Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Якоба Молешотта — тут.
Огляди на інші книги Молешотта: 1. «Вчення про їжу»; 2. «Світло і життя»; 3. «Фізіологічні ескізи» і «Георг Форстер, натураліст народу» — тут; 4. «Єдність життя», «Межі людини» тощо (11 статей) — тут.
Наступна праця належить до найважливіших у творчості Якоба Молешотта. Вона має назву «Круговорот життя» (Der Kreislauf des Lebens) (1852). Ця книга була черговою відповіддю на «Хімічні листи» Лібіха (назви книжок Карла Фогта «Фізіологічні» та «Зоологічні» листи — звідси ж). Цього разу Молешотт виявився куди критичнішим, ніж будь-хто інший. Лібіх до того вже напав на Молешотта, назвавши того дилетантом через надто фізіологічне тлумачення мислення. Лібіх був другом Гумбольдта, доволі прогресивним і шанованим ученим; його поважав і цінував сам Молешотт. Але захист релігії під маскою науки він терпіти не міг. У передмові, щоправда, Молешотт намагається пом’якшити свій удар:
У відповідях на Ваші листи я висловив свої погляди, часто різко протилежні Вашим, і не звинувачую себе в нескромності з цього приводу. Ви не фізіолог, а я не хімік. Але я з тією самою любов’ю вхопився за той самий матеріал, який ви так захопливо виклали, і плекав його силою думки. У мене інше ставлення до матеріалу, і звідси постали інші погляди.
Молешотт намагається підкреслити, що й досі поважає Лібіха, зважає на його авторитет, але просто не може прийняти його загальноглядові позиції. Окремо варто відзначити ще один приклад ліволіберального підходу до справи. Уже в передмові Молешотт заявляє про необхідність демократизації освіти, щоб знання стали доступними не лише «аристократії». Тут і там по всьому тексту ще будуть розсипані соціалістичні мотиви, але найбільше політичних вкраплень буде в останньому листі, з резюме всієї книги. Загалом книга складається з 20 листів, кожен із яких присвячено філософсько-науковому осмисленню процесів життя з матеріалістичного погляду.
Перший лист має назву «Одкровення і природний закон». Ось так одразу й по самій суті. Тут Молешотт звинувачує Лібіха в плутанині, мовляв, те, що він називає природним законом, перетинається із законом божественним (і той, і той відрізняються від штучних законів людей). Але перше, про що тут говорить Молешотт, — це про важливість боротьби протилежностей. Щоправда, зрештою протилежності рано чи пізно мають урівноважитися в якомусь компромісі, але реальні зміни завжди супроводжуються боротьбою старих і нових форм. Ба більше, Молешотт, як, утім, до того вже робив і Карл Фогт, — прямо проголошує принцип партійності науки, мов Ленін, навіть змальовує класову боротьбу й стає на бік пригноблених:
У державі, в мистецтві й у природі боротьба, що струшує саму сутність нашого життя, поступово приходить до розв’язання, оскільки конфлікт стихій передбачає не лише протиборство сторін, а й компроміси та напівзаходи. Оскільки такі напівзаходи є частиною розвитку, вони, очевидно, необхідні й виправдані.
…
Ми живемо в часи, коли королі та священники воюють із громадянами за будівельні матеріали, які мистецтво й наука створюють для нового світового порядку. Між ворогуючими сторонами стоять ті, хто не хоче псувати стосунків ані з однією з них. І все ж одкровення і знання з одного боку, а визволені, але все ж дані нам почуття — з другого — так само різко протистоять одне одному в царині науки, як і в житті держави. Ми повинні обирати між лівим і правим там так само переконливо, як робимо це тут, якщо хочемо здобути довіру, яка всюди постає лише як безумовна послідовність у поглядах і принципах.
Політики вже відкинули теорію «божественного права монархів», але в науковому світі все ще зберігається прагнення примирити емпіричне дослідження з догмами віри. Люди й далі сподіваються, що можна поєднати чуттєве сприйняття й безтілесну інтуїцію, з’єднати досвід і віру. І Молешотт сподівається розбити ці надії та сам стає на бік у боротьбі партій. Спершу Молешотт описує позицію партії божественного об’явлення, і робить це за допомогою прямих цитат із книжки Лібіха, де раптом виявляється, що саме Бог продумав усі закони хімії, які Лібіх та інші хіміки відкривали й продовжують відкривати.
… мудрість Творця «призначила органічним компонентам рослин, цукрові й білкові речовини, бути «ядрами людини». Ми дізнаємося, що «безмежна мудрість улаштувала так, що продукти харчування вкрай нерівномірні за вмістом вуглецю»…
І так далі. Це непоганий прийом для критики. Лібіх прямо заявляє, що пізнання природи розкриває через себе істинне християнство. Він робить це не випадково, як простий віруючий, недбало обмовившись щодо своїх поглядів на релігію, а вибудовує з цього свідому позицію й цілий маніфест. У центрі критики Молешотта стоїть ключове твердження: якщо шлях до вищого знання лежить через чуттєве сприйняття, то об’явлення стає зайвим. А якщо ж істинне знання дається через об’явлення, то наука марна. Ці дві позиції взаємно виключають одна одну. Не можна водночас твердити, що Бог творить світ за своїми законами, і що ці закони — вираження необхідності, а не волі. Адже «закон природи» — це вираження абсолютної необхідності, тоді як «творення» передбачає свободу волі й сваволю. Молешотт наполягає: не можна підпорядковувати наукове пояснення концепції, яка суперечить самій ідеї причинності та регулярності. І якщо хімія відбиває об’явлення, тоді чому ми не здатні перетворити воду на вино або нагодувати юрбу однією рибиною? Чи, може, закони природи для нас одні, а для Ісуса — інші? Але ж тоді через хімію якраз погано пізнається Творець! А отже, Лібіх помиляється. Він узагалі надто багато місця відводить Богові:
За словами Лібіха, сер Роберт Піль був лише знаряддям, використаним Провидінням для скасування зернових мит в Англії.
Перше листування завершується черговим посиланням на Фейєрбаха, який геніально розкрив сутність усякої релігії в психологічних потребах людини. Після цього соромно й далі залишатися віруючим на кшталт Лібіха, особливо якщо ти людина науки. Об’явлення намагається пов’язати явище з причиною, віддаленою на тисячі кроків і недоступною розумінню. Наука, навпаки, шукає найближчу причину, доступну чуттю й розумові. Віра задовольняється віддаленою таємницею, наука вимагає безпосереднього пояснення. І тому між ними немає й не може бути посередництва. Спроби примирення ведуть лише до неясності та втрати наукової чистоти.
Молешотт — сенсуаліст
Другий лист має назву «Джерела людських знань», і, як ясно з назви, він про епістемологію. Починається він з історичного огляду. Раптом тут ми бачимо, що давні греки мислили матерію стихійно, 4 елементи й 3 агрегатні стани. Епікур і атомізм не згадуються взагалі (що характерно, у «Силі й матерії» Бюхнера, яка є модифікованою версією цієї праці Молешотта, історичний екскурс теж ігнорує Епікура, хоча далі в тексті Бюхнер постійно посилається на епікуреїзм). Найвищим досягненням античної думки проголошено Арістотеля. Саму філософію оголошено по суті світоглядом, що узагальнює емпіричні спостереження, а отже, прямо залежним від кількості цих останніх. Арістотель зібрав чимало даних із зоології — і ось результат, чудова філософія. Філософія й наука мають розвиватися разом, а вся біда нашої сучасної методології, вважає Молешотт, полягає в тому, що нині їх розглядають окремо одна від одної. Філософія без науки — це фантастичний маячний бред, а наука без філософії — жалюгідний емпіризм без можливості піднестися над частковостями. І він сумує через те, що після античності філософія відокремилася від емпірії й стала або жрицею релігії, або заручницею шкільних схем, безсилим мрійництвом. Філософія, що віддалилася від чуттєвого світу, виродилася в алхімію, астрологію, словесні конструкції без підстав.
Хто ще підтримує такі позиції? Хто ще виріс із Гегеля та Фейєрбаха, щоб далі малювати такі спінозистські дуальності, навмисно ігноруючи атомізм? Хто ще в античності звеличує Арістотеля? Так, це Енгельс. Але гаразд, це ще пів біди. Тут трапляються й просто дивні речі. Наприклад, початок нової епохи Молешотт пов’язує з іменами Везалія (справді проривного фізіолога) і… Лютера. Але з явно сильних сторін Молешотта — він розглядає математику, простір і час як досвідні концепції та відмовляється приймати кантівські позиції щодо їхньої апріорності. Хоча з простором у нього все-таки виникають проблеми. Молешотт докоряє Лібіху за критику чуттєвого пізнання. Він бере на щит гасло Арістотеля: «Немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях». Молешотт — відкритий сенсуаліст. Водночас він розуміє, що звідси його поведуть шляхом Г’юма і Берклі, і він не хоче йти цим шляхом. Він описує концепцію соліпсизму, щоб показати, що розуміє її. Але намагається вийти з проблеми… як марксист. Молешотт постулює визначення предмета через взаємні відношення всіх речей. І тут Молешотт робить різкий і глибокий поворот: він каже, що протиставлення «речі для нас» і «речі самої по собі» — це ілюзія. Адже жодна річ не існує поза відношеннями. Усе суще існує лише через свої властивості, а властивість — це завжди відношення до чогось. Зелений лист — зелений тому, що він такий щодо нашого ока. Якби око було іншим — лист був би іншим. Але це не означає, що лист «не існує сам по собі». Навпаки, він є саме тому, що існує в багатьох відношеннях: до світла, до повітря, до ока. Без відношень — немає ні сутності, ні матерії, ні знання.
Немає такої речі, яка не існувала б просто через відношення.
Отже, знання — це не суб’єктивна ілюзія. Воно об’єктивне тією мірою, якою відображає сталі відношення речей до відчуття. Звісно, люди часто помиляються у своїх чуттєвих враженнях. Вони не завжди абсолютно точні. Але це не привід для заперечення цього інструмента. І людство загалом — не дитина, не індивід — здатне накопичувати й перевіряти це знання. Не має значення, чи помиляється дитина, вважаючи, що місяць близько і його можна дістати рукою. Важливо, що суспільство, історія, наука виправляють ці помилки й створюють спільне, об’єктивне знання. Те, що стало помилкою для окремої частини, не може бути помилкою для Цілого:
Людське знання не належить ні Арістотелеві, ні Галенові, ні Ньютонові, ні Кюв’є, воно не належить дев’ятнадцятому століттю. Знання людства не можна виміряти якимось одним періодом часу.
Тут знову долучаються Спіноза і Фейєрбах. Після цього наука вийшла у двері, і почався поетичний марення про те, як якесь «Людство» щось там пізнає, зростає й розвивається. А висновок полягає в тому, що наука без філософії — таке ж нікчемне творіння, як філософія без науки. Він підкреслює, як уявлення про елементи еволюціонувало: сучасна хімія, користуючись методами аналізу, замість чотирьох називає вже десятки різних елементів. І це відображає не сваволю, а прямий наслідок накопичення спостережень і розвитку засобів сприйняття — відчуттів, підкріплених приладами. У його викладі навіть виходить, що мікроскоп — новий орган зору «Людства», навіть якщо й не є безпосередньою частиною окремої людини.
Тут він із жалем констатує, що в нас ще немає історії розвитку відчуттів. Ми пишемо біографії поетів і полководців, але не пишемо історії тілесного сприйняття — а тим часом це головна історія людства. Як телескоп відсунув Землю від центру світу, як мікроскоп показав спорідненість усього живого, як терези довели, що матерія не зникає, — це справжні етапи розвитку мислення. Історія пізнання — це історія розширення органів чуття та їхніх інструментів. Але підсумковий висновок із книжки суто спінозистський і моністичний: істинна філософія — це єдність досвіду й думки. І лише так зникає хибний конфлікт між наукою та філософією.
Кругообіг безсмертної матерії
Третій лист має назву «Безсмертя матерії» і починається з опису мір і ваг для вимірювання будь-якої речовини: метра, кілограма тощо. Він підкреслює, що саме терези, цей, здавалося б, простий інструмент, стали для науки найбільшим союзником. Саме з їхньою допомогою Лавуазьє довів хибність панівної до нього теорії флогістону — міфічного «вогняного начала», яке нібито залишало предмет під час горіння. Доти вважалося, що речовина при горінні втрачає якусь «вогняну» сутність і тому стає легшою. Але Лавуазьє, користуючись терезами, показав: під час горіння маса не зменшується, а навпаки збільшується — наприклад, дерево, що згорає, поглинає кисень із повітря, і цей кисень поєднується з речовиною, утворюючи важчі сполуки. Так уперше в історії було чітко встановлено закон збереження маси: жоден грам не зникає і не виникає з нічого.
Молешотт із захватом описує терези як знаряддя, що простежило весь шлях речовини: від повітря в листі до калових мас, від ґрунту до крові, від горіння деревини до дихання людини. Він пояснює, що все суще — це рух, кругообіг речовини. Те, що виділяє один організм, стає поживою для іншого. Рослини вбирають із повітря вуглекислоту, створюють листя й плоди, якими живиться тварина. Тварина виділяє відходи, і вони стають добривом для ґрунту. І все це безперервно. Усе, що виходить з одного тіла, входить до іншого. Ніщо не втрачається. Речовина безсмертна. Буквально те саме пише Бюхнер у своїй книзі «Сила і матерія» (1855), і він так само, як і Молешотт у своїй книзі (1852), констатує нерозривність сили й матерії та неможливість для них існувати окремо одне від одного. Її вічність і безконечність, її незнищенність. Він малює картини постійної циркуляції атомів (які принципово досі не називає атомами!), завершуючи це фразою, якій позаздрив би Карл Маркс:
Як торгівля є душею комерції, так і вічний кругообіг матерії є душею світу.
Четвертий лист «Ріст рослин і тварин» не надто цікавий і показує способи живлення різних істот. Оскільки йдеться про живлення, то тут частково повторюються теми з книги «Учення про їжу» (1850): наскільки важлива кров, з чого вона складається і як нам необхідні білки. Але тут він доволі багато пише про те, що таке органічна клітина. П’ятий лист «Земля як інструмент для створення рослин і тварин» по суті просто знову ілюструє, як матерія (у цьому разі елементи планети Земля) трансформується в живі істоти. Увесь ґрунт, за його словами, являє собою гігантську хімічну лабораторію, де з одних речовин добуваються інші, де відбуваються обміни й перетворення, що уможливлюють живлення, ріст і розвиток. Розглядаючи властивості ґрунту, Молешотт робить важливий філософський поворот: він каже, що саме через землю здійснюється поєднання неорганічного й органічного світів. Ґрунт постає як «перевалочний пункт» між мінералом і життям. Усе, що існує в живому тілі — кальцій у кістках, залізо в крові, фосфор у мозку — усе колись пройшло через землю. Ба більше, усе це знову туди повернеться, коли тіло розпадеться. Він показує, як ми споживаємо різноманітну їжу й дихаємо повітрям, по-різному насиченим, і ці частинки, будучи дуже різними, формують у нас відмінності. Це вже було в «Учении про їжу», але в менш виразному вигляді, та ще й лише щодо людей; тут же йдеться про рослини й тварин.
Ні кров людини, ні кров хребетних не могли б розвиватися, якби земля не містила заліза, яке витягають із неї рослини. А без фосфату кальцію багаті на білок частини тіла тварин були б так само нечисленні, як і в рослин. Фосфорне вапно становить близько половини наших кісток; його зазвичай називають кістяною землею. Мідь у крові виноградного равлика бере на себе роль заліза в крові людини.
А завершує розділ висновком, що шахтар і фермер часто, самі того не розуміючи, добувають саму сутність життя та матеріали, з яких згодом буде сформовано чийсь мозок.
Шостий лист називається майже так само, як і сама книга, — «Кругообіг речовини». Логіка та сама, що й раніше, але тут на перший план виходить властивість рослин перетворювати неорганічні речовини на органічні. Лібіх перетворив це на сувору догму й закон, хоча тут є безліч винятків, на чому й наполягає Молешотт (рослини можуть живитися і органічними речовинами також). Тут знову й знову малюються картини перетворення матерії, але є й елементи етики: людина, що бере в природи, має вміти віддавати. Вона не повинна порушувати коло. Вона — не вінець творіння, а лише тимчасова форма руху речовини. Молешотт завершує лист твердженням, що кругообіг речовини — не метафора, а буквальний факт. У цьому циклі немає місця душі як чомусь нематеріальному. Є тільки тіло, речовина, і вона — вічна. Усе, що було в нас, буде в інших. У нас немає нічого надприродного. Ми були й будемо землею, повітрям, водою. І це знання, на його думку, не знецінює життя, а навпаки — наповнює його сенсом, поєднуючи кожного з природою в найглибшому й суто фізичному значенні.
Мені здається банальним, якщо не сказати несмачним, що Лібіх знаходить дивом той факт, що вуглець нашого серця й азот нашого мозку колись могли належати єгиптянинові або негрові. Це переселення душ було б найближчим наслідком кругообігу матерії. Диво полягає у вічності матерії через зміну форми, у зміні матерії з форми в форму, у метаболізмі як першоджерелі земного життя.
Сьомий лист «Рослини і ґрунт», як і годилося чекати від такої назви, теж цілком технічний. Знову Молешотт дорікнув картоплі, похвалив пшеницю й боби та вказав на кілька помилок Лібіха — нічого особливого. Знову про колообіг речовин, знову хімія. Але тут Молешотт, який, як відомо всім із марксистської критики, є пасивним матеріалістом, що не визнає діяльного боку в природі людини, визнає його навіть у рослинах. Рослина — не пасивна істота, а діяч. Вона «працює» з ґрунтом. Вона здатна виділяти кислоти, що розчиняють мінеральні солі, вона створює середовище, в якому певні речовини переходять у форму, придатну до поглинання. Навіть рослини активно перетворюють природу, а тим паче тварини чи людина.
Рослини — це наші корені, через які ми всмоктуємо з полів білок для нашої крові й фосфат вапна для наших кісток. І тому слова про те, що людина прив’язана до землі, набувають глибокого, матеріального змісту. Цивілізація — один із наслідків ґрунту, який часто випадає з поля зору, оскільки люди або пихато не бажають досліджувати безпосередню причину, або покірно задовольняються найвіддаленішою.
Єдність життя: рослини, тварини, людина
Восьмий лист «Рослини і тварини» відкривається цитатою з Мюльдера, друга Молешотта: «Травоїдні тварини живляться тією самою їжею, що й м’ясоїдні; і ті, й ті люблять білок: перші — з рослин, другі — з тварин; але білок у обох однаковий». Загалом це теж технічний розділ із деталями про те, як рослини й тварини утворюють білки та жири. Але кілька вартісних думок тут є. Принаймні те, що Молешотт не вважає, ніби між тваринами й рослинами існує якась величезна прірва. Межі між царствами радше плавні, ніж різкі. У них подібні репродуктивні системи, обмін речовин, і навіть кров тварини та сік рослини — це певною мірою аналоги. Рослини дихають, як і тварини, щоправда вдихають водень, а виділяють кисень, ніби взаємодоповнюючи одне одного. Але різниця є, і вона радше на користь рослин. Молешотт підкреслює, що рослина працює «наодинці», без шлунка й легень, але вбирає світло, повітря й сіль та створює матерію. Тварина на цьому тлі виглядає як суто «споживач». Її завдання — використовувати готове. У цьому сенсі рослина вища за тварину як будівничий, але нижча, якщо розглядати критерій наявності свідомості й руху. Наприкінці листа Молешотт робить філософський висновок: протиставлення рослин і тварин — це хибна дихотомія. Це одне життя у двох формах. Одна пов’язана із сонцем, інша — з кров’ю.
Дев’ятий лист «Живлення і дихання» знову зосереджується на критиці Лібіха, цього разу за суворий поділ понять «живлення» і «дихання», що призвело до хибної класифікації поживних речовин. Насправді це дві сторони однієї медалі під назвою «обмін речовин». Попутно Молешотт критикує телеологію і заявляє, що з нею успішно боролися ще Спіноза і Форстер, а от Лібіх не здатен зрозуміти, чому цільові причини — це антинаукова маячня. «Думки — це продукти обміну речовин. Без кисню немає свободи волі. Без цукру — немає надії». Особливо багато уваги зосереджено на диханні, властивостях кисню та процесах горіння.
«Життя — це горіння, організоване за законами хімії».
Десятий лист «Розвиток живлення в організмі тварини» — це чергова низка метафор про колообіг речовини. Їжа, з’їдена твариною, проходить шлях від сирої матерії до «живої плоті», тобто мозку, крові, м’язів. Описано весь шлях їжі від моменту потрапляння до рота до моменту виходу за межі організму. Це теж не було б нічим примітним, якби не одна цитата, де Молешотт уперше посилається на епікурейських матеріалістів:
… кров має суто матеріальне походження. Ми ґрунтуємо наше шанування червоного життєвого соку не на порожньому припущенні про життєві духи й магічні сили, які підтримують активність тіла, а на тому факті, що кров являє собою вищий ступінь розвитку їжі, яка сама далі розгортається в тканини. Завдяки цьому розумінню було здобуто матеріальну основу для існування всього нашого буття й наших найвеличніших досягнень. Із відкриттям травлення як суто хімічного процесу загальні теорії, виведені Гельвецієм, Дідро, Ламетрі та Кабанісом із менш досконалих спостережень, дістали найкраще підтвердження.
Більшість листів або повторюють книгу «Учення про їжу» (1850), або додають зовсім непотрібні технічні деталі. Одинадцятий лист має назву «Прах тварин і людей», де Молешотт буквально розповідає про корисні властивості праху як добрива для ґрунту й дає пораду відмовитися від поховань у трунах, а використовувати мертвих як добриво, чим дуже сильно розгнівав консерваторів Німеччини після виходу цієї книги. Це стало однією з головних претензій до книги. Тим паче, що цю ідею він повторить двічі й буквально таким самим висновком завершить останній лист. Молешотт зіставляє склад золи тварин і людини. Він показує, що, хоча відмінності в числах є, якісної різниці немає. У людині й корові, у птахові й коні — одні й ті самі елементи. Звідси знову філософський висновок: усяке протиставлення людини природі — це ілюзія. Ми — частина природи. Ми розчинні в ній. Ми повернемося в неї.
Дванадцятий розділ під назвою «Зворотне перетворення в тварині» (або регрес, там складне слово) розповідає про виділення організму — як тварин, так і людей, від поту до сечі. Це звичайний розділ про фізіологію, багато чого з цього вже було в книжці «Учення про їжу» (1850). Тринадцятий лист — це те саме, що й попередній, тільки вже про рослини. Але основна частина виділень рослини — це все-таки не сеча, а кисень. Цей розділ ми повністю пропустимо, щоб перейти до чотирнадцятого листа — «Тепло рослин і тварин», де нам покажуть теплокровних і холоднокровних тварин, пояснюють причини відмінностей у температурі тіла. Але якщо зовсім скоротити, то наше тіло — як пічка, в якій буквально згоряють мікроелементи, звідси й тепло. І знову багато, багато базової фізіології тіла. Чим складніший організм, тим вища його температура й інтенсивніший розпад речовин. Молешотт особливо підкреслює залежність між тілесним теплом, травленням, кровообігом і життєвою активністю. Зниження температури — перша ознака наближення смерті.
Сила і матерія: мислення зводиться до роботи мозку
У п’ятнадцятому розділі під назвою «Поступовий розвиток речовини» і шістнадцятому — «Матерія керує людиною» Молешотт по суті дає черговий стислий переказ «Учення про їжу» (1850), знову наголошуючи на корисних властивостях їжі та на мемах про те, як травоїдні народи програють м’ясоїдним. З цікавого: епікуреєць Гельвецій, виявляється, був прихильником м’ясної дієти навіть активнішим, ніж Молешотт. Тож доводиться навіть використовувати його як ілюстрацію двох крайнощів: «кожен, хто захотів би вивести з цього щось більше, ніж велику гнучкість людської природи, що пристосовується до найнесприятливіших умов, був би винен у цілком однобічному погляді на наші справжні потреби. І Руссо, коли він приписує людині виключно рослинну їжу, не більше відповідає природному стану, ніж Гельвецій, коли він хоче дозволити тільки м’ясну їжу». Одна з ключових думок листа про матерію полягає в тому, що хімічний склад їжі та спосіб життя визначають поведінку, активність і навіть психічні властивості людини. Молешотт порушує феномен психоактивних речовин у різних культурах — від вина в Європі до опію в Персії, гашишу в арабському світі та мухоморів у камчадалів. Ці речовини — не аномалія, а природне продовження прагнення людини впливати на свою свідомість через матерію. Усі вони, на його думку, є доказом того, що мислення й емоції мають хімічну природу.
Ми крок за кроком простежили розвиток від землі, повітря й води до творення істот, що ростуть і мислять.
Наприкінці листа про матерію Молешотт формулює ключовий тезис: якщо матерія керує людиною, то пізнання матерії — наш головний обов’язок. Саме тому хімія, як наука про речовину, стає в його очах найважливішою дисципліною сучасності. Фізіологія, психологія, філософія — усі вони, за Молешоттом, мусять підпорядкуватися логіці хімії:
Якщо ж прянощі сприяють травленню, якщо хліб із висівками, фрукти, особливо пара фініків, після яких уранці натщесерце випивають холодну воду, полегшують випорожнення кишківника, якщо ріпа, редька, цибуля-порей і ваніль збуджують найсильніший із чуттєвих інстинктів, якщо вино, чай і кава керують настроєм мозку, то заголовок цього листа, безперечно, виправданий. І якщо матерія керує людиною, то пізнання наших матеріальних відносин — це завдання, розв’язання якого не може бути для нас надто нагальним. Тому хімія нині тримає свій скіпетр над усіма іншими природничими науками. Учення про життя не має справи ні з чим іншим, окрім хімії та фізики живого тіла.
Сімнадцятого листа дуже примітний, бо має назву, буквально, «Сила і матерія» (Kraft und Stoff), тотожну назві книги Бюхнера, яка вийде через 3 роки. Насамперед Молешотт виступає тут проти телеології і проти концепції життєвої сили, хоча він уже виступав проти них і раніше в окремих листах, та й принцип єдності сили й матерії активно пропагував. Але в цьому листі Молешотт намагається зосередитися вже на загальнофілософських міркуваннях, а не на фізіологічній конкретиці. Особливо він критикує Лібіха за те, що той, на його думку, говорить про функції організму, ігноруючи хімічну природу речовини, з якої складаються органи.
У наші дні майже в кожній книжці мислячого природодослідника можна прочитати осуд тієї тенденції до концепцій доцільності, яку так рішуче засуджував Спіноза і яку найпередовіший німецький мислитель минулого століття Георг Форстер хотів вигнати як «стару закваску» … Той, хто бачить у всіх рухах природних тіл лише засіб для досягнення певних цілей, цілком логічно доходить до поняття особистості, яка надає матерії її властивості задля цієї мети. Ця особистість також визначає і мету. І з цілепокладанням, що виходить від особистості, яка обирає засоби, закон необхідності зникає з природи. Окреме явище стає жертвою гри випадку й безладного свавілля. На цьому дослідження завершується. Починається віра. Точка зору, за якої природа пояснюється відповідно до цілей, описується грецьким словом телеологія.
Але головна ідея листа загалом закладена в його назві. Сила не існує без матерії, вони йдуть лише разом. Це ще більше змушує визнати, що Бюхнер був лише популяризатором книжок Молешотта. Тут є і тези про рух як властивість матерії, і взагалі буквально все, що можна знайти в книзі «Сила і матерія». Лише тут Молешотт уперше починає говорити про певні «найдрібніші частинки» різних речовин, щоправда все ще вперто уникаючи слова «атом», хоча кілька разів він усе ж його вимовить.
Сила, не пов’язана з матерією, вільно ширяюча над матерією і здатна зливатися з нею за своїм бажанням, — це цілком порожня ідея. Азот, вуглець, водень, кисень, сірка й фосфор мають свої властивості споконвіку. Тому властивості речовини не можуть змінитися при потраплянні її в організм рослин і тварин. Припущення про існування якоїсь особливої життєвої сили виявляється цілком нікчемним. Кожен, хто говорить про життєву силу, про типовну силу чи як би її не називали, змушений припускати силу без матерії. Сила без матеріального носія — це цілком беззмістовна ідея, безглузде абстрактне поняття. Єдина фундаментальна відмінність між органічною та неорганічною матерією полягає в тому, що органічна матерія являє собою значно складнішу суміш. Щойно речовина досягає певного ступеня складної суміші, з організованою формою виникає функція життя. Збереження цього стану суміші за безперервного обміну речовин зумовлює життя окремих істот.
Вісімнадцятого листа називається «Думка», і тут Молешотт показує, як Лібіх намагається відірвати мислення від фізичних чинників. У своїй книжці Лібіх навіть процитував фразу «без фосфору немає думки», щоб показати вершину вульгарності, і почав заперечувати наявність фосфоровмісного жиру в голові. Пізніше, коли Лібіхові доведеться визнати, що фосфор там усе-таки є, і його там навіть багато, він почне наполягати на деталях, у якій саме формі він там є. А потім ще заявляти, що все мислення не редукується до одного лише фосфору. Молешотт без проблем відбиває ці нападки, показує, що в питанні фосфору в науці вже є консенсус, і що в повній цитаті з його «Вчення про їжу» (1850) ця фраза виглядає не так примітивно, і що ніде він не казав, що якщо без фосфору немає думки, то думка — це чистий 100%-й фосфор. Лібіх просто чіпляється до слів, і не зовсім ясно навіщо.
Жоден уважний читач моєї книги не зможе звинуватити мене в тому, що я приписую діяльність мозку виключно фосфоровмісному жиру. Беззаперечним є той факт, що жовч, білок, калій і всі інші компоненти мозку необхідні для його складу і тому є незамінними умовами його функціонування. Як я сказав: без фосфору немає мислення, я міг би також сказати: без білка, без жовчі, без калію, навіть без води немає мислення, а найвичерпніше я б сказав: без мозку немає мислення. Я обрав фосфор або фосфоровмісний жир як найсвоєрідніший компонент.
Але все-таки в будь-якому разі думки народжуються в матерії, з матерії й через матерію. Далі Молешотт описує фізіологічну будову мозку, цілком у дусі Фогта й Бюхнера, показуючи функціональні відділи, експерименти з поступового зняття шарів мозку та втрату свідомості в тварини. Пояснює, як на мозок впливає алкоголь, і як працює інсульт. Нагадує, що Дюбуа-Реймон виявив електричний струм у всіх нервах. Звідси Молешотт переходить знову до сенсуалізму, пояснюючи, як 5 видів чуттів насправді зводяться до одного лише мозку, і як від сенсорних рецепторів нерви передають інформацію до центру. Описуючи цей механізм і докладні принципи роботи філософського сенсуалізму, Молешотт знову повертається до свого другого листа і нагадує:
Усі знання чуттєві. Вроджених ідей не існує.
Один із ключових аргументів Лібіха проти зведення мислення до мозку, по суті, повторює аргументи Сократа. Усе зводиться до того, що атоми мозку людини й бика — однакові. Мозок і там, і там зроблений з одного матеріалу. Але бик тупіший за людину. Шах і мат, атеїсти. Мислення не пов’язане з мозком. Тут Молешотт лише сміється й наводить докази, що мозки різних тварин дуже відрізняються, якщо не матерією, то великомасштабною структурою. Як і у випадку Фогта, тут Молешотт описує роль звивин, розміру та маси мозку щодо тіла. Хоча й не використовує расистських порівнянь:
Дуже маленький мозок часто асоціюється з розумовою слабкістю або дурістю. І той, хто знайомий із зображеннями Везалія, Шекспіра, Гегеля та Ґете, напевно давно переконався, що високий, вільний лоб, який відповідає потужному розвиткові лобних часток, виказує великого мислителя.
А завершується цей розділ і зовсім цитуванням знаменитої фрази Фогта про жовч і сечу. Щоправда, дещо її виправивши. Але хоча це порівняння грубе, воно, на думку Молешотта, абсолютно доречне й точне: мозок — орган, функція якого — мислення. На це виправлення згодом посилатиметься й сам Фогт, уже в перевиданні книги «Фізіологічні листи» (1847). Тож усі ці книги 40–50-х років Бюхнера, Фогта й Молешотта — тісно пов’язані між собою.
Етика детермінізму та підсумковий висновок книги
Дев’ятнадцяте письмо оповідає про «Волю» людини та інстинкти тварин. Молешотт звертається до останнього бастіону духовної автономії, який тривалий час уважався прерогативою виключно людського духу, вільного від матеріального детермінізму. Він піддає сумніву ідею про вільну волю як про якесь надприродне явище й демонструє, що й воля — як і думка — є продуктом і наслідком фізіологічних та хімічних процесів в організмі. У наведених тут цитатах видно, що Лібіх підносить людину над тваринами через те, що людина володіє некою сутністю під назвою «свідомість».
Але що ж таке свідомість або, користуючись гордим словом школи, те самосвідомість, яке має піднести людину до царя Землі? Рух речовини, пов’язаний у нервах з електричними струмами, сприймається в мозку як відчуття. І це відчуття є почуття себе, свідомість.
Людина вільна, вона може дивитися на інстинкти тварин зверхньо, контролювати свої пориви тощо й тому подібне. Так кажуть усі, але Молешотт не згоден. Людина не відрізняється від будь-яких інших тварин. Уся різниця між людиною і твариною в плані розуму — лише в тому, що мозок людини складніше розвинений, але ця складність і ця відмінність між мозками не якісна, а кількісна. Хоча все ж Молешотт допускає, що ці кількісні переваги дають нові якості в плані підсумкового результату, ну, наприклад, ми все ж явно створюємо надто вже неприродні речі, чого тварини, як правило, не можуть навіть у мініатюрних варіантах (наприклад, пишемо книги). Однак навіть можливість пізнати закони природи й поглянути на них збоку — не робить нашу волю вільною — це просто додає рівень свідомості до ланцюга причин і наслідків. Навіть якщо людина здатна аналізувати й змінювати свою поведінку, це не робить її волю незалежною від матерії. Її рішення визначаються станом тіла, станом нервової системи, харчуванням, зовнішнім середовищем.
Але завжди знайдуться вчені, які, як пише Кондорсе про лікарів часів Вольтера, мають жити в страху, що якщо вроджені ідеї зникнуть, то різниця між їхньою душею та душею тварин уже не буде достатньо великою.
Детально описуючи роботу мозку й усієї нашої нервової системи як найскладнішого механізму з десятків тисяч причин і наслідків, показуючи, далі, як на нас впливають спадковість, обставини виховання та культура, що нас оточує, Молешотт доходить висновку, що ніякої свободи волі не існує:
Воля — це лише необхідний вияв стану мозку, спричиненого зовнішніми впливами. Не існує вільної волі, немає акту волі, який був би незалежним від суми впливів, що визначають людину в кожен окремий момент і обмежують навіть наймогутніших.
…
Очевидно, один із найвищих актів вільної волі відбувається тоді, коли вчений-природодослідник проводить експеримент. Але дослід є результатом думки, а думка є рухом матерії, який сам є результатом чуттєвого сприйняття. Якщо чуттєве сприйняття було точним і настільки повним, наскільки це можливо для натренованих людських почуттів, то думка буде правильною, експеримент — розумним, і, як усяка добра відповідь на розумне запитання, результат експерименту буде корисним.
Він також торкається теми моралі. Часто заперечують: якщо немає вільної волі, значить немає відповідальності, немає морального вибору. Злочинці не будуть винні у злочинах, і всяке поняття винуватості зникне. Але Молешотт відповідає: моральність — це теж результат еволюції тіла й розуму, вона формується в межах суспільства та виховання, а не протиставляється природі. Етика — це не виняток із природи, а її продукт. Тож ми все ж якось упораємося. У зв’язку з цим питанням Молешотт виступає як противник смертної кари. Але все ж покарання він змушений визнати необхідними, принаймні з погляду блага для виду, а не для індивіда. Тут Молешотт знову оцінює мораль із погляду Цілого, а не Частин, із позиції «Людства». Не можна ігнорувати страждання жертви злочину, навіть якщо в злочинця не було вибору. Адже якщо почати просто бездумно чинити злочини й виправдовувати всіх порушників, то це призведе до маси незручностей, і суто з утилітарного погляду все одно доведеться якось регулювати порушення.
У цьому й полягає сенс слів пані де Сталь: «усе зрозуміти — означає все простити». Я не можу втриматися від того, щоб знову й знову повторювати цей золотий вислів. Адже як «люби ближнього твого, як самого себе» було осердям усієї моральної доктрини християнства, так і на вершині Євангелія Нового часу має стояти: усе зрозуміти — означає все простити.
А на можливі закиди в дусі «заперечуючи свободу волі, ви не повинні прагнути до свободи, як політичні ліберали», Молешотт відповідає:
Вільний той, хто з радістю усвідомлює природну необхідність свого існування, своїх стосунків, своїх потреб, домагань і вимог, меж і розмаху свого кола дії. Той, хто збагнув цю природну необхідність, знає також своє право домагатися вимог, що випливають із потреб роду. Ба більше, оскільки лише свобода, що перебуває в гармонії з по-справжньому людським, відстоюється родом із природною необхідністю, у кожній боротьбі за свободу в ім’я людських благ остаточна перемога над гнобителями гарантована.
Останній, двадцятий лист цієї книги має назву «Заради життя», і це, по суті, резюме всієї книги. Молешотт визнає, що наука — це не лише сукупність відкриттів, а й акт мужності. Б’ючись із догмами та забобонами, учений не просто пояснює, він руйнує брехню, витісняючи її з кафедри, з храму, з літератури — і робить це не за допомогою містики, а через терези, повітряні насоси та збільшувальні скельця. Він звертається до тих, хто боїться втрати духовності: мовляв, істина природи — це не втрата піднесеного, а його відновлення на міцній, реальній основі, і навіть порушує питання соціалізму, а також дає окрему назву своїй версії фейєрбахівської філософії.
Той, хто одного разу збагнув нерозривний зв’язок сили й матерії та збагнув, що вже не ухиляється від логічних висновків із цього зв’язку, — той не повинен утомлюватися відповідати на заперечення людей, які думають, що людство буде позбавлене всього піднесеного, всього прекрасного, всього поетичного через матеріально-духовний світогляд [прим. так Молешотт називає свій монізм].
…
Часто знаходили втіху в тому, щоб докоряти енциклопедистам минулого століття за те, що вони зводили дух до матерії. І не так уже далеко позаду те час, коли я, разом з однією філософською школою [прим. Молешотт прийшов до Фейєрбаха зі школи Гегеля], вважав, що можу дивитися на них зверхньо з вищої позиції, оскільки існує вища задача — піднести матерію до рівня духу. Але різниця була не такою вже й великою. Тепер вона цілком зникає, оскільки сила і дух нероздільні з матерією. Хіба це не поетично, що наші матеріальні функції відразу ж благороднішають, бо навіть до найнепомітніших із них прив’язані духовні пориви й рухи? Або в чому поетичнішим є уявлення, подібне до того, яке пропонує Рудольф Вагнер, про безтілесну тінь, що в день воскресіння плоті збирає свої зотлілі кістки й знову вдягає вже давно згнилий одяг, порівняно з тим, щоб бачити в обміні речовин вічну силу омолодження, вічно плинне джерело юного, сповненого сил життя?
…
Усе залежить лише від того, чи здатна людина змиритися з тим, щоб залишити матерію, яка мислила й розвивала світ, спочивати в могилі, доки трубний поклик ангелів у останній день не пробудить її до вічної пам’яті про особисту обмеженість, чи ж вона воліє бачити матерію у вічному русі, бачити, як із вуглекислого газу й води, з азотної кислоти, аміаку та солей на могилі проростають квіти й плоди, як нове, квітуче життя постає на луках і полях, як нова сила думки зароджується в нових людських мозках.
Справжня поезія життя полягає не у відстороненій метафізиці, а в самій матерії, у її формі, диханні, рості й розпаді. Молешотт тут наполягає на тому, що для всіх було б краще позбутися культу смерті й замінити його культом життя. Припинити ховати померлих у трунах, а кремувати й удобрювати цим прахом землю, щоб нові покоління могли отримувати щедрі плоди, а матерія померлої людини продовжувала жити в новій формі в її нащадках. Тут він використовує діалектичні образи життя і смерті:
У житті є смерть, а в смерті — життя. Ця смерть не чорна й не страшна. Бо в повітрі й у ґрунті плавають і спочивають вічно набрякаючі насінини цвітіння. Хто пізнав смерть у цьому контексті, той осягнув невичерпну рушійну силу життя, а разом із нею й усе багатство людської поезії, що незмінно спочиває на мармурових стовпах істини.
Наприкінці книги нам показують, як Лібіх нападає на соціалістів за допомогою метафор, мовляв, бажаючи просвітництва, вони вбивають усі «тіні», викошуючи навіть травинки, які могли б їх відкидати, але за такого світла замість галявини залишиться лише пустеля. Молешотт поспішає захистити соціалізм і комунізм від таких нападок. Він захищає гасло «Право на працю» і показує, що завданням людства є грамотний розподіл матерії, зокрема й в економічному плані (така собі соціал-демократична теорія перерозподілу благ).
Попри заперечення поетів, учених і миролюбних власників, активне майбутнє світу належить соціалістичному усвідомленню суспільної потреби … Дослідники природи — найдіяльніші трудівники у розв’язанні соціальної проблеми, яка, звісно, може постати як потреба через зброю в руках, розкритися як відкрите питання, але ніколи й ні за що не знайде відповіді таким чином. Її розв’язання перебуває в руках дослідника природи, керованого з упевненістю досвідом чуттів. На дереві пізнання зростає потреба, але в цій потребі зароджується сила, що її задовольняє. Знання — це незрівнянна сила, це сила миру. Пізнання — не лише найвища нагорода, а й найширша основа для життя, гідного людини.