Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Якоба Молешотта — тут.
Огляди на інші книжки Молешотта: 1. «Кругообіг життя»; 2. «Світло і життя»; 3. «Фізіологічні ескізи» і «Георг Форстер, натураліст народу» — тут; 4. «Єдність життя», «Межі людини» тощо (11 статей) — тут.
Ця стаття — черговий огляд книжки з циклу «вульгарні матеріалісти». Цього разу йдеться про Якоба Молешотта, одного з представників знаменитого тріо. Перед нами нині найраніша й одна з двох найзначніших книжок Молешотта (якщо не зважати на суто наукові статті та монографії) — «Вчення про їжу» (1850). Є ще один непоганий, досить літературний огляд, який, мабуть, легше читати, ніж мій; можете спробувати статтю, написану російським вульгарним матеріалістом і нігілістом Варфоломієм Олександровичем Зайцевим (1842-1882) — «Вчення про їжу, викладене загальнозрозуміло Я. Молешоттом» (1863). Відразу варто сказати, що, як і більшість усього написаного Молешоттом, ця книжка написана дуже гарною мовою. Пошлість тут уміло врівноважується красою, а банальні відомості науки — неочікуваними історичними відсиланнями. По-друге, варто зазначити, що цю книжку похвалили як знаменитий учений того часу Олександр фон Гумбольдт, так і філософ Людвіг Фейєрбах. Останній навіть назвав цей твір по суті революційним, побудованим на принципах його власної філософії. І саме ця фраза Фейєрбаха, а не самого Молешотта — «людина є тим, що вона їсть», — так добре розійшлася світом, що її цитують і досі. Сам Молешотт пізніше, у своїй автобіографії, писав, що його книжка від самого початку замислювалася як матеріалістична і соціалістична. Якщо з першим іще все зрозуміло, то друге куди цікавіше. Саме це ми й з’ясуємо, прочитавши книжку цілком.
Молешотт починає свою книжку з того факту, що людина змогла, змінюючи зовнішнє середовище існування для кішки, не лише «приручити» її в поведінковому сенсі, а й буквально змінити її фізіологію, бо тепер домашня кішка буквально відрізняється від кішок у дикій природі. Сам собою напрошується запитання — якщо це працює з тваринами, то чому не має працювати з людьми?
Хто не знає, що голод розслабляє людину? що від міцної кави з’являється збудження? що добрий чай приводить людину в збуджений стан? Хто не знає, скільки прекрасних поетичних творів викликано вином? Минув час, коли вважали, що дух незалежний від плоті. Минає й той час, коли думали, що залежність духу від речовини принижує дух.
Хіба теплота менше дарує нам благ від того, що виникає внаслідок згоряння речовини? Хіба світло стало менш яскравим від того, що ми можемо вловити й зважити полум’я? Хіба дія хімічної спорідненості слабшає від того, що неодмінною умовою її виявлення є матеріальна неоднорідність тіл? Нарешті, хіба наші мистецькі твори, дзвінкість нашого голосу, принадність барв, могутність мислення втрачають щось від того, що їхнє походження безпосередньо зумовлюється нашими органами: руками, гортанню, мозком і оком? Але ж усі ці органи не можуть утворитися інакше, як із їжі та питва. Чи можемо ми тому зневажати їжу, якою зумовлюється вияв усього піднесеного?
Насправді тут скорочувати — тільки псувати, книжка починається дуже добре. Молешотт наполягає, що немає нічого ганебного в тому, що ми залежимо від їжі, так само як залежимо ще від тисячі інших причин. У світі все взаємопов’язане, а ми — лише одна з багатьох частин цієї гармонії, і маємо розум, який дає нам змогу поглянути на це ніби збоку, захопитися красою природи.
Чи може обурювати нас процес перетворення наших трупів на розкішну рослинність полів, а польових квітів — на орган мислення? Хто розуміє цю взаємну залежність усього сущого, тому вона не може бути неприємною.
Молешотт заявляє, доволі сміливо й загалом слушно, що «Зрозуміти загальне можна лише з частковостей». Попри те, що він фанат Спінози й Фейєрбаха та є матеріалістичним моністом, тут він усе ж таки застосовує логіку номіналізму. Образи при цьому в нього такі самі зухвалі, як і у Бюхнера. Тут також мислення і гівно стоять в одному ряду, хоч і не настільки прямо, як у Бюхнера.
Я мав простежити речовину від її надходження в організм до переходу в орган мислення, а потім указати, як речовина повертається назад із нашого організму у вигляді щоденно викидуваних виділень, які, своєю чергою, слугують для живлення нових істот. Лише таким вивченням досягається повне розуміння і повна повага до особистого характеру кожної людини. Склад крові й мозку зумовлює особливість характеру, і пані Сталь слушно сказала: «усе осягнути — означає все простити».
Ті, хто читав наш огляд на «Силу і матерію» Бюхнера, або навіть саму цю книжку, без труднощів помітять запозичення з книжки Молешотта. А їх багато, і дуже багато. Як на рівні загальних ідей, так і буквально в цитатах. Але чим Молешотт відрізняється від Бюхнера та більшості інших, і навіть у кращий бік, так це цитуванням справді гідних представників німецького Просвітництва. В епіграфі до першого ж розділу він поміщає Георга Форстера. Цей перший розділ називається «Обмін речовини в людському організмі» і буквально оповідає про те, як їжа розщеплюється та потрапляє до віддалених куточків організму через кров. Почасти книжка нагадує за задумом і реалізацією, а також і за деякими ідеями, уже згадувану нами «Фізіологію смаку» (1826) Брійя-Саварена. Різниця лише в тому, що Молешотт робить більший наголос не на літературній, а на фактологічній і фізіологічній складовій. І говорить більше про людський організм, а не про кулінарію (хоча й про неї теж). Але подібності все одно місцями значні, з описом слини, кишківника тощо. Молешотт виокремлює основні хімічні елементи, що є в їжі, і ділить їх на групи: неорганіка, органіка та азотиста органіка. Розповідає про важливість для організму солі, білків, жирів, вуглеводів тощо. Загалом же розділ буквально про те, як їжа розчиняється шлунковою кислотою і перетворюється на кров, що являє собою ця остання і як переносить речовини по організму. Як різні речовини реагують на температури й кислоти — словом, чиста хімія.
Природа може все змінювати, перетворювати, розвивати, оновлювати, розкладати, але не може нічого ані створити, ані знищити. Кількість матерії залишається вічно незмінною. Але водночас немає жодної форми в природі, яка б, як і сама людина, не підлягала зміні. Речовина, з якої складаються тіла, безперервно перебуває в русі. Одна й та сама матерія безперервно постає в різних формах (с) Георг Форстер
Далі книжка оповідає про те, як формуються тверді частини тіла, яку роль у цьому відіграє кров. Проговорюються меми про людину на 79% з води тощо. Але це все ще дуже технічні, фізіологічні розділи. Описавши, з чого складається буквально все в організмі, від крові й сперми до шкіри та волосся, Молешотт переходить до розділу про гівно (я навмисно нагнітаю, воно не таке тупе й дитяче, та й узагалі написано прикольно). Звісно, там не лише про це: до виділень належать і відлущення шкіри, і піт тощо. Але лише до 31-го параграфа книжки чиста фізіологія починає трохи відступати. Молешотт починає обговорювати голод і спрагу, але посеред цього висловлює непогані здогадки: «Більш ніж імовірно, однак, що насправді мозок і нерви дуже швидко змінюються, оскільки вони, разом із серцем, перебувають у безперервній діяльності». Видно, що Молешотт любить образність і навмисно прагнув викликати обурення консервативної публіки:
Людина, змучена голодом, стає вкрай дратівливою: світло завдає їй болю, сильний шум для неї нестерпний, навіть дотик її дратує. Враження сприймаються нею невиразно. Пам’ять також зраджує їй, а разом із тим слабшає і здатність міркувати. Щоб розсудливо міркувати, треба ясно бачити, виразно чути, спокійно відчувати й мати змогу пригадувати враження. У безсонні ночі болісний голод доводить людину до такого стану шаленства, коли вона наважується на все, аби тільки заглушити свої страждання. Передати ці відчуття неможливо. Уява поета не може осягнути, що має відчувати людина, яка пожирає падло й трупи, кидається на дорогих їй людей, щоб насититися їхнім тілом, або навіть починає гризти саму себе. Чи можна почуття матерії, яку голод змушує пожирати м’ясо своєї дитини, вимірювати тим звичайним співчуттям, що не дозволяє нам відмовити в подаянні жебракові?
Голодом Молешотт пояснює загострений пошук «справедливості», зростання кількості бунтів і вказує, що саме не примха породила соціалістичну ідею про «право на працю». Це дуже слабкий, але натяк: якщо держави хочуть уникнути революцій, їм варто знайти людям роботу й забезпечити нормальне харчування. І цю тему він іще далі, ближче до кінця книги, розвиватиме докладніше.
Від фізіології людини до хімічного складу їжі
Другий розділ книги Молешотта вже оповідає про їжу й відкривається епіграфом знову з Георга Форстера. Не зважаючи на банальні класифікації їжі та її опис як хімічних речовин у складній формі, Молешотт, як справжній стоїк і учень Сократа, радить їсти простіше й відмовлятися від усяких надмірностей, особливо від приправ. Вони, мовляв, лише розпалюють апетит і не виконують головної функції їжі — насичення. А отже, до біса такі збочення. Щоправда, я трохи нагнітаю: він не такий категоричний. Наприклад, є мем, що Молешотт був рішуче за м’ясну дієту й зневажав вегетаріанців. Останнє — правда, але він аж ніяк не фанатик м’яса й цілком може говорити такі фрази, як ця:
Сказати про якусь їжу, що вона не поживна, було б надто необґрунтовано. Картопля, без сумніву, менш поживна, ніж м’ясо, бо останнє за своїм складом більше подібне до крові, тоді як картопля містить дуже багато крохмалю, але мало білка. Та сказати, що картопля не поживна, означає забути, що крохмаль під час травлення перетворюється на жир, який є необхідною складовою частиною крові. Картопля з домішкою певної кількості яєчного білка буде так само поживна, як молоко або м’ясо.
Але тепер веганам уже точно варто відійти від екрана! Хоча найжорсткіше — про фуа-гра й цькування тварин — я тут наводити не буду, і варто зазначити, що й сам Молешотт визнає таку поведінку щодо тварин негуманною. Та все ж він описує вплив подібних практик на смак м’яса. Молешотт вважає, що цивілізовані люди більше полюбляють м’ясо травоїдних тварин, бо вони видаються «чистішими», не вбивають інших тварин, через це краще пахнуть тощо і так далі. Він каже, що насамперед людині постачають поживу також рослини, а самі рослини — найчистіші створіння, які взагалі можуть не живитися трупами. Тут Молешотт цитує… і знову Форстера!
Тварина вживає в їжу вже утворені тіла, — каже Форстер, — тим часом як рослини, ці ніжні клітчасті організми, поглинають із повітря найпростіші речовини. Нам усміхається лагідна зелень лісів і полів, оживлена світлом сонця й благотворною дією теплоти. Дивіться! Як горить сонячний промінь на безконечно ніжних жилках квіткових віночків і стиглих плодів і своєю різноманітною грою надає невимовної принадності цим зеленіючим істотам.
Далі знову йдуть тягучі глави. Він описує м’ясо, з чого воно складається, у що перетворюється після споживання. Окремо у випадку сирого м’яса, окремо у випадку вареного. Що відбувається з м’ясом під час варіння й смаження тощо з погляду хімії — і все в такому дусі. Із того факту, що м’ясо тварин змінює смак залежно від того, чим вони харчуються за життя, Молешотт робить чергове нагадування, що ми буквально є тим, що їмо. Інакше властивості м’яса не змінювалися б залежно від того, що їдять тварини. «Домашні качки, будучи залишені самі по собі на волі, худнуть, і м’ясо їх набуває приємного смаку дичини». І ось нарешті ми добираємося до класики жанру — расистських упереджень! Молешотт у своєму викладі доходить до впливу м’яса на мускулатуру й заявляє таке:
Немає сумніву, що необхідним наслідком найряснішого переходу фібрину в кров будуть сильні м’язи. Нам доводять це своєю щільною мускулатурою і силою рухів індіанські племена Північної та Південної Америки, які живуть виключно полюванням. Надмір худоби виявляє подібний вплив на татар і калмиків, на альпійських пастухів і мешканців гірської Шотландії. Хто не знає переваги англійського робітника, що харчується ростбіфом, перед італійським лаццароні, який їсть переважно рослинну їжу, що й зумовлює його лінощі та бездіяльність?
Далі Молешотт розглядає хліб і всяку випічку, показуючи, що вона на диво поживна, але все ж поступається м’ясу. Пиріжні ж узагалі здебільшого шкідливі для здоров’я. Натомість із рослин особливо вихваляються горох, боби і чечевиця. Вони входять до трійки найпоживніших продуктів поруч із хлібом і м’ясом. Саме в розділі про боби Молешотт промовляє свою найвідомішу цитату про фосфор. Яка, як завжди, у повному контексті звучить трохи інакше, ніж це заведено:
Ми вже говорили раніше про значний вміст фосфору в легуміні. Мозок же не може існувати без жиру, що містить фосфор, який він одержує з білка і фібрину крові. Інші основні начала не можуть перетворюватися на фосфор. Звідси випливає, що для живлення мозку необхідно вживати в їжу м’ясо, хліб, горох і що страви, які містять готовий фосфористий жир, як, напр. риба й яйця, полегшують доставляння мозку цієї необхідної для нього основної частини. Цей фосфорний жир зумовлює розвиток, а отже й діяльність мозку. Тому-то й кажуть жартома, що в розумної людини багато фосфору в мозку, чого, звісно, жоден природодослідник не думає серйозно. Склад кожного органа страждає як від надлишку, так і від нестачі. Надзвичайний приплив якоїсь однієї складової частини не такий небезпечний через правильні закони спорідненості, які зумовлюють живлення тканин, тим часом як від нестачі речовини потерпають функції органа. Тому не можна вважати, щоб мозок великих мислителів містив надлишок фосфору, але все ж положення, що без фосфору немає думки, завжди лишається справедливим.
Отже, у топ-3 для дієти в нас м’ясо, боби і хліб, але Молешотт не оминає й інші овочі. Звісно ж, їхня харчова цінність — на рівні плінтуса. Кілька простих кислот, невелика кількість білків і величезна кількість води. Як допоміжний елемент для харчування — ще куди не йшло, але як основна їжа — ніколи. Приблизно те саме стосується й плодових рослин, фруктів, що складаються переважно з води. Вони, здається, навіть гірші за овочі, але Молешотт усе-таки хвалить їх більше, бо вони нібито краще сприяють травленню.
Овочі самі мало постачають речовин крові, що доводять нам безсилі м’язи тропічних народів, які вживають у їжу виключно рослини.
…
Із сказаного видно, що овочі, коли їх уживають у їжу самі по собі, вельми недостатньо відшкодовують речовини, витрачені кров’ю, чим і пояснюється недостатнє живлення тканин при виключному вживанні рослинної їжі. Від такого роду їжі не лише знесилюються м’язи, а й потерпає мозок, дістаючи мізерне відшкодування. Цим пояснюються нерішучість і малодушність індусів та інших тропічних народів, які живляться виключно одними овочами.
Як і казав Гумбольдт у своєму похвальному листі з приводу цієї книги, у §62 Молешотт лають картоплю та ріпу, звинувачуючи їх у тому, що харчування ними отупляє людей. Щоб добути потрібну кількість корисних речовин, не використовуючи м’ясо, хліб і боби, тоді доведеться їсти просто неймовірну кількість картоплі, моркви та всіляких інших бульб. Утвориться дуже багато жиру, і організм почне гальмувати обмін речовин. А отже, м’язи й мозок недоотримають у своєму розвитку. Тут, як і багато де ще, Молешотт політизує книгу й намагається робити з аналізу властивостей їжі певні висновки геополітичного та політико-економічного характеру.
Саме ця обставина, власне, і робить становище бідних людей нестерпним. Недостатнє задоволення потреб організму людина переносить недовго без особливої шкоди. Бідняк, щоб працювати, мусить підтримувати свої сили поживною їжею. Але бідна на білкові речовини кров, утворена з картоплі, чи може вона дати м’язам силу для праці й оживити мозок? Бідна Ірландія! Її бідність породжує, своєю чергою, злидні: Ірландія не може перемогти в боротьбі зі своїм гордим сусідом, красиві стада якого свідчать про могутність їхніх господарів. Вона не може перемогти, бо їжа її народу здатна породити не піднесення, а відчай: лише піднесенням можна скинути велетня, у жилах якого біжить багата кров, що зумовлює його могутність і енергію. Гокінс, який переніс із Америки картоплю, звісно, не зробив цим добра ірландцям.
Особливу роль Молешотт відводить молоку. Воно — мало не єдиний продукт, у якому є всі необхідні для життя елементи. Не конкретні елементи, а їхні більш узагальнені «роди» (жири, білки, солі, цукор тощо). Якщо їсти саму лише м’ясну їжу й більше нічого — помреш від нестачі елементів, яких у м’ясі немає. Якщо їсти самі рослини — те саме. І так майже з усіма продуктами, окрім молока. Звісно, на одному молоці здоровим теж не будеш, але принаймні можна довго підтримувати життєдіяльність. Тому молоко він і ставить за приклад.
Але все це, знову ж таки, не так уже й цікаво. Окрім технічних переказів хімії нашого організму та їжі, яку ми споживаємо, Молешотт уводить різноманітні поетичні образи того, як усе у світі взаємопов’язано. Як, наприклад, дощова вода насичується різними елементами, яких у ній не було на момент випаровування. Як її властивості змінює навіть удар блискавки, після чого вона починає краще живити рослини тощо. Але мене більше цікавлять побічно-філософські висловлювання. Одне з таких, наприклад, стосується ролі людини в природі:
Ми не кажемо, що людина з безумовною покірністю має підкорятися приписам природи, за законами якої здоров’я існує поруч із хворобою, ліки — поруч із недугою. Бездіяльне перебування в страждальному послуху природі, коли людина вважає задоволення природних потреб — кінцевими прагненнями своїх бажань; переконання, що в природі всюди засоби відповідають цілям і у виборі останніх природа керується наперед накресленим планом; усі подібні істини можуть бути окрасою релігії магометанина або якогось браміна, занурених у безглузде споглядання. Але релігія, що визнає розум людини, прагне до вищого. Вгадувати мету за явищами, які можуть бути спостережувані, не гідно вільної людини, для якої пізнання законів природи має бути важелем у її могутніх руках.
Звучить як максимально анти-епікурейське висловлювання, і так воно й є, якщо не зважати на першу частину, де йдеться про відмову від покори. Але якщо згадати, що Молешотт — це колишній гегельянець, який став фейєрбахіанцем… що він шанувальник Спінози й мислить монізм через «примирення» дуалізму… тобто якщо згадати, що він буквально марксист без Маркса, тоді такі висловлювання про закони природи й вищі цілі не будуть дивними. Принаймні телеології не визнає — уже непогано.
Кулінарна геополітика
У розділі про чай, каву та шоколад Молешотт докладно описує, що відбувається з кавою під час обсмажування, чим відрізняється чорний чай від зеленого, а «іспанський» шоколад — від «італійського». Шоколад містить більше білка, ніж чай і кава, і є поживнішим, але водночас найгірше засвоюється, бо містить багато жиру. Та в невеликих порціях шоколад він вважає навіть радше корисним. І хоча чай і кава самі по собі взагалі не корисні, їх варто вживати, бо вони «збуджують діяльність мозку й нервів». Коли займаєшся розумовою працею, вони навіть є кращими для вживання. Але при передозуванні починаються дратівливість, безсоння тощо. Кава в цьому плані краще розганяє мозок, але й сильніше заганяє в стрес при передозуванні.
У Константинополі перші кав’ярні називалися «школами пізнання». Поети й філософи збиралися в цих школах; їхні вільні судження та розповіді привернули увагу влади. Духовенство переконало Мурада II, що ці зібрання небезпечні — і «школи пізнання» було закрито. Подібна ж доля спіткала в XVII столітті кав’ярні в Лондоні. Але заборона лише поширює звичай, вона ніколи не переробляє суспільства. Соціальні перевороти не придушуються зброєю, бо спричиняються не зброєю.
Тепер Молешотт дістався спиртних напоїв, пояснює, чому в них різний % спирту, чому взагалі відбувається бродіння, звідки береться так багато різновидів вина, як зробити вино шампанським тощо. Шкода, що схему самогонного апарата не намалював, а лише в загальних рисах описав перегонку. Аналізуючи поживність алкоголю, Молешотт доходить висновку, що він зовсім не поживний і радше навіть шкідливий. Але деякі властивості роблять уживання алкоголю не таким уже й безглуздим. Як і в прикладі з кавою, де він спромігся вставити політичну алюзію з натяком на матеріальні причини революційних рухів, так і тут він виступає за поліпшення матеріального добробуту робітничого класу.
Хто має мало, той і віддавати повинен мало, якщо бажає зберегти в залишку стільки ж, скільки лишається в іншого, що поєднує щедрість із багатством. Алкоголь є, так би мовити, ощадною касою для тканин. Отже, хто мало їсть і помірно п’є алкоголь, той утримує у своїй крові й тканинах стільки ж, скільки й той, хто вживає відносно більше їжі, але не п’є пива, вина чи горілки.
Тому було б жорстоко в поденника, який у поті чола заробляє свою мізерну їжу, відбирати засіб, завдяки якому й мізерна їжа здатна довше підтримувати людину. Дайте йому кращу їжу, і тоді він зможе обійтися без горілки. А доки не влаштували так, щоб праця давала людині достатнє харчування, не глузуйте з бідняка, радячи йому відмовитися від меншого блага, коли не можете або не хочете дати йому більше.
Людина, яка вимагає обітниці цнотливості, так само суперечить усьому людському, як і лікар, що відкидає вживання горілки на тій підставі, що вона може зробити людину п’яницею. Ґете поклав в основу нового погляду на світ прекрасну думку: пам’ятай про життя! Той же, хто проповідує вигнання горілки з ужитку, переносить нас знову в похмуру епоху середньовіччя, гасло якої: пам’ятай про смерть! — губило найкращі квіти людства.
Алкоголь він загалом засуджує, особливо надмірне споживання та побічні ефекти. Але в невеликій кількості він корисний. Загалом описи дуже нагадують каву й чай. Черговий наркотик, який допомагає робити неочікувані розумові висновки й дає непогані результати, після передозування якого починаються проблеми. Тепер Молешотт знову повертається до питання приправ і присвячує їм цілий розділ із кількох параграфів. Найголовніша й найкорисніша приправа — сіль. Не кажучи вже про її роль у консервуванні, вона також сприяє кращому розкладанню їжі всередині організму і навіть допомагає у формуванні крові. Він описує масло та його властивості й переходить до сирів. Описувати деталі не будемо, але завершення розділу, з черговими вихваляннями м’яса, варте того, щоб його процитувати:
Сир виготовляють у тих країнах, де процвітає скотарство, отже, де молока надлишок. У таких країнах не може бути нестачі в м’ясній їжі. М’ясо ж, як ми вже говорили, виробляє кров, багату на всілякі речовини, потрібні для живлення організму; така кров створює сильні м’язи, розвиває шляхетність почуттів і палку мужність для захисту свободи. Це дало Йоганнові Мюллеру право сказати: «свобода процвітає там, де роблять сир».
У розділі про оцет найцікавіше те, що звідси ми можемо дізнатися про виробництво оцту в Англії XIX століття. Виявляється, «щоб зробити смак оцту ще кислішим, до нього додають 0,001 сірчаної кислоти». Я навіть перевірив, і справді, це був спосіб фальшування оцту, і з цим тоді намагалися боротися на законодавчому рівні. Оцет корисний для травлення навіть більше, ніж будь-який сир, більшість овочів, алкоголь тощо. Далі йде не надто цікаве описання цукру, і нарешті він доходить до прянощів (гірчиця, кмин, різні перці, кориця тощо). Як каже Молешотт, приправи розпалюють пристрасті, можуть навіть посилювати мисленнєві властивості мозку, подібно до кави й чаю. Тут він особливо зупиняється на популярній байці про роль гірчиці для пам’яті, попутно висловлюючись про мозок:
Ті, хто думають, що гірчиця сприяє добрій пам’яті, змішують поняття про діяльність як властивість матерії з поняттям про орган. Без матерії, звісно, немає й органа; але слід пам’ятати, що сутність діяльності зумовлюється не лише масою матерії, а й швидкістю, силою її руху. Рух припиняється, якщо не досягає речовини, що його збуджувала. Отже, якщо летка олія зникає з крові, то закінчується і подразнення, яке вона спричиняла в мозку. Гірчиця не може утворити орган пам’яті; повторюємо: пам’ять є лише форма, в якій виявляється діяльність мозку. Тому назвати мозок органом пам’яті було б так само несправедливо, якби під іменем м’яза стали розуміти орган швидкості. Мозок мислить так само, як м’яз спричиняє рух. Почуття і воля, пам’ять і розсудок є формами мислення, так само як розтягнення і скорочення, гра на відомому інструменті й хапання предметів — форми руху.
Щодо корисності прянощів він усе ж таки ставить їх нижче за сіль, цукор, олію, сир і оцет. На відміну від них, прянощі діють дуже подразнювально, і користь не переважує можливої шкоди. А в разі передозування прянощами негативні ефекти цілком можна порівняти з алкоголем та іншими подібними продуктами. Звідси черговий геополітичний висновок:
Якщо згадати швидкоплинні пристрасті, запальність, ревнощі й підступність жителів тропічних країн, які вживають прянощі в їжу майже нарівні з поживними речовинами, то аж ніяк не можна примиритися з жорстокосердям європейців, які запровадили в себе перець, корицю, гвоздику й мускатний горіх. Якби ми не мали цих приправ до їжі, що часто завдають шкоди й у всякому разі не надто потрібні, — можливо, в історії іспанців, португальців і голландців виявилося б менше кривавих подій.
Як правильно харчуватися?
Перша частина книги стосувалася фізіології людини та обміну речовин. Друга частина стосувалася хімічних властивостей різних продуктів харчування. Третя частина книги вже розповідає про правила харчування, тобто про дієту. І відкривається епіграфом уже не Форстера, а Ґете. За словом у кишеню Молешотт не лізе, тому відразу починає з козирів, де попутно можна запідозрити підтримку расистських теорій Карла Фогта про полігенетичне походження людства. І теж із натяком на боротьбу проти теорії Адама й Єви:
Справжня подібність людей полягає в їхній відмінності. Ми лише тому всі однакові, що найменша відмінність у стосунках до навколишнього нас спричиняє різницю в складі та діяльності організму. Інший спосіб життя, інше харчування, інший клімат, інший ґрунт зумовлюють іншу кров і інший мозок. Справді, якщо простежити від полярних льодів до квітучих країн тропіків, до смуги екваторіальної спеки, безліч різноманітних стосунків, у які ставлять людину навколишні спека й холод, гори й долини, море й суходіл, ліси й степи, рослини й тварини; якщо вникнути в усю різноманітність, а часом навіть у протилежність цих стосунків, то не здаватиметься дивним, чому зовнішність, колір, вдача й звичаї людей являють стільки різнорідного, що заперечується походження всього людського роду від одного праотця.
Отже, на нас впливають тисячі різних обставин, і головним чином харчування, а оскільки в різних кінцях світу різна кухня, то це має неабияк позначатися на фізіологічному (біохімічному) складі різних людей. Але Молешотт застерігає (!), витративши на це цілу сторінку, що він не вважає харчування найголовнішим із усіх впливів на окрему людину. Що він просто не може врахувати буквально все, а книга в нього про харчування, тому він, аби підкреслювати певні речі, абстрагує цю тему із загальної системи зв’язків, і може здатися, ніби зводить узагалі все на світі до харчування. Це проблема суто у формі подачі; сам він чудово розуміє, що є ще десятки різних чинників, зокрема й соціальна взаємодія. Але навіть соціальні взаємодії можуть змінюватися під впливом харчування (дратівливість, наприклад, від передозування приправами або від голоду), а зміна соціальних взаємодій може змінити харчування, а зміна харчування змінить склад ґрунту тощо — усе пов’язано. Однак він усе одно повертається до висміювання вегетаріанців і расизму:
Якщо змішана їжа з рослинних і тваринних речовин є найзручнішою для травлення й утворення крові, то постає запитання: розвиваючи властиві людині м’язи й кістки, чи не впливає таке харчування і на розвиток мозку, що думає й відчуває суто по-людському? Освічений європеєць стоїть однаково далеко і від народів мисливців, диких і лютих, подібно до хижих звірів, і від індуса, який живиться виключно рослинами, духовна діяльність якого така мізерна, що, здається, він і живе лише для того, щоб варити їжу, а не харчується, щоб жити так, як належить людині. Європеєць уживає змішану легкозасвоювану їжу, з якої утворюється кров, що живить мозок; і ми дивуємося діяльності цього мозку в істотах, які втілили в собі людську мудрість і красу.
Описуючи сніданок, обід і вечерю, Молешотт не надто оригінальний чи цікавий. Він описує, що і коли їдять люди в різних країнах, особливо в Німеччині, що правильно і неправильно тощо. Для прикладу наведу лише цитату про обід:
Добрий обід має складатися або з горохового супу й риби з картоплею, або з риби та якогось борошняного страви, або з м’яса й овочів, або з м’ясного бульйону, стручкових плодів і картоплі, або зі смаженини із салатом; одним словом, із таких страв, у складі яких є всі необхідні поживні речовини. Звісно, у складі страв завжди мають переважати легкозасвоювані білкові речовини, а в тому разі, коли обід складається головно з важкозасвоюваних поживних речовин: із гороху, бобів і борошняних страв, слід їсти ще принаймні суп із зелені або плоди, аби солі й кислоти, що містяться в них, сприяли травленню.
Універсальних рецептів він не дає, зрештою все має бути індивідуально. Дієта без м’яса допускається (як видно наприкінці попередньої цитати), але все ж небажана за інших рівних умов. Бажано постійно змінювати страви, бо організм швидко звикає до одноманітної їжі й притуплює її дію. Не можна по колу їсти один і той самий біфштекс. Мало того, що це не корисно, так ще й виховує в нас педантизм. Із деяких висловлювань Молешотта зрозуміло, що йому не подобалися такі суворі люди, як Кант, які живуть за розкладом, мов роботи:
Якщо мертва правильність узагалі свідчить про обмеженість понять людини, то, своєю чергою, така правильність у зміні страв розвиває в ній філістерський погляд на життя, за якого непомітно, мало-помалу пригнічуються вільні поривання людського духу. Хто уважно спостерігає за собою, той знає, що прогулянка, якщо робити її протягом довгого часу щодня в ті самі години, перестає діяти освіжально. При одноманітності їжі відбувається те саме. Уже здавна лікарі кажуть, що тимчасовий безлад корисний людській натурі; з цим положенням цілком узгоджується й те, що геніальність не терпить у житті неухильної регулярності.
Далі описується дієта для дитини, як робити штучне молоко, якщо немає годувальниці, змішуючи коров’яче й козяче молоко з водою тощо. Тут цікавий хіба що порада щодо напоїв для дитини, в якої вже прорізалися зуби: «їй можуть бути на користь тільки вода, молоко і легке пиво». Потім ідуть описи дієти для юнака, дорослої людини та старих. Із цікавого — Молешотт вважає, що для людей із різними темпераментами пасують різні продукти, якими ці темпераменти, а отже й характери, можна тимчасово коригувати. Звісно, тут можна знайти й елементи «доброзичливого» сексизму, без якого в ті часи взагалі важко знайти бодай якусь філософську чи наукову працю. Жінка ж бо істота особлива, і не лише на фізіологічному рівні та в обміні речовин, а й у своєму соціальному статусі. Тому лише в диких народів жінок обтяжують працею так само, як і чоловіків. У цивілізації жінка береже домашнє вогнище й не перенапружується, сидячи вдома. Жінка спокійніша, терплячіша, мислить плавніше тощо і т. ін., а слабкість жінок просто-таки спонукає чоловіка виявляти джентльменські якості захисника й опікуна. Класика жанру.
Описується і те, як старість впливає на фізіологію людини, зокрема й на мозок. Причому легко помітити вплив на мозок не лише фізіологічно, а навіть у буденному житті. Щоправда, старі люди ще можуть, якщо мають добру пам’ять, непогано працювати з уже отриманими в минулому сприйняттями. Як приклад Молешотт наводить свого кумира, Александра фон Гумбольдта:
«На заході багатодіяльного життя» Олександр Гумбольдт подарував німецькому народові свій опис світу (Космос), «образ якого в невиразних рисах носився понад пів століття в його душі». У цей дивовижний твір він умістив усю сутність своїх знань і збудив ним той захват, у який не може не привести людину велика й прекрасна праця, що не має нічого спільного із сухими й порівняно марними результатами трудівництва, спрямованого виключно на дрібні подробиці й нездатного побачити в них загальну зв’язувальну ідею.
Один із найцікавіших у книзі §100 має назву «Правила харчування для ремісників». Само собою, людям фізичної праці треба харчуватися більше, ніж усім іншим, оскільки вони більше витрачають. «Робота йде добре тільки тоді, коли працівник ситий», і тому, якщо ми хочемо сильної національної промисловості, варто серйозно подбати про забезпечення робітничого класу. Втрати від зниженої продуктивності праці будуть куди більші, ніж втрати через оплату необхідної для праці їжі. Як приклад Молешотт наводить Англію. Хоча він знає, скільки жахів описано про промислову систему Англії та злидні в ній, лише серед англійських робітників можна зустріти відносно високе споживання м’яса; в інших країнах справи ще гірші.
Голод — бич робітничого класу в країнах, де розвинена фабрична промисловість. Нині вживання робітниками в їжу стручкових плодів, через нестачу м’яса, — єдина їхня втіха. Припиниться ж цей тяжкий стан робітника лише тоді, коли перестануть допомагати своїм братам із жалю, а визнають за кожною людиною право здобувати собі потрібну їжу працею.
Може здатися, що це жахлива промова, але насправді більшість комуністів, особливо в той час, також відстоювали «право на працю» і виступали проти благодійності, яка не лікує причину зла, а лише пом’якшує симптоми. Проти благодійності, наприклад, навіть нині активно виступають багато лівих не останньої величини, скажімо Славой Жижек. А говорячи в наступному розділі про їжу для художників і вчених, Молешотт переходить до визнання інтелектуальної праці — справжньою працею, яка також підвищує витрати ресурсів організму. Тут він прямо заявляє, що сила нерозривно пов’язана з матерією (за 5 років до книги Бюхнера «Сила і матерія»):
Дуже поширена помилка, ніби душевна діяльність анітрохи не збільшує витрат організму, походить від того, що не хочуть визнавати безсумнівної істини, що сила нероздільна з матерією. Дуже багато навіть із тих, хто присвячує себе вивченню природи, люблять мудрувати про сутність тіл, які, на їхню думку, перебувають поза тілом або над тілом. І навпаки, дуже небагато мають ясне поняття про те положення, яке від часів Спінози утвердилося в науці, і за яким сума всіх властивостей становить усю сутність тіла.
Але що ж має їсти інтелектуал, щоб краще підтримувати свою трудову діяльність? Не рахуючи того, що вже говорилося про користь алкоголю, кави й чаю для «розгону» мисленнєвої діяльності, якщо говорити суто про їжу, то це:
Добре випечений хліб, нежирне м’ясо, приправлене молодими овочами й легкозасвоюваними цукристими коренеплодами, — найздоровіша їжа для поета й мислителя. А їжа, що складається з великої кількості стручкових плодів, важкого хліба, жирних борошняних страв, жирного м’яса, здатна породжувати лише тих нудних і похмурих, майже завжди худорлявих державних мужів, які настільки нечутливі до радощів життя й так похмуро дивляться на нього, що вважають тюрму й різки найвеличнішими рушіями просвітництва.
Короткий підсумок: Молешотт як марксист
На цьому, в принципі, все: книжка закінчується, далі йде безплідний огляд відмінностей у харчуванні взимку й влітку, а завершальний розділ — ні про що. Він просто розписав, що світ складний, і людина формується не одним лише харчуванням тощо, але це вже й так було в тексті книжки. Ця тема — про складність світу в усій його взаємопов’язаності, де нічого не можна розглядати суворо ізольовано, якщо тільки це не вимушений захід для наукового аналізу, — одна з головних, і ляже в основу його наступної книжки під назвою «Кругообіг життя». Загалом видно, що Молешотт не збрехав. Книжка справді написана в соціалістичному дусі і постулює як право на працю, так і право на гідну оплату праці для доброго харчування. У філософському ж плані він не просто матеріаліст, у дусі Фогта, як фізіолог, а й ідейний послідовник Фейєрбаха та Спінози. Це матеріалістичний спінозист, або навіть «моніст», у такому ж сенсі, як і Бюхнер, а почасти й Геккель. Подекуди він навіть більше залежить від свого гегельянського минулого, і його висловлювання болісно нагадують висловлювання будь-якого типового марксиста. Додаючи сюди елементи расизму й сексизму (хоча в цій праці вони й не такі сильні, як у Бюхнера та Фогта), картина стає не надто приємною. Але є, звісно, й очевидно добрі сторони, як-от неприязнь до суворої правильності, педантизму, телеології і антропоцентризму. На відміну від марксистів, йому все ж не соромно зводити мислення до фізіологічної роботи мозку й застосовувати логіку атомізму. На відміну від марксистів, це все ж філософ-матеріаліст. Так, його уявлення про дієту недостатні, але тоді нічого кращого в принципі не було: це обмеження не його особисте, а загалом обмеження науки про харчування середини XIX століття. Так, він сильно перебільшує ступінь впливу їжі на долі цілих народів, але сам факт того, що він звертає увагу на такий фундаментальний базис і вважає, що матеріальні умови мають сильно позначатися на людині, — цілком матеріалістичний, науковий і загалом адекватний. А висновки, яких він доходить, мають ліволіберальний характер, і він зовсім не схильний робити висновок, що люди бідні, бо від природи дурні. Ні! Він якраз і каже, що можна й треба зробити умови такими, щоб бідність не позначалася на фізіології й не породжувала дурних людей. Для Молешотта очевидно, що найголовніше — це виробництво й відтворення життя, і що матеріальний базис визначає будь-яку ідеальну надбудову.