Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Якоба Молешотта — тут.
Огляди на інші книжки Молешотта: 1. «Вчення про їжу»; 2. «Світло і життя»; 3. «Кругообіг життя»; 4. «Фізіологічні ескізи» і «Георг Форстер, натураліст народу» — тут
Окремою популярністю користувалися деякі лекції Молешотта. Є один опублікований збірник німецькою мовою, де, окрім «Світла і життя», яке тепер навіть повністю є у нас на сайті, є ще такі, як «Вивчення життя», «Межі людини», «Єдність життя», «Фізіологічна місія», «Природознавство і медицина», «Патологія і фізіологія», «Причина і наслідок у вивченні життя». Майже всі вони були написані в першій половині 60-х років, і тоді ж перекладені російською мовою. Усього 8 лекцій, які, в принципі, за обсягом усі разом можуть становити окрему книжку. До них ми додамо ще такі лекції, як «Єдність науки з погляду вчення про життя», «Погляд у надра природи» і «Про самовладання в житті людини», отже 11 лекцій. Усі вони дуже популярні, написані літературною мовою і часто повторюють зміст як одна одної, так і ключових книжок Молешотта, розглянутих нами раніше.
Як загальне резюме зазначимо відразу, що в більшості, якщо не в усіх цих статтях фігурує одна головна тема: монізм, тобто вчення про єдність матерії та духу, або, як ще кажуть у менш чарівному сенсі, матерії та сили. Але це прагнення до єдності виявляється не лише так, а й у найрізноманітніший спосіб. У більшості цих статей можна побачити, як Молешотт критикує механіцизм, критикує вузьку спеціалізацію та любов до констатації ізольованих фактів, постійно наполягає на необхідності виходити на ширші простори Науки з великої літери, показує глибокий зв’язок усіх органів тіла, без розуміння якого не можна збагнути суті життя, показує глибокий зв’язок усіх наук між собою. Загалом, постійно прагне до єдності. І до такої міри, що знову і знову, і в 50-ті роки, і в 60-ті, і в 70-ті та 80-ті він повертається до постатей Спінози і Фейєрбаха. Констатує свободу як усвідомлену необхідність, розчиняє індивіда в некомусь Людстві й дуже переймається прогресом у накопиченні навичок і знань цього останнього. Він мислить буквально як більшість сучасних марксистів, у нього ті самі кумири й ті самі ідеали. Він теж оспівує громадянський пафос і з недовірою ставиться до епікурейських гедоністів. Але єдина його відмінність у тому, що він, хай і з виправданнями та метафорами, — але застосовує метафору «Людина-машина», і все ж таки є послідовнішим матеріалістом, ніж релігійні сектанти Маркс і Енгельс. Не дивно, чому їх так вивертало від матеріалізму, що вони де-факто ідентичного собі союзника все одно зараховували до табору вульгаризаторів. Навіть Молешотт, якого ми аж ніяк не можемо зарахувати до епікурейців, для цих сектантів — надто огидний. Тепер можна коротко переказати основні ідеї кожної з цих статей.
«Світло і життя» (1856)
Найвідоміша з усіх лекцій Молешотта, яку цитують нарівні з його основними книжками, — це лекція «Світло і життя» (1856), яку навіть в окремій рецензії розглядав Людвіг Бюхнер. В принципі можна було б обмежитися посиланням на цю рецензію, але зробимо також власний переказ її змісту. По-перше, лекцію він присвячує своєму батькові, якого вважає дуже важливою людиною в плані формування натурфілософських поглядів на світ. По-друге, Молешотт тут хвалить Швейцарію як державу свободи, порівнюючи це з тим, як у Німеччині його переслідували за матеріалістичні погляди.
Основна ідея статті зрозуміла вже з її назви. Вона про те, наскільки важливе сонячне світло для життєдіяльності рослин і тварин, і стисло окреслює головні віхи в розвитку хімії, перш ніж вплив сонця змогли фіксувати експериментально, а процеси дихання рослин стали остаточно ясними. Розповідь починається з опису ролі сонячного світла як рушійної сили всього органічного життя. Простий експеримент із пляшкою джерельної води, що вкривається зеленою слиззю, показує, як під дією світла розвиваються найпростіші рослинні й тваринні форми — водорості та інфузорії. Без світла життя не виникає. Далі йдеться про те, як рослини, особливо їхні зелені частини, відіграють ключову роль у перетворенні вуглекислого газу й води на органічні речовини та кисень — фундамент обміну речовин на планеті. Організація живого — це «збіднення киснем», процес, можливий лише за участі світла. Одним із головних героїв у вивченні життя рослин, впливу кисню тощо постає майже епікурейський просвітитель з Англії — Джозеф Прістлі. Далі йде ще ціла низка різних авторів, які впродовж півстоліття займалися вивченням кисню та процесів життєдіяльності рослин. Життя рослин і тварин на ранній стадії настільки подібне, що межа між ними стирається. В інфузоріях виявляються ознаки, характерні і для рослин (зелений пігмент, крохмаль), і для тварин (рух, дихання). Ця амбівалентність ілюструє первісну єдність життя.
Далі Молешотт показує, як проста призма дає змогу розділити сонячне світло на спектральні компоненти. Деякі з них видимі, інші виявляють себе лише хімічно або термічно. Фіолетові промені, зокрема, мають виразні фотохімічні ефекти. Рослини реагують саме на світлові, а не теплові чи хімічні промені. Експерименти на жабах показують: на світлі вони виділяють більше CO₂, ніж у темряві. Світло стимулює обмін речовин не лише в рослин, а й у тварин. Із посиленням освітленості зростає й метаболічна активність. Це встановлюється через понад 90 дослідів із точним контролем умов. Під дією світла в тварин посилюється не лише метаболізм, а й функціональність нервової системи та м’язів. Експерименти з електричним опором і гальванічним струмом показують, що нервова й м’язова активність у темряві знижена. Світло сприяє життєвості.
Молешотт переходить від фізіології до психології. Світло впливає на настрій, мислення, сприйняття. Ясність свідомості й бадьорість безпосередньо пов’язані з освітленням. Але й утома від надміру світла — це теж частина рівноваги. Світло тут не лише фізична, а й у певному сенсі метафізична сила: воно символізує рух, життя, свободу. Це підводить до філософського тезису: як Спіноза стверджував, що свобода є усвідомлена необхідність, так і людина не виходить за межі природи, але є вільною в осягненні її законів. Молешотт обстоює натуралістичний, матеріалістичний погляд: дух не протистоїть матерії, а є формою її вияву. Сила і матерія — це дві сторони одного й того самого. Помилка критиків матеріалізму полягає в хибній дихотомії духу й речовини. Звертаючись до Ґете, він каже: «Природа не має ні ядра, ні шкаралупи — усе вона водночас». Загалом Молешотт щедро послуговується «монізмом», активно використовує вчення Спінози, навіть у формулюваннях класичного стоїцизму. І він настільки «вульгарний» тут, що навіть не наважується редукувати дух до матерії, вважаючи, що вони рівноправні у своїй єдності, і жодна зі сторін не повинна мати явної переваги. На темі єдності в найрізноманітніших значеннях цього слова Молешотт особливо наполягає і наполягатиме на ній у всіх наступних лекціях і статтях аж до кінця свого життя.
«Вивчення життя» (1861)
Лекція «Вивчення життя» (1861) — це промова, яку Молешотт виголосив одразу після призначення на посаду професора в Турині. Перед італійською аудиторією, само собою. І що він робить насамперед? Хвалить німецьку науку й нагадує італійцям, що вони лохи, а в XIX столітті їхня наука в повній дупі. Звісно, не настільки грубо, і з визнанням заслуг доби Відродження, але він сам запитує аудиторію, чи є в них аналоги німецьких зірок науки? Звісно ж, немає.
Після того як Італія за рівнем загальної освіти опинилася в авангарді всіх націй, від Данте до Джордано Бруно, їй довелося поступитися цією честю французам, англійцям і голландцям, а у XVIII столітті цикл прогресу перемістився з Англії через Францію до Німеччини, яка, попри славетні зусилля Реформації, досягла першого місця лише в другій половині минулого століття.
Але лекція, само собою, не про це. Основна ідея така сама, як у лекції «Природознавство і медицина» (1864) — Молешотт просто наполягає, що для сучасного лікаря необхідно добре знати фізіологію людини. Цю тему він тут розкриває дуже слабко, тож ми повернемося до неї трохи пізніше. Але для цієї статті варто зазначити, що тут не обходиться без сексизму:
Більший розвиток мозку в чоловіка врівноважується більшою гостротою чуттів у жінки, а тонший такт останньої відповідає дотепам першого, так само як силу чоловіка долає чарівність жінки.
Загалом він просто вкотре повторює історію розвитку науки в стислому вигляді, основні відкриття в історії фізіології та потенціал її застосування в майбутньому. А також подає різні описи реальної роботи організму, які можна зустріти майже в усіх його книжках і в перелічених тут статтях. Із кумедних метафоричних порівнянь можна відзначити ось це: «Ви знаєте, що людей можна порівняти з деревами. І те, й інше не приносить плоди одночасно».
«Границі людини» (1862)
Лекція «Границі людини» (1862) від перших рядків згадує Протагора та його фразу про людину як міру всіх речей. Людина може вимірювати світ, і між людиною та світом існує певний зв’язок. Те, що вона вимірює, не може бути суцільною сваволею і відбиває певні закони. Якби їх не було, то одна й та сама міра вимірювання за однакових умов не давала б вічно однакового результату. Але як частина природи людина, ця міра всіх речей, і сама може бути виміряна, і є не лише чистим суб’єктом, а й звичайним об’єктом, тілом.
Він у стислому вигляді переказує серію кумедних прикладів із книжки «Фізіологічні ескізи» (1860), де буденні дії організму перетворюються на силу, яку можна було б застосувати для нагрівання води або підняття величезних тягарів. Чому ж лекція називається «Границі людини»? Та тому, що основна її частина справді присвячена межам, які мають наші органи чуття. Ми не бачимо ультрафіолету, не чуємо звуків поза межами потрібного нам діапазону, не бачимо в темряві тощо. Навіть сенсорну інформацію ми отримуємо із затримкою, хай і в частки секунди, але час теж нас обмежує. Молешотт підраховує, скільки ідей ми можемо висловити, почути й усвідомити протягом однієї години. Ні для кого не секрет, що для того, щоб прочитати книжку, потрібні багато годин, і що живемо ми зазвичай менше ніж 100 років. Обмеженість тут очевидна. Так, багато чого з цього можна компенсувати за допомогою додаткових інструментів, але сама по собі людина справді обмежена, і це має протверезити та трохи віднадити зазнайкуватих гордощів від антропоцентризму. Але тут Молешотт завершує думкою, яку вже порушував у своїх книжках: людству бракує історії розвитку чуттєвості, до якої мають входити як частини нашої чуттєвості й вимірювальні інструменти та їхня еволюція. Це була б найкраща основа для будь-якої історії думки. Це був би вінець сенсуалізму, але також і фундамент для антропології Фейєрбаха.
Унаслідок нових досліджень зростають не лише знання, а разом із ними вдосконалюються й знаряддя, за допомогою яких їх набувають, а отже й самі почуття. Сама історія цивілізації полягає головним чином у вивченні історії розвитку почуттів. Можливість такого розвитку і, особливо, той факт, що він має свою історію, становлять найсуттєвішу ознаку відмінності людини від тварин. Батько помирає, але після нього залишаються діти; покоління, що змінюють одне одне, становлять єдине нерозривне ціле, і кожне наступне покоління користується плодами, здобутими попереднім поколінням. Людина є єдиною твариною, яка живе не лише окремим життям, а й спільним життям усього роду, і при цьому усвідомлює це життя. Тому й людське знання полягає не в межах окремої істоти, а лише в межах усього людського роду.
Знову типові висловлювання в дусі Марксових 11 тез до Фейєрбаха, популярні серед марксистів. Знову Молешотт виголошує промови про «людство в цілому» та критикує механістичну обмеженість. Знову його філософське коріння не дає йому стати повноцінним «вульгарним» матеріалістом. Дуже шкода. Але далі він навіть подає перелік великих людей минулого, від якого будь-якому епікурейцеві може стати сумно.
Методи індукції, позитивного мислення та критики наших духовних діяльностей, знайдені Беконом, Спінозою і Кантом, є також знаряддями дослідження на користь майбутніх поколінь. Майже всі наукові праці носять на собі сліди плідних ідей, висловлених Шеллінгом щодо розвитку історії та історії розвитку. Адже помітна та глибина думки, яку Гегель застосував до відкриття сутності відношення суб’єкта до об’єкта. Способи обчислення, знайдені великими умами, починаючи з Піфагора і до Ньютона, Лейбніца та Лагранжа, послужили допомогою не лише для Лапласів, Гаусів і Бесселів, а й стали істотними знаряддями, що щоденно служать і для природодослідників, які піддають свої спостереження та пояснення суворій критиці вимірювання, так само, як це роблять фізики й математики.
Гомер, Данте, Шекспір, Мольєр і Ґете, — Арістотель, Галілей, Кеплер і Араго, — Гіппократ, Везалій, Галлер, Морганьї та Біша, — Лавуазьє, Кюв’є і Гумбольдт, — Фукідід, Макіавеллі та Гроцій, — Фідій, Мікеланджело, Рафаель, Рубенс, Перголезе, Моцарт, Бетховен і всі взагалі великі люди відчували, творили, спостерігали й мислили не лише для кращих свого часу, а для всіх століть, доки існуватиме людство. А «століття», писав Александр фон Гумбольдт, «це секунди у великому процесі розвитку, що вдосконалюється, людства».
«Єдність життя» (1863)
У статті «Єдність життя» Молешотт запозичує тричленну класифікацію розвитку науки, чомусь у Гегеля, а не в Кондорсе, Сен-Сімона чи Конта. Він буквально починає з Гегеля. Усе вступне до цієї статті я наведу тут цілком:
Вам відомо, що прихильники Гегеля мають особливу пристрасть до застосування трихотомії. І як би вони не зловживали цим потрійним поділом, підносячи своє улюблене число три на ступінь логічного святого, не можна не визнати, що глибока розумність подеколи просвічує в застосуванні їхнього провідного правила, що в їхніх руках воно набуває наче вартості розумного знаряддя.
На кого не справляє глибокого враження таке проведення цього принципу, яке було здійснене щодо Всесвітньої Історії? За Гегелем, у ній можна розрізняти три великі періоди: в першому — простодушне людство ще не відчуває суперечності між духом і природою, бо заколисується принадністю її, а її таємниці намагається пізнати радше чуттєво, ніж думкою; у другому — розвивається суперечність між найрозумнішим мешканцем земної кулі та земними путами, від яких, прагнучи до захмарного благополуччя, він хотів би звільнитися, і нарешті в третьому періоді людина вже пізнала своє самовладдя настільки, наскільки розуміє межі своєї природи, і примирилася із зовнішнім світом, бо вже знає, що вона не лише простий мешканець, а й орган землі, не мікрокосм на противагу макрокосму, від якого в ідеальній незалежності вона хотіла б відокремитися, а істотна складова частина самого макрокосму, закони якого вона прагне пізнати, бо саме тим самим законам кориться й саме людство.
Якби кожен із цих трьох великих періодів я мав охарактеризувати одним словом, то перший період назвав би я творчим, другий — монастирським, третій — розумним. І наважуючись обрати саме ці назви, я аж ніяк не побоююся, що ви в цій сміливості побачите щось інше, крім загального звичаю — виводити назви речей із найпомітніших їхніх ознак. Поезія завжди супроводжувала розвиток людського роду, а розум, лише в новий час піднесений до єдності уявлень про людину і природу, безперечно був окрасою і безпосередніх поглядів іонійської філософії, і дивовижної стійкості, що діяла в монастирській ученості.
Хоча віддавна вже не зараховую себе до старанних учнів Гегеля, однак усе-таки хочу спробувати нині застосувати його трихотомію до розвитку науки, що досліджує життя.
Хочу звернути увагу, що потрійний поділ історії на періоди «дикість-варварство-цивілізація» з’являється ще у XVIII столітті й активно застосовується майже всіма, хто взагалі писав на історичні теми. Під час перенесення цієї схеми на історію думки вже у Сен-Сімона виникає поділ, який досі викладають у багатьох університетах світу і який прямо запозичив сен-сімоніст Оґюст Конт для свого позитивізму; він відомий як три періоди розвитку думки: міфологічний, теологічний, науковий, «від міфу до логосу», так би мовити. Хоча в оригіналі у Конта взагалі теологія-філософія-наука. У цього поділу є багато варіантів, і Конт навіть не його відкривач, але як «мем» він закріпився саме за ним. Тепер видно, що Молешотт виводив подібний поділ узагалі з Гегеля. І я нагадую, що в ширшій версії формаційної теорії Маркса, по суті, теж фігурує саме тричленна версія: первісний комунізм — епоха приватної власності — новітній комунізм. Це просто цікаво відзначити саме по собі як феномен однодумності в XIX столітті. Отже, цю потрійну схему Молешотт дещо модифікує під себе і стисло показує історію розвитку теорії медицини від давнини до наших днів, з наголосом на хімії як основі цієї науки. Молешотт свої три періоди назвав так:
- «Віталістичний, теологічний або поетичний» (430 до н. е. — 1600 н. е.)
- «Дійсний, причинний, речовинний» (1600-1800 рр.)
- «Синтетичний, період єдності» (1800+ рр.)
У першому періоді він послуговується неймовірно барвистою метафоричною мовою, запозичуючи образи з міфології давнини. Але все ж ставиться до нього, само собою, критично:
Жодне життєве явище ще не було відоме в його походженні, поступальному й зворотному розвитку; але зате органічна й індивідуальна єдність життя ще не була порушена; око ще не було зіставлене з камерою-обскурою, серце ще не було зведене до ступеня насоса, і ще не могли й думати так мало цінувати нерви, щоб порівнювати їх із простими дротяними провідниками струмів..
Другий період відкривається лише з появою Галілея і Гарвея, але в чистій хімії він настав із значним запізненням, і місцевий Галілей у цій сфері — це Лавуазьє, який творив аж наприкінці XVIII століття. Усе-таки Гарвей, Бойль тощо — не зовсім прямі хіміки в сучасному значенні слова. По суті, це були фізіологи-механіки, які через механіко-математичні методи тлумачили фізіологію тіла. Тут Молешотт згадує створення протохімічного напряму ятромеханіків, але показує, що, попри відносну добротність їхніх базових настанов, вони все ще вірили у віталізм, особливі життєві сили тощо.
І лише тепер, коли з’явилася справжня наукова хімія і було зруйновано всі останні «привиди» життєвих сил, ми можемо зрозуміти, що життя є наслідком складної організації матерії, а не якоїсь зовнішньої щодо матерії сили. Але головне, що в цій статті варто відзначити, — це те, що «вульгарний матеріаліст» Молешотт критикує всю науку до Лавуазьє за надмірну механістичність. Вони, мовляв, розглядали все крізь призму механіки, та ще й кожен орган вивчали окремо. А щоб зрозуміти життя, треба збагнути «глибокий зв’язок» усіх органів тіла. Тому стаття й називається єдність життя. Відтворивши людське тіло по частинах, ми отримаємо труп у формі людини, а живою людина може бути лише тоді, коли сприймати її в цілості. Це позиція максимально антимеханістична; буквально те саме говорив Фейєрбах і кажуть марксисти дотепер. На жаль, вихований на Гегелі та Фейєрбаху й закоханий у все поетичне, Молешотт приєднується до цих майже метафізичних уявлень.
«Природознавство і медицина», «Фізіологічна місія» та «Патологія і фізіологія» (1864-65)
Лекція «Природознавство і медицина» (1864), оскільки це пряма мова, звернена до студентів, починається з довгих відступів і ніби діалогу, посеред якого Молешотт знову б’є всі рекорди «вульгарності» та «механістичності» (ні), заявляючи:
Я всією душею згоден із вами, що істина настільки ж вища за користь, наскільки краса вища за чуттєву насолоду.
Загалом тут Молешотт просто довго й нудно пояснює, чому фізіологія є головним фундаментом для вивчення медицини. Так само, як уже казав раніше в статті «Вивчення життя» (1861) і ще говоритиме в інших своїх статтях. Це доволі тривіальна думка, але у своїй промові він наполягає, що ще багато медиків із нею не погоджуються, тож йому доводиться повторювати це знову. Він пояснює студентам, чому їм варто вивчати фізіологію і як це допоможе їм у реальних ситуаціях, щоб стати справді добрими лікарями. Я ж наведу лише головну загальнотеоретичну цитату з цієї статті, знову з критикою вузьких фахівців і потягом до узагальненої науки:
Лікар, який не дає собі звіту у своїх діях, подібний до власника годинника, що пересуває регулятор, аби прискорити або сповільнити їхній хід, не маючи ані найменшого уявлення про те, яким чином це пересування керує ходом усього механізму. Усе знання такого лікаря обмежується то подовженням, то вкороченням маятника: ослаблення, подразнення — ось дві вузькі межі, в яких уміщується вся його мудрість. Дозвольте мені тепер у небагатьох словах повторити все сказане досі. Фізіологія вчить нас, як спостерігати хворого; вона вчить розуміти помічені симптоми й знайомить нас із раціональними засобами для усунення хвороби. Поки фізіологію не почали успішно застосовувати до патології, доти остання мало чим відрізнялася від систематичної ботаніки; обидві галузі знання займалися лише збиранням матеріалів, чи то були ознаки хвороб, чи відомі рослини.
Щоб поєднати весь цей розрізнений матеріал в одне струнке ціле, так щоб тут постав образ живої рослини, а там — картина хворобливого процесу, що перебігає серед найрізноманітніших функцій, систематична ботаніка мала підпорядкуватися фізіології рослин, так само як клінічні спостереження набувають наукового значення лише за допомогою фізіології.
Перша третина лекції «Фізіологічна місія» (1864) присвячена описові вигаданого королівства та порівнянню його з існуючими країнами Європи. Ближче до кінця цієї довгої алегорії виявляється, що мешканці того королівства — це кров’яні тільця, а його провінції — студенти в залі. Підхід місцями нагадує те, що робив Карл Фогт у книжці «Держави тварин», але трохи простіше. Хоч і тут Молешотт використовував порівняння, щоб дати критику Європі й натякнути на свої демократичні переконання. Але загалом це просто довга лекція про історію вивчення крові та сучасні знання про її склад. У лекції «Патологія і фізіологія» (1865) Молешотт у більш нудній формі повторює основну тему лекцій «Вивчення життя» (1861) і «Природознавство і медицина» (1864) про те, наскільки важлива фізіологія для лікарів.
«Причина і наслідок у вивченні життя» та «Про самовладання в житті людини» (1867-70)
У статті «Причина і наслідок у вивченні життя» (1867) Молешотт малює дві групи дослідників, філософів і природодослідників, з яких перші, звісно, радше абстраговані дурники, що малюють порожні замки з уяви й підпорядковують світ своїй фантазії.
Так, Гегель, перший філософ століття, намагався довести, що жодних нових планет не може бути відкрито після тих, які вже були відомі 1807 року, оскільки з міркувань розуму він хотів прийняти лише певну кількість цих небесних тіл.
Сама ж стаття, як і сказано в її назві, зосереджується на темі причин і наслідків, а також на тому, наскільки цей принцип важливий для будь-якої справжньої науки. Щоправда, треба все ж сказати, що Молешотт не критикує взагалі всю філософію. Знову ж таки, він майже марксист, шанує Фейєрбаха і сам виріс на гегельянстві. Його уявлення про науку все-таки не зводяться до того, що як лайку називають «емпіризмом» і «позитивізмом»; Молешотт, як ми вже бачили в десятках інших прикладів з інших його творів, намагається вийти за межі одиничного й охопити щось загальне. Тому цілком може говорити такі речі:
Серед ідеалів людини немає благороднішого й вищого за єдність науки. Від Арістотеля до Гумбольдта видатні уми намагалися водночас охопити природу й історію, спонукані бажанням відобразити всі прояви і того, і того в одній художній картині.
…
Із зазначеного тут напряму, який обрали історичні науки, тепер стає зрозуміло, яким чином емпіричні науки, математика й фізика, були покликані відкрити метод дослідження і як імена Галілея, Бекона та Декарта нерозривно пов’язані з цим відкриттям. І кожна галузь природознавства знаходить можливість розширити або поглибити в тому чи тому напрямі той механізм дослідження, що зветься логікою.
Під час чергового відкриття навчального року в Туринському університеті 16 листопада 1870 року Молешотт виголосив промову, яка дістане назву «Про самовладання в житті людини». Перша третина цієї промови стала довгим вступом, де майже весь простір посіла похвала італійцям за те, що вони змогли об’єднати країну й здобути незалежність і свободу. Відтак він перейшов до іншої теми, теж про свободу, тільки вже про свободу думки, яку Молешотт називає своїм девізом. І переходячи від вступу до основної частини промови, він насамперед згадує Ламетрі:
Якби сміливий письменник минулого століття, який вважав людину машиною, з’явився серед нас сьогодні, він, без сумніву, з радісним подивом відзначив би поступ, якого його погляд досяг за цей час, і ту ясність, з якою сучасні докази дають змогу його викласти. Як і парова машина, людське тіло не працює без використання палива. Саме згоряння цих речовин і виробляє тепло в нашому тілі, частина якого перетворюється на роботу. Однак робота не здійснюється без подолання опорів, які її стримують і поглинають значну її частку — частку, що хоч і не втрачається, але знову постає в тій формі руху, яку фізики називають теплом.
Ми тим більше вихваляємо машини, створені в наших майстернях, чим вищим є відношення між роботою, яка справді виконується, і тим теплом, на яке вона перетворюється через тертя. У цьому відношенні людська машина досі перевершує всі ті знаряддя, які породила діяльність машинобудівників. Адже тоді як у нашому тілі робота може становити одну п’яту механічного еквівалента тепла, що відповідає згорянню вуглецю й водню всередині нього, машини наших майстерень ледве сягають половини цієї величини.
До цього додається надзвичайна перевага: та частина тепла, яка в людині не виявляється безпосередньо як робота, не може вважатися втратою для життєвої сили нашої машини, оскільки вона необхідна для підтримання сталої температури, без якої виконання роботи було б неможливим.
Людське тіло в цьому збігається з будь-якою працюючою машиною: його частини постійно зношуються. Але та особлива реторта, яку ми називаємо шлунком, розчиняє й засвоює введене в нього паливо так, що воно на певний час стає істотним будівельним матеріалом для окремих частин, з яких складається машина.
Загалом він просто ще раз переповідає принципи функціонування організму, але тепер майже цілком за допомогою аналогії з машиною. Це начебто й круто, але, як завжди, Молешотт затінює й псує це, по-перше, відмовками «не подумайте, це була лише аналогія для епатажу», а по-друге, похвалами на адресу нікчем:
Бо Сократ і Спіноза були не менш побожні, ніж Христос і Святий Августин, але Галілей був побожніший за своїх переслідувачів, а Вольтер був незрівнянно побожніший за всіх інквізиторів у світі.
«Єдність науки з погляду вчення про життя» та «Погляд у надра природи» (1879-82)
Далі маємо вступну промову перед першою лекцією Молешотта з фізіології в університеті Ла Сап’єнца (Рим) 11 січня 1879 року, яку назвали «Єдність науки з погляду вчення про життя». Вона є і в російському перекладі. Тут він знову говорить про тричленний поділ історії науки, як і у своїй давній статті «Єдність життя», що навіть має подібну назву. По суті, це та сама стаття, лише трохи перероблена за структурою, і я б сказав, навіть краща, тож переповідати її не будемо, але цей факт варто було згадати. Ну і остання з доступних лекцій, не рахуючи пам’ятної промови на честь Дарвіна, стала стаття «Погляд у надра природи» (1882), хоча загалом і вона не надто оригінальна. Тут Молешотт знову показує перехід від суто описової науки, що збирає окремі фактики, до Науки з великої літери, яка осягає сутність речей.
… навіть найстриманіший фахівець із тварин сьогодні вже не обмежується розпізнаванням істоти чи місця, яке вона заслуговує посісти в системі; він поставив перед собою вищу мету: він хоче зрозуміти умови життя, взаємини між органами; його цікавить, як істота розвивається і живе.
І знову він описує фізіологію людини, склад крові, роботу м’язів, принципи функціонування зору тощо, лише тепер починаючи з найдрібніших клітин, аби показати ніби розвиток органічної матерії від простого до складного. Наприкінці статті він знову повернувся до Фейєрбаха й до ідеї про те, що людство вічно вдосконалюється, що прогрес існує, але все це стосується не окремих учених та їхніх конкретних знань, а Людства взагалі. З кумедних нюансів: тут Молешотт процитував уривок, цілком банальний, але все ж таки з книги Томаса Мура — «Епікуреєць» (1827).