнера полягає не стільки в їхній конкретній розробці матеріалізму, скільки в суспільному впливі їхньої науково вмотивованої критики релігії, філософії та політики. «Видатною рисою наукового матеріаліста з історичного погляду був не стільки його матеріалізм, скільки його атеїзм або, точніше, його гуманістична релігія». Відповідно до оцінки Грегорі, у сучасній науковій літературі загальне визнання здобула роль матеріалістів у процесі секуляризації XIX століття, тоді як їхні філософські позиції й досі зазнають гострої критики. Так, наприклад, Ренате Вахснер стверджує: «Не можна заперечити представленій у літературі точці зору, згідно з якою всім трьом бракує гостроти й глибини мислення». Однак не всі автори поділяють цю негативну оцінку: так, Курт Байєрц відстоює актуальність природничо-наукових матеріалістів, оскільки вони «розробили першу цілком сформовану форму сучасного матеріалізму».
«Ми маємо справу у Фогта, Молешотта і Бюхнера лише з однією з форм матеріалізму, але з тією формою, яка була типовою для модерну й залишається в наші дні найвпливовішою та найдієвішою».
Тому серйозне осмислення сучасних матеріалістичних суперечок має починатися з XIX століття.