Автор тексту: Якоб Молешотт
Любительський переклад з німецької мови.
Мій дорогий і вірний батьку!
Ти знаєш прекрасний звичай нашої батьківщини: коли новообраний професор університету виголошує свою інавгураційну промову, він збирає довкола себе друзів із ближніх і далеких країв, серед яких не може не бути й батька. Тебе стримує серйозний обов’язок догляду за хворими в рідній Голландії в той радісний день, коли перед очима всього світу моє викладацьке звання оновлюється для нового етапу в навчанні. Якби я міг виголосити нижченаведене перед твоїми очима, моїм найсолодшим бажанням було б публічно подякувати тобі за натхненну щирість і теплоту, з якою ти підготував мене — я не скажу до заслуги, ні, до насолоди викладати. Адже тобі я завдячую радістю дослідження і можливістю дати їй, цій радості, повну свободу. Тобі передусім я вигукнув би, як багато повернув мені вільний Цюрих після того, як я, зіткнувшись із баденським урядом, підбурюваним духівництвом, і його слухняним знаряддям, Гайдельберзьким сенатом, серед спраглої до знань молоді, був змушений зазнати багатьох болісних утисків у цьому чарівному місці, яке я ніколи не забуду, бо стільки радощів воно мені принесло.
Оскільки я не можу віч-на-віч висловити тобі своє захоплення, я хотів би, щоб у той самий день, коли я збираюся виголосити цю промову, ти тримав її надрукованою в своїх руках, добре знаючи, що не станеш суворо зважувати її зміст, а з батьківською радістю насолодишся натхненням, яке з неї лине, і зрозумієш потребу, що спонукала мене присвятити ці легкі сторінки тобі.
Цюрих, 1 червня 1856 року.
Промова з нагоди вступу на посаду викладача з вивчення людської природи в Цюрихському університеті
Високошановна, глибокоповажна аудиторіє,
покровителі й спонсори,
учителі й дослідники,
учні та друзі вільної науки!
Усе, що живе й рухається на Землі, завдячує своєю рушійною силою сонячному світлу. Немає нічого простішого, ніж наочно продемонструвати барвистий ефект цієї рушійної сили. Для цього не потрібні ні штучні інструменти натураліста, ні навіть прогулянки на відкритому повітрі, на які зазвичай виманюють допитливих, якщо підозрюють, що вони трохи побоюються таємниць дослідницької майстерні. Поставте на світ білу скляну пляшку, наповнену джерельною водою. Минеться небагато часу, і дно пляшки позеленіє. У зеленому слизу, що й далі розростається у воді, живуть рослинки й тваринки. Обидві належать до нижчих форм: перші — це водяні нитки, другі — зелені інфузорії. Проте зародки, з яких виникає так багато простих форм, розвиваються лише під впливом світла. Якщо залишити пляшку з водою за тих самих умов, але в темному місці, мікроби залишаться в стані спокою, не розвинувши ані найменшого життя.
Коли Прістлі вперше звернув пильнішу увагу на зелену слизь, що тепер носить його ім’я в науці, він навчив нас умовам, необхідним для створення мініатюрного світу в непримітній склянці криничної води. Але хоча рослини й тварини існують окремо в цьому малому житті, контраст між двома основними групами живих природних тіл у них не виражений по-справжньому. Адже форми, що репрезентують тваринне життя в зеленому слизу Прістлі, завдячують своїм кольором тому самому пігменту, який прикрашає ліси й луки. Одна з таких зелених тварин, що належить до роду очкових зірочок, містить, крім того, білі зерна, які складаються з різновиду крохмалю, властивого в іншому разі лише рослинному царству. А інша, маленька монада, — це саме та тваринна форма, в якій спостерігалося рясне виділення кисню, тобто той самий процес, що переважно дає змогу оцінити ступінь могутності, з якою виявляється живильна діяльність рослинного царства, що зеленіє на світлі.
Отже, життя рослин і тварин постає, так би мовити, з одного й того самого нижчого рівня, на якому подібність форм і змішання, а також відповідність функцій, простежувана через живлення, дихання й розмноження, кидають виклик найгострішому сприйняттю, аби не зазнати поразки у визначенні понять рослини й тварини при цьому тонкому зміненні форм. Відтак або зовнішній ріст, що розвиває зародки, або внутрішній розвиток, який заглиблюється у формування окремих знарядь, невдовзі визначають, чи маємо ми справу з рослинами, чи з тваринами.
Найдрібніші інфузорії, що оживляють слиз Прістлі, ледь довші за діаметр нитки, щойно спряденої шовкопрядом. Але якими б малими вони не були, ці монади, що складаються з простих клітин, і водяні нитки, що складаються з пухирців, розташованих по прямій лінії або у формі зірки, вносять свою скромну частку в розвиток життєвого повітря, без якого найшляхетніша діяльність людини така ж слабка, як найменший рух нікчемного равлика. Якщо перевернути догори дном відкриту склянку, наповнену водою, в якій розмножується слиз Прістлі, і виставити її на світло над поверхнею води, то у верхньому просторі ковпака один за одним збиратимуться бульбашки повітря, і за сприятливих умов протягом одного тижня в склянці, що вміщує не більше місця, ніж великий келих, виділиться така велика кількість кисню, що тліюча в ній дерев’яна тріска спалахне яскравим полум’ям.
У маленькій склянці ми бачимо сутність взаємообміну, завдяки якому рослинний світ пов’язаний з усім життям на поверхні Землі. Адже виділення кисню, що відбувається лише на світлі, є ознакою того, що рослина активно оживляє швидкоплинне, неосяжне повітря, перетворюючи його на відчутне, тілесне існування.
Хоча деякі органічні кислоти перегнійного ґрунту, які рослина бере із землі у вигляді аміачних солей, роблять значний внесок у продуктивний ріст лісу та сільськогосподарських культур, головна пожива рослин, без сумніву, міститься в повітрі у вигляді вуглекислого газу, води й аміаку. Розглядаючи ліс, який найбільше накопичує в собі цю поживу, ми в переважній більшості знаходимо накопичені органічні речовини, що не містять азоту, — целюлозу, крохмаль, власне деревні речовини та віск, походження яких слід виводити з вуглекислого газу і води. Усі ці компоненти можуть виникати з вуглекислого газу й води лише за умови, що останні зазнають нестачі кисню. Коли целюлоза, що входить до складу переважної більшості всіх рослинних клітин, утворюється з вуглекислого газу й води, з них має вивільнитися стільки кисню, скільки становить уся вага утвореної целюлози. Понад половину ваги клітковини становлять вуглець вуглекислого газу та водень води, які закріплюються в рослині. Організація — це збіднення киснем. І це виснаження кисню відбувається лише на світлі. Збіднення киснем — це формування повітряного пояса, але лише тією мірою, якою він пов’язаний із компонентами повітря, що забезпечують живлення рослин. Кисень, який виснажує лісові запаси поживи, повертається в повітря, збагачуючи й очищаючи його.
Проста й повчальна історія відкриття цього зв’язку між повітрям і рослинами. Ще сто років тому про це не було відомо нічого, крім того, що рослини в процесі своєї життєдіяльності виробляють якийсь різновид повітря. Такі були спостереження, зроблені Бонне 1754 року. Пізніше Прістлі зрозумів, що повітря, яке видихають рослини, підтримує горіння. Влітку 1771 року він залишив горіти воскову свічку в закритій кімнаті доти, доки світло не згасло само собою, і коли потім він помістив у посудину яскраво-зелену рослину, через 10 днів повітря настільки поліпшилося, що воскова свічка могла спалахнути знову. Тут було виявлено найважливішу особливість кисню в майже ізольованій формі, і Прістлі опинився на шляху до глибокого відкриття, завдяки якому він допоміг за три роки заснувати найвпливовішу галузь природознавства — сучасну хімію.
Однак дослідження просувалися повільно. Минуло п’ятнадцять років відтоді, як стало відомо, що зеленіючі рослини роблять повітря придатним для горіння, коли Інгенгаусс додав, що кисень виділяється рослинами лише тоді, коли на них падає сонячне світло. Але звідки береться кисень, що дає життя повітрю? Ні Інгенгаус, ні Прістлі не відповіли на це запитання. Потім, ще за десятиліття, з’явилася праця Сенеб’є про вплив сонячного світла на ріст рослин, і лише тепер наука дійшла до простого твердження, що сонячне світло дає листкам здатність зв’язувати твердий повітря, вуглекислий газ, і вивільняти з нього життєво важливе повітря, кисень, завдяки якому атмосферне коло зберігає свій склад.
Тепер були відомі властивості поживної речовини, яку рослина добуває з повітря, продукт розкладу, який вона повертає атмосфері, а також основна умова, необхідна для того, щоб цей процес узагалі відбувся. Щоб задовольнити потяг людського духу до досліджень, залишалося ще з’ясувати кількісне співвідношення між поглинутим вуглекислим газом і видихуваним киснем. Отже, праця, що велася планомірно і яка за нинішнього розвитку наших інструментів, без сумніву, не потребувала б більш як двох років, тривала від середини минулого століття до початку нашого. Теодорові де Соссюру судилося розв’язати задачу, що й досі стояла перед дослідником-вимірювачем. Він показав, що рослина за об’ємом і вагою поглинає більше вуглекислого газу, ніж виділяє кисню. І цей доказ став наріжним каменем, який завершив учення, проголошене Сенеб’є, перетворивши його на міцну споруду.
Під час вивчення обміну речовин лише число є критерієм правильно розпізнаного зв’язку між властивостями тіл. Потрібно було два покоління, щоб віднайти істину, навколо якої обертається вчення про рівновагу рослинного й тваринного життя. Але праця, що невпинно просувалася до мети, принесла неочікувані плоди. Відкриття кисню стало її безпосереднім результатом, і всі хімічні світлові ефекти — від забарвлення хлористого срібла до мистецтва за допомогою сонця передавати людський образ у далекі місця й у майбутнє — були поступово пізнані завдяки дослідженням, розпочатим з ініціативи Сенеб’є, піднісши його ім’я до гордості допитливих теологів.
Сенеб’є вже показав за допомогою експериментів, у яких рослини були позбавлені світла, але отримували сонячне тепло, що тепло без світла не може ініціювати розкладання вугільної кислоти. Колеги-дослідники розв’язали завдання порівняння ступеня освітленості з інтенсивністю вироблення кисню зеленими частинами рослини. Промені, на які сонячне світло розкладається призмою, мають неоднакову заломлюваність і неоднаковий вплив на інші природні тіла. Деякі промені не сприймаються нашою сітківкою. На межах видимого кольорового спектра, на який призма розкладає безбарвне сонячне світло, містяться червоні промені, що мають найменшу заломлювальну здатність, і фіолетові промені, що мають найбільшу заломлювальну здатність. За фіолетовим світлом ідуть промені, які ще більше відхиляються від свого первісного напряму, і око вже не сприймає їх. Вони виявляють свою присутність лише через хімічні ефекти, які здатні спричиняти, і фіолетовий промінь поділяє цю властивість. Тому хлорид срібла чорніє у фіолетовій смузі кольорового спектра, тоді як яскраво сяйливі жовті та жовто-червоні промені майже не спричиняють забарвлення. Окрім червоних променів, що відзначаються низькою заломлюваністю, термометр виявляє ще менш заломлювані промені, які, подібно до тих, що виходять за межі фіолетового, лише опосередковано сповіщають око про своє існування. Через їхній вплив на термометр вони відомі як невидимі теплові промені.
Дрейпер, який передусім посприяв зміцненню наукової слави Америки, довів за допомогою ретельних експериментів, що розкладання вуглекислоти рослинами відбувається лише під дією світлових променів. Він не виявив ані хімічних, ані зігрівальних променів кольорового спектра, здатних бодай у найменшій мірі сприяти живленню рослин. Це узгоджується з тим фактом, що хмара, яка затуляє сонячне світло, уповільнює вироблення кисню рослинами. А якщо сонячне світло повністю відсутнє, процес навіть обертається назад. Уночі та під час сонячних затемнень рослини поглинають кисень, видихаючи натомість вуглекислий газ. Уже в сутінках живлення завмирає, і, якщо температура не надто сильно впала, то навіть у тіні спостерігається виділення вуглекислого газу, тим інтенсивніше, чим багатші зелені частини рослин білковими речовинами. Зелені плоди, наприклад, у темряві виділяють більше вуглекислого газу, ніж зелене листя.
Цей взаємозв’язок між рослинним світом і циклом в атмосфері наочно ілюструється тим, як рослина гине від голоду, коли їй доводиться витримувати дію світла в замкненому просторі з обмеженим об’ємом повітря. Удень вона поглинає вугільну кислоту, яку видихає вночі, а вночі обмінює кисень на вугільну кислоту, що знову поглинається наступного дня і розкладається на світлі. Голодна рослина споживає сама себе, подібно до тварин, чиї виділення під час голоду, хоч і не за кількістю, але за властивостями, відповідають тим, що їх виробляють хижі тварини. Кров голодних тварин живиться лише їхньою власною плоттю. Рослина використовує на поживу власне тіло; вона робить це лише опосередковано, багаторазово видихаючи вночі вуглекислий газ, який удень знову розкладає. Але вона животіє лише в жалюгідному існуванні, поглинаючи свої виділення у свої зелені частини. Ріст припиняється, і разом із цією споконвічною діяльністю рослинного життя саме життя згасає.
Ріст відбувається лише на світлі, за необмеженого доступу повітря. Якщо без останнього тварина задихається, то рослина голодує. Тепло не може замінити світло. Однак на крайньому півночі яскраве північне сонце сприяє дозріванню врожаю, для вирощування якого не вистачило б літнього тепла, підтримуваного коротким світловим днем. Квіти, листя й плоди — діти світла, виткані з повітря. І коли вони сяють розкішшю барв, коли солодкі пахощі пробуджують до радісного зворушення душу поета, що дрімає в грудях кожної людини, то це знову той самий світ, якому вони завдячують своїм походженням барвники й пахощі. У темному підвалі рослини жовтіють, оскільки зелений пігмент може утворюватися лише на світлі. А оскільки зелений лист завжди супроводжується воском, у якому мало кисню, можна погодитися з думкою Мюльдера про те, що рослини видихають кисень не тому, що вони зелені, а в процесі ставання зеленими.
Навпаки, леткі частинки, що утворюють пахучі речовини, набувають свого запаху, з’єднуючись із киснем. Їхня спорідненість до кисню зростає на світлі, і тому Шенбейн слушно вважає, що інтенсивність впливу квітучого саду на наш нюх залежить від різних умов освітленості повітряного пояса. Багато рослин, які наповнюють повітря приємним ароматом на світлі, втрачають свій запах, якщо їх помістити в темне місце.
Рослини є творцями життя, барвистими й запашними, але такими вони стають лише за світла, яке чим яскравіше світить, тим активніше бере участь у безперервному формуванні повітря на полях і луках, а також у лісі. Та частину повітря, яке конденсують рослини, виробляють тварини. Нас годує поле, де за світла сонця виросло зерно. Вуглекислий газ, який ми видихаємо, живить ліс, яким ми гуляємо. Дихання тварин різниться вдень і вночі лише мірою, а не суттю. Найменше вуглекислого газу виділяється вночі; контрасту, подібного до того, що виявляється в рослинному житті між світлом і темрявою, у житті тварин не існує. Причина цього зменшення видихуваного вуглекислого газу не пов’язана зі сном. Вона полягає в тому, що під час сну людина виділяє більшу кількість вуглекислого газу, ніж під час неспання за інших рівних умов. Тому різницю в обміні речовин у тварин удень і вночі не можна пояснити неспанням і сном, а лише контрастом між світлом і темрявою, між працею і відпочинком.
Серед вимог, що висуваються до здорового житла, завжди наголошують на вимозі освітленості. Темним житлам закидають, що вони роблять людей блідими й набряклими. Однак темні житла часто бувають водночас холодними, сирими й затхлими. І ще донедавна ніхто не досліджував, яку роль відіграє нестача світла, а також ступінь спеки, вологість і затхлість повітря в тому, що в темних нетрях вузьких вулиць людина може розвиватися так само погано, як рослина в темному підвалі. Щоб відповісти на це запитання, з усіх умов, у яких живе тварина, слід змінювати лише одну — світло. Лише якщо за інших рівних умов виявляється відмінність між світлом і темрявою, відмінність, що зростає зі збільшенням інтенсивності освітлення, можна справді приписати ефект світлу.
Якщо дати водяним жабам можливість дихати почергово на світлі й у темряві за однакової температури та в однакових умовах, то виявиться, що за однаковий час і за однакової маси тіла вони в останньому випадку виділяють набагато менше вуглекислого газу, ніж у першому. Тоді як зелені жаби на світлі виділяють у середньому трохи більше третини тієї кількості вуглекислоти, яку виробляє людина за тієї самої маси тіла в той самий проміжок часу, кількість, яку вони виробляють у темряві, може знижуватися до чверті останньої згаданої кількості. Якою б очевидною не була ця різниця, яку я виявив унаслідок довгого ряду дослідів, почасти над одними й тими самими, почасти над різними, але в усіх відношеннях якомога подібнішими індивідуальними істотами, я не міг не дослідити, чи буде явище, що виявилося наслідком одного довільно зміненого стану, також іти в ногу із закономірним зростанням цього стану.
Тому я провів понад дев’яносто експериментів, у яких інтенсивність світла вимірювалася шляхом порівняння почорніння смужок паперу, просочених аміачним розчином хлориду срібла, спричиненого світлом під час окремих дослідів у певний час, із кольоровою шкалою, ретельно підготовленою художником. Коли я потім поділив усі спостереження на дві половини, одну, що стосувалася нижчих, а другу — вищих ступенів світла, то виявилося, що за яскравого світла утворюється майже на одну п’яту більше вуглекислоти, ніж за тьмяного світла. І так само, як рослини повільніше розкладають поглинуту ними вуглекислоту, коли небо хмарне, так і для жаб уже не було жодної різниці в кількості вуглекислоти, що утворюється, у темряві чи на світлі, коли досліди проводилися в похмурі дні. Ні спека, ні атмосферний тиск, ні вид, ні стать тварин, ні їжа, ні тривалість утримання в неволі не різнилися. Кількість видихуваного вуглекислого газу за інших рівних умов зростала зі збільшенням освітленості й досягала найнижчої межі в цілковитій темряві. Робиться незаперечний висновок, що сонячне світло прискорює метаболізм тварин.
І це підозрювали вже давно, на підставі досвіду повсякденного життя. Не вперта примха і не любов до темряви спонукають фермера обладнувати свої стійла для відгодівлі худоби кількома високо розташованими вікнами. У напівтемряві цих в’язниць легше набирати вагу, оскільки зберігається більше жиру. Те, що тварини в темряві видихають менше вуглекислого газу, — це лише доказ розрахунку, що лежить в основі цієї економії. З тієї самої причини гусей, яких належить примусово годувати, часто замикають у темних підвалах. Темрява в поєднанні зі спокоєм сприяє утворенню значного шару жиру на тілі гусей.
Звісно, ця економія не приносить користі для вищої активності в житті. Адже сповільнений обмін речовин невдовзі супроводжується притупленням нервової діяльності, і між ними встановлюється така тісна залежність, що все залежить від точки зору, яке з цих двох ланок вважати причиною іншої. Жаби, утримувані в темряві, порівняно з максимально подібними, але такими, що зазнавали впливу світла, родичами, за однакових умов і, зокрема, за дуже близьких температур, за всіма методами вимірювання їхньої збудливості демонстрували зниження функціональної здатності нервів і м’язів. Вільгельм Марме з Нойвіда, один із моїх найулюбленіших учнів, провів разом зі мною понад п’ятсот порівняльних експериментів на жабах. Вимірювання гальванічного нервового струму й електричного опору між природним поздовжнім і поперечним перерізом м’язів, виконані за допомогою дуже чутливого індикатора струму, показали перевагу на боці світла, яку для нервів можна оцінити в одну шосту, а для м’язів — в одну десяту середнього відхилення магнітної стрілки. Те, що сильніший струм наявний у нервах і м’язах жаб, не позбавлених світла, не викликає сумнівів за числовими даними. Однак величину цієї різниці можна лише приблизно оцінити, оскільки між силою струму й відхиленням стрілки немає простого пропорційного співвідношення.
Експерименти з різними модифікаціями стимуляції гальванічними й хімічними засобами, які вибірково застосовувалися в одних і тих самих умовах як до нервів, так і до м’язів, підтвердили результат, указаний індикатором струму. Експерименти з подразненням або лишалися безрезультатними, або спричиняли лише слабкі посмикування значно частіше у жаб, безпосередньо вийнятих із темряви, тоді як сильні судоми й тонічні спазми в переважній більшості випадків виявлялися як наслідок впливу світла.
Те, що тут показало предметне дослідження природного явища, хто б не знав цього давно з особистого досвіду? Скільки думок розквітає ввечері в яскраво освітленій кімнаті в ясній формі, які при тьмяному світлі свічки не могли прояснитися з похмурого роздуму? І хто в пекучому сонячному світлі спекотного літнього дня не тішився так само сильно напівтемряві, що солодко заспокоює збуджені нерви, як і освіжній прохолоді затіненого покою? Хто не проклинав місячне світло, яке зазвичай так радісно наповнювало «рощу і долину», за те, що цей набридливий супутник Землі долав потребу в сні, яку прагнув задовольнити його втомлений мозок?
Кожен крок спостерігача, що йде слідом за природним явищем, невдовзі сягає тих точок, де природна потреба людини проривається крізь легкоплинне існування. Ледве підводиться завіса, що приховує точки перетину променів світла з природною зумовленістю людського буття, як ми вже всюди бачимо взаємозв’язок, оживлений тим фактом, що цей вплив перебуває в постійному русі, безперервно коливаючись між зростанням і згасанням. Світло справляє такий глибокий вплив на всю органічну природу, бо через постійно градуйований перехід, що сягає найрізкіших контрастів, воно знову й знову приводить у стан припливу й відпливу перетворення речовини та вияв її сили.
Якщо мозок людини наділений сильною вольовою здоровістю та тверезою обачністю, він може захистити себе від сп’яніння. Але ніхто не може захистити себе від похмурого настрою, який вливає в його серце похмура дощова весна, і ніхто, чия пристрасть виходить за межі власного стану, не зможе похвалитися тією відвагою духу, на яку його підносить сонячний, квітучий день із пишною красою золотого дощу, пахощами бузку та співом птахів. І все ж як уперто омана окремої істоти противиться загальному визнанню цієї постійно рухомої залежності, бо так мало хто прийняв у свій життєвий досвід положення Спінози, що людська свобода, якою всі хваляться, полягає лише в тому, що люди усвідомлюють свою волю, не підозрюючи здебільшого про причину, яка її визначає.
Навіть наймудріший і найкращий, хто з натягнутого лука своєї мисленнєвої праці випустив ранячі стріли у власне серце, уже не владний над роздратованим настроєм, з якого дріб’язкова прикрість спонукає його до різких слів або навіть до несправедливих учинків. Але проникливість, що з кожним днем зростає в мудрій людині, може навчити її уникати надмірного натягування лука, оскільки досвід того, що ніхто не переступає меж своєї влади безкарно, втілює страх, що він може втратити шляхетну міру прекрасної доброти. Це та магічна формула, яка була близька одній із найодухотвореніших жінок Німеччини. «Прозріння вільне, — каже Рахель, — але не воля. Це плутають. Те, чого ми маємо бажати, цілком визначене в нас, це ніби ми самі, з цього ми створені: наша воля — це лише наче суглоб, який можна повертати так чи інакше; прозріння може стати лише вільною згодою, гармонією з примусом: і тому тільки в прозрінні для нас є свобода». Ще проникливіше писав раніше Форстер: «Наймудріші лише помічають, як доля їх веде, і задовольняються цим».
Але саме це зауваження й має значення, пробудження цього розуміння. Тому ми й виховуємо. Бо прагнення зміцнити пізнання, яке приводить наше чуття в гармонію із законом природи, невіддільне від людської сили волі. Це знають усі, хто переймається вдумливим розмислом про людський рід: як ті, хто з дитячою вірою оживляє закон особистісними образами, так і багато інших, чия не менш побожна переконаність ґрунтується на тому, що незмінна необхідність, хоч і повільно, але частинами піддається обчисленню. Останні, звісно, не менш живо перейняті цим, бо не вважають людину істотою, позбавленою передбачення, а радше продуктом природи, що, подібно до рослини, коріниться в землі й, подібно до рослини, дістає від сонця через світло й тепло — живлення, ріст, розвиток і зворотні виділення без вагань.
Ніхто не видає цю істину за нову, але багато хто відчуває спонуку радо її проголошувати, бо її зневажають, і бо пружна сила людського мозку спонукає нас свідчити про результат нашого мислення, доки воно не стане звичним для більшості тих, хто має волю до мислення. Бо відкласти старе положення лише тому, що воно старе, не має права ніхто, окрім того, хто або знищив його, або привласнив його як усвідомлене надбання. Багато оспорюване й багато захищуване положення, безперечно, має одну перевагу: воно не старіє.
Мабуть, нелегко винести з історії урок про те, яку зброю слід уживати в боротьбі з ученням, що не узгоджується з традиційними уявленнями, якщо згадати, що Анаксагора було вигнано з Афін за звинуваченням у безбожності, бо він хотів, щоб сонце й зорі вважалися природними тілами. І може видатися, що інквізитори наших днів анітрохи не стали м’якшими відтоді, якщо доводиться терпіти, як придворні вчені перед колом царедворців наважуються таврувати цілу групу мислителів як заперечувачів духу лише за те, що ця група насмілилася розглядати людину як істоту, для якої дух — не більше й не менше, ніж незаперечна природна необхідність. Наскільки мені відомо, ніхто в Афінах не твердив, що Анаксагор заперечував сонце й зорі, коли він проголошував їх вогненними тілами. Але противники погляду, який убачає в людині продукт природи, настільки зациклені на дихотомії, за допомогою якої вони розділяють силу й матерію, що здатні бачити лише один бік питання. Вони не вірять йому, коли він каже, що він ясновидець або каменяр, бо раз і назавжди вирішили, що камінь — це лише камінь, який кориться тягареві, а геній — це благодать, що невидимо витає в ефірі. Марно проповідував поет:
«Природа не має ні ядра,
Ні шкаралупи,
Уся вона — водночас».
І це не докір, а виправдання. Бо якби вони могли бачити єдність і все ж наважилися б таврувати своїх противників звинуваченням у запереченні Духа, то це була б блюзнірська наклепницька вигадка, тоді як тепер це лише груба помилка. Свідомість духу — це властивість мозку, і дух є так само реальним для того, хто, оскільки ніколи не бачив сили думки без мозку, не вірить у розум без мозку, як і для того, чиє уявлення постає силу думки у вільному, відокремленому зв’язку з людським тілом. Дух і людина, сила й матерія — це не що інше, як різні способи розгляду одного й того самого, і лише ті розуміють мову матеріалістів, хто в конкретному випадку не потребує роз’яснення, що останні, говорячи про силу, завжди мають на увазі матерію, але також, говорячи про матерію, завжди мають на увазі силу. Вони кажуть разом із Фаустом: «На початку була справа».
У своїх міркуваннях про життя й дух вони виходять із матерії, оскільки її перетворення можна не лише спостерігати, а й вимірювати чутливим оком і пильною рукою, тоді як сили, що врівноважують одна одну, так легко приховують найживіший рух під завісою спокою. Тому вони ніколи не повинні відмовлятися від думки розглядати матерію всюди як носій сили, а людину, доки вона дихає, як мислителя, що перебуває в стані розвитку й регресу, і це задля необхідної єдності, в якій обидві характеристики належать одній реальності, а не як два незалежні явища, випадково або з ласки поєднані одне з одним.
Це грубе непорозуміння, яке повсюдно допускають, коли матеріалістичному поглядові на силу приписують намір пояснити дух або життя через вказівку на це сутнісне злиття матерії й сили. Зв’язок духу з людським тілом — це не пояснення, а факт, не простіший і не глибший, ніж будь-яке інше природне явище, реальність якого нав’язують нам чуття. Фізики називають силу притягання, яку маса чинить на масу, гравітацією. Але жоден мислячий природодослідник, навіть якщо він запозичує найпроникливіші ідеї з зовнішнього світу, щоб створити уявну точку атаки для своїх розрахунків, жоден мислитель не переконає себе, що може пояснити гравітацію з маси. Він знає її лише як фактичну властивість, про яку може розповісти.
Отже, природну єдність сили й матерії не можна пояснити; бо те, що споконвічно єдине, не могло виникнути через розвиток однієї своєї характеристики з іншої. Нічиє безглуздя не наважилося вивести дух із матерії, і ми, звісно, не хочемо впасти в цю жалюгідну протилежність, коли рішуче боремося з безпідставною ідеєю, яка допускає існування сили до матерії, волі до буття, або яка будує тіло з ідеї. Лише подібні характеристики можуть бути виведені одна з одної й зрозумілі одна через одну. Сила й матерія, дух і людина, природна історія й всесвіт — завжди й усюди водночас є нерівними характеристиками однієї й тієї самої природно необхідної єдності, але ніколи не протилежні одна одній, не самовизначальні, а визначені із самих себе, тобто зі своєї внутрішньої природи, до руху і, отже, завжди рухомі, такі, що спричиняють рух.
Але людина живе в дивовижній залежності від перших вражень свого дитинства, і лише з найбільшим трудом нам удається вийти з дихотомії, у якій ми, будучи хлопчиками, бачили образ коня й воза лише тому, що не брали до уваги матеріальність у першому й силу в другому. Багато запеклих суперечок, які могли б сприяти розвиткові матеріалізму, якби вони були такими ж повчальними, як і запеклими, можливо, не відбулися б, якби значна кількість доброзичливих поетів і мислителів не йшла за діяльністю дослідників природи з перебільшеними сподіваннями, які тепер не дають витіснити їх із царини духу.
Наші світські мудреці можуть зробити такий самий незначний внесок у пояснення духу, як і природодослідники — відкрити причину, через яку сонце гріє й світить. Різниця лише в тому, що останні не намагаються здійснити неможливе, оскільки їх до цього не спонукає жодна потреба, тоді як перші бризкають краплями води на млинове колесо, щоб привести його в рух. Ми не краще здатні пояснити механізм свідомості, ніж процес, у якому цинк і мідь, з’єднані вологим провідником, розвивають рушійну силу, що, наприклад, насильно змінює найтонші стани наших нервів. Але ніхто не сумнівається, що ці метали не існують без цієї рушійної сили, яка становить їхню невід’ємну властивість. Ще менше ми розуміємо, як залізо, обтікаване гальванічним струмом, стає магнітним, і все ж ми вважали б неуком будь-кого, хто вважав би провід, що оточує залізо, байдужим і хотів би припустити, що в магнітному залізі є сила, яка прикладається без фізичного посередництва.
Коли природодослідник стверджує, що немає духу без мозку і немає живого мозку без духу, що існує однорідність між матеріальними змінами цього мозку та зміненими виявами сили думки, він тим самим заперечує дух не більше, ніж Коперник заперечував Сонце, коли змушував Землю обертатися навколо нього. Але він охоче визнає, що взаємозв’язки між окремими думками та відповідними станами клітин і волокон мозку для нього такі ж неясні, як зв’язок між світлом і сонцем. Для нього досить того факту, що те, що мозок створив як дух, сприймається як дух лише іншими мозками, яким відчуття, судження і свідомість належать так само природно, як сила тяжіння — магнітові.
Наука безмежно далека навіть від постановки питання про те, яке матеріальне зміщення в конкретному випадку відповідає тому чи тому напряму думки. Навіть найдурніша людина зрозуміє, що за будь-яких змін у суміші думка також підноситься й опускається. У всій тваринній природі ми бачимо багатогранне мисленнєве життя, що відповідає висхідному й низхідному розвиткові мозку; ми бачимо, як відчуття, судження і свідомість, мужність і любов змінюються під впливом їжі та хвороб. Зміна матеріалу відповідає зміні функцій. І якщо, з другого боку, нам не так пощастило, що ми не можемо в усіх випадках за допомогою наших засобів розпізнати матеріальне зміщення, завдяки якому рухаються дух і розум, ми все ж бачимо в тисячі випадків таку тісну зв’язок із зовнішньою природою, що ми здаємося її органом, лише ланками в кругообігу матерії, який на поверхні землі спричиняє розливи річок і вивітрювання гірських порід, а також життя рослин і тварин. Ми — іграшка кожного тиску повітря.
Хто не відділяє веселого настрою від чистого повітря в сонячному лісі, і все ж як мало тих, хто знає, що кисень, збуджений світлом і ростом рослин, справді сприяє їхньому диханню й полегшує оживлювальне кров перетворення в мозку! Хто визначить межу, за якою цей взаємообмін між природою і духом, взаємне проникнення обох, їхнє єдине злиття вислизне від нашого спостереження, так що ми муситимемо вічно лишатися поділеними на предметних і абстрактних мислителів? Будь-яке припущення не просто про дух узагалі, а про дух, що протистоїть матерії, зв’язуючи, звільняючи або впорядковуючи її, — це лише стрибок у прірву, що розділяє причину і наслідок, віддалений безліччю посередніх впливів.
Природознавство, яке, якщо під цим розуміти єдину науку, а не лише окремі вилазки на його безмежне поле, перебуває ще в юному становленні, проте вже встигло в багатьох вельми складних випадках подолати розрив із наполегливою дослідницькою серйозністю, і щоразу воно ступало по твердій землі усвідомленої необхідності без смиренного благоговіння, але з побожним смиренням. Тепер приходять ті, хто іншого віросповідання, і глузують із нас, кажучи, що й у нас є своя віра, хоча ми порвали з вірою так само рішуче, як і з доктринальними приписами наявних церковних товариств. Але ми не приймаємо цього глузливого закиду, бо ми не зреклися віри. У нас найміцніша віра, якої ще не було ні в однієї церковної чи світської школи.
Щодня ми бачимо, як руйнується бар’єр між пізнанням світу і людським розумом; ми бачимо, як, сповнені радісної вдячності, митці, історики й державні діячі в союзі з фізиками та хіміками досліджують природу людини; ми з радістю відчуваємо зближення явищ: і відповідно до цього ми віримо, що людина здатна вичерпати незмінні відношення, в яких перебуває її мозок до зовнішнього світу. Лише ці відношення мають для неї цінність і сутність, оскільки людина є мірою всіх речей, що існують для людини, оскільки вони діють прямо або опосередковано на її відчуття.
Хоч обставини, що супроводжували моє призначення сюди, і ще більше поведінка «загальної» щоденної преси змусили мене з міркувань самозахисту відкидати непорозуміння, я аж ніяк не мав наміру на цьому місці захищати погляд, із якого випливають щойно висловлені висновки, оскільки за одну годину й у врочисто схвильованому настрої я навряд чи зміг би викласти його навіть у побіжних начерках, не кажучи вже про те, щоб вичерпати їх. До того ж у захисній промові так легко стати нападником на своїх противників, а напад спокушає до негативної оцінки. Якщо я охоче уникнув цього обмеження й цієї небезпеки, то не лише з поваги до сьогоднішнього урочистого дійства, яке я не хотів применшити невдалим вибором непосильної теми або зневажити конфліктом. Мене радше вела переконаність, що вчитель найефективніший для спокійного переконання тоді, коли він надає своїм слухачам матеріал, з якого вивів свої принципи, для можливо неупередженої перевірки. Таким чином, він навчає своїх учнів користуватися інструментами досвіду, і, в міру того як багато деталей поєднуються в закони, він учить знаходити загальну істину через самостійне дослідження, ніколи не виставляючи себе її поручителем і не підносячи її світла коштом тіней омани.
Іншими словами, завдання вчителя, як мені здається, полягає не в переслідуванні того, що він вважає хибним, а в невтомному пошуку істини, не в спростуванні, а в доведенні, не у витонченому обговоренні думок, де миттєва гострота розуму здобуває пальму першості, а в скромному розгортанні фактів і суджень, до яких вони ведуть, не у запереченні, а в творенні, коротко кажучи, не в боротьбі, а в жнивах. Саме в цьому завданні для мене полягає нездоланна радість учителювання, яка є моєю рушійною силою, коли я тут, слідуючи потребі, від усього серця дякую шановному чоловікові, що повернув мене до гаряче любимої покликання.
Будь ласка, дозвольте мені, глибокошановний пане Дубсе, публічно зізнатися вам, голові Ради з освіти, що я пишаюся непохитною довірою, з якою ви привели мене до цієї посади, навіть більше, ніж недовірою всіх тих, хто звинувачує мене в грубості, бо я не можу йти їхнім шляхом, або хто тлумачить це як невігластво, якщо я не готовий сліпо дотримуватися їхніх постанов, які змінюються з року в рік. Дозвольте мені додати, що саме завдяки враженню від Вашої твердості я набув примирливого настрою, завдяки якому сумніви більшості моїх тутешніх колег щодо правомочності моєї кандидатури на викладацьку посаду слугують для мене передусім доказом високої поваги, з якою вони вважали мого достойного попередника незамінним. Я знаю, що в багатьох речах він незамінний, і все ж можу лише з радістю похвалитися тим, що його сліди проклали мені тут шлях, оскільки в Цюриху, де понад десятиліття з такими блискучими успіхами вивчалася морфологія, він уперше підніс дослідження функцій людини до їхнього повного визнання.
Якщо я не можу замінити його, то можу вчитися в нього і прямувати до нього. Чим більше я відчуваю, наскільки мої здібності залишають бажати кращого, тим радісніше користуюся нагодою подякувати вам, дорогі панове Фік і Мейєр, не лише за доброзичливу готовність, з якою ви надали мені зовнішні засоби для моєї викладацької діяльності, а й за проникливі поради, якими кожен із вас приязно поділився зі мною у своїй власній галузі. Дозвольте мені також із найкращого боку рекомендувати вас у майбутньому.
А вам, дорогі молоді люди, яких я сердечно вітаю звідси, мені нічого вам сказати; бо я розглядаю викладання як мистецтво у найвищому сенсі цього слова, а митець має ставити дію вище за слова. Проте я мушу висловитися, оскільки серед вас є багато тих, кому я вже маю подякувати за довіру, з якою ви прийняли мене до свого середовища. Дозвольте мені заприсягтися, що ваша довіра не буде моїм пристановищем, а недовіра — стимулом, який спонукатиме мене до невпинної праці, до невтомного дослідницького прагнення заради вас, разом із вами. Помножуймо приклади, де вчитель і учень живуть як товариші, як товариші вільного, самостійного дослідження.
Ми взаємно підтримуватимемо одне в одному усвідомлення того, що найвища якість мислителя — це мужність думки, окраса людини — непохитна вірність переконанням, а справжня риса люблячої й побожної людини, здатної давати раду найрізноманітнішим світоглядам, — це безмежна терпимість до інакодумців. Нехай же свобода дослідження завжди спирається для нас на мужність думки, вірність переконанням і терпимість.